Мученик Стефан 1945 р.

Місяця січня на 30-й день

Мученик Стефан народився 1898 року в селі Костянтинівка Мелітопольського повіту Херсонської губернії в благочестивій селянській сім’ї Пимена та Єфросинії Наливайків. Великий моральний вплив на хлопчика мала його мати Єфросинія Романівна, зусиллями якої він здобув гарне церковне виховання, чудово знав Святе Письмо і полюбив читати духовні книги.
Після встановлення радянської влади, коли почалися гоніння на Православну Церкву, Єфросинія Романівна почала ходити сусідніми селами з проповідями. Влада попередила її: “Бабцю, кінчай проповідувати, а то інакше посадимо”. Але не послухалася їх Євфросинія. Зрештою взимку 1927 року прийшли її заарештовувати. Вона одягла кожух і, показуючи на інший кожух, сказала хлопцеві, якому було доручено її заарештувати:
– Ти бери два кожухи.
– Та навіщо мені? – сказав він.
– Та тобі ще доведеться мене назад везти.
– Бабцю, багато ти знаєш, – гордовито відповів той і кожуха не взяв.
Після допиту Єфросинію Романівну одразу ж відпустили додому, і той самий хлопець повіз її в село Костянтинівку, шкодуючи вже, що не взяв другого кожуха, який би йому тепер став у пригоді.
Померла вона в рідному селі у своїй хаті 1929 року.
Коли Степанові виповнилося дев’ять років, батьки віддали його до церковнопарафіяльної школи, в якій він провчився три роки, після чого вступив до училища при Григоріє-Бизюковому монастирі, де навчався два роки. У цей час настоятелем монастиря був архієпископ Таврійський Димитрій (Абашидзе), і монастир славився благочестям ченців і місіонерською діяльністю. Час, проведений у Григоріє-Бізюковому монастирі, справив на Степана вельми благотворний вплив і позначився потім на всьому його житті.
Тут Степан відчув серцем, наскільки велика поетична краса і духовна глибина православного богослужіння. Він став відвідувати майже всі служби, і його благословили прислужувати під час богослужіння. У монастирі він відчув, що вдає із себе та справді духовна атмосфера, коли люди цілком спрямовані до порятунку; у монастирі він ґрунтовно ознайомився з церковним переданням, особливо читаючи житія святих. Ніякий подвиг, ніяка мужність, ніяка праця, ніяка моральна і духовна краса, ніяка мирська мудрість не можуть зрівнятися з подвигом, мужністю, працею, моральною і духовною красою і мудрістю святого. Весь світ з його уявленнями про досконалість і подвиги померк в очах хлопчика і постав, як бліда тінь справжнього життя і справжньої мети. Чарівно прекрасний християнський ідеал і жага досягти його оселилися в душі Степана й не полишали потім упродовж усього його життя. Особливо його вразило, як і багатьох віруючих російських підлітків, житіє святого праведного Олексія, людини Божої.
Коли хлопчикові виповнилося чотирнадцять років, він повернувся додому і став допомагати батькові по господарству. Його батько, Пимен Костянтинович, був із бідних селян, своєї землі не мав і орендував від п’яти до десяти десятин – коли скільки було до снаги обробити; мав двох коней і корову. Але не до господарства схилялися розум і серце Степана, і 1914 року, коли йому виповнилося шістнадцять років, він виїхав до міста Генічеськ, оселився на монастирському обійсті та був прийнятий співочим до монастирського хору. Тут він відчув брак церковної освіти, здебільшого в знанні церковного статуту, і протягом двох місяців посилено займався вивченням статуту в Корсунсько-Богородицькому монастирі. Після цього, повернувшись у рідне село, він поступив півчим до церкви, де настоятелем тоді був священик Павло Буцинський, розстріляний згодом більшовиками. Одночасно Степан допомагав батькові по господарству.
