Мученик Димитрій Вдовін

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 9-й день / червня на 30-й день – Собор святих Біробіджанської єпархії

Мученик Димитрій народився 3 лютого 1883 року в місті Коломні Московської губернії в сім’ї Михайла Антоновича і Любові Пантелеймівни Вдовіних. Михайло Антонович був дрібним торговцем. Закінчивши міське училище в Коломні, Димитрий став працювати продавцем у крамниці; 1910 року він одружився з дочкою купця Надією Іванівною Архиповою, з 1912 року завів свою дріб’язкову торгівлю, де був і господарем, і продавцем.

Після революції, котра встановила як державну віру для громадян безбожництво, і руйнування господарського устрою країни Дмитро Михайлович пішов працювати агентом з постачання і конторником, а після того, як знову було дозволено дрібну торгівлю, став співвласником однієї четвертої частини магазину “Козаков і Вдовіни”, який займався посудно-щеповою торгівлею; з 1927 року він почав виготовляти та продавати сита і решета. У 1930 році йому довелося залишити кустарний промисел і вступити на роботу в державну організацію.

Незважаючи на незначність власних коштів, Дмитра Михайловича, як торговця, було позбавлено виборчих прав. 15 квітня 1935 року влада Коломни наказала всім позбавленим виборчих прав особам у десятиденний строк виїхати за межі Коломенського району, і з 25 квітня Дмитро Михайлович оселився в місті Озери Московської області. Він почав посилено домагатися скасування несправедливого рішення, і 9 березня 1936 року ВЦВК задовольнив його клопотання, і він повернувся додому.

У 1937 році Дмитро Михайлович працював агентом з постачання при Районному управлінні місцевої промисловості. Протягом двох років, у 1928-му і 1929 роках, він був старостою однієї із церков у Коломні.

Після того як 1937 року керівництво країни зажадало від співробітників НКВС заарештувати певну кількість людей по кожному місту, району та області, керівництво Коломенського НКВС енергійно взялося за виконання цього наказу. Тоді було заарештовано всіх священно- і церковнослужителів Коломенського району, які ще на той час перебували на волі, а також декого із мирян, і серед них 22 серпня 1937 року – Дмитра Михайловича Вдовіна.

На допиті в коломенській в’язниці слідчий висунув йому обвинувачення в невдоволенні радянською владою.

– Мені нема чим бути незадоволеним, – запротестував той, – я живу непогано, працюю, маю трьох хороших дітей, які працюють.

– Ну добре, давай говорити по суті, – сказав слідчий, – адже ти торгував, у тебе справу порушили – як же тобі бути задоволеним?

Але Дмитро Михайлович не погодився з цими доводами, і наступного дня слідчий прийшов на допит з новими запитаннями, звинувативши Дмитра Михайловича в агітації проти радянської влади.

– Ну, скажіть тоді, коли і де були випадки такої агітації? – запитав той слідчого.

– Ну як де? Ну, можливо, що і в Москві. Ви ж постачальник – імовірно, будучи у справі в Москві, могли агітувати.

Дмитро Михайлович, однак, запротестував, почувши такі легковажні твердження.

Через два дні вночі слідчий знову викликав його на допит.

– Дайте свідчення про вашу церковну діяльність! – зажадав він від обвинуваченого.

– У 1928-1929 роках я був членом церковної ради. З 1929 року членом церковної ради я не є, але залишився прихильником тихонівської орієнтації до сьогоднішнього дня.

– Вас заарештовано як учасника контрреволюційної церковно-монархічної організації. Ви визнаєте це?

– Категорично заперечую.

– Ви брешете перед слідством. Слідство має дані, які викривають вас в участі в контрреволюції. Вимагаємо від вас правдивого свідчення.

– Вдруге стверджую, що я членом контрреволюційної церковно-монархічної організації ніколи не був.

– Пропонуємо вам припинити замикання і приступити до вичерпних свідчень про вашу контрреволюційну діяльність.

– Я ще раз стверджую, що ніякої контрреволюційної діяльності ніколи і ніде не проводив.

На цьому допит було закінчено, і Дмитро Михайлович, прочитавши текст протоколу допиту і розписавшись під ним, зажадав, щоб йому було дано очну ставку з лжесвідком, і 28 серпня очну ставку було проведено; лжесвідок підтвердив усі дані ним раніше свідчення, на що Дмитро Михайлович заявив, що вважає їх неправдивими і категорично заперечує, і зауважив лжесвідку, що як же це він так робить, або помирати не думає, на що той у повному протиріччі з дійсністю сказав, що якби Дмитро Михайлович був на його місці, то вчинив би точно так само.

