Житія святих,  Липень

Мученик Максим Румянцев

Місяця липня на 31-й день

Максим Іванович Румянцев народився в середині п’ятдесятих років XIX століття в селі Вандишки Кінешемського повіту Костромської губернії в селянській родині. Батьки його померли, коли Максиму ледь минуло десять років, і він оселився в домі брата Єгора і його дружини Єлизавети, де прожив до п’ятнадцяти років, а в п’ятнадцять років пішов мандрувати. Де і як мандрував Максим – невідомо, але повернувшись майже через тридцять років на батьківщину, він знав службу церковну напам’ять, хоча залишався неписьменним; під час мандрівок він прийняв подвиг юродства, який не полишав до самої смерті.
Повернувшись у рідне село, Максим Іванович жив то в брата в лазні, то в благочестивій сім’ї Груздєвих, які шанували блаженного за прозорливість, то в сім’ї Кочеріних, а то де доведеться, куди Бог приведе.
Ходив Максим Іванович цілий рік босоніж і в одних і тих самих, вдягнутих одна на іншу, сорочках. Якщо хто-небудь дарував йому чоботи, то він пхав у них папір, щоб незручно було ходити, а потім все одно віддавав. У лазні ніколи не мився, а як увійде в лазню в брудних сорочках, у тих же самих сорочках і вийде.
Одного разу священик Микола Житников, з яким блаженний вів близьку дружбу, умовив його попаритися в лазні. Отець Миколай залишився чекати, а Максим Іванович пішов у лазню і зник.
Що ж це він так довго? Куди це він пропав? – дивувався о. Миколай. Увійшов він у лазню і бачить: сидить Максим Іванович на полиці червоний, як буряк, у всіх своїх сорочках.
– Та що ж ти, Максиме Івановичу, в одязі сидиш? – запитав він.
– Так ти ж мені сам велів паритися, а не митися, – усміхаючись відповів блаженний.
У селі багато хто, особливо спочатку, глузував із нього, а хлопчаки, бувало, пускали в нього каміння. Але благодушно все це переносив блаженний, пам’ятаючи, що всі, хто подвизається за Христа, гнані будуть.
На той час, коли він оселився в селі після багаторічного подвигу мандрівництва і юродства, він досяг берегів блаженної безпристрасності, і Господь почав відкривати йому Свою благу волю про інших людей.
Смуток і смуток оволоділи Андрієм Груздєвим, коли прийшла йому пора йти на війну 1914 року.
– Прощавай, Максиме Івановичу, може, не повернуся, – сказав він, підійшовши до юродивого.
– До побачення, солодкий пане, – відповів Максим Іванович. Багатьма чудесами засвідчив Господь блаженного, тож не залишилося в Андрія сумніву: він повернеться живим. І повернувся.
Дочка його. Віру Груздєву, Максим Іванович називав Христовою нареченою. “Вірно, ти, Віро, заміж не вийдеш”, – говорила їй мати. І справді, вона залишилася дівицею.
Молодшій доньці Груздєвих Максим Іванович, коли та була дівчинкою, частенько говорив:
– Миколо, давай закуримо. Миколо, давай закуримо. А то візьме та раптом почне бігати, примовляючи:
– За мною хтось біжить. Я сховаюся в сарай, за мною хтось біжить. Сховаюся під стіл.
Пояснилося все через багато років, коли вона вийшла заміж за Миколу, і той, коли бував п’яний, переслідував її, тож вона не знала, куди від нього сховатися.
Максим Іванович ніколи не говорив людині прямо, а завжди ніби про себе. Прийшов якось до Максима Івановича священик Григорій Аверін, і блаженний сказав йому:
– Ось Максима Івановича скоро заберуть. Скоро заберуть – та це нічого. Помре Максим, і прилетить соловей, але не сяде на могилку і не проспіває.
Незабаром о. Григорій був заарештований і в таборі розстріляний.
Якщо й говорив блаженний про події прямо, то лише тоді, коли інакше було не можна.
Якось сидів Петро Кочерін зі своїми друзями на призьбі. І Максим Іванович тут же. Раптом посеред розмови Максим Іванович каже:
– Ось, димок пішов.
Але ніхто не звернув на це уваги. Максим Іванович через деякий час наполегливіше вимовив:
– Димить. Димить.
Але знову ніхто на його слова не звернув уваги, і тоді Максим Іванович уже в голос закричав:
– Та пожежа ж!
Тут усі схопилися. Забігли за будинок. І точно. За будинком палахкотіло гумно.
Обдурити або приховати що-небудь від Максима Івановича було неможливо.
Одного разу, коли блаженний жив у Груздєвих, господиня будинку заради своєї хвороби і сімейних потреб взяла в нього з мішка, який він зберігав на печі, сухарів. “Я трохи візьму, не впізнає Максим”, – вирішила вона.
Але Максим Іванович, як увійшов до хати, схопився за голову і закричав:
– Закрали! Закрали! Життя у вас немає. Закрали!
Довелося їй усе розповісти.
Одного разу прийшла до Максима Ольга Добрецова, з нею жінка передала для блаженного згорток. Ольга віддала Максиму Івановичу два згортки і не стала говорити, який від кого, вважаючи це неважливим.
Але інакше на це подивився блаженний.
– Це – твоє, – сказав він, – а це з тобою передали.
– Вибач мені, Максиме Івановичу, – стрепенулася Ольга.
– Прости, прости, – промовив блаженний, – добре ще, що ти зізналася, а то збрешуть і не зізнаються.
Іншим разом, коли вона зібралася йти, він сказав:
– Ти залишайся, а то люди злі…

