Благовірний великий князь Ігор Київський і Чернігівський, чудотворець

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 5-й день — перенесення мощей / вересня на 19-й день / у першу суботу після 29 червня — Собор Чернігівських святих (перехідне) / місяця липня на 15-й день — Собор Київських святих / вересня на 20-й день — Собор Брянських святих / вересня на 22-й день — Собор Тульських святих

Середина XII століття була для Русі скорботним часом безперервних міжусобних війн за Київське князювання двох князівських угруповань — Ольговичів і Мстиславичів. Усі вони були близькими, усі були правнуками Ярослава Мудрого. Мстиславичі називалися відповідно до імені свого батька — святого Мстислава Великого (+ 1132 р.), сина Володимира Мономаха (звідси інша їхня назва «Мономашичі»). Ольговичі ж називалися відповідно до імені Олега Святославича (+ 1115 р.), прозваного за свою гірку долю «Гориславичем». Олег Гориславич був сином київського князя Святослава (+ 1076 р.), який брав участь у 1072 році у перенесенні мощів святих страстотерпців Бориса та Гліба (відомості 2 травня) та увійшов в історію Руської Церкви як власник двох прикметних богословських збірок того часу — «Ізборника 1073 року» та «Ізборника 1076 року».

У деяких стародавніх місяцесловах і сам князь Святослав названий угодником Божим, але особливо прославилися два його онуки: преподобний Никола Святоша (+ 1142 р.) і двоюрідний брат його, син Олега Гориславича, святий князь-мученик Ігор Ольгович (+ 1147 р.).

Преподобний Никола Святоша і святий Ігор Ольгович представляють два різні шляхи християнської святості у Стародавній Русі. Преподобний Никола, який зрікся миру та князівських обов’язків, став простим ченцем та мирно спочив, провівши майже сорок років у монастирі. Святий Ігор, який волею Божою вступив у боротьбу за київське князювання, мученицьким подвигом мав спокутати спадковий гріх княжих усобиць.

1138 року великим князем київським став старший брат Ігоря, Всеволод Ольгович (прадід святого Михаїла Чернігівського). Хоча його князювання тривало лише кілька років і було сповнене безперервних війн, князь вважав Київ своїм спадковим князівством і вирішив передати його у спадок своєму братові Ігорю. Він посилався у зв’язку з цим на приклад Володимира Мономаха і говорив, неначе навмисне підбурюючи Мономашичів: «Володимир посадив Мстислава, свого сина, після себе в Києві, а Мстислав — брата свого Ярополка. А ось я кажу: якщо мене Бог візьме, то я після себе даю Київ братові моєму Ігореві». Але Бог гордим противиться. Гордовиті слова Всеволода, котрого й так не любили кияни, стали приводом для збудження ненависті проти його брата Ігоря та всіх Ольговичів. «Не хочемо бути у спадщині», — вирішило київське віче.

Грізні події розгорталися стрімко. 1 серпня 1146 року помер князь Всеволод, і кияни цілували хрест Ігорю як новому князю, а Ігор цілував хрест Києву, обіцяючи справедливо правити народом і захищати його. Але, переступивши хресне цілування, київські бояри одразу покликали Мстиславичів з військом. Під Києвом відбулася битва між військами князя Ігоря та Ізяслава Мстиславича, князя переяславського. Ще раз порушивши хресне цілування, київські війська у розпал бою перейшли на бік Ізяслава. 

Чотири дні Ігор Ольгович переховувався у болотах біля Києва. Там його взяли в полон, привезли до Києва та посадили у поруб. Це сталося 13 серпня. Його князювання тривало два тижні.

У порубі, який являв собою холодний зруб із колод, без вікон і дверей, а щоб звільнити із нього людину, треба було «вирубати» його звідти, багатостраждальний князь тяжко захворів. Думали, що він помре. За цих умов противники князя дозволити «вирубати» його із ув’язнення. Тоді ж його змусили прийняти чернецтво в монастирі святого Іоанна, що було цілком співзвучне його власним бажанням, адже він з юності виявляв особливе благочестя — читав книги і був навчений церковного співу.

