Книга перша I. Похвальна молитва
1.“Великий єси, Господи, і достойний безконечної хвали”; “велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй” . І величати хоче Тебе людина, маленька частинка створіння Твого, людина, що носить із собою смертність свою, щ о носить із собою свідоцтво гріха свого і доказ, що Ти, Господи, “опираєш ся гордим”2. Та одначе величати Тебе хоче людина — маленька частинка створіння Твого. Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наш е не супокійне, доки спочине в Тобі. Дай мені, Господи, знати й розум іти, чи найперше треба волати до Тебе, чи величати Тебе, чи найперше треба пізнати Тебе, чи волати до Тебе. Але хто ж волає до Тебе, не знаючи Тебе? Бо ж той, хто не знає Тебе, може волати до когось іншого, замість до Тебе. А може, радше волають до Тебе, щоб пізнати Тебе? “Але ж як волатимуть до Того, у Кого не увірили?” І “як увірять, коли немає проповідника?”’ “І величатимуть Господа ті, що шукають Його. Бо ті, щ о шукають Його, знайдуть”4, а ті, що знайдуть, прославлятимуть Його. Нехай же я, Господи, шукаю Тебе, волаючи, і волаю до Тебе, вірую в Тебе! Бо Ти заповіданий нам. Волає до Тебе, Господи, віра моя, яку Ти дав мені, якою Ти надихнув мене через людяність Сина Твого, через посередництво проповідника Твого .
II. Бог є в людині — людина в Бозі
2. Одначе як волатиму до Бога мого, Бога й Господа мого? Бо ж, волаючи до Нього, я мовби прохатиму, щоб Він увійшов у мене. І яке ж місце є в мені, в яке міг би увійти в мене Бог мій? Куди ж міг би увійти Бог у мене, Бог, що створив небо й землю? Чи ж можливо. Господи Боже мій, щоб я мав щось, що вмістило б Тебе? Чи обіймають Тебе “небо й земля” що Ти їх створив, і в лоні яких Ти створив і мене? Чи, може, з того, що існує, виходить, що все суще охоплює Тебе? Та якщо і я існую, то чому ж благаю Тебе, щоб Ти вступив у мене, у мене, що не існував би, коли б Тебе не було в мені? Бо нема мене ще в підземеллі, а Ти й там є, бо “хоча б я зійшов і до Пекла, то й там знайшов би Тебе” 2. Отже, я не існував би, Боже мій, не існував би взагалі, якщо б Тебе не було в мені. Або, скоріше, я б не існував, коли б я не був у Тобі, “з Якого, через Якого і в Якому — усе”? 3 Так, так, Господи, так воно є. Куди ж волаю до Тебе, коли я сам у Тобі? Або звідкіля ввійшов би Ти в мене? Бо куди ж я б мав відійти поза небо й землю, щоб звідтіля вступив у мене Бог мій, що сказав: “Це я виповнюю небо й землю”.
III. Бог усюди цілий і нічим не обмежений
3.Чи ж охоплюють Тебе небо й земля, оскільки Ти виповнюєш їх? А може, Ти їх виповнюєш, але ще лишається якась маленька частинка Твоєї істоти, тому що вони не охоплюють Тебе всього? А де ж Ти виливаєш те, що лишилося з Твоєї істоти після виповнення неба й землі? А може, Ти не потребуєш, щоби будь-що містило Тебе, Тебе, що охоплюєш усе, тому що те, що Ти виповнюєш, Ти виповнюєш, вміщаючи в собі? Бо не посудини, повні Тебе, надають Тобі стійкості; адже, хоча б вони й розбилися, Ти не виливаєшся. А коли Ти розливаєшся понад нами, то Ти не падаєш на землю, а нас підіймаєш угору; Ти не розсіваєшся, а нас громадиш. Але чи те все, що Ти виповнюєш, Ти виповнюєш цілою своєю істотою? Чи, може, тому, що ті всі речі не можуть охопити Тебе цілого, охоплюють тільки частинку Тебе, і ту саму частинку охоплюють одночасно всі? Чи, може, кожна річ охоплює якусь відповідну частинку, більші охоплюють більші, а менші охоплюють менші? Та чи ж є в Тобі якась частинка більша, а якась частинка менша? Чи, може, Ти всюди цілий, і ніяка річ не охоплює Тебе всього?
IV. Невимовна велич Бога
4.Хто ж Ти, Боже мій? Хто Ти, питаюся, як не Господь Бог? Бо “хто ж Бог, окрім Господа? Або хто скеля, крім нашого Бога?” 1 О найвищий, найліпший, наймогутніший, всемогучий, наймилостивіший і найсправедливіший, найбільш укритий і всюди присутній, найгарніший і найсильніший, сталий і непохитний, незмінний і такий, що все змінює, ніколи не новий, ніколи не старий, той, хто все відновлює; Ти той, що “до старості приводить гордих, а вони не знають цього” 2; той, хто завжди діяльний і хто завжди відпочиває; той, хто збирає скарби, не потребуючи нічого; хто носить, виповнює, охороняє, творить і годує, доконує, шукає, хоча Тобі нічогісінько не бракує! Ти любиш, але без запалу; Твоя ревність без неспокою; Твій жаль без терпіння; Твій гнів спокійний; Ти змінюєш свої діла, але не постанови. Приймаєш, що знайдеш, хоча Ти не втратив; Ти ніколи не вбогий, але радієш зиском; ніколи не скупар, але стягаєш лихву. Тобі дають більше, ніж Тобі належить, щоб Ти став боржником. Але хто ж має що-небудь, що не було б Твоє? Ти віддаєш борги, хоча нічого не втрачаєш 3. І що ж ми сказали. Боже мій, моє життя, моя свята солодкосте, або що може сказати хтось, коли говорить про Тебе, бо хоча він і говорить, та він німий!
V. Августин хоче очистити мешкання серця, щоб пожертвувати його Богові
5.Хто ж дасть мені відпочити в Тобі? Хто ж зробить так, щоб Ти ввійшов у моє серце й напоїв його, аби я забув свої гріхи і обняв Тебе, єдине моє добро?
Чим Ти є для мене? Змилосердься наді мною, щоб я міг говорити. Чим же є я сам для Тебе, що Ти наказуєш мені любити Тебе, а коли б я цього не робив, Ти б сердився на мене й загрожував мені безмірними нещастями? Та чи не було б великим нещастям уже те, що я не любив би Тебе? Ох! Скажи мені, Господи Боже мій, у милосерді Твоїм, чим Ти є для мене. “Скажи душі моїй: “Я спасіння твоє”1. Скажи так, нехай почую це! Ось вуха серця мого перед Тобою, Господи. Відчини їх і ”скажи душі моїй: “Я спасіння твоє”. Я побіжу за цим голосом і обхоплю Тебе. Не закривай передо мною лиця Свого, нехай умру — не щоб умерти, а щоб споглядати його!2
6.Затісне мешкання моєї душі, щоб Ти міг увійти туди: розшир його. Якщо воно хилиться до занепаду — віднови його. Деякі речі в ньому могли б уразити Твій зір: признаюся і знаю це. Але ж хто очистить його? До кого ж іншого, як не до Тебе, волатиму: “Очисти мене, Господи, від таємних гріхів моїх, і збережи від чужих раба Твого. Вірю, ось тому й говорю” 3. Господи, Ти знаєш! Чи ж не оповів я Тобі проти себе самого гріхів моїх. Боже мій, і “чи Ти не простив мені безбожності серця мого?” “Не суперничаю в судженнях з Тобою”, який єси правдою 4; і я не хочу обманювати самого себе, щоб “моя незаконність не брехала проти себе”. Ні, я ж н е суперничаю в судженнях із Тобою, бо “якщо Ти, Господи, розважиш наші незаконності, хто ж у силі встояти?” 5.
VI. Дитячий вік. Господні дари для маленької дитини
7.Однак дозволь мені, Господи, говорити перед лицем милосердя Твого, мені — землі й попелу 6; однак дозволь говорити мені, адже я звертаюся до Твого милосердя, а не до людини, яка б насміхалася з мене. Може, й Ти смієшся з мене; але, обернувшися до мене, змилосердишся наді мною 1. Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це, так би мовити, смертне життя, чи, радше, в живу смерть? Я не знаю. І прийняли мене втішання милосердя Твого, як це я чув від батьків тіла мого 8, з якого і в яке Ти оформив мене в даний час, бо я сам не пам’ятаю того.
Отже, розрадила мене насолода людського молока. Але ж ні моя мати, ні пестунка не сповнювали ним своїх грудей; це Ти, Господи, через них давав мені поживу першого дитинства за Твоїм устроєм і за Твоїми багатствами, розподіленими аж до самих основ. Ти дав мені також те, що я не бажав більше, ніж Ти мені давав, і що мої годувальниці хотіли мені давати те, що Ти давав їм. Бо вони через схильність і любов до мене готові були давати мені те, чого мали досхочу завдяки Тобі. Бо їхнє добро було моїм добром, бо приходило від них до мене, воно не походило від них, але через них. Бо від Тебе, Боже, походить усяке добро, і від Бога мого все спасіння моє. Лише згодом я пізнав це, коли Ти кликав мене через ті самі дари, що їх розділяєш всередині й назовні. Бо я тоді вмів тільки ссати, заспокоюватися тільки приємним, плакати, коли моєму тілу щось долягало, — а більше нічого.
8.Згодом я вже почав усміхатися; спершу у сні, а згодом і наяву. Те все оповіли мені пізніше про мене, і я повірив у це, бо бачимо те саме і в інших дітей, а я тих дрібниць з дитячих років не пам’ятаю. Аж ось поволеньки я почав спостерігати, де я був, а свою волю хотів виявити тим, хто міг її виконати. Та дарма. Мої бажання були в мені, а ті, хто міг їх виконати, — поза мною. І вони ніяким чином не могли ввійти в мою душу. І так я ручками й ніжками та криком давав знаки, подібні до моїх бажань, не багато, а скільки міг і скільки здужав, однак ці знаки не відповідали дійсності. І коли не вволювали моєї волі чи то через нерозуміння, чи зі страху, щоб мені не завдати прикрості, я обурювався на старших за їх непослух і за те, що вони, вільні, не хотіли стати моїми рабами; я мстився за них своїм плачем. І я переконався, що такі всі діти, яких я мав нагоду пізнати, і що я сам теж був таким; і це все відкрили мені ті несвідомі немовлята краще, ніж досвідчені в тому мої годувальниці.
9.І ось уже давно вмерло моє дитинство, а я живу. Але Ти, Господи, Ти живеш завжди, й нічогісінько не вмирає в Тобі, тому що перед початком віків і перед тим усім, що можна назвати попереднім. Ти існуєш; Ти Бог і Господь усього, що Ти створив; і в Тобі містяться причини всього, що проминає, і незмінний почин усього, що змінюється, і вічні закони дочасних і не забутих розумом речей. Скажи мені. Боже мій, скажи мені, покірному благальникові своєму, скажи, милостивий, нужденному рабові своєму, скажи мені, чи не настав мій дитячий вік після якоїсь померлої вже пори мого життя? Чи, може, це була та пора, що я провів її в лоні матері? Бо і про це мені вже дещо сказали, і я сам бачив вагітних жінок. Але що було перед тим, солодкосте моя, Боже мій? Чи я вже існував денебудь та яким-небудь? Бо я не маю нікого, хто міг би мені це сказати; не могли мені сказати цього ні батько, ні мати, ні досвід інших, ані моя власна пам’ять. Може, Ти смієшся з мене, що я питаю Тебе про це, і велиш мені хвалити та величати Тебе за те, що знаю?
10.Величаю Тебе, Господи неба й землі і віддаю Тобі поклін за почин мого життя і за мій дитячий вік, чого я не пам’ятаю: але Ти дав змогу людині додумуватися з інших про себе, а також багато вірити про себе свідченням простих жінок. Бо я вже тоді був і жив, і вже при кінці мого дитячого віку я шукав знаків, щоб ними дати зрозуміти іншим свої почування. Звідкіля ж така істота могла б узяти життя, як не від Тебе, Господи? Чи ж може бути хто-небудь творцем самого себе? Чи ж є якесь інше джерело, звідкіля плило б життя й буття до нас, поза тим, з якого Ти створюєш нас, Господи, Ти, для кого життя й буття — це одне й те саме, тому що найвище буття й найвище життя — це те саме?
Ти найвища Істота і Ти не змінюєшся; у Тобі не проминає сьогоднішній день, а проте в Тобі він кінчається, тому що все те в Тобі, бо те все не мало б шляхів переходу, коли б Ти не вміщав його. А тому, що “Твої літа не мають кінця” 2, Твої ліга — це вічне сьогодні; як багато наших днів і днів наших батьків перейшло через Твоє сьогодні; з нього взяли вони свою міру та спосіб свого буття! І промине ще багато днів, і візьме з нього також міру та спосіб свого буття. А Ти завжди Той Самий, “Ти Той Самий” 3; і все завтрашнє й майбутнє — це те сьогодні, яке Ти робиш, а все вчорашнє й минуле — це сьогодні, яке Ти зробив.
Та чому мене обходить те, що хтось не розуміє цього? Нехай і він радіє й говорить: “Що це за таємниця?” 4 Нехай теж радіє так само, і нехай воліє знайти Тебе, не шукаючи, ніж, шукаючи, не знайти!
VII. Чи дитина в колисці не має гріха?
11.Вислухай мене, Боже! Горе людським гріхам! І людина говорить це, а Ти виявляєш милосердя до неї, бо Ти створив и, а гріха не створив у ній. Хто ж пригадає мені гріхи дитинства мого? “Бо ніхто не чистий від гріхів перед лицем Твоїм, навіть маленька дитина, що жила на землі тільки один день” 5. Хто ж пригадає їх мені? Може, яка-небудь маленька дитина, у якій бачу те, чого сам не пам’ятаю про себе?
То які ж були тоді гріхи мої? Може, я грішив тим, що жадібно і з плачем горнувся до грудей? Бо коли б я робив так сьогодні і з такою жадобою кидався не до материних грудей, а на поживу, відповідну для мого віку, то зовсім слушно мене б висміяли і зганили. Однак тоді я робив так, що треба було мене ганити, а щ о я був ще неспроможний зрозуміти догану, то ні звичай, ні розум не дозволяли ганити мене. Виростаючи, ми викорінюємо й відкидаємо від себе нетерплячки дитячих років, і я ще ніколи не бачив нікого, хто б свідомо відкидав добро, щоб очистити зло. А може, на той час і воно було добром: серед плачів просити того, що могло мені зашкодити; дуже сердитися на вільних і незалежних людей, на старших віком, на своїх батьків і на інших розумніших осіб, що не слухали моїх найменших вередувань і забаганок, намагатися дошкулити їм биттям за те, що вони не слухали моїх наказів, які можна було виконати хіба що мені на шкоду?
Отже, безсилля дитячих членів — це невинність дітей, а не їхня душа! Я мав нагоду бачити й оглядати заздрісну дитину. Вона ще не говорила, а вже, бліда, понурим поглядом дивилася на молочного брата. Хто ж не знає цього? Матері й пестунки кажуть, що вони вміють заклинати це лихо, не знаю, яким чином. Хіба й це невинність, що при такому багатому джерелі материнського молока не можна стерпіти молочного брата, який так дуже потребує молока і який цією єдиною поживою підтримує своє життя? Але цим помилкам поблажливо потурають не тому, що вони малі або незначні, а тому, що з роками вони зникнуть. 1 це єдиний доказ. Але тих самих вчинків не можна стерпіти без обурення, запримітивши їх у дорослих.
12.Отже, Ти, Господи Боже мій, що дав маленькій дитині разом із життям і тіло, і яке так наділив — ми це бачимо — відчуттями, так уладнав усі його члени, оздобив формами; і задля його цілісності й неушкодженості вклав у нього всілякі прагнення живої істоти і прагнення бути неушкодженим, Ти наказуєш мені величати Тебе за ті дари і “сповідувати Тебе й величати у псалмах ім’я Твоє, о Найвищий” 1. Бо ти Бог всемогучий і добрий, хоча б Ти був зробив тільки те одне, чого ніхто інший, крім тебе, не може зробити, тільки Ти, єдиний, від якого походить усяка міра, о Найгарніший, що формуєш усе й порядкуєш усім за своїм Заповітом.
Тому я той вік, Господи, у якому я себе не пам’ятаю, уявив собі, вірячи іншим та на підставі спостережень за маленькими дітьми, і ці міркування, зрештою, цілком правдоподібні, соромлюся відносити до мого життя, що його переживаю в цьому віці. Бо щодо темряви мого забуття, то вона дорівнює тій, яку я провів у лоні своєї матері. Але якщо “я почався у беззаконні”, і коли “у гріхах кормила мене мати в лоні своєму” 2, де ж, отже, прошу Тебе, мій Боже, де я був, Господи, я, раб Твій, де й коли я був невинний? Але я вже поминаю той час. Бо й що ж може мене єднати з ним, коли я не знаходжу в собі найменших його слідів?
VIII. Хлоп ’ячий вік. Як дитина вчиться говорити
13.Хіба неправда, що, переходячи до цього мого віку, я переходив з віку дитячого до хлоп’ячого? Чи, може, радше хлоп’ячий вік сам увійшов у мене й настав після дитячого? Але дитячий вік не відійшов, бо й куди б він міг відійти? А однак його вже не стало. Бо я вже не був немовлятком, що не вміє говорити, а хлопчиною, що розмовляє. І я пам’ятаю це; а як я навчився говорити, про це дізнався пізніше. Це не був результат науки, яку я отримав від старших, які постачали б мене словами за усталеним порядком так, як трохи згодом показували мені літери абетки, а я навчився сам, завдяки здібностям, що Ти їх дав мені, Боже мій, коли я намагався квилінням, різними криками й різними рухами виявити назовні почування з тією метою, щоб усі слухали моєї волі; а однак мені не вдавалося виявити ані того всього, що я хотів, ані всім тим, кому хотів. Я ловив слова своєю пам’яттю, коли старші називали якусь річ і вимовлене слово підкреслювали рухом у бік тієї речі; я спостерігав це й запам’ятовував, що старші називають так ті предмети, які хотіли показати. А їх бажання виявлялося рухами тіла, цією природною мовою всіх народів, що виразом обличчя, морганням очей, рухами інших членів тіла, звуком голосу виявляють почування душі відносно того, чого просять, що мають, що відкидають або хочуть обминути. Отже, я поволеньки почав розуміти слова, які вживалися на своїх місцях у різних фразах і які я часто чув, я почав розуміти, які предмети вони позначають, а коли мої уста вже вміли вимовляти ті слова, тоді за їх допомогою я висловлював свої бажання. Таким чином, разом із своїм оточенням, серед якого я жив, я дійшов до спільного засвоєння тих знаків, виразників моєї волі, й увійшов у бурхливий вир людського товариства, залежний від волі батьків та думки старших.
IX. Виховання. Журба і терпіння Августина у школі. Нелюдяні вчителі
14.Боже, мій Боже, яких нещасть і підступних обманів я зазнав тоді! Мені, у тому ще дитячому віці, не радили нічого, хіба що жити, як належить, слухатися своїх учителів, щоб блиснути у світі, і відзначитися красномовністю, що підійме мій авторитет в очах людей і сприятиме брехливому багатству! Згодом послали мене до школи, щоб я навчився абетки, а я, безталанний, не знав, яку користь матиму з цього. А однак мене карали різками, коли я виявився лінивим до науки. Бо старші дуже хвалили такий спосіб навчання. Наші предки підготували нам такий тернистий шлях, яким ми мусимо йти і на якому завжди ще більші труднощі стелитимуться під ноги Адамовим синам 1
Однак ми. Господи, знайшли людей, що молилися Тобі, й навчилися від них, тільки розуміючи Тебе, скільки могли, що Ти хтось великий, що Ти спроможний, не показуючись нашим чуттям, вислухати й допомогти нам. І я вже хлопчиною благав Тебе, Тебе, “Обороно і Пристановище моє”2, і, щоб Тебе закликати, я розривав пута своєї мови і, ще мала дитина, ревно молився Тобі, щоб мене не сікли в школі різками! А коли Ти для мого добра не вислуховував мене, старші особи, і навіть мої батьки, які не бажали, щоб зі мною скоїлося щось зле, сміялися з моїх різок і з мого великого й болючого горя.
15.Чи є, Господи, якесь так високо поставлене серце, серце, з’єднане такою сильною любов’ю з Тобою (бо нерозум і безглуздя деколи доходять до такого самого наслідку), отже, чи є хтось, що з того святого єднання з Тобою черпає стільки сили, щоб байдужим оком міг дивитися на диби, залізні кліщі та інші подібні знаряддя тортур, знаряддя, аби уникнути яких, усі у великій тривозі шлють свої благання до Тебе у всіх сторонах світу? Чи є хтось такий, що любив би тих, хто сіє такий страх, хтось такий, як мої батьки, що сміялися з березової каші, якою мої вчителі знущалися наді мною — учнем?
Бо наскільки я боявся вчителів, наскільки благав Тебе врятувати мене від них, а все-таки й грішив не таким як слід писанням, читанням і роздумуванням над своєю працею, як того вимагали від мене. І не бракувало мені, Господи, ні пам’яті, ні таланту, бо, як на мій вік, Ти щедро обдарував мене ними. Але я любив гру й забаву, і за те карали мене ті, хто, видима річ, самі теж так поводились. Але забави старших називають “заняттям”, а коли так само поводяться діти, то старші карають їх за це, і ніхто не змилосердиться ні над дітьми, ні над старшими, ні над одними й другими разом. Хіба що якийсь славний знавець справ похвалить те, що мені перепало березової каші, бо ж я, малий хлопчина, грався м’ячем, а ця гра відволікала мене від швидкого вивчення уроку, який мав мене підготувати до шкідливої гри в дозрілому віці. Та чи інакше робив той, хто сік мене різками? Коли ж у незначному диспуті хтось з його вчених товаришів брав над ним верх, то чи не ставав він від цього ще злостивіший і заздрісніший, ніж я, коли мене перемагав хтось із моїх товаришів у грі?
X. Любов до ігрищ
16.А однак я грішив, Господи Боже мій. Владико і Творче всієї природи, за винятком гріхів, якими відаєш тільки Ти, Господи Боже мій, я грішив, поводячись усупереч наказам своїх батьків і своїх учителів. Я міг згодом, у майбутньому, добре користуватися знаннями, до яких заохочували мене, без огляду на те, з якою метою вони це робили. Бо тут не вибір чогось кращого був причиною мого непослуху, а тільки нахил до гуляння; я любив горді перемоги на змаганнях; любив загадані байки, що лоскотали мої вуха, аби вони палахкотіли ще жадібнішим вогнем; така цікавість щодня дедалі більше й більше жевріла в моїх очах і тягнула мене до видовищ, до ігор старших. Однак ті, хто влаштовує їх, через своє марнославство так вибиваються понад інших, що прагнуть, аби і їхні діти могли робити те саме; а однак вони дозволяють давати дітям березової каші, якщо такі видовища відривають дітей від науки, завдяки якій (як того бажають батьки), діти дійдуть колись своєї черги влаштовувати ігрища! Господи, глянь милостивим оком на це безсилля, спаси нас, хто вже волає до Тебе, напоум також тих, які ще не волають до Тебе, щоб вони волали до Тебе, аби Ти врятував їх1.
XI. Перші впливи християнства. Недуга. Августин домагається хрещення
17.Я щ е хлопчиною чув, як говорили щось про вічне життя, обіцяне через ласку Господа Бога нашого, що сходить аж до нашої пихи. І вже хрестили мене знаками його Хреста та приправляли його сіллю зараз по виході з лона матері, яка покладала на Тебе такі великі надії. Ти бачив. Господи, як за мого хлоп’ячого віку одного дня несподівано почалася в мене сильна судома шлунка, що супроводилась тяжкою гарячкою, я вже однією ногою був на тому світі, Ти бачив, Боже мій, бо Ти вже тоді був моїм сторожем-охоронцем 2, Ти бачив, з яким душевним зворушенням і з якою вірою я домагався від своєї Побожної матері й матері всіх, від Твоєї Церкви, щоб мене хрестили Хрестом Твоїм, Боже і Господи мій.
І стрепенулася мати тіла мого, мати, чисте серце якої родило з тим більшою любов’ю моє вічне спасіння у вірі Твоїй; вона хутко подбала про те, щоб я прийняв Спасенні Тайни і обмився водою, визнаючи Тебе, Господи Ісусе, на відпущення гріхів моїх, коли несподівано я видужав. І так відклали моє очищення, немовби було конечне, щоб я й далі каявся у гріхах, коли залишуся в живих. Очевидно, що після хресної купелі була б більша й небезпечніша відповідальність за бруд гріхів.
Отже, я вже вірив, вірила мати моя й цілий дім, за винятком єдиного батька, хоча він не переміг у мені права на материну побожність і не відтягнув мене від віри у Христа, у якого сам ще не вірив. Бо моя мати пристрасно бажала, щоб радше Ти, ніж він, був батьком для мене, Боже мій, а Ти помагав їй потягнути за Собою свого чоловіка, якому вона, незважаючи на свою моральну перевагу, завжди корилася ‘, бо, втім, також слухала Тебе, тому що Ти наказав такий послух.
18.Скажи мені, Боже мій, я б хотів знати (чи це також Твоя воля?), з якою метою відклали моє хрещення? Чи це для мого добра попустили віжки гріхам, чи не попустили їх зовсім? Звідкіля ж ще й нині такі фрази щодо цього чи того доходять до моїх вух: “Облиш його, хай робить, він ще не хрещений!” Але ж, коли йдеться про спасіння тіла, ми не кажемо: “Облиш, хай більше ятрить свої рани, адже він ще не вилікуваний!” Отже, наскільки краще було б для мене швидше вилікуватися, і щоб я сам і мої найближчі завзято подбали про те, аби вмістити мою душу, скріплену Твоїм спасінням, під певною опікою Того, хто дав би ту опіку. Так, це було б краще. Але скільки бурхливих хвиль спокус зависло б наді мною по завершенні хлоп’ячого віку, найкраще знала мати моя і вже радше воліла доручити тим хвилям глину моєї істоти, що могла знову віднайти свою форму, ніж цей готовий святий образ 2.
XII. Шкільні примуси. Бог обернув це на користь
19.Одначе в цей період дитячого віку, коли за мене побоювалися менше, ніж у юнацькому, я не любив науки й ненавидів, коли мене змушували до неї, та все одно мене змушували, і це виходило мені на користь, бо ж я сам нічогісінько доброго не робив і не навчився б нічого, коли б мене не примушували. Бо ніхто всупереч своїй волі не робить добре, навіть якщо те, що він робить, справді добре. Так і ті, хто мене змушував, самі не робили добра, але добро приходило до мене завдяки Тобі, Боже мій. Бо вони не зважали на те, що я використаю набуті під примусом знання лише на те, щоб задовольнити ненаситні похоті багатої нужди й ганебної слави. Однак Ти, Господи, хто “знає кількість нашого волосся”1. Ти обернув на мою користь помилки тих, хто змушував мене до науки, а те, що я не хотів учитися, — цю мою помилку Ти обернув на мою кару, на яку я сповна заслужив, — я, такий малий хлопчина, а вже такий великий грішник! І так затих, що не чинили добре; Ти робив добро для мене і за мої власні гріхи справедливо винагороджував мене. Ти так велів, і так воно є, що кожен не доведений до ладу дух стає карою для самого себе.
XIII. Поетичні байки
20.Але з яких причин я ненавидів грецьку мову, що її вчили мене вже від молодих років? Я ще й сьогодні не здаю собі добре справи з того. Бо я дуже полюбив латину, не ту латину, якої вчать перші вчителі, але ту, якої навчають так звані “граматики”. Бо ті перші основи, де вчать писати, читати й рахувати, я вважав не менш ненависними за греку. Звідкіля ж походила ця відраза, як не з гріхів і марноти життя? “Я був тілом, я був вітром, що проминає й ніколи не повертає”2. А однак ті початкові науки, завдяки яким ставалося й сталося в мені те, що я щ е й сьогодні здатен читати все написане, що тільки трапиться під руки, і пишу те, що захочу, були кращі, оскільки були практичніші за ті, які змушували мене запам’ятовувати блукання якогось там Енея, забуваючи про свої власні помилки, і оплакувати смерть Дідони, бо вона заподіяла собі смерть із любові, і при цьому я в своєму найбільшому горі не мав слів для себе й умирав серед таких наук далеко від Тебе, мій Боже, моє Життя!
21.Бо чи є щось жалюгідніше від нещасливця, який не милосердиться над самим собою й оплакує смерть Дідони, спричинену любов’ю до Енея, а не плаче над своєю власною смертю, що її спричинила нестача любові до Тебе, Боже, Світло серця мого, “хлібе внутрішній уст душі моєї” 3, Сило, що запліднюєш мій розум і лоно думки моєї?
Я не любив Тебе і “вдалині від Тебе вів розпусне життя” 4, а серед тієї розпусти я чув, як із усіх боків лунали оклики; “Славно! Браво!” 5, бо приязнь цього світу — це розпуста, невіра в Тебе. “Славно! Браво!” — вигукують, щоб пробудити людський стид у того,- хто вагався б так чинити. А я не плакав над тим, а плакав над Дідоною, що “згинула і з мечем у руці виконала найгірше рішення” 1, я й сам шукав найгірших речей Твого сотворіння і покинув Тебе, — я, земля, що вертає в землю. А коли б мені забороняли читати це, я б страждав, що не читаю того, над чим міг би страждати. І таке безглуздя вважають за благородніше й корисніше знання від того, завдяки якому я навчився чигати й писати!
22.Але тепер нехай обізветься в моїй душі Бог мій, а Правда Твоя нехай скаже мені: “Не так воно! Не так воно!” Навпаки, початкова наука краща, бо ось я готовий радше забути блукання Енея та всі подібні оповідання, ніж забути писати й читати. Правда, перед порогами шкіл граматиків висять завіси 2, але це символ не так престижу таємниць, яких там навчають, а більше містерій, помилки яких ті завіси закривають. Хай не кричать на мене ті, кого я вже не боюся тепер, коли сповідую Тебе, Боже мій, про те, чого бажає душа моя, коли я відпочиваю, засуджуючи негідні шляхи м о ї3, щоб полюбити Твої чесні шляхи; нехай не ремствують на мене продавці або покупці літератури. Бо коли б я поставив їм запитання: “Чи правда, що каже Вергілій, ніби Еней прибув колись до Карфагена?” — то менш учені скажуть, що не знають, а більш учені навіть твердитимуть, що це неправда. Але коли б я запитав їх, як пишеться ім’я Еней, то всі ті, хто навчився цього, дадуть мені правильну відповідь, згідно з постановою і домовленістю, за якою люди встановили між собою значення певних знаків. Так само, коли б я запитав когось, що було б більшою шкодою для його життя: чи забути читати й писати, чи ті поетичні байки, то хто ж міг би завагатися з відповіддю?
Отже, я грішив уже хлопчиною, коли більше цінував ту марноту, ніж корисні речі, чи, радше, перше любив, а друге — ненавидів. “Один і один — два, два і два — чотири”, — це була ненависна мені пісенька вже тоді, коли мене захоплювала така уява марноти: дерев’яний кінь, повний озброєних вояків, пожежа Трої, “тінь самої Креуси” 4.
XIV. Причини ненависті Августина. до грецької мови й літератури
23.То чому ж я ненавидів грецьку літературу, хоч вона оспівувала ту саму історію? Бо й Гомер теж уміє снувати такі самі байки, і так чудово все вигадує, а однак для мене, в моєму хлоп’ячому віці, він був гіркий, і я міркую, що так само для грецьких хлопців нудний Вергілій, якщо їх так само силують вивчати його, як мене силували вивчати Гомера. Видима річ, труднощі, так, труднощі вивчення основ чужої мови немовби скроплювали жовчю всі солодощі грецьких казок. Я не знав ні одного словечка по-грецькому, але мені загрожували суворими та страшними карами, щоб я вчився. Бо я колись, ще хлопчиною, не знав нітрохи латини, однак завдяки своїй праці навчився їй без жодного страху й без жодної муки, серед пестощів няньок, серед жартів і веселощів мого оточення, що сміялося з мене й бавилося з мною. І я справді завчив латинські слова без погроз з боку тих, хто наполягав, і без покарань, бо моє серце вже само змушувало мене висловлювати свої думки, а цього я б не в силі був зробити, коли б не навчився відповідної кількості слів, і то не від тих, хто мене вчив, а від тих, хто розмовляв біля мене. Між ними і я сам висловлював свої думки. З цього стає ясним, що кращою спонукою в навчанні є вільна цікавість, а не силування, до якого завжди приєднується страх. А це силування завдяки Твоїм правам, Боже мій, сповільнює одушевлення цікавості. Так, завдяки Твоїм правам, що від різок учителів аж до тортур мучеників уміють давати відповідну кількість цілющої гірчиці, щоб прикликати нас до Тебе від згубної принади, яка відвернула нас від Тебе.
XV. Августин бажає присвятити Богові те, чого навчився в школі
24.Вислухай, Господи, благання моє нехай не слабне душа моя під суворою дисципліною Твоєю, і нехай я не перестану визнавати милосердя Твоє, яким Ти вирвав мене з усіх згубних манівців моїх. Будь для мене солодший за всі розкоші, за якими я ганявся. Хай полюблю Тебе з глибини серця свого, хай усією душею обійму й поцілую руку Твою, вбережи мене від усіх спокус аж до останнього дня мого життя. Бо ось Ти, Господи, “Цар мій і Бог мій”! 2
На послуги Тобі хай буде присвячене все корисне, чого я навчився у хлоп’ячому віці; чи я говорю, пишу, читаю, чи лічу, усе те нехай служить Тобі, бо в той час, коли я вчився марних речей, Ти суворо карав мене; Ти простив мені всі грішні радощі, яких я навчився в тих марних речах. Правда, я навчився там багатьох корисних слів, але ж їх можна було навчитися також і в менш пустих речах, і цей шлях певний, і ним повинні йти діти.
XVI. Августин засуджує міфологію як предмет науки
25.Горе ж тобі, ріко людських звичаїв! Хто ж опиратиметься тобі? Коли ж ти нарешті висохнеш? Як довго ще нестимеш на своїх хвилях синів Єви в безкрає й жахливе море, яке важко переплисти навіть тим, що пливуть на Хресті? Хіба ж я, кого теж несуть твої хвилі, не читав історії про Зевса, громовержця й перелюбника? Хоча правда, що він не міг робити одночасно одного й другого, але байку придумали для того, щоб мати привід наслідувати справжнє перелюбство, де вигадані громи відігравали б роль звідника.
Бо хто ж із учителів, убраних у пенулу 1, може байдуже слухати слів людини з тієї самої, що й він, глини, яка б явно говорила: “Це вигадав Гомер, а людські хиби переніс на богів; та я волів би, щоб він божеську велич переніс був на людей”? 2
Скоріш уже можна було б сказати: “Так, Гомер вигадав ті байки, але так, що злочинців наділив божественністю, аби гидоту не вважати за гидоту, і щоб здавалося, що ті, хто поповнює їх зграї, наслідують не злочинців, а небесних богів”.
26.І все ж таки, пекельна ріко! Кидаються коміть головою у твої хвилі людські діти з грішми для плати за те, щоб навчитися тут таких речей! І яка ж це велична урочистість, коли те все діється прилюдно, на форумі, на очах у Прав, що визначають учителям державну винагороду, крім гонорару від самих учнів! А ти б’єшся об скелі своїх берегів, ревеш і гомониш: “Тут осягають розумом значення слів, тут навчаються красномовства, найбільш потрібного при переконуванні й розвиванні своїх думок”. Ми, отже, не знали б таких слів, ж “золотий дощ , лоно, обман, небозвід” і тому подібних, що використовуються в тім розділі Теренція, якби поет не вивів на сцену юнака-гультяя, що за приклад розпусти взяв собі Зевса, побачивши настінний малюнок, на якому був зображений Зевс саме в ту хвилину, коли він за старим переказом , пускав золотий дощ у лоно Данаї, щоб таким чином звести її. Тож юнак під прикриттям божеської Науки спонукає себе до розкоші: ” Що ж це за Бог! Той, що найвищим громом потрясає небозвід. А я, нужденний смертник, мав би не робити цього? Так, я це зробив, та щ е й охоче!”
Це неправда, ні, це неправда, що завдяки такій неморальності легше затямлюються ці слова. Але правда, що ці слова додають сміливості для такої ненормальності. Я не засуджую самих слів, бо це вибрані й дорогоцінні посудини, але засуджую вино розпусти, що його подавали нам у них п’яні вчителі. А коли ми не хотіли його пити, нас сікли різками, і не можна було звернутися до якогось тверезого судді. А одначе я, Боже мій, що перед Твоїм лицем уже спокійно можу роздумувати про минуле, я дуже радо вчився того всього; я, нещасливий, радів тому всьому, і саме тому називали мене юнаком, що подає великі надії.
XVII. Зразки завдань тієї школи, де Августин відзначався своїми здібностями. Августин засуджує навчання молоді літератури
27.Дозволь мені, Боже мій, сказати дещо і про свої духовні здібності, які я завдячую Тобі. А серед якого божевілля вони марнувалися! Давали, мені, наприклад, завдання, що цілком порушувало мій душевний спокій чи то внаслідок похвали, чи сорому від догани, чи страху перед різками. Йшлося тут про те, щоб скласти скаргу Юнони, передати її гнів і страждання від того, що вона не може “відвернути від Італії царя Тевкрів” !. А я ж добре знав, що Юнона ніколи не виголошувала такої скарги. Але нас змушували блукати слідами поетичних казок і формулювати прозою те, що поети сказали віршем. А найбільші похвали збирав той, кому щастило, відповідно до ваги особи, яку він представляв, висловити гнів і страждання і прикрасити свої думки відповідно підібраними зворотами. І навіщо це мені здалося, о правдиве Життя, о Боже мій? Нащо так плескали за мої виступи перед багатьма шкільними ровесниками? Чи ж це все не було тільки димом і вітром? Чи ж не було чогось іншого, в чому б я вправляв свій хист і мову? Твої похвали, проголошені в Письмі Твоєму, могли стати підпорою серця слабенького однолітка. І тоді не понесли б його вітри пустоти на ганебну здобич птахам 2. Бо не одним лиш способом складають жертву ангелам-злочинцям.
XVIII. Моральна журба, викликана пустим красномовством
28.І що ж дивного, що я так поринув у цей вир марноти і що далеко від Тебе, Боже мій, ішов у товариство? Мені ставили за взірець людей, які червоніли, коли в оповіданні про їхні вчинки їх ловили на якомусь варваризмі або граматично неправильному слові. Але коли вони широко і не без прикрас оповідали про свою розпусту бездоганними й гарно складеними словами, тоді вони пишалися з того, що їх хвалили!
Ти бачиш це, Господи, і Ти мовчиш, “терпеливий, сповнений милосердя і правди” Але чи ж завжди мовчатимеш? Ось тепер вириваєш із найглибшої безодні душу 2, яка шукає Тебе, яка спрагла Твоїх розкошів, душу, що волає до Тебе: “Я шукав лиця Твого; лиця Твого, Господи, і знову шукатиму”3. Бо далека людина від лиця Твого в присмерку пристрастей. Бо не ногами і не віддаллю в просторі віддаляється від Тебе людина або повертається до Тебе. А може, цей молодший Твій син у притчі4 придбав собі коней, віз чи корабель? Чи, може, він відлетів на видимих крилах або подолав ту дорогу своїми ногами, щоб у далекому краю промарнувати те, що Ти дав йому на відході, — солодкий із Тебе батько тому, що Ти обдарував його, а ще солодшим став, коли він голодранцем повернувся додому? Ні, жити у пристраснім засліпленні — це жити у присмерку пристрасті, а це те саме, що жити далеко від лиця Твого.
29.Поглянь, Господи Боже мій, поглянь терпеливо, адже Ти дивишся так завжди, он як старанно зберігають людські діти правила абетки та складів, що їх одержали від попередніх мовців, і як занедбують споконвічні права, права вічного спасіння, одержані від Тебе! Діється це так, неначе б людям подобався менше той, хто, вивчаючи й запам’ятовуючи старі, утерті правила граматики, вимовляв без придиху в першому складі “ominem” замість “hominem”, ніж той, хто, всупереч Твоєму Заповітові, ненавидів би людину, хоч сам він людина. Або немовби хтось вважав певного ворога шкідливішим за ненависть, якою горить до нього; чи немовби хтось, переслідуючи ближнього, міг більше зашкодити йому, ніж лютим завзяттям своєму власному серцю. І напевно знання письма не вкорінилось у нас глибше за ту виписану в серці свідомість, що забороняє нам робити іншому те, чого ми самі не хотіли б зазнати на собі. Який же таємничий Ти, що живеш у мовчанні на висотах небес, Боже Єдиний, Великий, що невтомним правом розсіваєш караючу сліпоту над недозволеними похотями!
А тим часом людина шукає розголосу вимови; перед суддею, у присутності багатьох людей, у найлютішому гніві вона наступає на свого ворога і пильно стережеться, щоб не зробити мовної помилки, а не дбає про те, щоб своєю божевільною жадобою не усунути людини з товариства наших ближніх.
XIX. Згубний вплив такого виховання на душу Августина
30. Ось школа гарних звичаїв, на порозі яких лежав тоді я, безталанний хлопчина. І тут, на цій арені, практикувалися такі змагання, що я більше остерігався вживати варваризми, ніж, уживши їх, не заздрити своїм товаришам, що вони цього не зробили. Кажу Тобі це, Боже мій, і визнаю слабі сторони, за які мене хвалили ті, подобатися яким було для мене тоді тим самим, що жити чесним життям. Бо ж я не бачив пащі ганьби, “у яку вкинули мене далеко від очей Твоїх”.
Бо й що ж могло бути гидкіше за мене в очах Твоїх! Хіба ж я не дійшов до того, що подобався навіть таким людям, оскільки незліченними обманами ошукував і свого вихователя, і вчителів, і своїх батьків, а все через свою любов до забав, дурних комедій, через свою непогамовну жадобу наслідувати те все? Я вдавався також до крадіжок з льоху і столу своїх батьків, чи то з ненаситності, чи тому, щоб могти дати щось хлопцям, які так само, як і я, кохалися в таких забавах, але відпродували їх мені. І мене також у тих забавах охоплювала така марна жадоба піднятися над ними, що, коли я відчував себе переможеним, здобував перемогу підступом. Чи було щось, чого б я не міг стерпіти і що мене обурювало б так, як тоді, коли я ловив когось на негідному вчинку, саме на такому, як і мій? Зате, коли ловили мене й докоряли мені, то я скоріше волів битися навкулачки, ніж поступитися.
Чи ж це просто хлоп’яча невинність? Ні, Господи, ні! Дозволь мені сказати це, Боже мій! Бо це, власне, те, що від вихователів і вчителів, горішків, м’ячів і горобців згодом переходить до наставників і владарів золота, маєтків і невільників; все це взагалі передається від молодшого до старшого віку, як після прутиків ідуть більші покарання.
Отже, це лише символ низької покори, зображений у ніжній хлоп’ячій постаті, що Ти похвалив, Царю наш, тоді, коли сказав дітям: “Таким належить Царство Небесне”1.
XX. Августин дякує Богові за фізичні й інтелектуальні дари
31.А одначе, Господи, Тобі, Всевишньому, найкращому Творцеві та Владиці Всесвіту, Богові моєму, я складав би сердечну подяку навіть тоді, коли б Ти не дозволив мені переступити дитячого віку. Бо я навіть тоді існував, я жив, відчував і журився тим, як зберегти цілість мого існування, образ тайної єдності, з якої я взяв своє буття. Завдяки внутрішньому відчуванню я стояв на сторожі досконалості своїх органів чуття, і навіть у найменших своїх думках, що складалися в мене про найменші речі, я радів, коли знаходив правду. Я не хотів, щоб мене вводили в оману, моя пам’ять була сильніша, моє красномовство було вже вироблене, приязнь приманювала мене, я оминав страждання, приниження й незнання. Що ж у такої істоти, якою я був тоді, не гідне подиву й похвали? А все те — дари Бога мого. Він дав мені їх, а не я сам; і все те добро, й усе те становить моє “я”. Отже, добрий Той, хто створив мене, Він Сам — Моє Добро, і я співаю Йому похвальну пісню за всі ті блага, завдяки яким жив я, той самий хлопчина.
Бо я згрішив тим, що не в Ньому Самому, а у творах Його, у собі самому та в інших шукав розкоші, величі та правди. Так я зазнав страждань, хвилювання, допустився помилок. Дякую Тобі, моя Насолодо, Честе моя, моя Віро, Боже мій, дякую Тобі за Твої дари. Але Ти збережи їх для мене, бо таким чином збережеш мене; і збільшиться й удосконалиться те, що Ти дав мені; і я сам буду з Тобою, бо саме Ти дав мені це буття.
Книга друга I. Юнацький вік. Перші збурення
1.Хочу пригадати всі свої давні мерзотні вчинки й тілесне зіпсуття душі моєї не тому, що я їх люблю, а тому, що я люблю Тебе, Боже мій. Роблю це з любові до Твоєї любові; долаю в думках усі ганебні шляхи в гірких споминах своїх, щоб скуштувати Твоїх солодощів, необманна Насолодо, Насолодо блаженна й певна, що вбираєш у себе мою істоту, розсипану й розбиту на дрібненькі частинки, істоту, яка, відвернена від Твоєї єдності, розпорошилася на тисячі марнот. Бо колись, у моєму юнацькому віці, я загорівся бажанням насититися пекельними розкошами й не вагався виростати у здичавінні серед зрадливих і темних любощів; і “злиняла й зів’яла врода моя”, і я став гниллю у Твоїх очах тоді, коли я знаходив утіху в самолюбстві й намагався сподобатися людям.
II. Августин обвинувачує своє розпусне життя сімнадцятирічного юнака
2.І що ж манило мене, як не те, щоб самому полюбити і щоб мене полюбили? Та у взаємовідносинах душі з душею я не зберігав тієї межі, на якій є світлий поріг приязні. І здіймалися випари з , багнистої похоті тіла мого й бурхливої течії чоловічої зрілості. Вони хмарою вкривали й затемнювали моє серце так, що я вже не вмів відрізнити солодких чарів кохання від темряви похітливості. Одне й друге, змішане разом, кипіло в мені, й штовхало нестійку молодість на карколомні манівці пристрастей, і занурювало в крутіж огидних злочинів. І затяжів надо мною Твій гнів, і я не знав про це. Мене оглушив брязкіт кайданів моєї смертності; так я покутував за гордість своєї душі. І я щораз більше віддалявся від Тебе, а Ти дозволяв це. Я купався в уподобанні до своєї розпусти, розливався в ній і гайнував свої молоді сили, а Ти мовчав. Ой, пізня моя Радосте! Тоді Ти мовчав, а я все більше й більше віддалявся від Тебе, до того ж сіяв пусте насіння, що не родило нічого, крім болю. Я був гордий у своєму приниженні, а нудьга не давала мені спокою.
3.Хто ж міг би тоді покерувати моїм горем? Хто міг би обернути на користь суєтну принаду, яку побуджувала в мені кожна новина? Хто ж міг би встановити межі моїм розкошам так, щоб у них розбивалися бурхливі хвилі моєї молодості аж до подружнього ложа. доки б зовсім не заспокоїлися і не знайшли своєї природної мети в народжуванні на світ потомства? Такі правила Твого Заповіту, Господи, що створюєш і надаєш вигляду нашим поколінням, призначеним на смерть; Ти лагідною рукою вмієш викорчовувати терня !, якого немає у Твоїм раю. Бо близька від нас всемогутність Твоя, навіть тоді, коли ми самі далеко від Тебе. Але, правда, коли б я уважніше слухав голосу, що гримів із Твоїх хмар: “Та горе по тілу матимуть такі; я ж вас щаджу”, або оце: “Добре чоловікові не доторкатися до жодної жінки”, “Нежонатий журиться про Господнє, як догодити Господеві, а зв’язаний подружніми узами думає про світове, як приподобитися жінці” 2, — коли б я уважніше слухав тих слів, “скопець із любові до Царства небесного” 3, я щасливий чекав би Твоїх обіймів!
4.А я, безталанний, у бурхливості своїх пристрастей, кинувся за хвилями свого внутрішнього гону, а вони підхопили мене й понесли далеко від Тебе, і я порушив усі Твої закони, але не втік від Твого бича. Бо якому ж смертному вдасться таке? Адже Ти завжди був біля мене. Ти милостивий у суворості своїй, і Ти розливав гіркоту найбільшого обурення над усіма моїми недозволеними втіхами, щоб я таким чином шукав радощів без неприємностей. І де ж я міг їх знайти скоріше, ніж у Тобі, Господи. Так, у Тобі, бо “Ти посилаєш нам страждання задля науки”, Ти завдаєш рани, щоб вилікувати їх, Ти вбиваєш нас, щоб ми не вмирали далеко від Тебе! 4
Де ж я був тоді і як довго в шістнадцять років блукав на вигнанні далеко від розкошів дому Твого (а я віддався блуканню всією душею) — як довго тривало це божевілля розгнузданої пристрасті, на яку людська безсоромність дала повний дозвіл і яку заборонив Твій Заповіт? І ніхто з моїх не подбав про те, щоб подружжям рятувати мене з цієї руїни: їх єдиною турботою було те, щоб я навчився виголошувати найкращі промови й умів переконувати мистецтвом слова.
III. Часи неробства й празникування. Материнські поради та вказівки
5.І дійсно, того року настала перерва в моїх студіях. Відкликали мене із сусіднього містечка Мадаври 1, де я вже жив, щоб присвятити себе літературі й риториці. Батьки почали готувати засоби, потрібні для мого тривалого перебування в Карфагені. Мій батько керувався при цьому більше своєю честолюбністю, ніж заможністю, бо ж він був дуже скромним громадянином містечка Тагасти.
І кому ж я це оповідаю? Авжеж, не Тобі, Боже мій, але, звертаючись до Тебе, звертаюся до людського роду, до того роду, з якого сам походжу, хоча б навіть до тих дуже небагатьох, до чиїх рук можуть потрапити ці сторінки. І з якою ж метою? З тією, очевидно, щоб я сам і кожен, хто їх чигатиме, задумався над тим, з якої глибокої безодні доводиться волати до Тебе 2. І що ж ближче до Твоїх уст, як не покірне серце, як не життя, що спирається на тривкі основи віри? 3
Хто ж не підносив тоді мого батька до небес за те, що він понад свій майновий стан стягався з останнього на все, що тільки було потрібне синові під час його навчання? Бо дуже багато громадян, набагато заможніших за батька, не здобувалися на таку посвяту для своїх дітей. А тим часом той самий батько зовсім не дбав про те, яким я виростаю перед Тобою та чи зберіг я свою чистоту; він старався тільки, щоб я був промовцем, і то п о м іт и м , чи радше самітним, бо моя душа лежала перелогом, недоторкнута Твоїм лемешем, Боже, що єси єдиним правдивим і добрим Паном Твоєї ріллі, тобто серця мого!
6.Але вже в шістнадцять років я через нестачу коштів був змушений перервати свої студії. Вільний від будь-якої школи, я жив разом з батьками. І саме тоді вибуяло над моєю головою терня пристрастей, а не було руки, щоб викорчувала його. Навпаки, коли мій батько побачив мене в лазні і помітив ознаки статевої зрілості та молодечого неспокою, в які я був убраний, зрадів чимало, начеб уже на тій підставі міг сподіватися внуків, і своєю радістю поділився з матір’ю; зрадів він тим захватом, у якому цей світ забув про Тебе, про свого Творця, і замість Тебе полюбив Твоє створіння4, задурманений невидимим вином згубної волі, що звертається тільки до низьких речей. Але вже в серці моєї матері Ти почав будувати Святиню Свою, ставлячи підвалини святого Свого мешкання. А мій батько — він тільки катехумен1, і то лиш е від недавнього часу. І зраділа моя мати побожним страхом і тремтінням 2, і хоч я щ е не був вірний, однак вона лякалася крутих ш ляхів, якими ходять ті, щ о повернулися до Тебе плечима, а не обличчям 3.
7.Горе мені! І я маю відвагу говорити, що Ти мовчав, Боже мій, тоді, коли я все більше й більше віддалявся від Тебе? Чи ж справді Ти мовчав тоді щодо мене? А чиї ж , як не Твої, були слова, що їх Ти часто вкладав, повторюючи, у мої вуха через мою матір, вірну рабу Твою? Але ж одне слівце не знайшло стежки до мого серця, а я не став коритися Тобі. А мати прагнула того: пригадую собі, як вона нищечком, дуже зворушена, жадала від мене, щоб я не віддавався розпусті, і передусім, щоб я остерігався зводити чужих жінок4. Та я вважав це за жіночі перестороги й соромився їх слухати. А тим часом вони походили від Тебе, а я не знав того. Я думав, що Ти мовчиш, а говорить та, устами якої Ти промовляв до мене. І в ній я знехтував Тебе, я, її син, “син раби Твоєї і Твій раб”5. Але я не знав про це і в засліпленні летів сторч головою у прірву так, що вже соромився своїх однолітків, вважаючи себе за меншого злочинця, ніж вони, бо чув, як вони вихвалялися своїми сороміцькими вчинками тим більше, чим більшими безчесниками були. І мені подобалося поводитись так само, як вони, і не тільки задля втіхи, а й заради слави. Але що ж заслуговує на догану, як не негідний вчинок? А я, щоб оминути догану, ставав ще більшим грішником, а коли вже забракло мені негідного вчинку, яким я міг би зрівнятися з найбільшими розпусниками, тоді я вигадав, щ о зробив такий вчинок. Я тим більше боявся наразитися на погорду, чим більше був невинний, боявся, щоб мене не вважали настільки гіршим, наскільки я був чистішим.
8.Ось із якими товаришами я вештався по майданах “Вавилону” 6 й валявся в його багнюці, як у цинамоні й дорогоцінних пахощах 7. А щоб я глибше застряг у тому багні, невидимий ворог топтав мене ногами і зводив мене тому, що я давав себе зводити! Бо мати тіла мого, що вже втекла “з того Вавилону” 8, але ще перебувала в його околицях, намовляючи мене до чистоти, надавала великого значення намірам свого чоловіка загнуздати мої пристрасті подружніми узами, бо відчувала, яким би згубним і небезпечним у майбутньому було те, чого не можна було вирізати до живого; вона зі страху не подбала про те, щоб подружні пута не знівечили надії, яку покладали на мене; не тієї надії на майбутнє життя, що її покладала мати на Тебе, а надії на літературну освіту, і обоє батьків гаряче бажали, щоб я добув ті знання. Мій батько бажав цього тому, що майже зовсім не думав про Тебе, а тільки снував собі задуми щодо мене, а моя мати тому, що думала, ніби ця традиційна освіта не лише не завдасть мені шкоди, а навпаки, стане засобом, який допоможе мені прийти до Тебе.
Так я уявляю собі це тепер, коли пригадую характер своїх батьків. Мало того, мені попустили віжки до забав більше, ніж на це дозволяла поміркована суворість. Мені дозволяли потопати у пристрасті до тисяч розкошів. А над ними всіма здіймалася густа мла, що закривала перед моїми очима, Боже мій, погідний блиск Твоєї правди, і, так би мовити, “з моєї власної субстанції виступала беззаконність моя”.
IV. Радощі з капостей. Історія однієї крадіжки
9.Адже Твоє право, Господи, карає злодійство, право, викарбуване в серцях людей, право, якого не знищить навіть саме безправ’я. Бо який крадій байдуже стерпить іншого крадія? Який багач пробачить злодієві, що краде, змушений до того злиднями? О! Як я хотів красти, і крав без жодної потреби, тільки з браку почуття справедливості та з пересичення беззаконністю. Бо я крав те, чого сам мав досхочу та ще й далеко кращої якості. Я не хотів користуватися тими предметами, які намагався красти, я впивався самою крадіжкою, спокушуваний гріхом.
По сусідству з нашою винницею росла груша, що вгиналася під тягарем грушок, які нікого не манили ані красою, ані смаком. Ми пішли з цілою ватагою молодих злодійчуків, щоб її обтрясти й пограбувати серед темної ночі (свої забави, згідно з нашим огидним звичаєм, ми завершували пізно вночі на площі). Ми набрали там велику кількість грушок не для наших бенкетів, а для того, щоб віддати їх свиням. А коли ми навіть їли їх, то все наше задоволення походило з того, що це нам було заборонено.
Ось моє серце, Боже, ось це серце, над яким Ти змилосердився, — у найглибшій безодні. Ось це серце, нехай воно скаже Тобі, чого воно там шукало, щоб я був злий без особистої користі, а моя злоба не мала жодної іншої причини поза самою злобою. Вона була гидка, а я її любив; я любив свою власну погибель; любив своє каліцтво; не предмет, що був її причиною, а сам свій вчинок. Я його таки любив! Мерзенна та душа, яка відривається від Твоєї підпори, щоб перетворитися на руїну, а в ганьбі не бажає нічого іншого, як самої ганьби.
V. Які причини негідних вчинків
10.Правда, що принада міститься в гарних речах, золоті, сріблі й інших. Приємність тілесного дотику пов’язується з добором предметів. Навіть земні почесті та змога наказувати й володіти мають свій час; і правда те, що звідси походить жадоба помсти. А однак для осягнення цих розбіжностей не треба віддалятися від Тебе, Господи, і не треба сходити зі шляху Твоїх заповідей. І те життя, яке ми проводимо тут, також по-своєму принадне через певну міру своєї краси й гармонії з усією земною красою. Приязнь між людьми — це солодкий вузол, що з’єднує багато душ в одну. Усі ці речі та їм подібні дають нам привід грішити, коли через непомірковану схильність до ницих благ ми покидаємо найкраще й найвеличніше добро, Тебе, Господи Боже наш, Твою правду та Твої заповіді. Бо й ці земні речі мають також свій чар, але не такий, як мій Бог, Творець Всесвіту, бо “правий муж знаходить у Нім Самім радощі; Він Сам — це розкіш у серцях праведників” 1.
11.Отже, коли ми питаємо, яка була причина ницого вчинку, то звичайно годі відповісти на це запитання, доки не з ’ясується, що нею була жадоба осягнути трохи з тих благ, які ми назвали нижчими, або страх перед їх утратою. Бо вони гарні й достойні, хоча супроти вищих благ, тих, що дають щастя, вони низькі й зрадливі. Хтось когось убив. Чому він це зробив? Забажав жінки або майна того, кого вбив; або хотів його пограбувати, щоб мати з чого жити; або зі страху, що сам може зазнати чогось подібного; або, зневажений, спалахнув жадобою помсти. Але чи міг убити без причини, заради самої втіхи від убивства? Хто ж би повірив у це? Бо сказано і про таку людину, яка мала ознаки божевілля й жорстокості і яка без жодного мотиву любила бути злою й жорстокою. Однак історик 2 подає тут таку причину: “Щоб з безділля не зледащіла його рука або розум”. Чому ж це так? Чому? Очевидно, тому, щоб невсипущими вправами у злочинах міг стати паном Риму, осягнути почесті, владу й маєток, звільнитися від страху перед законами й позбутися клопотів, у які кинули його майнові нестатки, та звільнитися від свідомості злочинів. Отже, і сам Катіліна не любив своїх злочинів, тільки мету, через яку допускався їх.
VI. Августин у своїх вчинках бажав тільки зла задля самого зла
12.Горе! Що ж я, безталанний, полюбив у тобі, крадіжко моя, нічний вчинку в шістнадцять років мого життя? Ти не був гарний тому, що був крадіжем. Хіба ж ти справді якась реальна річ, щоб я так звертався до Тебе? Гарні були ті плоди, які м и крали, тому що Ти їх створив. Ти — незрівнянна Красо, Творче Всесвіту, Боже Милостивий, Боже — Добро найвище і моє справжнє Добро. Так, гарні були ті грушки, але ж не їх ждала моя душа. Я мав досхочу кращих; а ті я зірвав тільки на те, щоб їх украсти. Бо заледве я їх зірвав, як тут-таки порозкидав, з’їдаючи з них тільки своє беззаконня, що смакувало мені поміж утіх. А коли навіть якась частинка дісталася до моїх уст, то присмаком був мій злочин. І тепер, Господи Боже мій, дошукуюсь, що мене звабило до тієї крадіжки. Вона ж не мала в собі жодної краси; не кажу вже про красу, що в справедливості й розсудливості, не згадую й тієї, що в людському розумі та в пам’яті, у відчуттях, в одухотвореному житті; не говорю й про ту красу, якою пишаються зорі зі своїм небосхилом, і земля, і море, сповнені живими тваринами, що родяться замість тих, які вмирають, ані про таку недосконалу красу й чисту облуду, що ними обманюють нас гріхи.
