Мучениця Пелагія Жидко

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 13-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Мучениця Пелагія народилася 1897 року в селі Кучеряївка Бобровського повіту Воронезької губернії в сім’ї селянина Степана Степановича Жидка. Вона виросла, і серце її вже не знаходило повного задоволення в мирському житті, і вона вирішила цілком присвятити своє життя служінню Господу.

У двадцятих роках було вже закрито всі монастирі у Воронезькій області, ченці розійшлися по селах, багато хто із них служив у парафіяльних храмах, і навколо них стали збиратися християнські громади. Люди давали чернечі обітниці і приймали постриги, як у давніх християнських громадах під час перших гонінь; оселяючись у сільських будинках по дві-три однодумних людини, вони вели чернечий спосіб життя. Після того як були закриті всі найближчі храми, вони стали запрошувати священників додому для звершення богослужінь.

Гоніння на Православну Церкву не припинялися, каральні органи безбожної держави заарештовували все нових і нових людей, і до кінця 1937 року вже не залишилося зовсім у Бутурлінівському районі священників, але ті, хто шукали чернечого життя, як і раніше, збиралися разом для спільної молитви, обираючи собі за керівника старшу й у духовному смислі грамотнішу та досвідченішу людину.

У 1937 році співробітники Воронезького Управління НКВС узялися до знищення останніх християнських громад. «Управлінням НКВС у Воронезькій області, — писали вони, — викрито і ліквідовано контрреволюційну церковно-монархічну організацію на території п’яти районів Воронезької області… за якою заарештовано 127 осіб». Серед інших 27 листопада 1937 року було заарештовано і Пелагію. Слідчий того ж дня допитав її.

— Вас заарештовано за контрреволюційну пропаганду, яку ви проводите. Визнаєте себе в цьому винною? — запитав він.

— Ні, — відповіла Пелагія, — винною себе в цьому не визнаю, тому що ніякою контрреволюційною діяльністю не займалася.

— Слідство має дані, що ви на своїх збіговиськах, крім співу церковних пісень, ведете контрреволюційну пропаганду. Визнаєте ви це?

— Ні, я цього не визнаю, тому що ніякої контрреволюційної пропагандою ми там не займалися.

— Ви продовжуєте брехати слідству. Наполягаю на дачі правдивих і вичерпних свідчень.

— Я вже вам говорила, що жодною контрреволюційною пропагандою я не займалася; я винна тільки в тому, що висловлювала невдоволення колгоспним життям, кажучи, що якби не було колгоспів, то життя було б кращим. Більше я нічого не говорила.

— Вам зачитуються показання свідків… які викривають вас у тому, що ви у вересні 1937 року серед колгоспників вели антиколгоспну пропаганду, водночас зводили контрреволюційний наклеп на керівників партії і радянського уряду. Визнаєте себе в цьому винною?

— Ні, у цьому я себе винною не визнаю.

Були викликані штатні свідки; одна зі свідків сказала, що Пелагія під час розмови заявила їй, що ви, мовляв, дітей народжуєте, працюєте, страждаєте, а ми страждаємо від того, що нас тріпає радянська влада, комуністи.

Незважаючи на відкидання провини обвинуваченими, слідство, спираючись на свідчення свідків, визнало доведеним, що обвинувачені «є активними членами ліквідованої контрреволюційної церковно-монархічної організації… які проводили контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення радянської влади збройним шляхом, шляхом організації терору над вождями ВКП(б) і радянського уряду».

15 грудня 1937 року трійка НКВС засудила Пелагію до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі.

У цей час вона почала сліпнути, і коли 16 січня 1942 року після багатьох в’язниць вона прибула до Карагандинського ВТТ у Казахстані, то була вже зовсім сліпою. Зовнішній світ померк для неї, і перед ревною християнкою відкрився простір для очей внутрішніх. Пелагія Жидко померла 26 червня 1944 року на ділянці Карагандинського табору під назвою Джартас і була похована в невідомій могилі на табірному кладовищі.