У лютому 1917 року Степан був мобілізований до діючої армії. Після трьох місяців навчання в місті Катеринославлі він був направлений на Румунський фронт. У липні 1917 року німці, користуючись революцією, що відбулася в Росії, і пов’язаною з нею дезорганізацією армії, перейшли на Румунському фронті в наступ, унаслідок якого частини 134-го Феодосійського полку, де служив Степан Наливайко, потрапили в полон. Перебуваючи в полоні, Степан близько двох місяців працював у прифронтовій смузі, а потім був ув’язнений у концтаборі “Ламсдорф”, де пробув до січня 1918 року, коли адміністрація табору відправила його на цивільні роботи в селище. На той час Україна за Брест-Литовським договором відійшла до Німеччини і була зайнята німецькими військами. Мати Степана, Єфросинія Романівна, звернулася до окупаційної влади з проханням дозволити синові повернутися з полону додому. Восени 1918 року дозвіл було отримано, і Степана знову ув’язнили в концтаборі “Ламсдорф”, цього разу для відправки на батьківщину. У цей час у Німеччині сталася революція, і умови утримання військовополонених у концтаборі настільки погіршилися, що їм стала загрожувати голодна смерть. І Степан утік із концтабору. Додому в Росію йому довелося йти пішки і вдень і вночі, в дорозі переносячи голод і холод. Він пройшов частину Німеччини, Австрію, Угорщину, переправився через російський кордон, дістався Херсона і нарешті прийшов у своє повітове місто Олешки, де отримав документи, які свідчать, що він солдат, який повернувся з полону додому. До рідного дому Степан дістався за чотири дні до Різдва Христового.
Він влаштувався до храму псаломщиком і працював у своєму вкрай бідному на ті місця господарстві. Батько на той час постарів, мати була тяжко хвора, за нею нікому було доглядати, і Степан заради цього вирішив одружитися. Дівчину взяв круглу сироту з того ж села, Харитину Дмитрівну Севастьянову. Через рік у них народилася донька Раїса.
Співчуття до пригнобленого народу і до нової влади, представники якої отрутою безбожництва отруювали й губили свої та чужі душі, – усе наштовхувало на думку, помолившись, збагнути, як хоч трохи полегшити спільне горе й знайти вгамування совісті, голос якої виразно лунав у душі Степана й закликав діяти. Чиста душа не приймала і не погоджувалася зі злом, що запанувало в російському світі ніби по праву. Цього, вважав він, бути не повинно, тому що світ осяяло світло Христове, яке, входячи в душі, покликане їх перетворити й обожити. І Степан почав старанно молитися Богу, щоб Господь вказав йому, як вчинити. І в сновидінні після молитви йому було сповіщено, що він має вирушити до Москви, де йому буде сказано, що треба робити. І на початку квітня 1923 року він залишив дім, дружину, доньку і господарство і попрямував свій шлях до Москви. Подорож до столиці зайняла понад сорок днів.
Перш ніж вийти на громадську ниву, Степан приготував душу, попостившись і помолившись, висповідавшись у Донському і Даниловому монастирях і причастившись Святих Христових Таїн.
У період перебування Степана в Москві помер патріарший архідиякон Костянтин Розов. Відспівування і похорон були призначені на 3 червня о третій годині дня на Ваганьковському кладовищі. Народу зібралося безліч. Коли труну з тілом покійного внесли до церкви, двері храму зачинили, і до натовпу, який чекав на похорон, вийшов священик і повідомив, що похорон архідиякона переносять на ранок наступного дня, зважаючи на те, що не встигли приготувати могилу і не прибули найближчі родичі.
Люди ще не розійшлися, коли на піднесення зійшов Степан і сказав проникливе слово про покійного архідиякона, а потім, звертаючись до народу, додав:
– Час зараз дуже важкий, важкий, але це час позбавлення народу від гріха, тому прошу вас – не забувайте Бога. Хрестіть дітей. Не живіть невінчаними. А головне, живіть по совісті. Настане час, коли православні християни піднесуться, Бог цих богоненависників скине.