13.Бо гордість також наслідує велич, але Ти, єдиний мій Боже, здіймаєшся понад усім буттям. Чого ж шукає честолюбство? Почестей, слави, а тим часом Тобі єдиному довіку належать усі почесті й слава. А суворість могутності хоче, щоб її боялися, але ж кого треба боятися, як не Тебе єдиного, Боже? Коли, де, куди, через кого щось могло б бути відірване або вирване з Твоєї могутності? І метою пестощів свавільних коханців є любов, але нема ніяких пестощів більших за Твою любов, і нема жодного кохання більшого за Твою правду, таку гарну, що опромінює все. Здається, що цікавість намагається здобути знання, але Ти, Ти, Всевишній, досконало знаєш усе! І навіть саме незнання й глупота криються під іменем простоти й невинності. А чи є щось простіше за Тебе? Що ж невинніше за Тебе, коли грішникам шкодять їх власні вчинки? Лінощі немовби шукають відпочинку; але який відпочинок може бути певний не в Господа, а деінде? Пиха хоче називатися ситістю й достатком; а в дійсності Ти повнота й невичерпне джерело солодощів. Марнотратство намагається прийняти форму щедрості; але це ж Ти найщедріше розподіляєш усі свої блага. Захланність хоче посідати дуже багато, а Ти посідаєш усе. Заздрість побивається за першістю , а хто ж є понад Тебе? Гнів шукає помсти, а хто ж мститься справедливіш е від Тебе? Або хто розлучить Тебе з тим, кого Ти любиш? Де ж можна знайти стійку безпеку, як не в Тебе? Сум чахне через утрату того, чим раділа захланність, бо не хотів би, щоб у нього можна було відібрати що-небудь так, як не можна відібрати в Тебе.
14.Так перелюбствує душ а, коли відвертається від Тебе й шукає поза Тобою того, чого не знайде чистого й без домішки, хіба що повернеться до Тебе. Єхидно наслідують Тебе ті, хто віддаляється від Тебе, і ті, які піднімаються до Тебе. Але, наслідую чи Тебе на такий лад, вони доводять, що Ти Творець Всесвіту, і саме тому не можна зовсім відступитися від Тебе. Щ о ж , отже, я полюбив у тій крадіж ці? І в чому я наслідував Господа мого, але підступно й лукаво? Чи було мені приємно від того, що я підступно порушив Твої заповіді, бо не міг порушити їх силою? Чи ж я не був рабом, чи ж не наслідував урізаної волі, роблячи безкарно те, що мені не було дозволене, у похмурій пародії Твоєї Всеможності? Ось раб, що втік від свого пана й шукає тіні. 0 тліне, о потворносте життя, о безодне смерті! Те, що мені було недозволене, подобалося мені лише тому, що воно було недозволене?1
VII. Августин пригадує свої гріхи без страху. Він вірить, що Бог простив їх йому
15.“Як ж е я віддячу Господеві” адже, хоч моя пам’ять і пригадує всі ті речі, та душ а моя зовсім не відчуває страху? Хочу полюбити Тебе, Господи, хочу подякувати Тобі, хочу прославляти ім’я Твоє, тому що Ти відпустив мені такі численні й погані і такі гріш ні мої вчинки3. Твоїй ласці і Твоєму милосердю я приписую те, що Ти розтопив мої гріхи, як лід. Твоїй ласці приписую також усі ті гріхи, яких я не допустився. Бо чи було щось, чого б я не міг зробити, я, хто полюбив злочин безкорисливо, тільки заради самого злочину? Ти, Господи, простив мені те все, і я визнаю це. Ти простив мені ті гріхи, що їх я зробив самохіть, як і ті, що їх я уникнув завдяки Тобі. Бо хто ж із людей, щ о роздумують над своїм безсиллям, відважиться приписати своїй силі власну чистоту та невинність, щоб менше любити Тебе, начебто він менше потребував Твого милосердя, завдяки якому Ти відпускаєш гріхи тим, хто навернувся до Тебе? Бо той, хто покликаний Тобою, хто пішов за Твоїм голосом і уникнув тих гріхів, про які читає тут, у моїх спогадах і сповіданнях, нехай не сміється з мене, що мене вилікував з недуги той самий Лікар, який призначив йому не хворіти або радше менше хворіти. Але саме тому нехай настільки ж, ба, навіть ще більше, любить Тебе, бачачи, що Той Самий, хто вилікував мене від смертельної недуги моїх гріхів, уберіг його від такої самої страшної недуги.
VIII. Психологічний аналіз радощів співвини
16.Ох! Яка ж користь мені, безталанному, з тих гріхів 1, на згадку про які я паленію й тепер, а передусім з тієї крадіжки, у якій я не любив нічого, крім самої крадіжки? Вона була нічим, але тим самим зробила мене ще нещаснішим. А проте я сам не вчинив би так, бо тепер добре пригадую собі тодішній стан моєї душі. Я сам напевно не зробив би цього. Я полюбив там і товариство тих, з ким робив це. Отже, я не полюбив нічого іншого, як тільки сам крадіж, нічого іншого, оскільки і те інше є нічим 2. Як же було в дійсності? Хто ж міг повчити мене, як не Той, що просвіщає моє серце й проганяє з нього темряву? Але з якої причини мені тепер спадає на думку досліджувати це, дискутувати й розважати? Коли б я полюбив ті вкрадені плоди і коли б хотів їх споживати, я б міг сам, якщо б того мені вистачало, вчинити те беззаконня для свого задоволення і не заохочував би своїх товаришів поласувати. Та оскільки в самих плодах я не знаходив ніякої радості, я знаходив її у самому вчинку, в самому гріху, якого допустився разом із товаришами.
IX. Наслідки поганого товариства
17.Як же збагнути цей душевний стан? Бо справді він був дуже гидкий, і тим гірше, що він тоді опанував мене. Але ж у чому саме він полягав? “Хто ж може зрозуміти гріхи?” 3 Ц е був сміх, який, так би мовити, лоскотав наш е серце на саму згадку, що ми ошукали тих, хто не сподівався того від нас і не хотів навіть припускати таке. Чому ж я знаходив таку велику втіху в тому вчинку, якого я не зробив самостійно? Чи, може, тому, що ніхто легко не сміється, коли він сам? Правда, що в такому випадку сміятися нелегко, однак і самотніх, відокремлених людей без будь-чиєї присутності розбирає сміх, коли щось сміш не спаде їм на думку. Щодо мене, то я сам не допустився б тієї крадіжки. Цілком певно, що не допустився б! О Боже мій! Ось перед Тобою живий спогад моєї душі. Я сам не допустився б цього вчинку, в якому подобалася не річ, яку я крав, а сама крадіжка. Коли б я був сам, то я не вбачав би в тому ж одної приємності і не зробив би цього. О вельми неприязна Приязне!1 Неспостережна звабнице розуму, жадобо шкодити, щ о виникла з забави й жартів та пожадання заподіяти іншому шкоду! Без найменш ого прагнення власної користі чи помсти. Досить того, що хтось скаже: “Ходімо! Зробім це!” — і сором бути сором’язливим!
Х. У Богові всяке добро
18.Хто ж розв’яже цей дуже тугий і заплутаний вузол? Він мерзенний. Я не хочу думати над ним, не хочу більше дивитися на нього! Прагну Тебе, Справедливосте й Невинносте, гарна й велична Твоїм сяйвом і незглибимою насолодою 2. У Тобі безконечний світ і несхвильоване життя. Хто входить у Тебе, “входить у радощі Господа свого” , і не боятиметься, а почуватиметься як найкраще в Найвищому Добрі. Я був далеко відплив від Тебе. Я заблукав, Боже мій, задалеко відбився від Твоєї постійної підпори в своєму молодечому житті і сам для себе став “країною нужди”4 .
Книга третя I. Августин у Карфагені. Жадоба почуттів
1.Я прибув до Карфагена. З усіх боків довкруги мене кипів пекельний казан гидких любощів. Я ще не кохався, а вже любив кохати. Я був жадібний кохання аж до глибини моєї істоти, я ненавидів себе за те, що я ще ним не наситився. Я шукав предметів для свого кохання, я любив кохати; я ненавидів спокійне життя і шлях без пасток. Моє серце завмирало з нестачі внутрішньої поживи, з нестачі Тебе Самого, Боже мій; але я не відчував цього голоду; я не жадав зіпсованої поживи не тому, що був насичений нею, а тому, що чим більше мені її недоставало, тим більше я відчував її несмак. Ось чому моя душа була хвора і зболена *, поривалася назовні, прагнучи, щоб її, нещасну, роз’ятрювало все чуттєве. Але коли б ті реальні речі не мали душі, то їх ніяк не можна було б любити.
2.Кохати й бути коханим було приємніше мені тоді, коли я міг посідати й тіла коханої. Отже, я занечищував джерело приязні брудом похотей; її чистоту я заслоняв пекельною хмарою сластолюбства. А все-таки я, мерзотник і безчесник, у своїй надмірній пустоті, любив показуватися на очі одягнений і причепурений повеликосвітському. Я кинувся стрімголов у кохання, прагнучи, щоб і воно мене пригорнуло. Боже мій, Милосердя моє, якою жовчю Ти окропив мені ті солодощі в доброті Своїй! Мене кохали! Я прийшов таємниче до сполуки змислових розкошів і з радістю заплутався у згубні сіті, щоб мене згодом бичували розпалені залізні різки заздрості, страху, гніву і чварів.
II. Пристрасть до театральних вистав. Суть драматичних розваг
2.Захоплювали мене театральні вистави, сповнені образами моїх нещасть, які були сухим паливом для мого внутрішнього вогню. Щ о ж воно таке, що людина виявляє жаль, побачивши сумні й трагічні пригоди, яких сама не хотіла б переживати? А глядач цієї вистави хоче відчувати цей біль, і саме цей біль дає йому втіху. Отже, що ж це, як не жалюгідне божевілля? Бо наше зворушення тим більше, чим менше ми вилікувалися від таких почуттів. Тому, коли ми страждаємо самі, то звичайно називаємо це нещастям, коли ж співчуваємо іншим, — милосердям. Але яке ж співчуття у сценічних вигадках? Тут не кличуть глядача на допомогу іншому. Ні, його тільки запрошують до участі в стражданні. Глядач тим сердечніше ставиться до автора тих вигадок, чим сильніший біль, якого автор йому завдав. І коли ці образи людських нещасть, чи то з історії, чи з уяви, показано так, що глядач не відчуває болю, то він відходить з погордою і критикує побачене. Коли ж він сам зазнав страждань, то лишається там, захоплений і повністю вдоволений.
3.Отже, сльози і страждання — це емоції, які ми любимо. Правда, кожна людина любить радість. Ніхто не хоче бути нещасливим, але похваляє співчуття. А оскільки співчуття тісно пов’язане зі Стражданням, то чи не лише з цієї єдиної причини люди люблять страждання? Приязнь — це джерело співчуття. Але куди ж воно йде? Куди пливе? Чому впадає в струмінь киплячої смоли у величезній вогненній пащі мерзенних пристрастей, у яких воно само змінюється й перетворюється, добровільно скинене і позбавлене своєї небесної ясності? Чи треба, отже, гордувати співчуттям? Ні! Не раз можна любити страждання. Але стережися нечистоти, душе моя, під опікою Бога мого. “Бога батьків наших, достойного похвали й прославляння навік-віків” *. Стережися нечистоти! Бо ще й я не замкнувся від милосердя, але в театрі я ділився радістю з закоханими тоді, коли вони насолоджувалися одне одним у безсоромності, хоча це було не що інше, як вигадка і сценічна гра. Коли ж вони втрачали себе взаємно, я, співчуваючи, сумував, і ті різні зворушення були мені приємні. Сьогодні ж я більше жалую того, хто радіє в ганьбі, ніж того, хто уявляє собі, що він дуже нещасливий, бо втратив нужденне щастя.
Таке співчуття правдивіше, але в ньому страждання не дає втіхи. Оплакувати нещасливого — значить виконувати обов’язок любові до ближнього, але краще було б не мати нагоди оплакувати, коли хтось справді милосердний. І коли б навіть була й зловмисна зичливість (що, зрештою, неможливе), то той, хто співчуває щиро й сердечно, міг би бажати, щоб існували нещасливі, аби він міг змилосердитися над ними. Страждання можна похвалити тільки в деяких випадках, але ніколи не можна любити його. Бо так Ти, Господи Боже, що любиш душі. Ти виявляєш милосердя незрівнянно частіше й щиріше, ніж ми, тому що ніяка рана страждання не торкнулася Тебе. “Але хто Ж: із людей здатний до цього?” 2
4.А я, безталанний, любив болісні зворушення й шукав нагоди, щоб відчути їх. Бачачи нещастя інших, вигадані нещастя суто комедіантського життя, я захоплювався грою комедіантів, і мені більше подобалася така гра, яка вибивала з очей сльози. І що ж у цьому дивного? Нещасна вівця, що відбилася від Твого стада, вівця, що не терпить Твого нагляду, чи я не стягав на себе огидної прокази? Звідси й походила моя любов до страждань. Не тих страждань, що проникали б до глибини душі, бо я сам не хотів зазнавати того, що спостерігав з приємністю, а таких, які я відчував у вигаданих сценах. Тільки вони лоскотали мені тіло. І так, як це діється, коли хтось удряпнеться нігтем, та подряпина не викликала в мене нічого, хіба тільки запалення, пухлину, нагноєння та бридкий гній. Таке було моє Життя, але хіба ж це життя. Боже мій!
III. Августин-студент. “Руїнники ”. Розгнузданість Августина в Карфагені
5.І розпростерло наді мною здалека крила свої милосердя Твоє. У яку ж неморальність я поринув годі! Я покинув Тебе й пішов за святотатською цікавістю, що повела мене на саме дно безвір’я, на облудну службу демонам, яким “я приносив у жертву” 1 свої переступи. А твій бич не переставав мене шмагати. Чи ж я не відважився також під час урочистого Твого Богослужіння, у мурах Твоєї Церкви, бажати плодів см ерті2 й обмірковувати способи, за допомогою яких я міг би їх придбати? І затяжіла наді мною рука Твоя, але не сумірно до моєї вини. Боже мій, безконечне Милосердя моє, Захисте мій перед страшними небезпеками, серед яких я блукав бундючно, з піднесеною вгору головою, завжди щораз далі від Тебе, бо я любив свої, а не Твої шляхи, я любив свою волю, волю раба-втікача.
6.І ці студії, що їх називали почесними, мали також свій вихід на форум судових процесів. Я сподівався відзначитися там, де успіх вимірюють брехнею. Таке вже засліплення людей; вони ще й пишаються своєю сліпотою! І я вже верховодив тоді у риторичній школі. Радість моя переходила в гордість, я бундючився через це верхоглядство. Однак я був більше поміркований від інших, Господи, Ти знаєш це, тож я утримувався від “геройських подвигів”, що їх допускалися так звані “руїнники” (таку зловісну й диявольську назву вважали за знак доброї поведінки), серед яких я жив.
У своїй власній безсоромності я соромився, що я не такий, як вони; зрештою, я спілкувався з ними, а деколи навіть втішався їхнім товариством. Однак я завжди сахався від їхніх вчинків, тобто від їхньої “розгульності”, з якою вони зухвало нападали на просту сором’язливість недосвідчених. Вони глузуванням і кпинами виводили їх із рівноваги, щоб тільки наситити свою злобну радість. Але хіба є щось ближче до вчинків демонів? Чи можна для таких людей знайти кращу назву, ніж “руїнники”? Але їх самих скоріше “зруйнували” й непомітно кинули на поталу зіпсуття обманливі духи, що глузували собі з них і зводили їх у тому самому, у чому вони залюбки висміювали і обманювали інших!
IV. Перші інтелектуальні потяги. “Гортенсій ”
7.Ось у такім товаристві я в тому, ще нестійкому віці, студіював підручники красномовства. Я забажав відзначитися в ньому, маючи перед собою шкідливу й легковажну мету — скуштувати розкошів людської марноти. Ідучи таким уторованим шляхом студій, я натрапив на книжку якогось Ціцерона, що його мову всі подивляють більше, ніж його духовний політ. Зміст цієї книжки — це заохочення до філософії. Вона називається “ Гортенсій” І ця книжка повністю змінила мої почування. Вона звернула до Тебе, Господи, молитви мої й мої благання і зовсім змінила мої мрії й бажання. І раптом змаліли в моїх очах пусті сподівання, і я з неймовірним вогнем у серці забажав безсмертної премудрості. Я вже почав підійматися, щоб повернутися до Тебе 2. Не для того, щоб вигострити язик, не для цієї єдиної науки, яку я мав вивчити за гроші, що їх посилала мені мати (мені вже пішов тоді дев’ятнадцятий рік, а два роки тому помер мій батько). Ні, не для того, щоб вигострити свій язик я зайнявся читанням цієї книжки, і те, що зворушувало мене, — це саме її зміст, а не форма та спосіб викладу.
8.Ох! Як я горів, мій Боже, як я прагнув злетіти до Тебе від земних справ. І я не знав, чого Ти хочеш від мене. “Бо в Тобі міститься премудрість” 3. Але любов до мудрості називається погрецькому “філософія”, і цією любов’ю запалила мене та книжка. Однак бувають люди, що послуговуються філософією для обману інших, і тим великим, принадним і почесним іменем вони прикрашають і заквітчують свої помилки. І майже всіх претендентів на мудрість свого віку й попередніх століть автор “Гортенсія згадує, й знайомить нас із ними, даючи доказ цілющої перестороги, що її Твій дух об’явив через Твого вірного побожного раба: “Бережіться, щоб вас хтось не ошукав філософією й підступною оманою за переказами людей, за правилами Цього світу, а не за Христом, бо в Ньому Єдиному вся повнота тілесного Божества”. І я в Той час, Ти знаєш це, Світлосте мого серця, не знав ще цих слів Апостола, тільки одне радувало мене в цьому заохоченні, а саме те, що мене спонукало, запалювало, поривало до любові, до того, щоб шукати, набувати, посідати і прив’язувати себе цілою істотою не до тієї чи тієї філософської системи, а до самої мудрості, хоч би якою вона була.
Одне тільки охолоджувало мій вогненний запал: там не було імені Христа. Бо це Ім’я, згідно з Твоїм милосердям, Господи, Ім’я мого Спасителя, Твого Сина, я всотав своїм ніжним дитячим серцем з молоком матері ‘. Воно запало в саму його глибину, і без Цього імені вже жодна книжка, — хоча б Це був і найкращий літературний твір, якнайкраще викінчений, найправдивіший, — не змогла б мене повністю захопити.
V. Обман Августина при читанні Біблії
9.Отож я вирішив звернути свій розум на студіювання Святого Письма, щоб побачити, чим воно є. І ось що я побачив: деякі речі неприступні пізнанню гордих, вони не відкриваються навіть дітям. На самому початку вони видаються низенькими, але відповідно до поступу в науці зростають до величі; а на кожному кроці завіса таємниці. Тоді я ще не знав, яким чином переступити цей вхід, або схилити голову і пристосуватися до цього поступу. Те, що я думаю сказані, зовсім не в’яжеться з моїми думками, які я відчував тоді, коли заглибився в те Письмо. Ця книга здавалася мені негідною в порівнянні 3 величчю Ціцерона, бо моя пиха гордувала її простотою, а гострість розуму не сягала її глибин. А В дійсності вона відзначалася тим, ідо зростала разом з маленькими. Але я обурювався На те, щоб бути маленьким, і, надутий пихою, сам собі здавався справді великим.
VI. Августин і маніхейство1. Те, що спочатку манило й притягало
10.Так я потрапив поміж пихатих і ницих людей, надмірно відданих справам тіла й велемовних, їх уста закривали диявольські сіті2 й клей, що складався з суміші складів Твого імені, й імені Господа Нашого Ісуса Христа, і Духа Святого, Розрадника нашого3 . Ці імена не сходили з їхніх уст, але вони були тільки пустим звуком і шелестом їхнього язика, а їхньому серцю недоставало правди4. Вони завжди казали: “Правда, правда” — і раз у раз говорили мені про неї, але тієї правди вони ніколи не мали. Вони говорили брехню не тільки про Тебе, який справді сси Правдою, а й про елементи цього світу — твору Твого. І хоч у тому обсязі філософи натрапляють на правду, та я все-таки повинен був їх оминути з любові до Тебе, Батьку мій, Добро найвище, Красо всіх красот! Правдо! Правдо! Скільки разів зітхав я до Тебе з глибин моєї душі. Тоді, коли вони так часто й такими різними способами оповідали мені про Тебе, а те все було тільки пустим звуком у їхніх устах, у їхніх незліченних і величезних творах! Це були тільки таці, на яких подавали моїй голодній душ і Тебе. Замість Тебе подавали сонце й місяць — архітвори Твоїх рук, але тільки твори, а не Тебе Самого, і то не найкращі з Твоїх творів. Бо Твої духовні твори куди величніші за тілесні, осяяні променями, які вони розсипають по небесах.
Але я був голодний і спраглий не тих Твоїх найсвітліших творів, а Тебе самого, Тебе, Правдо, у якій нема ні змін, ні навіть тіні перемін 5. А крім того, на тих самих тацях підносили мені блискучі картини уяви. Уже краще було б звернути свою любов до сонця, адже воно принаймні правдиве для очей, ніж до тієї брехні, яка за допомогою очей обманювала душу. Але я приймав те все, вірячи, що приймаю Тебе. Я живився тим, хоча, правда, не дуже тим ласував, бо не було в устах моїх смаку Твоєї дійсності, і Ти не був також тим пустим привидом уяви. Ті картини не підтримували мене, навпаки, ще більше виснаж ували. Пожива у сні звичайно дуже подібна до поживи наяву, але ті, що сплять, не живляться нею, бо вони ж сплять. Ті таці зовсім не були схожі на Тебе, Правдо, яка ось тепер промовила до мене, тому що то були тілесні твори уяви , тілесні облуди, що не мають дійсності тих правдивих небесних або земних тіл, які ми бачимо нашими очима. Ми бачимо їх так само, як бачать їх тварини й крилаті птахи. І те, що ми бачимо, все ж певніш е, ніж те, що ми собі уявляємо. І навпаки, ми більше наближаємось до дійсності, коли тільки уявляємо ті небесні або земні тіла, ніж коли на їх основі доходимо до висновку про інші тіла, більш і, нескінченні тіла, що взагалі не існують. Такими маревами я живився тоді, а насправді ніколи не був нагодованим.
А Ти, Любове моя, на яку спирається моє безсилля, щоб набратися сил, Ти не ті тіла, які ми бачимо, хоча вони на небі, ані ті, яких ми не бачимо там угорі, бо Ти їх створив, але не зараховуєш їх до своїх найвищих творів. Який же Ти далекий від примар моєї уяви, від привидів тіл, щ о взагалі не існують! Реальнішими за привиди є наше уявлення тих, хто справді існує, а ще реальнішими за ті уявлення є сам і тіла, однак і вони не є Тобою! Але Ти — не душа, що оживляє тіло, — Ти життя тіл, краще й певніше за самі тіла. Ти — це життя душ і, життя всякого життя! Ти Сам оживляєш Себе і не змінюєшся, Ти життя моєї душі!
11.Де ж Ти був тоді, на якій віддалі? А я блукав далеко від Тебе і був позбавлений навіть тієї полови, якою годував колись свиней1. Ох, у скільки разів казки граматиків і поетів кращі за ті омани! Так вірш або поема “Летюча Медея”, напевно, корисніш і, ніж п ’ять різнобарвних, мінливих елементів 2, щоб побороти п ’ять печер темноти, печер, як і взагалі не існують, а вбивають того, хто вірить у них. Бо з вірш а й поеми я можу одержати правдиву поживу. Коли б я навіть декламував “Летючу Медею ”, то сам цей епізод я вважав би неправдивим, а коли б почув, що хтось декламує, то не повірив би в це. Горе мені! Якими сходинкам и я скотився на дно прірви? Я, страждаю чи і знесилюючись від нестачі правди, шукав Тебе, Боже мій (сповідую це Тобі, бо Ти змилосердився наді мною тоді, коли я щ е не зізнався Тобі в цьому), шукав Тебе не засобами свого розум у, завдяки якому Ти зволив поставити нас над тваринами, а своїми тілесними чуттями! Але Ти був у мені глибший за найглибші таємниці моєї душі і вищий за найвищі її злети. Отже, я натрапив на ту зухвалу й позбавлену розум у жінку , що її виводить Соломон у загадках, яка сиділа на стільці перед своїм домом і казала: “їжте залюбки таємний хліб і пийте солодку крадену воду”. Вона підвела мене тому, що знайшла мене надворі під доглядом тіла мого. Я пережовував тільки те, щ о споживав за його допомогою.
VII. Августин пояснює, чому аргументи маніхейців переконували його, хоч їм бракувало здорового глузду
12.Бо я навіть не припускав, що та дійсність справді існує, й, наче від уколу шпильки, схилявся до того, щоб підтакувати дурнуватим ошуканцям, коли вони питали мене, звідки береться зло, чи Бог обмежений тілесною формою, чи він має волосся й нігті і чи треба вважати за правих тих людей, які одночасно мають багато жінок, убивають людей і приносять у жертву тварин. Я не вмів тоді відповісти на ці запитання, і моє незнання ще більше непокоїло мене, я відвертався від правди, переконаний, що йду до неї, оскільки я не знав, що зло — це не що інше, як позбавлення добра, позбавлення, поза яким уже взагалі нічого немає. І чи міг я знати це, я, чий зір спинявся тільки на тому, що існує для очей, тобто на тілі, а зір душі не сягав поза примари уяви? Я не знав, що Бог — це дух, який не має таких вимірів, як довжина й ширина, що його істота зовсім не має маси, бо кожна маса у своїй частині завжди менша за цілість 1; а хоч би вона була нескінченна, та все-таки у визначеній своїй меншій частині вона обмежена певним простором; вона вся не є всюди так, як дух, як Бог. Я не мав найменшого уявлення, що це є в нас і що згідно з цим ми існуємо, бо ж сказано у Святому Письмі, що ми створені “за образом Божим” 2.
13.І я не знав тієї справжньої внутрішньої справедливості, яка не видає своїх присудів на підставі звичаїв, а лише найсправедливішим законом Всемогутнього Бога, за яким формуються звичаї країн і днів, і який завжди й усюди залишається тим самим і не змінюється ні в просторі, ні в часі. Це закон, за яким справедливими були Авраам, Ісаак, Яків, Мойсей і Давид, і всіх цих людей прославляли уста Бога. Однак недосвідчені засудили їх як несправедливих, бо вони судять “за звичаєм людського суду” 3, міряють звичаї всього людського роду міркою свого обмеженого досвіду. Це те саме, що хтось, хто не має уявлення про обладунок та призначення його окремих частин, хотів би накрити голову наголінниками, а шолом узути на ноги, та ще при тому й нарікав би, що вони не зовсім придатні для цього. Або якщо б хтось того дня, коли торг пополудні заборонений, сердився, що не може виставити на продаж своїх товарів, бо вранці ж було дозволено торгувати. Так само, коли б хтось побачив, що в якомусь домі певний невільник доторкається до т х предметів, до яких не повинен доторкатися невільник, що прислуговує при питві. Або коли б хтось обурювався, що за стайнею діється те, що не дозволене в їдальні, або ж коли б хтось нарікав на те, що в одній оселі і в одній і тій же родині не скрізь і не всі мають однакові права. Так само у своїй наївності обурюються ті, хто почув, що в давні віки вільно було робити те, чого тепер не можна, обурюються вони й тому, що Бог одним доручив одне, а іншим щось інше, залежно від обставин і часу, хоч як одні, так і другі підпорядковуються тій самій справедливості.
Вони не бачать того, що в тієї самої людини того самого дня й у тому самому домі те, що личить одному членові, не личить іншому. І те, що віддавна було дозволене, за годину вже не дозволене, і те, що припустиме в одному куті, у другому, який тут же біля нього, заборонене, навіть заслуговує кари. Чи ж справді справедливість така різнорідна й змінна? Ні, але біг часу, яким вона володіє й керує, не завжди рівномірний, і цілком слушно, бо це ж час. А люди, земне життя яких коротке, не вміють узгодити у своїх думках відношення речей, минулих століть та інших народів, бо ті часи вже далеко відбігли від досвіду цих людей, від тих відношень, які вони знають з власного досвіду. Тим-то в тому самому тілі, або того самого дня, у тім самім домі можна легко бачити те, що належить якомусь членові, якійсь порі дня, якомусь місцю чи якійсь особі. Так само в одному випадку вони обурюються, а в іншому погоджуються.
14.А я не знав тоді цієї правди, не звертав на це ж одної уваги. Це впадало мені в очі звідусіль, а я не бачив цього. Адже ж тоді, коли я декламував вірші, мені не дозволяли вживати довільної стопи й на довільному місці; а різні метри вимагали різних стіп, і навіть той самий вірш не допускав усюди тієї самої стопи. Отже, й саме мистецтво читання віршів, яке керувало й моєю декламацією, не мало одних правил для “тут”, а інших для “там”: воно утворювало одну систему, що обіймала все. І я зовсім не бачив того, як справедливість, що їй підкорилися чесні й святі люди, досконало поєднує в собі всі видані нею накази, вона не змінює їх в основах, не розподіляє й не приписує одночасно всього всім епохам, а зберігає для кожної епохи властиві їй права. У своєму засліпленні я гонив побожних Отців 1, які не тільки жили за правами свого часу, згідно з Божим розпорядком, за Його натхненням, а й проповідували майбутнє на основі одкровення, що його послав їм Бог.
VIII. Сталі та змінні складники моралі
15.Отже, чи могли бути колись час або місце, де було б несправедливо “любити Бога всім своїм серцем, усією своєю душею, всією своєю думкою”, а “ближнього свого як себе самого”? 1. Тож усі ганебні вчинки, що суперечать природі, треба завжди засуджувати й карати на кожному кроці, такі, наприклад, як учинки мешканців Содому. Бо коли б навіть усі народи наслідували Содом, то їх провина була б та сама, на основі Божого права, права, що не створило людей на те, аби вони так жили між собою. Адже це порушення самої єдності, яка повинна бути поміж нами й Богом, коли ми єхидністю розпусного життя оскверняємо ту саму натуру, творцем якої є Він.
Щодо ганебних учинків, скерованих проти звичаїв, то їх треба оминати, беручи до уваги різноманітність звичаїв, і не можна допустити, щоб угоду, яку склали між собою звичаї або права якоїсь держави чи якогось народу, порушувала примха якогось громадянина чи чужинця. Бо кожна частина, яка не узгоджується з цілістю, гидка. Але коли Бог накаже щось, що порушувало б звичаї чи угоду якихось людей, то хоча б цього ніколи не робили в тому місці, треба це виконати, а якщо занедбали — поновити. Цар має право в тій державі, у якій панує, видати якесь розпорядження, якого ніхто перед ним ані він сам ще не видавав, і підкорення тому розпорядженню не суперечить суспільним засадам цієї держави, ба, більше, сам непослух був би порушенням прав, бо послух своїм володарям — це загальна умова людського суспільства, А наскільки ж більше в усіх розпорядженнях треба без сумніву і вагання підкорятися Богові, Володареві всього Всесвіту! Бо як у ієрархії людської суспільності вища влада поставлена над нижчою, щоб та їй корилася, так само Бог стоїть понад усім.
16.Те саме бачимо у злодіяннях, де важливим чинником є намір шкодити іншому чи то зневагою, чи кривдою. Один і другий випадок походить або з жадоби помсти (як це буває між затятими ворогами), або з наміру осягнути якусь надмірну користь (у тому випадку, коли розбійник нападає на подорожнього), або з наміру оминути зло (коли винуватець боїться того, кому заподіяв лихо), або з заздрості (коли нещасливий заздрить щасливому, або коли щасливий боїться, щоб йому не дорівнявся хтось інший, або страждає від того, що хтось дорівнявся йому), або ж із самої втіхи з чужого горя (наприклад, коли глядачі спостерігають бій гладіаторів, або коли хтось висміює своїх ближніх).
Ось такі головні основи неморальності, живе коріння яких у жадобі панувати, споглядати й відчувати, чи то тільки в одному з тих пожадань, чи у двох, чи в усіх трьох разом. Жити в такому грісі, значить грішити проти трьох і сімох заповідей, проти десятиструнної псалтирі1 — Твого Декалога, о Боже, найвищий і найсолодший. Але ж якого переступу можна допуститися супроти Тебе, коли Ти нетлінний? Який злочин можна звернути проти Тебе, коли Тобі нічим не можна зашкодити? Ти насправді караєш лише за ті гріхи, яких люди допустилися супроти себе самих, бо коли вони навіть супроти Тебе вчинять якийсь гріх, то це буде безбожним учинком супроти своєї власної душі, а їх неморальність “обманює сама себе”, псуючи й нівечачи свою створену й уладнану Тобою природу чи то непоміркованим уживанням дозволених речей, чи пристрасною жадобою того, що заборонене “для вжитку, який суперечить природі” 2. Вони грішать також, бунтуючись проти Тебе думками й словами 3, “пручи проти Твого рожна” або руйнуючи основи людської суспільності, радіють, нахабні, створюючи свої партії, окремі організації, залежно від того, чи це їм подобається. А це настає тоді, коли ми покидаємо Тебе, джерело життя, що єси єдиний і правдивий Творець і Володар Всесвіту, і коли в нашій гордості, що не знає нічого, крім себе, ми любимо частину цілості як оманливу цілість. І тоді в низькій покорі повертаємось до Тебе, а Ти очищаєш нас від поганих звичок. Ти лагідніший до гріхів тих, хто визнає їх, Ти вислуховуєш жалібні благання рабів у кайданах4, увільняєш нас від оковів, які ми самі викували на себе, коли не підносимо вже проти Тебе роги 5 облудної свободи наживати надмірне багатство або втрачати все, тому що ми більше любимо своє особисте “я”, ніж Тебе, найвище Добро.
IX. Бог судить діла людини по-своєму, а люди по-своєму
17.Але між переступами, й злочинами, й таким численним беззаконням є також гріхи тих, хто стоїть на шляху поступу. Добрі судді ганять їх, з одного боку, з погляду Права досконалості, а з другого — хвалять їх за те, що вони обіцяють принести плоди, як зелень заповідає жниво. Є також деякі вчинки, схожі на переступи або злочини, але вони не є гріхами, тому що вони не кривдять ні Тебе, Господа Бога нашого, ні суспільства. Наприклад, хтось прагне придбати певні речі для задоволення життєвих потреб чи такі, що придатні за певних обставин, а ми не знаємо, чи в такому випадку відсутня жадоба збагачення. Або коли законна влада призначає кару з наміром виправлення, а ми не знаємо, чи вона при цьому не відчуває якоїсь злісної радості від шкоди іншому. Отже, дуже багато вчинків може в очах людей заслуговувати на догану, але Твоє свідчення схвалює їх; і знов-таки, чимало інших вчинків люди схвалюють, а Твоє свідчення засуджує. А це тому, що часто на перший погляд вчинки дуже різняться між собою, а самі наміри винуватих, а також часові обставини нам невідомі. Та коли Ти раптом наказуєш щось незвичайне й несподіване, то хоча б колись Ти, було, й заборонив це, і хоча б поки що тримав у таємниці причину свого наказу, хоча б він і суперечив суспільним умовам якоїсь людської групи, то хіба хтось міг би сумніватися в тому, що треба Тобі коритися? Бо нема справедливішого суспільства від того, що підкоряється. Але блаженні ті, хто знає, що Ти їм видав наказ! Бо всі вчинки рабів Твоїх прямують до того, щоб виконати все, чого вимагає сьогодення або що передбачає прийдешність.
X. Маячіння маніхейців
18.А я у своєму невігластві висміював тих святих рабів Твоїх і Твоїх пророків. І що ж я чинив, висміюючи їх, як не готував Тебе до висміяння мене самого? Поволеньки й непомітно я дійшов до такого безглуздя, що вірив, ніби тоді, коли зривають фігу, то й вона сама і її мати — дерево — плачуть молочними сльозами;1 а коли б якийсь святий з’їв ту фігу — очевидно, зірвану не з його вини, а з вини когось іншого, — і перетравив її у своєму шлунку, то (на думку маніхейців) у зітханнях під час своєї молитви або відригуючи, він видихав би назовні ангелів, ба навіть частинки Бога, і ті частинки найвищого й правдивого Бога назавжди залишилися б в ув’язненні, якщо б святі обранці 2 не звільнили їх своїми зубами й шлунком. Безталанний! Я вірив, що треба бути милосерднішим до плодів землі, ніж до людей, для яких ті плоди родяться. Бо коли б якийсь не-маніхеєць попросив у мене чогось, аби вгамувати свій голод, то мені б здавалося, що, давши йому той шматочок, я вже тим самим засудив його на кару смерті.
XI. Сон Моніки
19.А Ти з висоти простягнув мені руку свою. Ти витяг душу мою з темряви безодні1 тоді, коди моя мати, вірна раба Твоя, молячись, оплакувала мене перед Тобою ревнішими сльозами, ніж плачуть матері над мертвим тілом своїх синів. Бо вона силою духу віри своєї, що її одержала від Тебе, бачила мою смерть, а Ти вислухав її й не погордував сльозами, що рясно лилися з її очей і скроплювали землю під очима всюди, де тільки вона молилася. Так, Ти вислухав її. Бо звідкіля ж міг узятися той сон, яким Ти втішав її так, що вона погодилася жити разом зі мною і їсти за тим самим столом, що й я? Бо протягом якогось часу вона відмовлялася від цього, знеохочена відразою до хули, яку нашіптувала мені моя розпуста 2. Приснилося їй, сумній і прибитій горем, що вона стоїть на дерев’яній кладці, а до неї наближається якийсь променистий, веселий юнак і усміхається до неї. Коли ж він запитав її про причину смутку й щоденних сліз, то зробив це для того, щоб повчити її, як то звичайно буває в подібних випадках, а не щоб дізнатися про щось від неї. Вона відповіла йому, що плаче над моєю погибеллю 3. Він сказав їй, щоб вона заспокоїлася, й попросив її пильно придивитися довкола, і тоді вона побачить, що там, де була вона, перебуваю і я. Коли вона придивилася, то побачила, що я стою біля неї на тій самі кладці4. Звідкіля міг узятися такий сон, як не від Тебе, Боже добрий і Всемогутній, що приклав єси вухо до її серця 5, що так дбаєш про кожного з нас, немовби Ти дбав не про нього одного, а про всіх разом так, як про кожного зокрема.
20.А звідкіля ж це взялося? Коли вона повіла мені про своє видіння, я намагався пояснити їй це таким чином, що вона без сумніву сама стане колись тим, ким я вже був 6. Але вона одразу і без найменшого вагання відповіла: “Ні, бо мені не сказано: ти сама будеш також там, де він, — а там, де ти сама, буде й він”. Сповідую Це Тобі, Господи, і я це вже казав не раз, якщо мої спогади не підводять мене. Я тоді дуже зворушився відповіддю, яку Ти дав мені устами моєї дбайливої матері, і її байдужістю на мій обман, на моє буцімто правдиве пояснення, її хуткістю, яка допомагала їй помітити те, що слід, і чого я не помічав, доки вона мені не сказала. Так, мене зворушило все те більше, ніж сам сон, що так заздалегідь передрік цій побожній жінці, щоб утішити її в теперішній журбі. Бо проминуло ще майже дев’ять років, протягом яких я валявся у “глибокім багні” 1, у темряві облуди! Я частенько намагався підвестися, але щоразу далі й далі погрузав у багні, тоді як ця чиста, побожна і твереза вдова, така, як ті, яких Ти любиш, уже більш охоча до сподівань, але не менше й до плачів та ридань, не переставала в сльозах кожної години заступатися за мене перед Тобою у своїх молитвах; і її молитви “поставали перед лицем Твоїм” 2, однак Ти ще дозволяв мені скочуватися далі й борсатися у тій темряві.
XII. Єпископ передрікає навернення Августина
21.На той час Ти дав мені іншу відповідь, яку я пригадую собі. Бо багато речей я замовчую тому, що поспішаю до тих, хто мене більше квапить висповідатися перед Тобою, а багатьох речей я вже собі й не пригадую. Так, Ти дав мені другу відповідь через свого душпастиря, якогось єпископа, що виховався в Церкві й вишколився на Твоєму Святому Письмі. Моя мати попросила його, щоб він був ласкавий поговорити зі мною й переконати мене в хибності моїх поглядів, відучити мене Від зла й вернути на добру путь, бо вона не проминала будь-якої нагоди, якщо тільки знаходила когось відповідного, хто міг би мене напутити. Єпископ відповів їй, і то, як я дізнався пізніше, цілком слушно. Він відповів, що тепер мене ще важко переконати, бо я наглитався тієї нової єресі, а деякими підступними запитаннями, як це вона йому вже сказала, вивів уже з рівноваги багатьох недосвідчених людей. “Але ж, — додав він, — облиш його таким, яким він є 3, тільки молися за нього Господеві, а він сам читанням відкриє всю помилковість і безбожність тієї науки”. Пізніше єпископ сказав, що його мати, яку також обманули маніхейці, віддала його ще маленьким до них, і розповів, як він не тільки прочитав усі їхні твори, а й попереписував, і як згодом сам усвідомив собі, без жодного переконування, що треба залишити цю секту, і він залишив її. Його розповідь не переконала мою матір, і вона ще настійніше, заливаючись рясними сльозами, почала благати, щоб він поговорив зі мною. Тоді єпископ розсердився і сказав: “Відійди, облиш мене! Якщо це правда, що ти живеш, то неможливо, щоб міг згинути син таких сліз, як твої!” І у своїх частих розмовах зі мною моя мати завжди повторювала, що вона прийняла ці слова так, начеб це був голос із неба.
Книга четверта I. На манівцях. Дев ’ять років у тенетах маніхейства
1.Протягом дев’яти років — від дев’ятнадцятого аж до двадцять восьмого року життя, мене зводили з пуття і я сам зводив, мене обманювали і я обманював, відданий на поталу своїх різноманітних пристрастей; мене зводили з пуття чи то вищою, так званою “вільною ” освітою, чи то потай, під оманливим прикриттям релігії; я був там гордий, там забобонний, а всюди пустий. З одного боку, я ганявся за оманою гучної слави, аж до оплесків у театрі, на поетичних конкурсах, на змаганнях за вінець із сіна 1, на хлоп’ячих ігрищ ах та в непогамовних пристрастях. Але з другого боку — я шукав, як очиститись від того бруду. Я давав поживу тим, кого називали “обранцями”, “святими”, щоб вони в роботі свого ш лунка виробляли з неї ангелів і богів для мого спасіння. Я ганявся за цим і займався такими речами разом із своїми приятелями, яких звів з пуття так само, як і себе. Хай насміхаються з мене у своєму зухвальстві ті, кого Ти ще не поверг і не зламав задля їх власного спасіння. Боже мій, а я, я все-таки хочу визнати всі свої ганебні вчинки, славлячи Тебе2. Дозволь мені, благаю Тебе, заново переглянути й відновити в пам’яті всі манівці колишнього блукання і принести Тобі вогненну жертву радості 3. Бо хто ж я сам без Тебе, як не провідник, що веде у прірву? Хто ж я й у хвилину щастя, як не істота, яка підкріплюється Тобою4, хто ніколи не псується? Щ о ж таке людина, будь-яка лю дина, оскільки вона людина? Але нехай насміхаються з нас сильні й могутні, а ми, кволі й безпомічні5, сповідаємося перед Тобою.
II. Добра віра, якої навчає Августин. Августин навіть у безпутстві зберігає порядність. Відраза Августина до магічних практик.
2.У ті роки, коли я вивчав мистецтво красномовства, я піддався пристрасті й почав продавати мистецтво перемагати словами. Тому я волів, Ти знаєш це, Господи, набирати добрих учнів, саме таких, яких називають “добрими учнями”, і саме їх без п ід ступу навчав мистецтва підступу; правда, не такого, щоб за його допомогою вони могли колись занапастити невинну голову, а щоб могли колись урятувати голову винуватця. А Ти, Боже, Ти здалека бачив мене, що падав на слизькому шляху. Ти побачив серед клубів диму іскорку1 тієї доброї віри, яку я виявляв у своїх лекціях для “улюбленців суєти”, шукачів брехні 2, — я, що дорівнював їм у всьому. У ті часи я жив з однією не зв’язаною зі мною “законним ” шлюбом жінкою , яку знайшов мені нерозум палкої пристрасті. Я знав тільки ЇЇ одну і дотримував вірності ложа, але не переставав вимірювати віддалі між розумним подружнім обов’язком , метою якого є плоди життя, і згодою плотської любові, коли також народжуються діти, але проти волі батьків, хоча, раз вони вже народжені, то ми зобов’язані любити їх.
3.Пригадую собі також і те, як я хотів домогтися літературної нагороди на драматургічному конкурсі. Не пам’ятаю вже, який ворожбит запитав мене, скільки б я заплатив йому за здобуття перемоги, та я з огидою й відразою до таких ганебних дій відповів, що коли б навіть ішлося про вінець із щирого вічнотривкого золота, я б не дозволив, щоб моя перемога була здобута за рахунок життя бодай однієї мушки3. Бо він хотів убивати й приносити в жертву тварин, гадаючи, що такою жертвою демонам забезпечить мені перемогу. Але й тут спонукала мене згордувати цим золотом не чистота, яку любиш Ти, Боже серця мого. Бо я не вмів любити Тебе4, я, що не міг ні про щ о думати, хіба що про зовнішній блиск. А душ а, щ о з тугою рветься до такої омани, чи ж не “випасає вітрів”?5 Я, очевидно, не хотів, щоб через мене приносили жертву демонам, але у своїй забобонності приносив їм у жертву самого себе. Бо хіба “випасати вітри” це не те ж саме, що пасти тих духів, які в нашому блуді знаходять для себе глумливу втіху?
III. Августин зізнається, що цікавився астрологією
4.Тому-то я майже не переставав радитися з тими облудниками, яких звуть математиками1 бо в них при віщуванні немає ніяких жертвоприношень ані жодних благальних молитов до якогось духа. Одначе справжня християнська побожність послідовно відкидає й осуджує їхні дії. Благо є сповідатися Тобі, Господи, і ректи: “Змилосердься наді мною, вилікуй душу мою, бо я згрішив проти Тебе” 2, і, замість зловживати Твоєю терпеливістю й дозволяти собі грішити, треба пригадати собі слова Вчителя: “Ось одужав єси; не гріши більше, щоб тобі не стало гірше” 3. А вони намагаються всій тій спасенній пересторозі завдати смертельного удару, кажучи: “Це з неба приходить причина гріха, опертися якій несила”; або ж: “ Це зробила Венера, або Сатурн, або Марс”. Очевидно, все тут спрямоване на те, щоб зняти з людини відповідальність за її гріхи — з людини, що не є нічим іншим, як тільки тілом, кров’ю й гордовитим порохном, — і всю ту відповідальність звалити на Творця, на Керманича Неба й Зір. Бо хто ж Він, як не Ти, Бог наш. Солодощі й Джерело справедливості. Ти, що “кожному відплачуєш по ділах його” 4 й не погордуєш “серцем скрушним і смиренним”? 5
5.Жив у той час один чоловік, що відзначався великою кмітливістю, найбільший знавець лікарської справи 6, якою заслужив собі великої слави. Це він, як проконсул, а не як лікар, власноручно поклав на мою бідну голову вінець перемоги на змаганнях. Але Ти виліковуєш від цієї недуги, Ти “що опираєшся гордим, а смиренним даєш благодать” 7. Хіба, зрештою, Ти перестав бути коло мене через цього старця? Чи Ти вже занехаяв лікування моєї душі? Я вже заприятелював з ним і дуже пильно та з великим захопленням прислухався до його промов, бо в них не було вишуканої краси слів, а зате його жива думка робила їх милими, сповненими величної поваги. Коли я в розмові з ним зізнався, що заглибився у книги астрологів, він лагідно й по-батьківськи порадив мені облишити їх і не марнувати на пусті дурниці часу та праці, що можуть придатися на щось корисніше. Він признався мені, що колись у молодості й сам так було заглибився в астрологію, що навіть носився з думкою, що вона є його покликанням на ціле життя. Бо якщо він зрозумів Гіппократа1, то так само був би в силі зрозуміти й цю науку. А покинув він її, щоб присвятити себе медицині, не з якої іншої причини, як тільки з переконання, що астрологія — це обман, а що він був серйозною людиною, то не хотів жиги коштом обману своїх ближніх. “Ти ж, — додав він, — щоб зайняти становище в суспільстві, держишся риторики; а цю обманну науку студіюєш з цікавості й замилування, а не для того, щоб вижити. Отже, ти тим більше маєш повірити в те, що я тобі сказав, бо я грунтовно, в поті чола простудіював це мистецтво, яким думав заробляти собі на хліб у майбутньому”.
Але тоді я запитав його, у чому ж саме причина і як воно стається, що численні віщування астрологів збуваються так точно. Він відповів мені, як умів. Це, мовляв, лише розсіяна у природі випадковість. Бо коли хтось, шукаючи поради, випадково знайде на першій сторінці в якогось поета 2, що співає про щось цілком інше та з іншим наміром, один рядок, який дивно пов’язується з його питанням, то не треба цьому дивуватися. “Не слід дивуватися й тоді, — казав він, — коли на основі інстинкту, що приходить згори, людська душа, несвідома того, що в ній відбувається, суто випадково, а не за обдуманим методом, обізветься якимось словом, що відповідає ділам і вчинкам того, хто запитує”.
6.Ось така була пересторога, яку Ти дав мені від нього, чи, радше, через нього, визначивши при цьому моїй пам’яті напрям моїх пізніших особистих дослідів. Бо в той час ані він, ані мій найдорожчий Небрідій 3, юнак вельми доброго серця й бездоганних звичаїв, що висміював усе те мистецтво віщування, не зуміли переконати мене, щоб я облишив ту науку. Бо тоді найбільше впливала на мою душу велика повага до авторів астрологічних творів. Д о того ж я ще не знайшов тоді незаперечного доказу, який би зробив для мене ясним і безсумнівним факт, що точні віщування астрологів — то звичайні випадковості, а не результати наукових дослідів тих, хто спостерігає за зірками.
IV. Пісня дружби. Смерть Августинового приятеля. Безмежний біль Августина.
7.У ті часи, коли я тільки розпочав своє навчання в рідному містечку, я знайшов собі друга, свого ровесника (він так само, як і я, був у розквіті молодості), а спільні студії робили його для мене дуже дорогим. Він з дитячих років ріс разом зі мною, ми разом ходили до школи й разом гралися. Але тоді він ще не був для мене таким другом, яким став пізніше. Зрештою, навіть пізніше наша дружба не була справжньою, бо справжньої дружби немає, хіба лише тоді, коли Ти міцно з’єднуєш із собою людей, зв’язаних з Тобою любов’ю, розлитою в наших серцях через даного нам Духа Святого 1. Однак ця дружба, підсилювана й величезним запалом до однакових студій, була для нас солодкою. Я навіть відтягнув його від правдивої віри (якої, зрештою, цей юнак не дотримувався щиро й не переймався нею до глибини серця), щоб кинути його у згубні тенета забобонів, через які плакала наді мною моя мати. І вже від тієї хвилини його думки мандрували слід у слід з моїми по блудних манівцях, а моє серце вже не могло обійтися без нього. Аж ось Ти, що переслідуєш тих, хто віддаляється від Тебе, “о Боже помсти” 2, а одночасно й джерело милосердя, Ти, що дивним способом: навертаєш нас до Себе, саме Ти забрав його з цього світу, коли ця дружба, солодша для мене за всі солодощі мого власного життя, тривала заледве один рік.
8.Чи є хтось, хто міг би порахувати всі Твої похвали 3, яких кожен зазнав від Тебе? Що ж Ти зробив тоді, Боже мій, і які незбагненні глибини присудів Твоїх? 4 Бо коли мого друга палив вогонь гарячки, і він довго лежав непритомний, купаючись у смертельному поту, і коли його стан уже був безнадійний, його, непритомного, охрестили. Я не брав цього за зле, тому що був свято переконаний, що його душа скоріше збереже ідеї, прищеплені мною, ніж те, що зробили з його тілом, коли він лежав непритомний. Але сталося зовсім інакше. Хворий видужав. А я не відступався від нього, так сильно ми були прив’язані один до одного. І я одразу ж, як тільки зміг з ним поговорити, — а зміг відразу, як тільки він здужав говорити, — спробував при ньому висміяти все те, думаючи, що й він висміюватиме своє хрещення, яке прийняв без найменшої співучасті думки.
Але він уже знав, що прийняв хрещення, і відсахнувся від мене, як від ворога, і з дивною й несподіваною свободою остеріг мене, що коли я хочу й далі жити з ним у приязні, то мушу перестати говорити з ним на такі теми. Я остовпів, змішався і здушив у собі всі почування, щоб тільки дати йому спокій, доки він не видужає й не буде знову в такому стані, що я зможу з ним зробити те, що захочу. Але він вирвався з-під божевільного впливу, щоб зберегтися в Тебе, мені на втіху: через декілька днів, під час моєї відсутності, в нього знову почалася сильна гарячка, і він помер.
9.Біль від утрати затьмарив чорною хмарою моє серце 1. Хоч би на що я глянув, Господи, я бачив смерть. Моя батьківщина була для мене карою смерті, а батьківський дім якоюсь дивною пусткою. Все те, чим я з ним ділився, без нього стало для мене безмежним стражданням. Мої очі шукали його всюди, але не знаходили. Я зненавидів усе, бо всюди недоставало його, і ніщо не могло мені сказати: “Ось він прийде!”, як це було за його життя. Я сам для себе став великою загадкою: я запитував свою душу, чому вона сумна і чому вона так дуже хвилює мене, а вона не вміла мені нічого відповісти. А коли я говорив: “ Надіюся на Бога” 2, вона не зважала на те. І цілком слушно, тому що реальніша і краща була та людина, яку вона так гаряче полюбила і втратила, ніж омана, у яку я велів їй вірити. Лише сльози осолоджували мій біль, і вони зайняли місце мого друга в солодощах мого серця.
V. Тайни сліз
10.І нині, Господи, все те вже проминуло; час вигоїв мої рани. Чи міг би я, наблизивши до уст Твоїх вуха серця мого, почути від Тебе, — а Ти ж є Правда, — чому сльози солодкі в нещасті? Чи Ти, хоча всюди присутній, відкинув далеко від себе наше горе? Чи Ти залишаєшся сам у Собі, коли тим часом ми кинуті на поталу досвідові життя? Але ж, якби наш плач не доходив до вух Твоїх, нам не залишилося б ні крихітки надії. Тож звідки береться те, що плач, ридання, зітхання й голосіння ми зриваємо як солодкі плоди з гіркого дерева життя? Чи нам солодкою є сама надія на те, що ти нас вислухаєш? Так, ця причина криється в наших благаннях, у глибині яких закладена віра, що вони дійдуть до Тебе. Але чи була вона також у стражданні за втраченою істотою і в риданнях, що душили мене тоді?
Я не сподівався більше побачити його живим; я не благав того у своїх сльозах. Я вдоволився тільки плачем і риданням, бо я був нещасливий і втратив радість свою. А може, й самі гіркі сльози видаються нам солодкими тільки внаслідок несмаку й переситу від давно звіданих розваг, і ми доти відчуваємо їх солодкість, доки триває несмак — відраза?
VI. Після втрати друга життя для Августина стало ненависне
11.Але навіщо говорити про все це? Не пора вже тепер ставити такі питання, а пора сповідатися Тобі. Я був нещасний. Кожна душа, прикута любов’ю до земних речей, нещасна. Коли вона їх втрачає, у ній все розривається. Щойно тоді відчуває вона своє горе, яке вже й перед цією втратою робить її нещасною. Такий був тоді мій душевний стан: я плакав гіркими сльозами і серед тієї гіркоти відпочивав 1. Так, з цього погляду я був нещасний, а все-таки це болісне життя було мені миліше за мого друга. Хоч я й радий був би змінити його, однак не хотів би втратити його скоріше, ніж друга. Я не знаю, чи я б погодився вмерти за нього, як розказують про Ореста й Пілада 2 (якщо це не вигадки), які не вагалися одночасно вмерти один за одного, тому що не жити разом здавалося їм гірше від самої смерті. Але в мені пробудилося почуття, не знаю, як його назвати, цілком відмінне від того: сильна нехіть до життя поєднувалася в моєму серці зі страхом перед смертю 3. Я свято переконаний, що там більше я любив друга, тим більше ненавидів смерть і боявся її, бо вона забрала його в мене, я боявся її, як найлютішого ворога, і мені здавалося, що вона несподівано поглине всіх людей, якщо вона здужала забрати його. Я був саме такий, так пригадую собі. Ось моє серце, Боже мій! Ось його таємниця! Дивись, я добре розумію, Надіє моя, що Ти очищаєш мене від бруду таких почуттів, звертаючи очі мої до Тебе й вириваючи “з тенет ноги мої” 4. Бо я дивувався, що інші смертні ще живуть, коли той, кого я полюбив як такого, що ніколи не повинен був умерти, помер. І я ще більше дивувався, що він помер, а я живу, я, хто був другою частиною його самого. Хтось влучно сказав про свого приятеля “половина моєї душі” 5. Так, я відчував те, що моя і його душа були однією душею у двох тілах. Ось чому мені остогидло життя. Я, зведений до половини самого себе, не хотів жити. Можливо, я тільки тому боявся смерті, щоб не вмер увесь той, кого я полюбив цілим серцем!
VII. В ід’їзд до Карфагена
12.О божевілля, що не вмієш любити людей, як людей! Нерозумна людино, яка з обуренням переносить людську долю! Так, я тоді заслужив на таке ім’я. Я палав вогнем, зітхав, ридав, божеволів і не знав ні спочинку, ні розваги. Я носив розпанахану й закривавлену свою душу, яка вже не хотіла, щоб я її носив, і я сам не знав, де мав її подіти 1. Вона не знаходила відпочинку ні в чарівних гаях, ні в забавах і співах, ні на запашних лугах, ні на пишних бенкетах, ні в розкошах м’якої постелі, ні, нарешті, у книжках та в поезії. Усе остогидло мені, навіть саме світло дня. Усе, що не було тим, чим був він, видавалося мені нестерпним і осоружним, крім стогону й сліз. Бо тільки в них я знаходив крихітку заспокоєння. А коли я відривав від них свою душу, я відчував, як мене пригнічує безмірний тягар мого серця. А треба було звернути свою душу до Тебе, Господи, щоб Ти вилікував її. Я знав це, але й не хотів, і не мав сили, бо ж думав про Тебе, що Ти не являєш собою нічого реального й постійного. Бо не Ти, а пуста омана і мій блуд були богом моїм. А коли я навіть намагався залишити там свою душу, щоб вона спочила, вона котилася з порожнечі й знову падала на мене. І я сам для себе залишався місцем нещастя, де я не міг ні лишитися, ні вибратися звідтіля. Бо куди ж могло втекти моє серце від мого серця? У яку далеч я міг утекти сам від себе? Де ж я міг сховатися перед своєю власного погонею? Однак я втік від своєї батьківщини. Бо мої очі менше шукали його там, де не звикли його бачити. І так я з міста Тагасти прибув до Карфагена.
VIII. Час — найкращий лікар і розрадник
13.Години не проходять безслідно по наших почуттях. Вони вершать у нашій душі дивні дива. Ось вони приходили й відходили день за днем 2; а приходячи й відходячи, вливали в мене інші сподівання, інші спогади; поволеньки гоїлись душевні рани в міру того, як мої давні розваги почали витісняти мій біль. Правда, його місце займали не інші страждання, а лишень причини інших страждань. Бо чому ж цей біль так легко прошив мене аж до самого нутра моєї істоти, як не тому, що я розпростер свою душу на піску, полюбивши істоту, приречену на смерть, ніби вона ніколи не мала вмерти? Що мене найбільше підтримувало й оживляло — то це слова розради інших приятелів, з якими я любив те, що любив, замість любити Тебе1: це була одна велика вигадка, безмежна брехня, зрадливий чар якої псував нашу душу, що п з’їдала жадоба цікавості почути все. Міг навіть умерти хтось із моїх приятелів, але для мене ця вигадка байка не вмирала. А мали мої приятелі ще й інші принади, які надмірно поривали й манили моє серце. Це були розмови, сміх, взаємно доброзичлива послушливість, спільне читання гарних книжок, товариські жарти і взаємна повага; деколи навіть розбіжність поглядів, але без гніву, так, як це буває в людини, що лишається наодинці з собою, і саме ці, дуже нечисленні, незгоди укорінювали ще більшу згоду й одностайність. А згода означала вчитися один в одного, зі смутком чекати відсутніх і з радістю вітати тих, хто приходить. Це ті ознаки, які зринають у серцях тих, що пов’язані взаємною любов’ю, ознаки, що виявляються назовні устами, язиком, очима й тисячними дружніми рухами. Все це зливало наші душі воєдино, запалювало одним вогнем і з багатьох душ утворювало одну.