Не послухалася вона і пішла. Потрібно було йти глухим місцем. І бачить Ольга – стоять мужики і нізащо її не пропустять. Кинулася вона бігти. Мужики – за нею. Вона біжить щосили, а вони наганяють, і дедалі виразніше їхній тупіт, уже просто за спиною. І взмолилася Ольга до блаженного Максима про допомогу. І чує – стих звук погоні, перестали її переслідувати. Ледь живою від страху дісталася вона до гуртожитку, де жила.
Ольга ніколи не розповідала блаженному подробиць свого життя в гуртожитку, де в неї не було ні ліжка, ні постелі, вона спала на підлозі.
Максим Іванович сам говорив:
– Ось розваляться, як барі, на ліжках, а в мене – пальто під голову і під себе.
Пальто це незабаром украли, про що їй блаженний сам сказав:
– Ось які злі люди, пальтушку вкрали. Але ти не засмучуйся. Незабаром Ольга знайшла на землі гроші, яких якраз вистачило на купівлю пальта.
Бувало, що Максим Іванович ні до кого не йшов ночувати, а сідав зі своїм мішком посеред вулиці й сидів тут по кілька днів. Одного разу взимку він просидів так тиждень. І одна жінка зглянулася над ним:
– Максиме Івановичу, так же не можна.
– Звичайно, не можна, – лагідно відповів блаженний, але не зрушив із місця.
Жінка пішла додому, витопила лазню і прийшла вмовляти блаженного.
– Максиме Івановичу, ходімо, я вже й баню спеціально для тебе витопила.
– Ну, давай санчата, накладай на них мішки, – погодився він. Вона прийшла з санчатами, поклала на них мішки блаженного і спробувала везти. Але санчата з місця не зрушили. Спробувала ще. Не може їх зрушити.
– Максиме Івановичу, не йдуть щось санчата.
– Не йдуть, – похитав він головою і сам легенько підштовхнув санчата. І одразу вони зсунулися й легко пішли.
Одного разу, коли блаженний жив у Груздєвих, він почав із самого ранку співати заупокійні стихири і співав їх майже весь день. Господиня слухала, думаючи, коли ж він скінчить, і нарешті запитала:
– Що ти всі заупокійні стихири співаєш? Нічого не відповів Максим, продовжуючи співати, а через деякий час, закінчивши співати, сказав:
– Ну, тепер усе. Відспівано. Опускайте в могилу.
Незабаром приїхали з Кінешемського Успенського монастиря і сказали, що в монастирі померла черниця.
Якось ще до початку гонінь блаженний, проходячи повз Кинешемський монастир, сказав:
– Подушки-то, подушки які! Хіба це черниці? Усе розлетиться. Все.
У середині двадцятих років монастир закрили, в його будівлях помістилася слідча в’язниця.
Серце Максима не приліплювалося ні до чого земного; гроші він зневажав, а якщо йому хто їх давав, то він потре їх, потре їх, та й кине або суне куди-небудь.
Одного разу прибігла сусідка Груздєвих до Максима Івановича:
– Максиме Івановичу, адже в нас землю забирають!
– Ну і що? – незворушно відповів блаженний. – Тобі шкода, чи що?
– Та як не шкода? Звичайно, шкода.
– Ах ти, шкода, – похитав головою блаженний, – та ти візьми в кишеню землю-то і ходи, раз тобі шкода.
Духовно близькі стосунки Максим Іванович вів із єпископом Кінешемським Василем.
– Багатьох я бачив подвижників, молитовників і духовних людей, – говорив про нього святитель, – але цей ближче за всіх до Бога.
Владика Василій ходив до блаженного Максима Івановича пішки. І коли б він не задумав прийти, Максим Іванович завжди заздалегідь знав про його відвідини. Одного разу він попередив про його прихід господиню, і вона кинулася прибирати в хаті.
Але не встиг святитель увійти, як блаженний сам вказав йому місце:
– Ти, владико, тут на порозі сідай.
– Та як же так! – сплеснула руками господиня. – Я вже й лавочку витерла…
– А йому тут… тут… Сідай, сідай тут! – наполегливо повторював блаженний, показуючи на поріг.
Святитель не став заперечувати.
Це було незадовго до арешту єпископа.
Але праведнику закон не лежить. Одного разу Максим Іванович передав через близьких святителю, що хотів би причаститися.
У призначений день єпископ Василь прийшов до блаженного. Сидить, чекає. А Максим Іванович у цей час із мужиками розмовляє. Ті йому вже й покурити пропонують, і він не відмовляється, закурює.
Бачачи, що марно його очікування, єпископ послав по нього келейника і, коли Максим Іванович прийшов, суворо запитав:
– Ти що-небудь їв?
– Трошечки поїв, – відповів блаженний так, наче тільки на це запитання й чекав, і додав: – Надто вже ти суворий, владико, я зовсім трошечки, ледве-ледве поїв, а буде час, коли поївши, причащатимуться.
Чи про майбутнє він говорить? Чи не чарівна це зневага до святині? – подумав святитель, сам суворий подвижник і ревнитель церковних канонів. І благословив своїх духовних дітей почекати звертатися до блаженного за порадами.
Через деякий час Максим Іванович знову покликав владику до себе – причаститися.
– Ну, що, Максиме Івановичу, не їв, не пив? – запитав той, увійшовши.
– Не їв, не пив, владико святий, – відповів блаженний із лагідністю благообразного Йосипа, який приймає на свої руки пречисте тіло Христа.
Після сповіді всі сумніви у святителя розсіялися, і він знову благословив духовних дітей звертатися до блаженного.