Під час його промови міліція спробувала заарештувати проповідника, але народ стояв стіною і не допускав. Тоді викликали наряд міліції, Степана заарештували і на пролітці відвезли у відділення міліції. Дорогою міліціонер запитав Степана, з якої він губернії. Степан відповів:
– Губернії всі мої.
– Як ваше ім’я і скільки вам років? – запитав міліціонер.
– Мені двадцять чотири роки. Прізвище моє Наливайко Стефан Пименович.
– Де ваші документи? – запитав міліціонер.
Степан розстебнув на грудях сорочку і, показуючи на важкий олов’яний хрест, сказав:
– Ось мої документи. Більше в мене немає нічого.
У відділенні міліції він відмовився відповідати на запитання і його відвезли в ОДПУ. Тут йому запропонували заповнити анкету. Степан на запитання, до якої він належить державі, написав: “Новому Єрусалиму”. А для необізнаного слідчого пояснив: “Тому, що сходить із небес”. На запитання про професію написав: “Жнець”. Про роботу: “Свідок слова Божого, проповідник”. На запитання, де працював, на які кошти жив і чи володів якимось нерухомим майном, написав: “З волі Ісуса Христа всім тим, що подавав Ісус Христос”. На запитання про військове звання відповів: “Воїн Ісуса Христа”. На запитання анкети про майновий стан Степан написав: “Вічне Євангеліє всередині мене”. На запитання про політичні переконання відповів: “Істинно православний християнин”. На запитання, чим займався і де служив, відповів словами, сповненими скорботи й гіркоти: “Не пам’ятаю, але знаю, що в Росії, тоді ще Росія була, а тепер я вам не буду про Росію говорити, тому що її не існує”.
7 червня відбувся допит.

– Де ви жили після приходу в Москву? – запитав слідчий.
– Жив я в ці дні на середині міста Вавилона.
– Як опинилися на Ваганьковському кладовищі?
– Потрапив я на Ваганьковський цвинтар керований Духом, даним мені від Бога, з метою свідчити слово Боже. На кладовищі було багато народу, до якого я звернувся з промовою і вказав, що настає час позбавлення від гріха.
– Як ви ставитеся до радянської влади?
– Я справжню владу не схвалюю, тому що вона не визнає Бога. Я посланий боротися з цією владою, але боротьба моя не військовою зброєю, а словом правди Святого Письма.
На цьому допит закінчився. Слідчий, уважно прочитавши відповіді Степана, через два дні знову викликав його і запитав:
– Чому не існує тепер Росії?
– Росія була тоді, коли стояли при владі православні, а тепер місто Вавилон, тобто місто беззаконня, – відповів Степан.
– Ви брали участь у громадянській війні?
– У громадянській війні я участі не брав. Спосіб позбавлення від гріхів беззаконня – це навернення людей до правди, тобто визнання Ісуса Христа Сином Божим. Я не можу дотримуватися цієї влади, бо ніхто не може догодити двом панам. Ця влада шкідлива, бо вона йде проти Бога. Я бажаю владу ту, яка цілком підкоряється Ісусу Христу, Сину Божому. Ця влада – темрява, а при тій владі люди ходили б у світлі.
Через два дні слідчий знову викликав Степана на допит і запитав:
– Ви радянську владу визнаєте?
– Як її не визнати? Як можна не визнати владу, коли вона існує? От ви скажете – це чорнильниця, і ви запитаєте мене – це чорнильниця? І я відповім – звісно, чорнильниця. Як я можу сказати, що її немає? Влада, звичайно, є. Але багато поглядів із нею на релігію я не поділяю. Якби не було гонінь на Церкву, то я б поділяв із нею свої погляди. Якби влада не розоряла церкви, не вбивала і не висилала священиків, то я б її вітав, а так – ні, вітати я її не можу і не хочу про те брехати.
У в’язниці ОДПУ Степан перший час сидів у загальній камері, і його присутність тут стала великою втіхою для в’язнів. Він одразу сказав, що хоч і заарештований за агітацію проти радянської влади, але й тепер, позбавлений волі, не боїться відкрито говорити слідчим правду. Основу радянської влади споруджено на піску. Не бійтеся і не тужте, час позбавлення близько.