Після закінчення допитів у Коломні Дмитра Михайловича 1 вересня 1937 року перевезли до Таганської в’язниці в Москві, де слідчий знову зажадав від нього свідчень про контрреволюційну діяльність, але Дмитро Михайлович на це відповів: “Я в жодній контрреволюційній організації не перебував і винним себе в цьому не визнаю”.

9 жовтня 1937 року трійка НКВС засудила його до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили до Байкало-Амурського ВТТ, куди він прибув 16 листопада. Перший час він працював на лісоповалі, але потім, тяжко захворівши, був поміщений до табірної лікарні, де його визнали інвалідом, який втратив працездатність, і направили працювати в центральні майстерні при будівництві залізниці. 30 січня 1939 року він повідомив рідним, що перебуває в Далеко-Східному краї на станції Ізвєсткова в селищі Кульдур і працює в 53-й колоні в пошивній майстерні.

21 грудня 1939 року Дмитро Михайлович написав рідним: “… Дякую за турботу про мене і про моє здоров’я, я почуваюся поки що добре для мого віку… Ходжу… вже без милиць, але з клюкою, тобто з паличкою. Ти пишеш, що я про ноги пишу скупо, – ні, я не скупився, але не хотів би писати про погане, хоча і хорошого-то немає; ось скоро буде двадцять п’ять місяців, як я вибув від вас, і скільки ще мине, хто знає…”

30 грудня того ж року він писав рідним: “Ось уже і настає 1940 рік; так, час біжить, як вода, не залежить від того, що живеш чи добре, чи погано. У нас стоїть зима в повному розпалі, хоча морозів таких, як торік, немає, – погода чудова, морози вночі середні, а вдень високе тепле сонце, тож загалом поки що дуже добре…”

23 січня 1940 року він написав дружині: “Ти пишеш і просиш не піддаватися унинію. Даремно ти це думаєш. Я сам чудово знаю, що тугою і сумом справі не допоможеш, і я почуваюся дуже добре – духом бадьорий, хоча частково плоть немічна, але для мого віку і того достатньо, що маю, тобто здоров’я, і тим паче, де я перебуваю, сама обстановка не дає привід для великого унинія, – звісно, не вдома, сама мусиш зрозуміти, але все-таки колектив людей на нашій колоні дуже гарний – начальницькі люди симпатичні, до мене ставляться як ті, так і інші дуже уважно, навіть часом думається, начебто я цього й не вартий, тож і нема підстав дуже-то побиватися; даремно ти так думаєш і судиш за якоюсь фразою із листа – звісно, не вдома, ясно і зрозуміло… Я вам писав навіть не один раз, що посилок не шліть, також і грошей: витрати великі, а потреби великої немає, – я обходжуся, а у вас без того витрати, тим паче ця справа пов’язана з такими незручностями через дальність. Читаючи рядки твого листа, я дуже-дуже радий за вас, що у дітей наших дружба – це найкраща риса в житті, і бажаю їм також і надалі триматися ближче до дружби, знаючи, що дружня сім’я веселіше переживає радощі і легше переживає неприємності…”

26 січня Дмитро Михайлович надіслав заяву Верховному прокурору РРФСР, просячи переглянути справу і звільнити його із табору, але отримав на це стандартну для тих років відповідь, що підстав для перегляду справи немає.

5 вересня 1940 року Дмитро Михайлович звернувся до керівництва НКВС з заявою, в якій писав: “… Вважаю пред’явлені мені звинувачення… голослівними і ні на чому не заснованими та нічим не доведеними… Я звертаюся до Вас з проханням доручити витребувати справу про мій арешт і постанову трійки опротестувати щодо її скасування та звільнення мене від подальшого ув’язнення”. Заява, однак, залишилася без наслідків.

23 листопада 1940 року він написав дружині та дітям: “Я поки живий і порівняно здоровий, листи від вас отримую порівняно нечасто – останній був від 6 вересня. Погода у нас стоїть гарна, зима бере свої права, сніжок випав і лежить, морози хороші, тож часом дають себе відчувати. Але сонце світить яскраво-яскраво і на добрих, і на злих…”

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, і будь-який зв’язок ув’язнених з родичами припинився. Останній лист, отриманий від Дмитра Михайловича, він надіслав 28 травня 1941 року. Умови життя ув’язнених з початком війни значно погіршилися.

Дмитро Михайлович Вдовін помер 23 квітня 1942 року в Середньо-Бєльському виправно-трудовому таборі і був похований у безвісній могилі.