Мученик Михаїл Єрогодський, чтець

Місяця серпня на 18-й день

Михайло Петрович Єрогодський народився 17 вересня 1878 року в сім’ї потомственого церковнослужителя-псаломщика, що, напевно, і вплинуло на його бажання слідом за батьком, дідом і прадідом присвятити себе служінню Богу. Преосвященним Гавриїлом, єпископом Великоустюзьким, його було допущено до виправлення посади псаломщика замість свого батька, який був на той час хворий. Люди, які присвячують себе Богу і життя своє намагаються привести у відповідність із заповідями Господніми, світяться зсередини, змінюються зовні, немов в очах відбивається їхня душа, що доторкнулася до вічності. Саме таким у спогадах людей залишився Михайло Єрогодський: красивим, променистим. До пари Михайлу була і дружина Ганна Артемівна, вона захоплювала своєю красою.
“Платні, одержуваної в церкві, не вистачало, щоб прогодувати велику сім’ю, тому батьки та їхні шестеро дітей багато працювали на власному полі”. Зі спогадів однієї з доньок Михайла Єрогодського, Єлизавети, стало відомо, що, щоб посадити город, Михайлу Петровичу зі старшими синами довелося розкорчовувати ліс, а на отриманому полі посадили картоплю, жито. Господарство було міцне, був кінь, корова. А жили у великому двоповерховому будинку, основне місце в оселі займала батькова бібліотека. І незважаючи на труднощі життя, Михайло Петрович умів, відволікшись від метушні буднів, стати на мить просто романтиком: для коханої доньки Єлизавети Михайло Петрович завжди знаходив маргаритки і дарував дівчинці подарунок лісу. Після арешту батька як спогад про дорогі серцю миті життя Єлизавета шукатиме улюблені квіти, але з арештом батька раптом зникли з лісу маргаритки…
Любив Михайло Петрович спілкуватися і з сільською дітворою, навчав дітлахів церковного співу. У селі дуже поважали Михайла Петровича, зверталися до нього з будь-яким проханням: написати заяву, прохання, він нікому не відмовляв…
Наближався 37 рік, і життя родини вимірювалося вже годинами. Кожен день приносив нові нещастя. Багатодітну сім’ю обклали непомірними податками, виплатити які батьки були не в силах, і поступово в них відібрали коня, корову. Михайла Петровича двічі відправляли в Кослан на примусові роботи, і щоразу терміном на один рік. А тим часом сім’ю позбавили житла, залишивши їй тільки дві невеликі кімнатки. Забрали й ріллю Єрогодських, щоб побудувати тут лікарню. Натомість же надали клаптик неродючої землі. Гонінь зазнали й малолітні дітлахи Михайла Єрогодського, яких не перевели до третього класу, довелося і їм іти на лісозаготівлі, окрім старшого брата В’ячеслава, якого взяли працювати до контори, але поставили умову, щоб він відмовився від батька, тоді юнак пішов з дому. Два інші брати, Володимир і Петро, продовжували працювати в лісі. Але незабаром старші діти Михайла Єрогодського та родичі змушені були виїхати, рятуючись від переслідувань. В’ячеслав поїхав до Ленінграда, працював там на заводі і загинув у блокаду. Петро жив у Севастополі. Сестра Віра на лісозаготівлях зламала ногу, батько зумів відправити доньку в Архангельськ, де їй встигли вчасно надати медичну допомогу, але після одужання дівчина додому не повернулася, залишилася жити в чужих людей. Брат Михайла Єрогодського, Георгій Петрович, став просити Михайла Петровича виїхати разом із ним, але Єрогодський відмовився, сказавши, що він не залишить свого рідного місця, де поховані його батьки. З Михайлом Петровичем і Анною Артем’євною залишилися тільки доньки Ліза і Женя.
У тих нелюдських умовах, у яких опинилася сім’я Єрогодських, Михайло Петрович ще знаходив у собі сили допомагати іншим. Він був потрібен селянам, яким заборонили ходити до церкви. Засмучені, загублені люди не знали, що робити. На допомогу їм прийшов Михайло Петрович, який став збирати парафіян у себе в будинку. Але їх вистежили, наступного дня після зборів вірян директор школи викликав доньок Михайла Єрогодського Євгенію і Єлизавету і почав допитувати, хто і з якого приводу приходив до них у будинок. Але дівчатка відповіли: “Ми нічого не знаємо, спали на грубці і нічого не бачили”.