У середині червня Степана перевели з в’язниці ОДПУ в загальну камеру Бутирської в’язниці. 25 червня він надіслав слідчому ОГПУ заяву, звернену до влади: “Правителі Руської землі, прошу звернути увагу на свій народ, як він стогне під ярмом самого себе; жалісно дивиться на правителя – а правитель дивиться на народ. Розсуди кожен, чи не страх володіє людиною? І цей страх є страх неправди. Невже неправда сильніша за правду? – У жодному разі, бо неправда над людиною панує, доки людина існує на цій землі, а помирає людина – і неправда також помирає. Звернімося до правди, яка сила правди. Якщо живе людина правдою, то чи гнана вона, чи зневажена, чи пригноблена, чи пригноблена ким-небудь, чи хвора… і, нарешті, чи помирає, зверніть свій погляд на неї, з якою радістю переживає все це! Чому так? Тому що правда, якою він жив, не вмирає. Правда перемагає і смерть, бо має Царство і силу передовсім віків і на віки віків. Амінь.
Час близький до здійснення правди, і вона не пройде повз, бо настає час жнив, передбачений Ісусом Христом…

А тому прошу вас, правителі Руської землі, досить перемагати свою землю… Зверніться до Христа і пізнайте в Ньому життя…”
31 серпня 1923 року Степана викликав слідчий Казанський на допит. На поставлені запитання Степан відповів: “Після приходу мого до Москви, я дорогою звернув у Данилов монастир, де пробув лише кілька днів; тут сповідався, не пам’ятаю в кого. Деякі парафіяни, яких я не знаю, запрошували мене до себе іноді закусити, іноді переночувати. Був також у Донському монастирі, де також сповідався, у кого – не пам’ятаю. Під час перебування мого в Москві я чув від людей про смерть архідиякона Розова і майбутній його похорон на Ваганьковському цвинтарі, що і змусило мене вирушити на цвинтар. Більше у моїй справі показати нічого не маю і показувати не буду”.
22 вересня співробітник 6-го відділення секретного відділу ОДПУ склав висновок у “справі”. “Допитаний як обвинувачений громадянин Наливайко, – писав він, – показав, що, виступаючи з антиурядовою промовою, він лише виконав місію проповідника, виконуючи веління Боже викривати правителів, дане йому у сновидінні; що примиритися з наявною неправославною владою він не може і надалі буде боротися з нею, але не зброєю, а словом. Перебуваючи під вартою, громадянин Наливайко надіслав дві заяви слідчому, сповнені закидів радянській владі за нібито великий утиск народу і пророкуючи близьке її падіння… Вважаю: визнати Наливайка елементом соціально небезпечним і, керуючись декретом ВЦВК від 10.8.22 року, піддати його висиланню в адміністративному порядку в Архангельську губернію строком на три роки”.
“На три роки в табір”, – виправив начальник 6-го відділення секретного відділу ОДПУ Тучков.
26 жовтня 1923 року Комісія НКВС з адміністративних висилок засудила Степана “до ув’язнення в Соловецький концтабір строком на три роки”.
У таборі йому довелося нелегко: він захворів на цингу і в нього віднялися ноги. Дізнавшись про важке становище Степана, його мати, Єфросинія Романівна, вирушила до нього в Соловецький табір на побачення. Із собою вона взяла білизну і продукти. Стан здоров’я Степана був критичним – на побачення його винесли на ношах. На час побачення синові й матері виділили окрему кімнату, де вони пробули кілька днів.
Через три роки, після закінчення терміну, представники ОДПУ викликали Степана і запитали:
– Ну як, ви змінили свої переконання?
– Ні, не змінив.
– Тоді отримаєте ще три роки заслання.