Тепер, під тяжкістю бід і скорбот, у душі його відбулася рішуча зміна. Він гірко каявся в гріхах минулих, а скорботи душі, яка кається, в поєднанні зі скорботами ув’язнення в темниці виснажили сили його, і він поспішив просити собі милості — зречення світу. Його винесли із в’язниці до того хворого, що вісім днів він не міг ні пити, ні їсти.

5 січня 1147 року єпископ Переяславський Євфимій постриг його в чернецтво з ім’ям Гавриїл. Незабаром він одужав і був переведений до Київського Феодоровського монастиря, де прийняв схиму з ім’ям Ігнатій і цілком віддався чернечим подвигам, проводячи час у сльозах та молитві.

Через деякий час чернігівські князі, двоюрідні брати Ігоря, задумали заманити Ізяслава, який княжив у Києві, в спільний похід для того, щоб захопити його або вбити. Змова відкрилася, коли князь був уже на шляху до Чернігова. Обурені кияни, дізнавшись про підступність чернігівців, обрушили помсту на ні в чому невинного князя-схимника.

Даремно утримував їх митрополит Климент. «Не чиніть гріха, діти, послухайтесь мене; інакше накличете на себе гнів Божий, а ворожнеча між князями не вгамується», — говорив він їм. Вони не хотіли слухати ні його, ні тисяцького, і пішли до монастиря. Князь Ізяслав Мстиславич і особливо його брат князь Володимир намагалися запобігти цьому безглуздому кровопролиттю, врятувати святого мученика, але самі наразилися на небезпеку з боку натовпу. Святий Ігор стояв під час Літургії і молився перед іконою Божої Матері, коли почув, чого хоче розлючений натовп. Він готував себе до всього думками про подвиги мучеників, потім упав у сльозах і став молився Господу.

Люті заколотники, не поважаючи святості Божого храму, увірвалися до храму, схопили Ігоря, зірвали з нього мантію і потягли із храму. Ігор казав їм: «За що ви хочете вбити мене, як розбійника? Нехай ви порушили переді мною клятву — Бог вам простить; мене Він сподобив чернечого чину, і мені досить того». Бунтівний натовп кричав: «Убийте, убийте». З Ігоря зірвали і підрясник, залишивши в одній сорочці, і потягнули до воріт. У воротах монастиря натовп зупинив князь Володимир. І сказав йому Ігор: «Ох, брате, куди ти?» Володимир же зіскочив з коня, бажаючи допомогти йому, покрив його корзном (княжим плащем) і казав киянам: «Не вбивайте, браття». І вів Володимир Ігоря до двору своєї матері, і стали бити Володимира. Так розповідає літопис.

Володимир встиг заштовхнути Ігоря у двір та зачинити ворота. Але люди виламали ворота і, побачивши Ігоря «на сінях» (крита галерея другого поверху у стародавньому київському теремі), розбили сіни, стягнули святого мученика та вбили на нижніх сходах сходів. Озлобленість натовпу була така велика, що мертве тіло страждальця зазнало побиття і наруги. Його волочили мотузкою за ноги до Десятинної церкви, кинули там на віз, відвезли і «повалили на торгу».

Так святий мученик віддав Господу дух свій. Коли ввечері того ж дня тіло блаженного Ігоря було перенесене до церкви святого Михаїла, «Бог явив над ним знамення велике — запалилися всі свічки над ним у церкві тій». Наступного ранку митрополит послав Феодоровського ігумена Ананію заспівати похоронний спів над князем у монастирі святого Симеона, збудованому Ігоревим дідом на околиці Києва. Ігумен одягнув тіло князя-ченця в чернечий одяг і звершив похоронний спів.

5 червня 1150 року князь чернігівський Святослав Ольгович, рідний брат убитого Ігоря, урочисто переніс святі мощі князя Ігоря на батьківщину, до Чернігова, де вони були покладені в раку «з теремом» у кафедральному Спаському соборі. Тоді було встановлено святкування пам’яті святого.

Тропарі, кондаки, молитви та величання