IX. Блаженний, хто друга любить в Бозі
14.Оце те, що ми любимо в друзях, а любимо ми до такої міри, що наше сумління почуває себе винним, коли ми не любимо того, хто любить нас, і коли за любов не відплачуємо любов’ю, не вимагаючи від улюбленої істоти нічого, крім доказів сердечних почуттів. Звідси й та жалоба по смерті якогось приятеля, ця темрява страждань, ці солодощі, що перемінюються на гіркоту для серця, яке заливається сльозами, а з утрати життя тих, хто вмирає, приходить марево смерті для тих, що ще живуть. Блаженний, хто любить Тебе, хто друга свого любить у Тобі, а ворога свого з любові до Тебе!2 Бо лише той єдиний не втрачає жодної дорогої істоти, хто любить усіх у Тім, кого не можна втратити. А хто ж це, як не Бог наш, Бог, що “створив небо й землю” 3 і сповнює їх, тому що, сповняючи їх, створив їх. Ніхто не втрачає Тебе, хіба тільки той, хто покидає Тебе. А куди йде, куди тікає той, хто покидає Тебе, як не до Твого гніву від Твоєї лагідності. Бо ж у якій своїй карі він не знайде Твого закону? Бо “Закон Твій — це правда, а Правда — це Ти” 1.
X. Проблема краси. Перші праці Августина. Уподобання до створених речей,
15.Боже чеснот, “приверни нас до Себе, покажи нам лице своє, і ми будемо спасенні” 2. Так, хоч би в який бік звернулася людська душа, всюди вона знаходить біль, бо він є всюди, за винятком Тебе, цей біль постійно наявний у найкращих речах поза Тобою й поза собою. Але навіть найкращі речі не існували б, коли б вони не походили від Тебе. Вони народжуються й гинуть, а народжуючись, починають буття; вони ростуть, щоб дійти своєї досконалості, а коли вже осягнуть її, старіють і вмирають. Однак не все доходить старості, але все доходить смерті. Отже, коли народжуються і прямують до буття, то чим скоріше ростуть, щоб дійти до розквіту буття, то тим скоріше поспішають до небуття. Така їхня доля, така роль, яку Ти їм визначив, тому що вони лише частина речей, які ніколи не існують одночасно, але через послідовність свого зникання й появи утворюють цілість, частина якої — це вони самі. Подібно утворюється і наша мова завдяки послідовності вимовлюваних звуків. Вона б не могла стати однією цілістю, коли б кожне слово, що вже раз виконало своє звукове завдання, не зникало, поступившись місцем іншому. Нехай же за цю красу прославляє Тебе душа моя 3, Боже, Творче Всесвіту, але нехай не дасть впійматися на гачок плотської любові! Бо вони йдуть, куди йшли, — до небуття, і шматують нашу душу згубною жадобою, тому що вона сама хоче існувати й любить відпочивати серед улюблених нею речей. Але серед тих речей вона не знаходить місця, де б могла спочити, тому що вони не постійні, а перебувають у невпинному русі. А хто ж міг би наздогнати їх за допомогою органів чуття? Хто зумів би охопити їх навіть тоді, коли вони тут? Чуття тілесне повільне саме тому, що воно тілесне. І він сам себе обмежує: воно достатнє для того, для чого створене, але недостатнє для того, щоб затримати все те, що швидко минає від призначеного початку до призначеного кінця. Бо у слові Твоєму, яким Ти їх створив, вони чують таке веління: “звідси й досі”.
XI. Створіння змінюються, незмінний тільки Бог
16.Не будь пустою, душе моя, не дозволь, щоб вухо духа твого оглухло від гулу твоєї пустоти. Послухай також і ти: Слово саме кличе тебе повернутися; то є місце спочинку, якого ніщо не зможе порушити там, де любов не знає того, щоб її покинули, якщо не покине сама. Дивись, ось ц речі вже відходять, поступаються місцем для інших, а з усіх їхніх частинок утворюється цілість, хоч і яка маленька. “А я, чи я також відходжу кудись?” — запитує Слово Бога. Закріпи в ньому оселю свою, доручи йому з довірою все, що тільки маєш від нього, душе моя, принаймні тепер, коли ти виснажена обманами. З довір’ям доручи Правді все, що маєш від Правди, і нічогісінько не втратиш: зацвіте заново одряхління твоє, й вилікуються все виснаження й утома твоя 1; усі елементи, що гинуть, зміцняться, відновляться і, зібрані докупи, приляжуть до Тебе; вони вже не потягнуть тебе за собою туди, куди самі захочуть, а залишаться з тобою в постійному вигляді, біля Бога, що вічно постійний і вічно триває 2.
17.Чому ж ти оминаєш правильний шлях і йдеш за своїм власним тілом? Тільки обернися, і нехай твоє тіло йде за тобою! Бо всі враження, які відчуваєш за його допомогою, — це лише окремі частинки, самої ж цілості, до якої належать ці частинки, ти не знаєш, однак вони захоплюють тебе. Але коли б твої органи чуття були в силі охопити цілість, коли б вони на покару тобі не були зосереджені лише на одній частин ці цілості, ти бажала б тоді, аби все, що належить до цієї миті, проминуло, й щоб тим більше подобалася тобі вся цілість. Бо й ті слова, які ми вимовляємо, ти чуєш за допомогою того самого органу чуття. Ти, певна річ, не хочеш, щоб склади стояли на місці, а щоб швиденько переміщалися, аби дати місце іншим, аби ти таким чином могла почути цілість. Так, завжди цілістю є те, з чого складається щось одне, але разом з тим не є цілістю те, з чого складається (щось одне): нас більше захоплює цілість, аніж поодинокі частини, якщо б їх можна було сприймати у цілості. Але багато ліпший за цілість Той, хто ту цілість створив, наш Бог, — і Він не проминає тому, що ніщо не настає по Нім.
XII. Правдиве щастя тільки в Бога
18.Коли тобі подобаються тіла, душе моя, то, дивлячись на них, прославляй Бога, зверни свою любов на їх Творця, щоб ти не стала немила Йому в тих речах, які тобі подобаються. Якщо тобі подобаються душі, люби їх у Бозі, тому що вони також змінні й непостійні, хіба лише тоді, коли закріплені в Ньому, і лише тому не пішли на свою загибель. Отже, люби їх у Ньому, привертай до нього ті душі, які тільки зможеш, і кажи їм: “Любім Його. Це ж Він створив оце все, і Сам Він недалеко”1. Бо Він створив душі не на те, щоб пізніше покинути їх; вони ведуть свій початок від Нього, вони містяться в Ньому. Дивись, Він там, де відчувають смак правди. Він на самому дні серця, але серце пішло на манівці далеко від Нього2. Верніться, злочинці, до серця свого і прив’яжіться до Того, хто вас створив. Станьте біля Нього і матимете сталість свою, відпочиньте в Ньому і там знайдете свій спокій. Куди йдете на тернистий шлях? Куди йдете? Добро, яке ви любите, походить від Нього, але воно недобре й неприємне, якщо не належить до Нього. Воно стане гірке, і цілком слушно, бо несправедливо, покинувши Бога, любити те, що походить від Нього. І навіщо ж знову раз у раз тинятися по важких і сповнених перепон шляхах? 3 Бо нема спочинку там, де ви шукаєте його. Шукайте, чого шукаєте, але його нема там, де ви шукаєте. Ви шукаєте блаженного життя в околиці смерті. Його там нема! Бо як же може бути блаженне життя там, де взагалі нема життя?
19.І зійшов Він Сам до нас. Він наше життя, Він узяв на Себе нашу смерть, він убив її надмірністю свого власного життя. Голосом грому кричав Він до нас, щоб ми вернулися туди, до Нього, до тієї тайної святині, звідкіля Він прийшов до нас, до першого місця в дівочому лоні, де одружилася з ним людська природа, наше смертне тіло, щоб лишитися назавжди смертним, і звідкіля, “як жених, що, вийшовши зі своєї подружньої спальні, стрибав від радості, мов велетень, щоб перебігти свій шлях” 4. Бо Він не гаявся, а побіг, закликаючи нас своїми словами, своїми вчинками, своєю смертю, своїм життям, своїм сходом до пекла, своїм вознесенням, так, він кричав до нас, щоб ми вернулися до Нього. І Він зник нам з очей, щоб ми, ввійшовши в наше власне серце, могли знайти Його там. Бо Він відійшов, та ось Він тут 5. Він не хотів надовше лишатися з нами, але й не облишив нас. Бо Він відійшов туди, звідки не віддалиться вже ніколи, бо “Він створив цей світ”, і Він “був у тім світі, і Він прийшов на цей світ, щоб спасти грішників”. Йому сповідається душа моя, і Він виліковує її тому, що вона згрішила проти Нього1. О сини людські, доки ж ви триматимете такий тягар у серці?2 Життя зійшло до Вас, то невже ж ви не хочете піднестися вгору і жити? Але куди ж піднесетеся, коли ви вже на висоті, і ви “звернули проти Неба уста свої”? 3. Зійдіть, щоб піднятися вгору, щоб підійти аж до самого Бога, бо ви впали, піднімаючись проти Бога. Скажи їм це, душе моя, щоб вони плакали “в долині плачу” 4, а відтак потягни їх із собою до Бога, тому що, коли ти говориш, палаючи вогнем любові, ти говориш їм це з натхнення Духа Божого.
XIII. Августина цікавить проблема краси. “Гарне і пригоже”.
20.Тоді я ще не знав того всього; я любив красу нижчого ряду й ішов у прірву. Я так говорив своїм приятелям: “Хіба ми любимо щось, крім краси? Отже, що ж красиве? Що то таке, що нас манить і притягає до речей, які ми любимо? Коли б вони не мали принади й гарного вигляду, то ніяким чином не манили б нас до себе”. Я спостерігав і бачив, що, по-перше, тіла мають красу, як результат гармонії цілості, а по-друге, — пригожість, як наслідок досконалої згоди з іншими речами, так само як частина тіла гармонує з цілістю, до якої належить, як взуття — з ногою тощо. Такі рефлексії виникали в моїй голові з глибини мого серця, і я написав розвідку під назвою “Гарне і пригоже”, здається, у двох чи трьох книгах, Ти знаєш це, Боже мій, а я вже точно не пригадую. Я вже їх навіть не маю, — вони загубилися, сам не знаю як.
XIV. Розвідка, присвячена Гіерію, яким Августин захопився до нестями
21.Але що ж спонукало мене, Господи Боже мій, присвятити ці книги Гіерію, римському ораторові? Я не знав його особисто, але я полюбив цю людину за її розголос у науці, за тих кілька слів, що я почув від неї. Вони сподобалися мені. Але ще більше він вабив мене тим, щ о його вподобали собі й захоплено вихваляли інші за те, що, будучи сірійцем, вихованим спочатку на грецькому красномовстві, він згодом сягнув дивовижної чистоти і в латинському красномовстві. Крім того, він мав дуже глибокі знання з предметів філософського характеру. Отак хвалять людину й люблять, навіть коли вона відсутня. Та чи переходить ця любов з уст того, хто хвалить, до серця того, хто слухає? Ніколи у світі, — але захоплення одного займається від захоплення іншого. Тому й люблять того, кого хвалять, якщо вірять у повну щирість того, хто хвалить, тобто коли він хвалить з любові.
22.Так само і я любив тоді людей, наслідуючи схильність до них інших людей, а не Твою, Боже мій, у якій ніхто не розчарується. Але чому ж хвалять не так, як хвалять славного візника, мисливця, що користується великою прихильністю публіки, а в цілком іншому тоні, серйозніше, так, що я й сам хотів би, щоб мене так хвалили. Отже, я не хотів, щоб мене хвалили й любили так, як акторів, хоч я сам любив їх. Я вже волів би бути невідомим, ніж мати такий розголос, волів би вже навіть ненависть, ніж таку симпатію. Отже, яким чином у тій самій душі існують схильності до таких різних і протилежних симпатій? Як же це діється, що я люблю в іншій людині ту здібність, якої я б не відкинув і не відіпхнув би від себе навіть тоді, коли б ненавидів? Хіба ж ми, один і другий, — не люди? Так любить гарного коня той, хто не хотів би стати тим самим конем, якщо б навіть міг стати. Але не можна цього сказати про комедіанта, що має таку саму природу, як і ми. Отже, я люблю в людині те, чим гидую сам, хоч я також людина? Що ж це за глибінь — людина! Ти, Господи, знаєш навіть кількість її волосся, і жодна з волосин не втрачена для Тебе; але все-таки легше порахувати волосся 1, ніж почування людини та хвилювання її серця.
23.А цей ритор належав до тієї категорії людей, яких я любив так, що й сам гаряче бажав стати таким самим. І я блукав у своїй гордості й хвилювався “від усякого вітру” 2; але Ти в найглибшій своїй таїні кермував мною. Звідки ж я знаю це, як можу з такою впевненістю визнати Тобі, що я полюбив його більше через любов тих, хто його хвалив, ніж за самі прикмети, за які вони його хвалили? Бо коли б замість похвали ті самі люди критикували його, оповідаючи про нього те саме, але в дусі осуду й погорди, я б не загорівся до нього такою любов’ю й таким захопленням, і тоді, цілком певно, ні обставини не були б інші, ні сама людина, змінилися б тільки симпатії моїх співрозмовників. Дивись, яка кволість, що за безсилля душі, яка не має ще міцної опори у Правді! Куди повіє подув мови з грудей тих, хто впевнений у своєму знанні, туди вона й злітає і обертається, вона вирує й знову повертає до давнього, а світло для неї затьмарюється, і вона вже більше не розпізнає правди. Аж гульк — правда перед нами. І для мене було справою не малої ваги, чи справді така видатна людина захоче ознайомитися з моїми працями та з моїм стилем. А коли б він ще й похвалив їх, то мій ентузіазм щодо цього подвоївся б, а в іншому випадку зранив би моє серце, пусте серце, позбавлене сталості, яку даєш Ти. А однак те “ Гарне і пригоже”, та розвідка, яку я присвятив йому, займала мої думки й мої роздуми. Я сам подивляв її, хоч не було нікого, хто б похвалив її разом зі мною.
XV. Кілька зауважень щодо змісту розправи “Гарне і пригоже”. Розум Августина, затемнений тілесними образами, не міг збагнути духовних істот.
24.Але я ще не вмів побачити глибокої суті Твоїх високих ідей у Твоєму мистецтві, о Всемогутній, що Сам-Один твориш чудеса 1. “Мій дух перебігав тільки по тілесних формах. Я визначав гарне як те, що подобається саме собою”, а пригожим назвав те, що “подобається своєю відповідністю для іншої речі”. Цю різницю я показував на прикладах, почерпнутих із світу тіл. Звідси я перейшов до природи духа, але через своє упередження до духовних справ не міг тут спостерегти правди. Величний блиск правди бив мені в очі; однак я відвертав свою трепетну думку від нетілесних речей у бік ліній, постави, барв, тобто вимірних величин, тому що нічого з того я не міг бачити у своїй душі. Я думав, що не можу бачити своєї душі. І так, як у чесноті я любив спокій, у переступі ненавидів розлад душі. Мені здавалося, що в першому випадку я бачу єдність, а в другому — розлад. І мені здавалося, що в цій єдності має свій осідок розумна душа, суть Правди й Найвищого Добра, і водночас у цім розладі ірраціонального життя я помічав через якусь жалюгідну помилку (сам не знаю яку) субстанцію як суть найвищого Зла, що було не тільки субстанцією, а й справжнім життям, яке, однак, походить не від Тебе, Боже мій, від кого походить усе 2. Я назвав її “монадою” 3, як духовний первень без статі, а ту іншу “діодою”4, так само, як гнів у переступах, а плотськість у розпусному житті. І я сам не знав, що я говорив. Бо тоді я ще не знав і не навчився, що зло — це ніяка не субстанція, і що сам наш розум — ніяке не найвище й незмінне добро.
25.Бо так само, як роблять злочин тоді, коли моральне зворушення — джерело поштовху до дії — стає злим, нагальним і несамовитим, так само, як дають втягтися в розпусту, коли душа не накладає вже пут на нахили до розпалювання тілесної похоті, так і помилки та фальшиві переконання оскверняють життя, коли сама раціональна думка зла. А моя думка була тоді злою. Я не знав, що її мало освітити інше світло, аби вона стала учасницею Правди, тому що вона сама — це не суть правди. “Це ти. Господи, даєш світло лампаді моїй. Ти прояснюватимеш, Боже мій, темряву мою” 1, а “ми всі отримали від Твоїх щедрот” 2, бо “Ти правдиве світло, що просвічує кожну людину, яка приходить на цей світ”3, у Тобі “немає ні зміни, ні хвилинного затьмарення”4.
26.Але я намагався піднятися до Тебе, а Ти відтручував мене, щоб я пізнав смак смерті, бо “Ти опираєшся гордим” 5. Бо що ж може бути гордовитішим за мене, хто у своєму крайньому божевіллі твердив, що він у своїй істоті той самий, що й Ти? 6 Але хоч я був предметом зміни, я сам був свідомий того, що саме з тієї причини я старався ставати щоразу мудрішим, щоб із гіршого стати кращим, але все-таки вважав за краще бути переконаним, щ о Ти також змінний, ніж міркувати, що я сам не той, що Ти 1. Ось чому Ти відтручував мене й опирався моїй упертій чванькуватості. Я у своїй уяві створював тілесні постаті; і я, сам тілесний, засуджував тіло; я, “дух-блудник”, ще не навертався до Тебе 8, а блукаючи манівцями, зайшов у таке, що не існує ні в мені, ні в Тобі, ні у світі тіл. Ця уява — то не була Твоя правда, яку Ти створив для мене. Її створила моя пустота на зразок тих самих тіл, і я говорив маленьким вірним сповідникам Твоїм, а своїм співгромадянам, від яких я був далеко відігнаний, хоч і не помічав цього, я говорив, я верз їм у своєму безглузді: “Чому ж блудить душа, якщо її створив Бог?” Але я не хотів, щоб мені відповідали: “Чому ж, отже, блудить Бог?” І я вже волів твердити, що Твоя незмінна істота блудить з необхідності, ніж визнати, що моя змінна істота самохіть пішла на манівці й блукає, бо така їй кара.
27.Коли я написав цю розвідку, мені було десь близько двадцяти шести чи двадцяти семи років. Мій розум був зайнятий розмислами над усіма матеріальними фікціями, гомін яких гудів у вухах мого серця. Я спрямовував їх, солодка Правдо, у бік Твоєї внутрішньої мелодії. Коли я роздумував над “Тарним і пригожим”, я хотів випростатися перед Тобою, слухати Тебе й “радуватися радощами через голос жениха” 1; але я не міг зробити цього, бо голос блуду мого відтягав мене, і я під тягарем своєї гордості летів сторч головою у прірву. Бо Ти “не давав слухові моєму ні веселості, ні радості”, а кості мої не “раділи” й не були ще “смиренні” 2.
XVI. Проникливий розум Августина: без сторонньої допомоги він розуміє категорії Арістотеля. Однак Арістотелева книжка завадила йому по-справжньому осягнути поняття Бога
28.І навіщо ж здалося мені те, що десь біля двадцятого року життя потрапила мені до рук та книжка Арістотеля, яку називають “Десять категорій” 3, і я, прочитавши її сам, зрозумів її. При слові “категорії” уста карфагенського ритора, мого вчителя, і інших, що вважали себе за вчених, пихато надувалися, коли вони його вимовляли. Тим-то і я, схилившись над категоріями, жадібно поглинав їх, неначе щось величне й божеське. А пізніше я розмовляв про них з тими, хто казав, що ледве зрозумів цей твір, незважаючи на допомогу найславніших учителів, які пояснювали його не лише словами, а й за допомогою відповідних фігур, що їх рисували на піску; ті вчителі не могли мене нічого навчити, крім того, що я й сам пізнав із лектури. І мені здавалося, що ця розвідка досить ясно говорить про субстанції, пояснює їх і те, що в них міститься, наприклад, якою є людина, її постать, кількість ніг, її споріднення — чий це брат або де він оселився після народження, чи він стоїть, чи сидить, чи взутий, чи озброєний, діяльний чи підлягає якійсь дії, і всі ті незліченні подробиці, які містяться в тих десяти наведених для прикладу “родах”, або ті, що в незліченній кількості містяться в самому роді субстанції.
29.Навіщо ж здалося мені те все? Я виніс із того хіба що шкоду, бо думав, що тих десять категорій охоплюють все, що тільки існує; я намагався осягнута Тебе, Боже мій, Тебе, що є напрочуд простий і незмінний, ніби Ти підлягав своїй величі і своїй красі. Я бачив їх у Тобі, як у тілі, а тим часом Ти Сам — це Твоя велич і Твоя краса. І навпаки, тіло це ані велике, ані гарне вже тому, що воно тіло. І воно зберегло б і надалі свою тілесну істоту, хоча б і меншу за величиною й красою. Те все, що я думав про Тебе, — це був обман, а не правда. Це були фікції мого горя, а не тривкі основи Твоєї блаженності. Бо Ти так наказав, і Твій наказ сповнювався в мені так, що земля родила мені терня й будяки, і я в поті чола добував мій хліб 1.
30.І яку ж користь я мав з того, що сам прочитав і зрозумів усі, які тільки міг, книжки з обсягу наук, званих “вільними” 2. Я найнужденніший раб злих похотей! Я насолоджувався їх читанням, але не розумів того, звідки походить те все, що було в них правдиве й певне. Я обернувся спиною до світла, а лице звернув на освітлені предмети, тим-то очі мої, хоч і бачили освітлені предмети, самі не сприймали променів світла. Усе те, чого я навчився без великих зусиль і без учителя, чи то з риторики й діалектики, чи з геометрії, музики й арифметики, — то завдяки Тобі, Ти знаєш це. Господи Боже мій, бо швидкість розуміння й розумування — це Твій дар 3. Однак за це я не складав Тобі дяки. Тим-то мої знання обернулися не на мою користь, а на мою згубу, бо я гаряче бажав затримати при собі кращу частину своєї спадщини замість того, щоб “зберігати свої сили при Тобі” 4. Я “пішов у чужий край” 5, щоб прогайнувати її вдалині від Тебе у примхах повійниць-похотей. Бо який же хосен мав я з корисної речі, якщо я погано користувався нею? Я ж навіть не помічав того, які величезні труднощі створювали ті науки найздібнішим і найпильнішим учням. А коли я постарався викласти їм ті науки зрозуміло, то найрозумнішим із них виявився той, хто встигав стежити за моїми поясненнями.
31.І що ж допомогло мені, коли я думав, що Ти, Господи, Ти, Правдо, є світле й безмежне тіло, а я сам тільки частинка цього тіла? Щ о за єхидність! Однак я був такий! Я не червонію. Боже мій, коли зізнаюся Тобі, бо милосердя Твоє наді мною, я не соромлюся називати Ім’я Твоє, я, хто колись не соромився перед людьми свого богохульства і свого гавкання на Т е б е 6. Чим ще допомогла мені моя кмітливість, завдяки якій я без допомоги якогось учителя розбирався в найзаплутаніших творах, коли тим часом у тій науці, що стосується мого спасіння, я потопав у гидоті ганебних, святотатських помилок? Та хіба великої шкоди завдає Твоїм пташатам їх далеко тупіший розум, якщо вони завжди при Тобі, захищені у гніздечку Твоєї Церкви1, чекаючи, доки вб’ються в пір’я й доки розвинуться в них крильця любові від поживи здорової віри?
О Господи Боже наш, дозволь нам надіятись “під покровом крил Твоїх” 2, “заслоняй нас і неси нас”. Ти носитимеш нас. Ти носитимеш нас, таких маленьких, “аж до сивого волосся” 3, бо наша сила тільки з Тобою. Якщо ж її обмежимо лише до себе самих, то це вже буде не сила, а безсилля. Усе наше добро завжди живе в Тобі, а ми стали єхидними тому, що відвернулися від Тебе й зійшли з правдивого шляху. Ми повернемося знову до Тебе, Господи, щоб не провалитися під землю. Наше добро в Тобі без найменшої втрати, бо Ти Сам — наше добро. Не боїмося того, що не матимемо куди повернутися, відійшовши звідти, бо під час нашої відсутності не завалиться наш дім, тобто вічність Твоя!
Книга п’ята I. Розчарування Августина в маніхействі. Августин спонукає душу хвалити й любити Бога.
1. Прийми принос сподівань моїх, що його жертвує Тобі послужливість язика мого. Ти його освітив і заохотив визнавати ім’я Твоє. “Оздорови всі кості мої”, і нехай скажуть вони: “Господи, хто ж подібний до Тебе?” 1 Бо той, що сповідається перед Тобою, зовсім не повідомляє Тебе про те, що діється в ньому; його серце щільно замкнене, Твоє ж око проникає його наскрізь, а людська закам’янілість не відштовхує руки Твоєї, бо Ти вмієш пом’якшити її, коли Тобі сподобається, — чи то у своєму милосерді, чи то у своїй помсті, — і “ніхто не окриється перед жаром Твоїм”2. Але нехай прославляє Тебе душа моя, щоб любити Тебе; нехай сповідує Тобі діла милосердя Твого, щоб прославляти Тебе 3. Усі створіння Твої не перебивають і не замовчують похвал Т воїх4: усякий дух прославляє Тебе устами тих, хто звертається до Тебе, жива чи мертва природа — устами тих, що дивляться на неї; нехай прокинеться наша душа від отупіння свого, нехай здійметься вгору до Тебе, беручи собі за точку опори діла Твої, і нехай злетить аж до Тебе, Творця всієї краси 5. І саме тут відпочинок і справжня сила.
II. Грішник даремно оминає Бога
2.Нехай відходять і нехай утікають далеко від Тебе 6 неспокійні й єхидні. Однак Ти бачиш їх і проникаєш зором їхню тінь. Дивись: усе довкола них у повній красі, навіть із ними все прекрасне, тільки вони самі гидкі7. Та яке зло можуть вони заподіяти Тобі? Або чим осквернили вони Царство Твоє від висот небес аж до останніх меж землі, Царство справедливе й непорочне? Бо куди ж утекли вони, тікаючи далеко від лиця Твого? Чи є десь хоч одне місце, де б Ти не міг їх знайти? Якщо втекли, то тільки тому, щоб не бачити, що Ти їх бачиш, але, осліплені, наштовхнулися на Тебе, бо Ти не покидаєш жодної створеної Тобою істоти 1; так, у своїй неправості вони натрапили на Тебе, щоб зазнати справедливої кари. Вони хотіли втекти від лагідності Твоєї, а натрапили на справедливість Твою. Видима річ, вони не знали того, що Ти всюди, що ніяке місце не охоплює Тебе, і що Ти єдиний присутній навіть біля тих, хто заблукав далеко від Тебе. Нехай повернуться обличчям до Тебе і нехай шукають Тебе, тому що Ти не покидаєш своїх створінь так, як вони покинули свого Творця 2. Нехай самі навернуться обличчям і нехай шукають Тебе. І ось Ти вже в їхніх серцях, у серцях тих, що сповідаються Тобі, що падають до ніг Твоїх, що плачуть на лоні Твоєму після тернистих шляхів. А Ти з доброти осушуєш їхні сльози, і вони плачуть щ е дужче, але радіють серед сліз 3 тому, що саме Ти, Господи, а не якась людина з тіла і крові, саме Ти, Господи, що їх створив, покріплюєш і втішаєш їх. Але де ж я сам був тоді, коли шукав Тебе? Ти стояв переді мною, а я відійшов навіть сам від себе і вже більше не знаходив себе, а тим більше Тебе!
III. Прибуття Фавста до Карфагена. Дівінація і плями людського знання. Вади маніхейства з наукового погляду
3.Говоритиму в присутності Бога мого про той дев’ятнадцятий рік життя. Уже прибув тоді до Карфагена якийсь маніхейський єпископ, на ім’я Фавст, великі “тенета диявола” 4, що в них потрапило чимало людей, яких зачарувала його солодка красномовність. Хоч і я хвалив його бесіди, але все-таки вмів розпізнати, де там правда, яку так жадібно хотів пізнати. Менше уваги я звертав на посуд бесіди, а більше на страву знання, яку такий прославлений так високо оцінений своїми Фавст подавав як поживу для моєї душі. Бо його широка слава як найбільшого знавця вищих наук і як найосвіченішого в ділянці так званих вільних мистецтв дійшла до мене ще раніше. А що я вже раніше читав багато творів різних філософів і докладно запам’ятав їх системи, то деякі з їхніх поглядів порівнював із довжелезними вигадками маніхейцв. Вірогіднішими видавались мені думки тих, хто був спроможний збагнути “будову світу”, хоч вони й не знайшли там Його Творця1. Бо Ти великий, Господи, лише на смиренних Ти звертаєш свій погляд, а гордих не хочеш знати, хіба тільки здалека2, і не наближаєшся до них, хіба що до скрушених сердець3, і горді не знайдуть Тебе, хоча б у своїй допитливості й зуміли обрахувати зорі й пісок, зміряти небесні простори й дослідити шлях зірок.
4.Бо вони досліджують ці таємниці своїм розумом і своєю геніальністю, яку Ти дав їм; вони вже дуже багато відкрили, уже чимало років наперед заповіли затемнення сонця й місяця, визначили день, годину і ступінь затемнення; їх обчислення не підвели їх, а їхні передбачення збулися. І вони записали відкриті ними закони, і ті закони читають ще й сьогодні, і вони служать для визначення наперед, у якому році, і в якім місяці року, в який день місяця, о котрій годині дня, у якій частині круга затемниться місяць чи сонце і сповниться те, що було провіщене. Звідси подив і приголомшення тих, хто не знає цього, і радощі та гордість тих, що це відкрили. Вони в безбожній гордості віддаляються й відриваються від Твого безконечного світла; вони провіщають наперед затемнення сонця, а не здають собі справи з того, що не затемнення вже тепер у них самих. Бо вони не досліджують з побожністю того, звідки походить їхня геніальність, шо дозволяє їм досліджувати й робити відкриття. І хоч вони добре усвідомлюють собі, що це Ти створив їх, однак самі не віддаються Тобі, бо не прагнуть, щоб Ти зберіг те, що Ти створив; не приносять себе в жертву Тобі, немовби це вони самі створили себе; вони не ріжуть, як “птицю”, своєї гордині, не вбивають, “як морських риб” 4, своєї цікавості, що велить їм “перебігати таємні шляхи безодні”, ані своїх розкошів, як “польові отари”, щоб Ти, Господи, Ти — вогонь, що все з’їдає 5, спалив їхні дочасні турботи, а їх самих воскресив для вічного життя!
5.Але вони не знають “шляху” 6, не знають Слова Твого, яким Ти створив усе те, щ о вони обчислюють, і чуття, що ними бачать вони те все, що обчислюють, і розум, завдяки якому вони все те обчислюють. “А премудрості Твоїй немає міри” 7. А сам Твій Син Єдинородний “став для нас премудрістю, праведністю й святістю” 8; Він зарахував себе до нас і заплатив данину кесареві 9. Вони не знають того шляху, яким могли б піднятися від себе до Нього, а через Нього здійнятися до Нього. Вони не знають цього шляху. їм здається, що вони знялися вгору аж до зір і що вони самі такі ж блискучі, як зорі. І ось вони повергнуті на землю, і затьмарилося їх божевільне серце Вони говорять дуже багато правди про створення, але не шукають побожно Правди Творця тих створінь і тому не знаходять Його; а коли знайдуть, то, розпізнавши Бога, “не величають Його як Бога”, не складають Йому подяки; вони розсипаються “в марноті своїх думок; проголошують себе мудрецями” і приписують собі те, що належить Тобі, а це спонукає їх у єхидному засліпленні приписувати Тобі те, що властиве їм: вони обтяжують Тебе своєю брехнею. Тебе, що є Правдою; “вони перемінюють хвалу нетлінного Бога на подобу й образ тлінної людини, птахів, чотириногих і вужів”, і “Правду Твою перемінюють на брехню”, вони величають і служать “радше створінню, ніж самому Творцеві” 2
6.Однак я запам’ятовував собі деякі дуже влучні висновки, які вони робили з дослідів над створеним світом, я обгрунтовував їх раціональними поясненнями за допомогою рахунку, послідовності часів і наочного підтвердження зір. Усі ті дані я порівнював із поясненнями маніхейця, що дуже багато й божевільно писав на цю тему, але я не знаходив там обгрунтування ні повороту сонця, ні зрівняння дня з ніччю, ні затемнення, ні взагалі жодних явищ, які я вивчав у світській філософії 3. Але там силували мене “вірити”; однак ця віра ніяк не узгоджувалася з методичним рахунком, що підтверджував би досвід моїх очей; вона була цілком інша.
IV. Блаженний, хто знає Бога
7.Господи, Боже правди4, чи вже досить знати ці речі, щоб подобатися Тобі? Бо нещаслива та людина, яка спізнала все те, але не знає Тебе, а блаженна та, що знає Тебе, хоча б навіть не знала того! Коли ж хтось знає й Тебе, й усе те, то він щасливіший не від того, а все його щастя в Тобі єдинім, і Тобі він його завдячує, коли, знаючи Тебе, прославляє Тебе за те, чим Ти є, і дякує Тобі 5, і не розпорошується в своїх суєтних думках. “Хіба ж не більшої поваги заслуговує той, хто має дерево і дякує Тобі за нього, за пожиток, який воно йому приносить, хоч сам не знає, скільки ліктів воно заввишки і якої ширини його крона, ніж той, хто вимірює його висоту, рахує всі його галузки, а сам його не має і не любить його Творця?” Так само і з вірним Твоїм: увесь світ скарбів належить йому, і він, “не маючи нічого, посідає все”1, коли прив’яжеться до Тебе, кому підкоряється все. І хоча б він навіть не знав кругообігів Великої Ведмедиці, то божевіллям було б сумніватися, що його заслуги з будь-якого погляду більш, ніж заслуги того, хто міряє небо, рахує зорі, важить первні, а занедбує Тебе, хто уклав усе те за мірою, кількістю і вагою 2.
V. Брехня маніхейця щодо науки про природу
8.Але хто ж просив якогось там маніхейця, щоб він писав і про ті речі, не знаючи яких, можна навчитися побожності? Бо Ти сказав людині: “Страх Господній — це для тебе справжня премудрість” 3, а він міг н е мати цієї побожності, хоча б і вивчив глибоко всі науки; але він не знав і тих речей, а мав нахабство навчати їх; видима річ, що він не міг знати побожної мудрості. Бо розголошування тієї світської мудрості, хоча б вона була й загальновідома, — це ж суєта, а побожність — це звеличування Тебе. Маніхеєць, зовсім далекий від цих принципів, так багато говорив про ті питання, що справжні знавці тієї справи, перемігши його, ясно показали, на що він буде здатний, коли мова зайде про складніші речі. Та він зовсім не хотів, щоб його низько цінили, і навіть намагався переконати, що Святий Дух, Розрадник і Збагачувач Твоїх вірних, перебуває в ньому у власній особі, у всій повноті своєї величі. І так декілька разів його впіймали на промахах брехні в його твердженнях про небо, зорі, про кругообіг сонця й місяця. І хоча все те не стосується релігійної доктрини, та все одно понад усім вивершувалась його зухвала безбожність, тому що, поєднуючи свою брехню з божевільною гордістю, він проповідував те, чого не знав, і намагався довести, що все те походить від нього, немовби від якоїсь божеської особи.
9.Коли я часом почую, що той чи інший брат в Ісусі Христі не знає порядку таких питань і у своїй мові змішує одне з одним, то я терпляче вислуховую його погляди. На мою думку, йому не завдасть ніякої шкоди те, що він випадково не знає положення, стану і природи створених речей у матеріальному порядку, якщо він тільки про Тебе, Господи, Творче Всесвіту4, має таке уявлення, яке слід мати. Це завдало б йому шкоди, коли б він уявляв собі, що ці питання стосуються самої суті науки про побожність, і якщо б відважувався вперто твердити те, чого не знає. Але навіть таке безсилля знаходить у колисці віри руки материнської любові, так що молода людина не виростає “на досконалу людину” й перестає хвилюватися від будь-якого вітру науки. А коли б у тих питаннях хтось як учений, як порадник, як провідник, як начальник зухвало намагався б примусити своїх учнів, котрі йдуть за ним, вважати, що вони не йдуть за абиякою людиною, а за Святим Духом Твоїм, то хто ж не був би переконаний, що таке божевілля заслуговує тільки на прокляття й найбільшу погорду? А однак я ще тоді не був упевнений, що й на основі його науки не можна поясниш зміни тривання днів і ночей, змінної гри самих ночі й дня, мерехтіння зір та інших подібних явищ, які я пізнав із якоїсь там лектури. А коли б навіть таке пояснення було можливе, то я б усе-таки не був би впевнений щодо самої суті речей, однак його серйозність ставив би вище, ніж основу своєї віри, з огляду на його святість, у яку я вірив.
VI. Августин і Фавст. Солодка бесіда Фавста й незнання вільних наук
10.За тих майже дев’ять років, коли своїм блудним розумом я прислухався до маніхейців, я з гарячою тугою чекав приходу цього Фавста. Мої одновірці, з якими звела мене доля і які не вміли дати мені відповіді на поставлені мною питання, тільки вихваляли Фавста як людину, з приходом якої не стане вже ніяких труднощів, а після розмови з ним я матиму дуже докладні пояснення на ці й навіть ще трудніші питання, якщо тільки випадково запитаю про щось. Нарешті він приїхав! Я пізнав у ньому людину дуже ввічливу й милу в розмові, він набагато приємніше говорив про ті самі речі, про які звикли говорили й маніхейці. Але як міг угамувати мою спрагу цей підчаший, що з найкращими манерами подавав мені дорогоцінні чаші? Я вже мав повні вуха подібних історій, його розповіді не здавалися мені кращими, хоч були краще виголошені, і я не вимірював їх правди їхньою красномовністю, більше того, я не знаходив у Фавста мудрості, хоч він мав гарну поставу й чарівну вимову. Але ті, хто його мені так хвалив, не були добрими знавцями, і якщо він навіть видавався їм розсудливим і мудрим, то лише тому, що їх зачаровувала його бесіда. Я пізнав також іншу категорію людей, які підозрюють навіть саму правду і не хочуть дуже прив’язуватися до неї, коли її проголошують багатою, барвистою мовою 1. Але Ти вже навчив мене дивними й таємними способами, Боже мій, і якщо я вірю, то лише тому, що Ти навчив мене, і ця наука правдива, і немає іншого вчителя правди, крім Тебе, правди, яка променилася б у будь-якому місці чи з будь-якого боку. Отже, уже від Тебе я навчився, що не слід уважати щось за правду тільки тому, що воно гарно виголошене, ані, навпаки, за обман тому, що з уст співбесідника пливуть немилозвучні слова; і не мусить бути правдою те, що сказане без пишномовності, ні обманом те, що виголошене барвистим стилем. Про мудрість і глупоту можна сказати те саме, що й про корисні та шкідливі справи, про барвистий чи кострубатий стиль те, що й про вишуканий і череп’яний посуд: можна так само подавати страви одного і другого роду.
11.Я довго з нетерпінням чекав людини, яку б зацікавило пристрасне пожвавлення, що його Фавст при висловлюванні своїх думок уносив до розмови щасливим добором слів, які пливли з його уст з надзвичайною легкістю. Так, він зачарував мене, я звеличував його і разом з іншими цінував його дуже високо. Врятувало мене те, що в колі слухачів я не міг звіритися йому, поділитися з ним тими питаннями, що так мучили мене, щиро поговорити з ним, аби ми вислухали один одного і один одному відповіли. Нарешті трапилась мені нагода; я використав її разом з приятелями тоді, коли розмова перейшла у вільну гутірку. Я поставив йому кілька запитань, які мене дуже непокоїли, і переконався, що він не має уявлення про вільні науки, крім одної граматики, та й ту він знав поверхово. Він прочитав кілька промов Ціцерона, якусь дещицю з розвідок Сенеки, кілька уривків поезії й декілька розправ своєї секти, написаних прегарною, соковитою латинню. Але щоденні вцрави в красномовстві дозволили йому осягнути справжню гнучкість слова, що набирало більше чару та зрадливого обману завдяки тому, що він умів користуватися своїм талантом і природною принадністю. Чи ж не так воно, Господи, як я це показую у своїх спогадах. Господи Боже мій, судде мого сумління? Відкриваю серце моє і пам’ять мою перед Тобою, що провадив мене тоді незбагненними таємницями Провидіння Твого2 і привертав мій погляд до моїх ганебних вчинків, аби я побачив і зненавидів їх.
VII. Знеохочений незнанням Фавста, Августин відрікається від маніхейців. Перші кроки навернення
12.Коли ж у тій ділянці, у якій він, як я гадав, стоїть вище від інших, виявився справжнім невігласом, я втратив надію на те, що він зможе дати мені пояснення тих питань, які непокоїли мене. Правда, він міг їх зовсім не знати, але посідати правду побожності, якщо б він не був маніхейцем. Бо маніхейські книги сповнені безконечних вигадок про небо й зорі, про сонце й місяць. Я вже перестав вірити в те, що Фавст зможе, порівнявши математичні докази, які я колись вичитав, із доказами маніхейських книг, довести, що маніхейські книги більшу слушність мають або принаймні дорівнюють тим, у яких наведено математичні докази. Я виклав йому всі мої сумніви під час відпочинку й бесіди, але він розсудливо й скромно відмовився взяти на себе цей тягар. Він знав, що не розуміється на тих справах, і не соромився признатися в тому. Бо він сам не належав до тих балакунів, яких я так багато мусив вислухати і які намагалися навчити мене чогось, але нічогісінько не вміли сказати. Цей принаймні мав політ, хоч і не звернений до Тебе *, однак і не надто засліплений у самім собі. З кожного погляду, він був свідомий свого невігластва і не хотів нерозважною розмовою дозволити загнати себе у глухий кут, звідки не було б ні виходу, ні вороття. І саме тому він ще більше мені подобався. Бо краща скромність щирої душі, яка не вдає, ніби знає щось більше від того знання, за яким я гнався. І я бачив його таким у всіх важких і заплутаних питаннях.
13.Так погас мій запал, з яким я студіював твори маніхейця. Я щораз більше й більше втрачав надію й на інших учених, коли вже той, що був найвідоміший між ними, виявився неуком у тих численних питаннях, що так непокоїли мене, але все-таки я став часто бувати з ним через його запал до літератури, якої я вже тоді, як ритор у Карфагені, навчав молодь. Я читав разом з ним твори, про які він чув і був цікавий їх пізнати, або ті, що, на мою думку, відповідали його духу та здібностям. Зрештою, усі мої захоплення, з якими я вирішив домогтися успіхів у цій секті, розвіялися, як тільки я пізнав цю людину. Правда, я не хотів поривати з ними зовсім, а тільки рад-нерад тимчасово, з браку чогось кращого, вирішив лишитися там, куди кинувся в засліпленні, доки випадково нове світло не освітить мені якогось кращого вибору.
Отак цей Фавст, що для багатьох людей став “сильцем смерті”1 почав мимохіть і несвідомо попускати ті сіті, в які я було заплутався. Бо руки Твої, Боже мій, у тайні Провидіння Твого не полишали моєї душі. А мати моя і вдень, і вночі зі скривавленим серцем заради мене складала Тобі пожертву своїх сліз. І Ти керував мною “предивним способом”. Так, це Ти вчинив. Боже мій, бо Господь керує “кроками людини” і “спрямовує шляхи її” 2. Звідки могло б прийти для нас спасіння, коли б Твоя рука не оживляла того, що вона створила?
VIII. Августин у Римі. Причини його від ’їзду. Журба Моніки
14.Наслідком Твого керування мною було й те, що я піддався намовам податися до Рима й радше там навчати того, чого я навчав у Карфагені. Сповідаючись Тобі, не обмину й того, звідки взялося це рішення, бо в тім також глибінь тайн Твоїх, а милосердя Твоє завжди нам у поміч, його треба розуміти і звеличувати. Я вирішив податися до Рима не тому, що приятелі, які мені це радили, обіцяли мені більші зиски й почесті, хоча й такі аргументи промовляли мені до серця, але головною і майже єдиною причиною було те, що мене запевняли, ніби в Римі студенти більше дотримуються норм порядності, оскільки там існують суворі норми дисципліни й порядку. Немає там також випадків, щоб студенти вривалися юрбою до класу учителя, в якого вони не студіюють; без дозволу вчителя їх не впускають туди ні в якому разі. У Карфагені ж, навпаки, самоволя студентів гидка й розгнуздана. Вони безсоромно вриваються в класи і, наче божевільні, порушують порядок, встановлений учителем для добра своїх учнів. Вони припускаються тисяч безсоромних учинків із неймовірною тупоумністю, за що, відповідно до закону, їх слід було б карати, коли б їх не захищала традиція. Однак та сама традиція відкриває їх нужденну мораль, тому що вони вважають за дозволене те, щ о завжди буде заборонене Твоїм споконвічним правом; вони уявляють собі, що роблять це безкарно, а тим часом саме їх засліплення — це кара для них, і вони страждають незрівнянно більше, ніж самі завдають страждань іншим. Отже, під час моїх студій я не хотів засвоювати таких звичаїв, а під час учителювання мусив терпеливо зносити чужі; саме тому я мав велике бажання податись туди, де, як запевняли люди, що знали тамтешні стосунки, такі вчинки були неприпустимі. А в дійсності це Ти, “надіє моя й доле моя на землі живих” 1, це Ти, щоб схилити мене до зміни побуту для добра й спасіння моєї душі, Ти дав відчути мені це жало в Карфагені, щоб віддалити мене від нього, й запропонував Рим, змальовуючи його принадними фарбами, щоб він притягав мене; і все це Ти робив за посередництвом людей, які захоплювались мертвим життям, людей, що припускалися тут божевільних вчинків, а там обіцяли мені груші на вербі. А Ти, щоб спрямувати “кроки мої” 2, Ти таємно послуговувався їх єхидністю і моєю власною. Бо з одного боку, ті, хто порушував мій спокій, були засліплені ганебною несамовитістю, з другого, ті, хто пропонував мені зайняти інше становище, мали тільки земні помисли 3, а я, що в Карфагені проклинав справжнє нещастя, у Римі знову погнався за оманливим щастям.
15.Але Ти знав. Боже мій, чому я покинув Карфаген і подався до Рима, але не сказав цього ні мені, ні моїй матері. Вона ревно оплакувала мій від’їзд і супроводжувала мене аж до моря. Вона міцно вхопилася за мене, щоб або утримати мене, або поїхати зі мною. Але я збив її з пантелику, вигадавши, що не можу покинути товариша, який чекає попутного вітру, щоб відплисти. Я збрехав матері, і то якій матері! І я вирвався. Але Твоє милосердя пробачило мені й це. Воно, незважаючи на те, що я був повний огидного бруду, врятувало мене й від морських хвиль, аби лиш увести мене в воду ласки Твоєї, щоб, обмитого в ній, мене висушили потоки сліз із материних очей, які щодня і щоночі зрошували за мене землю під її обличчям. Вона відмовлялася вертатися без мене. Я насилу вмовив її, щоб вона провела цю ніч у каплиці, присвяченій блаженному Кіпріянові, тут-таки, біля нашого корабля. Однак тієї ж ночі я тайкома вирушив у дорогу, а вона тим часом залишилася сама з молитвами і сльозами. Про що ж благала вона Тебе в таких сльозах, Боже мій, як не про те, щоб Ти не дозволив мені відплисти в море? Ти з глибоким розмислом вислухав суть її благань, але не подбав про те, про що вона тоді благала Тебе, щоб Ти зробив зі мною те, про що вона благала Тебе кожного дня. Повіяв вітер, нап’яв наші вітрила, і зразу ж зник із наших очей берег, де наступного дня вранці божеволіла з розпуки моя мати, сповняючи вуха Твої тугою й голосінням, але Ти не журився тим, бо Ти скористався принадою похотей, щоб покласти край моїм похотям і щоб тілесна печаль моєї матері зазнала справедливого покарання бичем терпіння. Бо вона любила, як усі матері, щоб я був біля неї, любила навіть далеко більше, ніж багато з них; вона не знала того, скільки втіх Ти готуєш для неї моєю відсутністю. Вона зовсім не здогадувалася про те; ось чому вона плакала й голосила, а ті страшні муки викривали в ній спадковість Єви 1, тому що вона в болях шукала того, кого в болях породила. Не без звинувачень на мій обман і мою жорстокість вона почала знову молитися Тобі за мене і повернулася до своїх щоденних занять, а тим часом тривала моя подорож до Рима.
IX. Августин занедужує. Материні молитви виліковують його з недуги
16.Аж ось склалося так, що досягнув мене тут бич тілесної недуги. Я вже збирався в дорогу до пекла2, обтяжений всіма переступами, які скоїв проти Тебе, проти себе самого і проти інших численними й тяжкими гріхами, що обтяжували пута ще первородного гріха, через який ми вмираємо “в Адамі” 3. Бо Ти ні одного з них не відпустив мені в Ісусі Христі; Ісус своєю мукою на хресті4 ще не розвіяв тоді неприязні, яка виникла між Тобою і мною через гріхи мої. Бо як же міг Він відкупити їх на хресті, що, за моїм тодішнім переконанням, був тільки витвором уяви? І, як обманом здавалася мені смерть його тіла, так правдивою була смерть моєї душі; і так, як правдивою була смерть Його тіла, так обманним було життя моєї душі, що не вірила в те 5. Тим часом гарячка посилювалась; я танув, наближався мій кінець. Бо й куди ж би я пішов, коли б залишив тоді цей світ, як не у вогонь, як не на муки, гідні моїх переступів, по правді заповіту Твого?6 Усього того не знала мати моя, але, хоч була далеко, молилася за мене. І Ти був усюди там, де був я. Ти милосердився наді мною; Ти повернув мені здоров’я тіла, хоча ще не вилікувалося окаянне серце моє. Бо навіть у такій великій небезпеці я зовсім не бажав хрещення Твого. У хлоп’ячому віці я був кращий, бо тоді я домагався від побожності моєї матері того, про що я вже раз згадав у своїй 7 сповіді. Але я зріс на ганьбу собі, і в своєму божевіллі насміхався з цілющих засобів Твого лікування, та, незважаючи на це, Ти не допустив, щоб я вмирав подвійною смертю 1. Коли б такий удар зранив серце моєї матері, то воно б не вилікувалося вже ніколи. Бо я не в силі навіть висловити того почуття, що його мала вона до мене, а її болісні побоювання при намаганні відродити мене духовно були далеко більші за ті болі, яких вона зазнала при моєму народженні2.
17.Ні, я не можу уявити собі, яким чином могла б вона вилікуватися, коли б моя смерть серед таких обставин прошила серце її любові. Куди ж пішли б її численні благання, які вона безперестанку помножувала? Нікуди, тільки до Тебе, до Тебе Єдиного. Але чи справді Ти, Боже милосердя, погордував би “смиренним і журним” 3 серцем чистої, поміркованої вдови, що завжди щедрою рукою роздавала милостиню, слухалася, й підкорялася святим Твоїм, і жодного дня не забула скласти приносу на жертовнику Твоїм; двічі на день, уранці і ввечері, ходила до Церкви Твоєї не на пусті плітки та старечі жіночі балачки, а для того, щоб вислухати слова Твої і щоб Ти вислухав її благання? Чи ж Ти погордував би її сльозами, у яких вона просила в Тебе не золота, не срібла, не марного добра, що проминає, а спасіння душі свого сина? Це ж Ти своєю ласкою зробив її такою; чи ж міг би Ти погордувати нею й відмовити їй у своїй допомозі? Ні, ні. Господи; навпаки. Ти Сам був при ній, Ти вислуховував її. Ти робив усе за тим порядком, етапи якого Ти встановив наперед. Я навіть не можу припустити того, щоб Ти міг ошукувати її в її видіннях, у тих відповідях, про які я вже згадував (але не про всі), і які вона зберегла у своєму серпі та являла Тобі в постійних молитвах своїх як власноручні підписи руки Т воєї4. Бо милосердя Твоє залишиться у віках5, тому Ти Сам погоджуєшся на те, що через Свої обіцяння Сам стаєш боржником тих, кому відпускаєш усі їхні борги!
X. Взаємини Августина з маніхейцями в Римі. Спокуси скептицизму. Причини розриву з маніхейством
18.Отже, Ти вилікував мене від тієї недуги; Ти врятував сина “раби Твоєї” 6, поки що лише тіло його, щоб мати нагоду подбати про його краще й певніше спасіння. Я спілкувався тоді в Римі з псевдосвятими брехунами, а не тільки з їхніми “слухачами”, до яких належав і хазяїн дому, де я занедужав і вилікувався, а також і з тими, кого називають “обранцями”. Бо досі мені здавалося, що грішимо не ми, грішить у нас якась чужа натура, сам не знаю яка. Це дуже відповідало моїй гордості, що я сам поза гріхом, і якщо я навіть учинив якесь зло, то не потребував признаватися у провині перед Тобою, щоб одержати від Тебе оздоровлення моєї душі, яка “згрішила перед Тобою” 1. Я дуже любив виправдовувати себе, а обвинувачувати щось інше, сам не знаю що, воно ніби було в мені, але не було мною. А в дійсності тим усім був я сам, а моя безбожність роздвоїла мене проти мене самого, і це був той невиліковний гріх, що чим менше я вважав себе за грішника, Всемогутній Боже2, тим більше моя окаянна неморальність бажала, щоб Ти вчинив погром у мені на мою погибель, а не переміг мене задля мого спасіння. Бо Ти не поставив “сторожі перед устами моїми, ні дверей стриманості довкруги губ моїх” 3, щоб моє серце не прихилялося до слів неправоти, аби знаходити виправдання гріхів своїх за прикладом тих, що творять беззаконня. Ось тому я й далі водився з їхніми “обранцями”, хоч уже й почав утрачати надію, що досягну хоч якихось успіхів у цій помилковій науці. А що я не знаходив нічого кращого, то вирішив задовольнятися й тим, але вже без запалу і байдуже.
19.Бо спало мені на думку й те, що філософи, яких звали академіками4, були мудріші за інших, адже вони вважали, що в усьому треба сумніватися, і висунули твердження, що людина не може зрозуміти ні крихітки правди. Отож і я, йдучи за думкою загалу, вважав, що вони про ті речі мають чітке уявлення: тоді я ще не докопався до їхніх справжніх намірів. Я вже зовсім відверто відраджував свого хазяїна від надмірної віри, з якою він, як я зауважив, прив’язувався до казок, що ними переповнені Книги маніхейців. Незважаючи на це, я жив із ними у тіснішій приязні, ніж з іншими людьми, які щ е не перейнялися цією єрессю. Я вже не захищав її з таким запалом, як раніше; однак моя приязнь із ними — чимало їх ховалося в Римі — не додавала мені запалу шукати щось інше, тим більше, що я вже не сподівався знайти у Твоїй Церкві, Господи неба і землі. Творче Всесвіту видимого й невидимого, ту правду, від якої вони відвернули мене 5. Мені здавалася гидкою віра в те, що Ти маєш вигляд людського тіла і зовнішні лінії, схожі на наші члени! Тому-то скільки разів я хотів думати про Бога мого, але не міг нічого уявити собі, крім тілесної маси, бо в моїх очах не могло існувати нічого, що не було б нею. Це була основна і майже єдина причина моєї беззастережної помилки.
20.Це було також причиною того, що я вірив, ніби існує також якась субстанція зла, бридка й неоформлена маса, чи то дуже скупчена (її називали землею) 1, чи то дуже розріджена й ніжна, неначе тіло повітря, у якому їхня уява бачила духа зла, що тиняється по цій землі2. А тому, що моя побожність, хоча й дуже слабо освічена, змушувала мене вірити, що добрий Бог ніяк не міг створити злої природи, я виставив проти себе дві ворожі маси, одна й друга були безконечні, але розміри злої були менші, а доброї більші; і саме з цієї згубної скверни випливали для мене й інші окаянності. Бо коли моя душа намагалася навернутися на католицьку віру, щось відпихало мене від неї, тому що ідея, яку я виробив собі про католицьку віру, ще не була досконала. Мені здавалося побожнішим вірити в те, що Ти необмежений не з усіх боків. Боже, — Ти, перед ким я визнаю милосердя Твоє до мене, — а тільки з того одного боку, де маса зла протиставляється Тобі (але тут треба було визнати, що Ти обмежений), тобто не міркувати, що Ти обмежений з усіх боків виглядом людського тіла. І кращим здавалося мені вірити, що Ти не створив зла (зло видавалося мені в моєму неуцтві не просто субстанцією, а субстанцією тілесною, бо духа я не міг уявити собі, хіба тільки як дуже ніжне тіло, що тим більше розпростирається у просторі), ніж міркувати, що природа зла, такого, як, собі уявляв, походить від Тебе. Я думав, що й наш Спаситель, Твій Єдинородний Син, воплотився для нашого спасіння зі світлої маси тіла Твого; і більше щодо Нього я не вірив ні в що, хіба тільки в те, що підсовувала мені моя дурна уява. Я думав, що така натура не могла народитися з Діви Марії без тілесного єднання. Але як це єднання, яке я собі символічно змальовував в уяві, відбулося без заплямування, — я не уявляв. Отже, я намагався вірити в його втілення, боячись, щоб не мусив повірити в тілесне заплямування. Сьогодні, коли Твої одухотворені сповідники читатимуть цю мою “Сповідь”, вони сердечно і поблажливо сміятимуться з мене, але ж я був такий.
XI. Слабкі аргументи маніхейців проти Святого Письма. З в ’язки Августина з католицькими мужами
21.Досі критика, яку маніхейці звертали проти Твого Письма, здавалася мені незаперечною. Все-таки я хотів інколи обговорювати деталі з якимось визначним знавцем того Письма, щоб переконатися, що він думає про них. Бо вже якийсь Ельпідій виголошував публічні доповіді, виступав у диспутах проти тих самих маніхейців, і вже в Карфагені його слова зробили на мене деяке враження, бо він наводив такі цитати із Святого Письма, що нелегко було їх заперечити. Аргументи маніхейців здавались мені також слабкими, зрештою, вони не любили формулювати їх публічно, тільки наводили їх тайкома. На їх думку. Святе Письмо Нового Заповіту було підроблене, сам не знаю ким, аби прищепити єврейський закон християнській вірі. Зрештою, вони самі не показували жодних непідроблених примірників. Але я вмів створювати тільки матеріальні образи, а це були передусім ті “маси”, що пригнічували мене, тримали немов спаралізованого; і я, пригнічений, задихався під їхнім тягарем і даремно намагався вдихнути в себе прозоре й чисте повітря Твоєї правди 1.
XII. Августинові починають не подобатися римські студенти за їхні вибрики
22.Отже, я з запалом розпочав ту діяльність, для якої приїхав до Рима, тобто навчати риторики. Спочатку я збирав учнів у себе вдома, і через них і завдяки їм почав давати пізнавати себе. Аж ось дізнаюся, що в Римі діються речі, яких би я був не стерпів у Африці. Бо, як казати правду, мене запевняли, щ о вибрики, притаманні тамтешній зіпсованій молоді, тут були невідомі. Але буває й таке, додавали, що учні, аби не платити гонорару своєму вчителеві, змовляються і всією громадою переходять до іншого вчителя без огляду на будь-яку віру й справедливість, а тільки з любові до гроша. І моє серце почало їх ненавидіти, хоч це не була ще “повна ненависть” 2, бо я ненавидів їх більше з упередження, щоб самому не зазнавати чогось із їхнього боку, ніж за те, що вони заподіювали іншим. А такі люди справді безчесні. Вони ведуть розпусне життя “далеко від Тебе” 1, вони хапаються за минуще, що є іграшкою часу, ловлять брудний зиск, який каляє їхні руки; вони хочуть охопити той світ, що проминає; не звертають уваги на Тебе, хто завжди триває, й закликає їх повернутися до Тебе, і прощає повії — людській душі, коли вона до Тебе повертається. Я ще й нині ненавиджу таких людей за їх скверну, за їх моральне звихнення, хоч і люблю їх за те, що вони хочуть виправитися, аби вище грошей поставити знання, яке вони добувають, а вище знання Тебе, Боже, що є Правдою, невичерпним джерелом усякого певного Добра і пречистим спокоєм. Але тоді я вважав за краще не терпіти їхньої скверни з огляду на моє власне добро, ніж намагатися, щоб вони навернулися до Тебе.
