Мученик Феодор Іванов

Місяця серпня на 30-й день

Феодор Михайлович Іванов народився 1895 року в місті Тобольську. Батько його працював кур’єром і сторожем у державному архіві Тобольська і підробляв шиттям чоловічого одягу. У 1911 році батько помер і на руках матері залишилося десятеро дітей, причому наймолодшому було всього десять місяців. Мати, щоб підтримати сім’ю, поступила на роботу в архів і виконувала обов’язки покійного чоловіка, підробляючи рукоділлям.
З дитинства Феодор прислуговував у соборі. Собор був холодним, і Феодор, ночуючи в ньому, не раз сильно застуджувався. У тринадцять років Феодор захворів на суглобовий ревматизм і через рік став інвалідом – параліч ніг. Перші кілька років у нього були такі сильні болі, що часом він від болю кричав.
1916 року, під час урочистої канонізації святителя Іоанна Тобольського, до Феодора завітала Олександра Василівна Дулєпова, знайома із сім’єю Государя, і запропонувала матері Феодора, Єлизаветі, показати сина лікарю Деревенку, який лікував спадкоємця.
Після огляду лікар сказав:
– Діагноз правильно поставили, а ось лікували неправильно. Ліки, які першим давали, треба було давати другим, а друге – давати спочатку. На жаль, не маю змоги взятися за його лікування, а то б він у мене по кімнаті з паличкою, але походжав.
Іншим разом Олександра Василівна домовилася, що під час святкової служби Іоанну Тобольському Феодора прикладуть до мощей святителя.
Було безліч народу – архієреї, священники, прочани з усієї Росії; під час співу “Хваліть ім’я Господнє” Феодора приклали до святих мощів, і відтоді болі в нього в ногах припинилися.
За його глибоку віру народ ставився до Феодора з великою повагою, і багато хто відвідував його. Приходили ченці, священники, архієреї. Інший раз у соборі йшла всенічна, починалося єлеопомазання, архієрей скільки-небудь народу помаже, його замінить священник, а архієрей ішов до Феодора, його помазував, а потім усіх домашніх. Багато духовних осіб писали йому, бажаючи отримати пораду і розраду. Хворий Феодор шанувався народом як великий утішитель скорботних душ і безвідмовний молитовник. Особливо народ кинувся до нього після того, як на початку тридцятих років було заарештовано майже все духовенство.
У 1937 році Тобольський відділ НКВС почав широкі арешти серед населення. За один місяць було заарештовано сто тридцять шість осіб, серед них багато священників і віруючих селян. У серпні влада попередила Феодора, що якщо до нього не перестануть ходити люди, то його заарештують. Але він не міг відмовити тим, хто шукав розради і допомоги.
Незабаром до нього прийшли з обшуком – забрали книжки й листування, а ввечері того ж дня його відвідала сестра Євгенія з чоловіком; Феодор був радісний і спокійний.
– У тебе сьогодні хто-небудь був? – запитала Євгенія.
– Були. Вони дуже скоро знову прийдуть. Та що на них увагу звертати.
Співробітники НКВС прийшли через кілька днів.
– Хто вдома є? – запитав один із них.
– Усі вдома, – відповіла Євгенія Михайлівна.
– І добре. Федора Іванова ми забираємо.
Євгенія пройшла в кімнату до Феодора, військовий за нею.
– Федя, ось здрастуй. Гості до тебе понаїхали.
– Ну і що ж, я завжди радий гостей приймати, – лагідно відповів подвижник.
– Ми вас забираємо, – сказав військовий.
– Ну що ж, раз у вас є таке розпорядження, то я підкоряюся владі.
Феодор лежав усі ці роки в ліжку в довгій сорочці, і мати його, Єлизавета Іванова, пішла за костюмом, єдиним у нього, приготованим на смерть, але її зупинили:
– Не знадобиться, не потрібен буде.
Приготували носилки. Співробітник НКВС, який підійшов, сказав:
– Ну, давайте будемо класти. – А сам напівголосно запитав у Феодора: – А як же вас брати?
– А ви ось так зробіть руки, – він показав, – взамок, і перекиньте мені за голову. А другий за ноги нехай тримає.
Ноги в нього не гнулися, були як палиці, але чутливості не втратили.
Один із них підхопив його за ноги, але, одразу відчувши величезну силу подвижника, від переляку скрикнув і кинув Феодора. Підбігла сестра, підхопила ноги хворого і закричала на них:
– Нелюди! Що ви робите над хворою людиною? Що у вас за поспіх такий?
– Не хвилюйся, – з любов’ю, утішно промовив Феодор, – тобі шкідливо хвилюватися.
Нарешті, поклали його на носилки. Він помолився і каже:
– Дорогі мої, матусю і сестро, не чекайте на мене і не турбуйтеся; вам усе одно правди не скажуть. Моліться. Не плачте про мене і не шукайте!
У Євгенії була шапочка червона, на кшталт берета. Феодор сказав їй:
– Ти дай мені свою шапочку. Я хоч червоний колір не дуже люблю, але нехай це буде на пам’ять, на скільки б цієї пам’яті не вистачило.
Він надів шапочку, і його відвезли до в’язниці. У камері Феодора поклали обличчям до стіни, щоб він нікого не бачив, і заборонили йому розмовляти.

Євгенія зі своїм чоловіком Геннадієм Хілковим кілька днів носили передачі до в’язниці. Незабаром влада заарештувала Геннадія; з ув’язнення він не повернувся.
У в’язниці Феодора ні про що не питали, на допити не носили і слідчий у камеру не приходив. І нікого зі ста тридцяти шести заарештованих в один час із ним також не питали про Феодора. Усе обвинувачення ґрунтувалося на довідці, наданій головою Тобольської повітової ради. 11 вересня Трійка УНКВС засудила його до розстрілу. Феодор був розстріляний у Тобольській в’язниці, на території якої і похований.
Тоді ж було заарештовано черницю Іоаннівського монастиря Рафаїлу. Незадовго перед обшуком у Феодора вона принесла до нього в дім дві церковні книги і сказала:
– Ти хворий, до тебе не прийдуть шукати.
Незабаром після арешту черницю Рафаїлу розстріляли.
Після своєї мученицької кончини Феодор не залишає своїм молитовним заступництвом усіх, хто звертається до нього по допомогу. До цього часу багато хто за його молитвами отримує зцілення, особливо ті, у кого болять ноги.