Відповіді на деякі запитання, запропоновані братією
Братія запитали колись великого авву Антонія: чим може людина догодити Богові?
Авва відповідав: “Виконання закону і справи любові – це предмети, найбільш богоугодні. Виконує ж закон той, хто безперестанку славословить Бога в чистих помислах, що збуджують спогад про Бога і ті блага, які Він обіцяв нам і дарував уже насправді, а також приводять на пам’ять і велич цих благ. Бо з цього спогаду народжується в душі людини постійна любов до Бога, за заповіддю Писання: Возлюби Господа Бога твого від усього серця твого, і від усієї душі, і від усієї сили твоєї (Повт. 6:5). У Писанні сказано ще: Як лань прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже. (Пс. 41:2).
Отже, ми неодмінно повинні звершувати й виконувати цей закон у ставленні до Бога, щоб і над нами виправдався цей вислів апостола: Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? (Рим. 8:35)”.
Одного разу ще запитали братія святого Антонія: якщо хто-небудь скаже: “Я нічого не візьму від братії, і їм також не дам нічого, для мене достатньо свого власного”, – то як нам, отче наш, приймати подібні думки?
Великий авва відповів їм: “Діти мої! Така людина, про яку ви говорите, – жорстокосерда і має душу звірячу. Бо яким чином у теперішньому світі вона хоче провести все своє життя без справ милосердя? Ні! Про таку людину треба думати, що вона не має жодних благ”.
Запитання: як повинен кожен служити своїм браттям?
Святий старець відповів: “Браття, які бажають служити своїм братам, повинні служити їм так само, як раби служать своїм господарям і як послужив Господь апостолу Петру. Хоч Він був Владика і Творець його, проте не ухилився послужити йому. У цьому випадку Господь показав, що настільки ж немилосердними є ті, котрі відмовляються від пропонованої їм послуги й нікому не дозволяють, подібно до апостола Петра, послужити собі, як і ті, котрі самі соромляться служити своїм братам, чому вони й не матимуть частки з Господом, як Він же сказав Петру (Ін. 13:8). Бо Сам Господь навчив нас взаємно служити один одному”.
Запитання братії: що означає радість для Бога і що нам потрібно робити, щоб досягти вічного життя?
Антоній сказав у відповідь: “Будь-яка заповідь, виконана насправді з охотою і на славу Божу, виробляє в душі нашій радість для Бога. Тому, виконуючи і приводячи в дію заповіді Божі, ми неодмінно повинні радіти і, навпаки, не виконуючи їх, повинні сумувати. З радістю ж ми повинні виконувати ці заповіді, щоб і Бог взаємно про нас зрадів. Втім, слід ретельно остерігатися, щоб, віддаючись радості, не віддатися разом і гордості; але слід завжди і в усьому покладати надію на Бога”.
Колись ще запитали братія духовного отця свого, Антонія: чи можна нам коли-небудь і над ким-небудь посміятися?
Антоній відповідав на це: “Господь наш засуджує тих, хто сміється, коли каже: поплачетеся, і поплачете, і поридаєте ви, а світ зрадіє (Ін. 16:20). Тому вірному ченцеві не повинно сміятися. Нам слід оплакувати тих, які вивергають хулу проти Бога, переступаючи святий закон Його, і які все життя своє проводять у гріхах. Отже, будемо плакати і нарікати про цих людей і безперестанно молити Бога, щоб вони не залишилися назавжди в гріхах і щоб не спіткала їхня смерть перш ніж вони покаються”.
Одного разу дехто з учнів, побачивши в пустелях незліченну кількість ченців, прикрашених усіма чеснотами, які з усією ретельністю дбають про святі й богоугодні справи, запитали свого великого авву Антонія: Отче наш! Чи надовго триватиме ця полум’яна любов і ревність до усамітнення, убогості, смиренності, милосердя, стриманості та до всіх інших чеснот, про які так старанно дбає й прагне тепер незліченна кількість ченців?
На це запитання, з тяжкими зітханнями і з рясним потоком сліз, людина Божа відповідала так: “Прийде колись час, о діти мої улюблені, прийде час, коли ченці залишать усамітнення і замість нього шукатимуть найбагатших міст; замість цих пустельних печер і келій ревно почнуть споруджувати величезні будівлі на зразок царських палат; замість жебрацтва і нестяжательності народиться в них бажання накопичувати собі якомога більше багатства; смиренність перетвориться в них на гордовитість серця; відкриється спрага до пізнання багато чого, але це знання буде безплідним і рідко супроводжуватиметься благими справами; любов збідніє; місце стриманості займе сластолюбство й тілодогодженість. Багато з них почнуть піклуватися про найласіші харчі, подібно до мирян, від яких ці подвижники відрізнятимуться тільки мантією і клобуком; і, хоча житимуть серед світу, проте не соромитимуться прикрашати себе неправдивим ім’ям ченців і пустельників. Понад те, вони почнуть тщеславитися, кажучи: я Павлів, а я Аполлосів (1Кор. 5:4), начебто вся справа їхнього благочестя полягає у важливості їхніх попередників, – тобто вони так само хвалитимуться своїми батьками, як іудеї хизуються батьком своїм Авраамом.