Заслання він відбував у Казахстані, у місті Туркестані. Коли минули й ці три роки, йому дали ще три роки заслання, немов бажаючи, щоб він залишився тут на все життя. На засланні він навчився різного роду ремесел, у яких виявив неабиякий талант, – міг зробити і човен, і мандоліну, і гітару, а якщо треба, то й фаетон. Степан винайняв в оренду будинок із садом і запросив до себе дружину з донькою.
Дочка Раїса мала піти до школи, але коли їй виповнилося сім років, Степан написав із заслання: “Ні в якому разі не віддавайте до школи”. Він пам’ятав і своє церковне навчання, і заповіти святих отців, таких як святитель Василій Великий, який говорив, що краще взагалі залишитися без світської язичницької освіти, ніж, по-мирськи освітившись, зашкодити своїй душі. Домашні послухалися Степана, який користувався і вдома, і в селі великим авторитетом, і не віддали дівчинку до школи. Вчителі приходили до них додому і примушували віддати її до школи, але батьки Степана трималися в цьому відношенні твердо. Уже прийшла до них і дочка їхня, Тетяна, і стала вмовляти батька:
– Тату, я чула в сільраді, що якщо ти онуку не віддаси до школи, то до тебе прийдуть і заберуть коня.
Важко було дідусеві слухати, що він може втратити свого робочого помічника, коня, він уже й не знав, що робити, а тут незабаром прийшли вчителі. Зустріла їх Єфросинія Романівна і сказала: “Та нащо вона їй, школа-то? Вона і так уже грамотна”.
Вчителі продовжували вмовляти, але дівчинку так і не віддали до школи, а тут незабаром Степан покликав дружину з дочкою до себе. Дівчинка ні букв, ні абетки зовсім не знала. Тут, у Казахстані, вона вже всьому навчилася і здобула початкову освіту. Вивчила Закон Божий, арифметику, історію. Одне важко було на засланні – церква була тільки обновленська, і сім’я туди не ходила.

Вивчаючи Закон Божий, Раїса дійшла до розповіді про те, що Діва Богоматір народила Ісуса Христа і, однак, залишилася Дівою, і було їй це бентежно – як таке може бути. І вона повідала про своє здивування батькові:
– Я не розумію. Чи тут помилка якась?
Степан, вислухавши її, відповів:
– Правильно ти кажеш: Богоматір народила Ісуса Христа і залишилася Дівою. Тепер згадай – скільки чудес було за Мойсея, як було розділене Чорне море, згадай про неопалиму купину, як прозябав жезл Ааронів, згадай чудеса, що їх здійснив пророк Ілля. Що це таке? Чудеса? Так, чудеса! Це те, що здійснено силою Божою всупереч земному порядку речей. Творець і Законодавець Господь Сам, якщо забажає, дає новий закон або, всупереч встановленому Ним закону, чинить діяння надприродне, яке ми, люди, сприймаємо як диво, – чинить, щоб людина бачила руку Творця й розуміла, Хто є справжній Законодавець і Творця світу.
Настав 1931 рік, добігав кінця третій термін. Єфросинія Романівна на той час уже померла, Пимен Костянтинович був дуже старий і став зовсім немічним, і довелося дружині Степана Харитині з донькою поїхати до Костянтинівки, щоб допомогти старенькому прибрати хліб, там вони й залишилися до вирішення владою подальшої долі Степана. Батьки вирішили, що донька здобула достатнє релігійне виховання і початкове уявлення про Бога, про Церкву, про всесвітню історію та про історію Росії і для неї вже не буде морально небезпечним навчання в безбожній школі; вони віддали її вчитися до школи, і згодом вона здобула вищу освіту.
Степан був людиною товариською, з ним кожному було цікаво розмовляти, але про що б не йшла розмова, він завжди переводив її на бесіду про головне – про Бога. Багато жителів містечка ходили до нього додому, ходили і високі чини ОДПУ. І він запитав їх одного разу:
– Ну знаєте що, друзі, ви збираєтеся мене звільняти чи ні? Нічого на мій рахунок немає?
– Ні, – відповіли ті.