XIII. Августин у Мілані. Зустріч із святим Амвросієм
23.І як тільки місто Мілан звернулося до префекта Рима, щоб він вистарався для нього вчителя риторики, обіцяючи при цьому навіть зробити це на державний кошт, я заходився коло того, щоб за допомогою тих самих приятелів, задурманених маніхейським безумством, самому зайняти це становище. Я йшов туди, щоб розстатися з ними, але ні вони, ні я не знали цього. Я виголосив пробну промову перед Симмахом, тодішнім префектом міста. Вона припала йому до вподоби, і він послав мене до Мілана. Зразу ж після приїзду я пішов відвідати єпископа Амвросія, відомого на весь світ як найкраща душа і Твій побожний раб. А його палка проповідь розподіляла щедро між Твоїм народом “щедру субстанцію пшениці Твоєї”, “радощі оливи Твоєї” 2, та “тверезого сп’яніння” вина Твого. У моїй несвідомості провадила мене до нього рука Твоя, щоб він мене, вже свідомого, завів до Тебе. Цей раб Божий прийняв мене по-батьківськи і зрадів моєму приходові зі щирою любов’ю ближнього, справді гідною єпископа. І я полюбив його, спочатку не як учителя правди (я вже втратив усяку надію знайти такого у Твоїй Церкві), але як прихильну до мене людину. Я дуже пильно прислухався до його проповідей для народу, не тому, зрештою, що вони мені подобалися, а щоб упевнитися, чи його красномовність стоїть на такій висоті, про яку казали люди, і чи він стоїть вище чи нижче від своєї слави. Затаївши дух, я прислухався до його слів, але без зацікавлення і з погордою до його провідної думки; але солодощі його проповідей чарували мене. Вони відзначалися більшою вченістю, ніж проповіді Фавста, але спосіб їх виголошення був менш розрахований на те, щоб розвеселити й зачарувати. Що ж до самої провідної думки, то нема жодного порівняння: коли той блукав манівцями брехні, цей учив найздоровішої науки спасіння. Однак спасіння було далеко від таких грішників 1, яким я був тоді. Та все ж таки я поволеньки й несвідомо наближався до нього.
XIV. Під впливом Амвросія Августин відривається від маніхейства і стає “оглашенним”
24.Я бо не дуже дбав про те, щоб ознайомитися з тією правдою, якої він учив, а лише хотів пізнати форму його проповіді. Я вже втратив надію, що шлях до Тебе навстіж відкритий перед людиною, тож мені залишилася тільки ця одна пуста журба. Бо завжди разом з самими фразами, які я любив, вривалися до моєї душі глибокі думки, на які я не звертав уваги. Я не мав сили їх розділити. І тоді, коли я відкривав своє серце, щоб прийняти красномовні слова, туди одночасно вкрадалася, хоч і поступово, правда, яку вони несли з собою. Спочатку я зауважив, що можна залишати його твердження, а католицька віра могла б спростувати без найменших зусиль всю критику з боку маніхейців, критику, що колись здавалася мені непереборною. Мене найбільше вражало те, що я не раз і не два чув, як він дотепно тлумачив суперечливі й темні місця Старого Заповіту 2, дослівне пояснення якого заганяло мене в могилу 3. А коли я вислухав щ е більше розділів із тих книг, духовне значення яких він пояснював, я вже почав засуджувати своє знеохочення, принаймні те моє переконання, щ о взагалі неможливо протиставитися тим, хто проклинає і висміює Право і Пророків. Однак я ще не думав, що мені треба звернути на католицький шлях, оскільки він міг мати своїх учених і красномовних захисників, які зуміли б спростувати всі закиди за допомогою численних аргументів, не думав я й засуджувати свого становища, в якому я вже опинився, бо ж сили захисту вирівнювалися. Адже католицька Церква зовсім не скидалася на переможену, але ще й не стала переможницею.
25.Тоді я справді до краю напружив свій розум, щоб знайти незатерті аргументи, за допомогою яких можна було б подолати переконання маніхейців. Коли б мій розум міг уявити собі духовну субстанцію, він зразу ж розбив би всі ці вигадки й вимів би їх із моєї уяви. Але марно. Однак щодо зовнішнього світу, цієї природи, царства, що доступне нашим чуттям, то мої міркування й порівняння веліли мені шукати значно більше правдоподібності в поглядах більшості філософів. Так, сумніваючись у всьому, ідучи за принципом академіків (таким, як його назагал усі розуміли), хвилюючись і невпевнено метаючись то сюди, то туди, я вирішив покинути маніхейців, вважаючи, що в такому стані нерішучості я не повинен далі лишатися в цій секті, яку я вже цінив менше, ніж деякі філософські школи. Одначе тим філософам, які не знали спасенного імені Христа, я рішуче відмовився довірити лікування недуги моєї душі. Отже, я вирішив залишатися катехуменом у католицькій Церкві, тій Церкві, яку припоручили мені мій батько і моя мати, доти, доки не засяє якесь певніше світло, куди б я міг спрямувати свої кроки.
Книга шоста I. Відновлення антикатолицьких упереджень Августина. Моральний стан Августина, у якому знайшла його мати Моніка у Мілані
1.Надіє моя від перших хвиль молодості моєї, де ж Ти була і куди відійшла Ти від мене? 1 Чи ж не Ти створила мене, чи ж не Ти відрізнила мене від чотириногих і зробила розумнішим за птахів небесних? І я блукав у темряві й на слизькій дорозі, шукав Тебе поза собою, але не знаходив Бога серця мого; я вгруз у “морську безодню” 2 і втратив віру й надію, що знайду колись правду. І прийшла мати моя, щоб наздогнати мене; вона, сильна своєю побожністю, йшла за мною по суходолу й по морю, від Тебе беручи впевненість при всіх небезпеках. У грізні хвилі переїзду вона підносила дух у самих моряків, які звичайно потішають на морі подорожніх новаків, коли ті занепокояться; вона обіцяла морякам, що щасливо прийдуть до своєї мети, тому щ о Ти обіцяв їй це у видінні. І вона знайшла мене у грізній небезпеці: я втратив усю надію віднайти правду! Коли ж я сказав їй, що я вже не маніхеєць, але ще й не християнин-католик, вона не підскочила з радості від цієї звістки, як від якоїсь новини. Вона лише заспокоїлася трохи щодо мого нещастя, яке змушувало її оплакувати мене перед Тобою, як небіжчика, якого Ти мав воскресити. Вона показувала мене Тобі на морях думок своїх, щоб Ти сказав синові вдови: “Юначе, кажу тобі: встань!” 3, і щоб він ожив і знову почав говорити, і щоб Ти віддав його матері його! І серце її зовсім не защеміло від раптової втіхи, коли вона дізналася, що вже в такій великій мірі сповнилося те, про що у сльозах благала вона Тебе щодня. Правда, я ще не дійшов був до правди, але зате вже вирвався з обіймів оманної брехні. Ба, більше, вона впевнена, що Ти даєш ще й те, чого мені недостає, бо Ти обіцяв їй цілість; вона, преспокійна, із сповненим віри серцем, відповідала мені, що вона впевнена в тому, що пообіцяв їй Ісус Христос: заки вона переселиться з цього світу, побачить мене вірним католиком. Ось що вона сказала мені. Але перед Тобою, Джерело милосердя, вона подвоїла свої благання і свої сльози, щоб Ти прискорив свою допомогу і освітлив мою темряву 4. З яким запалом бігла вона до церкви, щоб нахилитися над устами Амвросія, немов “над джерелом, що тече в життя вічне!” 1. Вона любила цього мужа, як Ангела Божого 2, вона дізналася, що це він за той час вивів мене на той шлях, довів мене до того хвилювання непевності, через яке (вона непохитно вірила в це) я перейду від недуги до здоров’я, переступивши через гіршу небезпеку — кризу, як її називають лікарі.
II. Моніка, щоб повинитися перед Амвросієм, без вагання жертвує деякими своїми побожними практиками
2.Так, коли вона принесла на могили святих 3, як вона звикла це робити в Африці, каші, хліба й чистого вина, двірник відкинув ці дари. Коли ж вона дізналася, що єпископ забороняє це, вона з такою побожністю і так слухняно виконала його наказ, що я сам здивувався, як вона так легко стала радше позивачкою за свої власні звичаї, ніж відповідачкою за його єпископську заборону. Бо не налягло на її душу похмілля, а любов до вина не жалила її так, як багатьох чоловіків і жінок, які перед похвалою тверезості відчувають таку саму огиду, як пияки перед склянкою води. Але вона, коли принесла кошик із стравами, призначеними для куштування й розподілу, то для прикладу іншим не брала більше однієї чарки вина, розведеного до смаку її тверезого піднебіння; а коли мала вшанувати таким чином більше могил небіжчиків, то брала з собою ту саму маленьку чарочку і клала на кожній могилі. І цим вином, змішаним з водою та вже й розігрітим, ділилася маленькими ковтками з присутніми вірними, бо вона шукала в тому побожності, а не власної розкоші. І з того часу, коли вона дізналася, що цей преславний проповідник, цей учитель побожності заборонив ці практики навіть тим, хто виконував їх по-тверезому, аби не давати нагоди п’яницям напиватися, а також тому, що такі “поминки” дуже схожі на поганські забобони, вона з щирого серця утрималася від того і замість кошика, повного земних овочів, навчилася носити на могили мучеників серце, повне найгарячіших молитов: тим, хто терпів нестатки, давала, що могла, бажаючи бодай таким чином причаститися до тіла Господнього, тому що, наслідуючи Його Страсті, мученики принесли в жертву свою мученицьку смерть 1 і були увінчані. Однак мені здається. Господи Боже мій, бо так розуміє серце моє перед лицем Твоїм, що моя мати, мабуть, не могла б так легко відмовитись від свого звичаю, коли б це наказав хтось, кого б вона не любила так, як Амвросія. Вона так сердечно любила його з огляду на моє спасіння, а він її за її таке побожне життя, за її сердечний запал, з яким робила вона всі діла свої і ходила щодня до церкви2. І так частенько, зустрівшись десь зі мною, він не міг нахвалитися нею і називав мене щасливим, бо маю таку матір. Але він не знав, якого сина має вона в мені, сина, що сумнівався в усьому і вже не мав надії знайти шлях життя!3
III. Августин зволікає з тим, щоб порозумітися з Амвросієм. Публічна наука Амвросія висвітлює Августинові чимало спірних питань
3.Я ще не зітхав у молитвах своїх до Тебе, щоб Ти прийшов на допомогу мені. Мій розум із натугою звернувся до досліджень і загорівся до дискусії. Самого ж Амвросія я вважав щасливою людиною в очах світу, бо ж достойні особи високо шанували його. Лише його безшлюбність видавалася мені важкою. Але які надії леліяв він у своїй душі, які бої зводив із спокусами, що налягали на його власну велич, скільки розради знаходив він у своєму опорі, скільки радощів смаку зазнавав він тоді, коли споживав Твій хліб своїми тайними вустами, щ о були в його серці, про все те я не мав найменшого уявлення. Так само й він не знав моїх хвилювань, ані тієї прірви моєї небезпеки. І я не мав змоги запитати його про те, що хотів, і так, як хотів; юрба відвідувачів, яким він допомагав у клопотах, викрадала в мене аудієнцію й розмову. А коли він не займався ними, то ту коротеньку хвилинку часу використовував або для підкріплення свого тіла необхідною поживою, або свого духу — літературою. А коли він чигав, то його очі перебігали по сторінках, а думка заглиблювалася в їх суть; але його голос і мова відпочивали. І не раз, коли я там опинявся, — бо доступ до нього нікому не був заборонений і не було звичаю повідомляти його, хто прийшов, — я бачив, як він читав мовчки і ніколи інакше. Я чекав, довго сидячи мовчки (бо хто ж би відважився порушити таку глибоку увагу?), а потім відходив, догадавшися, що не пора накидатися йому в такий коротенький проміжок часу, який він використовував для скріплення свого розуму і коли така велика навала чужих інтересів дозволила йому хвилинку спочити. Можливо, він остерігався читати вголос, боячись, щоб уваж ний і кмітливий слухач не змусив його давати пояснення щ одо деяких тем них розділів, і щоб він не був змушений дискутувати з ним над якимись труднішими питаннями і таким чином витрачати більш у частину часу, призначену на твори, які він вирішив простудіювати: хоча й необхідність берегти голос, що так легко вичерпувався, могла бути слушною причиною тихого читання. Та хоч би які були його погляди на цю справу, вони в такої людини, як він, могли бути тільки слушними.
4.Одне лиш певне: я не мав нагоди запитати так, як хотів, про Твоє святе віщування, що оселилося в його серці, за винятком того, що він міг дуже коротко вислухати. Я в гарячковому сум’ятті чекав вільної хвилини, щоб відкрити перед ним своє серце, але не міг знайти такої хвилини. Я не пропустив ж одного дня Господнього1, щоб не послухати, як він прекрасно пояснював людям “слово правди” 2, і щораз більше й більше укріплювався, переконувався, що він міг би розплутати всі вузли єхидних наклепів, що їх зводили мої обманщики3 на Святе Письмо. Коли ж я зрозумів, що слова “За образом Божим створив Бог людину”4 Твої духовні сини не пояснювали таким чином, як вони повинні були б вірити або уявляти собі Тебе, обмеженого формами людського тіла, і хоч я не мав ані крихітки ясного уявлення щ одо того, якою може бути духовна субстанція, та все-таки я червонів з радості на саму дум ку, щ о протягом стількох років брехав не на католицьку віру, а лише на обмани, щ о їх викликала тілесна уява. Моя легковажність і безбожність полягала власне в тому, щ о, замість дошукуватись правди, я висловлював сам і звинувачення. Ти Найвищий, Найближчий, Найпотаємніший, Найпроявніший, Ти, щ о не маєш одних членів більших від інших, Ти, щ о цілий всюди, й немає Тебе в жодному місці, Ти, що не маєш нічогісінько спільного з нашою тілесною статтю, однак Ти створив людину “за образом своїм і подобою своєю ”, і, глянь, людина від голови аж до стіп — у певному місці.
IV. Під впливом проповідей Амвросія Августин розуміє науку Церкви
5.Бо коли я не знав, яким чином людина є Твоїм образом, я повинен був постукати в двері й дізнатися, у чому суть цієї віри, а не виступати безсоромно проти цього, начеб воно було так, як я міркував. Тож тим сильніше гризло моє серце жадання прибитися нарешті до якогось певного берега, тим більше я соромився того, що так довго дозволяв зводити і обманювати себе обіцянкою правди і що через хлоп’ячі помилки та свою зарозумілість плів стільки нісенітниць, начеб вони були непохитною правдою. Бо аж згодом з’ясувалося, що всі ті твердження були помилкові. Мені вже стало ясно, що вони непевні, а я ще недавно вважав їх певними, коли висував сліпі обвинувачення проти Твоєї католицької Церкви. Хоча мені й не довели переконливо того, що Твоя Церква вчила правди, але в усякому разі вона не вчила того, що я так завзято засуджував. Звідси йшла моя гризота, і той поступ, що відбувався в мені, і моя радість, Боже мій, бо я переконався, що єдина Твоя Церква, Тіло Твого Єдинородного Сина 1, у якій мені ще маленькому хлопчику витиснули ім’я Христа, не полюбляла дитячих вигадок, і що ніде у своїй святій науці вона не поміщала Тебе, Творця Всесвіту, у просторі, хоч би найвищому і найрозлогішому, але все-таки обмеженому з усіх боків обрисами людського тіла.
6.Я радів також із того, що давні книги “Законів” і “Пророків” я тепер чигатиму вже не тими очима, яким раніше вони видавалися абсурдними, чому я й спростовував думки Твоїх святих; насправді ж Твої святі думали не так, як я їх розумів, тож тепер я залюбки прислухався, як Амвросій частенько повторяв у своїх проповідях до народу: “Буква вбиває, а дух животворить” 2. Тим-то, розвваючи містичний серпанок, він відкривав символічне значення там, де, здавалося, буква вчить безглуздої науки; він не говорив нічого такого, що б мене ображало, хоч тоді я щ е не знав, чи він говорить правду. Я стримував своє серце від прихильності до чого-небудь зі страху перед карколомним безголов’ям, і ця непевність клала мене живцем в могилу. Бо я хотів щодо невидимих речей бути певним так само, як у тому, що сім плюс три дорівнює десяти 3. Бо я ще не був таким навісним, щоб думати, що навіть цього (математичного числа) не можна збагнути розумом; однак я хотів бути певним, що знаю правду про всі речі — чи то тілесні, віддалені від моїх чуттів, чи то духовні, яких моя думка ще не вміла уявити собі без тіла. Отже, я повинен був вірити, щоб вилікуватися, щоб нарешті очистилися очі духа мого і могли звернутися якимось чином до Правди Твоєї1, вічної і без жодних вад. Але дуже часто буває й так, що той, хто вже раз зіткнувся з поганим лікарем, боїться потім довіритися навіть доброму. Так було й зі здоров’ям моєї душі. Тільки віра могла вилікувати її, але вона зі страху, що її можуть обманути, відмовлялася від такого лікування. Вона опиралася перед вірою, перед тим ліком, що Ти його виготовив своїми руками, й розбризкав поміж недужих по цілому світі, й визначив його найдоцільнішу дію.
V. Чого не можна зрозуміти, в те треба вірити
7.Але відтоді я почав більше цінувати католицьку науку, бо знаходив у ній більше розумної скромності й більше шляхетності, коли вона наказувала мені вірити в те, що взагалі не було доведене (чи тому, що доказ був можливий, але не для всіх, чи тому, що доказ був узагалі неможливий), ніж у маніхейців, які висміювали віру, зухвало обіцяючи знання, а потім веліли вірити в безліч казкових нісенітниць, посилаючись на те, що їх не можна довести2. А потім Ти, Господи, своєю дуже лагідною й дуже милостивою рукою почав поволеньки доторкатися до мого серця і вгамовувати його, і я почав помічати, що вже вірю в безконечність речей, хоч я їх і не бачив, і не був при тому, як вони творилися; наприклад, так багато подій в історії народів, так багато подробиць, що стосувалися тих місцевостей і міст, яких я ніколи не бачив, — усе те, що я приймав на віру від приятелів, лікарів і тисяч інших людей, бо коли б не було такої віри, то ми взагалі не мали б що робити в цьому житті. Хіба ця непохитна віра не впевнює мене остаточно в тому, від яких батьків я народився? Чи ж я міг би знати це, коли б не вірив у те, що чув і слухав? Ти також переконав мене, що треба картати не тих, хто твердо вірить у Твоє Письмо, прийняте з такою великою повагою в усіх народів, крім невіруючих, що я повинен остерігатися тих, що говорять: “Звідки знаєш, що ці книги були об’явлені людському родові через духа Правдивого Бога, Єдиного, який є сама Правда?” Бо саме в це треба було непохитно вірити тому, що в цій софістичній боротьбі наклепницьких закидів, у цьому конфлікті філософів, творів яких я прочитав так багато, мені не стає сили викоріняти в собі за один день віри в те, що Ти існуєш, хоч я щ е не знав, чим Ти є, і не сумнівався в тому, що Твоє Провидіння кермує всіма справами людей.
8.Правда, що моя віра в це була то сильнішою, то слабшою; однак я завжди вірив, що Ти існуєш і що турбуєшся про нас, хоч я ще не знав, як треба уявляти Твою натуру або який шлях веде й приводить до Тебе. Отже, якщо ми не можемо збагнути правди чистим розумом, то наше безсилля потребує підпори Святого Письма, і з того часу я почав вірити, що Ти не міг би надати цьому Письму такої великої ваги в цілому світі, коли б Ти не хотів, щоб через нього вірили в Тебе, щоб через нього шукали Тебе 1. Бо, почувши задовільні пояснення того, що здавалося мені нісенітницями і що вражало мене звичайно в цьому Письмі, я почав відносити їх до глибини їхніх правдивих тайн. Святе Письмо видалося мені тим більш гідним поваги і святої віри саме тому, що воно приступне кожному читачеві, але навіть при найпильнішому науковому розгляді зберігає маєстат своєї тайни. Ясність його мови, скромна простота стилю робить його приступним для всіх, тому воно й може справляти сильний вплив на тих, хто не “легкого серця”, і саме тому воно зібрало у своєму ласкаво-милостивому лоні всіх людей, але не дозволило всім перейти аж до Тебе через вузенький отвір, а лише маленькій кількості людей 2, проте незаперечно більшій, ніж коли б воно не відзначалося таким маєстатом свого значення і коли б не притягало юрби на лоно своєї скромної святості. Я так міркував, а Ти був біля мене; я зітхав, а Ти вислуховував мене, я хвилювався в сумнівах, а Ти керував мною; я йшов широким світським шляхом 3, а Ти не залишав мене.
VI. Безрадність честолюбства. М рії про щастя. Випадок показує Августинову марноту
9.Я всім серцем бажав почестей, багатства, шлюбу, а Ти сміявся з мене. Ці похоті завдавали мені найбільшого клопоту, а Ти був настільки добротливіший, наскільки менше дозволяв мені знаходити радощі в тому, що не було Тобою. Поглянь на моє серце. Господи, Ти, хто хотів, аби я пригадав собі це й висповідався перед Тобою. Хай пригорнеться тепер до Тебе душа моя, яку Ти зірвав із цупкого гачка смерті. Яка нужденна була вона! А Ти ще колов до живого її рану, щоб вона, покинувши все, повернулася до Тебе, який над усім 1 і без якого не було б нічого, — щоб повернулася до Тебе й вилікувалася. Який же я був безталанний! І як Ти довів до того, щоб я відчув свою нужденність? Було це того дня, коли я готувався виголосити панегірик на честь Кесаря2; я сподівався виголосити там чисту брехню, а та брехня мала нагородити мене оплесками слухачів, свідомих тієї брехні. І від цього розхвилювалося й забилося моє серце й горіло у вогні думок, що вбивали його. Аж ось, переходячи якоюсь міланською вулицею, побачив бідного жебрака, який уже, мабуть, підхмелився, бо в найкращому настрої жартував і тішився. Я зітхнув і почав розважати зі своїми приятелями, що йшли зі мною, у яке велике нещастя кидає нас наше власне божевілля. Невже всі ми тоді, ледве тягнучи під жалом похотей тягар безвір’я, який зростав щохвилі, не бажали нічого іншого, як тільки добрести до тієї радісної безжурності, у якій випередив нас цей старець-жебрак і куди ми, мабуть, не дійдемо ніколи? Те, що він уже осягнув завдяки кільком шагам, які вижебрав у перехожих, я б міг назвати радощами хвилинного щастя, — я ж шукав того самого, йдучи до нього тернистими кружними стежками й тисячними шляхами. Немає сумніву, що він не зазнав справжнього щастя, але ж і я у своїх честолюбних починаннях шукав ще оманливішого щастя. У всякому разі, він був сповнений радощів, а я тривоги; він безжурності, а я неспокою. І коли б хтось запитав мене, чи я волів би радіти, чи лякатися, я б відповів: “Радіти”; а коли б мене хтось запитав, чи я волів би стати таким, як цей жебрак, чи лишитися таким, як є, то я вибрав би друге, незважаючи на журбу та тривогу, що з’їдала мене. Щ о за нахабство! Невже я думав слушно? Я не повинен був цінувати себе вище за нього лише тому, що я був ученіший, бо мої знання не давали мені більшого задоволення, вони були в мене тільки засобом подобатися людям, а не чогось їх навчати. Ось чому Ти “трощив кості мої” 3 палицею суворості своєї.
10.Нехай же відійдуть від душі моєї ті, що кажуть їй: “Важливо, хто з чого радіє. Цей жебрак радів з похмілля, а ти хотів радіти зі слави!” Яка ж це слава, Господи? Слава, якої нема в Тобі! Його радість не була справжньою радістю, і так само моя слава не була справжньою славою, вона тільки ще більше тривожила мій душевний спокій. І тієї самої ночі цей жебрак пішов виспатися зі свого похмілля, а я зі своїм спав і прокидався, лягав спати й уставав з тим самим. А скільки днів, Ти знаєш про це! Так, я згоден з тим, що треба дивитися, хто чим радіє, і радощі надії, що спираються на віру, відрізняються незмірно від цього примарного щастя. Така сама різниця була тоді й між нами. І, напевно, він був щасливіший за мене не тільки тому, що увесь розпливався в радощах, коли мене з’їдала журба, але й тому, що він придбав собі вина за побажання щастя перехожим, тоді як я своєю брехнею шукав пустої слави. Я сказав багато в такому дусі своїм дорогим друзям. І частенько при такій нагоді я досліджував себе, щоб переконатися, у якому я стані, і знаходив, щ о в поганому. Я терпів, а тим часом подвоював своє лихо; а коли мені навіть здавалося, що мене чекає якийсь успіх, я вже не мав бажання простягати до нього рук, бо він випурхував, перш ніж я встигав його вхопити.
VII. Аліпій і Августин
11.Такі були теми моїх меланхолійних розмов з приятелями, що жили подібним життям. Але найбільше й найсердечніше з усіх я розмовляв з Аліпієм 1 і Небрідієм 2. Аліпій народився в тім самім містечку, що й я; його батьки належали до найзнатніших громадян міста. Він був молодший за мене, був моїм учнем з того часу, коли я почав навчати спершу в Тагасті, а згодом у Карфагені; він дуже любив мене, бо йому здавалося, що я добрий і мудрий. Я ж відплачував йому таким самим почуттям за його великий вроджений нахил до чесності, що зразу ж впадав у вічі, незважаючи на його юнацький вік. Однак паща карфагенських звичаїв з її скаженою жадобою пустих видовищ проковтнула і його, штовхнувши на божевілля циркових ігрищ. У той час, коли він, жалюгідний, валявся там, я викладав у державній школі ритоку; але він щ е не приходив на мої лекції через якесь непорозуміння, що виникло між його батьком і мною. Я вже знав його згубну похіть до цирку, і саме це особливо лякало мене, що він змарнує, або, може, вже й змарнував найкращі надії. Але остерегти його й завернути з цього шляху енергійним втручанням я не мав змоги ані в ім’я доброзичливої приязні, ані на підставі прав учителя. Я уявляв собі, що він стосовно мене поділяє погляди батька. Але насправді він не був такий. Тим-то він, незважаючи на волю батька, почав вітатися зі мною, сідав на лавку в моїй аудиторії, слухав якийсь час мої лекції і відходив.
12.Та з часом я зовсім забув про свій намір вплинути на нього, щоб він не марнував таких великих природних здібностей через своє сліпе й пристрасне захоплення пустими іграми. Але Ти, Господи, що тримаєш у руках стерно, яким керуєш усіма створіннями, Ти не забув про Аліпія як про майбутнього раба Святих Твоїх Тайн1, між синами Твоїми, а щоб його виправлення вважали без найменшого сумніву Твоєю справою, Ти використав мене як знаряддя, але я не був свідомий цього. Бо одного дня, коли я садів на своєму звичайному місці, а переді мною сиділи мої учні, увійшов Аліпій, привітався зі мною й почав пильно прислухатися до питань, які я обговорював у своєму викладі. Ненароком я мав у руках текст. При поясненні його мені спало на думку дуже вдале порівняння з цирковими іграми, а щоб викласти свою думку дуже образно і ясно, я випустив кілька їдких стріл у бік рабів, обплутаних тим божевіллям. Ти знаєш. Боже мій 2, що я в ту хвилину не думав вилікувати Аліпія від цієї зарази. Але він тут-таки прийняв мої закиди на свій рахунок, переконаний, що все те було звернене до нього. Хтось інший розсердився б на мене, але благородний юнак використав це як нагоду розсердитися на себе самого і ще гарячіше полюбити мене. Бо Ти вже колись сказав, і увів це до Свого Письма: “Вилай мудреця, а він любитиме тебе”. Я його не вилаяв, але Ти, що послуговуєшся всіма, незалежно від того, знають вони про те, чи ні, Ти за відомим Тобі порядком, а порядок цей справедливий. Ти зробив з мого серця й мого язика жевріюче вугілля3, щоб випалити до живого всихаючі частини цієї душі 4, що подавала такі великі надії, і таким чином вилікувати її. Нехай замовчує хвалу Тобі той, хто не вміє зважити милосердя Твого, яке я підтверджую Тобі з глибин серця мого 5. Справді, коли Аліпій почув це від мене, він вирвався з безодні, у яку залюбки занурювався, знаходячи там дурманну втіху і вже не бачачи світла. Твердою стриманістю він очистив свою душу, відкинувши далеко від себе весь бруд цирку, і більше вже не ступила туди його нога. Потім він зламав упертість свого батька і одержав від нього дозвіл взяти мене собі за вчителя. Той поступився і дав на це свою згоду. Аліпій почав знову ходити на мої лекції і разом зі мною потрапив у сіті маніхейського забобону; йому подобалася лицемірна стриманість маніхейців, яку він вважав за справжню й щиру, не знаючи того, що під цією стриманістю криється божевілля й обман, на який ловилися вибрані душі, які ще не могли збагнути всіх глибин чесності й дуже легко дозволяли ошукувати себе зовнішнім виглядом того, що було тільки машкарою і удаваною чесністю.
VIII. Яким шляхом прийшло до Аліпія його захоплення театром
13.Дбаючи про світську кар’єру, прагненням до якої заполонили його душу батьки, він ще переді мною виїхав до Рима, щоб студіювати там право, і саме тут опанувала його якась надзвичайна й неймовірна жадоба до ігрищ. Спершу він ставився до тих ігрищ з погордою й відразою, але його приятелі й співучні, вертаючись з обіду, зустріли його ненароком на вулиці і, хоч як уперто він відмовлявся й чинив опір приятельському насиллю, затягли його до амфітеатру, де того дня відбувалися криваві й смертельні ігрища. Він сказав їм так: “Ви можете затягти туди моє тіло і посадити його там, та чи ви вірите в те, що змусите мій дух і мої очі віддатися тим ігрищам? Я буду там, але не душею! Таким чином я переможу й вас, і самі ігрища”. Почувши це, вони ще завзятіше почали тягти його туди вже з самої цікавості, чи справді він дотримає слова. А коли вони прийшли до цирку й сяк-так порозсідалися, довкола вже розгорілися несамовиті пристрасті. Аліпій замкнув двері очей своїх і заборонив своєму серцю брати участь у тих сороміцьких страхіттях. О Боже, коли б він щ е заткнув і вуха! Бо раптом під час змагання серед публіки зчинився страшний крик, що потряс і його. Перемогла його цікавість. Він, нібито готовий будь-що злегковажити те, що там побачить, і вийти переможцем, відкрив очі, і в ту ж мить одержав більшу рану на своїй душі, ніж на тілі той, кого він з таким запалом шукав своїм зором. Його падіння було страшніше за падіння гладіатора, яке викликало такий несамовитий крик. Цей крик удерся до його вух і відкрив його очі, щоб полегшити удар, якого зазнала його душа, радше зухвала, ніж відважна. І виявилася вона тим більше безсилою, що була надто самовпевнена і не покладалася на Тебе. Бо як тільки він побачив ту кров, зразу ж і сам увібрав у себе всю жорстокість ігрищ. Замість того, щоб відвернутися, він уп’явся очима в це видовище. Він черпав звідтіля божевілля, хоч сам не помічав цього; він пристрасно розкошував цією ганебною боротьбою й упивався кривавою насолодою. І він уже не був тією самою людиною, яка щойно прийшла сюди; він став уже одним із юрби, з якою він змішався, став справжнім товаришем тих, хто привів його сюди. Навіщо ж багато говорити? Він придивлявся, кричав, захоплювався і виніс із собою це божевілля, що під’юджувало його не тільки вертатися туди з тими, що його туди затягли, а й випереджати їх і втягати туди інших! Ось із якої прірви витягла його Твоя всемогутня і наймилостивіша рука; Ти навчив його уповати не на себе самого, а на Тебе 1. Але це сталося набагато пізніше.
IX. Прикра пригода Аліпія
14.Однак і цей досвід залишився в його пам’яті лише як лік на майбутнє. І одного разу знову трапився такий самий випадок. Він і далі студіював у Карфагені й приходив на мої лекції. Якось близько полудня він у задумі походжав по Ринку, готуючись до декламування, у якому вправлялися студенти. Ти допустив до того, що сторожі Ринку затримали його як злодія. А допустив Ти це, на мою думку, тільки задля того, Боже мій, щоб цей юнак, який у майбутньому мав дійти такого високого становища, уже відтоді затямив, як треба остерігатися нерозважливої жорстокості, коли людина має засудити іншу людину у якійсь справі, яку треба пильно розслідувати. Отже, він сам прогулювався перед Трибуналом зі своєю табличкою й грифелем і не помітив того, що якийсь юнак з-поміж студентів — професійний злодій, що ніс під пахвою сховану сокиру, — підійшов до свинцевого поруччя, яке стирчало високо на Банкірській вулиці, і почав рубати свинцеві прути. На стук ударів сокири банкіри, що були внизу, зчинили крик і послали людей зловити того, кого тільки там знайдуть. Але злодій, почувши їхні голоси, кинув зі страху своє знаряддя, щоб його не зловили з ним у руках, а сам утік. Аліпій не бачив, як він прийшов, зате побачив, як чимдуж побіг геть. Бажаючи дізнатися про причину цього, Аліпій повернув у той бік, звідки втік злодій, знайшов там сокиру, став і з великого дива задумався. Аж ось надбігають ті, кого послали банкіри, знаходять його самого з тим знаряддям у руках, стук якого й привів їх сюди. Вони скручують його й тягнуть на середину Ринку поміж юрбу мешканців2; вихваляються, що зловили злодія на гарячому і ведуть його, щоб віддати на суд.
15.Але тут мала вже скінчитися його наука. Бо зараз же. Господи, Ти прийшов на допомогу невинному, бо Ти був єдиним свідком його. І коли вже його вели чи то до в’язниці, чи на страту, перейшов їм дорогу якийсь будівничий, що мав найвищий нагляд над будівлями. Сторожі зраділи, що зустріли саме його, бо він завжди підозрював, що речі, які щезали з Ринку, опиняються саме в них; нехай же тепер переконається, хто насправді краде. Однак цей чоловік частенько бачив Аліпія в домі котрогось сенатора, якого він часто відвідував. Він зразу ж упізнав його, узяв за руку, відтягнув у бік від юрби й запитав про причину такого нещастя. Коли ж дізнався, що трапилося, наказав сторожам і юрбі, що, погрожуючи, стояла довкруг, іти за ним. Вони прийшли до дому того юнака, який скоїв злочин. Перед дверима сидів молодий раб, надто малий, щоб розуміти, що може впакувати свого пана в халепу, тож він дуже легко пояснив усе, до того ж він супроводив свого пана на Ринок. Коли Аліпій упізнав його, сказав про те будівничому. Той показав хлопцеві сокиру. “Чия це сокира?” — запитав. “Наша”, — зразу ж відповів хлопець. Йому поставили ще декілька запитань, і він усе розповів. Так уся провина впала на цей дім, що дуже збентежило юрбу, яка вже тріумфувала над Аліпієм. Майбутній сіяч слова Твого, суддя — третчик 1 багатьох справ у Церкві Твоїй відійшов звідтіля багатший одним досвідом і моральною наукою.
X. Безкорисливість і чистий характер Аліпія. Небрідій ділиться сумнівами з Августином і Аліпієм
16.Отже, я знайшов його в Римі. Він щиро прив’язався до мене і, щоб бути при мені, вирушив зі мною до Мілана, сподіваючись знайти якусь посаду, пов’язану з правом, яке він студіював. Це було більше бажанням його батьків, ніж його самого. Він уже тричі засідав як лавник при розправах. Усі його товариші дивувалися його безкорисливості, а він ще більше дивувався тим, що золото ставили вище за правоту. Його вдачу випробовували не тільки принадами, а й жалом страху. У Римі він виконував обов’язки асесора князя, міністра фінансів Італії. Жив тоді в Римі дуже впливовий сенатор, якому підкорялося дуже багато людей чи то через його добродійність, чи зі страху. І, як це дуже часто буває серед можновладців, він хотів дозволити собі щось таке (не знаю, щ о саме), щ о було б протизаконне. Аліпій виступив проти цього. Той обіцяв йому хабара; Аліпій відповів на це сміхом. Тоді він спробував удатися до погроз, — Аліпій потоптав їх ногами. Усі дивувалися з нечуваної несхитності людини, яка не бажала мати собі за приятеля і не боялася мати за ворога такого можновладця, котрий, як було відомо, міг допомогти або зашкодити тисячею способів. Бо й суддя, дорадником якого був Аліпій, хоч, може, й волів би не поступитися, та не відмовлявся відверто. Він кивав на Аліпія, мовляв, той не дозволяє йому, бо й справді, коли б він навіть пішов можновладцю на руку, Аліпій не погодився б на це. Тільки любов до літератури мало не спокусила Аліпія: він хотів, щоб йому переписали рукописи за зниженою ціною для судів. Однак він зважив усе по справедливості і дійшов розумних висновків. Він вище цінував справедливість, що забороняла йому робити це, ніж владу. Та це дрібниця, але “хто вірний у малому, вірний і у великому”, і не буде пустим значення слів, що вийшли з уст Правди Твоєї: “Якщо ви в неправдивій мамоні не були вірні, то хто ж вам довірить правдиве майно? І коли ви не були вірні при керуванні чужим майном, хто ж вам дасть Ваше власне?” 1 Таким був цей мій приятель, що так сильно прив’язався до мене, і так само, як я, сумнівався, який спосіб життя ми повинні вибрати.
17.Небрідій також покинув свій рідний край біля Карфагена і сам Карфаген, де бував дуже часто; покинув багаті маєтності свого батька, покинув свій дім, свою матір, що нездужала, щоб іти за ним; він прибув до Мілана з єдиною метою — жити разом зі мною у пристрасній гонитві за правдою й мудрістю. Палкий і глибокий дослідник умов блаженного життя, найважчих питань, він зітхав так само, як я, вагаючись, хвилювався так само, як я. Ми, троє найспрагліших, що дихали одні на одних своєю власного вбогістю, зверталися до Тебе, щоб Ти у відповідний час дав поживу нашим устам 2. І в кожній гіркоті, що з волі Твого милосердя йшла за всіма починаннями нашого світського життя, перед нами простягалася темрява, коли ми запитували, кому потрібні наші страждання. Ми оберталися, зітхаючи, й казали: “Скільки ж іще це триватиме?” І ми раз у раз повторювали це запитання, а повторюючи, не залишали старого способу життя, бо не бачили нічого певного, за що могли б ухопитися, покинувши старе.
XI. Вагання Августина при виборі способу життя
18.Щодо мене, то я відчував якесь тривожне сум’яття, коли згадував і обмірковував такий довгий проміжок часу від дев’ятнадцятого року мого життя, тобто від тієї хвилини, коли я почав палати любов’ю до Мудрості і твердо вирішив, що коли її знайду, то зразу ж облишу всі марні надії та божевільні брехні пустих пристрастей 3. Аж ось я вже дійшов до тридцятого року життя і грузну в тому самому болоті, жадібний теперішніх радощів, що завжди тікали від мене й розсипалися, коли я йшов і повторював: “Завтра знайду; очевидне явиться мені, і я більше не випущу його. Ось прийде Фавст і пояснить мені все”. Ой великі мужі, академіки!1 Хіба ж ми не можемо докласти наших рук до чогось цілком певного, щоб воно покермувало нашим життям? Але ні! Шукаймо ще старанніше, не втрачаймо надії. Ось уже речі, які в церковних книгах здавалися мені нісенітницею, перестали бути для мене такими. їх можна вже розуміти інакше і достойно пояснювати. Я хочу так довго утверджуватись на тому щаблі, на який поставили мене батьки, коли я ще був хлопчиною, доки не явиться мені ясна правда, без жодної хмаринки. Але де ж шукати її? Амвросій не має часу на розмови; я не маю часу читати. А зрештою, де ж шукати самих книг? Де й коли подбати про них? У кого їх узяти? Визначмо хвилини й розкладімо години для спасіння нашої душі. Згасла велика надія: католицька віра не вчить так, як мені здавалося, і я марно обвинувачував її. “Учені 2 вважають, що гріх уявляти собі Бога у людській подобі. А я вагаюся постукати 3, щоб мені відкрилася інша правда. Передобідні години належать моїм учням. А що ж я роблю в інші? Чому не використовую їх на ці пошуки? Але коли ж я маю відвідувати високопоставлених друзів, допомога яких мені необхідна? Коли ж маю готувати товар 4, що його купують у мене студенти? Коли ж я сам маю підкріпляти свої сили й давати необхідний перепочинок від напруження своєму розуму?
19.Та ні! Невже всі вони мали б пропасти? Облишмо цю пусту суєту. Присвятімо себе єдиному пошукові правди. Життя нужденне; день смерті невідомий; коли ж вона несподівано підкрадеться до мене, у якому стані я відійду звідси? Де ж я навчуся того, чого не потрапив навчитися тут? Чи ж не чекає мене страшна кара за це нехлюйство? А коли тебе утне смерть, і покладе край усім турботам, і позбавить усякого чуття? Отже, те все також треба дослідити”. Але я далекий від таких гіпотез! Хіба нема на те підстави, нема в тому сенсу, що величний блиск християнської віри розсипав свої промені по цілому світу? Бо божество ніколи не довершило б для нас таких величних справ, коли б зі смертю тіла згасало життя душі. Чому ж я ще гаюся з тим, щоб облишити світські надії й усією душею присвятитися пошукам Бога і блаженного життя? “Але стривай! І скороминущі блага чарівні, і солодощі їх також непересічні. Не треба легковажити їх блиску, що манить мене до себе, бо потім соромно буде повертатися. Ось, уже й небагато бракує мені, щоб дійти до якогось почесного становиш. І чого ж більшого маю ще бажати в цьому порядку ідей? Я маю багато впливових друзів. Коли я не прагну домагатися чогось кращого, то можу щонайменше стати президентом трибуналу. Візьму собі жінку, яка має деякий посаг, щоб не збільшувати своїх видатків. І так обмежу свої бажання. Чимало ж визначних і дуже гідних наслідування мужів навіть у шлюбі віддавалося студіям мудрості…”
20.Поки я так говорив собі, а моє серце під подувом таких супротивних вітрів схилялося то в один, то в другий бік, минав час, а я зволікав звернутися до Господа. З дня на день відкладав життя в Тобі, але не відкладав щоденної смерті в самому собі. Люблячи блаженне життя, я боявся його там, де воно справді було; я шукав його і водночас відвертався від нього, бо мені здавалося, що я буду дуже нещасливий, коли не зазнаю жіночих обіймів. А про цілющий лік, що його дає нам Твоє милосердя на вилікування цієї слабості, я не думав, бо ще не пробував його ніколи. Я думав, що стриманість залежить від нашої власної сили, але я зовсім не відчував у собі цієї сили. Я був до такої міри нерозумний, що не знав, що “ніхто, — як каже Святе Письмо, — не може бути стриманим, коли Ти не дав йому бути таким” 1. І напевно Ти дав би мені, коли б я зітханням серця свого стукав до вух Твоїх і коли б із живою вірою поклався на Тебе з усіма своїми турботами.
XII. Питання Одруження
21.По правді кажучи, Аліпій утримував мене від одруження: він раз у раз переконував мене, що, коли б я рішився на таке, то ми вже ніяк не змогли б жити разом, як про це здавна мріяли, плекаючи в безтурботному дозвіллі любов до мудрості. Він тоді сам зберігав заради цього цілковиту чистоту, так що аж дивно, бо вже в перші роки своєї молодості зазнав жіночих розкошів. Однак він зовсім не відчував їх смаку, навпаки, каявся, шкодував і бридився тим і відтоді жив уже в повній стриманості. Та я опирався йому і наводив як приклад тих, що, хоча й жонаті, плекали мудрість, мали заслуги перед Богом і зберігали ніжне почуття вірної приязні до своїх друзів. Я ж сам був дуже далекий від цієї величі їхнього духу. Я був рабом тілесної гарячки і знаходив смертельні радощі в тому, що тягнув свої кайдани, боявся розірвати їх, але відштовхував від себе слово доброї поради, як руку, що, намагаючись визволити мене, могла роз’ятрити болючу рану. Додаймо до цього ще й те, що змій спокуси 1 звертався через мене до самого Аліпія, обплутував його, послуговуючись моїми словами, щоб розставляти на його шляху солодкі пастки, у яких могли б заплутатися його чесні й вільні ноги.
22.Він дуже дивувався, що я, кого він цінував так високо, дозволив собі спійматися на гачок розкошів. Бо хіба ж я не дійшов аж до того, що в розмовах на цю тему запевняв його, що я, безумовно, не міг би жити без жінки? А щоб захистити себе перед його великим здивуванням, додавав, що існує велика різниця між тими втіхами, яких він зазнав похапцем і покрадьки і спомин про які вже майже стерся, а тому легко викликає в нього огиду до них, та розкошами мого любовного зв’язку, у якому я б жив. А коли б той зв’язок закінчився ще й одруженням, то нема чого й дивуватися, що я ніяк не годен погордувати таким життям. Тоді й у нього почало пробуджуватися бажання рішитися, не стільки під впливом принад змальованих мною плотських розкошів, скільки з самої цікавості 2. Він заявив мені навіть, що хотів би пізнати, як виглядає те щастя, без якого моє життя, яке йому так дуже подобалося, здавалося мені не життям, а карою. Бо його дух, вільний від тих пут, чудувався з такого рабства, а це зачудування вело його до бажання випробувати все на собі; він збирався в дорогу до цього досвіду, хоч це й загрожувало йому тим, що він сам потрапить у таке саме рабство, яке викликало його подив, бо він хотів “обручитися зі смертю”, а “хто любить небезпеку — потрапить у неї” 3. Та ні він, ні я майже не брали тоді до уваги суттєвої принади і краси подружжя — так би мовиш , обов’язку керуватися спільним життям і виховувати дітей. Ні, те, що найбільше манило мене і так сильно мучило, це була моя звичка вдовольняти ненаситну похіть, тоді як Аліпія тягли в те саме рабство його захоплення й цікавість. Ось де ми були, доки Ти, Найвищий, що не покидаєш нашого бруду, не змилосердився над нашою нужденністю і не прийшов на допомогу дивними й таємними шляхами.
XIII. Дипломатія Моніки
23.І на мене раз у раз налягали, щоб я одружився. Я вже поставив навіть свої умови, і їх обіцяли виконати. Моя мати заходилася коло цього з великим захопленням; вона розраховувала на те, що колись я, вже одружений, обмиюся у спасенній воді хрещення. Вона раділа, що я все більше схиляюсь до хрещення, а в моїй вірі вона вбачала здійснення своїх бажань і Твоїх обіцянок. Щодня на моє прохання і за своїм власним бажанням вона благала Тебе пристрасним воланням свого серця, щоб Ти послав їй якийсь сон щодо мого майбутнього шлюбу. Але Ти ніколи не погоджувався на це. Вона бачила якісь пусті марева, фантастичні видива, що їх створює жива сила людського духу, коли він до глибин переймається якоюсь справою; вона оповідала мені про них, не маючи їм такої віри, яку звичайно мала тоді, коли Ти їй щось об’являв, тільки легковажила все. Вона казала, що відчуває — не знаю, яким особливим чуттям, що не дається пояснити словами, — різницю між одкровенням, яке походить від Тебе, і сонними мареннями, що походять із її душі. А тим часом на одруженні наполягали: уже навіть вибрали дівчину. Однак їй недоставало двох років для заміжжя. Вона мені подобалася, і не було іншої ради, як почекати.
XIV. Проект спільного життя
24.Ми в гурті приятелів уже все обговорили й обміркували і майже вирішили відцуратися від юрби й мирно жити вдалині від людського життя. Ось як ми задумували влаштувати це мирне життя: усе добро, яким ми володіли, мало бути зібране в одне спільне майно, що становило б одну спільну власність. Так само в ім’я щирої приязні ніхто не мав би казати: “Це моє, а це твоє”, — усе майно мало бути спільне, мало належати всім, і всі мали б право на нього. І нам здавалося, що нас десятеро зможе жити в такому суспільстві. А були ж між нами й багатії, і найбагатшим з них був Романіан, мій земляк 1, мій найсердечніший приятель з молодих років, якого невідрадні труднощі його справ завели до царського двору. Саме він найзавзятіше підтримував наші задуми, а його поради були переконливі, бо ж майна він мав набагато більше, ніж інші. І ми вирішили, що кожного року двоє з нас мали займатися всіма невідкладними справами, ніби верховна влада, а всі інші мали жити безжурно. Та колй ми почали розважати над тим, чи наші жінки погодяться з цим нашим задумом, бо вже одні з-поміж нас були жонаті, а інші мали намір одружитися, то цей такий гарний задум розсипався в руках, зовсім розлетівся. Ми відкинули його, і знову повернулись до наших зітхань і стогонів, і спрямували наші кроки на широкі, второвані шляхи світського життя 1, бо багато задумів народжувалося в наших серцях, але присуд Твій триває вічно 2. 3 висоти цього присуду Ти сміявся з наших задумів, а готував свої, вичікуючи “зручної хвилини, щоб подати нам нашу поживу” 3 і щоб сповнити душу нашу “благословенням Твоїм”.
XV. Рабство радощів
25. Тим часом множилися мої гріхи; коли ж відірвали від мого боку жінку, з якою я ділив моє ложе і яка стояла на перешкоді моєму одруженню, моє серце, до якого вона так дуже припала, стало болючою раною і ще довго кривавило. Та жінка повернулася до Африки, склавши Тобі обітницю, що ніколи більше не знатиме жодного чоловіка. Вона залишила мені природного сина, якого народила від мене. А я, безталанний, не вміючи навіть наслідувати тієї жінки, надто нетерплячий, щоб почекати два роки руки тієї, що була мені приречена, я, не так прихильник шлюбу, як раб розкошів, знайшов собі іншу жінку-полюбовницю, мовби для того, щоб підтримати й продовжити недугу моєї душі, щоб лишити її непорушену, щоб та недуга ще більше загострилася і під наглядом тривалого призвичаєння допровадила до царства справжнього шлюбу. Але рана, яку мені заподіяла перша розлука, не гоїлася, а після першого пекучого, гострого болю ще довго ятрилась, а потім біль почав слабшати й поволі переходив у ще болючішу безнадійність.
XVI. Даремна погоня за щастям-оманою
26. Слава Тобі і хвала Тобі, Джерело Милосердя! Чим нужденнішим я ставав, тим більше Ти наближався до мене. І вже мало не біля мене була Твоя рука, щ о мала мене витягти з багна й обмити 4, а я не знав цього. Єдиною причиною, що стримувала мене перед щ е глибшим зануренням у прірву тілесних розкошів, був страх перед смертю і перед грядущим судом Твоїм; цей страх при всіх змінах моїх поглядів ніколи не залишав мого серця. Я обговорював із своїми приятелями Аліпієм і Небрідієм межі найвищого добра й найвищого зла. І у своїх думках я віддав би Епікурові вінець переможця, коли б не вірив у посмертне життя душі і в те, що наші вчинки тривають, у що не хотів вірити Епікур 1. Я поставив таке питання: коли б ми були безсмертні, а наше життя спливало б у безперервних плотських розкошах, і ми не боялися б утратити цього, то хіба б ми не були щасливі? І чого ж іще мали б шукати? І я не бачив того, що саме це свідчить про мою велику нужденність, що я, пригнічений і такий засліплений, не міг уявити собі світла чесноти і краси, яку треба обняти задля неї самої, краси, якої не бачить око тіла, але її можна побачити з глибин душі. Я, безталанний, навіть не задумувався над тим, з якого джерела випливає та радість, про яку з приємністю розмовляв з друзями, хоча вона була огидна. Так, без моїх друзів я не міг би бути щасливим, навіть з огляду на любострасність, у яку я занурювався й потопав у всяких тілесних розкошах. У всякому разі, я зовсім безкорисливо любив своїх друзів і відчував, що й вони мене люблять так само. Ой, тернисті шляхи! Горе зухвалій душі, яка, віддалившись від Тебе, надіялася знайти щось краще! 2 Вона оберталася й переверталася на спину, на боки, долілиць, і все здавалося їй твердим, бо для неї ніде не було спочинку, крім Тебе. Аж ось Ти приходиш! І Ти звільняєш нас від наших жалюгідних помилок, навчаєш нас розуму на своєму шляху 3. Ти втішаєш нас своїми словами: “ Біжіть! Я понесу вас, і Я вас туди занесу!” 4.
Книга первая I
1 . «Велик Ты, Господи, и всемерной достоин хвалы; велика сила Твоя и неизмерима премудрость Твоя»1 . И славословить Тебя хочет человек, частица созданий Твоих; человек, который носит с собой повсюду смертность свою, носит с собой свидетельство греха своего и свидетельство, что Ты «противишься гордым»2 . И все-таки славословить Тебя хочет человек, частица созданий Твоих. Ты услаждаешь нас этим славословием, ибо Ты создал нас для Себя, и не знает покоя сердце наше, пока не успокоится в Тебе3 . Дай же мне, Господи, узнать и постичь, начать ли с того, чтобы воззвать к Тебе или с того, чтобы славословить Тебя; надо ли сначала познать Тебя или воззвать к Тебе. Но кто воззовет к Тебе, не зная Тебя? Воззвать не к Тебе, а к кому-то другому может незнающий. Или, чтобы познать Тебя, и надо «воззвать к Тебе?» «Как воззовут к Тому, в Кого не уверовали? и как поверят Тебе без проповедника»?4 И восхвалят Господа те, кто ищет Его.5 Ищущие найдут Его, и нашедшие восхвалят Его. Я буду искать Тебя, Господи, взывая к Тебе, и воззову к Тебе, веруя в Тебя, ибо о Тебе проповедано нам. Взывает к Тебе, Господи, вера моя, которую дал Ты мне, которую вдохнул в меня через вочеловечившегося Сына Твоего, через служение Исповедника Твоего6 .
II
2 . Но как воззову я к Богу моему, к Богу и Господу моему? Когда я воззову к Нему, я призову Его в самого себя. Где же есть во мне место, куда пришел бы Господь мой? Куда придет в меня Господь, Господь, Который создал небо и землю? Господи, Боже мой! ужели есть во мне нечто, что может вместить Тебя? Разве небо и земля, которые Ты создал и на которой создал и меня, вмещают Тебя? Но без Тебя7 не было бы ничего, что существует – значит, все, что существует, вмещает Тебя? Но ведь и я существую; зачем прошу я Тебя прийти ко мне: меня бы не было, если бы Ты не был во мне. Я ведь еще не в преисподней, хотя Ты и там. И «если я сойду в ад, Ты там»8 . Меня не было бы, Боже мой, вообще меня не было бы, если бы Ты не был во мне. Нет, вернее: меня не было бы, не будь я в Тебе, «от Которого все, чрез Которого все, в Котором все»9 . Воистину так, Господи, воистину так. Куда звать мне Тебя, если я в Тебе? и откуда придешь Ты ко мне? Куда, за пределы земли и неба, уйти мне, чтобы оттуда пришел ко мне Господь мой. Который сказал: «Небо и земля полны Мною»?10
III
3 . Итак, вмещают ли Тебя небо и земля, если Ты наполняешь их? Или Ты наполняешь их и еще что-то в Тебе остается, ибо они не вмещают Тебя? И куда изливается этот остаток Твой, когда небо и земля наполнены? Или Тебе не нужно вместилища, Тебе, Который вмещаешь все, ибо то, что Ты наполняешь, Ты наполняешь, вмещая? Не сосуды, полные Тобой, сообщают Тебе устойчивость: пусть они разбиваются. Ты не выльешься. А когда Ты изливаешься в нас, то не Ты падаешь, но мы воздвигнуты Тобой; не Ты расточаешься, но мы собраны Тобой. И все, что Ты наполняешь, целиком Собой Ты все наполняешь. Но ведь все не в состоянии вместить Тебя, оно вмещает только часть Тебя, – и все сразу вмещают ту же самую часть? Или отдельные создания – отдельные части: бо́льшие большую, меньшие меньшую? Итак одна часть в Тебе больше, а другая меньше? Или же повсюду Ты целый и ничто не может вместить Тебя целого?11
IV
4 . Что же Ты, Боже мой? Что, как не Господь Бог? «Кто Господь, кроме Господа? и кто Бог, кроме Бога нашего?»12 Высочайший, Благостнейший, Могущественнейший, Всемогущий, Милосерднейший и Справедливейший; самый Далекий и самый Близкий, Прекраснейший и Сильнейший, Недвижный и Непостижимый; Неизменный, Изменяющий все, вечно Юный и вечно Старый, Ты обновляешь все и старишь гордых13 , а они того и не ведают; вечно в действии, вечно в покое, собираешь и не нуждаешься, несешь, наполняешь и покрываешь; творишь, питаешь и совершенствуешь; ищешь, хотя у Тебя есть все. Ты любишь и не волнуешься; ревнуешь и не тревожишься; раскаиваешься и не грустишь; гневаешься и остаешься спокоен; меняешь Свои труды, и не меняешь совета; подбираешь то, что находишь, и никогда не теряешь; никогда не нуждаешься и радуешься прибыли; никогда не бываешь скуп и требуешь лихвы. Тебе дается с избытком, чтобы Ты был в долгу, но есть ли у кого что-нибудь, что не Твое? Ты платишь долги, но Ты никому не должен; отдаешь долги, ничего не теряя14 . Что сказать еще, Господь мой, Жизньмоя, моя Святая Радость? И что вообще можно сказать, говоря о Тебе? Но горе тем, которые молчат о Тебе, ибо и речистые онемели15 .
V
5 . Кто даст мне отдохнуть в Тебе? Кто даст, чтобы вошел Ты в сердце мое и опьянил его так, чтобы забыл я все зло свое и обнял единое благо свое, Тебя? Что Ты для меня? Сжалься и дай говорить. Что я сам для Тебя, что Ты велишь мне любить Тебя и гневаешься, если я этого не делаю, и грозишь мне великими несчастиями? Разве это не великое несчастие не любить Тебя? Горе мне! Скажи мне по милосердию Твоему, Господи, Боже мой, что́ Ты для меня? «Скажи душе моей: Я – спасение твое». Скажи так, чтобы я услышал. Вот уши сердца моего пред Тобой, Господи: открой их и скажи душе моей: «Я спасение твое»16 . Я побегу на этот голос и застигну Тебя. Не скрывай от меня лица Твоего: умру я, не умру, но пусть увижу его17 .
6 . Тесен дом души моей, чтобы Тебе войти туда: расширь его. Он обваливается, обнови его. Есть в нем, чем оскорбиться взору Твоему: сознаюсь, знаю, но кто приберет его? и кому другому, кроме Тебя, воскликну я: «От тайных грехов моих очисти меня, Господи, и от искушающих избавь раба Твоего»18 . Верю и потому говорю: «Господи, Ты знаешь». Разве не свидетельствовал я пред Тобой «против себя о преступлениях моих, Боже мой? и ты отпустил беззакония сердца моего»19 . Я не сужусь с Тобой, Который есть Истина, и не хочу лгать себе самому, да не солжет себе неправда моя. Нет, я не сужусь с Тобой, ибо «если воззришь Ты на беззакония, Господи, Господи, кто устоит?»20
VI
7 . И все-таки позволь мне говорить перед Тобой, Милосердный, мне, «праху и пеплу»21 . Позволь все-таки говорить: к милосердию Твоему, не к человеку, который осмеет меня, обращаюсь я. Может быть, и Ты посмеешься надо мной, но, обратившись ко мне, пожалеешь меня. Что хочу я сказать, Господи Боже мой? – только, что я не знаю, откуда я пришел сюда22 , в эту – сказать ли – мертвую жизнь или живую смерть?23 Не знаю. Меня встретило утешениями милосердие Твое, как об этом слышал я от родителей моих по плоти, через которых Ты создал меня во времени; сам я об этом не помню. Первым утешением моим было молоко, которым не мать моя и не кормилицы мои наполняли свои груди; Ты через них давал мне пищу, необходимую младенцу по установлению Твоему и по богатствам Твоим, распределенным до глубин творения. Ты дал мне не желать больше, чем Ты давал, а кормилицам моим желание давать мне то, что Ты давал им. По внушенной Тобою любви хотели они давать мне то, что в избытке имели от Тебя. Для них было благом мое благо, получаемое от них, но оно шло не от них, а через них, ибо от Тебя все блага, и от Господа моего всё мое спасение. Я понял это впоследствии, хотя Ты взывал ко мне и тогда – дарами извне и в меня вложенными. Уже тогда я умел сосать, успокаивался от телесного удовольствия, плакал от телесных неудобств – пока это было всё.
8 . Затем я начал и смеяться, сначала во сне, потом и бодрствуя. Так рассказывали мне обо мне, и я верю этому, потому что то же я видел и у других младенцев: сам себя в это время я не помню. И вот постепенно я стал понимать, где я; хотел объяснить свои желания тем, кто бы их выполнил, и не мог, потому что желания мои были во мне, а окружающие вне меня, и никаким внешним чувством не могли они войти в мою душу. Я барахтался и кричал, выражая немногочисленными знаками, какими мог и насколько мог, нечто подобное моим желаниям, – но знаки эти не выражали моих желаний. И когда меня не слушались, не поняв ли меня, или чтобы не повредить мне, то я сердился, что старшие не подчиняются мне, и свободные не служат как рабы, и мстил за себя плачем. Что младенцы таковы, я узнал по тем, которых смог узнать, и что я был таким же, об этом мне больше поведали они сами, бессознательные, чем сознательные воспитатели мои.