Втім, і між цими ченцями багато хто в той час буде набагато кращим і досконалішим за нас. Бо, за словами Премудрого, блаженніше той, хто міг переступити, і не переступив, і зло зробити, і не зробитив (Сир. 31:11), ніж той, кого безліччю хороших прикладів заохочують до добра. Тому-то з усією справедливістю вихваляють у Писанні Ноя, Авраама і Лота, які постійно проводили непорочне життя між людьми найбільш розбещеними”.
Колись зібралося багато отців до святого авви Антонія, щоб дослідити й визначити, яка з чеснот є найдосконаліша, що рятувала б ченця від усіх мереж ворожих.
Кожен із них у цьому випадку говорив те, що визнавав за власним судженням справедливим.
Отже, одні хвалили піст і пильнування в молитві, тому що ці чесноти дають належний напрямок нашим думкам, роблять тонким і проникливим розум і полегшують людині шлях до Бога. Інші схвалювали убогість і зневагу до земних благ, бо через це розум робиться спокійнішим, чистішим і вільнішим від мирських турбот, чим також полегшується для нього доступ до Бога.
Інші бажали піднести над усіма чеснотами милосердя, тому що милосердним людям Бог прорік ці радісні обітниці: “прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу” (Мф. 25:34).
Деякі намагалися вихвалити понад інших інші чесноти християнські.
Нарешті святий авва Антоній сказав:
“Усі перераховані вами чесноти, без сумніву, дуже корисні й необхідно потрібні для тих людей, які шукають Бога і мають полум’яне і сильне бажання наблизитися до Нього.
Але ми бачили, що багато хто виснажував своє тіло надзвичайним постом, бдіннями, відходом у пустелю, віддавалися вельми багатьом і виснажливим працям, терпіли убогість, плекали в серці своєму презирство до всіх мирських благ, так що не дбали про придбання для себе навіть денної їжі та все, що тільки мали, роздавали бідним; проте ці люди після всього цього схилилися до зла й занепали, а, втративши всі ті чесноти, зробилися негідними.
Причиною ж такого жалюгідного їхнього стану ніщо інше було, як те, що вони не мали чесноти самовипробування і розсудливості і в подвигах своїх не користувалися допомогою цих чеснот. Бо воістину ці чесноти навчають і спонукають людину йти шляхом правим і водночас ухилятися від шляху згубного.
Так, якщо ми будемо йти цим царським шляхом, то злі навідники, з одного боку, не будуть у змозі захопити й звабити нас за допомогою надмірної стриманості, а з іншого – не зможуть спокусити нас і на неправий бік через безтурботність, лінощі й розслаблення.
Самовипробування і розсудливість є око і світильник для душі, як око є світильник для тіла.
А якщо око світле, то й усе тіло світле буде; якщо ж око темне, то й усе тіло темне буде, як сказав Сам Господь у Євангелії (Мф. 6:22-23).
Тобто за допомогою самовипробування людина досліджує і розрізняє всі свої бажання, слова і дії та ухиляється від усього, що може віддаляти нас від Бога.
Допомогою ж цього розсудливого розрізнення людина відбиває і абсолютно знищує всі хитрощі ворожі і ясно відрізняє добро від зла.
Істина цього очевидна зі Святого Письма.
Саул, цар ізраїльський, оскільки не мав цього світильника, то розум його до того затьмарився, що він навіть не розумів, як виконати те, що Бог наказував йому через пророка Самуїла, і що виконання цього повеління було б кращим від жертвоприношення, а тому він роздратував Бога тим самим, чим думав догодити Йому, за що й позбавлений був царства (1Сам. 13:7-15).
Апостол це розрізнення називає випробуванням (1Кор. 11:28), і воно вважається правителем і джерелом життя нашого, за цим висловом Писання: Їм же нема управління, падають як листя, а порятунок же є в багатьох радах (Притч. 11:14).
Тобто Писання називає самовипробування порадою і наказує нам, щоб ми нічого не робили без поради, навіть не дозволяє нам без поради пити духовного вина, що звеселяє серце людини, бо каже: без поради нічого не роби (Сир. 32:21), із порадою все роби, із порадою пий вино (Притч. 31:4).
Те саме Писання навіює нам: якоже град стінами розорений і не огороджений, в який, тобто кожен, хто хоче, може входити і розкрадати скарби його, так чоловік, що творить що без поради (Притч. 25:28)”.