– Я тоді напишу в Москву, – сказав Степан.
І він написав владі в Москву. Минуло скількись часу, він прийшов до начальника ОДПУ і повторив своє запитання.
– Степане Пименовичу, – сказав той, – ваше звільнення лежить у мене під сукном, але ми вас не хочемо відпускати. Послухайте мене. Ви коли приїдете на батьківщину, то місцева влада збере на вас компрометуючі матеріали, вас заарештують і знову посадять. Поїдьте, заберіть свого батька, сім’ю і знову приїжджайте. Навіщо вам їхати? Вас однаково заарештують і знову вишлють – така ведеться політика. Забирайте батька, сім’ю і повертайтеся.
Степан не погодився з начальником ОДПУ, взяв довідку про звільнення і у вересні 1932 року виїхав на батьківщину.
У селі Костянтинівці вже п’ять років як храм був закритий, священика не було. Коли приїхав Степан, до нього відразу ж потягнулися люди. У селі було на той час дев’ятсот дворів, і стали його просити односельці, щоб він поклопотався, допоміг їм відкрити храм. Степан знав, що законним чином храм закрити не могли. Він зібрав церковну громаду з двадцяти осіб і поїхав із паперами до влади в Херсон, звідки відразу ж повернувся зі священиком. Черниця Євдокія, яка жила в селі, стала псаломщицею, Степан став керувати церковним хором, який він швидко зібрав, відбою не було від охочих співати на криласі.
Прийшов Великдень. Степан радів. Три дні він піднімався на дзвіницю і з натхненням і захопленням дзвонив у дзвони. Великодній настрій і велика радість панували в душі Степана і в душах жителів Костянтинівки.
Стала влада підбиратися до нього:
– Іди в колгосп!

Він тоді працював маляром за наймом.
– Що я буду робити в колгоспі? – відповів Степан. – Дайте мені паспорт, і я поїду.
Але паспорта влада не дала, і почалися переслідування і поневіряння. У 1934 році помер батько Степана; земля, що була в його господарстві, залишилася незасіяною, і в серпні 1934 року Степана притягнули до відповідальності за непосів свого хліба на площі одного гектара і засудили на п’ять років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Він написав скаргу, справу було переглянуто, і він, не доїхавши до концтабору, був звільнений і повернувся додому. Однак переслідування не припинилися. Влада стала вимагати від Степана сплати то одних податків, то інших. Відібрали бичка, корову, коня, з живності залишилися самі лише кури, але сплати податків вимагали як із повного господарства – і молоком, і м’ясом, і шкурами. І не стало йому чим платити. У квітні 1935 року відбувся суд над Степаном. Суддя Куропаткін засудив Степана до трьох років виправно-трудових таборів і до двох років поразки в правах. Степана посадили до в’язниці, де він пробув до лютого 1937 року, а потім його відправили етапом до Владивостока. Він написав скаргу владі до Москви, звідки за деякий час надійшла відповідь: виправдати зі зняттям судимості, проти судді та прокурора порушити кримінальну справу.
Тим часом його дружина і дочка переїхали до Сімферополя, і влітку 1937 року Степан приїхав до них і влаштувався працювати маляром. Молитися він ходив у храм на цвинтарі, і настоятель храму, священик Микола Швець, у серпні 1940 року попросив його виконати роботу для храму – пофарбувати дах. У цей же час настоятель собору запропонував Степану стати регентом хору. Тут, на службі, Степан знову знайшов своє місце – не було для нього нічого дорожчого, ніж церква. І звісно, розмовляючи з вірянами, він не приховував релігійних поглядів – як, на його думку, Святе Письмо дивиться на сучасні питання людського життя. Так виникла його остання “справа”.
25 жовтня 1940 року було виписано постанову на арешт Степана. Через три дні настоятель храму отець Миколай запросив Степана до себе додому у зв’язку із закінченням роботи по храму. Степан сказав тоді дружині:
– Харитина, отець Миколай із матінкою запрошують нас на чашку чаю.