9 . И вот младенчество мое давно уже умерло, а я живу. Господи – Ты, Который живешь всегда, в Котором ничто не умирает, ибо прежде начала веков и прежде всего, о чем можно сказать «прежде», Ты есть, – Ты Боги Господь всего создания Твоего, – стойки у Тебя причины всего нестойкого, неизменны начала всего изменяющегося, вечен порядок беспорядочного и временного – Господи, ответь мне, наступило ли младенчество мое вслед за каким-то другим умершим возрастом моим, или ему предшествовал только период, который я провел в утробе матери моей?24 О нем кое-что сообщено мне, да и сам я видел беременных женщин. А что было до этого, Радость моя, Господь мой? Был я где-нибудь, был кем-нибудь? Рассказать мне об этом некому: ни отец, ни мать этого не могли: нет здесь ни чужого опыта, ни собственных воспоминаний. Ты смеешься над тем, что я спрашиваю об этом, и велишь за то, что я знаю, восхвалять Тебя и Тебя исповедовать?
10 . Исповедую Тебя, Господи неба и земли, воздавая Тебе хвалу за начало жизни своей и за свое младенчество, о которых я не помню. Ты позволил человеку догадываться о себе по другим, многому о себе верить, полагаясь даже на свидетельство простых женщин. Да, я был и жил тогда и уже в конце младенчества искал знаков, которыми мог бы сообщить другим о том, что чувствовал. Откуда такое существо, как не от Тебя, Господи?25 Разве есть мастер, который создает себя сам? в другом ли месте течет источник, откуда струится к нам бытие и жизнь? Нет, Ты создаешь нас, Господи, Ты, для Которого нет разницы между бытием и жизнью, ибо Ты есть совершенное Бытие и совершенная Жизнь. Ты совершен и Ты не изменяешься: у Тебя не проходит сегодняшний день, и, однако, он у Тебя проходит, потому что у Тебя всё; ничто не могло бы пройти, если бы Ты не содержал всего. И так как «годы Твои не иссякают», то годы Твои – сегодняшний день.26 Сколько наших дней и дней отцов наших прошло через Твое сегодня; от него получили они облик свой и как-то возникли, и пройдут еще и другие, получат свой облик и как-то возникнут. «Ты же всегда один и тот же»: всё завтрашнее и то, что идет за ним, всё вчерашнее и то, что позади него, Ты превратишь в сегодня, Ты превратил в сегодня. Что мне, если кто-то не понимает этого? Пусть и он радуется, говоря: «Что же это?» Пусть радуется и предпочитает найти Тебя, не находя, чем находя, не найти Тебя27 .
VII
11 . Услыши, Господи! Горе грехам людским. И человек говорит это, и Ты жалеешь его, ибо Ты создал его, но греха в нем не создал. Кто напомнит мне о грехе младенчества моего? Никто ведь не чист от греха перед Тобой, даже младенец, жизни которого на земле один день. Кто мне напомнит? Какой-нибудь малютка, в котором я увижу то, чего не помню в себе?
Итак, чем же грешил я тогда? Тем, что, плача, тянулся к груди? Если я поступлю так сейчас и, разинув рот, потянусь не то, что к груди, а к пище, подходящей моему возрасту, то меня по всей справедливости осмеют и выбранят. И тогда, следовательно, я заслуживал брани, но так как я не мог понять бранившего, то было и не принято и не разумно бранить меня. С возрастом мы искореняем и отбрасываем такие привычки. Я не видел сведущего человека, который, подчищая растение, выбрасывал бы хорошие ветви28 . Хорошо ли, однако, было даже для своего возраста с плачем добиваться даже того, что дано было бы ко вреду? жестоко негодовать на людей неподвластных, свободных и старших, в том числе и на родителей своих, стараться по мере сил избить людей разумных, не повинующихся по первому требованию потому, что они не слушались приказаний, послушаться которых было бы губительно? Младенцы невинны по своей телесной слабости, а не по душе своей. Я видел и наблюдал ревновавшего малютку: он еще не говорил, но бледный, с горечью смотрел на своего молочного брата. Кто не знает таких примеров? Матери и кормилицы говорят, что они искупают это, не знаю какими средствами29 . Может быть, и это невинность, при источнике молока, щедро изливающемся и преизбыточном, не выносить товарища, совершенно беспомощного, живущего одной только этой пищей? Все эти явления кротко терпят не потому, чтобы они были ничтожны или маловажны, а потому, что с годами это пройдет. И Ты подтверждаешь это тем, что то же самое нельзя видеть спокойно в возрасте более старшем30 .
12 . Господи Боже мой, это Ты дал младенцу жизнь и тело, которое снабдил, как мы видим, чувствами, крепко соединил его члены, украсил его и вложил присущее всякому живому существу стремление к полноте и сохранности жизни. Ты велишь мне восхвалять Тебя за это, «исповедовать Тебя и воспевать имя Твое, Всевышний»31 , ибо Ты был бы всемогущим и благим, если бы сделал только это, чего не мог сделать никто, кроме Тебя; Единственный, от Которого всякая мера, Прекраснейший, Который всё делаешь прекрасным и всё упорядочиваешь по закону Своему. Этот возраст, Господи, о котором я не помню, что я жил, относительно которого полагаюсь на других, и в котором, как я догадываюсь по другим младенцам, я как-то действовал, мне не хочется, несмотря на весьма справедливые догадки мои, причислять к этой моей жизни, которой я живу в этом мире. В том, что касается полноты моего забвения, период этот равен тому, который я провел в материнском чреве. И если «я зачат в беззаконии, и во грехах питала меня мать моя во чреве»32 , то где, Боже мой, где, Господи, я, раб Твой, где или когда был невинным? Нет, я пропускаю это время; и что мне до него, когда я не могу отыскать никаких следов его?
VIII
13 . Разве не перешел я, подвигаясь к нынешнему времени, от младенчества к детству? Или, вернее, оно пришло ко мне и сменило младенчество. Младенчество не исчезло – куда оно ушло? и все-таки его уже не было. Я был уже не младенцем, который не может произнести слова, а мальчиком, который говорит, был я. И я помню это, а впоследствии я понял, откуда я выучился говорить. Старшие не учили меня, предлагая мне слова в определенном и систематическом порядке, как это было немного погодя с буквами. Я действовал по собственному разуму, который Ты дал мне, Боже мой. Когда я хотел воплями, различными звуками и различными телодвижениями сообщить о своих сердечных желаниях и добиться их выполнения, я оказывался не в силах ни получить всего, чего мне хотелось, ни дать знать об этом всем, кому мне хотелось. Я схватывал памятью33 , когда взрослые называли какую-нибудь вещь и по этому слову оборачивались к ней; я видел это и запоминал: прозвучавшим словом называется именно эта вещь. Что взрослые хотели ее назвать, это было видно по их жестам, по этому естественному языку всех народов, слагающемуся из выражения лица, подмигиванья, разных телодвижений и звуков, выражающих состояние души, которая просит, получает, отбрасывает, избегает. Я постепенно стал соображать, знаками чего являются слова, стоящие в разных предложениях на своем месте и мною часто слышимые, принудил свои уста справляться с этими знаками и стал ими выражать свои желания. Таким образом, чтобы выражать свои желания, начал я этими знаками общаться с теми, среди кого жил; я глубже вступил в бурную жизнь человеческого общества, завися от родительских распоряжений и от воли старших.
IX
14 . Боже мой, Боже, какие несчастья и издевательства испытал я тогда. Мне, мальчику, предлагалось вести себя как следует: слушаться тех, кто убеждал меня искать в этом мире успеха и совершенствоваться в краснобайстве, которым выслуживают людской почет и обманчивое богатство. Меня и отдали в школу учиться грамоте. На беду свою я не понимал, какая в ней польза, но если был ленив к учению, то меня били; старшие одобряли этот обычай. Много людей, живших до нас, проложили эти скорбные пути, по которым нас заставляли проходить; умножены были труд и печаль для сыновей Адама. Я встретил Господи, людей, молившихся Тебе, и от них узнал, постигая Тебя в меру сил своих, что Ты Кто-то Большой и можешь, даже оставаясь скрытым для наших чувств, услышать нас и помочь нам. И я начал молиться Тебе, «Помощь моя и Прибежище мое»34 , и, взывая к Тебе, одолел косноязычие свое. Маленький, но с жаром немалым, молился я, чтобы меня не били в школе. И так как Ты не услышал меня – что было не во вред мне35 , – то взрослые, включая родителей моих, которые ни за что не хотели, чтобы со мной приключалось хоть что-нибудь плохое, продолжали смеяться над этими побоями, великим и тяжким тогдашним моим несчастьем.
15 . Есть ли, Господи, человек, столь великий духом, прилепившийся к Тебе такой великой любовью, есть ли, говорю я, человек, который в благочестивой любви своей так высоко настроен, что дыба, кошки и тому подобные мучения, об избавлении от которых повсеместно с великим трепетом умоляют Тебя, были бы для него нипочем? (Иногда так бывает от некоторой тупости.) Могли бы они смеяться над теми, кто жестоко трусил этого, как смеялись наши родители над мучениями, которым нас, мальчиков, подвергали наши учителя? Я и не переставал их бояться и не переставал просить Тебя об избавлении от них36 , и продолжал грешить, меньше упражняясь в письме, в чтении и в обдумывании уроков, чем это от меня требовали. У меня, Господи, не было недостатка ни в памяти, ни в способностях, которыми Ты пожелал в достаточной мере наделить меня, но я любил играть, и за это меня наказывали те, кто сами занимались, разумеется, тем же самым. Забавы взрослых называются делом, у детей они тоже дело37 , но взрослые за них наказывают, и никто не жалеет ни детей, ни взрослых. Одобрит ли справедливый судья побои, которые я терпел за то, что играл в мяч и за этой игрой забывал учить буквы, которыми я, взрослый, играл в игру более безобразную? Наставник, бивший меня, занимался не тем же, чем я? Если его в каком-нибудь вопросике побеждал ученый собрат, разве его меньше душила желчь и зависть, чем меня, когда на состязаниях в мяч верх надо мною брал товарищ по игре?
X
16 . И всё же я грешил, Господи Боже, всё в мире сдерживающий и всё создавший; грехи же только сдерживающий. Господи Боже мой, я грешил, нарушая наставления родителей и учителей моих. Я ведь смог впоследствии на пользу употребить грамоту, которой я, по желанию моих близких, каковы бы ни были их намерения, должен был овладеть. Я был непослушен не потому, что избрал лучшую часть, а из любви к игре; я любил побеждать в состязаниях и гордился этими победами. Я тешил свой слух лживыми сказками, которые только разжигали любопытство, и меня всё больше и больше подзуживало взглянуть собственными глазами на зрелища, игры старших. Те, кто устраивает их, имеют столь высокий сан38 , что почти все желают его для детей своих, и в то же время охотно допускают, чтобы их секли, если эти зрелища мешают их учению; родители хотят, чтобы оно дало их детям возможность устраивать такие же зрелища. Взгляни на это, Господи, милосердным оком и освободи нас, уже призывающих Тебя; освободи и тех, кто еще не призывает Тебя; да призовут Тебя, и Ты освободишь их.
XI
17 . Я слышал еще мальчиком о вечной жизни, обещанной нам через уничижение Господа нашего, нисшедшего к гордости нашей. Я был ознаменован Его крестным знамением и осолен Его солью по выходе из чрева матери моей39 , много на Тебя уповавшей. Ты видел, Господи, когда я был еще мальчиком, то однажды я так расхворался от внезапных схваток в животе, что был почти при смерти; Ты видел. Боже мой, ибо уже тогда был Ты хранителем моим, с каким душевным порывом и с какой верой требовал я от благочестивой матери моей и от общей нашей матери Церкви, чтобы меня окрестили во имя Христа Твоего, моего Бога и Господа. И моя мать по плоти, с верой в Тебя бережно вынашивавшая в чистом сердце своем вечное спасение мое, в смятении торопилась омыть меня и приобщить к Святым Твоим Таинствам, Господи Иисусе, ради отпущения грехов моих, как вдруг я выздоровел. Таким образом, очищение мое отложили, как будто необходимо было, чтобы, оставшись жить, я еще больше вывалялся в грязи; по-видимому, грязь преступлений, совершенных после этого омовения, вменялась в большую и более страшную вину. Итак, я уже верил, верила моя мать и весь дом, кроме отца, который не одолел, однако, во мне уроков материнского благочестия и не удержал от веры в Христа, в Которого сам еще не верил. Мать постаралась, чтобы отцом моим был скорее Ты, Господи, чем он, и Ты помог ей взять в этом верх над мужем, которому она, превосходя его, подчинялась, ибо и в этом подчинялась, конечно, Тебе и Твоему повелению.
18 . Господи, я хочу узнать, если Тебе угодно, с каким намерением отложено было тогда мое Крещение: во благо ли отпущены мне были вожжи моим греховным склонностям? или они не были отпущены? Почему и до сих пор в ушах у меня со всех сторон звенит от слова, то об одном человеке, то о другом: «оставь его, пусть делает: ведь он еще не крещен». Когда дело идет о телесном здоровье, мы ведь не говорим: «оставь, пусть его еще ранят: он еще не излечился». Насколько лучше и скорее излечился бы я, заботясь об этом и сам, и вместе со своими близкими, дабы сенью Твоей осенено было душевное спасение, дарованное Тобой. Было бы, конечно, лучше. Какая, однако, буря искушений нависает над человеком по выходе из детства, мать моя это знала и предпочитала, чтобы она разразилась лучше над прахом земным, который потом преобразится, чем над самим образом Божиим40 .
XII
19 . В детстве моем, которое внушало меньше опасностей, чем юность, я не любил занятий и терпеть не мог, чтобы меня к ним принуждали; меня тем не менее принуждали, и это было хорошо для меня, но сам я делал нехорошо; если бы меня не заставляли, я бы не учился. Никто ничего не делает хорошо, если это против воли, даже если человек делает что-то хорошее. И те, кто принуждали меня, поступали нехорошо, а хорошо это оказалось для меня по Твоей воле, Господи. Они ведь только и думали, чтобы я приложил то, чему меня заставляли учиться, к насыщению ненасытной жажды нищего богатства и позорной славы. Ты же, «у Которого сочтены волосы наши»41 , пользовался, на пользу мою, заблуждением всех настаивавших, чтобы я учился, а моим собственным – неохотой к учению, Ты пользовался для наказания моего, которого я вполне заслуживал, я, маленький мальчик и великий грешник. Так через поступавших нехорошо Ты благодетельствовал мне и за мои собственные грехи справедливо воздавал мне. Ты повелел ведь – и так и есть – чтобы всякая неупорядоченная душа сама в себе несла свое наказание42 .
XIII
20 . В чем, однако, была причина, что я ненавидел греческий, которым меня пичкали с раннего детства? Это и теперь мне не вполне понятно. Латынь я очень любил, только не то, чему учат в начальных школах, а уроки так называемых грамматиков43 . Первоначальное обучение чтению, письму и счету казалось мне таким же тягостным и мучительным, как весь греческий44 . Откуда это, как не от греха и житейской суетности, ибо «я был плотью и дыханием, скитающимся и не возвращающимся»45 . Это первоначальное обучение, давшее мне в конце концов возможность и читать написанное и самому писать, что вздумается, было, конечно, лучше и надежнее тех уроков, на которых меня заставляли заучивать блуждания какого-то Энея46 , забывая о своих собственных; плакать над умершей Дидоной, покончившей с собой от любви, – и это в то время, когда я не проливал, несчастный, слез над собою самим, умирая среди этих занятий для Тебя, Господи, Жизньмоя.
21 . Что может быть жалостнее жалкого, который не жалеет себя и оплакивает Дидону, умершую от любви к Энею, и не оплакивает себя, умирающего потому, что нет в нем любви к Тебе, Господи, Свет, освещающий сердце мое; Хлеб для уст души моей, Сила, оплодотворяющая разум мой и лоно мысли моей. Я не любил Тебя, я изменял Тебе, и клики одобрения звенели вокруг изменника. Дружба с этим миром – измена Тебе47 : ее приветствуют и одобряют, чтобы человек стыдился, если он ведет себя не так, как все. И я не плакал об этом, а плакал о Дидоне, «угасшей, проследовавшей к последнему пределу»48 – я, следовавший сам за последними созданиями Твоими49 , покинувший Тебя, я, земля, идущая в землю. И я загрустил бы, если бы мне запретили это чтение, потому что не мог бы читать книгу, над которой грустил. И эти глупости считаются более почтенным и высоким образованием, чем обучение чтению и письму.
22 . Господи, да воскликнет сейчас в душе моей и да скажет мне правда Твоя: «Это не так, это не так». Гораздо выше, конечно, простая грамота. Я готов скорее позабыть о блужданиях Энея и обо всем прочем в том же роде, чем разучиться читать и писать. Над входом в школы грамматиков свисают полотнища, но это не знак тайны, внушающей уважение; это прикрытие заблуждения50 . Да не поднимают против меня крика те, кого я уже не боюсь, исповедуясь Тебе, Боже мой, в том, чего хочет душа моя: я успокаиваюсь осуждением злых путей своих, дабы возлюбить благие пути Твои. Да не поднимают против меня крика продавцы и покупатели литературной премудрости; ведь если я предложу им вопрос, правду ли говорит поэт, что Эней когда-то прибыл в Карфаген, то менее образованные скажут, что они не знают, а те, кто пообразованнее, определенно ответят, что это неправда. Если же я спрошу, из каких букв состоит имя «Эней», то все, выучившиеся грамоте, ответят мне правильно, в соответствии с тем уговором, по которому людям заблагорассудилось установить смысл этих знаков51 . И если я спрошу, от чего у них в жизни произойдёт больше затруднений: от того ли, что они позабудут грамоту, или от того, что позабудут эти поэтические вымыслы, то разве не очевидно, как ответит человек, находящийся в здравом уме? Я грешил, следовательно, мальчиком, предпочитая пустые россказни полезным урокам, вернее сказать, ненавидя одни и любя другие. Один да один – два; два да два – четыре; мне ненавистно было тянуть эту песню52 и сладостно было суетное зрелище: деревянный конь, полный вооруженных, пожар Трои и «тень Креусы самой»53 .
XIV
23 . Почему же ненавидел я греческую литературу, которая полна таких рассказов? Гомер ведь умеет искусно сплетать такие басни; в своей суетности он так сладостен, и тем не менее мне, мальчику, он был горек. Я думаю, что таким же для греческих мальчиков оказывается и Вергилий, если их заставляют изучать его так же, как меня Гомера. Трудности, очевидно обычные трудности при изучении чужого языка, окропили, словно желчью, всю прелесть греческих баснословий. Я не знал ведь еще ни одного слова по-гречески, а на меня налегали, чтобы я выучил его, не давая ни отдыха, ни сроку и пугая жестокими наказаниями. Было время, когда я, малюткой, не знал ни одного слова по-латыни, но я выучился ей на слух, безо всякого страха и мучений, от кормилиц, шутивших и игравших со мной, среди ласковой речи, веселья и смеха. Я выучился ей без тягостного и мучительного принуждения, ибо сердце мое понуждало рожать зачатое, а родить было невозможно54 , не выучи я, не за уроками, а в разговоре, тех слов, которыми я передавал слуху других то, что думал. Отсюда явствует, что для изучения языка гораздо важнее свободная любознательность, чем грозная необходимость55 . Течению первой ставит плотину вторая – по законам Твоим, Господи, по законам Твоим, управляющим и учительской линейкой и искушениями праведников, – по законам, которыми властно определено литься спасительной горечи, призывающей нас обратно к Тебе от ядовитой сладости, заставившей отойти от Тебя.
XV
24 . Услыши, Господи, молитву мою, да не ослабнет душа моя под началом Твоим, да не ослабну я, свидетельствуя пред Тобою о милосердии Твоем, исхитившем меня от всех злых путей моих; стань для меня сладостнее всех соблазнов56 , увлекавших меня; да возлюблю Тебя всеми силами, прильну к руке Твоей всем сердцем своим; избавь меня от всякого искушения до конца дней моих. Вот, Господи, Ты Царь мой и Бог мой, и да служит Тебе всё доброе, чему я выучился мальчиком, да служит Тебе и слово мое, и писание, и чтение, и счет. Когда я занимался суетной наукой, Ты взял меня под свое начало и отпустил мне грехмоего увлечения этой суетой. Я ведь выучил и там много полезных слов, хотя им можно было научиться, занимаясь предметами и не суетными: вот верный путь, по которому должны бы идти дети.
XVI
25 . Горе тебе, людской обычай, подхватывающий нас потоком своим! Кто воспротивится тебе? Когда же ты иссохнешь?57 Доколе будешь уносить сынов Евы в огромное и страшное море, которое с трудом переплывают и взошедшие на корабль?58 Разве не читал я, увлекаемый этим потоком, о Юпитере, и гремящем и прелюбодействующем? Это невозможно одновременно, но так написано, чтобы изобразить, как настоящее, прелюбодеяние, совершаемое под грохот мнимого грома – сводника59 .
Кто из этих учителей в плащах60 трезвым ухом прислушивается к словам человека, созданного из того же праха и воскликнувшего: «Это выдумки Гомера: человеческие свойства он перенес на богов, – я предпочел бы, чтобы божественные – на нас»?61 Правильнее, однако, сказать, что выдумки – выдумками; но когда преступным людям приписывают божественное достоинство62 , то преступления перестают считаться преступлениями, и совершающий их кажется подражателем не потерянных людей, а самих богов – небожителей.
26 . И однако в тебя, адский поток, бросают сынов человеческих, чтобы они учили это, притом еще за плату! Какое великое дело делается, делается публично, на форуме пред лицом законов, назначающих сверх платы от учеников еще плату от города!63 Ты ударяешься волнами о свои скалы и звенишь: «Тут учатся словам, тут приобретают красноречие, совершенно необходимое, чтобы убеждать и развивать свои мысли». Мы действительно не узнали бы таких слов, как: «золотой дождь», «лоно», «обман», «небесный храм» и прочих слов, там написанных, если бы Теренций не вывел молодого повесу; который, рассмотрев нарисованную на стене картину, берет себе в разврате за образец Юпитера. На картине было изображено, каким образом Юпитер некогда пролил в лоно Данаи золотой дождь и обманул женщину. И посмотри, как он разжигает в себе похоть, как будто поучаемый с небес:
И бог какой, великим громом храм небесный сотрясавший!
Ну как не совершить того ж мне, человеку малому?64
Нет, неверно, неверно, что легче заучить эти слова в силу их мерзкого содержания; такие слова позволяют спокойнее совершать эти мерзости. Я осуждаю не слова, эти отборные и драгоценные сосуды, а то вино заблуждения, которое подносят нам в них пьяные учителя; если бы мы его не пили, нас бы секли и не позволили позвать в судьи трезвого человека. И однако, Боже мой, пред очами Твоими я могу уже спокойно вспоминать об этом: я охотно этому учился, наслаждался этим, несчастный, и поэтому меня называли мальчиком, подающим большие надежды.
XVII
27 . Позволь мне, Господи, рассказать, на какие бредни растрачивал я способности мои, дарованные Тобой. Мне предложена была задача, не дававшая душе моей покоя: произнести речь Юноны, разгневанной и опечаленной тем, что она не может повернуть от Италии царя тевкров65 . Наградой была похвала; наказанием – позор и розги. Я никогда не слышал, чтобы Юнона произносила такую речь, но нас заставляли блуждать по следам поэтических выдумок и в прозе сказать так, как было сказано поэтом в стихах. Особенно хвалили того, кто сумел выпукло и похоже изобразить гнев и печаль в соответствии с достоинством вымышленного лица и одеть свои мысли в подходящие слова. Что мне с того, Боже мой, истинная Жизньмоя! Что мне с того, что мне за декламации мои рукоплескали больше, чем многим сверстникам и соученикам моим? Разве всё это не дым и ветер? Не было разве других тем, чтобы упражнять мои способности и мой язык? Славословия Тебе, Господи, славословия Тебе из Писания Твоего должны были служить опорой побегам сердца моего! Его не схватили бы пустые безделки, как жалкую добычу крылатой стаи66 . Не на один ведь лад приносится жертва ангелами-отступниками.
XVIII
28 . Удивительно ли, что меня уносило суетой и я уходил от тебя, Господи, во внешнее?67 Мне ведь в качестве примера ставили людей, приходивших в замешательство от упреков в варваризме или солецизме, допущенном ими в сообщении о своем хорошем поступке, и гордившихся похвалами за рассказ о своих похождениях, если он был велеречив и украшен, составлен в словах верных и правильно согласованных. Ты видишь это, Господи, – и молчишь, – «долготерпеливый, многомилостивый и справедливый». Всегда ли будешь молчать? И сейчас вырываешь Ты из этой бездонной пропасти душу, ищущую Тебя и жаждущую услады Твоей, человека, «чье сердце говорит Тебе: я искал лица Твоего; лицо Твое, Господи, я буду искать»68 . Далек от лица Твоего был я, омраченный страстью. От Тебя ведь уходят и к Тебе возвращаются не ногами и не в пространстве. Разве Твой младший сын искал для себя лошадей, повозку или корабль? Разве он улетел на видимых крыльях или отправился в дорогу пешком, чтобы, живя в дальней стороне, расточить и растратить состояние, которое Ты дал ему перед уходом? Ты дал его, нежный Отец, и был еще нежнее к вернувшемуся нищему. Он жил в распутстве, то есть во мраке страстей, а это и значит быть далеко от лица Твоего69 .
29 . Посмотри, Господи, и терпеливо, как Ты и смотришь, посмотри, как тщательно соблюдают сыны человеческие правила, касающиеся букв и слогов, полученные ими от прежних мастеров речи, и как пренебрегают они от Тебя полученными непреложными правилами вечного спасения. Если человек, знакомый с этими старыми правилами относительно звуков или обучающий им, произнесет вопреки грамматике слово homo без придыхания в первом слоге70 , то люди возмутятся больше, чем в том случае, если, вопреки заповедям Твоим, он, человек, будет ненавидеть человека. Ужели любой враг может оказаться опаснее, чем сама ненависть, бушующая против этого врага? можно ли, преследуя другого, погубить его страшнее, чем губит вражда собственное сердце? И, конечно, знание грамматики живет не глубже в сердце, чем запечатленное в нем сознание, что ты делаешь другому то, чего сам терпеть не пожелаешь. Как далек Ты, обитающий на высотах в молчании, Господи, Единый, Великий, посылающий по неусыпному закону карающую слепоту на недозволенные страсти! Когда человек в погоне за славой красноречивого оратора перед человеком – судьей, окруженный толпой людей, преследует в бесчеловечной ненависти врага своего, он всячески остерегается обмолвки «среди людев»71 и вовсе не остережется в неистовстве своем убрать человека из среды людей.
XIX
30 . Вот на пороге какой жизни находился я, несчастный, и вот на какой арене я упражнялся. Мне страшнее было допустить варваризм, чем остеречься от зависти к тем, кто его не допустил, когда допустил я. Говорю Тебе об этом, Господи, и исповедую пред Тобой, за что хвалили меня люди, одобрение которых определяло для меня тогда пристойную жизнь. Я не видел пучины мерзостей, в которую «был брошен прочь от очей Твоих»72 . Как я был мерзок тогда, если даже этим людям доставлял неудовольствие, без конца обманывая и воспитателя, и учителей, и родителей из любви к забавам, из желания посмотреть пустое зрелище, из веселого и беспокойного обезьянничанья. Я воровал из родительской кладовой и со стола от обжорства или чтобы иметь чем заплатить мальчикам, продававшим мне свои игрушки, хотя и для них они были такою же радостью, как и для меня. В игре я часто обманом ловил победу, сам побежденный пустой жаждой превосходства. Разве я не делал другим того, чего сам испытать ни в коем случае не хотел, уличенных в чем жестоко бранил? А если меня уличали и бранили, я свирепел, а не уступал.
И это детская невинность? Нет, Господи, нет! позволь мне сказать это, Боже мой. Всё это одинаково: в начале жизни – воспитатели, учителя, орехи, мячики, воробьи; когда же человек стал взрослым – префекты, цари, золото, поместья, рабы, – в сущности, всё это одно и то же, только линейку сменяют тяжелые наказания. Когда Ты сказал, Царь наш: «Таковых есть Царство Небесное»73 , Ты одобрил смирение, символ которого – маленькая фигурка ребенка.
XX
31 . И всё же, Господи, совершеннейший и благой Создатель и Правитель вселенной, благодарю Тебя, даже если бы Ты захотел, чтобы я не вышел из детского возраста. Я был уже тогда, я жил и чувствовал; я заботился о своей Сохранности – след таинственного единства, из которого я возник74 . Движимый внутренним чувством75 , я оберегал в сохранности свои чувства: я радовался истине в своих ничтожных размышлениях и по поводу ничтожных предметов. Я не хотел попадать впросак, обладал прекрасной памятью, учился владеть речью, умилялся дружбе, избегал боли, презрения, невежества. Что не заслуживает удивления и похвалы в таком существе?
И всё это дары Бога моего; не сам я дал их себе; всё это хорошо, и всё это – я. Благ, следовательно, Тот, Кто создал меня, и Сам Он благо мое, и, ликуя, благодарю я Его за все блага, благодаря которым я существовал с детского возраста. Грешил же я в том, что искал наслаждения, высоты и истины не в Нем самом, а в созданиях Его76 : в себе и в других, и таким образом впадал в страдания, смуту и ошибки.
Благодарю Тебя, радость моя, честь моя, опора моя, Боже мой; благодарю Тебя за дары Твои: сохрани их мне. Так сохранишь Ты меня, и то, что Ты дал мне, увеличится и усовершится, и сам я буду с Тобой, ибо и самую жизнь Ты даровал мне.
Книга вторая I
Я хочу вспомнить прошлые мерзости свои и плотскую испорченность души моей не потому, что я люблю их, но чтобы возлюбить Тебя, Боже мой. Из любви к любви Твоей делаю я это, в горькой печали воспоминания перебираю преступные пути свои. Обрадуй меня, Господи, Радость неложная, Радость счастья и безмятежности, собери меня, в рассеянии и раздробленности своей отвратившегося от Тебя, Единого, и потерявшегося во многом77 . Когда-то в юности горело сердце мое насытиться адом, не убоялась душа моя густо зарасти бурьяном темной любви, истаяла красота моя, и стал я гнилью пред очами Твоими, – нравясь себе и желая нравиться очам людским.
II
2 . Что же доставляло мне наслаждение, как не любить и быть любимым? Только душа моя, тянувшаяся к другой душе, не умела соблюсти меру, остановясь на светлом рубеже дружбы; туман поднимался из болота плотских желаний и бившей ключом возмужалости, затуманивал и помрачал сердце мое, и за мглою похоти уже не различался ясный свет привязанности. Обе кипели, сливаясь вместе, увлекали неокрепшего юношу по крутизнам страстей и погружали его в бездну пороков.
Возобладал надо мною гнев Твой, а я и не знал этого. Оглох я от звона цепи, наложенной смертностью моей, наказанием за гордость души моей78 . Я уходил всё дальше от Тебя, и Ты дозволял это; я метался, растрачивал себя, разбрасывался, кипел в распутстве своем, и Ты молчал. О, поздняя Радость моя!79 Ты молчал тогда, и я уходил всё дальше и дальше от Тебя, в гордости падения и беспокойной усталости выращивая богатый посев бесплодных печалей.
3 . Кто упорядочил бы скорбь мою, обратил бы мне на пользу ускользающую прелесть всякой новизны, поставил бы предел моим увлечениям? Пусть бы о берег супружеской жизни80 разбилась буря моего возраста, и если уж не может в нем быть покоя, пусть бы удовлетворился я рождением детей, согласно преписаниям закона твоего, Господи! Ты создаешь потомство нам, смертным, и можешь ласковой рукой обломать острые колючки, которые не растут в раю Твоем81 . Недалеко от нас всемогущество Твое, даже если мы далеко от Тебя. Если бы внимательнее прислушался я к голосу облаков82 Твоих: “Будут иметь скорби по плоти, и Я избавлю вас от них»83 и «хорошо человеку не касаться женщины»84 , и «неженатый заботится о Господнем, как угодить Господу, а женатый заботится о мирском, как угодить жене». К этим словам внимательнее бы прислушаться! Оскопленный ради Царства Небесного, я, счастливый, ожидал бы объятий Твоих.
4 . Страсти кипели во мне, несчастном; увлеченный их бурным потоком, я оставил Тебя, я преступил все законы Твои и не ушел от бича Твоего; а кто из смертных ушел? Ты всегда около, милосердный в жестокости, посыпавший горьким-горьким разочарованием все недозволенные радости мои, – да ищу радость, не знающую разочарования. Только в Тебе и мог бы я найти ее, только в Тебе, Господи, Который создаешь печаль в поучение, поражаешь, чтобы излечить85 , убиваешь, чтобы мы не умерли без Тебя.
Где был я? Как далеко скитался от счастливого дома Твоего в этом шестнадцатилетнем возрасте моей плоти, когда надо мною подъяла скипетр свой целиком меня покорившая безумная похоть, людским неблагообразием дозволенная, законами Твоими неразрешенная. Мои близкие не позаботились подхватить меня, падающего, и оженить; их заботило только, чтобы я выучился как можно лучше говорить и убеждать своей речью.
III
5 . На этот год занятия мои, впрочем, были прерваны: я вернулся из Мадавры86 , соседнего города, куда было переехал для изучения литературы и ораторского искусства; копили деньги для более далекой поездки в Карфаген, которой требовало отцовское честолюбие и не позволяли его средства: был он в Тагасте человеком довольно бедным. Кому рассказываю я это? Не Тебе, Господи, но перед Тобою рассказываю семье моей, семье людской, как бы ничтожно ни было число тех, кому попадется в руки эта книга. И зачем? Конечно, чтобы я и всякий читающий подумали, «из какой бездны приходится взывать к Тебе»87 . А что ближе ушей Твоих к сердцу, которое исповедуется Тебе и живет по вере Твоей?
Кто не превозносил тогда похвалами моего земного отца за то, что он тратился на сына сверх своих средств, предоставляя ему даже возможность далеко уехать ради учения. Очень многие, гораздо более состоятельные горожане, не делали для детей своих ничего подобного. И в то же время этот отец не обращал никакого внимания, каким расту я перед Тобою и пребываю ли в целомудрии, – лишь бы только в красноречии был я прославлен, вернее, оставлен попечением Твоим, Господи, единственный, настоящий и добрый хозяин нивы Твоей, моего сердца.
6 . В шестнадцатилетнем возрасте своем, прервав по домашним обстоятельствам школьные занятия, жил я вместе с родителями на досуге, ничего не делая, и колючая чаща моих похотей разрослась выше головы моей; не было руки выкорчевать ее. Наоборот, когда отец мой увидел в бане, что я мужаю, что я уже в одежде юношеской тревоги, он радостно сообщил об этом матери, словно уже мечтал о будущих внуках, радуясь опьянению, в котором этот мир забывает Тебя, Создателя своего, и вместо Тебя любит творение Твое, упиваясь невидимым вином извращенной, клонящейся вниз воли. В сердце матери моей, однако, Ты основал храм Свой и положил основание святой обители Твоей; отец мой был только оглашенным, и то с недавних пор. Она же была вне себя от благочестивого волнения и страха: хотя я еще не был окрещен, но она боялась для меня кривых путей, по которым ходят те, кто поворачивается к Тебе спиной, а не лицом.
7 . Горе мне! И я осмеливаюсь говорить, что Ты молчал, Господи, когда я уходил от Тебя! Разве так молчат?! Кому, как не Тебе принадлежали слова, которые через мою мать, верную служанку Твою, твердил Ты мне в уши? Ни одно из них не дошло до сердца моего, ни одного из них я не послушался. Мать моя хотела, чтобы я не распутничал, и особенно боялась связи с замужней женщиной, – я помню, с каким беспокойством уговаривала она меня наедине. Это казалось мне женскими уговорами; мне стыдно было их слушаться. А на самом деле они были Твоими, но я не знал этого и думал, что Ты молчишь, а говорит моя мать. Ты через нее обращался ко мне, и в ней презрел я Тебя, я, ее сын, «сын служанки Твоей, раб Твой»88 Я не знал этого, и стремглав катился вниз, ослепленный настолько, что мне стыдно было перед сверстниками своей малой порочности. Я слушал их хвастовство своими преступлениями; чем они были мерзее, тем больше они хвастались собой. Мне и распутничать нравилось не только из любви к распутству, но и из тщеславия. Не порок ли заслуживает порицания? А я, боясь порицания, становился порочнее, и если не было проступка, в котором мог бы я сравниваться с другими негодяями, то я сочинял, что мною сделано то, чего я в действительности не делал, лишь бы меня не презирали за мою невинность и не ставили бы ни в грош за мое целомудрие.
8 . Вот с какими товарищами разгуливал я по площадям «Вавилона»89 и валялся в его грязи, словно в кинамоне и драгоценных благоуханиях. И чтобы я крепче завяз в самой трясине его, втаптывал меня туда невидимый враг, не прекращая соблазнов своих. А меня легко было соблазнить. И та, которая уже «бежала из середины Вавилона»90 и медленно шла по окраинам его, моя мать по плоти, уговаривавшая меня соблюдать чистоту, не позаботилась, однако, обуздать супружеской привязанностью то, о чем услышала от мужа, если уж нельзя было вырезать это до живого мяса. А губительность этого в те дни и опасность в дальнейшем она понимала. Она не позаботилась о моей женитьбе из боязни, как бы брачные колодки не помешали осуществиться надеждам, – не тем надеждам на будущую жизнь, возлагаемым на Тебя матерью, – но надеждам на успехи в науках, изучить которые я должен был по горячему «желанию и отца, и матери: отец хотел этого потому, что о Тебе у него почти не было мыслей, а обо мне были пустые; мать же считала, что эти занятия в будущем не только не принесут мне вреда, но до некоторой степени и помогут найти Тебя. Так я догадываюсь, раздумывая по мере сил над характером моих родителей. Мне даже предоставили в моих забавах большую свободу, чем это требовалось разумной строгостью, и я без удержу предался различным страстям, которые мглою своею закрывали от меня, Господи, сияние истины Твоей, и возросла, словно на тучной земле, неправда моя91 .
IV
9 . Воровство, конечно, наказывается по закону Твоему, Господи, и по закону, написанному в человеческом сердце92 , который сама неправда уничтожить не может. Найдется ли вор, который спокойно терпел бы вора? И богач не терпит человека, принужденного к воровству нищетой. Я же захотел совершить воровство, и я совершил его, толкаемый не бедностью или голодом, а от отвращения к справедливости и от объядения грехом. Я украл то, что у меня имелось в изобилии и притом было гораздо лучше: я хотел насладиться не тем, что стремился уворовать, а самим воровством и грехом.
По соседству с нашим виноградником стояла груша, отягощенная плодами, ничуть не соблазнительными ни по виду, ни по вкусу. Негодные мальчишки, мы отправились отрясти ее и забрать свою добычу в глухую полночь; по губительному обычаю наши уличные забавы затягивались до этого времени. Мы унесли оттуда огромную ношу не для еды себе (если даже кое-что и съели); и мы готовы были выбросить ее хоть свиньям, лишь бы совершить поступок, который тем был приятен, что был запретен. Вот сердце мое, Господи, вот сердце мое, над которым Ты сжалился, когда оно было на дне бездны. Пусть скажет Тебе сейчас сердце мое, зачем оно искало быть злым безо всякой цели. Причиной моей испорченности была ведь только моя испорченность. Она была гадка, и я любил ее; я любил погибель; я любил падение свое; не то, что побуждало меня к падению; самое падение свое любил я, гнусная душа, скатившаяся из крепости Твоей в погибель, ищущая желанного не путем порока, но ищущая самый порок.
V
10 . Есть своя прелесть в красивых предметах, в золоте, серебре и прочем; только взаимная приязнь делает приятным телесное прикосновение; каждому чувству говорят воспринимаемые им особенности предметов93 . В земных почестях, в праве распоряжаться и стоять во главе есть своя красота; она заставляет и раба жадно стремиться к свободе94 . Нельзя, однако, в погоне за всем этим отходить от Тебя, Господи, и удаляться от закона Твоего. Жизнь, которой мы живем здесь, имеет свое очарование: в ней есть некое свое благолепие, соответствующее всей земной красоте. Сладостна людская дружба, связывающая милыми узами многих в одно. Ради всего этого человек и позволяет себе грешить и в неумеренной склонности к таким, низшим, благам95 покидает Лучшее и Наивысшее, Тебя, Господи Боже наш, правду Твою и закон Твой. В этих низших радостях есть своя услада, но не такая, как в Боге моем, Который создал всё, ибо «в Нем наслаждается праведник, и Сам Он наслаждение для праведных сердцем»96 .
11 . Итак, когда спрашивают, по какой причине совершено преступление, то обычно она представляется вероятной только в том случае, если можно обнаружить или стремление достичь какое-либо из тех благ, которые мы назвали низшими, или же страх перед их потерей. Они прекрасны и почетны, хотя по сравнению с высшими, счастливящими человека, презренны и низменны. Он убил человека. Почему? Он влюбился в его жену или ему понравилось его имение; он хотел его ограбить, чтобы на это жить; он боялся, что тот нанесет ему крупные потери; он был обижен и горел желанием отомстить. Разве совершил бы человек убийство без причины, из наслаждения самим убийством? Кто этому поверит? Даже для того жестокого безумца, о котором сказано, что он был зол и жесток просто так себе, без всяких оснований, приведена причина: «Рука и душа не должны становиться вялыми от бездействия»97 . В чем дело? Почему? Чтобы, совершая преступление за преступлением, получить по взятии города почести, власть, богатство; чтобы не бояться законов и не жить в затруднительных обстоятельствах, нуждаясь и сознавая свои преступления. Сам Катилина, следовательно, не любил преступлений своих и, во всяком случае, совершал их ради чего-то.
VI
12 . Что же было мне, несчастному, мило в тебе, воровство мое, ночное преступление мое, совершенное в шестнадцатилетнем возрасте? Ты не было прекрасно, будучи воровством; представляешь ли ты вообще нечто, о чем стоило бы говорить с Тобой? Прекрасны были те плоды, которые мы украли, потому что они были Твоим созданием, прекраснейший из всех, Творец всего, благий Господи, Ты, высшее благо и истинное благо мое; прекрасны были те плоды, но не их желала жалкая душа моя. У меня в изобилии были лучшие: я сорвал их только затем, чтобы украсть. Сорванное я бросил, отведав одной неправды, которой радостно насладился. Если какой из этих плодов я и положил себе в рот, то приправой к нему было преступление. Господи Боже мой, я спрашиваю теперь, что доставляло мне удовольствие в этом воровстве? В нем нет никакой привлекательности, не говоря уже о той, какая есть в справедливости и благоразумии, какая есть в человеческом разуме, в памяти, чувствах и полной сил жизни; нет красоты звезд, украшающих места свои; красоты земли и моря, полных созданиями, сменяющими друг друга в рождении и смерти; в нем нет даже той ущербной и мнимой привлекательности, которая есть в обольщающем пороке.
13 . И гордость ведь прикидывается высотой души, хотя Ты один возвышаешься над всеми, Господи. Разве честолюбие не ищет почестей и славы? Но Тебя одного надлежит почитать больше всех и славить вовеки. И жестокая власть хочет внушить страх, – но кого следует бояться, кроме одного Бога? Что можно вырвать или спрятать от Его власти? Когда, где, каким образом, с чьей помощью? И нежность влюбленного ищет ответной любви, – но нет ничего нежнее Твоего милосердия, и нет любви спасительнее, чем любовь к правде Твоей, которая прекраснее и светлее всего в мире. И любознательность, по-видимому, усердно ищет знания, – но Ты один обладаешь полнотой его. Даже невежество и глупость прикрываются именами простоты и невинности, – но ведь ничего нельзя найти проще Тебя. Что невиннее Тебя? – ведь злым на горе обращаются собственные дела их98 . Лень представляется желанием покоя, – но только у Господа верный покой. Роскошь хочет называться удовлетворенностью и достатком. Ты – полнота и неиссякающее изобилие сладости, не знающей ущерба. Расточительность принимает вид щедрости, – но ведь все блага в избытке раздаешь Ты. Скупость хочет владеть многим; Ты владеешь всем. Зависть ведет тяжбу за превосходство, – что превосходит Тебя? Гнев ищет мести, – кто отомстит справедливее Тебя? Страх, боясь необычной и внезапной беды, заранее старается обеспечить безопасность тому, что любит. Что для Тебя необычно? Что внезапно? Кто сможет отнять от Тебя то, что Ты любишь? И где, кроме Тебя, полная безопасность? Люди убиваются в печали, потеряв то, чем наслаждалась их жадность, которая не хочет ничего терять, – но только от Тебя нельзя ничего отнять99 .
14 . Так блудит душа, отвратившаяся от Тебя и вне Тебя ищущая то, что найдет чистым и беспримесным только вернувшись к Тебе. Все, кто удаляются от Тебя и поднимаются против Тебя, уподобляются Тебе в искаженном виде100 . Но даже таким уподоблением они свидетельствуют о том, что Ты Творец всего мира, и поэтому уйти от Тебя вообще некуда.
Итак, что же было мне мило в том воровстве? И в чем искаженно и извращенно уподоблялся я Господу моему? Или мне было приятно хотя бы обмануть закон, раз уж я не мог сокрушить его в открытую, и я, как пленник, создавал себе куцее подобие свободы, безнаказанно занимаясь тем, что было запрещено, теша себя тенью и подобием всемогущества? Вот раб, убегающий от господина своего и настигший тень101 . О тлен, о ужас жизни, о глубина смерти! Может ли быть любезно то, что запретно, и только потому, что оно запретно?
VII
15 . «Что воздам Господу»102 из того, что собрала память моя и перед чем не устрашилась бы душа моя? Возлюблю Тебя, Господи, возблагодарю, исповедую Имя Твое, ибо отпустил Ты мне столько злого и преступного! По милости Твоей и по милосердию Твоему растопил Ты грехи мои, как лед. По милости Твоей Ты не допустил меня совершить некоторых злодеяний, – а чего бы я не наделал, я, бескорыстно любивший преступление? И я свидетельствую, что всё отпущено мне: и то зло, которое совершил я по своей воле, и то, которого не совершил, руководимый Тобою. Кто из людей, раздумывая над своей немощью, осмелится приписать свое целомудрие и невинность собственным силам и станет меньше любить Тебя? – будто ему не нужно Твоего милосердия, по которому отпускаешь Ты грехи обратившимся к Тебе?103 И пусть человек, которого Ты призвал и который, последовав за голосом Твоим, избежал того, о чем он прочтет в моих воспоминаниях и в моих признаниях, не смеется надо мною: меня ведь, больного, вылечил Тот Врач, Который не дал ему захворать или, вернее, не дал захворать так сильно. Пусть за это он возлюбит Тебя в такой же мере, нет, даже больше. Ибо он увидит, Кто избавил меня от таких недугов греха, и увидит, что это Тот же, благодаря Которому он не запутался в таких же недугах греха.
VIII
16 . Что извлек я, несчастный, из того, вспоминая о чем, я сейчас краснею, особенно из того воровства, в котором мне было мило само воровство и ничто другое? Да и само по себе оно было ничто, а я от этого самого был еще более жалок. И однако, насколько я помню мое тогдашнее состояние духа, я один не совершил бы его; один я никак не совершил бы его. Следовательно, я любил здесь еще сообщество тех, с кем воровал. Я любил, следовательно, кроме воровства еще нечто, но и это нечто было ничем. Что же на самом деле? Кто научит меня, кроме Того, Кто просвещает сердце мое и рассеивает тени его? Зачем приходит мне в голову спрашивать, обсуждать и раздумывать? Ведь если бы мне нравились те плоды, которые я украл, и мне хотелось бы ими наесться, если бы мне достаточно было совершить это беззаконие ради собственного наслаждения, то я мог бы действовать один. Нечего было разжигать зуд собственного желания, расчесывая его о соучастников. Наслаждение, однако, было для меня не в тех плодах; оно было в самом преступлении и создавалось сообществом вместе грешивших.
IX
17 . Что это было за состояние души? Конечно, оно было очень гнусно, и горе мне было, что я переживал его. Что же это, однако, было? «Кто понимает преступления?»104 Мы смеялись, словно от щекотки по сердцу, потому что обманывали тех, кто и не подумал бы, что мы можем воровать, и горячо этому бы воспротивился. Почему же я наслаждался тем, что действовал не один? Потому ли, что наедине человек не легко смеется? Не легко, это верно, и однако, иногда смех овладевает людьми в полном одиночестве, когда никого другого нет, если им представится или вспомнится что-нибудь очень смешное. А я один не сделал бы этого, никак не сделал бы один. Вот, Господи, перед Тобой живо припоминаю я состояние свое. Один бы я не совершил этого воровства, в котором мне нравилось не украденное, а само воровство; одному воровать мне бы не понравилось, я бы не стал воровать105 . О, вражеская дружба, неуловимый разврат ума, жажда вредить на смех и в забаву! Стремление к чужому убытку без погони за собственной выгодой, без всякой жажды отомстить, а просто потому, что говорят: «пойдем, сделаем», и стыдно не быть бесстыдным.
Х
18 . Кто разберется в этих запутанных извивах? Они гадки: я не хочу останавливаться на них, не хочу их видеть. Я хочу Тебя, Справедливость и Невинность, прекрасная честным Светом Своим, насыщающая без пресыщения. У Тебя великий покой и жизнь безмятежная. Кто входит в Тебя, входит в «радость господина своего»106 и не убоится, и будет жить счастливо в полноте блага. Я в юности отпал от Тебя, Господи, я скитался вдали от твердыни Твоей и сам стал для себя областью нищеты107 .
Книга третья I
Я прибыл в Карфаген; кругом меня котлом кипела позорная любовь108 . Я еще не любил, но жаждал любить и в тайной нужде своей ненавидел себя за то, что еще не так нуждаюсь. Я искал, что бы мне полюбить, любя любовь: я ненавидел спокойствие и дорогу без ловушек109 . Внутри у меня был голод по внутренней пище, по Тебе Самом, Боже мой, но не этим голодом я томился, у меня не было желания нетленной пищи не потому, что я был сыт ею: чем больше я голодал, тем больше ею брезгал.
Поэтому не было здоровья в душе моей: вся в язвах, бросилась она во внешнее, жадно стремясь почесаться, жалкая, о существа чувственные. Но если бы в них не было души, их, конечно, нельзя было бы полюбить.
Любить и быть любимым мне сладостнее, если я мог овладеть возлюбленной. Я мутил источник дружбы грязью похоти; я туманил ее блеск адским дыханием желания. Гадкий и бесчестный, в безмерной суетности своей я жадно хотел быть изысканным и светским. Я ринулся в любовь, я жаждал ей отдаться. Боже мой милостивый, какой желчью поливал Ты мне, в благости Твоей, эту сладость. Я был любим, я тайком пробирался в тюрьму наслаждения, весело надевал на себя путы горестей, чтобы секли меня своими раскаленными железными розгами ревность, подозрения, страхи, гнев и ссоры.
II
2 . Меня увлекали театральные зрелища, они были полны изображениями моих несчастий и служили разжигой моему огню. Почему человек хочет печалиться при виде горестных и трагических событий, испытать которые он сам отнюдь не желает? И тем не менее он, как зритель, хочет испытывать печаль, и сама эта печаль для него наслаждение. Удивительное безумие! Человек тем больше волнуется в театре, чем меньше он сам застрахован от подобных переживаний, но когда он мучится сам за себя, это называется обычно страданием; когда мучится вместе с другими – состраданием. Но как можно сострадать вымыслам на сцене? Слушателя ведь не зовут на помощь; его приглашают только печалиться, и он тем благосклоннее к автору этих вымыслов, чем больше печалится. И если старинные или вымышленные бедствия представлены так, что зритель не испытывает печали, то он уходит, зевая и бранясь; если же его заставили печалиться, то он сидит, поглощенный зрелищем, и радуется.
3 . Слезы, следовательно, и печали любезны? Каждый человек, конечно, хочет радоваться. Страдать никому не хочется, но хочется быть сострадательным, а так как нельзя сострадать, не печалясь, то не это ли и есть единственная причина, почему печаль любезна? Сострадание вытекает из источника дружбы110 . Но куда он идет? Куда течет? Зачем впадает он в поток кипящей смолы, в свирепый водоворот черных страстей, где сам, по собственному выбору, меняется, утрачивает свою небесную ясность, забывает о ней. Итак, прочь сострадание? Ни в коем случае! да будут печали иногда любезны. Берегись, однако, скверны, душа моя, ты, находящаяся под покровом Бога отцов наших, достохвального и превозносимого во все века111 ; берегись скверны.
И теперь я доступен состраданию, но тогда, в театре, я радовался вместе с влюбленными, когда они наслаждались в позоре, хотя всё это было только вымыслом и театральной игрой. Когда же они теряли друг друга, я огорчался вместе с ними, как бы сострадая им, и в обоих случаях наслаждался, однако112 . Теперь я больше жалею человека, радующегося на позор себе, чем того, кто вообразил, что жестоко страдает, лишившись губительного наслаждения и утратив жалкое счастье. Это, конечно, настоящее сострадание, но при нем печаль не доставляет удовольствия. Хотя человека, опечаленного чужим несчастьем, одобряют за эту службу любви, но, по-настоящему милосердный, он предпочел бы не иметь причины для своей печали. Если существует зложелательная благожелательность – что невозможно, – тогда и человек, исполненный искреннего и настоящего сострадания, мог бы пожелать, чтобы были страдальцы, которым бы он сострадал. Бывает, следовательно, скорбь, заслуживающая одобрения; нет ни одной заслуживающей любви. Господи Боже, любящий души, Твое сострадание неизмеримо чище нашего и неизменнее именно потому, что никакая печаль не может уязвить Тебя. «А кто способен к этому»?113
4 . Но я тогда, несчастный, любил печалиться и искал поводов для печали: игра актера, изображавшего на подмостках чужое, вымышленное горе, больше мне нравилась и сильнее меня захватывала, если вызывала слезы. Что же удивительного, если я, несчастная овца114 , отбившаяся от Твоего стада, не терпевшая охраны Твоей, опаршивел мерзкой паршой? Потому-то и была мила мне печаль, – не та, которая проникает до глубины души: мне ведь не нравилось терпеть то, на что я любил смотреть – рассказ о вымышленных страданиях как бы скреб мою кожу, и как от расчесывания ногтями, начиналось воспаление и отвратительная гнойная опухоль.
Такова была жизнь моя, Господи: жизнью ли была она?
III
5 . И надо мною, окружая меня, витало далекое и верное милосердие Твое. Гноем какой неправды не был я покрыт! Кощунственным было любопытство мое: покинул я Тебя и дошел до бездны неверности, до обманчивого угождения демонам, в жертву которым приносил злые дела свои. И за каждое из них бичевал Ты меня!115
Я осмелился даже во время совершения службы Твоей в церковных стенах гореть желанием и улаживать дело, верным доходом с которого была смерть: за это поразил Ты меня тяжелым наказанием, но оно было ничем сравнительно с виною моей. О ты, великий в милосердии своем, Господь мой, прибежище мое от грозных опасностей, среди которых бродил я, в гордой самоуверенности далеко уходя от Тебя; я любил пути свои, а не Твои, любил свободу, свободу беглого раба.116
6 . Тянули меня к себе и те занятия, которые считались почтенными: я мечтал о форуме с его тяжбами, где бы я блистал, а меня осыпали бы похвалами тем больше, чем искуснее я лгал. Такова слепота человеческая: слепотою своею люди хвалятся. Я был первым в риторской школе: был полон горделивой радости и дут спесью. Вел я себя, правда, гораздо спокойнее. Господи, Ты знаешь это, и вообще не принимал никакого участия в «опрокидываниях», которыми занимались «совратители»117 (это зловещее дьявольское имя служило как бы признаком утонченности). Я жил среди них, постыдно стыдясь, что сам не был таким, я бывал с ними, иногда мне было приятно с ними дружить, но поступки их всегда были мне отвратительны. Это было дерзкое преследование честных новичков, которых они сбивали с прямого пути, так себе, забавы ради, в насыщение своей злобной радости. Нет деяния, больше уподобляющегося деяниям дьявольским118 . Нельзя было назвать их вернее, чем «совратителями». Сначала они были сами, конечно, совращены и развращены, соблазняемые втайне и осмеянные лживыми духами в самой любви своей к осмеянию и лжи.
IV
7 . Живя в такой среде, я в тогдашнем моем неустойчивом возрасте изучал книги по красноречию, желая в целях предосудительных и легкомысленных, на радость человеческому тщеславию стать выдающимся оратором. Следуя установленному порядку обучения, я дошел до книжки какого-то Цицерона119 , языку которого удивляются все, а сердцу не так. Книга эта увещевает обратиться к философии и называется «Гортензий»120 . Эта книга изменила состояние мое, изменила молитвымои и обратила их к Тебе, Господи, сделала другими прошения и желания мои. Мне вдруг опротивели все пустые надежды; бессмертной мудрости желал я в своем невероятном сердечном смятении и начал вставать, чтобы вернуться к Тебе121 . Не для того, чтобы отточить свой язык (за это, по-видимому, платил я материнскими деньгами в своем девятнадцатилетнем возрасте; отец мой умер за два года до этого), не для того, чтобы отточить язык взялся я за эту книгу: она учила меня не тому, как говорить, а тому, что говорить.
8 . Как горел я, Господи, как горел я улететь к Тебе от всего земного. Я не понимал, что Ты делаешь со мною. У Тебя ведь мудрость122 . Любовьк мудрости по-гречески называется философией; эту любовь зажгло во мне это сочинение.
Есть люди, которые вводят в заблуждение философией, которые прикрашивают и прихорашивают свои ошибки этим великим, ласковыми честным именем; почти все такие философы, современные автору123 и жившие до него, отмечены в этой книге и изобличены. Тут явно спасительное предупреждение, сделанное Духом Твоим через Твоего верного и благочестивого раба: «Смотрите, чтобы кто не увлек вас философией и пустыми обольщениями по преданию человеческому, «по стихиям мира, а не по Христу; ибо в Нем обитает вся полнота Божества телесно»124 .
В то время, Ты знаешь это, Свет моего сердца, мне не были еще известны эти слова апостола, и тем не менее я наслаждался этой книгой125 потому, что она увещевала меня любить не ту или другую философскую школу, а самое мудрость, какова бы она ни была; поощряла любить ее, искать, добиваться, овладеть ею и крепко прильнуть к ней. Эта речь зажгла меня, я весь горел, и мой пыл ослабляло только одно: там не было имени Христа, а это имя по милосердию Твоему, Господи, это имя Спасителя моего, Твоего Сына, впитал я с молоком матери: оно глубоко запало в мое детское сердце, и все произведения, где этого имени не было, пусть художественные, отделанные и полные истины, не захватывали меня целиком.
V
9 . Итак, я решил внимательно заняться Священным Писанием и посмотреть, что это такое. И вот я вижу нечто для гордецов непонятное, для детей темное; здание, окутанное тайной, с низким входом; оно становится тем выше, чем дальше ты продвигаешься. Я не был в состоянии ни войти в него, ни наклонить голову, чтобы продвигаться дальше. Эти слова мои не соответствуют тому чувству, которое я испытал, взявшись за Писание: оно показалось мне недостойным даже сравнения с достоинством цицеронова стиля126 . Моя кичливость не мирилась с его простотой; мое остроумие не проникало в его сердцевину. Оно обладает как раз свойством раскрываться по мере того, как растет ребенок-читатель, но я презирал ребяческое состояние, и надутый спесью, казался себе взрослым.
VI
10 . Так и попал я в среду людей, горделиво бредящих, слишком преданных плоти и болтливых. Речи их были сетями дьявольскими, птичьим клеем127 , состряпанным из смеси слогов, составляющих имена: Твое, Господа Иисуса Христа и Параклета, Утешителя нашего, Духа Святого128 . Эти имена не сходили у них с языка, оставаясь только словесным звоном и шумом: истина не жила у них в сердце. Они твердили: «истина, истина» и много твердили мне о ней, но ее нигде у них не было. Они ложно учили не только о Тебе, который есть воистину Истина, но и об элементах мира, созданного Тобой; а мне следовало бы забросить даже тех философов, которые говорят об этом правильно, из любви к Тебе, Отец мой, высшее благо, краса всего прекрасного129 .
О Истина, Истина! из самой глубины души своей, уже тогда я вздыхал по Тебе, и они постоянно звонили мне о Тебе, на разные лады, в словах, остававшихся только словами, и в грудах толстых книг! Это были блюда, в которых мне, алчущему Тебя, подносили вместо Тебя солнце и луну130 , прекрасные создания Твои, но только создания Твои, не Тебя Самого, и даже не первые создания Твои, – первенство принадлежит духовным созданиям Твоим, а не этим телесным, хотя они и светлы и находятся на небе.