Джерело: Антоній Великий, прп. Відповіді на деякі запитання, запропоновані братією (Пер. з лат. А. С. Красносельського) // Християнське читання. 1837. Ч. II. С. 261-271.
Братия спросили некогда великого авву Антония: чем может человек угодить Богу?
Авва отвечал: «Исполнение закона и дела любви суть предметы, самые богоугодные. Исполняет же закон тот, кто непрестанно славословит Бога в чистых помыслах, возбуждающих воспоминание о Боге и тех благах, которые Он обещал нам и даровал уже на самом деле, а также приводящих на память и величие оных благ. Ибо из сего воспоминания рождается в душе человека постоянная любовь к Богу, по заповеди Писания: возлюбиши Господа Бога твоего от всего сердца твоего, и от всея души и от всея силы твоея (Повт. 6:5). В Писании сказано еще: имже образом желает елень на источники водныя, сице желает душа моя к Тебе, Боже (Пс. 41:2).
Итак, мы непременно должны совершать и исполнять сей закон в отношении к Богу, дабы и над нами оправдалось оное изречение апостола: кто ны разлучит от любве Божия; скорбь ли, или теснота, или гонение, или глад, или нагота, или беда, или меч? (Рим. 8:35)».
Однажды еще спросили братия святого Антония: если кто-нибудь скажет: «Я ничего не приму от братии и им также не дам ничего, для меня довольно своего собственного», – то как нам, отец наш, принимать подобные мысли?
Великий авва отвечал им: «Дети мои! Такой человек, о котором вы говорите, – жестокосерд и имеет душу зверскую. Ибо каким образом в настоящем мире он хочет провести всю свою жизнь без дел милосердия? Нет! О таком человеке должно думать, что он не имеет никаких благ».
Вопрос: как должен всякий служить своим братиям?
Святой старец ответствовал: «Братия, желающие служить своим братиям, должны служить им так же, как рабы служат своим господам и как послужил Господь апостолу Петру. Хотя Он был Владыка и Творец его, однако не возгнушался послужить ему. В сем случае Господь показал, что столь же немилосердны те, кои отказываются от предлагаемой им услуги и никому не позволяют, подобно апостолу Петру, послужить себе, как и те, кои сами стыдятся служить своим братиям; почему они и не будут иметь части с Господом, как Он же сказал Петру (Ін. 13:8). Ибо Сам Господь научил нас взаимно служить друг другу».
Вопрос братии: что значит радость для Бога и что нам нужно делать, чтобы достигнуть вечной жизни?
Антоний сказал в ответ: «Всякая заповедь, исполненная на самом деле с охотою и во славу Божию, производит в душе нашей радость для Бога. Посему, исполняя и приводя в действие заповеди Божии, мы непременно должны радоваться и, напротив, не исполняя оных, должны печалиться. С радостию же мы должны исполнять сии заповеди, дабы и Бог взаимно о нас возрадовался. Впрочем, надлежит тщательно остерегаться, дабы, предаваясь радости, не предаться вместе и гордости; но должно всегда и во всем полагать надежду на Бога».
Некогда еще спросили братия духовного отца своего, Антония: можно ли нам когда-нибудь и над кем-нибудь посмеяться?
Антоний отвечал на сие: «Господь наш осуждает смеющихся, когда говорит: восплачетеся и возрыдаете вы, а мир возрадуется (Ін. 16:20). Посему верному монаху не должно смеяться. Нам должно оплакивать тех, кои изрыгают хулу против Бога, преступая святой закон Его, и кои всю жизнь свою проводят во грехах. Итак, будем плакать и сетовать о сих людях и непрестанно молить Бога, дабы они не остались навсегда во грехах и дабы не постигла их смерть прежде покаяния».
Однажды некоторые из учеников, увидев в пустынях бесчисленное множество монахов, украшенных всеми добродетелями и со всем усердием пекущихся о святых и богоугодных делах, спросили своего великого авву Антония: Отец наш! Надолго ли продлится эта пламенная любовь и ревность к уединению, нищете, смирению, милосердию, воздержанию и ко всем прочим добродетелям, о которых так усердно заботится и старается теперь бесчисленное множество монахов?