Дружина відмовилася, і в гості пішов він один. Додому Степан повернувся близько одинадцятої години вечора. Прийшов і сказав:
– У батька Миколи брат був, приїхав звідкись із Центральної Росії. Поїли, випили чаю, трохи поговорили.
Було пізно і треба було вкладатися спати, але о другій годині ночі пролунав стукіт у двері. Відчинили. На порозі стояли співробітники НКВС, вони пред’явили ордер на обшук у квартирі й арешт Степана. Степан їх запитав, що вони збираються шукати; ті відповіли, що документи, не пояснюючи які. Забрали паспорт, Біблію 1904 року видання і Євангеліє 1903 року. Нарешті знайшли довідку про звільнення Степана. І коли знайшли, сказали йому:
– Візьміть ковдру, подушку і ходімо з нами.
Так він був заарештований. Донька в увесь час перебування батька під слідством домагалася у начальства в’язниці дозволу на передачу продуктів, але їй відмовляли. Вона стала вимагати. Бачачи її невідступність, співробітник НКВС відвів її в окрему кімнату і запитав:
– Що ви можете сказати про свого батька? Який він був як батько?
– Вам би не слід було ставити такі запитання доньці. Навіть якби був батько поганий, то як же я могла б сказати, що мій батько поганий. Але такий батько, як у мене, – кращого за такого, як він, немає.
Її відпустили, але передачу не прийняли, і не приймали за весь час слідства впродовж півроку.

Допитали Степана відразу ж у день арешту.
– За що вас було засуджено 1923 року і вислано? – запитав слідчий.
– У 1923 році мене було засуджено за те, що, будучи релігійною людиною, проповідував у місті Москві на Ваганьковському цвинтарі про те, що християнське вчення є єдиним правильним вченням. За проповіді мене засудили і вислали.
– Яке вчення ви вважаєте правильним?
– Не маючи поняття про комуністичне вчення, я не вважав комуністичне вчення правильним або неправильним вченням і проповідував християнське вчення.
– Назвіть прізвища осіб із православного духовенства, з якими ви мали зв’язок у місті Сімферополі.
– Відвідуючи цвинтарну церкву, я зустрічався зі священиком Миколою, прізвище якого не знаю. Крім того, знав ще одного священика, прізвище якого також не знаю, не пригадаю.
– Повідомте, за яких обставин ви познайомилися зі священиком Миколою.
– Я зі священиком Миколою зустрічався в церкві, не пам’ятаю точно, але, здається, з 1937 року. Ми розмовляли, але на які теми, не пам’ятаю, важко сказати. У серпні 1940 року священик Миколай запропонував мені пофарбувати дах церкви, я погодився. Під час фарбування даху я заходив до священика Миколи. Тут же був присутній ще один чоловік, прізвища та імені якого я не знаю. У розмові з ними на релігійні теми я говорив про 13-й розділ Апокаліпсису. Вдруге я заходив до священика Миколи по олію для фарбування даху. Це було в середині вересня. У священика Миколи я знову зустрів невідомого мені громадянина. Після фарбування даху я знову був у квартирі у священика Миколи, приходив до нього за розрахунком. Незабаром після цього мене заарештували.
– Ви відвідували священика Миколу і розмовляли з ним, повідомте все, що вам відомо про нього.
– Я священика Миколая мало знаю і нічого сказати про нього не можу. Бесід із ним не мав.
Не бачачи іншого виходу з глухого кута, в якому опинилося слідство, слідчі вирішили залучити як свідка священика Миколу Швеця.
Священик Миколай показав:
– Наливайко досить релігійно начитана людина, розбирається добре в релігійних питаннях і справляє враження великого оратора. Він може по кілька годин поспіль говорити на релігійні теми. До радянської влади Наливайко налаштований вороже, не визнає її і вважає, що ця влада не від Бога і їй не повинні підкорятися. Про воєнні події Наливайко говорив так, що союзники воюють проти Німеччини більше для блиску, тільки для того, щоб втягнути у війну нейтральні країни, а потім усім разом вдарити з півдня на СРСР, який і буде переможений. Ця розмова далеко не вичерпується тим, що я показав. Я сказав тільки найголовніше, що збереглося в пам’яті.