Новим потрясінням для людей стало руйнування на їхніх очах церкви. Михайло Єрогодський у цей час працював у полі, заготовляв сіно, до нього прибігли селяни і все розповіли. А в цей час храм обезголовили, і земля здригнулася від болю, коли величезний важкий дзвін упав на неї, не витримавши удару, земля наче розступилася, прийнявши його у свої надра. Затремтіли будинки, почувся дзвін розбитого скла – так убивали храм. Коли Михайло Петрович прибіг у село, з храму вже віддирали дошки, Єрогодський став умовляти, благати, щоб залишили будівлю, що вона ні в чому не винна і може ще послужити людям. Але не слухали його молоді сатрапи, а продовжували вбивати церкву, тоді Михайло Петрович звернувся до односельців по допомогу. Дивно, але церкву, радше, саму будівлю вдалося відстояти. А біля храму запалало величезне багаття. Оберемками виносили книги, через вікна в багаття летіли ікони. Ті дівчата, які були побойче, вихоплювали з багаття ікони, які ще не встигли спалахнути, і несли їх додому.
Страшно, що нічого не було святого для вбивць: зруйнувавши храм, вирушили на старовинний цвинтар, не погребували витягти чавунну плиту з могили Петра Олександровича – батька Михайла Єрогодського – і разом із дзвоном її відправили на переплавлення, а хрест із могили батька Михайло встиг заховати. Цю надгробну плиту і хрест відправила Вологодська єпархія, віддаючи данину своєму служителю за його заслуги перед церквою… Та все ж і над цією пам’яттю про дорогу людину поглумилися: після смерті дружини Михайла Єрогодського, Анни Артем’євни, діти колись врятований хрест поставили на могилу матері. Наступного дня хрест зник. Дочка Ліза знайшла тільки половину хреста, його друга половина стояла в когось на могилі…
Зруйнувавши старий світ, людям стали нав’язувати інше життя, інші ідеї, але заважав Михайло Єрогодський. Вирішено було його прибрати. 10 серпня 1937 року Михайло Єрогодський із дружиною, як завжди, працювали в полі за 17 верст від села, коли прибулий нарочний наказав слідувати Михайлу Петровичу за ним до сільради. Михайло Єрогодський повернувся в село один, а вночі до малолітніх дітей Єрогодського прийшли з обшуком. Женя спала і нічого не чула, а Ліза стала свідком крадіжки. Тато із сільради не повернувся, а вранці приїхала мати. Дізнавшись, що чоловіка забрали, жінка не могла повірити, довго плакала, казала, що він пройшов три війни і залишився живим, а зараз його забрали назавжди, і більше ми його не побачимо. Що ж сталося того трагічного дня? Михайлу Петровичу не дозволили попрощатися з сім’єю, його і ще кількох людей посадили у віз і повезли в Кослан. Селяни дізналися про це і вийшли на дорогу попрощатися, багато хто плакав, хтось потайки намагався сунути в руку хліб, гроші. Дорога, якою відвозили невинно засуджених людей, досі не заростає, хоча все навколо давно поросло вербою. Дітлахи чекали, коли повернеться батько, бігали на дорогу і все дивилися – чи не покажеться віз… Так можна було все життя чекати на батька, але незабаром довелося родині Михайла Петровича боротися за своє існування. У Єрогодських забрали все майно, конфіскували будинок. Не дозволяли навіть жалісливим селянам надавати допомогу родині ворога народу: все, що приносили люди Єрогодським, наступного дня відбирали. При цьому хвору жінку з дітьми змушували платити податок. Як могли дбали про сім’ю родичі, які встигли виїхати з Важгорта: старший син Михайла Єрогодського, В’ячеслав, відправляв гроші з Ленінграда. Повернувся з війни молодший син Володимир, хотів жити в рідному селі, але не зміг влаштуватися на роботу: нікуди не брали сина ворога народу, довелося покинути рідні, дорогі серцю місця. Володимир забрав із собою молодшу сестру Євгенію, інша сестра Ліза не захотіла покинути рідну домівку – чекала на батька чи бодай на якусь звісточку. Минуло тридцять років. Єлизавета вийшла заміж, народила діточок. Одного разу в будинок доньки Михайла Єрогодського зайшов незнайомий чоловік і повідомив, що її батька одразу після приїзду в Сиктивкар розстріляли. Пізніше вже стало відомо таке: “заарештували Михайла Єрогодського 10 серпня 1937 року, 29 серпня 1937 року трійкою УНКВС його засудили до вищої міри покарання, а 31 серпня 1937 року вирок було приведено у виконання. На підставі ст. 3 Закону РРФСР від 18 жовтня 1991 року Михайло Петрович Єрогодський був реабілітований. І тільки після цього Єлизавета Михайлівна почала розповідати про свого батька тепер уже онукам святого Михайла, а до цього часу все тримала у своєму серці. Її донька – Джемма Володимирівна – згадувала: якось вона приїхала в гості до мами і зустріла її дуже радісною, як виявилося, мама знайшла в лісі улюблені батьком квіти маргаритки, які він дарував їй шістдесят років тому; зникнувши з арештом Михайла Єрогодського, вони знову з’явилися після його реабілітації. Мама перенесла диво-квіти з лісу і посадила їх біля будинку. Збереглася до наших днів і будівля колишньої церкви, яку колись відстояв Михайло Петрович.