На сей вопрос, с тяжкими вздохами и с обильным потоком слез, человек Божий отвечал следующее: «Придет некогда время, о дети мои возлюбленные, придет время, когда монахи оставят уединение и вместо него станут искать богатейших городов; вместо этих пустынных пещер и келлий ревностно начнут воздвигать огромные здания наподобие царских палат; вместо нищелюбия и нестяжательности родится в них желание скапливать себе сколько можно более богатства; смирение превратится у них в надмение сердца; откроется жажда к познанию многого, но сие знание будет бесплодно и редко будет сопровождаться благими делами; любовь оскудеет; место воздержания займет сластолюбие и плотоугодие. Многие из них станут заботиться о самых лакомых снедях, подобно мирянам, от которых сии подвижники будут отличаться только мантиею и клобуком; и, хотя будут жить среди мира, однако не будут стыдиться украшать себя ложным именем монахов и отшельников. Сверх того, они начнут тщеславиться, говоря: я Павлов, а я Аполлосов (1Кор. 5:4), как будто все дело благочестия их заключается в важности их предшественников, – то есть они будут точно так же хвалиться своими отцами, как иудеи хвалятся отцом своим Авраамом. Впрочем, и между сими монахами многие в то время будут гораздо лучше и совершеннее нас. Ибо, по словам Премудрого, блаженнее тот, кто могл преступити, и не преступи, и зло сотворити, и не сотвори (Сир. 31:11), нежели тот, который множеством хороших примеров поощряется к добру. Посему-то со всею справедливостью восхваляются в Писании Ной, Авраам и Лот, постоянно провождавшие непорочную жизнь между людьми самыми развращенными».
Некогда собралось много отцов к святому авве Антонию, дабы исследовать и определить, какая из добродетелей есть самая совершенная, которая избавляла бы монаха от всех сетей вражиих.
Каждый из них в сем случае говорил то, что признавал по собственному суждению справедливым.
Таким образом, одни хвалили пост и бдение в молитве, потому что сии добродетели дают надлежащее направление наши мыслям, делают тонким и проницательным ум и облегчают человеку путь к Богу. Другие одобряли нищету и презрение земных благ, ибо через то ум делается спокойнее, чище и свободнее от мирских забот, чем также облегчается для него доступ к Богу.
Иные желали превознести пред всеми добродетелями милосердие, потому что милосердным людям Бог изрек сии радостные обетования: приидите, благословеннии Отца Моего, наследуйте уготованное вам Царствие от сложения мира (Мф. 25:34).
Некоторые старались восхвалить паче прочих другие добродетели христианские.
Наконец святой авва Антоний сказал:
«Все исчисленные вами добродетели, без сомнения, очень полезны и необходимо нужны для тех людей, которые ищут Бога и питают пламенное и сильное желание приблизиться к Нему.
Но мы видели, что многие измождали свое тело чрезвычайным постом, бдениями, удалением в пустыню, предавались весьма многим и изнурительным трудам, терпели нищету, питали в сердце своем презрение ко всем мирским благам, так что не заботились о приобретении для себя даже дневного пропитания и все, что только имели, раздавали бедным; однако сии люди после всего этого преклонились ко злу и пали и, лишившись всех оных добродетелей, сделались непотребными.
Причиною же столь жалкого их состояния не что иное было, как то, что они не имели добродетели самоиспытания и благоразумия и в подвигах своих не пользовались пособием сих добродетелей. Ибо поистине сии добродетели научают и побуждают человека шествовать путем правым и вместе уклоняться от пути погибельного.
Так, если мы будем идти сим царским путем, то злые наветники, с одной стороны, не будут в состоянии увлечь и обольстить нас посредством излишнего воздержания, а с другой – не возмогут совратить нас и на неправую сторону через беспечность, леность и расслабление.
Самоиспытание и благоразумие есть око и светильник для души, как глаз есть светильник для тела.
А если око светло, то и все тело светло будет; если же око темно, то и все тело темно будет, как сказал Сам Господь в Евангелии (Мф. 6:22-23).
То есть посредством самоиспытания человек исследует и различает все свои желания, слова и действия и уклоняется всего, что может удалять нас от Бога.
Помощью же сего благоразумного различения человек отражает и совершенно уничтожает все ухищрения вражии и ясно отличает добро от зла.
Истина сего очевидна из Священного Писания.
Саул, царь израильский, поскольку не имел сего светильника, то ум его до того помрачился, что он даже не понимал, как исполнить то, что Бог повелевал ему через Самуила пророка, и что исполнение сего повеления было бы лучше принесения жертвы, а потому он раздражил Бога тем самым, чем думал угодить Ему, за что и лишен был царства (1Сам. 13:7-15).
Апостол сие различение называет испытанием (1Кор. 11:28), и оно почитается правителем и источником жизни нашей, по сему изречению Писания: имже несть управления, падают аки листвие, спасение же есть во мнозе совете (Притч. 11:14).
То есть Писание называет самоиспытание советом и предписывает нам, чтобы мы ничего не делали без совета, даже не позволяет нам без совета пить духовного вина, веселящего сердце человека, ибо говорит: без совета ничесоже твори (Сир. 32:21), с советом все твори, с советом пий вино (Притч. 31:4).
То же Писание внушает нам: якоже град стенами разорен и не огражден, в который, то есть всякий, кто хочет, может входить и расхищать сокровища его, тако муж творяй что без совета (Притч. 25:28)».