Після цього Степан був знову допитаний.

– У розпорядженні слідства є дані про те, що ви під виглядом поширення релігійних проповідей проводили серед вірян антирадянську пропаганду. Пропоную вам ще раз дати з цього приводу докладне свідчення.
– Я релігійних проповідей не проводив і антирадянською пропагандою не займався.
Хоча майже всі допити проводилися вночі, Степан не лінувався уважно прочитувати протоколи і наприкінці кожного, перш ніж розписатися, писав своєю рукою: “Протокол мною прочитаний. Записано з моїх слів вірно”.
За всіх хитрощів слідчих їм не вдалося змусити Степана обмовити себе. Термін, відведений для слідства, добігав кінця, а Степан, як і раніше, тримався спокійно і рівно і підписувати лжесвідчення проти себе не погоджувався. 18 січня 1941 року слідчий ще раз викликав його на допит.
– Визнаєте ви себе винним у пред’явленому вам обвинуваченні? – запитав він.
– Винним себе в пред’явленому мені обвинуваченні не визнаю.
– Слідство пропонує вам припинити безцільне завзяття – заперечення своєї антирадянської діяльності та зізнатися відверто у вчинених вами контрреволюційних діях.
– Я антирадянської, контрреволюційної діяльності не вів.
21 січня Степан був викликаний на останній допит.
– Визнаєте ви себе винним у пред’явленому вам обвинуваченні?
– Винним себе у пред’явленому мені обвинуваченні не визнаю.
Того ж дня слідчий склав протокол про закінчення слідства і надав можливість обвинуваченому самому ознайомитися з матеріалами. Прочитавши їх, Степан написав: “З матеріалами слідчої справи на тридцяти трьох аркушах я ознайомився. За наведеним слідчим матеріалом винним себе не визнаю, бо антирадянською агітацією я абсолютно ніде і ніколи не займався… А тому ні в чому вищевказаному винним себе НЕ ВИЗНАЮ”.
4 лютого відділ прокуратури у спецсправах, розглянувши матеріали слідства, виніс висновок: “Будучи притягнутий і допитаний як обвинувачений, Наливайко С. П. у контрреволюційній діяльності винним себе не визнав, але не заперечує той факт, що церкву, яка розташована у Сімферополі (на кладовищі), разів двадцять відвідував.
Беручи до уваги, що здобутих матеріалів для направлення справи в судове засідання недостатньо, а особистість обвинувачуваного Наливайка С.П. є соціально небезпечною, вважав би: справу за обвинуваченням Наливайка С.П. у контрреволюційній діяльності направити на розгляд Особливої Наради при НКВС СРСР”.
7 квітня 1941 року Особлива Нарада при НКВС СРСР засудила Степана Пименовича до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовий табір. Перед відправленням у табір йому дали побачення з дочкою. І батько сказав їй, що в гостях тоді у батька Миколи був не брат, а начальник слідчої частини НКВС, і сам батько Микола є співробітником НКВС. Усе, в чому звинуватили його, – вигадка, але оскільки рішення про його справу виносила Особлива Нарада, то ніхто не став перевіряти, хто і що там говорив. Засудили його за те, що він був судимий раніше.
Степана Пименовича відправили до виправно-трудового табору в Норильськ. З початком Великої Вітчизняної війни листування між ним і рідними припинилося. Тільки на початку 1945 року вони отримали від нього перший після перерви лист: “До закінчення мого терміну залишається три місяці. Дасть Бог, і нам доведеться ще пожити разом”.
Рідні надіслали йому листа, гроші, посилку, але відповіді вже не надійшло. Через деякий час Раїса Степанівна надіслала запит в управління ГУЛАГу, звідки їй відповіли, що Степан Пименович Наливайко помер від голоду 12 лютого 1945 року