Я алкал и жаждал, однако, и не их, первенствующих, а Тебя Самого, Истина, в которой «нет изменения, и ни тени перемены»131 . Передо мною продолжали ставить эти блюда со сверкающими призраками132 ; лучше было, конечно, любить это солнце, существующее в действительности для нашего глаза, чем эти выдумки для души, обманутой глазами. И, однако, я ел эту пищу, думал, что Ты здесь: без удовольствия, правда, потому что я не чувствовал у себя на языке подлинного вкуса Твоего: Тебя не было в этих пустых измышлениях, и я от них не насыщался, а больше истощался. Еда во сне совершенно напоминает еду, которую ешь, бодрствуя, но она не питает спящих, потому что они спят. Эти вымыслы ничем не напоминали Тебя, такого, каким я знаю теперь Тебя; это были призраки, те мнимые тела, подлиннее которых эти настоящие тела, которые мы видим нашим плотским зрением как на небе, так и на земле; их видят животные и птицы, и с ними вместе и мы их видим. Они подлиннее, чем образы их, составленные нами133 . И опять-таки эти образы подлиннее предположений, которые мы, исходя из них, начинаем строить о других телах, больших и бесконечных, но вообще не существующих. Я питался тогда этими бреднями и не мог напитаться134 .
А Ты, любовь моя, в Котором немощь моя становится силой, Ты – не эти тела, которые мы видим, хотя они и на небе, и не те, которых мы там не видим, ибо Ты создал те и другие и не считаешь их среди высших Твоих созданий135 . Насколько же Ты далек от тех моих призраков, от тех призрачных тел, которых вообще не существует. Подлиннее их созданные нами образы существующих тел, а подлиннее этих образов сами тела, и однако они – не Ты, и Ты даже не душа, оживляющая тела, которая лучше и подлиннее тел. Ты жизнь душ, жизнь жизни, сама себя животворящая и неизменная, жизнь души моей.
11 . Где же был Ты тогда для меня и далеко ли? Я скитался вдали от Тебя, и меня отогнали даже от стручков, которыми я кормил свиней136 . Насколько басни грамматиков и поэтов лучше, чем эти западни. Поэма в стихах о летящей Медее137 принесет, конечно, больше пользы, чем рассказ о пяти элементах, по-разному раскрашенных в виду пяти «пещер мрака»138 , которые вообще не существуют, но которые губят уверовавшего. Стихи и поэмы я отношу к настоящей пище. Если я декламировал стихи о летящей Медее, то я никого не уверял в истинности самого события; если я слушал такие стихи, я им не верил, а тому я поверил. Горе, горе, по каким ступеням свели меня в бездну адову, потому что, томясь по истине и не находя без нее покоя, я искал Тебя, Боже мой (Тебе исповедываюсь, сжалившемуся надо мной еще тогда, когда я и не думал исповедываться), я искал Тебя, руководствуясь не разумом, которым Ты захотел отличить меня от зверей, а руководствуясь телесными чувствами. Ты же был во мне глубже глубин моих и выше вершин моих139 . Я натолкнулся на ту дерзкую и безрассудную женщину из Соломоновой загадки, которая сидела в дверях на кресле и говорила: «спокойно ешьте утаенный хлеб и пейте краденую вкусную воду». Она соблазнила меня, видя, что я живу во вне, завися от своего плотского зрения, и пережевываю пищу, которую она давала мне глотать140 .
VII
12 . Я не знал другого – того, что есть воистину, и меня словно толкало считать остроумием поддакиванье глупым обманщикам, когда они спрашивали меня, откуда зло141 , ограничен ли Богтелесной формой и есть ли у Него волосы и ногти, можно ли считать праведными тех, которые имели одновременно по нескольку жен, убивали людей и приносили в жертву животных142 . В своем невежестве я приходил от таких вопросов в замешательство и, уходя от истины, воображал, что иду прямо к ней. Я не знал еще тогда, что зло есть не что иное, как умаление добра, доходящего до полного своего исчезновения143 . Что мог я тут увидеть, если глаза мои не видели ничего дальше тела, а душа дальше призраков? Я не знал тогда, что Бог есть Дух, у Которого нет членов, простирающихся в длину и в ширину, и нет величины: всякая величина в части своей меньше себя, целой, а если она бесконечна, то в некоторой части своей, ограниченной определенным пространством, она меньше бесконечности и не является всюду целой, как Дух, как Бог. А что в нас есть, что делает нас подобными Богу, и почему в Писании про нас верно сказано: «по образу Божию»144 , это было мне совершенно неизвестно.
13 . И я не знал настоящей внутренней правды, которая судит не по обычаю, а по справедливейшему закону всемогущего Бога, определившему для отдельных стран и времен нравы и обычаи, соответствующие этим временам и странам, хотя сама она всегда во всяком месте и во всякое время одна и та же. По ней праведны и Авраам, и Исаак, и Иаков, и Моисей, и Давид, и все те, кого восхвалили уста Господни. Неправедны они по суду людей непонимающих, судящих от сегодняшнего дня и меряющих нравственность всего человечества мерилом собственной нравственности. Так, человек, незнакомый с тем, куда какие доспехи надевать, захотел бы прикрыть голову поножами и обуться в шлем, а потом стал бы роптать на их непригодность; другой возмутился бы тем, что в послеполуденные часы, объявленные праздником, ему не разрешается выставлять товар на продажу, когда утром это было разрешено; третий, увидя, что в одном доме какой-то раб возится с предметами, дотронуться до которых не дозволено виночерпию, а за хлевом делается то, что запрещено перед столом, пришел бы в негодование, почему всем и повсюду не дозволено одно и то же, хотя тут и одно жилье и одна рабская семья. Таковы и те люди, которые возмущаются, услышав, что в тот век праведникам разрешалось то, что в этом праведному не разрешено. Одним Богзаповедал одно, другим – другое, в соответствии с условиями времени, но и те и другие служили одной и той же правде: так, доспехи подходят тому же самому человеку, одни для одной части тела, другие для другой; в течение того ж самого дня одним и тем же делом сейчас можно заниматься, а через час уже нельзя; в той же самой усадьбе в одном углу разрешено и приказано делать то, что в другом справедливо запрещено и подлежит наказанию. Значит, правда бывает разной и меняется? Нет, но время, которым она управляет, протекает разно: это ведь время. Люди, при своей кратковременной земной жизни, не в состоянии согласовать условий жизни прежних веков и других народов, условий им неизвестных, с тем, что им известно; когда дело касается одного человека, одного дня или дома, то тут они легко могут усмотреть, что подходит для какой части тела, для какого часа, для какого отделения или лица: там они оскорблены, тут согласны145 .
14 . Правды этого я тогда не понимал и не обращал на нее внимания; она со всех сторон бросалась мне в глаза, а я ее и не видел. Я декламировал стихи, и мне не дозволялось ставить любую стопу где угодно: в разных размерах это было по-разному и в любом стихе для каждой стопы было свое место. Метрика, учившая меня стихосложению, содержала все эти правила одновременно и не была в одном случае одной, а в другом другой. А я не постигал, что добрые и святые патриархи служили правде, включавшей в степени гораздо большей и более возвышенной одновременно все заповеди; ничуть не меняясь, она только заповедует разным временам не все свои заповеди сразу, а каждому то, что ему соответствует. И я, слепой, осуждал благочестивых патриархов, которые, по велению и внушению Божию, пользовались законами своего времени и возвещали, по откровению Божию, будущее146 .
VIII
15 . Разве когда-нибудь или где-нибудь было несправедливо «любить Бога всем сердцем и всей душой и всем разумением, и любить ближнего, как самого себя?»147 . И противоестественные грехи, например, содомский, всегда и везде вызывали отвращение и считались заслуживающими наказания. Если бы все народы предавались ему, то подпали бы осуждению по божественному закону за это преступление, потому что Бог создал людей не для такого общения друг с другом. Тут нарушается общение, которое должно быть у нас с Богом, потому что природа, которой Он создатель, оскверняется извращенной похотью.
Нарушений людской нравственности, проступков, следует избегать, считаясь с различными требованиями этой нравственности. Прихоть гражданина или чужестранца не смеет нарушать общественного договора, укрепленного законом или обычаем государства или народа: всякая часть, которая не согласуется с целым, безобразна. Если же Бог приказывает что-нибудь делать вопреки чьим бы то ни было нравам или установлениям, то это должно быть сделано, хотя бы там никогда так не делали. Если эту заповедь забыли, она должна быть возобновлена; если она не установлена, ее следует установить. Если царю в своем царстве дозволено отдавать приказания, которых ни до него никто, ни сам он раньше не отдавал, и повиновение ему не является действием против государства и общества – наоборот, именно неповиновение будет поступком противообщественным (ибо во всех людских обществах условлено повиноваться своему царю), то тем более надлежит, не ведая сомнения, подчиняться приказаниям Бога, царствующего над всем творением Своим. Бог стоит над всем; ведь и в человеческом обществе большая власть поставляется над меньшей, и эта последняя ей повинуется.
16 . Также с преступлениями148 , – когда жаждут нанести вред, обидев человека или причинив ему несправедливость: враг желает отомстить врагу; разбойник грабит путешественника, чтобы поживиться на чужой счет; страшного человека убивают, боясь от него беды; бедняк богача из зависти; человек преуспевающий соперника из страха, что тот сравняется с ним, или от огорчения, что он уже ему равен; из одного наслаждения чужой бедой, – примером служат зрители на гладиаторских играх, насмешники и издеватели. Всё это побеги греха, которые пышно разрастаются от страсти первенствовать, видеть и наслаждаться, овладевает ли человеком одна из них, две или все три разом. И жизнь проходит во зле, в пренебрежении «десятиструнной псалтирью», Десятисловием Твоим в его трех и семи заповедях149 , Боже вышний и сладостнейший. Но что значат проступки для Тебя, Который не может стать хуже? Какие преступления можно совершить против Тебя, Которому нельзя повредить? Ты наказываешь людей за то, что они совершают по отношению к себе самим: даже греша перед Тобою, они являются святотатцами перед душой своей, портя и извращая природу свою, которую Ты создал благообразною. Неумеренно пользуясь дозволенным или горя противоестественным желанием недозволенного; уличенные в том, что неистовствуют против Тебя в мыслях и в словах, они идут против рожна150 , порвав с человеческим обществом, они дерзко радуются своим замкнутым кружкам и разрыву с людьми, завися от своих привязанностей и своей неприязни.
И всё это происходит, когда покидают Тебя, Источник жизни единый истинный Творец и Правитель единого целого, и в личной гордости прилепляются к одной части, к мнимому единству151 . Смиренное благочестие – вот дорога, которой возвращаются к Тебе, и Ты очищаешь нас от злых навыков; снисходишь к грехам исповедывающихся, слышишь вопли окованных и разрешаешь нас от цепей, которые мы сами надели на себя, – но только если мы не воздвигаем против Тебя рог лживой свободы152 , жадно стремясь получить больше, с риском упустить всё; любя больше наше собственное, чем Тебя, общее Благо153 .
IX
17 . Среди проступков, преступлений и столь многочисленных беззаконий имеются и грехи преуспевающих в добром. Справедливые судьи и порицают их во имя закона о таком преуспеянии, но и хвалят как траву молодых всходов в надежде на хороший урожай. Есть некоторые действия, напоминающие проступок или преступление, и тем не менее это не грехи, потому что они не оскорбляют ни Тебя, Господи Боже наш, ни общества: человек, например, добыл для себя некоторые предметы, соответствующие и его образу жизни и времени, но может быть из страсти к приобретению? желая кого-то исправить, наказывают его, пользуясь своей законной властью, но может быть из страсти причинить вред?154
Есть много поступков, на которые люди смотрят неодобрительно и которые одобрены свидетельством Твоим; много таких, которые люди хвалят и которые осуждены по свидетельству Твоему. Разными бывают и видимость поступка, и чувства совершившего, и тайное сцепление обстоятельств.
Когда же Ты вдруг даешь заповедь, непривычную и неожиданную155 , повелевающую делать даже то, что некогда Тобой запрещалось, и временно держишь в тайне причину Твоего повеления, хотя оно противоречит установлениям данного людского общества, – кто усомнится, что его должно выполнить, ибо только то человеческое общество, которое служит Тебе, праведно? Блаженны те, которые знают, что эти повеления отданы Тобой. Ибо всё делается Твоими служителями, дабы показать, что нужно в данный час и что в предвозвестие будущего.
X
18 . Не зная этого, я смеялся над этими святыми слугами и пророками Твоими. К чему привел этот смех? Только к тому, что Ты насмеялся надо мной: постепенно и потихоньку меня довели до абсурдной веры, например, в то, что винная ягода, когда ее срывают, и дерево, с которого она сорвана, плачут слезами, похожими на молоко. Если какой-то «святой» съест эту винную ягоду, сорванную, конечно, не им самим, а чужой преступной рукой, и она смешается с его внутренностями, то он выдохнет из нее за молитвой, вздыхая и рыгая, ангелов, или вернее частички Божества: эти частички истинного и вышнего Божества так и остались бы заключенными в винной ягоде, если бы «святые избранники» не освободили их зубами и кишками156 .
И я, жалкий, верил, что надо быть жалостливее к земным плодам, чем к людям, для которых они растут. И если бы голодный – не манихей – попросил есть, то, пожалуй, за каждый кусок стоило бы наказывать смертной казнью157 .
XI
19 . И Ты простер руку Твою с высоты158 и «извлек душу мою» из этого глубокого мрака, когда мать моя, верная твоя служанка, оплакивала меня перед Тобою больше, чем оплакивают матери умерших детей. Она видела мою смертьв силу своей веры и того духа, которым обладала от Тебя, – и Ты услышал ее, Господи. Ты услышал ее и не презрел слез, потоками орошавших землю в каждом месте, где она молилась; Ты услышал ее. Откуда, в самом деле, был тот сон, которым Ты утешил ее настолько, что она согласилась жить со мною в одном доме и сидеть за одним столом? В этом ведь было мне отказано из отвращения и ненависти к моему кощунственному заблуждению. Ей приснилось, что она стоит на какой-то деревянной доске и к ней подходит сияющий юноша, весело ей улыбаясь; она же в печали и сокрушена печалью. Он спрашивает ее о причинах ее горести и ежедневных слез, причем с таким видом, будто хочет не разузнать об этом, а наставить ее. Она отвечает, что скорбит над моей гибелью; он же велел ей успокоиться и посоветовал внимательно посмотреть: она увидит, что я буду там же, где и она. Она посмотрела и увидела, что я стою рядом с нею на той же самой доске159 .
Откуда этот сон? Разве Ты не преклонил слуха Своего к сердцу ее? О Ты, благий и всемогущий, Который заботишься о каждом из нас так, словно он является единственным предметом Твоей заботы, и обо всех так, как о каждом!
20 . Почему, когда она рассказала мне это видение, и я попытался притянуть свое объяснение: скорее ей нечего отчаиваться в том, что она будет там же, где был я, она ответила сразу же безо всякого колебания: «Нет, мне ведь не было сказано: «Где он, там и ты», а «Где ты, там и он»?
Исповедуюсь Тебе, Господи: насколько я могу припомнить, – а я часто вспоминал и рассказывал об этом сне – этот ответ Твой через мою неусыпно заботливую мать; то, что она не смутилась моим лживым, но столь вероятным объяснением и сразу увидела то, что надо было увидеть, и чего я, разумеется, не видел до ее слов, – всё это потрясло меня даже больше, чем самый сон, в котором благочестивой женщине задолго вперед предсказана была будущая радость в утешение нынешней скорби. Прошло еще десять лет, в течение которых я валялся в этой грязной бездне и во мраке лжи; часто пытался я встать и разбивался еще сильнее, а между тем, эта чистая вдова, благочестивая и скромная, такая, каких Ты любишь, ободренная надеждой, но неумолчная в своем плаче и стенаниях, продолжала в часы всех своих молитв горевать обо мне перед Тобой, Господи, и пришли пред лицо Твое молитвы ее160 , хотя Ты и допустил еще, чтобы меня кружило и закружило в этой мгле.
XII
21 . Ты дал тем временем и другой ответ, который я держу в памяти. Многое я пропускаю, потому что тороплюсь перейти к тому, что настоятельно требует исповеди перед Тобой, а многого я и не помню. Другой ответ свой дал Ты через Твоего священнослужителя, одного епископа, вскормленного Церковьюи начитанного в книгах Твоих. Когда мать моя упрашивала его удостоить меня своей беседы, опровергнуть мои заблуждения, отучить от зла и научить добру (он поступал так с людьми, которых находил достойными), то он отказался, что было, насколько я сообразил впоследствии, конечно, разумно. Он ответил, что я заупрямлюсь, потому что ересь для меня внове, я горжусь ею и уже смутил многих неопытных людей некоторыми пустячными вопросами, как она сама ему рассказала. «Оставь его там и только молись за него Богу: он сам, читая, откроет, какое это заблуждение и какое великое нечестие». И он тут же рассказал, что его мать соблазнили манихеи, и она еще мальчиком отдала его им; что он не только прочел все их книги, но даже их переписывал, и что ему открылось, безо всяких обсуждений и уговоров, как надо бежать от этой секты; и он бежал.
Когда он рассказал об этом, мать моя все-таки не успокоилась и продолжала еще больше настаивать, моля и обливаясь слезами, чтобы он увиделся со мной и поговорил. Тогда он с некоторым раздражением и досадой сказал: «Ступай, как верно, что ты живешь, так верно и то, что сын таких слез не погибнет».
В разговорах со мной она часто вспоминала, что приняла эти слова так, как будто они прозвучали ей с неба.
Книга четвертая I
В течение этих девяти лет, от девятнадцатого до двадцать восьмого года жизни моей, я жил в заблуждении и вводил в заблуждение других, обманывался и обманывал разными увлечениями своими: открыто – обучением, которое зовется «свободным»161 , втайне162 – тем, что носило обманное имя религии. Там была гордость, здесь суеверие, и всюду – пустота. Там я гнался за пустой известностью, за рукоплесканиями в театре на стихотворных состязаниях в борьбе ради венков из травы, там увлекался бессмысленными зрелищами и безудержным разгулом; тут, стремясь очиститься от этой грязи, подносил так называемым святым и избранным пищу, из которой они в собственном брюхе мастерили ангелов и богов для нашего освобождения163 . И я был ревностным последователем всего этого и соответственно действовал с друзьями своими, совместно со мною и через меня обманутыми.
Пусть смеются надо мной гордецы, которых Ты еще не поверг ниц и не поразил ради спасения их, Боже мой, я всё равно исповедую позор мой во славу Твою. Позволь мне, молю Тебя, дай покружить сейчас памятью по всем кружным дорогам заблуждения моего, исхоженным мною, и «принести Тебе жертву хвалы»164 . Что я без Тебя, как не вожак себе в пропасть? Что я такое, когда мне хорошо, как не младенец, сосущий молоко Твое и питающийся «Тобой – пищей, пребывающей вовек»?165 И что такое человек, любой человек, раз он человек? Пусть же смеются над нами сильные и могущественные; мы же, нищие и убогие, да исповедуемся перед Тобой.
II
2 . В эти годы я преподавал риторику166 и, побежденный жадностью, продавал победоносную болтливость. Я предпочитал, Ты знаешь это, Господи, иметь хороших учеников, в том значении слова, в котором к ним прилагается «хороший», и бесхитростно учил их хитростям не затем, чтобы они губили невинного, но чтобы порой вызволяли виновного. Боже, Ты видел издали, что я едва держался на ногах на этой скользкой дороге, и в клубах дыма чуть мерцала честность моя, с которой, во время учительства своего, обучал я любящих суету и ищущих обмана, я, сам их союзник и товарищ.
В эти годы я жил с одной женщиной, но не в союзе, который зовется законным: я выследил ее в моих безрассудных любовных скитаниях. Все-таки она была одна, и я сохранял верность даже этому ложу. Тут я на собственном опыте мог убедиться, какая разница существует между спокойным брачным союзом, заключенным только ради деторождения, и страстной любовной связью, при которой даже дитя рождается против желания, хотя, родившись, и заставляет себя любить167 .
3 . Вспоминаю еще, что однажды я решил выступить на состязании драматических поэтов. Какой-то гаруспик168 поручил спросить меня, сколько я заплачу ему за победу, и я ответил, что это мерзкое колдовство мне ненавистно и отвратительно, и что если бы меня ожидал даже венец из нетленного золота, то я не позволю ради своей победы убить муху. А он как раз и собирался убить и принести в жертву животных, рассчитывая, по-видимому этими почестями склонить ко мне демонов. Я отверг это зло потому, что чтил святость Твою, Боже сердца моего169 . Я не умел ведь любить Тебя; только в телесной славе умел я представить Тебя. Душа, вздыхающая по таким выдумкам, разве «не распутничает вдали от Тебя?», она верит лжи и «питает ветры»170 . Я, конечно, не хотел, чтобы за меня приносили жертву демонам, которым я сам приносил себя в жертву своим суеверием. И что значит «питать ветры», как не питать этих духов, то есть свои заблуждениями услаждать их и быть им потехой?
III
4 . Продолжал я советоваться и с этими проходимцами (их называют «математиками»171 ), ссылаясь на то, что они не приносят никаких жертв и не обращаются ни к одному духу с молитвами о своих предсказаниях. Тем не менее христианское, настоящее благочестие отвергает и вполне последовательно осуждает их деятельность.
Хорошо исповедоваться Тебе, Господи, и говорить: «Смилуйся надо мною, излечи душу мою, потому что я согрешил перед Тобою»172 , хорошо не злоупотреблять снисхождением Твоим, позволяя себе грешить, и помнить слово Господне: «Вот ты здоров, не греши больше, чтобы не случилось с тобой чего хуже»173 . Это спасительное наставление они ведь пытаются целиком уничтожить, говоря: «Небом суждено тебе неизбежно согрешить», или «Это сделали Венера или Сатурн, или Марс». Следовательно если на человеке, на этой плоти, крови, на гордой трухе, вины нет, то винить следует Творца и Устроителя неба и светил. А кто же это, как не Ты, Господь наш, сладостный исток справедливости, который «воздаешь каждому по делам его и сердца сокрушенного и смиренного не презираешь»174 .
5 . Жил в это время человек острого ума, очень опытный и известный в своем деле врач175 , который, в качестве проконсула, своею рукою возложил в том состязании венец победителя на мою больную голову; тут он врачом не оказался. В такой болезни целитель Ты, Который «противишься гордым и смиренным даешь благодать»176 . И разве не Ты помог мне через этого старика? разве Ты оставил лечить душу мою? Я ближе познакомился с ним и стал его прилежным и постоянным собеседником (речь его, оживленная мыслью, была безыскусственной, но приятной и важной). Узнав из разговора со мной, что я увлекаюсь книгами астрологов177 , он, с отеческой лаской, стал уговаривать меня бросить их и не тратить зря на эти пустяки трудов и забот, нужных для полезного дела. Он рассказал мне, что он настолько изучил эту науку, что в юности хотел сделать ее своим насущным занятием; раз он понял Гиппократа, то уж, конечно, смог понять и эти книги. Впоследствии, однако, он их бросил и занялся медициной единственно потому, что ясно увидел их совершенную лживость; человек порядочный, он не захотел зарабатывать свой хлеб обманом. «У тебя, – добавил он, – есть твоя риторика, которой ты можешь жить; этой же ложью ты занимаешься по доброй воле, а не по нужде, и должен верить мне тем более, что я постарался изучить ее в совершенстве, желая ее сделать единственным источником заработка». Я спросил у него, по какой же причине многие их предсказания оказываются верны, и он ответил, как мог, а именно, что это делается силой случая, всегда и всюду действующего в природе. Если человеку, который гадает по книге поэта, занятого только своей темой и ставящего себе свои цели, часто выпадает стих, изумительно соответствующий его делу, то можно ли удивляться, если человеческая душа, по какому-то побуждению свыше, не отдавая себе отчета в том, что с ней происходит, изречет вовсе не по науке, а чисто случайно то, что согласуется с делами и обстоятельствами вопрошающего178 .
6 . И тут Ты позаботился обо мне, действуя в нем и через него. В памяти моей Ты оставил набросок того, что впоследствии я должен был искать уже сам. Тогда же ни он, ни мой дорогой Небридий, юноша и очень хороший и очень чистый, смеявшийся над предсказаниями такого рода, не могли убедить меня от них отказаться. На меня больше действовал авторитет авторов этих книг, и в своих поисках я не нашел еще ни одного верного доказательства, которое недвусмысленно выявило бы, что верные ответы на заданные вопросы продиктованы судьбой или случайностью, а не наукой о наблюдении за звездами.
IV
7 . В эти годы, когда я только что начал преподавать в своем родном городе, я завел себе друга, которого общность наших вкусов делала мне очень дорогим. Был он мне ровесником и находился в том же цвету цветущей юности179 . Мальчиками мы росли вместе; вместе ходили в школу и вместе играли. Тогда мы еще не были так дружны; хотя и впоследствии тут не было истинной дружбы, потому что истинной она бывает только в том случае, если Ты скрепляешь ее между людьми, привязавшимися друг к другу «любовью, излившейся в сердца наши Духом Святым, Который дан нам»180 . Тем не менее, созревшая в горячем увлечении одним и тем же, была она мне чрезвычайно сладостна. Я уклонил его от истинной веры, – у него, юноши, она не была глубокой и настоящей, – к тем гибельным и суеверным сказкам, которые заставляли мать мою плакать надо мною. Вместе с моей заблудилась и его душа, а моя не могла уже обходиться без него.
И вот Ты, по пятам настигающий тех, кто бежит от Тебя, Бог отмщения и источник милосердия, обращающий нас к себе дивными способами, вот Ты взял его из этой жизни, когда едва исполнился год нашей дружбе, бывшей для меня сладостнее всего, что было сладостного в тогдашней моей жизни.
8 . Может ли один человек «исчислить хвалы Твои»181 за благодеяния Твои ему одному? Что сделал Ты тогда, Боже мой? как неисследима «бездна судеб Твоих»182 . Страдая лихорадкой, он долго лежал без памяти, в смертном поту. Так как в его выздоровлении отчаялись, то его окрестили в бессознательном состоянии183 . Я не обратил на это внимания, рассчитывая, что в душе его скорее удержится то, что он узнал от меня, чем то, что делали с его бессознательным телом. Случилось, однако, совсем по-иному. Он поправился и выздоровел, и как только я смог говорить с ним (а смог я сейчас же, как смог и он, потому что я не отходил от него, и мы не могли оторваться друг от друга), я начал было насмехаться над крещением184 , которое он принял вовсе без сознания и без памяти. Он уже знал, что он его принял. Я рассчитывал, что и он посмеется вместе со мной, но он отшатнулся от меня в ужасе, как от врага, и с удивительной и внезапной независимостью сказал мне, что если я хочу быть ему другом, то не должен никогда говорить ему таких слов. Я, пораженный и смущенный, решил отложить свой натиск до тех пор, пока он оправится и сможет, вполне выздоровев, разговаривать со мной о чем угодно. Но через несколько дней, в мое отсутствие, он опять заболел лихорадкой и умер, отнятый у меня, безумного, чтобы жить у Тебя на утешение мне.
9 . Какою печалью омрачилось сердце мое! куда бы я ни посмотрел, всюду была смерть. Родной город стал для меня камерой пыток, отцовский дом – обителью беспросветного горя; всё, чем мы жили с ним сообща, без него превратилось в лютую муку. Повсюду искали его глаза мои, и его не было. Я возненавидел всё, потому что нигде его нет, и никто уже не мог мне сказать: «Вот он придет», как говорили об отсутствующем, когда он был жив. Стал я сам для себя великой загадкой и спрашивал душу свою, почему она печальна и почему так смущает меня185 , и не знала она, что ответить мне. И если я говорил «надейся на Бога», она справедливо не слушалась меня, потому что человек, которого я так любил и потерял, был подлиннее и лучше, чем призрак, на которого ей велено было надеяться186 . Только плач был мне сладостен, и он наследовал другу моему в усладе души моей.
V
10 . Теперь, Господи, это уже прошло, и время залечило мою рану. Можно ли мне услышать от Тебя, Который есть Истина, можно ли преклонить ухо моего сердца к устам Твоим и узнать от Тебя, почему плач сладок несчастным?187 Разве Ты, хотя и всюду присутствуя, отбрасываешь прочь от себя наше несчастье? Ты пребываешь в Себе; мы кружимся в житейских испытаниях. И, однако, если бы плач наш не доходил до ушей Твоих, ничего не осталось бы от надежды нашей188 . Почему с жизненной горечи срываем мы сладкий плод стенания и плач, вздохи и жалобы?
Или сладко то, что мы надеемся быть услышаны Тобою? Это верно в отношении молитв, которые дышат желанием дойти до Тебя. Но в печали об утере и в той скорби, которая окутывала меня, я ведь не надеялся, что он оживет, и не этого просил своими слезами; я только горевал и плакал, потерян я был и несчастен: потерял я радость свою. Или плач, горестный сам по себе, услаждает нас, пресытившихся тем, чем мы когда-то наслаждались и что теперь внушает нам отвращение?
VI
11 . Зачем, однако, я говорю это? Сейчас время не спрашивать, а исповедоваться Тебе. Я был несчастен, и несчастна всякая душа, скованная любовью к тому, что смертно: она разрывается, теряя, и тогда понимает, в чем ее несчастье, которым несчастна была еще и до потери своей.
Таково было состояние мое в то время; я горько плакал и находил успокоение в этой горечи. Так несчастен я был, и дороже моего друга оказалась для меня эта самая несчастная жизнь. Я, конечно, хотел бы ее изменить, но также не желал бы утратить ее, как и его. И я не знаю, захотел ли бы я умереть даже за него, как это рассказывают про Ореста и Пилада189 , если это только не выдумка, что они хотели умереть вместе один за другого, потому что хуже смерти была для них жизнь врозь. Во мне же родилось какое-то чувство совершенно этому противоположное; было у меня и жестокое отвращение к жизни и страх перед смертью. Я думаю, что чем больше я его любил, тем больше ненавидел я смерть и боялся, как лютого врага, ее, отнявшую его у меня. Вдруг, думал я, поглотит она и всех людей: могла же она унести его.
В таком состоянии, помню, находился я. Вот сердце мое, Боже мой, вот оно – взгляни во внутрь его, таким я его вспоминаю. Надежда моя, Ты, Который очищаешь меня от нечистоты таких привязанностей, устремляя глаза мои к Тебе и «освобождая от силков ноги мои»190 . Я удивлялся, что остальные люди живут, потому что тот, которого я любил так, словно он не мог умереть, был мертв: и еще больше удивлялся, что я, его второе «я», живу, когда он умер. Хорошо сказал кто-то о своем друге: «половина души моей»191 . И я чувствовал, что моя душа и его душа были одной душой в двух телах192 , и жизнь внушала мне ужас: не хотел я ведь жить половинной жизнью. Потому, может быть, и боялся умереть, чтобы совсем не умер тот, которого я так любил.
VII
12 . О, безумие, не умеющее любить человека, как полагается человеку!193 О, глупец, возмущающийся человеческой участью! Таким был я тогда: я бушевал, вздыхал, плакал, был в расстройстве, не было у меня ни покоя, ни рассуждения. Повсюду со мной была моя растерзанная, окровавленная душа, и ей невтерпеж было со мной, а я не находил места, куда ее пристроить. Рощи с их прелестью, игры, пение, сады, дышавшие благоуханием, пышные пиры, ложе нег, самые книги и стихи – ничто не давало ей покоя. Всё внушало ужас, даже дневной свет; всё, что не было им, было отвратительно и ненавистно. Только в слезах и стенаниях чуть-чуть отдыхала душа моя, но когда приходилось забирать ее оттуда, тяжким грузом ложилось на меня мое несчастье. К Тебе, Господи, надо было вознести ее и у Тебя лечить. Я знал это, но и не хотел и не мог, тем более, что я не думал о Тебе, как о чем-то прочном и верном. Не Ты ведь, а пустой призрак и мое заблуждение были моим богом. И если я пытался пристроить ее тут, чтобы она отдохнула, то она катилась в пустоте и опять обрушивалась на меня, и я оставался с собой: злосчастное место, где я не мог быть и откуда не мог уйти. Куда мое сердце убежало бы от моего сердца? Куда убежал бы я от самого себя? Куда не пошел бы вслед за собой?
И всё-таки я убежал из родного города. Меньше искали его глаза мои там, где не привыкли видеть, и я переехал из Тагасты в Карфаген194 .
VIII
13 . Время не проходит впустую и не катится без всякого воздействия на наши чувства: оно творит в душе удивительные дела. Дни приходили и уходили один за другим; приходя и уходя, они бросали в меня семена других надежд и других воспоминаний; постепенно лечили старыми удовольствиями, и печаль моя стала уступать им; стали, однако, наступать – не другие печали, правда, но причины для других печалей. Разве эта печаль так легко и глубоко проникла в самое сердце мое не потому, что я вылил душу свою в песок, полюбив смертное существо так, словно оно не подлежало смерти?
А меня как раз больше всего утешали и возвращали к жизни новые друзья, делившие со мной любовь к тому, что я любил вместо Тебя: нескончаемую сказку195 , сплошной обман, своим нечистым прикосновением развращавший наши умы, зудевшие желанием слушать196 . И если бы умер кто-нибудь из моих друзей, эта сказка не умерла бы для меня.
Было и другое, что захватывало меня больше в этом дружеском общении: общая беседа и веселье, взаимная благожелательная услужливость; совместное чтение сладкоречивых книг, совместные забавы и взаимное уважение; порою дружеские размолвки, какие бывают у человека с самим собой, – самая редкость разногласий как бы приправляет согласие длительное, – взаимное обучение, когда один учит другого и в свою очередь у него учится; тоскливое ожидание отсутствующих; радостная встреча прибывших. Все такие проявления любящих и любимых сердец197 – в лице, в словах, в глазах и тысяче милых выражений – как на огне сплавляют между собою души, образуя из многих одну.
IX
14 . Вот что мы любим в друзьях и любим так, что человек чувствует себя виноватым, если он не отвечает любовью на любовь. От друга требуют только выражения благожелательности. Отсюда эта печаль по случаю смерти; мрак скорби; сердце, упоенное горечью, в которую обратилась сладость; смертьживых, потому что утратили жизнь умершие.
Блажен, кто любит Тебя, в Тебе друга и ради Тебя врага. Только тот не теряет ничего дорогого, кому все дороги в Том, Кого нельзя потерять. А кто это, как не Бог наш, Бог, Который «создал небо и землю» и «наполняет их»198 , ибо, наполняя, Он и создал их. Тебя никто не теряет, кроме тех, кто Тебя оставляет, а кто оставил, – куда пойдет и куда убежит? Только от Тебя, милостивого, к Тебе, гневному. Где не найдет он в каре, его достигшей, Твоего закона? А «закон Твой – истина», и «истина – это Ты»199 .
X
15 . «Боже сил, обрати нас, покажи нам лик Твой, и мы спасемся»200 . Куда бы ни обратилась человеческая душа, всюду кроме Тебя наткнется она на боль, хотя бы наткнулась и на красоту, но красоту вне Тебя и вне себя самой. И красота эта ничто, если она не от Тебя. Прекрасное родится и умирает; рождаясь, оно начинает как бы быть и растет, чтобы достичь полного расцвета, а, расцветши, стареет и гибнет. Не всегда, правда, доживает до старости, но гибнет всегда. Родившись и стремясь быть, прекрасное, чем скорее растет, утверждая свое бытие, тем сильнее торопится в небытие: таков предел, положенный Тобою земным вещам, потому что они только части целого, существующие не одновременно; уходя и сменяя друг друга, они, как актеры, разыгрывают все цельную пьесу, в которой им даны отдельные роли. То же происходит и с нашей речью, состоящей из звуковых обозначений. Речь не будет целой, если каждое слово, отзвучав в своей роли, не исчезнет, чтобы уступить место другому.
Да хвалит душа моя за этот мир201 Тебя, «Господь, всего Создатель»202 , но да не прилипает к нему чувственной любовью, ибо он идет, куда и шел – к небытию, и терзает душу смертной тоской, потому что и сама она хочет быть и любит отдыхать на том, что она любит. А в этом мире негде отдохнуть, потому что все в нем безостановочно убегает: как угнаться за этим плотскому чувству? Как удержать даже то, что сейчас под рукой? Медлительно плотское чувство, потому что оно плотское: ограниченность – его свойство. Оно удовлетворяет своему назначению, но его недостаточно, чтобы удержать то, что стремится от положенного начала к положенному концу. Ибо в слове Твоем, которым создан мир, слышит оно: «Отсель и досель».
XI
16 . Не суетись, душа моя: не дай оглохнуть уху сердца от грохота суеты твоей. Слушай, само Слово зовет тебя вернуться: безмятежный покой там, где Любовьне покинет тебя, если сам ты Ее не покинешь. Вот одни создания уходят, чтобы дать место другим: отдельные части в совокупности своей образуют этот дольний мир. «Разве Я могу уйти куда-нибудь?» – говорит Слово. Здесь утверди жилище свое; доверь всё, что у тебя есть; душа моя, уставшая, наконец, от обманов. Доверь Истине всё, что у тебя есть от Истины, и ты ничего не утратишь; истлевшее у тебя покроется цветом; исцелятся все недуги твои; преходящее получит новый облик, обновится и соединится с тобой; оно не увлечет тебя в стремлении вниз, но недвижно останется с тобой и пребудет у вечно недвижного и пребывающего Бога203 .
17 . Зачем, развращенная, следуешь ты за плотью своей? Пусть она, обращенная, следует за тобой. Всё, что ты узнаешь через нее, частично; ты не знаешь целого, которому принадлежат эти части, и всё-таки они тебя радуют. Если бы твое плотское чувство способно было охватить всё, и не было бы оно, в наказание тебе, справедливо ограничено постижением только части, то ты пожелал бы, чтобы всё, существующее сейчас, прошло, дабы ты больше мог наслаждаться целым204 . Ведь и речь нашу ты воспринимаешь тоже плотским чувством, и тебе, разумеется, захочется, чтобы отдельные слога быстро произносились один за другим, а не застывали неподвижно: ты ведь хочешь услышать всё целиком. Так и части, составляющие нечто единое, но возникающие не все одновременно в том, что они составляют: всё вместе радует больше части, если бы только это «всё» могло быть разом воспринято. Насколько же лучше тот, кто создал целое – Господь наш. И Он не уходит, потому что для Него нет смены.
XII
18 . Если тела угодны тебе, хвали за них Бога и обрати любовь свою к их мастеру, чтобы в угодном тебе не стал ты сам неугоден. Если угодны души, да будут они любимы в Боге, потому что и они подвержены перемене, и утверждаются в Нем, а иначе проходят и преходят. Да будут же любимы в Нем: увлеки к Нему с собой те, какие сможешь, и скажи им: «Его будем любить: Он создатель и Он недалеко»205 . Он не ушел от Своего создания: оно из Него и в Нем. Где же Он? Где вкушают истину? Он в самой глубине сердца206 , только сердце отошло от Него. «Вернитесь, отступники, к сердцу»207 и прильните к Тому, Кто создал вас. Стойте с Ним – и устоите; успокойтесь в Нем и покойны будете. Куда, в какие трущобы вы идете? Куда вы идете? То хорошее, что вы любите, от Него, и поскольку оно с Ним, оно хорошо и сладостно, но оно станет горьким – и справедливо, – потому что несправедливо любить хорошее и покинуть Того, Кто дал это хорошее.
Зачем вам опять и опять ходить по трудным и страдным дорогам? Нет покоя там, где вы ищете его. Ищите, что вы ищете, но это не там, где вы ищете. Счастливой жизни ищете вы в стране смерти: ее там нет. Как может быть счастливая жизнь там, где нет самой жизни?
19 . Сюда спустилась сама Жизнь наша и унесла смертьнашу и поразила ее избытком жизни своей. Прогремел зов Его, чтобы мы вернулись отсюда к Нему, в тайное святилище, откуда Он пришел к нам, войдя сначала в девственное чрево, где с Ним сочеталась человеческая природа, смертная плоть, дабы не остаться ей навсегда смертной, и «откуда Он вышел, как супруг из брачного чертога своего, радуясь, как исполин, пробежать поприще»208 . Он не медлил, а устремился к нам, крича словами, делами, смертью, жизнью, сошествием, восшествием крича нам вернуться к Нему. Он ушел с глаз наших, чтобы мы вернулись в сердце наше и нашли бы Его. Он ушел, и вот Он здесь; не пожелал долго быть с нами и не оставил нас. Он ушел туда, откуда никогда не уходил, ибо «мир создан Им» и «Он был в этом мире» и «пришел в этот мир спасти грешников»209 . Ему исповедуется душа моя, и Он «излечил ее, потому что она согрешила пред Ним»210 .
«Сыны человеческие, доколе будет отягощено сердце ваше?» Жизнь спустилась к вам – разве не хотите вы подняться и жить? Но куда вам подняться, если вы «высоко и положили на небо главы свои»211 . Спуститесь, чтобы подняться, и поднимайтесь к Богу: вы ведь упали, поднявшись против Него212 .
Скажи им это, пусть они плачут «в долине слез»213 , увлеки их с собой к Богу, ибо слова эти говоришь ты от Духа Святого, если говоришь, горя огнем любви.
XIII
20 . Я не знал тогда этого, я любил дольную красоту, я шел в бездну и говорил друзьям своим: «Разве мы любим что-нибудь кроме прекрасного? А что такое прекрасное? И что такое красота? Что привлекает нас в том, что мы любим, и располагает к нему? Не будь в нем приятного и прекрасного, оно ни в коем случае не могло бы подвинуть нас к себе». Размышляя, я увидел, что каждое тело представляет собой как бы нечто целое и потому прекрасное, но в то же время оно приятно и тем, что находится в согласовании с другим. Так отдельный член согласуется со всем телом, обувь подходит к ноге и т. п. Эти соображения хлынули из самых глубин моего сердца, и я написал работу «О прекрасном и соответствующем», кажется, в двух или трех книгах. Тебе это известно, Господи: у меня же выпало из памяти. Самих книг у меня нет; они затерялись, не знаю, каким образом.
XIV
21 . Что побудило меня, Господи, Боже мой, посвятить эти книги Гиерию, римскому оратору214 , которого я не знал лично, но которым восхищался за его громкую славу ученого. Мне сообщили некоторые его изречения, и они мне нравились. Еще больше нравился он мне потому, что очень нравился другим, и его превозносили похвалами, недоумевая, как сириец, умевший сначала прекрасно говорить по-гречески, стал впоследствии мастером латинской речи и выдающимся знатоком во всех вопросах, касающихся философии.
Человека хвалят, и вот его заглазно начинают любить. Разве эта любовь входит в сердце слушающего от слов хвалящего? Нет! любящий зажигает любовью и другого. Поэтому и любят того, кого хвалят другие, веря, что хвала ему возглашается нелживым сердцем, а это значит, что хвалят, любя.
22 . Так любил я тогда людей, доверяясь суду человеческому, а не Твоему, Господи, которым никто не обманывается.
Почему, однако, хвалы ему воздавались совсем иные, чем знаменитому вознице или цирковому охотнику, прославленному народной любовью? Они были серьезны и важны; такие хотел я услышать о себе самом. Я ведь не хотел бы, чтобы меня хвалили и любили так, как актеров, хотя я сам расхваливал их и любил; но я избрал бы полную неизвестность, даже ненависть к себе, но не такую славу, но не такую любовь. Какими гирями одна и та же душа развешивает разную, столь несходную любовь? Почему я люблю в другом то, что одновременно ненавижу? Я ведь гнушаюсь этим для себя и наотрез от этого отказываюсь. А мы оба, и он и я, люди! Хорошую лошадь можно любить, не желая стать ею, даже если бы это было возможно. С актером случай другой: он нашего рода. Значит, я люблю в человеке то, что для меня в себе ненавистно, хотя и я человек?215 Великая бездна сам человек, «чьи волосы сочтены»216 у Тебя, Господи, и не теряются у Тебя, и, однако, волосы его легче счесть, чем его чувства и движения его сердца.
23 . Что же касается Гиерия, то он принадлежал к тому типу ораторов, который мне так нравился, что мне самому хотелось быть одним из них. Я заблуждался в гордости своей, «был носим всяким ветром»217 , и совершенно скрыто от меня было руководство Твое. И откуда мне знать и как с уверенностью исповедать Тебе, что я больше любил его за любовь и похвалы, чем за те занятия, за которые его хвалили? Если бы те же самые люди не хвалили, а бранили его и рассказывали о нем то же самое, но с бранью и презрением, я не воспламенился бы любовью к нему, хотя ни занятия его, ни он сам не стали бы другими: другими были бы только чувства рассказчиков.
Вот куда брошена немощная душа, не прилепившаяся еще к крепкой истине. Ее несет и кружит, бросает туда и сюда, смотря по тому, куда дует вихрь слов и мнений. Они заслоняют ей свет, и она не видит истины. Она же вот – перед нами.
Для меня тогда было очень важно, чтобы моя книга и мои труды стали известны этому человеку. Его одобрение заставило бы меня загореться еще большим усердием; его неодобрение ранило бы мое суетное, не имевшее в Тебе опоры сердце. И, однако, я с любовью охотно переворачивал перед своим умственным взором вопрос о прекрасном и соответственном, о чем писал ему, и приходил в восторг от своей работы, не нуждаясь ни в чьих похвалах.
XV
24 . Я не видел, однако, стержня в великом деле, в искусстве Твоем, Всемогущий, «Который один творишь чудеса»218 . Душа моя странствовала среди телесных образов: «прекрасное», являющееся таковым само по себе, и «соответственное», хорошо согласующееся с другим предметом, я определял и различал, пользуясь доказательствами и примерами из мира физического.
Потом я обратился к природе души, но ложные понятия, бывшие у меня о мире духовном, мешали мне видеть истину. Во всей силе своей стояла истина у меня перед глазами, а я отвращал свой издерганный ум от бестелесного к линиям, краскам и крупным величинам. И так как я не мог увидеть это в душе, я думал, что не могу видеть и свою душу. Я любил согласие, порождаемое добродетелью, и ненавидел раздор, порождаемый порочностью. В первой я увидел единство, во второй – разделенность. Это единство представлялось мне как совместность разума, истины и высшего блага; разделенность – как некая неразумная жизнь и высшее зло. Я, несчастный, считал, что оно не только субстанция, но что это вообще некая жизнь, только не от Тебя исходящая, Господи, от Которого всё. Единство я назвал монадой, как некий разум, не имеющий пола, а разделенность – диадой: это гнев в преступлениях и похоть в пороках219 . Сам я не понимал, что говорю. Я не знал и не усвоил себе, что зло вовсе не есть субстанция, и что наш разум не представляет собой высшего и неизменного блага.
25 . Преступление есть порочное движение души, побуждающее к действию, в котором душа и утверждает себя дерзостно и взбаламученно. Разврат есть необузданное желание, жадное к плотским радостям. Если разумная душа сама порочна, то жизнь пятнают заблуждения и ложные понятия. Как раз такая и была у меня тогда, и я не знал, что ее надо просветить другим светом, чтобы приобщить к истине, потому что в ней самой нет истины. Ибо «Ты зажжешь светильник мой, Господи, Боже мой, Ты просветишь тьму мою; и от полноты Твоей получим мы всё. Ты свет истинный, освещающий всякого человека, приходящего в этот мир, ибо у Тебя нет изменения и ни тени перемены»220 .
26 . Я порывался к Тебе и был отбрасываем назад, да отведаю вкуса смерти, потому что «Ты противишься гордым»221 .
А разве не великая гордость притязать по удивительному безумию, что по природе своей я то же самое, что и Ты?222 Подверженный изменению и ясно видя это из того, что я очень хотел быть мудрым, дабы стать лучше, я предпочел, однако считать Тебя подверженным изменению, чем признать, что я не то же самое, что и Ты. Потому я и был отталкиваем назад, и Ты пригибал мою кичливую выю223 . Я носился со своими телесными образами; я, плоть, обвинял плоть, и «бродячий дух»224 , я не повернулся к Тебе; бродя, я бродил среди несуществующего ни в Тебе, ни во мне, ни в теле: тут не было подлинных Твоих созданий, а были одни мои пустые мечтания. И я спрашивал у малых верных детей Твоих, моих сограждан, из среды которых я, сам того не зная, был изгнан, я спрашивал их, нелепый болтун: «Почему же заблуждается душа, которую создал Бог?» Я не хотел, чтобы меня спросили: «Почему же заблуждается Бог?» И я силился доказать, что скорее Ты в своей неизменной сущности вынужден впасть в заблуждение; чем признаться, что я подверженный изменению, добровольно сбиваюсь с пути и в наказанне за это впадаю в заблуждение225 .
27 . Мне было, пожалуй, лет двадцать шесть, двадцать семь, когда я закончил эти свитки, развертывая перед собой свои выдумки – эти материальные образы, оглушавшие уши моего сердца. Я настораживал их, сладостная Истина, чтобы услышать мелодию Твою, звучавшую глубоко внутри меня. Я думал о «прекрасном и соответственном», хотел встать на ноги и услышать Тебя, «радостью обрадоваться, слыша голос жениха»226 и не мог: мое заблуждение громко звало меня и увлекало наружу; под тяжестью гордости своей падал я вниз. «Ты не давал слуху моему радости и веселия», и не «ликовали кости мои», потому что «не были сокрушены»227 .
XVI
28 . И какая польза для меня была в том, что лет двадцати от роду, когда мне в руки попало одно произведение Аристотеля под заглавием «Десять категорий»228 (карфагенский ритор, мой учитель, и другие люди, считавшиеся учеными, раздуваясь от гордости, трещали о нем, и, слыша это название, я только и мечтал об этой книге, как о чем-то великом и божественном), я оказался единственным, прочитавшим и понявшим ее? Когда я беседовал по поводу этих категорий с людьми, которые говорили, что они с трудом их поняли и то лишь с помощью ученых наставников, объяснявших их не только словесно, но и с помощью многочисленных рисунков на песке, то оказалось, что они могут сказать мне о них только то, что я, при своем одиноком чтении, узнал у себя самого. По-моему, книга эта совершенно ясно толковала о субстанциях и их признаках: например, человек – это качество; сколько в нем футов роста – это количество; его отношение к другим: например, чей он брат; место, где он находится; время, когда родился; его положение: стоит или сидит; что имеет: обувь или вооружение; что делает или что терпит. Под эти девять категорий, для которых я привел примеры, и под самую категорию субстанции подойдет бесконечное число явлений.
29 . Какая была мне от этого польза? А вред был. Считая, что вообще всё существующее охвачено этими десятью категориями, я пытался и Тебя, Господи, дивно простого и не подверженного перемене, рассматривать как субъект Твоего величия или красоты229 , как будто они были сопряжены с Тобой, как с субъектом, т.е. как с телом, тогда как Твое величие и Твоя красота это Ты сам. Тело же не является великим или прекрасным потому, что оно тело: меньшее или менее красивое, оно всё равно остается телом.
Ложью были мои мысли и о Тебе, а не истиной: жалкий вымысел мой, не блаженная крепость Твоя. Ибо Ты повелел, и так и стало со мной: земля «начала рожать мне терния и волчцы»230 , и с трудом получал я хлеб свой.
30 . И какая польза была для меня, что я, в то время негодный раб злых страстей, сам прочел и понял все книги, относившиеся к так называемым свободным искусствам231 , какие только мог прочесть? Я радовался, читая их, и не понимал, откуда в них то, что было истинного и определенного. Я стоял спиной к свету, а лицом к тому, что было освещено; и лицо мое, повернутое к освещенным предметам, освещено не было. Тебе известно, Господи, что я узнал, без больших затруднений и без людской помощи, в красноречии, диалектике, геометрии, музыке и арифметике; и быстрая сообразительность и острая проницательность – Твои дары, но не Тебе приносил я их в жертву. Они были мне не на пользу, а скорее на гибель, потому что я жадно стремился овладеть доброй долей имущества своего, но «не сохранил для Тебя сил своих», а ушел от Тебя прочь, в дальнюю страну, чтобы расточить все на блудные страсти232 . Какая польза была мне от хорошего, если я не умел им хорошо пользоваться? А я стал понимать, как трудно даются эти науки даже прилежным и толковым ученикам, когда, пытаясь их разъяснить, увидел, что самого выдающегося среди моих учеников хватало лишь на то, чтобы не так уж медленно усваивать мои объяснения.
31 . Какая была мне польза в этом, если я думал, что Ты, Господи, Бог истины, представляешь собой огромное светящееся тело, а я обломок этого тела? Предел извращенности! Но именно таков был я тогда! Я не краснею, Господи, исповедуя пред Тобой милосердие Твое ко мне и призывая Тебя: я ведь не краснел, богохульно проповедуя пред людьми и лая на Тебя.
Какая польза была мне от моего ума, так легко справлявшегося с этими науками, и от такого количества запутаннейших книг, распутанных без помощи учителя, если я безобразно кощунствовал и гнусно заблуждался в науке благочестия? Во вред ли был для малых Твоих ум гораздо более медлительный, если они не уходили от Тебя прочь, безмятежно оперялись в гнезде Церкви Твоей и выращивали крылья любви, питаясь пищей здоровой веры?
Господи, Боже наш, «в тени крыл Твоих обретем мы надежду»: укрой нас и понеси нас. «Ты понесешь, Ты понесешь малых детей и до седин будешь нести их»233 – ибо сила наша тогда сила, когда это Ты; то́лько наша – она бессилие. Наше благо всегда у Тебя, и, отвращаясь от него, мы развращаемся. Припадем к Тебе, Господи, да не упадем: у Тебя во всей целости благо наше – Ты сам: мы не боимся, что нам некуда вернуться, потому что мы рухнули вниз: в отсутствие наше не рухнул дом наш, вечность Твоя.
Книга пятая I
Прими исповедь мою, приносимую в жертву Тебе языком моим234 , который Ты создал и побудил исповедовать имя Твое; выздоровели все кости мои: пусть же они скажут: «Господи! Кто подобен Тебе?»235 . Ничего нового не сообщает Тебе человек, исповедуясь в том, что происходит с ним, ибо не закрыто взору Твоему закрытое сердце, и не отталкивает человеческая жесткость десницу Твою: Ты смягчаешь ее, когда захочешь, милосердуя или отмщая: «и нет никого, кто укрылся бы от жара Твоего»236 . Да хвалит Тебя душа моя, чтобы возлюбить Тебя. Неумолчно хвалят Тебя все создания Твои: всякая душа, обратившаяся к Тебе, своими устами; животные и неодушевленная природа устами тех, кто их созерцает. Да воспрянет же в Тебе душа наша от усталости: опираясь на творения Твои, пусть дойдет к Тебе, дивно их сотворившему: у Тебя обновление и подлинная сила.
II
2 . Пусть уходят и бегут от Тебя мятущиеся и грешные. Ты видишь их, Ты распределяешь и тени237 . И вот – мир прекрасен и с ними, хотя они сами мерзки238 . Но чем повредили они Тебе?239 Чем обесчестили власть Твою – полную и справедливую от небес и до края земли. Куда бежали, убежав от лица Твоего? Где не найдешь Ты их? Они убежали, чтобы не видеть Тебя, видящего их, и в слепоте своей наткнуться на Тебя, ибо Ты не оставляешь ничего Тобой созданного. Да, чтобы наткнуться на Тебя в неправде своей и по правде Твоей нести наказание: уклонившись от кротости Твоей, натыкаются они на справедливость Твою и падают в суровость Твою. Не знают они, что Ты всюду и нет места, где Тебя бы не было; Ты, единственный, рядом даже с теми, кто далеко ушел от Тебя240 . Пусть же обратятся, пусть ищут Тебя; если они оставили Создателя своего, то Ты не оставил создание Свое. Пусть сами обратятся, пусть ищут Тебя – вот Ты здесь, в сердце их, в сердце тех, кто исповедуется у Тебя и кидается к Тебе и плачет на груди Твоей после трудных дорог своих. И Ты, благостный, отираешь слезы их; они плачут еще больше и радуются, рыдая, потому что Ты, Господи, не человек, не плоть и кровь, но Ты, Господи, их Создатель, обновляешь и утешаешь их. И где я был, когда искал Тебя? Ты был предо мною: я же далеко ушел от себя, я не находил себя; как же было найти Тебя!
III
3 . Я расскажу пред очами Господа моего о том годе, когда мне исполнилось двадцать девять лет.
В Карфаген приехал некий манихейский епископ по имени Фавст241 . Это была страшная сеть дьявольская242 , и многие запутывались в ней, прельщенные его сладкоречием, которое и я хвалил, различая, однако, между ним и истинной сутью вещей, познать которую так жадно стремился. Я вглядывался не в словесный сосуд, а в то, какое знание предлагает мне отведать из него этот, столь известный у них, Фавст. Молва уже заранее сообщала мне, что он весьма осведомлен о всех высоких учениях и особенно сведущ в науках свободных. Так как я прочел много философских книг243 и хорошо помнил их содержание, то я и стал сравнивать некоторые их положения с бесконечными манихейскими баснями: мне казались более вероятными слова тех, «у кого хватило разумения исследовать временный мир», хотя «не обрели они Господа его»244 . Ибо «высок ты, Господи, и смиренного видишь и гордого узнаешь издали»245 , но приближаешься только «к сокрушенным сердцем», гордые не находят Тебя, хотя бы даже в ученой любознательности своей сочли они звезды и песчинки, измерили звездные просторы и исследовали пути светил.
4 . Они производят эти исследования, руководствуясь разумом и способностями, которые Ты им дал: многое нашли они и предсказали за много лет вперед солнечные и лунные затменения, их день, их час и каковы они будут. Вычисления не обманули их: все происходит так, как они предсказали. Они записали законы, ими открытые; их и сегодня знают и по ним предсказывают, в каком году, в каком месяце этого года, в какой день этого месяца и в какой час этого дня луна или солнце затемнится в такой-то своей части. Все и произойдет так, как предсказано.
Дивятся и поражаются люди, неосведомленные в этой науке; ликуют и кичатся осведомленные. В нечестивой гордости отходя от Тебя и удаляясь от Твоего света, они задолго предвидят будущее затмение солнца и не видят собственного в настоящем. Они благоговейно не разыскивают, откуда у них способности, с помощью которых они все это разыскивают. И даже найдя, что Ты создал их, они не вручают себя самих Тебе, чтобы Ты сохранил их, как создание Свое, и не закалывают Тебе в жертву то, что они сами из себя сделали: они не убивают для Тебя ни своих превозносящихся мыслей, как «птиц»; ни своего любопытства, как «рыб морских», – а оно заставляет их бродить по тайным «стезям пропасти», – ни своего распутства, как «полевых скотов»246 , – дабы Ты, Господи, «огнь поядающий»247 , уничтожил их мертвенные заботы, а их воссоздал для бессмертия.
5 . Они не познали Пути, Слова Твоего, Которым Ты создал и то, что они вычисляют, и тех, кто вычисляет, и чувство, которым они различают предметы вычислений, и разум, с помощью которого вычисляют: «мудрость же Твоя неисчислима»248 . Сам же Единородный Сын Твой «сделался для нас мудростью, праведностью и освящением»; но Он считался одним из нас и платил подать кесарю249 .
Они не познали этого Пути, чтобы спуститься Им от себя к Нему и через Него к Нему подняться. Они не познали этого Пути; они думают, что вознеслись к звездам и сияют вместе с ними – и вот рухнули они на землю, и «омрачилось безумное сердце их»250 .
Много верного сообщают они о твари, Истину же, Мастера твари, не ищут благоговейно и потому не находят, а если и найдут, то, «познав Бога, не прославляют Его, как Бога, и не благодарят, но суетствуют в умствованиях своих и называют себя мудрыми»: себе приписывают Твое и поэтому, извращенные и слепые, стараются Тебе приписать свое; переносят ложь свою на Тебя, Который есть Истина: «изменяя славу нетленного Бога в образ подобный тленному человеку, и птицам, и четвероногим и пресмыкающимся, заменили они истину Божию ложью и поклоняются и служат твари вместо Творца»251 .
6 . Я запомнил, однако, у них много верного из наблюдений над природой. Их разумные объяснения подтверждались вычислениями, сменой времен, видимым появлением звезд. Я сравнивал их положения со словами Мани, изложившего свой бред в множестве пространнейших сочинений: тут не было разумного объяснения ни солнцестояний, ни равноденствий, ни затмений, вообще ни одного из тех явлений, с которыми я ознакомился по книгам мирской мудрости252 . Мне приказано было верить тому, что совершенно не совпадало с доказательствами, проверенным вычислением и моими собственными глазами, и было тому совершенно противоположно.