Багато хто, бачачи, яке життя він веде, говорив йому:
– Максиме Івановичу, ти вже врятований, ти вже в Царстві Небесному.
– А хто це знає: чи в Царстві? – відповість блаженний, гляне на образ Цариці Небесної. – Цариця Небесна! – вигукне, і сльози самі собою побіжать по щоках.
Знаючи службу на пам’ять, він на Великдень співав її всю вдома. Сяде проти вікон і радіє.
– Дивись, – скаже господині, – ангельська душенька, як сонечко грає.
А сам дивиться не на сонце, а на святі ікони.
Незадовго до свого арешту Максим Іванович прийшов до о. Миколи Житникова і сказав:
– Отче Миколаю, давай багаж збирати.
І справді, незабаром їх обох було заарештовано.
Головою першого в тих місцях колгоспу був Василь Сорокін, а син його, Володимир, працював у колгоспі трактористом. Обидва вони не любили блаженного і писали доноси владі, щоб ті заарештували його.
І, нарешті, взимку 1928 року до будинку, де тоді жив Максим Іванович, під’їхали сани з візником-міліціонером.
Андрій Груздєв, що трапився тут, запитав:
– За що ви його заарештовуєте?
– Та нам не шкода, – відповів міліціонер, – він нам не заважає, але на нього вже третю заяву подано, щоб його заарештувати. Тож збирайся, Максиме Івановичу, поїхали.
Збирати Максиму Івановичу було нічого, жодного майна в нього не було, сів він у сани, і вони вирушили. Дорогою їм зустрілася жінка, яка, впізнавши блаженного, запитала:
– Куди це ти, Максиме Івановичу, поїхав?
– До Царя на обід, – відповів блаженний.
У Кінешемській в’язниці Максима Івановича піддали жорстоким мукам, поперемінно тримаючи то в спеці, то в холоді. Але недовго він тут пробув і його перевели в інше місто. Тут блаженний опинився разом з о. Миколою Житниковим, який став свідком його смерті, і написав з ув’язнення кінешемцям, що блаженний Максим помер як великий праведник.