IV
7 . Господи, Боже истины, разве тот, кто знает это, уже угоден Тебе? Несчастен человек, который, зная всё, не знает Тебя; блажен, кто знает Тебя, даже если он не знает ничего другого. Ученого же, познавшего Тебя, сделает блаженнее не его наука: чрез Тебя одного он блажен, «если, познав Тебя, прославит Тебя как Бога, и возблагодарит и не осуетится в умствованиях своих». Лучше ведь обладать деревом и благодарить Тебя за пользу от него, не зная, сколько в нем локтей высоты и на какую ширину оно раскинулось, чем знать, как его вымерить, как сосчитать все его ветви, но не обладать им, не знать и не любить его Создателя. Так и верному Твоему принадлежит весь мир со всем богатством своим, и, как будто ничего не имея, «он обладает всем»253 , прилепившись к Тебе, которому служит всё. Пусть он не знает, как вращается Большая Медведица; глупо сомневаться, что ему лучше, чем тому, кто измеряет небо, считает звезды, взвешивает вещества – и пренебрегает Тобою, который «всё расположил мерою, числом и весом»254 .
V
8 . Кто, однако, требовал, чтобы какой-то Мани писал об этих предметах? Чтобы обучиться благочестию, не нужно о них знать. Ты ведь сказал человеку: «Вот, благочестие и есть мудрость»255 . Он мог не ведать об этой мудрости, хотя бы и в совершенстве овладел наукой. Она, однако, вовсе не была ему знакома, но он бесстыдно осмеливался поучать. О мудрости, разумеется, он ничего уже знать не мог. Проповедовать мирское знание, даже хорошо себе известное, дело суетное; исповедовать Тебя – это благочестие. Сбившись как раз с этого пути, он много говорил по вопросам научным, и был опровергнут настоящими знатоками. Ясно отсюда, каким могло быть его разумение в области, менее доступной. Он же не соглашался на малую для себя оценку и пытался убедить людей, что Дух Святой, утешитель и обогатитель верных Твоих, лично в полноте своего авторитета обитает в нем256 . Его уличили в лживых утверждениях относительно неба, звезд, движения солнца и луны; хотя это и не имеет отношения к науке веры, тем не менее кощунственность его попыток выступает здесь достаточно: говоря в своей пустой и безумной гордыне о том, чего он не только не знал, но даже исказил, он всячески старался приписать эти утверждения как бы божественному лицу.
9 . Когда я слышу, как кто-нибудь из моих братьев христиан, человек невежественный, судит вкривь и вкось о вопросах научных, я терпеливо взираю на его мнения: я вижу, что они ему не во вред, если он не допускает недостойных мыслей о Тебе, Господи, Творец всего, и только ничего не знает о положении и свойствах телесной природы. Будет во вред, если он решит, что эти вопросы имеют отношение к сущности вероучения, и осмелится упрямо настаивать на том, чего он не знает. Такую немощность, впрочем, материнская любовь переносит у тех, кто верой еще младенец, ожидая пока новый человек не восстанет в «мужа совершенного», которого нельзя будет «завертеть ветром всякого учения»257 . Кто же не сочтет ненавистным и отвратительным безумие человека, который, будучи столько раз уличен во лжи, осмелился предстать перед теми, кого он убеждал, как такой учитель, основоположник, вождь и глава, что последователи его думали, будто они следуют не за простым человеком, а за Духом Твоим Святым? Мне, впрочем, самому не было вполне ясно, можно ли объяснить, согласно и с его словами, смену долгих и коротких дней и ночей, самое смену дня и ночи, затмения светил и тому подобные явления, о которых я читал в других книгах. Если это оказалось возможным, то я всё же оставался бы в нерешительности, действительно это так, или же нет. Я поддерживал, однако, свою веру его авторитетом, будучи убежден в его святости.
VI
10 . Почти девять лет, пока я в своих душевных скитаниях прислушивался к манихеям, напряженно ожидал я прибытия этого самого Фавста. Другие манихеи, с которыми мне довелось встречаться, будучи не в состоянии ответить на мои вопросы по этим поводам, обещали мне в нем человека, который, приехав, в личной беседе очень легко, со всей ясностью, распутает мне не только эти задачи, но и более сложные, если я стану его о них спрашивать.
Когда он прибыл, я нашел в нем человека милого, с приятною речью; болтовня его о манихейских обычных теориях звучала гораздо сладостнее. Что, однако, в драгоценном кубке поднес к моим жаждущим устам этот изящнейший виночерпий? Уши мои пресытились уже такими речами: они не казались мне лучшими потому, что были лучше произнесены; истинными потому, что были красноречивы; душа не казалась мудрой, потому что у оратора выражение лица подобающее, а выражения изысканны. Люди, обещавшие мне Фавста, не были хорошими судьями. Он казался им мудрецом только потому, что он услаждал их своей речью.
Я знал другую породу людей, которым сама истина кажется подозрительной, и они на ней не успокоятся, если ее преподнести в изящной и пространной речи. Ты же наставил меня, Господи, дивным и тайным образом: я верю, что это Ты наставил меня, ибо в этом была истина, а кроме Тебя нет другого учителя истины, где бы и откуда бы ни появился ее свет. Я выучил у Тебя, что красноречивые высказывания не должны казаться истиной потому, что они красноречивы, а нескладные, кое-как срывающиеся с языка слова, лживыми потому, что они нескладны, и наоборот: безыскусственная речь не будет тем самым истинной, а блестящая речь тем самым лживой. Мудрое и глупое – это как пища, полезная или вредная, а слова, изысканные и простые, – это посуда, городская и деревенская, в которой можно подавать и ту и другую пищу.
11 . Жадность, с которой я столько времени ожидал этого человека, находила себе утоление в оживленном ходе его рассуждений и в той подобающей словесной одежде, в которую он с такой легкостью одевал свои мысли. Я наслаждался вместе со многими и расхваливал и превозносил его даже больше многих, но досадовал, что не могу в толпе слушателей предложить ему вопросы, меня тревожившие, и поделиться ими, обмениваясь мыслями в дружеской беседе. Когда же, наконец, случай представился, я вместе с моими друзьями завладел им в то время, когда такое взаимное обсуждение было вполне уместно, и предложил ему некоторые из вопросов, меня волновавших. Я прежде всего увидел человека, совершенно не знавшего свободных наук, за исключением грамматики, да и то в самом обычном объеме. А так как он прочел несколько речей Цицерона, очень мало книг Сенеки, кое-что из поэтов и тех манихеев, чьи произведения были написаны хорошо и по-латыни, и так как к этому прибавлялась еще ежедневная практика в болтовне, то всё это и создавало его красноречие, которое от его ловкой находчивости и природного очарования становилось еще приятнее и соблазнительнее. Правильны ли воспоминания мои, Господи, Боже мой, Судья моей совести? Сердце мое и память моя открыты Тебе; Ты уже вел меня в глубокой тайне Промысла Твоего и обращал лицом к постыдным заблуждениям моим, чтобы я их увидел и возненавидел.
VII
12 . После того, как ясна мне стала полная неосведомленность Фавста в тех науках, великим знатоком которых я почитал его, стал я отчаиваться в том, что он может объяснить и разрешить вопросы, меня волновавшие. Ничего в них не понимая, он всё же мог обладать истиной веры, не будь он манихеем. Книги их полны нескончаемых басен о небе и звездах, о солнце и луне; я уже не рассчитывал на то, чего мне так хотелось, а именно что он сможет, сравнив их с вычислениями, вычитанными мною в других книгах, до тонкости объяснить мне, так ли всё и обстоит, как об этом написано у манихеев, или хотя бы показать, что их доказательства не уступают по силе другим. Когда я предложил ему рассмотреть и обсудить эти вопросы, он скромно не осмелился взвалить на себя такую ношу. Он знал, чего он не знает, и не стыдился в этом сознаться. Он не принадлежал к тем многочисленным болтунам, которых мне приходилось терпеть и которые, пытаясь меня учить, ничего не могли сказать. У Фавста «сердце не было право»258 по отношению к Тебе, но было очень осторожно по отношению к себе самому. Он не был вовсе неосведомлен в своей неосведомленности и не хотел, кинувшись очертя голову в спор, оказаться в тупике: и выйти некуда, и вернуться трудно. За это он понравился мне еще больше. Скромное признание прекраснее, чем знание, которое я хотел получить; он же во всех трудных и тонких вопросах, – я видел это, – вел себя неизменно скромно.
13 . Рвение, с которым бросился я на писания Мани, охладело; еще больше отчаялся я в других учителях после того, как знаменитый Фавст оказался так невежествен во многих волновавших меня вопросах259 . Я продолжал свое знакомство с ним, потому что он страстно увлекался литературой, а я, тогда карфагенский ритор, преподавал ее юношам. Я читал с ним книги – или о которых он был наслышан и потому хотел прочесть их, или которые я считал подходящими для такого склада ума. Знакомство с этим человеком подрезало все мои старания продвинуться в этой секте; я, правда, не отошел от них совсем, но вел себя, как человек, который, не находя пока ничего лучшего, чем учение, в которое он когда-то вслепую ринулся, решил пока что этим и довольствоваться в ожиданиии, не высветлится ли случайно что-то, на чем надо остановить свой выбор.
Таким образом, Фавст, для многих оказавшийся «силком смерти»260 , начал, сам того не желая и о том не подозревая распутывать тот, в который я попался. Рука Твоя, Господи, в неисповедимости Промысла Твоего, не покидала души моей. Мать моя приносила Тебе в жертву за меня кровавые, из сердца денно и нощно лившиеся слезы, и Ты дивным образом поступил со мною. Ты, Господи, так поступил со мною, ибо «Господом утверждаются стопы человека, и Он благоволит к пути его»261 . И кто подаст нам спасение, как не рука Твоя, обновляющая создание Твое?
VIII
14 . Рука Твоя была в том, что меня убедили переехать в Рим и лучше там преподавать то, что я преподавал в Карфагене. Я не премину исповедать Тебе, что побудило меня к этому переезду: глубина, в которой Ты скрываешься, и милосердие Твое, которое всегда тут с нами, достойны размышления и хвалы.
Я решил отправиться в Рим не потому, что друзья, убеждавшие меня, обещали мне больший заработок и более видное место, хотя и то и другое меня тогда привлекало; главной же и почти единственной причиной были рассказы о том, что учащаяся молодежь ведет себя в Риме спокойнее, что их сдерживает строгая и определенная дисциплина, и они не смеют дерзко и беспорядочно врываться в помещение к чужому учителю: доступ к нему в школу открыт вообще только с его разрешения. В Карфагене же, наоборот, среди учащихся царит распущенность мерзкая, не знающая удержу. Они бесстыдно вламываются в школу и, словно обезумев, нарушают порядок, заведенный учителем для пользы учения. С удивительной тупостью наносят они тысячу обид, за которые следовало бы по закону наказывать; но обычай берет их под свое покровительство. Они тем более жалки, что совершают, как нечто дозволенное, поступки, которые никогда не будут дозволены по вечному закону Твоему; они считают себя в полной безнаказанности, но их наказывает слепота к собственному поведению; они потерпят несравненно худшее, чем то, что делают. Учась, я не хотел принадлежать к этой толпе; став учителем, вынужден был терпеть ее около себя. Поэтому мне и хотелось отправиться туда, где, по рассказам всех осведомленных людей, ничего подобного не было262 . На самом же деле, это «Ты, надежда моя и часть моя на земле живых»263 , побудил меня, ради спасения души моей, переменить место на земле: в Карфагене Ты бичом меня стегал, чтобы вырвать оттуда; в Риме приманки расставлял, чтобы привлечь туда, – действовал через людей, любивших эту жизнь смерти; здесь они творили безумства, там сыпали пустыми обещаниями; чтобы направить шаги мои, Ты втайне пользовался их и моею развращенностью. Те, кто нарушал мой покой, были ослеплены мерзким бешенством; те, кто звал к другому, были мудры по-земному. И я, ненавидевший здесь подлинное страдание, стремился туда – к мнимому счастью.
15 . Ты знал, Господи, почему я уезжал из Карфагена и ехал в Рим, но не подал об этом никакого знака ни мне, ни матери моей, которая горько плакала о моем отъезде и провожала меня до самого моря. Она крепко ухватилась за меня, желая или вернуть обратно, или отправиться вместе со мной, но я обманул ее, сочинив, что хочу остаться с приятелем, пока он не отплывает с поднявшимся ветром.
Я солгал матери – и такой матери! и ускользнул от нее. И это Ты милосердно отпустил мне, сохранив меня, полного грязи и мерзости, от морских вод и приведя к воде благодати Твоей, омывшись которой, я осушил потоки материнских слез, которыми она ежедневно орошала пред Тобою землю, плача обо мне. Она отказывалась вернуться без меня, и я с трудом убедил ее провести эту ночь в часовне св. Киприана264 , поблизости от нашего корабля. И в эту ночь я тайком отбыл, она же осталась, молясь и плача. О чем просила она Тебя, Господи, с такими слезами? о том, чтобы Ты не позволил мне отплыть? Ты же, в глубине советов Своих, слыша главное желание ее, не позаботился о том, о чем она просила тогда: да сделаешь из меня то, о чем она просила всегда. Подул ветер и наполнил паруса наши и скрыл от взглядов наших берег, где она утром, обезумев от боли, наполняла уши Твои жалобами и стонами, которые Ты презрел: Ты влек меня на голос моих страстей, чтобы покончить с этими страстями, а ее за ее плотскую тоску хлестала справедливая плеть боли. Она любила мое присутствие, как все матери, только гораздо больше, чем многие матери, и не ведала, сколько радости готовишь Ты ей моим отсутствием. Она не ведала этого и поэтому плакала и вопила, и в этих муках сказывалось в ней наследие Евы: в стенаниях искала она то, что в стенаниях породила. И, однако, после обвинений меня в обмане и жестокости она опять обратилась к молитвам за меня и вернулась к обычной своей жизни; я же прибыл в Рим.
IX
16 . И вот настигла меня плетью своей телесная болезнь; я уже шел в ад, унося с собою все грехи, которые совершил пред Тобою, перед самим собою и перед другими, – великое и тяжкое звено, добавленное к оковам первородного греха, которым «мы все умираем в Адаме»265 . Ты ничего еще не отпустил мне во Христе, ибо он «не упразднил» еще на кресте своем «вражды»266 , которая была у меня с Тобою за грехи мои. Мог ли упразднить ее этот распятый призрак, в которого я верил? Насколько мнимой казалась мне Его плотская смерть267 , настолько подлинной была смерть моей души и насколько подлинной была Его плотская смерть, настолько мнимой была жизнь моей души, не верившей в Его смерть.
Лихорадка моя становилась всё тяжелее; я уходил и уходил в погибель. Куда ушел бы я, если бы отошел тогда? Конечно, по справедливому порядку Твоему, только в огонь и муки, достойные моих дел. А мать не знала этого, но молилась в отсутствии. Ты же, присутствуя везде, услышал ее там, где была она, и сжалился надо мною там, где был я: телесное здоровье вернулось ко мне, еще больному кощунственным сердцем своим. Я ведь не захотел принять Твоего Крещения, даже в такой опасности; был я лучше мальчиком, когда требовал от благочестивой матери своей, чтобы она окрестила меня; об этом я вспоминал уже, исповедуясь Тебе. Я возрос на позор себе и, безумный, смеялся над Твоим врачеванием, но Ты не позволил мне, такому, умереть двойной смертью268 . Если бы такая рана поразила сердце моей матери, она никогда бы не оправилась. Я не могу достаточно выразить, как она любила меня; она вынашивала меня в душе своей с гораздо большей тревогой, чем когда-то носила в теле своем.
17 . Я не знаю, как могла бы она оправиться, если бы в самой глубине любви своей была она пронзена такой смертью моей. Где же были горячие, такие частые, непрерывные молитвы? Только у Тебя. Разве Ты, Господи милосердия, «презрел бы сердце сокрушенное и смиренное»269 чистой скромной вдовы, прилежно творившей милостыню, охотно служившей служителям Твоим, не пропускавшей ни одного дня, чтобы не принести жертву к Твоему алтарю270 ; дважды в день, утром и вечером, неизменно приходившей в церковьТвою не для пустых сплетен и старушечьей болтовни, а чтобы услышать Тебя в словах Твоих и быть услышанной Тобой в молитвах своих. Такою создала ее благодать Твоя. Ее ли слезами пренебрег бы Ты, ее ли бы оттолкнул и не подал ей помощи, когда она просила у Тебя не золота и серебра, не бренных и преходящих благ, а душевного спасения сыну? Нет, Господи, нет. Ты находился тут, Ты слышал ее и сделал всё так, как это было предопределено Тобою. Невозможно, чтобы Ты обманывал ее в тех видениях и ответах Твоих, из которых я одни упоминал, а другие не упоминал и которые она хранила верным сердцем и, постоянно молясь, предъявляла Тебе, как собственноручное Твое обязательство. И Ты удостоил, «ибо во веки милость Твоя»271 , перед теми, кому Ты отпускаешь все долги их, оказаться должником, обязанным исполнять обещания свои.
X
18 . Итак, Ты исцелил меня от этой болезни и спас сына служанки Твоей, пока еще только телесно, чтобы было кому даровать спасение более действительное и надежное.
Я и в Риме опять связался с этими «святыми» обманутыми обманщиками272 , и на этот раз не только со «слушателями», в числе которых находился и тот человек, в чьем доме я хворал и выздоровел, но и с теми, кого они зовут «избранными»273 . Мне до сих пор еще казалось, что это не мы грешим, а грешит в нас какая-то другая природа; гордость моя услаждалась тем, что я не причастен вине, и если я делал что-нибудь худое, то я не исповедовался в своем проступке, чтобы «Ты исцелил душу Мою, ибо согрешил я пред Тобою»274 , мне лестно было извинять себя и обвинять что-то другое, что было со мной и в то же время мною не было. На самом же деле я представлял собою нечто цельное275 , но мое нечестие разделило меня и поставило против меня же самого: неизлечимее был грех, потому что я не считал себя грешником, и окаянной неправдой, Всемогущий, было желать, чтобы Ты скорее оказался побежден во мне на погибель мою, чем я Тобою во спасение мое276 . Ибо еще «Ты не положил, Господи, охрану устам моим и не оградил двери уст моих, дабы не уклонилось сердце мое к словам лукавым для извинения дел греховных вместе с людьми, делающими беззаконие»277 , поэтому я и общался с их «избранными».
Я отчаялся уже, однако, в том, что могу найти полезное в их лживом учении, которым решил удовольствоваться, если не найду ничего лучшего; небрежно и кое-как я за него держался.
19 . У меня зародилась даже мысль, что наиболее разумными были философы, именуемые академиками, считавшие, что всё подлежит сомнению и что истина человеку вообще недоступна. Мне казалось, как и всем, что они именно так и думали; их намерение было мне еще непонятно278 .
Я не упускал случая подавить в моем хозяине чрезмерную доверчивость, с которой он, я видел, относился к сказкам, наполняющим манихейские книги. Я продолжал, однако, быть ближе к манихеям и дружнее с ними, чем с людьми, стоявшими вне этой ереси. Я не защищал ее уже с прежним пылом, и, однако, близость с манихеями (а много их укрывалось в Риме) делала меня ленивее на поиски другого, тем более, что я отчаялся, Господи неба и земли, Творец всего видимого и невидимого, найти в Церкви Твоей истину, от которой они меня отвратили: мне казалось великим позором верить, что Ты имел человеческую плоть и был заключен в пределы, ограниченные нашей телесной оболочкой. А так как, желая представить себе Бога моего, я не умел представить себе ничего иного, кроме телесной величины – мне и казалось, что ничего бестелесного вообще и не существует, – то это и было главной и, пожалуй, единственной причиной моего безысходного заблуждения.
20 . Поэтому и зло мыслил я как такую же субстанцию, представленную темной и бесформенной величиной, – то плотной, которую они называли землей, то редкой и тонкой, как воздух; они воображали, что это злой дух, ползающий по этой земле. И так как даже мое жалкое благочестие заставляло меня верить, что ни одно злое существо не могло быть создано благим Богом, то я и решил, что существуют две величины, одна другой противоположные, обе они бесконечны, только злая поуже, а добрая пошире279 . Это тлетворное начало влекло за собой и другие мои богохульства. Когда душа моя пыталась вернуться к православной вере, то меня отталкивало от нее, потому что мысли мои о ней не соответствовали тому, чем она была на самом деле. Мне казалось благочестивее, Господи, Чье милосердие засвидетельствовано на мне, верить, что Ты во всем безграничен, хотя в одном приходилось признать ограниченность Твою – там, где Тебе противостояла громада зла. Это казалось мне благочестивее, чем считать, что Ты был ограничен во всех отношениях формой человеческого тела. И мне казалось лучше верить в то, что Ты не создал никакого зла (в невежестве своем я представлял его себе не только как некую субстанцию, но как субстанцию телесную, потому что и разум не умел мыслить себе его иначе, как в виде тонкого тела, разлитого, однако, в пространстве), чем верить, что от Тебя произошло то, что я считал злом. Самого же Спасителя нашего, Единородного Сына Твоего, считал я как бы исшедшим для спасения нашего из самой светлой части вещества Твоего, и не желал верить о нем ничему, кроме своей пустой фантазии. Я думал, что он, обладая такою природою, не мог родиться от Девы Марии, не смесившись с плотью. Смеситься же с нею и не оскверниться казалось мне невозможным для такого существа, какое я себе представлял. Поэтому я боялся верить, что Он воплотился, чтобы не быть вынуждену верить, что Он осквернился от плоти280 . Люди духовной жизни, если им доведется читать мою исповедь, ласково и любовно посмеются сейчас надо мной, но таким был я.
XI
21 . Затем я считал, что в Твоем Писании невозможно защищать те части, на которые манихеи нападали. Иногда, правда, я хотел обсудить каждую в отдельности с кем-нибудь, кто был хорошо осведомлен в этих книгах, и узнать, что он по этому поводу думает. Меня еще в Карфагене поколебали рассуждения некоего Эллидия281 , открыто выступавшего против манихеев: его словам о Писании противостоять было трудно. Довод манихеев казался мне слабым тем более, что они неохотно доставали его из-под спуда перед всеми, а сообщали только нам втайне: они говорили, что Новый Заветподделан какими-то людьми282 , захотевшими привить к христианской вере иудейский закон, но сами не показывали ни одного подлинного текста. А я, думая об этих телесных громадах, словно пленник, задыхавшийся под их тяжестью, не мог перевести дух и вздохнуть чистым и прозрачным воздухом Твоей простой истины.
XII
22 . Я прилежно взялся за дело, ради которого я приехал: начал преподавать в Риме риторику и сперва собрал у себя дома несколько учеников, знакомство с которыми доставило мне и дальнейшую известность. И вот я узнаю, что в Риме бывает то, чего в Африке мне не доводилось испытывать: здесь, действительно, юные негодяи не ставили всего вверх дном – это я сам видел, – но мне рассказывали о другом: «Вдруг, чтобы не платить учителю, юноши начинают между собой сговариваться и толпой переходят к другому. Этим нарушителям слова дороги деньги; справедливость у них стоит дешево». Ненавидело таких сердце мое, хотя и не «совершенной ненавистью»283 . Может быть, я больше ненавидел их за то, что мне предстояло претерпеть от них, чем за вред, нанесенный другим.
Такие люди, конечно, гадки: они «преданы разврату вдали от Тебя»284 ; из любви к быстротечным забавам и грязной наживе, пачкающей руку, которая ее берет, в погоне за этим ускользающим миром, они презирают Тебя, Кто неизменно пребывает, зовет к Себе обратно и прощает блудную человеческую душу, возвращающуюся к Нему. И теперь мне ненавистны такие испорченные и развращенные люди, но я и люблю их, надеясь исправить: пусть предпочтут деньгам науку, которой их учат, а ей Тебя, Господи, Истину, преизбыток надежного блага и чистого мира. Тогда же я скорее не хотел иметь дело с ними, злыми передо мною, чем хотел, чтобы они стали добрыми перед Тобой.
XIII
23 . Поэтому, когда из Медиолана прислали к префекту Рима285 с просьбой найти для их города учителя риторики и разрешить ему проезд на казенных лошадях, то я стал искать этого места с помощью тех же самых манихеев, пьяных тщеславием, чтобы избавиться от них, от которых я и уезжал, о чем ни сам я, ни они не подозревали. Было предложено произнести речь: Симмах, бывший тогда префектом, одобрил ее и отправил меня.
Я приехал в Медиолан к епископу Амвросию, к одному из лучших людей, известных по всему миру, благочестивому служителю Твоему, чьи проповеди неустанно подавали народу Твоему «тук пшеницы Твоей, радовали маслом, опьяняли трезвым вином»286 . Ты привел меня к нему без моего ведома, чтобы он привел меня к Тебе с моего ведома.
Этот Божий человек отечески принял меня и приветствовал мое переселение по-епископски287 . Я сразу полюбил его, сначала, правда, не как учителя истины, найти которую в твоей Церкви я отчаялся, но как человека ко мне благожелательного. Я прилежно слушал его беседы с народом не с той целью, с какой бы следовало, а как бы присматриваясь, соответствует ли его красноречие своей славе, преувеличено ли оно похвалами или недооценено; я с величайшим вниманием ловил его слова и беззаботно пренебрегал их содержанием. Я наслаждался прелестью его речи, более ученой, правда, но менее яркой и привлекательной по форме, чем речь Фавста. По содержанию их нельзя было и сравнивать: один заблудился в манихейской лжи; другой спасительно учил спасению. Но «далеко спасение от грешников»288 , каким я был тогда, и, однако, исподволь и сам того не зная, приближался я к нему.
XIV
24 . Хотя я и не старался изучить то, о чем он говорил, а хотел только послушать, как он говорит (эта пустая забота о словах осталась у меня и тогда, когда я отчаялся, что человеку может быть открыта дорога к Тебе), но в душу мою разом со словами, которые я принимал радушно, входили и мысли, к которым я был равнодушен. Я не мог отделить одни от других. И когда я открывал сердце свое тому, что было сказано красно, то тут же входило в него и то, что было сказано истинного – входило, правда, постепенно. Прежде всего мне начало казаться, что эти мысли можно защищать, и я перестал думать, что только по бесстыдству можно выступать за православную веру, отстаивать которую против манихейских нападок, по моим прежним понятиям, было невозможно. Особенно подействовало на меня неоднократное разрешение загадочных мест Ветхого Завета; их буквальное понимание меня убивало. Услышав объяснение многих текстов из этих книг в духовном смысле, я стал укорять себя за то отчаяние, в которое пришел когда-то, уверовав, что тем, кто презирает и осмеивает Закон и Пророков, противостоять вообще нельзя. Я не думал, однако, что мне следует держаться церковного пути: у православной веры есть ведь свои ученые защитники, которые подробно и разумно опровергнут то, чего я держался, раз защищающиеся стороны равны по силе. Православная вера не казалась мне побежденной, но еще не предстала победительницей.
25 . Тогда же я приложил все силы к тому, чтобы попытаться как-либо с помощью верных доказательств изобличить манихейскую ложь. Если бы я мог представить себе духовную субстанцию, то, конечно, все их построения развалились бы, и я отбросил бы их прочь, но я не мог. Я стал, однако, по тщательном рассмотрении и сравнении, приходить к заключению, что большинство философов гораздо вернее думали о самом мире и обо всей природе, доступной нашим телесным чувствам. Итак, по примеру академиков (как их толкуют), во всем сомневаясь и ни к чему не пристав, я решил всё же покинуть манихеев289 : я не считал возможным в этот период своих сомнений оставаться в секте, которой я уже предпочел некоторых философов; этим философам, однако, я отказался доверить лечение своей расслабленной души, потому что они не знали спасительного имени Христова. И я решил оставаться катехуменом в Православной Церкви, завещанной мне родителями, пока не засветится передо мной что-то определенное, к чему я и направлю путь.
Книга шестая I
Надежда моя от юности моей, где Ты был и куда удалился?290 Разве не Ты сотворил меня, не Ты отличил от животных и сделал разумнее небесных птиц? а я «ходил во мраке по скользким стезям»; я искал Тебя вне себя и не находил «Бога сердца моего» и дошел «до глубины морской»291 , разуверившись и отчаявшись в том, что можно найти истину.
Ко мне приехала моя мать292 , сильная своим благочестием; она последовала за мной по суше и по морю, уповая на Тебя во всех опасностях. Во время бедствий на море она утешала самих моряков, которые, обычно, утешают путешественников, когда, незнакомые с морем, они приходят в смятение: она обещала им благополучное прибытие потому, что Ты обещал ей это в видении.
Она нашла меня в большой опасности: отыскать истину я отчаялся. От сообщения моего, что я уже не манихей, но и не православный христианин, она не преисполнилась радости будто от нечаянного известия: мое жалкое положение оставляло ее спокойной в этом отношении; она оплакивала меня, как умершего, но которого Ты должен воскресить; она представляла Тебе меня, как сына вдовы, лежавшего на смертном одре, которому Ты сказал: «Юноша, тебе говорю, встань» – и он ожил и «стал говорить, и Ты отдал его матери его»293 . Поэтому сердце ее не затрепетало в бурном восторге, когда она услышала, что уже в значительной части совершилось то, о чем она ежедневно со слезами молилась Тебе; истины я еще не нашел, но ото лжи уже ушел. Будучи уверена, что Ты, обещавший целиком исполнить ее молитвы, довершишь и остальное, она очень спокойно, с полной убежденностью ответила мне, что раньше, чем она уйдет из этой жизни, она увидит меня истинным христианином: она верит этому во Христе.
Только это и сказала она мне; Тебе же, Источник милосердия, воссылала еще чаще слезные молитвы, да ускоришь помощь Свою и осветишь потемки мои. Еще прилежнее ходила она в церковь и, не отрываясь, слушала Амвросия «у источника воды, текущей в жизнь вечную»294 . Она любила этого человека, как ангела Божия, узнав, что это он довел меня пока что до сомнений и колебаний; она уверенно ожидала, что я оправлюсь от болезни и стану здоров, пройдя через этот промежуточный и самый опасный час, который врачи называют критическим.
II
Однажды, по заведенному в Африке порядку, она принесла к могилам святых кашу, хлеб и чистое вино. Привратник295 не принял их. Узнав, что это запрет епископа296 , она приняла его распоряжение так послушно и почтительно, что я сам удивился, как легко она стала осуждать собственный обычай, а не рассуждать о его запрете. Душа ее не лежала к выпивке, и любовь к вину не подстрекала ненавидеть истину, как это бывает с большинством мужчин и женщин, которых от трезвых напевов297 тошнит как пьяниц от воды. Она приносила корзину с установленной едой, которую следовало сначала отведать, а потом раздать, а для себя оставляла только один маленький кубок, разведенный водой по ее трезвенному вкусу. Из него и отпивала она в знак уважения к обычаю; если надобно было таким же образом почтить память многих почивших, то она обносила этот самый кубок по всем могилам; понемногу прихлебывая не только очень жидкое, но и очень теплое вино, она принимала, таким образом, участие в общей трапезе, ища в ней благочестивого служения, а не наслаждения.
Итак, узнав, что славный проповедник и страж благочестия запретил этот обычай даже тем, кто трезвенно справлял его, – не надо давать пьяницам случая напиваться до бесчувствия, – кроме того, эти своеобразные поминки очень напоминали языческое суеверие298 , – мать моя очень охотно отказалась от него: она выучилась приносить к могилам мучеников вместо корзины, полной земных плодов, сердце, полное чистых обетов, и оделять бедных в меру своих средств. Там причащались Тела Господня; подражая ведь страстям Господа, принесли себя в жертву и получили венец мученики299 .
Мне кажется, однако, Господи Боже мой, – и сердце мое в этом открыто перед Тобой – мать моя, может быть, не так легко согласилась бы отвергнуть эту привычку, если бы запрет наложил другой человек, которого она любила бы не так, как Амвросия, которого любила чрезвычайно за мое спасение. Он же любил ее за благочестивый образ жизни, за усердие, с которым она неизменно посещала церковь, «пламенея духом»300 к добрым делам. У него часто при встрече со мной вырывались похвалы ей, и он поздравлял меня с тем, что у меня такая мать; он не знал, что у нее за сын, сын, который во всем сомневался и считал, что невозможно найти «путь жизни»301 .
III
3 . Я не стенал еще, молясь, чтобы Ты помог мне, но душа моя жила в напряженном искании и беспокойном размышлении. Самого Амвросия я с мирской точки зрения почитал счастливцем за тот почет, который ему воздавали люди, облеченные высокой властью; тягостным только казалось мне его безбрачие. А какие надежды он питал, какую борьбу вел против соблазнов своего высокого положения; чем утешался в бедствиях; какую сочную радость переживало и передумывало302 сердце его от вкушения Твоего хлеба, об этом я не мог догадаться, и опыта в этом у меня не было.
И он не знал о бурях моих и о западне, мне расставленной. Я не мог спросить у него, о чем хотел и как хотел, потому что нас всегда разделяла толпа занятых людей, которым он помогал в их затруднениях. Когда их с ним не было, то в этот очень малый промежуток времени он восстанавливал телесные силы необходимой пищей, а чтением – духовные. Когда он читал, глаза его бегали по страницам, сердце доискивалось до смысла, а голос и язык молчали. Часто, зайдя к нему (доступ был открыт всякому, и не было обычая докладывать о приходящем), я заставал его не иначе, как за этим тихим чтением303 . Долго просидев в молчании (кто осмелился бы нарушить такую глубокую сосредоточенность?), я уходил, догадываясь, что он не хочет ничем отвлекаться в течение того короткого времени, которое ему удавалось среди оглушительного гама чужих дел улучить для собственных умственных занятий. Он боялся, вероятно, как бы ему не пришлось давать жадно внимающему слушателю разъяснений по поводу темных мест в прочитанном или же заняться разбором каких-нибудь трудных вопросов и, затратив на это время, прочесть меньше, чем ему бы хотелось. Читать молча было для него хорошо еще и потому, что он таким образом сохранял голос, который у него часто становился хриплым. С какими бы намерениями он так ни поступал, во всяком случае поступал он во благо.
4 . Мне, конечно, не представлялось никакой возможности подробно расспросить, о чем мне хотелось; как думал он об этом в сердце своем, святом Твоем прорицалище. Бывали только короткие разговоры. Волнению моему, чтобы отхлынуть, требовалась беседа на досуге, а его у Амвросия никогда не бывало. Я слушал его в народе, каждое воскресенье, «верно преподающего слово истины»304 и, всё больше и больше утверждался в мысли, что можно распутать «все клеветнические хитросплетения», которые те обманщики сплетали во вражде своей против Писания.
Когда я увидел, что духовными детьми Твоими, которых Ты возродил благодатью От Матери Церкви, создание человека по образу Твоему не понимается так, будто Ты ограничил себя обликом человеческого тела (хотя я еще не подозревал, даже отдаленно, даже гадательно, что такое духовная субстанция), то я и покраснел от стыда и обрадовался, что столько лет лаял не на Православную Церковь, а на выдумки плотского воображения305 . Я был дерзким нечестивцем: я должен был спрашивать и учиться, а я обвинял и утверждал.
Ты же, пребывающий в вышних и рядом, самый далекий и самый близкий, у которого нет больших и меньших членов, который повсюду весь и не ограничен ни одним местом306 , Ты не имеешь, конечно, этого телесного облика, и, однако, «Ты создал человека по образу Твоему»307 , и вот он – с головы до ног – ограничен определенным местом.
IV
5 . Так как я не знал, каким образом возник этот образ Твой, то мне надлежало стучаться и предлагать вопросы, как об этом следует думать, а не дерзко утверждать, будто вот так именно и думают. Забота о том, чтобы ухватиться за что-то достоверное, грызла меня тем жесточе, чем больше стыдился я, что меня так долго дурачили и обманывали обещанием достоверного знания, и я болтал с детским воодушевлением и недомыслием, объявляя достоверным столько недостоверного! Только позднее мне выяснилась эта ложь. Достоверным, однако, было для меня то, что всё это недостоверно, а мною раньше принималось за достоверное, когда я слепо накидывался на Православную ЦерковьТвою и обвинял ее: учит ли она истине, я еще не знал, но уже видел, что она учит не тому, за что я осыпал ее тяжкими обвинениями. Таким образом, приведен был я к смущению и к обращению: я радовался, Господи, что Единая Церковь, Тело Единого Сына Твоего, в которой мне, младенцу, наречено было имя Христово, не забавляется детской игрой и по здравому учению своему не запихивает Тебя, Творца вселенной, в пространство, пусть огромное, но ограниченное отовсюду очертаниями человеческого тела.
6 . Я радовался также, что мне предлагалось, читать книги Ветхого Завета другими глазами, чем раньше: книги эти ведь казались мне нелепыми, и я изобличал мнимые мысли святых Твоих, мысливших на самом деле вовсе не так. Я с удовольствием слушал, как Амвросий часто повторял в своих проповедях к народу, усердно рекомендуя, как правило: «буква убивает, а дух животворит»308 . Когда, снимая таинственный покров, он объяснял в духовном смысле те места, которые, будучи поняты буквально, казались мне проповедью извращенности, то в его словах ничто не оскорбляло меня, хотя мне еще было неизвестно, справедливы ли эти слова. Я удерживал сердце свое от согласия с чем бы то ни было, боясь свалиться в бездну, и это висение в воздухе меня вконец убивало. Я хотел быть уверен в том, чего я не видел, так же, как был уверен, что семь да три десять. Я не был настолько безумен, чтобы считать и это утверждение недоступным для понимания309 , но я хотел постичь остальное так же, как сложение, будь это нечто телесное, но удаленное от моих внешних чувств, или духовное, которое я не умел представить себе иначе, как в телесной оболочке. Излечиться я мог бы верою310 , которая как-то направила бы мой прояснившийся умственный взор к истине Твоей, всегда пребывающей и ни в чем не терпящей ущерба. Как бывает, однако, с человеком, который попав на плохого врача, боится довериться хорошему, так было и с моей больной душой; она не могла излечиться ничем, кроме веры, и отказывалась от лечения, чтобы не поверить в ложь; она сопротивлялась руке Твоей, а Ты приготовил лекарство веры, излил его на все болезни мира и сообщил ему великую действенность.
V
7 . С этого времени, однако, я стал предпочитать православное учение, поняв, что в его повелении верить в то, чего не докажешь (может быть, доказательство и существует, но, пожалуй, не для всякого, а может, его вовсе и нет), больше скромности и подлинной правды, чем в издевательстве над доверчивыми людьми. которым заносчиво обещают знание, а потом приказывают верить множеству нелепейших басен, доказать которые невозможно. А затем, Господи, Ты постепенно умирил сердце мое, касаясь его столь кроткой и жалостливой рукой. Я стал соображать, как бесчисленны явления, в подлинность которых я верю, но которые я не видел и при которых не присутствовал: множество исторических событий, множество городов и стран, которых я не видел; множество случаев, когда я верил друзьям, врачам, разным людям, – без этого доверия мы вообще не могли бы действовать и жить. Наконец, я был непоколебимо уверен в том, от каких родителей я происхожу: я не мог бы этого знать, не поверь я другим на слово311 . Ты убедил меня, что обвинять надо не тех, кто верит Книгам Твоим, которые Ты облек таким значением для всех почти народов, а тех, кто им не верит, и что не следует слушать людей, которые могут сказать: «Откуда ты знаешь, что эти Книги были преподаны человеческому роду Духом Божиим, истинным и исполненным правды?» Как раз в это самое и нужно было мне целиком поверить, потому что никакая едкость коварных вопросов, рассеянных по многим читанным мною философским сочинениям, авторы которых спорили между собой, не могла исторгнуть у меня, хотя на время, веры в Твое существование и в то, что Ты управляешь человеческими делами312 : я не знал только, что Ты есть.
8 . Вера моя была иногда крепче, иногда слабее, но всегда верил я и в то, что Ты есть, и в то, что Ты заботишься о нас, хотя и не знал, что следует думать о субстанции Твоей, и не знал, какой путь ведет или приводит к Тебе. Не имея ясного разума, бессильные найти истину, мы нуждаемся в авторитете Священного Писания; я стал верить, что Ты не придал бы этому Писанию такого повсеместного исключительного значения, если бы не желал, чтобы с его помощью приходили к вере в Тебя и с его помощью искали Тебя. Услышав правдоподобные объяснения многих мест в этих книгах, я понял, что под нелепостью, так часто меня в них оскорблявшей, кроется глубокий и таинственный смысл313 . Писание начало казаться мне тем более достойным уважения и благоговейной веры, что оно всем было открыто, и в то же время хранило достоинство своей тайны для ума более глубокого; по своему общедоступному словарю и совсем простому языку оно было Книгой для всех и заставляло напряженно думать тех, кто не легкомыслен сердцем; оно раскрывало объятия всем и через узкие ходы314 препровождало к Тебе немногих, – их впрочем гораздо больше, чем было бы, не вознеси Писание на такую высоту свой авторитет, не прими оно такие толпы людей в свое святое смиренное лоно.
Я думал об этом – и Ты был со мной; я вздыхал – и Ты слышал меня; меня кидало по волнам – и Ты руководил мною; я шел широкой мирской дорогой, но Ты не покидал меня.
VI
9 . Я жадно стремился к почестям, к деньгам, к браку, и Ты смеялся надо мной. Эти желания заставляли меня испытывать горчайшие затруднения; Ты был ко мне тем милостивее, чем меньше позволял находить усладу там, где не было Тебя.
Посмотри в сердце мое, Господи: Ты ведь захотел, чтобы я вспомнил об этом и исповедался Тебе. Да прилепится сейчас к Тебе душа моя, которую Ты освободил из липкого клея смерти. Как она была несчастна! Ты поражал ее в самое больное место, да оставит всё и обратится к Тебе, Который выше всего и без Которого ничего бы не было; да обратится и исцелится. Как был я ничтожен, и как поступил Ты, чтобы я в тот день почувствовал ничтожество мое! Я собирался произнести похвальное слово императору315 ; в нем было много лжи, и людей, понимавших это, оно ко мне, лжецу, настроило бы благосклонно. Я задыхался от этих забот и лихорадочного наплыва изнуряющих размышлений. И вот, проходя по какой-то из медиоланских улиц, я заметил нищего; он, видимо, уже подвыпил и весело шутил. Я вздохнул и заговорил с друзьями, окружавшими меня, о том, как мы страдаем от собственного безумия; уязвляемые желаниями, волоча за собою ношу собственного несчастья и при этом еще его увеличивая, ценою всех своих мучительных усилий, вроде моих тогдашних, хотим мы достичь только одного: спокойного счастья. Этот нищий опередил нас; мы, может быть, никогда до нашей цели и не дойдем. Он получил за несколько выклянченных монет то, к чему я добирался таким мучительным, кривым, извилистым путем – счастье преходящего благополучия. У него, правда, не было настоящей радости, но та, которую я искал на путях своего тщеславия, была много лживее. И он, несомненно, веселился, а я был в тоске; он был спокоен, меня била тревога. Если бы кто-нибудь стал у меня допытываться, что я предпочитаю: ликовать или бояться, я ответил бы: «Ликовать». Если бы меня спросили опять: предпочитаю я быть таким, как этот нищий, или таким, каким я был в ту минуту, то я всё-таки выбрал бы себя, замученного заботой и страхом, выбрал бы от развращенности. Разве была тут правда? Я не должен был предпочитать себя ему, потому что был ученее: наука не давала мне радости, я искал с ее помощью, как угодить людям – не для того, чтобы их научить, а только, чтобы им угодить. Поэтому посохом учения Твоего «Ты и сокрушал кости мои»316 .
10 . Прочь от меня те, кто скажет душе моей: «Есть разница в том, чему человек радуется. Тот нищий находил радость в выпивке; ты жаждал радоваться славе». Какой славе, Господи? не той, которая в Тебе. Как та радость не была настоящей, так не была настоящей и моя слава; она только больше кружила мне голову. Нищий должен был в ту же ночь проспаться от своего опьянения; я засыпал и просыпался в моем; буду и впредь засыпать в нем и в нем просыпаться – посмотри, сколько дней! Я знаю, что есть разница в том, чему человек радуется: радость верующего и надеющегося несравнима с этой пустой радостью. И тогда, однако, нельзя было нас сравнивать. Разумеется, он был счастливее и не только потому, что веселье било в нем через край, а меня глодали заботы, но и потому, что он раздобыл себе вина, осыпая людей добрыми пожеланиями, а я ложью искал утолить свою спесь. Я много говорил тогда в этом же смысле с моими близкими, часто судил по таким поводам о собственном состоянии; находил, что мне худо, горевал об этом и тем еще удваивал свое горе. А если счастье улыбалось мне, то мне скучно было ловить его, потому что оно улетало раньше, чем удавалось его схватить.
VII
11 . Я вздыхал об этом вместе с моими друзьями, с которыми жил, и особенно откровенно разговаривал с Алипием и Небридием. Алипий был родом из того же муниципия, что и я, происходил из муниципальной знати и был моложе меня возрастом. Он учился у меня, когда я начал преподавать в нашем городе и позже в Карфагене, и очень любил меня, считая добрым и ученым человеком; я же любил его за врожденные задатки ко всему доброму, достаточно обнаружившиеся в нем, когда был он еще совсем юн. Водоворот карфагенской безнравственности317 с ее пылким увлечением пустыми зрелищами втянул его в цирковое помешательство318 , и оно закружило его жалостным образом. В то время я был занят преподаванием риторики в городской школе. Он еще не учился у меня по причине некоторой натянутости, возникшей между мною и его отцом. Я узнал, что он одержим губительной любовью к цирку, и тяжко опечалился, мне казалось, что юноша, подававший такие надежды, обречен на гибель, если уже не погиб. У меня не было никакой возможности ни уговорить его, ни удержать силой – по дружеской ли благожелательности или по праву учителя. Я полагал, что он относится ко мне так же, как и отец, но он был настроен иначе. Не считаясь с отцовской волей, он начал здороваться со мной и заходить ко мне в аудиторию: послушает меня и уйдет.
12 . У меня выпало из памяти поговорить с ним о том, чтобы он не убивал своих превосходных дарований слепым и пагубным пристрастием к пустым забавам. Ты же, Господи, Который стоишь у кормила всего сотворенного Тобой, Ты не забыл будущего служителя Твоего319 . Его исправление должно быть приписано явно Тебе, но совершил Ты его через меня, без моего ведома.
Однажды, когда я сидел на обычном месте, а передо мной находились ученики, Алипий вошел, поздоровался, сел и углубился в наши занятия. Случайно в руках у меня оказался текст, который, показалось мне, удобно пояснить примером, заимствованным из цирковой жизни; чтобы сделать мысль, которую я старался внедрить, приятнее и понятнее, я едко осмеял людей, находившихся в плену у этого безумия. Ты знаешь, Господи, что в ту минуту я не думал о том, как излечить Алипия от этой заразы. Он же сразу отнес эти слова к себе и решил, что они были сказаны только ради него. Другой, услышав их, вспыхнул бы гневом на меня, но честный юноша, услышав их, вспыхнул гневом на себя и еще горячее привязался ко мне. Ты ведь сказал когда-то и включил это слово в Писание: «обличай мудрого, и он возлюбит тебя»320 . А я и не обличал его, но Ты, пользуясь всеми, с ведома и без ведома их, в целях Тебе известных – и цели эти всегда справедливы, – превратил слова мои и мысли в горящие угли, чтобы выжечь гниль в душе, подающей добрые надежды, и исцелить ее. Пусть не восхваляет Тебя тот, кто не видит милосердия Твоего, которое я исповедую Тебе из глубины сердца своего.
После моих слов он вырвался из этой глубокой ямы, куда с удовольствием влез, наслаждаясь собственным самоослеплением; мужественное самообладание встряхнуло его душу, и с нее слетела вся цирковая грязь; в цирк он больше не показывался. Затем он преодолел сопротивление отца, не желавшего, чтобы сын имел меня своим учителем; отец отступил и уступил. Начав у меня опять свое учение, он вместе со мной запутался в манихейском суеверии: ему нравилась их хваленая воздержанность, которую он считал подлинной и настоящей321 . А была она коварной и соблазнительной, уловляющей драгоценные души, не умеющие пока прикоснуться к высотам истинной добродетели; они легко обманывались внешностью добродетели, мнимой и поддельной.
VIII
13 . Не оставляя, конечно, того земного пути, о котором ему столько напели родители, он раньше меня отправился в Рим изучать право, и там захватила его невероятным образом невероятная жадность к гладиаторским играм.
Подобные зрелища были ему отвратительны и ненавистны. Однажды он случайно встретился по дороге со своими друзьями и соучениками, возвращавшимися с обеда, и они, несмотря на его резкий отказ и сопротивление, с ласковым насилием увлекли его в амфитеатр. Это были как раз дни жестоких и смертоубийственных игр. «Если вы тащите мое тело в это место и там его усадите, – сказал Алипий, – то неужели вы можете заставить меня впиться душой и глазами в это зрелище? Я буду присутствовать, отсутствуя, и таким образом одержу победу и над ним, и над вами». Услышав это, они тем не менее повели его с собой, может быть, желая как раз испытать, сможет ли он сдержать свои слова. Придя, они расселись, где смогли; всё вокруг кипело свирепым наслаждением. Он, сомкнув глаза свои, запретил душе броситься в эту бездну зла; о, если бы заткнул он и уши! При каком-то случае боя, потрясенный неистовым воплем всего народа и побежденный любопытством, он открыл глаза, готовый как будто пренебречь любым зрелищем, какое бы ему ни представилось. И душа его была поражена раной более тяжкой, чем тело гладиатора, на которого он захотел посмотреть; он упал несчастливее, чем тот, чье падение вызвало крик, ворвавшийся в его уши и заставивший открыть глаза: теперь можно было поразить и низвергнуть эту душу, скорее дерзкую, чем сильную, и тем более немощную, что она полагалась на себя там, где должна была положиться на Тебя. Как только увидел он эту кровь, он упился свирепостью; он не отвернулся, а глядел, не отводя глаз; он неистовствовал, не замечая того; наслаждался преступной борьбой, пьянел кровавым восторгом. Он был уже не тем человеком, который пришел, а одним из толпы, к которой пришел, настоящим товарищем тех, кто его привел322 . Чего больше? Он смотрел, кричал, горел и унес с собой безумное желание, гнавшее его обратно. Теперь он не только ходил с теми, кто первоначально увлек его за собой: он опережал их и влек за собой других. И отсюда вырвал его Ты мощной и милосердной рукой и научил его надеяться не на себя, а на Тебя; только случилось это гораздо позднее.
IX
14 . В памяти его остался этот случай, как лекарство на будущее. То же было и с другим происшествием.
Он тогда еще учился у меня в Карфагене. Однажды в полдень обдумывал он на форуме декламацию, которую должен был произнести323 , – это обычное школьное упражнение, – и Ты допустил, чтобы его как вора, схватили сторожа форума. Думаю, Господи, что Ты разрешил это только по одной причине: пусть этот муж, столь великий в будущем, рано узнает, что нельзя быть опрометчиво доверчивым при разборе дела и нельзя человеку с легким сердцем осуждать человека.
Он прогуливался перед судилищем один, со своими дощечками и стилем324 , когда какой-то юноша, тоже школьник, оказавшийся настоящим вором, подошел со спрятанным топором незаметно для Алипия к свинцовой решетке над улицей Ювелиров и стал обрубать свинец325 . Услышав стук топора, ювелиры, находившиеся внизу, заволновались и послали людей схватить того, кто будет застигнут. Услышав голоса, вор бросил свое орудие, боясь, что его с ним задержат, и убежал. Алипий не видел, как он вошел, но как выходил, заметил; видел, что тот удирает. Желая узнать, в чем дело, он подошел к тому же месту и, стоя, с изумлением рассматривал найденный топор. Посланные находят Алипия одного; он держит в руках топор, на стук которого они прибежали; его хватают, тащат и, хвастаясь, что поймали на месте преступления вора, в сопровождении толпы людей, живших около форума, ведут представить судье.
15 . На этом и кончился урок. Ты тут же, Господи, пришел на помощь невинности, свидетелем которой был один Ты. Когда его вели – в темницу ли или на пытку – с ним повстречался архитектор, бывший главным надзирателем за общественными зданиями. Провожатые чрезвычайно обрадовались этой встрече, потому что, когда с форума что-то пропадало, то он неизменно подозревал их в краже: пусть, наконец, он узнает, кто это делал. Человек этот часто видел Алипия в доме одного сенатора, к которому хаживал; он сразу же узнал Алипия; взяв за руку, вывел из толпы, стал расспрашивать, почему стряслась такая беда, и услышал, что произошло. Он приказал идти за собою всему собранию, грозно шумевшему и волновавшемуся. Подошли к дому юноши, совершившего кражу; у ворот стоял раб. Был это совсем мальчик; ему и в голову не пришло испугаться за своего хозяина, а рассказать обо всем он мог, так как сопровождал хозяина на форуме. Алипий припомнил его и сообщил об этом архитектору. Тот показал рабу топор и спросил, чей он. «Наш», – тотчас же ответил он, и когда его стали расспрашивать, то он раскрыл и всё остальное.
Так перенесено было обвинение на этот дом к смущению толпы, собравшейся было справлять триумф над Алипием; будущий проповедник Слова Твоего и церковный судья326 во многих делах ушел, обогатившись знанием и опытом.
X
16 . Итак, я застал его в Риме; крепкие узы связывали его со мной, и он отправился в Медиолан, чтобы не покидать меня и на практике применить свое знание права; тут он больше следовал желанию родителей, чем своему. Он уже трижды был заседателем и поражал остальных своим бескорыстием; его еще больше поражали люди, которым золото было дороже честности. Характер его, впрочем, подвергали испытанию не только соблазны стяжания, но и жало страха.
В Риме был он асессором при комите, ведавшем италийскими финансами327 . Был там в это время один могущественнейший сенатор; многих связал он своими благодеяниями или подчинил страхом. Он захотел, пользуясь, как обычно, своим могуществом, дозволить себе нечто, законом недозволенное; Алипий воспротивился. Ему пообещали награду, он посмеялся; пригрозили – он презрел угрозы. Все удивлялись этой необыкновенной душе, которая не желала себе в друзья и не боялась, как недруга, человека, широко известного своими бесчисленными возможностями и покровительствовать и вредить. Комит, при котором Алипий состоял в советниках, хотя и сам был против, он не отвечал сенатору открытым отказом: он сваливал вину на Алипия, уверяя, что тот не позволяет ему дать согласие; и на самом деле, если бы комит сам уступил, то Алипий его бы покинул. Одно только пристрастие к науке чуть не соблазнило его: он мог на судейские средства заказывать себе книги328 . Обдумав по справедливости, он, однако, повернул решение свое на лучшее, рассудив, что выше правда, которая запрещает, чем власть, которая разрешает. Это мелочь, но «верный в малом и во многом верен». Не может быть пустым слово, исшедшее из уст Истины Твоей: «Если вы в неправедном богатстве не были верны, кто поверит вам истинное? и если в чужом не были верны, кто даст вам ваше?»329 .
Таков был человек, разделявший тогда мою жизнь и вместе со мной колебавшийся, какой образ жизни ему избрать.
17 . Небридий оставил родину, находившуюся по соседству с Карфагеном, и самый Карфаген, где он постоянно бывал, оставил прекрасную отцовскую деревню, оставил родной дом и мать, которая не собиралась следовать за ним, и прибыл в Медиолан только для того, чтобы не расставаться со мной в пылком искании истины и мудрости: горячий искатель счастливой жизни, острый исследователь труднейших вопросов, он, как и я, вздыхал, как и я, метался. Нас было трое голодных, дышавших воздухом общей нищеты, «ожидая от Тебя, чтобы Ты дал им пищу во благовремение»330 . При всяком горьком разочаровании, сопровождавшем, по милосердию Твоему, наши мирские дела, мы искали смысла своих страданий, и ничего в темноте не видели. Мы отворачивались, вздыхая, и говорили: «доколе же?» Мы часто говорили это и, говоря так, продолжали жить, как жили, потому что перед нами не маячило ничего верного, ухватившись за что, мы оставили бы нашу прежнюю жизнь.
XI
18 . Я больше всего удивлялся, с тоской припоминая, как много времени прошло с моих девятнадцати лет, когда я впервые загорелся любовью к мудрости. Я предполагал, найдя ее, оставить все пустые желания, тщетные надежды и лживые увлечения. И вот мне уже шел тридцатый год, а я оставался увязшим в той же грязи, жадно стремясь наслаждаться настоящим, которое ускользало и рассеивало меня. Я говорил: «Завтра я найду ее, вот она воочию предстанет передо мной, я удержу ее: вот придет Фавст и всё объяснит». О, великие академики! О том, как жить, ничего нельзя узнать верного! Давай, однако, поищем прилежнее и не будем отчаиваться. Вот уже то, что казалось в церковных книгах нелепым, вовсе не нелепо; это можно понимать иначе и правильно. Утвержусь на той ступени, куда ребенком поставили меня родители, пока не найду явной истины. Но где искать ее? Когда искать? Некогда Амвросию; некогда читать мне. Где искать самые книги? Откуда и когда доставать? У кого брать?
Нет, надо всё-таки распределить часы, выбрать время для спасения души. Великая надежда уже появилась у меня: православная вера не учит так, как я думал и в чем ее попусту обвинял: люди, сведущие в ней, считают нечестием верить, что Бог ограничен очертанием человеческого тела. И я сомневаюсь постучать, чтобы открылось и остальное. Утренние часы заняты у меня учениками, а что делаю я в остальные? Почему не заняться этими вопросами? Но когда же ходить мне на поклон к влиятельным друзьям, в чьей поддержке я нуждаюсь? Когда приготовлять то, что покупают ученики?331 Когда отдыхать самому, отходя душой от напряженных забот?
19 . Прочь всё; оставим эти пустяки; обратимся только к поискам Истины. Жизнь жалка; смертный час неизвестен. Если он подкрадется внезапно, как уйду я отсюда? где выучу то, чем пренебрег здесь? и не придется ли мне нести наказание за это пренебрежение? А что, если смерть уберет все тревожные мысли и покончит со всем? надо и это исследовать332 . Нет, не будет так. Не зря, не попусту по всему миру разлилась христианская вера во всей силе своего высокого авторитета. Никогда не было бы совершено для нас с Божественного изволения так много столь великого, если бы со смертью тела исчезала и душа. Что же медлим, оставив мирские надежды, целиком обратиться на поиски Бога и блаженной жизни?
Подожди: и этот мир сладостен, в нем немало своей прелести, нелегко оборвать тягу к нему, а стыдно ведь будет опять к нему вернуться. Много ли еще мне надо, чтобы достичь почетного звания! А чего здесь больше желать? У меня немало влиятельных друзей; если и не очень нажимать и не хотеть большего, то хоть должность правителя провинции я могу получить333 . Следует мне найти жену хоть с небольшими средствами, чтобы не увеличивать своих расходов. Вот и предел моих желаний. Много великих и достойных подражания мужей вместе с женами предавались изучению мудрости.
20 . Пока я это говорил и переменные ветры бросали мое сердце то сюда, то туда, время проходило, я медлил обратиться к Богу и со дня на день откладывал жить в Тебе, но не откладывал ежедневно умирать в себе самом. Любя счастливую жизнь, я боялся найти ее там, где она есть: я искал ее, убегая от нее. Я полагал бы себя глубоко несчастным, лишившись женских объятий, и не думал, что эту немощь может излечить милосердие Твое: я не испытал его. Я верил, что воздержание зависит от наших собственных сил, которых я за собой не замечал; я не знал, по великой глупости своей, что написано: «Никто не может быть воздержанным, если не дарует Бог»334 . А Ты, конечно, даровал бы мне это, если бы стон из глубины сердца поразил уши Твои, и я с твердой верой переложил бы на Тебя заботу свою.
XII
21 . Удерживая меня от женитьбы, Алипий упорно твердил, что если я женюсь, то мы никоим образом не сможем жить вместе, в покое и досуге, в любви к мудрости, согласно нашему давнишнему желанию. Сам он был в этом отношении даже тогда на удивление чистым человеком: на пороге юности узнал он плотскую связь, но порвал с ней; от нее у него остались скорее боль и отвращение, и с тех пор он жил в строгом воздержании. Я же спорил с ним, приводя в пример женатых людей, которые служили мудрости, были угодны Богу и оставались верными и преданными друзьями. Мне, конечно, далеко было до их душевного величия: скованный плотским недугом, смертельным и сладостным, я волочил мою цепь, боясь ее развязать, и отталкивал добрый совет и руку развязывающего, словно прикосновение к ране. Больше того: моими устами говорил с самим Алипием змей335 ; из моих слов плел он заманчивые сети и расставлял их на дороге, чтобы в них запутались эти честные и свободные ноги.
22 . Алипий удивлялся тому, насколько я увяз в липком клее этого наслаждения336 (а он высоко меня ставил), ибо всякий раз, когда мы разговаривали друг с другом по этому поводу, я утверждал, что никоим образом не смогу прожить холостым. Видя его удивление, я стал защищаться, говоря, что существует большая разница между тем, что он испытал украдкой и мимоходом, чего он почти не помнит и чем поэтому так легко, вовсе не тяготясь, пренебрегает, и моей длительной, обратившейся в сладостную привычку, связью. Если бы сюда добавить и честное имя супружества, то нечего бы ему и удивляться, почему я не в силах презреть такую жизнь. В конце концов Алипий сам захотел вступить в брак, уступая отнюдь не жажде этих наслаждений, а из любопытства. Он говорил, что хочет узнать, что же это такое, без чего моя жизнь, ему вообще нравившаяся, кажется мне не жизнью, а мукой. Душа, свободная от этих уз, изумлялась моему рабству и от изумления шла на то, чтобы испытать эту страсть и, может быть, от этого опыта скатиться в то самое рабство, которому она изумлялась; она ведь хотела «обручиться со смертью», а «кто любит опасность, тот попадает в нее»337 .
То, что украшает супружество: упорядоченная семейная жизнь и воспитание детей – привлекало и его и меня весьма мало. Меня держала в мучительном плену, главным образом, непреодолимая привычка к насыщению ненасытной похоти; его влекло в плен удивление. Таковы были мы, пока Ты, Всевышний, не покидающий нашей земли, не сжалился над жалкими и не пришел к нам на помощь дивными и тайными путями.
XIII
23 . Меня настоятельно заставляли жениться. Я уже посватался и уже получил согласие; особенно хлопотала здесь моя мать, рассчитывая, что, женившись, я омоюсь спасительным Крещением, к которому, ей на радость, я с каждым днем всё больше склонялся; в моей вере видела она исполнение своих молитв и Твоих обещаний. По моей просьбе и по собственному желанию ежедневно взывала она к Тебе, вопия из глубины сердца, чтобы Ты в видении открыл ей что-нибудь относительно моего будущего брака; Ты никогда этого не пожелал. Было у нее несколько пустых сновидений, подсказанных человеческим разумом, погруженным в это дело; она рассказывала мне о них пренебрежительно – не с той верой, с которой говорила обычно о том, что Ты явил ей. Она говорила, что по какому-то неведомому привкусу, объяснить который словами она была не в состоянии, она распознает разницу между Твоим откровением и собственными мечтами.
На женитьбе настаивали: я посватался к девушке, бывшей на два года моложе брачного возраста338 , а так как она нравилась, то решено было ее ждать.
XIV
24 . Мы, круг друзей, давно уже составляли планы свободной жизни вдали от толпы: беседуя о ненавистных тревогах и тяготах человеческой жизни, мы почти укрепились в нашем решении. Эту свободную жизнь мы собирались организовать таким образом: каждый отдавал свое имущество в общее пользование; мы решили составить из отдельных состояний единый сплав и уничтожить в неподдельной дружбе понятия «моего» и «твоего»; единое имущество, образовавшееся из всех наших средств, должно было целиком принадлежать каждому из нас и всем вместе. В это общество нас собиралось вступить человек десять, и среди нас были люди очень богатые, особенно один земляк мой, Романиан, тесно сблизившийся со мной от самой ранней юности; тяжкие превратности в делах заставили его тогда прибыть ко двору. Он особенно настаивал на этом обществе, и его уговоры имели большой вес, потому что его огромное состояние значительно превосходило средства остальных. Мы постановили, чтобы два человека, облеченные как бы магистратурой, в течение одного года заботились обо всем необходимом, оставляя прочих в покое339 . А потом стало нам приходить в голову, допустят ли это женушки, которыми одни из нас обзавелись, а я хотел обзавестись. После этого весь план наш, так хорошо разработанный, рассыпался прахом и был отброшен, и мы снова обратились к вздохам и стенаниям, к хождению по широким и торным путям века сего, ибо много помыслов жило в сердцах наших, «совет же Господень стоит во век»340 . И придерживаясь совета Своего, Ты смеялся над нашими планами и подготовлял Свой; «собираясь дать нам пищу во благовремение, раскрыть руку Свою и наполнить души наши благоволением»341 .
XV
25 . Тем временем грехи мои умножились. Оторвана была от меня, как препятствие к супружеству, та, с которой я уже давно жил. Сердце мое, приросшее к ней, разрезали, и оно кровоточило. Она вернулась в Африку, дав Тебе обет не знать другого мужа и оставив со мной моего незаконного сына, прижитого с ней. Я же, несчастный, не в силах был подражать этой женщине: не вынеся отсрочки – (девушку, за которую я сватался, я мог получить только через два года), – я, стремившийся не к брачной жизни, а раб похоти, добыл себе другую женщину, не в жены, разумеется. Болезнь души у меня поддерживалась и длилась, не ослабевая, и даже усиливаясь этим угождением застарелой привычке, гнавшей меня под власть жены. Не заживала рана моя, нанесенная разрывом с первой сожительницей моей: жгучая и острая боль прошла, но рана загноилась и продолжала болеть тупо и безнадежно342 .
XVI
26 . Тебе хвала, Тебе слава, Источник милосердия. Я становился всё несчастнее, и Ты всё ближе. Надо мной была уже десница Твоя, готовая вот-вот выхватить меня из грязи и омыть, но я не знал этого. От омута плотских наслаждений, еще более глубокого, меня удерживал только страх смерти и будущего Суда Твоего, который, при всей смене моих мыслей, никогда не покидал моего сердца.
Я рассуждал с моими друзьями, Алипием и Небридием, о границе добра и зла; я отдал бы в душе своей первенство Эпикуру, если бы не верил, что душа продолжает жить и после смерти и ей воздается по заслугам ее; Эпикур в это верить не желал. И я спрашивал себя: если бы мы были бессмертны, если бы жили, постоянно телесно наслаждаясь и не было страха это наслаждение потерять, то почему бы и не быть нам счастливыми и чего еще искать? Я не знал, что о великом бедствии как раз и свидетельствует то, что, опустившийся и слепой, я не в силах постичь ни света честной добродетели, ни красоты, к которой следует стремиться бескорыстно и которую не видит плотский глаз; она видится внутренним зрением. Я не понимал, несчастный, из какого источника вытекала сладость беседы даже о таких гнусностях; почему я не мог быть счастлив без друзей, хотя плотских наслаждений было у меня тогда сколько угодно. Этих друзей я любил бескорыстно и чувствовал, что и меня любят бескорыстно.
О пути извилистые! Горе дерзкой душе, которая надеялась, что, уйдя от Тебя, она найдет что-то лучшее. Она вертелась и поворачивалась и с боку на бок, и на спину, и на живот – всё жестко. В Тебе одном покой.
И вот Ты здесь, Ты освобождаешь от жалких заблуждений и ставишь нас на дорогу Свою, и утешаешь, и говоришь: «Бегите, Я понесу вас и доведу до цели и там вас понесу»343 .
Книга седьмая I
Уже умерла моя молодость344 , злая и преступная: я вступил в зрелый возраст, и чем больше был в годах, тем мерзостнее становился в своих пустых мечтах. Я не мог представить себе иной сущности, кроме той, которую привыкли видеть вот эти мои глаза. Я не представлял Тебя345 , Господи, в человеческом образе: с тех пор, как я стал прислушиваться к голосу мудрости346 ; я всегда бежал таких представлений и радовался, что нашел ту же веру в Православной Церкви Твоей, духовной Матери нашей. Мне не приходило, однако, в голову, как иначе представить Тебя. Я пытался – я, человек и такой человек – представить Тебя, высочайшего, единого, истинного Бога! Я верил всем сердцем, что Ты не подлежишь ни ухудшению, ни ущербу, ни изменению – не знаю, откуда и как, но я отчетливо видел и твердо знал, что ухудшающееся ниже того, что не может ухудшаться; я не колеблясь предпочитал недоступное ущербу тому, что может быть ущерблено; то, что не терпит никакой перемены, лучше того, что может перемениться. Протестовало бурно сердце мое против всех выдумок моих; я пытался одним ударом отогнать от своего умственного взора этот грязный рой, носившийся перед ним, но стоило только ему отойти, как во мгновение ока он, свившись, появлялся опять и кидался мне в глаза, застя свет: я вынужден был представлять себе даже то самое, не подлежащее ухудшению, ущербу и изменению, что я предпочитал ухудшающемуся, ущербному и изменчивому, не как человеческое тело, правда, но как нечто телесное и находящееся в пространстве, то ли влитое в мир, то ли разлитое и за пределами мира в бесконечности. Всё изъятое из пространства я мыслил как ничто, но ничто абсолютное: это была даже не пустота, какая остается, если с какого-то места убрать тело; останется ведь место, свободное ото всякого тела, земляного ли, влажного, воздушного или небесного; тут, однако, пустое место было неким пространственным ничто347 .
2 . Так ожирел я сердцем348 , и сам не замечал себя, считая вовсе не существующим то, что не могло в каком-то отрезке пространства растянуться, разлиться, собраться вместе, раздуться, вообще, принять какую-либо форму или иметь возможность ее принять. Среди каких форм привыкли блуждать мои глаза, среди таких же подобий блуждало и мое сердце; я не видел, что та способность349 , с помощью которой я создавал эти самые образы, не есть нечто, им подобное: она не могла бы создать их, если бы не была чем-то великим.
Я представлял себе так, Жизнь жизни моей, что Ты, Великий, на бесконечном пространстве отовсюду пронизаешь огромный мир и что Ты разлит и за его пределами по всем направлениям в безграничности и неизмеримости: Ты на земле, Ты на небе. Ты повсюду и всё оканчивается в Тебе, – Тебе же нигде нет конца. И как плотный воздух, воздух над землей, не мешает солнечному свету проходить сквозь него и целиком его наполнять, не разрывая и не раскалывая, так, думал я, и Тебе легко пройти не только небо, воздух и море, но также и землю: Ты проникаешь все части мира; самые большие и малые, и они ловят присутствие Твое; Своим таинственным дыханием изнутри и извне управляешь Ты всем, что создал. Так предполагал я, не будучи в силах представить себе ничего иного; и это была ложь. В таком случае большая часть земли получила бы большую часть Тебя, а меньшая – меньшую: Ты наполнял бы собою всё, но в слоне Тебя было бы больше, чем в воробье, и настолько, насколько слон больше воробья и занимает большее место. Таким образом, Ты уделял бы себя отдельным частям мира по кускам: большим давал бы много, малым мало. На деле это не так, но Ты не осветил еще мрака, в котором я пребывал.
II
3 . Достаточно для меня было, Господи, против этих обманутых обманщиков350 и немых болтунов – не от них ведь звучало слово Твое – достаточно мне было того вопроса, который уже давно, еще с карфагенских времен, любил предлагать Небридий (все мы, слушавшие его тогда, пришли в смущение): «Что сделало бы Тебе это неведомое племя мрака, которое они обычно выставляют против Тебя, как вражескую силу, если бы Ты не пожелал сразиться с ним?» Если бы они ответили, что оно причинило бы Тебе некоторый вред, то оказалось бы, что Ты уступаешь силе и Тебе можно причинить ущерб. Если бы они сказали, что оно Тебе ничем повредить не могло, то исчезла бы всякая причина для борьбы и такой борьбы, при которой некая доля Твоя, порождение Самой Сущности Твоей351 , смесилась с враждебными силами и существами, не Тобой созданными, и оказалась настолько ими испорчена и изменена к худшему, что вместо блаженства очутилась в скорби и потребовала подмоги, чтобы вырваться и очиститься352 . Это вот и есть душа, на помощь которой пришло Твое Слово: к рабе – свободное, к запятнанной – чистое, к порочной – святое, хотя и доступное пороку, как происшедшее от одной и той же сущности!353 Итак, если бы они сказали, что Ты, каков Ты есть, т.е. Сущность Твоя, Тебя выражающая, не может стать хуже, то все их утверждения лживы и отвратительны; если же они скажут, что может, то это ложь, от которой с первого же слова надо отвратиться. Этих доказательств достаточно против них, кого всячески следовало изблевать, освободив от их гнета свое сердце: они не могли вывернуться из этого противоречия без страшного кощунства сердечного и словесного, заключавшегося в подобных мыслях и словах о Тебе.
III
4 . Хотя я и утверждал, что Ты непорочен, постоянен и совершенно неизменяем, и твердо верил в это, Бог наш, истинный Бог, Который создал не только души наши, но и тела, не одни души наши и тела, но всё и всех, для меня, однако, не была еще ясна и распутана причина зла. Я видел только, что, какова бы она ни была, ее надо разыскивать так, чтобы не быть вынужденным признать Бога, не знающего измены, изменяющимся; не стать самому тем, что искал354 . Итак, я спокойно занялся своими поисками, уверенный в том, что нет правды в их словах. Я всей душой удалялся от них, видя, что, ища, откуда зло, они сами преисполнены злобности и поэтому думают, что скорее Ты претерпишь злое, чем они совершат зло.
5 . Я старался понять слышанное мною, а именно, что воля, свободная в своем решении, является причиной того, что мы творим зло и терпим справедливый суд Твой355 , – и не в силах был со всей ясностью понять эту причину. Стараясь извлечь из бездны свой разум, я погружался в нее опять; часто старался – и погружался опять и опять356 . Меня поднимало к свету Твоему то, что я также знал, что у меня есть воля, как знал, что я живу. Когда я чего-нибудь хотел или не хотел, то я твердо знал, что не кто-то другой, а именно я хочу или не хочу, и я уже вот-вот постигал, где причина моего греха. Я видел, однако, в поступках, совершаемых мною против воли, проявление скорее страдательного, чем действенного начала, и считал их не виной, а наказанием, по справедливости меня поражающим: представляя Тебя справедливым, я быстро это признал. И, однако, я начинал опять говорить: «Кто создал меня? Разве не Бог мой, Который не только добр, но есть само Добро? Откуда же у меня это желание плохого и нежелание хорошего? Чтобы была причина меня по справедливости наказывать? Кто вложил в меня, кто привил ко мне этот горький побег, когда я целиком исшел от сладчайшего Господа моего? Если виновник этому дьявол, то откуда сам дьявол? Если же и сам он, по извращенной воле своей, из доброго ангела превратился в дьявола, то откуда в нем эта злая воля, сделавшая его дьяволом, когда он, ангел совершенный, создан был благим Создателем?» И я опять задыхался под тяжестью этих размышлений, не спускаясь, однако, до адской бездны того заблуждения, когда никто не исповедуется Тебе, считая, что скорее Ты можешь стать хуже, чем человек совершить худое.
IV
6 . Так старался я дойти и до остального, подобно тому, как уже дошел до того, что неухудшающееся лучше, чем ухудшающееся; поэтому я и исповедовал, что Ты, Кем бы Ты ни был, не можешь стать хуже. Никогда ни одна душа не могла и не сможет представить себе нечто, что было бы лучше Тебя, Который есть высшее и совершенное Добро. И так как по всей справедливости и с полной уверенностью надо предпочесть, как я уже предпочитал, неухудшающееся ухудшающемуся, и обратить внимание, откуда зло, т. е. источник ухудшения, которому никоим образом не может подвергнуться сущность Твоя; да, никоим образом не может стать хуже Господь наш: ни по какой воле, ни по какой необходимости, ни по какому непредвиденному случаю, ибо Он есть Бог, и то, чего Он для Себя хочет, есть добро, и Сам Он есть Добро; стать же хуже – в этом нет добра. Тебя нельзя принудить к чему-нибудь против воли, ибо воля Твоя не больше Твоего могущества. Она была бы больше, если бы Ты Сам был больше Самого Себя, но воля и могущество Бога – это Сам Бог357 . И что непредвиденного может быть для Тебя, Который знает всё? Каждое создание существует только потому, что Ты знаешь его. И зачем много говорить о том, что Божественная, сущность не может стать хуже? если бы могла, то Бог не был бы Богом.
V
7 . И я искал, откуда зло, но искал плохо и не видел зла в самых розысках моих. Я мысленно представил себе всё созданное: и то, что мы можем видеть, – например, землю, море, воздух, светила, деревья, смертные существа, – и для нас незримое, например, твердь вышнего неба358 , всех ангелов и всех духов. Даже их, словно они были телесны, разместило то тут, то там воображение мое. Я образовал из созданного Тобой нечто огромное и единое, украшенное существами разных родов359 : были тут и подлинные телесные существа и вымышленные мною в качестве духовных. Это «нечто» я представил себе огромным – не в меру настоящей своей величины, мне непостижимой – но таким, как мне хотелось, и отовсюду ограниченным. Ты же, Господи, со всех сторон окружал и проникал его, оставаясь во всех отношениях бесконечным. Если бы, например, всюду было море, и во все стороны простиралось в неизмеримость одно бесконечное море, а в нем находилась бы губка любой величины, но конечной, то в губку эту со всех сторон проникало бы, наполняя ее, неизмеримое море360 .
Так, думал я, и Твое конечное творение полно Тобой, Бесконечным, и говорил: «Вот Бог и вот то, что сотворил Бог; добр Бог и далеко-далеко превосходит создание Свое; Добрый, Он сотворил доброе и вот каким-то образом окружает и наполняет его. Где же зло и откуда и как вползло оно сюда? В чем его корень и его семя? Или его вообще нет? Почему же мы боимся и остерегаемся того, чего нет? А если боимся впустую, то, конечно, самый страх есть зло361 , ибо он напрасно гонит нас и терзает наше сердце, – зло тем большее, что бояться нечего, а мы всё-таки боимся. А следовательно, или есть зло, которого мы боимся, или же самый страх есть зло.
Откуда это, если всё это создал Бог, Добрый – доброе. Большее и высочайшее Добро создало добро меньшее, но и Творец и тварь – добры. Откуда же зло? Не злой ли была та материя, из которой Он творил? Он придал ей форму и упорядочил ее, не оставил в ней что-то, что не превратил в доброе? Почему это? Или Он был бессилен превратить и изменить ее всю целиком так, чтобы не осталось ничего злого. Он, Всесильный? И, наконец, зачем захотел Он творить из нее, а не просто уничтожил ее силой этого же самого всемогущества? Или она могла существовать и против Его воли? А если она была вечна, зачем позволил Он ей пребывать в таком состоянии бесконечное число времен и только потом угодно Ему стало что-то из нее создать?362 А если вдруг захотел Он действовать, не лучше ли было Ему, Всемогущему, действовать так, чтобы она исчезла, и остался бы Он один, цельная Истина, высшее и бесконечное Добро? А если нехорошо Ему, доброму, изготовить и утвердить нечто недоброе, то почему бы, уничтожив и сведя в ничто материю злую363 , не создал Он Сам доброй, из которой и сотворил бы всё? Он не может быть всемогущ, если не может утвердить ничего доброго, без помощи материи, не Им утвержденной»364 .
Такие мысли думал и передумывал я в несчастном сердце своем, которое тяготил и грыз страх смерти и, сознание, что истина не найдена; стойко, однако, держалась у меня в сердце церковная, православная вера в Христа Твоего, «Господа и Спасителя нашего», во многом, правда, еще неясная, без опоры в догматах, но она не покидала души, со дня на день всё больше и больше ее проникая365 .
VI
8 . Я отбросил уже лживые предсказания и нечестивые бредни математиков366 . Да исповедует душа моя из самых глубин своих Твое милосердие ко мне, Господи! Ты, один Ты, ибо кто другой может вернуть нас из смерти всякого заблуждения, как не Жизнь, Которая не знает смерти; Мудрость, Которая освещает темные души. Сама не нуждаясь ни в каком свете, и правит всем в мире вплоть до облетающих листьев. Ты позаботился послать человека, который излечил бы упрямство, с каким спорил я с Виндицианом, стариком острого ума, и Небридием, юношей чудесной души. Первый настойчиво утверждал, второй часто повторял, с некоторым колебанием правда, что науки предсказывать будущее не существует, человеческие же догадки часто приобретают силу оракула: предсказатели не знают того, что произойдет, но, говоря о многом, натыкаются на то, что действительно произойдет. И вот Ты послал мне друга, любившего совещаться с астрологами; был он не слишком осведомлен в их писаниях367 , но, как я и сказал, из любопытства с ними совещался. Знал он, по его словам, от отца и один факт, но только не подозревал, каким оружием для опровержения этой прославленной науки является этот факт.
Человек этот звался Фирмином, был хорошо образован и владел изысканной речью. Однажды он стал советоваться со мной, как с человеком близким, о некоторых своих делах, одушевлявших его горделивыми мирскими надеждами, и спросил, как я думаю по поводу так называемых «его созвездий».
Я начинал уже склоняться к мыслям Небридия и не отказался высказать ему и свои догадки, и то, что приходит в голову человеку колеблющемуся. Я добавил, что почти убедился в смехотворной пустоте этих предсказаний.
Тогда он мне рассказал, как интересовался подобными книгами его отец; у него был друг, одновременно с ним погруженный в эти занятия, Одинаковое рвение и совместные занятия такими пустяками еще раздували их пыл; они замечали время, когда разрешались от бремени домашние животные (если это случалось дома), и соответственное этому времени положение светил: так набирались они опыта в своей мнимой науке.
Фирмин рассказывал, со слов отца, что когда его мать была им беременна, то случилась в тягости и какая-то служанка отцова друга. Обстоятельство это не могло укрыться от хозяина, который стремился точнейшим образом знать даже время, когда щенились его собаки. И вот, когда отец Фирмина очень точно и внимательно высчитывал для своей жены дни, часы и малейшие доли часа, а приятель его занимался тем же для своей служанки, случилось так, что обе женщины родили одновременно; оба были вынуждены составить до мелочей одинаковый гороскоп – один для сына, другой для раба. Когда начались роды, оба стали замечать, что делается дома у каждого, и определили людей, которых бы посылали одного за другим, чтобы каждому сразу же было сообщено о рождении ребенка. Так как у себя дома были они владыками, то им ничего не стоило обеспечить непрерывную доставку сведений. И вот посланцы из обоих домов, рассказывал он, встретились на равном расстоянии от одного и другого дома; пришлось отметить, что и положение звезд и время рождения совпадают368 . И тем не менее Фирмин, сын видных родителей, стремительно двигался по широкому пути этого мира369 : богатство его увеличивалось, а почет возрастал; раб же нес обычное рабское иго, не ставшее ничуть легче, и служил своим господам, как рассказывал мне сам Фирмин, его знавший.
9 . Когда я выслушал этот достоверный рассказ – Фирмии заслуживал доверия, – то всё мое сопротивление рухнуло; прежде всего я попытался в самом Фирмине уничтожить его любопытство. Я сказал ему, что наблюдения над «его звездами» позволили бы мне изречь правду, если бы в этих звездах я увидел его родителей, занимающих первое место в своем кругу, знатную провинциальную семью, происхождение от свободных предков, прекрасное воспитание. Если бы тот раб советовался со мной, ссылаясь на те же звезды, – он ведь родился под одинаковыми с Фирмином, – то, чтобы сказать ему правду, мне опять-таки надо было увидеть в них семью, пребывающую в полном унижении, рабское состояние и, вообще, жизнь, совершенно отличную от первой и очень от нее далекую. А из этого следовало, что я, наблюдая одно и то же, должен, чтобы сказать правду, говорить разное (если бы я говорил одно и то же, я бы солгал). Отсюда совершенно точный вывод: правду говорят по звездам не на основании научных данных, а случайно, и лгут не по невежеству в науке, а потому, что случайно обманулись.
10 . С этого открылся ход мыслям, которые я жевал и пережевывал: я хотел вот-вот напасть на сумасбродов, живущих этим заработком, осмеять их и опровергнуть, но боялся, что, возражая мне, они скажут, что или Фирмин мне, или отец ему сказали неправду. Поэтому я стал внимательно наблюдать за близнецами, которые в большинстве случаев появляются на свет один за другим через такой короткий промежуток времени, что, как бы ни было велико, по настояниям математиков, его значение, но наблюсти его человеческим глазом невозможно, а тем более отметить в записи, которую должен поглядеть математик370 , чтобы его предсказание было правдиво. Правдивым оно и не будет, потому что, глядя на ту же самую запись, он должен был бы сказать Исаву и Иакову одно и то же, а ведь судьба обоих была вовсе неодинаковой. Он, следовательно, сказал бы неправду, а если бы сказал правду, то должен был сказать не одно и то же, хотя и глядел в одну в ту же запись: значит, правду он сказал бы, руководясь не наукой, а случайно.
Ты же, Господи, правящий миром по всей справедливости, тайно внушаешь – спрашивающие и отвечающие об этом и не подозревают – дать спрашивающему такой ответ, какой надлежит ему услышать по тайным заслугам его души – ответ, идущий из глубины праведного суда Твоего. Пусть же не отвечает на него человек: «Что это?», «Как это?»; пусть не отвечает, пусть не отвечает: он только человек.
VII
11 . Так освободил Ты меня, Помощник мой, от этих пут, но я продолжал искать, откуда зло, и выхода не было. Ты же не позволял волнению мыслей унести меня прочь от моей веры: Ты существуешь, и сущность Твоя неизменяема. Ты печешься о людях и судишь их, и в Христе, Сыне Твоем, Господе нашем, а также в Священном Писании, которое ЦерковьТвоя незыблемо утверждает. Ты дал путь к спасению и будущей жизни. Эта вера окрепла и непоколебимо жила в душе моей, и все же, не зная покоя, спрашивал я себя, откуда зло. Боже мой! Как мучилось родовыми схватками сердце мое, как оно стонало! И к нему приклонил Ты ухо Свое, но я об этом не знал. Упорно искал я в молчании, но громкие вопли поднимались к Тебе, Милосердному, – безмолвные душевные терзания мои371 . Ты знал, что я терплю, люди – нет. Как мало язык мой доводил об этом до ушей самых близких друзей моих! Разве тревога души моей, передать которую не хватило бы мне ни времени, ни слов, была им слышна? Все обращалось к слуху Твоему: «я кричал от терзания сердца моего, перед Тобой желание мое, и света очей моих не было у меня»372 . Ибо он был внутри, а я жил вовне; свет этот не в пространстве373 . А я обращал внимание только на то, что занимает место в пространстве. и не находил там места для отдыха; мир вещественный не принимал меня так, чтобы я мог сказать: «довольно, хорошо», и не отпускал вернуться туда, где мне «довольно» было бы и «хорошо». Я стоял выше этого мира и ниже Тебя, и Ты, Господи, истинная Радость, мне, Тебе покорному, покорил бы всю тварь, стоящую ниже меня. Таково было истинное соотношение, и тут по середине пролегал путь к спасению: оставаться «по образу Твоему» и, служа Тебе, господствовать над телом374 .
Когда же я горделиво восставал на Тебя и шел против Хозяина «под толстым щитом своим»375 , тогда этот низший мир вздымался выше меня и на меня наваливался: не было пощады и не было передышки376 . Сбившейся вместе кучей вставало со всех сторон перед моими глазами тварное; а перед мыслью, преграждая дорогу назад, – его подобия; мне будто говорили: «куда идешь, недостойный и грязный?» И всё это росло из моей раны, ибо «смирил Ты гордого, как раненого»377 : надменность моя отделила меня от Тебя, и на лице, слишком надутом, закрылись глаза.
VIII
12 . Ты же, Господи, «пребываешь вовек», но «не вовек гневаешься на нас»378 , ибо пожалел Ты прах и пепел и угодно было в очах Твоих преобразить безобразие мое. Ты колол сердце мое стрекалом Своим, чтобы не было мне покоя, пока не уверюсь в Тебе внутренним зрением. Опадала надутость от тайного врачевания Твоего, и расстроенное, помутившееся зрение души моей со дня на день восстанавливалось от едкой мази целительных страданий.
IX
13 . И прежде всего, Ты пожелал показать мне, как «Ты противишься гордым, смиренным же даешь благодать»379 , и как Ты милосерд, явив людям путь смирения, ибо «Слово стало плотью и обитало среди людей»380 . Ты доставил мне через одного человека, надутого чудовищной гордостью, некоторые книги платоников, переведенные с греческого на латинский381 .
Я прочитал там не в тех же, правда, словах, но то же самое382 со множеством разнообразных доказательств, убеждающих в том же самом, а именно: «Вначале было Слово и Слово было у Бога и Слово было Бог. Оно было вначале у Бога. Всё через Него начало быть и без Него ничто не начало быть, что начало быть. В Нем была жизнь, и жизнь была свет человеков. И свет во тьме светит, и тьма не объяла его»383 . Человеческая же душа, хотя и свидетельствует о свете384 , но сама не есть свет385 ; Слово, Бог, – вот «истинный Свет, просвещающий всякого человека, приходящего в этот мир», и был Он «в этом мире, и мир Им создан, и мир Его не познал». Того же, что Он пришел в Свое имение, и Свои Его не приняли, а тем, кто Его принял, верующим во Имя Его, дал власть быть «чадами Божиими»386 – этого я там не прочел.
14 . Также прочел я там, что Слово, Бог, родилось387 «не от плоти, не от крови, не от хотения мужа, не от хотения плоти», а от Бога, но что «Слово стало плотью и обитало с нами»388 – этого я там не прочел.
Я выискал, что в этих книгах на всякие лады и по-разному сказано, что Сын, обладая свойствами Отца, не полагал Себя самозванцем, считая Себя равным Богу; Он ведь по природе Своей и есть Бог389 . Но что Он «уничижил Себя, приняв образ раба, уподобившись людям и став со виду как человек; смирил Себя, быв послушным даже до смерти и смерти крестной, – посему Бог и превознес Его и дал Ему Имя выше всякого имени, дабы перед Именем Иисуса преклонило колена всё, что на земле, на небе и в преисподней, и всякий язык исповедал, что Господь Иисус пребывает в славе Отца»390 – этого в этих книгах нет.
Что раньше всех времен и над всеми временами неизменяемо пребывает Единородный Сын Твой, извечный, как и Ты, и что «от полноты Его»391 приемлют души блаженство, и причастием мудрости, в Нем пребывающей, обновляются и умудряются – это там есть, но что «в определенное время умер Он за нечестивых, и Ты Сына Своего не пощадил, но предал Его за всех нас»392 – этого там нет. «Ты утаил это от мудрых и разумных и открыл младенцам», чтобы пришли к Нему «труждающиеся и обремененные» и Он успокоил бы их, потому что «кроток и смирен сердцем»393 и «направляет кротких по пути справедливости и научает покорных путям Своим», видя смирение наше и труд наш и «отпуская все грехи наши»394 . Они же, поднявшись на котурны будто бы более высокой науки, не слышат говорящего: «научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим». Хотя они и знают Бога, но «не прославляют Его, как Бога, и не благодарят Его; суетны помышления их и омрачилось несмысленное сердце их; называя себя мудрыми, оказались глупыми»395 .
15 . И поэтому прочитал я там, что приписали «Твою нетленную славу» идолам и различным изображениям, «подобиям тленного человека, птиц, четвероногих и змей»396 . Вот египетская пища, ради которой Исав потерял первородство свое, ибо народ, первенец Твой, «обратившийся сердцем к Египту», вместо Тебя чтил четвероногое и склонял образ Твой, душу свою, перед образом «теленка, жующего сено». Я нашел эту пищу там и не стал ее жевать. Угодно Тебе было, Господи, младшего Иакова не умалить: «пусть старший служит младшему», и Ты призвал язычников в наследство Свое397 . И я пришел к Тебе от язычников и устремился к золоту, которое по воле Твоей унес из Египта народ Твой, ибо где бы оно ни было, оно было Твоим398 . И через апостола Своего сказал Ты афинянам, что «мы Тобой живем и движемся и существуем»399 , как говорили и некоторые их единоплеменники. Оттуда же во всяком случае были и те книги400 . Я не потянулся к египетским идолам, которым они служили Твоим золотом: «заменили истину Божию ложью и поклонялись и служили твари вместо Творца»401 .
X
16 . И вразумленный этими книгами я вернулся к себе самому и руководимый Тобой вошел в самые глубины свои: я смог это сделать, потому что «стал Ты помощником моим»402 . Я вошел и увидел оком души моей, как ни слабо оно было, над этим самым оком души моей, над разумом моим, Свет немеркнущий403 , не этот обычный, видимый каждой плоти свет и не родственный ему, лишь более сильный, разгоревшийся гораздо-гораздо ярче и всё кругом заливший. Нет, это был не тот свет, а нечто совсем-совсем отличное от такого света. И он не был над разумом моим так, как масло над водой, не так, как небо над землей: был высшим, ибо создал меня, а я стоял ниже, ибо был создан Им. Кто узнал Истину404 , узнал и этот Свет, а кто узнал Его, узнал вечность. Любовьзнает Его. О, Вечная Истина, Истинная Любовь, Любимая Вечность!405 Ты Бог мой, к Тебе воздыхаю днем и ночью. И как только я узнал Тебя, Ты взял меня к Себе: да увижу, что есть Тот, Кого я пытался увидеть, и что я еще не тот, чтобы видеть406 . Ты ослепил слабые глаза мои, ударяя в меня лучами Твоими, и я задрожал от любви и страха. Я увидел, что далек от Тебя в этой стране, где всё от Тебя отпало407 , и будто с высот услышал я голос Твой: «Я пища для взрослых: расти и ты вкусишь Меня. И не ты изменишь Меня в себе, как телесную пищу, но ты изменишься во Мне». И я понял, что «Ты наставляешь человека за несправедливости его и заставляешь душу его исчезать как паутина»408 , и сказал: «неужели же истина есть ничто, ибо не разлита она ни в конечном, ни в бесконечном пространстве?». И Ты возгласил издали: «Я есмь, Я Сущий»409 . Я услышал, как слышат сердцем, и не с чего было больше мне сомневаться: я скорее усомнился бы в том, что живу, чем в том, что есть Истина, постигаемая умом через мир сотворенный410 .
XI
17 . Я рассмотрел всё стоящее ниже Тебя и увидел, что о нем нельзя сказать ни того, что оно существует, ни того, что его нет: оно существует, потому что всё от Тебя, и его нет, потому что это не то, что Ты. Истинно существует только то, что пребывает неизменным. «Мне же благо прилепиться к Богу»411 , ибо если не пребуду в Нем, не смогу и в себе. Он же, «пребывая в Себе, всё обновляет; Ты Господь мой, и блага мои Тебе не нужны»412 .
XII
18 . Мне стало ясно, что только доброе может стать хуже413 . Если бы это было абсолютное добро, или вовсе бы не было добром, то оно не могло бы стать хуже. Абсолютное добро не может стать хуже, а в том, в чем вовсе нет добра, нечему стать хуже. Ухудшение наносит вред; если бы оно не уменьшало доброго, оно бы вреда не наносило. Итак: или ухудшение не наносит вреда – чего быть не может – или – и это совершенно ясно – всё ухудшающееся лишается доброго. Если оно совсем лишится доброго, оно вообще перестанет быть. Если же останется и не сможет более ухудшиться, то станет лучше, ибо пребудет не ухудшающимся. Не чудовищно ли, однако, утверждать, что при полной потере доброго оно станет лучше? Если, следовательно, оно вовсе лишится доброго, то его вообще и не будет; значит, пока оно существует, оно доброе, и, следовательно, всё что есть – есть доброе, а то зло, о происхождении которого я спрашивал, не есть субстанция; будь оно субстанцией, оно было бы добром, или субстанцией, не подверженной ухудшению вовсе, то есть великой и доброй; или же субстанцией, подверженной ухудшению, что было бы невозможно, не будь в ней доброго.
Итак, я увидел и стало мне ясно, что Ты сотворил всё добрым и что, конечно, нет субстанций, не сотворенных Тобой. А так как Ты не всё сделал равным, то всё существующее – каждое в отдельности – хорошо, а всё вместе очень хорошо, ибо всё Бог наш «создал весьма хорошо»414 .
XIII
19 . И для Тебя вовсе нет зла, не только для Тебя, но и для всего творения Твоего, ибо нет ничего, что извне вломилось бы и сломало порядок, Тобой установленный. Злом считается то, что взятое в отдельности с чем-то не согласуется, но это же самое согласуется с другим, оказывается тут хорошим и хорошо и само по себе. И всё то, что взаимно не согласуется, согласуется с низшим миром415 , который мы называем землей, с ее облачным и ветреным климатом, для нее подходящим. Да не скажу таких слов: «лучше бы этого мира не было!» Если бы я знал только его, то я пожелал бы лучшего, но и за него одного должен был бы восхвалять Тебя, ибо что Ты достоин хвалы, об этом возвещают «от земли великие змеи и все бездны, огонь, град, снег, лед, бурный ветер, исполняющие слово Его, горы и все холмы, деревья плодоносные и все кедры, звери и всякий скот, пресмыкающиеся и птицы крылатые, цари земные и все народы, князья и все судьи земные, юноши и девицы, старцы и отроки да хвалят имя Господне». Да хвалят Тебя и с небес, да хвалят Тебя, Боже наш, «в вышних все ангелы Твои, все воинства Твои, солнце и луна, все звезды и свет, небо небес и воды, которые превыше небес, да хвалят Имя Твое»416 ; охватив мыслью всё, я уже не желал лучшего; высшее, конечно, лучше низшего, но, взвесив всё по здравому суждению, я нашел, что весь мир в целом лучше высшего, взятого в отдельности417 .
XIV
20 . Нет здоровья в тех, кому не нравится что-либо в творении Твоем, как не было его у меня, когда не нравилось мне многое из созданного Тобой418 . И так как не осмеливалась душа моя объявить, что Господь мой не нравится ей, то и не хотела она считать Твоим то, что ей не нравилось. И отсюда дошла она до мысли о двух субстанциях, но не находила покоя и говорила чужим языком. Отсюда же исходя создала она себе бога, разлитого повсюду в бесконечном пространстве, решила, что это Ты, поместила его в сердце своем и стала храмом идолу своему, Тебе отвратительным. Когда же без ведома моего исцелил Ты голову мою и закрыл «глаза мои, да не видят суеты»419 , я передохнул от себя, уснуло безумие мое; я проснулся в Тебе и увидел, что Ты бесконечен по-другому, но увидел это не плотским зрением.
XV
21 . Я оглянулся на мир созданный и увидел, что Тебе обязан он существованием своим и в Тебе содержится, но по-иному, не так, словно в пространстве; Ты, Вседержитель, держишь его в руке, в истине Твоей, ибо всё существующее истинно, поскольку оно существует. Ничто не призрачно, кроме того, что мы считаем существующим, тогда как оно не существует. И я увидел, что всё соответствует не только своему месту, но и своему времени, и Ты, Единый Вечный, начал действовать не после неисчислимых веков: все века, которые прошли и которые пройдут, не ушли бы и не пришли, если бы Ты не действовал и не пребывал420 .
XVI
22 . И я по опыту понял, что неудивительно, если хлеб, вкусный здоровому, мучительно есть, когда болит нёбо; свет, милый хорошим глазам, несносен больным. И Твоя справедливость не нравится грешникам, а тем паче змеи и черви, которых Ты создал хорошими, подходящими для низших ступеней Твоего творения; для них подходят и сами грешники, поскольку утратили они подобие Твое; они приблизятся к более высоким ступеням, поскольку это подобие восстановят. Я спрашивал, что же такое греховность, и нашел не субстанцию: это извращенная воля, от высшей субстанции, от Тебя, Бога, обратившаяся к низшему, отбросившая прочь «внутреннее свое» и крепнущая во внешнем мире.
XVII
23 . Я удивлялся, что я уже люблю Тебя, а не призрак вместо Тебя, но не мог устоять в Боге моем и радоваться: меня влекла к Тебе красота Твоя, и увлекал прочь груз мой, и со стоном скатывался я вниз; груз этот – привычки плоти. Но со мной была память о Тебе, и я уже нисколько не сомневался, что есть Тот, к Кому мне надо прильнуть, только я еще не в силах к Нему прильнуть, потому что «это тленное тело отягощает душу и земное жилище подавляет многозаботливый ум»421 ; я был совершенно уверен, что «невидимое от создания мира постигается умом через сотворенное; вечны же сила и Божественность Твоя»422 . И раздумывая, откуда у меня способность оценивать красоту тел небесных и земных, быстро и здраво судить о предметах изменяющихся и говорить: «это должно быть так, а то не так», – раздумывая, откуда у меня эта способность судить, когда я так сужу, я нашел, что над моей изменчивой мыслью есть неизменная, настоящая и вечная Истина.
И постепенно от тела к душе, чувствующей через тело, оттуда к внутренней ее силе, получающей известия о внешнем через телесные чувства (здесь предел возможного для животных), далее к способности рассуждать, которая составляет суждения о том, что воспринимается телесными чувствами423 . Поняв изменчивость свою, она поднимается до самопознания, уводит мысль от привычного, освобождается от сумятицы противоречивых призраков, стремясь понять, каким светом на нее брызнуло. И когда с полной уверенностью восклицает она, что неизменное следует предпочесть изменяемому, через которое постигла она и само неизменное – если бы она не постигала его каким-то образом, она никоим образом не могла бы поставить его впереди изменяемого, – тогда приходит она в робком и мгновенном озарении к Тому, кто есть424 .
Тогда и увидел я «постигаемое через творение невидимое Твое», но не смог еще остановить на нем взора; отброшенный назад своей слабостью, я вернулся к своим привычкам и унес с собой только любовное воспоминание и, словно желание пищи, известной по запаху; вкусить ее я еще не мог.
XVIII
24 . Я искал путь, на котором приобрел бы силу, необходимую, чтобы насладиться Тобой, и не находил его, пока не ухватился «за Посредника между Богом и людьми, за Человека Христа Иисуса»425 , Который есть «сущий над всем Бог, благословенный вовеки»426 . Он зовет и говорит: «Я есмь Путь и Истина, и Жизнь»427 и Пища, вкусить от которой у меня не хватало сил. Он смешал ее с плотью, ибо «Слово стало плотью»428 , дабы мудрость Твоя, которой Ты создал всё, для нас, младенцев, могла превратиться в молоко.
Я, сам не смиренный, не мог принять смиренного Иисуса, Господа моего, и не понимал, чему учит нас Его уничиженность. Он, Слово Твое, Вечная Истина, высшее всех высших Твоих созданий, поднимает до Себя покорных; на низшей ступени творения построил Он Себе смиренное жилище из нашей грязи, чтобы тех, кого должно покорить, оторвать от них самих и переправить к Себе, излечить их надменность, вскормить в них любовь; пусть не отходят дальше в своей самоуверенности, а почувствуют лучше свою немощь, видя у ног своих Божество, немощное от принятия кожной одежды нашей; пусть, устав, падут ниц перед Ним, Он же, восстав, поднимет их.
XIX
25 . Я же думал по-другому и в Христе, Господе моем, видел только Мужа исключительной мудрости, с Которым никто не мог сравняться, тем более, что Он чудесно родился от Девы, дабы был пример презрения к временным благам ради достижения бессмертия. Мне представлялось, что, по Божественному о нас попечению, учение Его и заслужило такую значимость. О том, какая тайна заключена в словах «Слово стало плотью», я и подозревать не мог. Я знал только из Книг, написанных о Нем, что Он ел и пил, спал, ходил, радовался, печалился, беседовал; знал, что со Словом Твоим это тело не могло соединиться без человеческой души и разума. Это знал каждый, кто знал неизменяемость Слова Твоего, которую знал и я в меру своих сил – тут у меня не было никаких сомнений. В самом деле: то двигать по своей воле телесными членами, то не двигать ими, то испытывать какое-то чувство, то не испытывать, то излагать в словах умные мысли, то пребывать в молчании – всё это признаки ума и души, подверженных изменениям. Если это о нем написано ложно, то все эти Книги можно заподозрить в обмане, и в этих Книгах не остается ничего, что спасло бы верой человеческий род. А так как написанное – правда, то я и считал Христа полностью человеком, имевшим не только человеческое тело или же с телом вместе и душу, но без разума, но настоящим человеком, а не воплотившейся Истиной; по-моему, Его следовало предпочесть остальным по великому превосходству Его человеческой природы и более совершенному причастию к мудрости429 . Алипий же полагал, что в Православной Церкви верят в Бога, облекшегося в плоть, так что Христос – это только Бог и плоть; он полагал, что человеческой души и разума Ему не приписывают. А так как он был крепко убежден, что дела Его, о которых сохранилась запись, могли быть совершены только живым разумным созданием, то он к христианской вере подвигался с ленцой. Позже, однако, поняв заблуждение аполлинариевой ереси430 , он присоединился к Церкви, сорадуясь с ней и войдя в нее. Я же, признаюсь, значительно позднее понял, как словами «Слово стало плотью» православная истина отделяется от фотиниевой лжи431 . Опровержение еретиков ярко освещает мысли Твоей Церкви и содержание ее здорового учения. «Надлежит быть и ересям, дабы объявились испытанные»432 среди слабых.
XX
26 . Чтение книг платоников надоумило меня искать бестелесную истину: я увидел «невидимое, понятое через творение», и, отброшенный назад, почувствовал, что, по темноте души моей, созерцание для меня невозможно. Я был уверен, что Ты существуешь, что Ты бесконечен, но не разлит в пространстве, конечном или бесконечном. Воистину Ты существуешь. Ты, Который всегда Тот же, во всем неизменный, ничем неизменяемый; от Тебя всё получило свое существование, – единственное вернейшее тому доказательство в том, что оно существует. Я был в этом уверен, но слишком слаб, чтобы жить Тобой.
Я болтал, будто понимающий, но если бы не в «Христе, Спасителе нашем», искал пути Твоего, оказался бы я не понимающим, а погибающим. Я давно уже хотел казаться мудрым (полнота наказания во мне!) и я не плакал, больше того – я хвалился своим знанием. Где была любовь, стоящая на фундаменте смирения, на Иисусе Христе? Когда учили меня ей те книги? Я верю, что Ты захотел, чтобы я наткнулся на них еще до знакомства с Твоим Писанием: пусть врежется в память впечатление от них; пусть позднее, когда меня приручат Книги Твои и Ты целящими пальцами ощупаешь раны мои, пусть тогда увижу я разницу между превозношением и смирением; между видящими, куда идти, и не видящими дороги, ведущей в блаженное отечество, которое надо не только увидеть, но куда надо вселиться.
Если бы я от начала воспитался на Святых Книгах Твоих, если бы стал Ты мне сладостен от близкого знакомства с ними и только потом встретился я с теми книгами, то, может быть, они бы выбросили меня из крепости моего благочестия, а если бы я и устоял в том здравом настроении, которое уже охватило меня, то всё же мог подумать, что человек, изучивший одни эти книги433 , может также его почувствовать.
XXI
27 . Итак, я с жадностью схватился за почтенные Книги, продиктованные Духом Твоим, и прежде всего за Послания апостола Павла434 . Исчезли все вопросы по поводу тех текстов, где, как мне казалось когда-то, он противоречит сам себе, и не совпадает со свидетельствами Закона и пророков проповедьего: мне выяснилось единство этих святых изречений, и я выучился «ликовать в трепете»435 . Я начал читать и нашел, что всё истинное, вычитанное мной в книгах философов, говорится и в Твоем Писании при посредстве благодати Твоей, – да не хвалится тот, кто видит, будто не от Тебя получил он не только то, что видит, но и самую способность видеть (а что имеет человек, кроме им полученного?). Да вразумится он и не только увидит Тебя, всегда одного и того же, но да излечится, чтобы быть с Тобой. Тот, кто издали не может увидеть Тебя, пусть всё же вступит на дорогу, по которой придет, увидит и будет с Тобой. Если человек наслаждается «законом Божиим по внутреннему человеку», то что сделает он с другим законом, «который в членах его противостоит закону ума его» и «ведет его, как пленника, по закону греха, находящегося в членах его»?436 Ибо «Ты справедлив», Господи, мы же «грешили и творили неправду», поступали нечестиво и «отяжелела на нас рука Твоя»437 . По справедливости переданы мы древнему грешнику, начальнику смерти438 , ибо он убедил нашу волю уподобиться его воле, не устоявшей в истине. Что же сделает «несчастный человек? Кто освободит его от этого тела смерти439 , как не благодать Твоя, через Иисуса Христа, Господа нашего», Которого Ты породил «прежде всех веков» и создал «в начале путей Твоих»440 , в котором «владыка этого мира»441 не нашел ничего, заслуживающего смерти, и убил Его, – так «уничтожена рукопись, составленная против нас»442 .
Вот этого в тех книгах не было. Не было в тех страницах облика этого благочестия, слез исповедания, «жертвы Тебе – духа уничиженного, сердца сокрушенного и смиренного»443 , не было ни слова о спасении народа, о «городе, украшенном, как невеста»444 , о «залоге Святого Духа»445 , о Чаше, нас искупившей. Никто там не воспевает: «разве не Богу покорена душа моя? От Него спасение мое; ибо Он – Бог мой и спасение мое и защитник мой: не убоюсь больше»446 . Никто не услышит там призыва: «придите ко Мне страждущие». Они презрительно отвернутся от учения Того, Кто «кроток и смирен сердцем», – «Ты скрыл это от мудрых и разумных и открыл младенцам»447 .
Одно – увидеть с лесистой горы отечество мира, но не найти туда дороги и тщетно пытаться пробиться по бездорожью среди ловушек и засад, устроенных беглыми изменниками во главе со львом и змием448 , и другое – держать путь, ведущий туда, охраняемый заботой Небесного Вождя: там не разбойничают изменившие Небесному Воинству; они бегут от него, словно спасаясь от пытки. Эти мысли чудесным образом внедрялись в меня, когда я читал «меньшего из твоих апостолов»449 ; созерцал я дела Твои и устрашился.
Книга восьмая I
Боже мой! Как вспомнить и возблагодарить Тебя, как исповедать милосердие твое, на меня излитое?! Да исполнятся кости мои любовью к Тебе и да воскликнут: «Господи! Кто подобен Тебе? Ты разорвал оковы мои; да принесу тебе приношение хвалы»450 . Каким образом Ты разорвал их, об этом я расскажу, и все поклоняющиеся Тебе, услышав мой рассказ, воскликнут: «Благословен Господь на небе и на земле; велико и дивно Имя Его»451 .
В глубине сердца моего жили слова Твои, в плену держал Ты меня. Я был уверен, что Ты пребываешь вечно, но вечность эта была для меня «загадкой», «отражением в зеркале»452 . Ушли все сомнения в Твоей неизменной субстанции; в том, что от нее всякая субстанция; не больше знать о Тебе, а уверенно жить в Тебе хотел я. В моей временной жизни не было ничего прочного, и следовало очистить сердце мое от старой закваски453 . Мне нравился Путь – Сам Спаситель454 , но не было охоты идти этим узким путем. И Ты внушил мне отправиться к Симплициану (добрым счел я по разумению своему это решение): он казался мне добрым рабом Твоим, осиянным благодатью Твоею. Я слыхал, что от юности своей был он благоговейно Тебе предан; теперь был он уже глубоким стариком, и я полагал, что в многолетнем усердном следовании по пути Твоему он много испытал и много узнал455 . Так и было в действительности. Я хотел рассказать ему о своей неутихающей тревоге: пусть покажет мне, как лучше всего поступить мне в тогдашнем моем состоянии, чтобы пойти по пути Твоему.
2 . Я видел, что ЦерковьТвоя полна, а члены ее идут один одним путем, другой – другим456 . Мне несносна была моя жизнь в миру, и я очень тяготился ею; я уже не горел, как бывало, страстью к деньгами и почестям, которая заставляла меня переносить такое тяжкое рабство. Всё это уже не радовало меня по сравнению со «сладостью и красой дома Твоего, который я возлюбил»457 . Но еще цепко оплела меня женщина. Апостол не запрещал мне брачной жизни, хотя и советовал избрать лучшее: больше всего он хотел, чтобы все люди «были как он сам»458 . Я, слабый, выбрал для себя нечто более приятное. Это было единственной причиной, почему и в остальном я бессильно катился по течению; я изводился и сох от забот, вынужденный и в том, чего я уже не желал терпеть, вести себя в соответствии с семейной жизнью, которая держала меня в оковах. Я слышал из уст Истины: «есть скопцы, которые оскопили себя ради Царства Небесного», но «кто может вместить, да вместит»459 , «лживы все люди, не знающие Бога; в зримых благах не могут найти они Его, Сущего»460 . Я не пребывал уже в этой лжи; я перешагнул через нее: всё создание Твое свидетельствовало в Тебе, и я нашел Тебя, Создателя нашего, и Слово Твое, Бога пребывающего у Тебя и с Тобой, Единого, через Которого Ты создал всё.
Есть, однако, и другая порода нечестивцев: «зная Бога, они не восхвалили Его, как Бога, и не воздали Ему благодарности»461 . И я попал в их среду, и «десница Твоя подхватила меня»462 , и вынесла оттуда. Ты поставил меня там, где я смог выздороветь, ибо Ты сказал человеку: «Благочестие есть мудрость» и «не желай казаться мудрым», ибо «объявившие себя мудрыми оказались глупцами»463 . Я уже нашел дорогую жемчужину, которую «надлежало купить, продав всё имение свое»464 – и стоял, и колебался.
II
3 . Итак, я отправился к Симплициану, отцу по благодати Твоей епископа Амвросия, который любил его, действительно, как отца. Я рассказал ему о том, как я кружился в своих заблуждениях. И когда я упомянул, что прочел те книги платоников, которые Викторин, когда-то бывший учителем риторики в Риме (я слышал, он умер христианином), перевел на латинский язык465 , Симплициан поздравил меня с тем, что я не наткнулся на произведения других философов, полные лжи и обманов «по стихиям этого мира»; те же книги на разные лады, но всегда проникнуты мыслями о Боге и Его Слове. Затем, уговаривая меня смириться перед Христом – это «утаено от мудрых, и открыто младенцам»466 – он вспомнил самого Викторина, которого, проживая в Риме, близко знал. Не умолчу о рассказанном, ибо подобает исповедать и громко восхвалить милость Твою: этот ученейший старец, глубокий знаток всех свободных наук, который прочитал и разобрал столько философских произведений, наставник множества знатных сенаторов, заслуживший за свое славное учительство статую на римском форуме (граждане этого мира считают эту почесть особо высокой), до самой старости почитатель идолов, участник нечестивых таинств, увлекаясь которыми почти вся тогдашняя римская знать467 чтила младенца Озириса468 , Рим молился тем, кого победил:
Чудищам всяким; Анубиса чтили, что лает –
Их, кто некогда поднял оружие,
Против Нептуна, Венеры и против Минервы469 –
всё это старец Викторин столько лет защищал грозно звучащим словом и не устыдился стать дитятей Христа Твоего, младенцем источника Твоего470 ; подставил шею под смиренное ярмо и укротил гордость под «позорным» Крестом.
4 . Господи! Господи! Ты, преклонивший небеса и сошедший на землю, касавшийся гор, которые дымились от Твоего прикосновения471 , – каким образом проник Ты в это сердце?
Он читал, по словам Симплициана, Священное Писание, старательно разыскивал всякие христианские книги, углублялся в них и говорил Симплициану – не открыто, а в тайности по дружбе: «Знаешь, я уже христианин». Тот отвечал ему: «Не поверю и не причислю тебя к христианам, пока не увижу в Церкви Христовой». Викторин посмеивался: «Значит, христианином делают стены?» и часто говорил, что он уже христианин, а Симплициан часто отвечал ему теми своими словами, и часто повторял Викторин свою шутку о стенах. Он боялся оскорбить своих друзей, этих горделивых демонослужителей; полагал, что с высоты их вавилонского величия, словно с кедров ливанских, которых еще не сокрушил Господь, тяжко обрушат они на него свою ненависть472 . После, однако, жадно читая и впитывая прочитанное, проникся он твердостью и убоялся, что «Христос отречется от него пред святыми Ангелами», если он «убоится исповедать Его пред людьми»473 . Он показался себе великим преступником: ему стыдно присягнуть смиренному Слову Твоему и не стыдно нечестивой службы гордым демонам, которую он справлял, уподобляясь им в гордыне! Ему опротивела ложь, его устыдила истина: неожиданно и внезапно он, как рассказывал Симплициан, говорит ему: «Пойдем в церковь; я хочу стать христианином». Тот вне себя от радости отправился с ним. Наставленный в началах веры, он вскоре объявил, что желает возродиться Крещением474 ; Рим изумлялся. Церковь ликовала. Гордецы видели и негодовали; изводились и скрежетали зубами; рабу же Твоему «Господь Бог был надеждой и не озирался он на суету и безумство лжи»475 .
5 . Пришел наконец час исповедания веры. Это была формула, составленная в точных словах476 , и приступающие к благодати Крещения произносили ее наизусть с высокого места пред лицом христианского Рима. Симплициан рассказывал, что священнослужители предложили Викторину произнести ее тайно (в обычае было предлагать это людям, которые, вероятно, смутились бы и оробели). Он предпочел, однако, объявить о спасении своем пред лицом верующей толпы. Не было спасения в том, чему обучал он в риторской школе, и однако преподавал он открыто. Тому, кто не стеснялся слов своих пред толпами безумцев477 , пристало разве, возглашая слова Твои, стесняться Кроткого Твоего стада? Когда он взошел произнести исповедание, среди всех знавших его его имя прозвучало в шелесте поздравлений. А кто тогда не знал его? В устах всех сорадующихся приглушенно звучало: «Викторин, Викторин!» Громкое ликование при виде его; затем напряженное молчание: хотели его слышать. Он исповедал истинную веру с дивной уверенностью, и все хотели принять его в сердце свое, – и принимали, обвивая его, словно руками, любовью и радостью.
III
6 . Боже Благий! Почему больше радуются о спасении души отчаявшейся и освободившейся от великой опасности, чем о человеке, которого никогда не покидала надежда и который не знал большой опасности? Ведь и Ты, Отец Милосердный, больше радуешься «об одном кающемся, чем о девяноста девяти праведниках, не нуждающихся в покаянии». И мы слушаем с великим удовольствием, когда слышим, с каким ликованием принес пастух на плечах своих заблудившуюся овцу; о том, как вместе с женщиной, нашедшей драхму и вернувшей ее в сокровищницы Твои, радуются соседи. И когда читают в доме Твоем о младшем сыне, то радость и торжество дома Твоего заставляют нас плакать, потому что «мертв был и ожил, пропадал и нашелся»478 . Да, Ты радуешься в нас и в ангелах Своих, освященных святой любовью. Ты ведь вечно неизменен и одинаково от века знаешь всё, что преходяще и изменчиво.
7 . Почему душа больше радуется возврату найденных любимых вещей, чем их постоянному обладанию? Это засвидетельствовано и в остальном, всюду найдутся свидетели, которые воскликнут: «Да, это так». Победитель-полководец справляет триумф; он не победил бы, если бы не сражался, и чем опаснее была война, тем радостнее триумф. Буря кидает пловцов и грозит кораблекрушением; бледные, все ждут смерти, но успокаиваются небо и море, и люди полны ликования, потому что полны были страха. Близкий человек болен, его пульс сулит беду; все, желающие его выздоровления, болеют душой; он поправляется, но еще не может ходить так, как раньше, – и такая радость у всех, какой и не было, когда он разгуливал, здоровый и сильный! И не только внезапные, против воли обрушившиеся бедствия заставляют почувствовать, как хороши жизненные блага: люди ищут насладиться ими путем обдуманных и добровольных лишений. Человек не будет наслаждаться едой и питьем, если не перестрадает от голода и жажды. Пьяницы едят соленое, чтобы разжечь жажду, и наслаждаются, угашая ее питьем. Обрученную невесту принято не сразу отдавать из дома: жалким даром может показаться мужу та, о которой он не вздыхал долгое время, будучи женихом.
8 . Так всегда с радостью: возникает ли она по поводу гнусному и отвратительному, по дозволенному ли и законному; в сердце ли самой чистой и честной дружбы; при мысли о том, кто «был мертв и ожил, пропадал и нашелся»: всегда большой радости предшествует еще большая скорбь. Почему это, Господи Боже мой? Ведь Ты для Себя Сам – вечная Радость, и те, кто вокруг Тебя, всегда радуются о Тебе479 . Почему же в этой юдоли чередуются ущерб и избыток, раздор и примирение? Или это закон для нее, и его именно дал Ты ей, когда справедливой мерой определил Ты свое место и время и свою честь во всяком благе всему творению Своему – от небесных высот и до земных глубин, от начала и до конца времен, от Ангела и до червяка, от первого вздоха и до последнего. Увы, мне! Как высок Ты на высотах и глубок в глубинах! Ты никуда не уходишь, но с трудом возвращаемся мы к Тебе.
IV
9 . Господи! Пробуди же нас и призови к Себе, обожги и восхить, воспламени и облей своим сладостным благоуханием: да полюбим Тебя, да бросимся к Тебе. Разве многие не возвращаются к Тебе, как Викторин, из темноты адского подземелья? Они подходят к Тебе и озаряются тем светом, от которого люди получают силу стать сынами Твоими480 . Если, однако, они мало известны, то и те, кто их знал, меньше о них радуются. Когда же радостно со многими вместе, то и радость каждого полнее: один от другого накаляются и пламенеют. А потом известные многим – многим поддержка на пути к спасению, и многим, за ними следующим, вожди. Вот почему и те, кто предшествовал им, много о них ликуют, ибо не о них одних ликуют.
