Луг духовний. Лимонар або “Синайський патерик”

На пустельному березі священного Іордану знаходилася обитель св. Іллі. Сюди-то, перш за все, прийшов, захоплений духом подвижництва, Іоанн Мосх, і прожив тут близько десяти років, перебуваючи іноді на цілковитій самоті в довколишній печері. Це було в 568-79 роках. За царювання імператора Тиверія II-го (рр. 578-582) Іоанну довелося вирушити до Єгипту для служіння. У Єгипті відбувалися страшні смути, порушувані монофізитською єрессю. У той час патріархом Олександрії був Євлогій, попередник Іоанна Милостивого. Глибоко освічений Іоанн Мосх вирушив на допомогу для боротьби з єрессю. Наприкінці 6-го століття ми знаходимо блаженного Іоанна знову в Палестині, в обителі преп. Феодосія. Тут-то він і познайомився зі своїм знаменитим учнем Софронієм, майбутнім патр. Єрусалимським. Спільне прагнення до духовної досконалості з’єднало наставника й учня узами найтіснішої дружби. В обителі вони дізналися про великих подвижників і вирішили відвідати й інші знамениті обителі Сходу, щоб поговорити з досвідченими старцями. Всі свої враження вони записали для повчання прийдешніх століть. Їхня подорож тривала десятки років. Насамперед, вони обійшли палестинські обителі: преп. Герасима, “Веж”, Каламонську, св. Петра, обитель Євнухів, Євфимія Великого, монастирі на околицях Мертвого моря, обитель св. Сави та інші. Вклонившись св. місцям Єрусалима і Вифлеєма, вони зупинилися на деякий час у Новій Лаврі св. Сави, біля витоку Іордану з Галілейського озера. З Північної Палестини мандрівники вирушили до Антіохії та Кілікійських обителей. Близько 603 року вони відвідали Антіохію, Ліван, гору Росс, Селевкію, Егі, Тарс і Аназарв. Надалі, після виснажливої подорожі аравійською пустелею, вони досягли священної гори Синай. Провівши тут деякий час у подвигах молитви і богомислення, вони обійшли пустелі: Синайську, Фаран, Раїф. Зустрічаючись із великими старцями, вони збирали відомості про подвижників віддалених пустель. Нарешті, на березі Суецького перешийка, вони перейшли до Єгипту і близько 607 р. прибули до Олександрії. Відвідавши храми й обителі Олександрії та її околиць, подорожні вирішили відвідати гірські хребти Нільської долини, які були колискою чернецтва. У цих кам’янистих скитах, після смерті засновника чернецтва св. Антонія, почали селитися пустельники. З’явилися обителі на схід від Нілу і до самого Червоного моря і Синаю, а на захід до страшних пустель лівійських. Там-то і знаходилася славна Нітрійська пустеля. Обійшовши майже всі знамениті палестинські й сирійські обителі та Єгипет, вони скрізь придивлялися до подвижницького життя і з любов’ю його вивчали. Свої враження і зібрані відомості вони дбайливо записали в книгу, що отримала назву “Луг Духовний” (Лимонар або “Синайський патерик”).

1.Життя св. старця Іоанна, і про печеру “Сапсас”.

Жив один старець, на ім’я Іоанн, у пустелі авви Євсторгія. Архієпископ Єрусалимський св. Ілія хотів його поставити ігуменом монастиря, але старець відмовився, кажучи: “Я хочу вирушити на гору Синай для молитви”. Архієпископ наполягав, щоб він спершу став ігуменом, і потім уже вирушив. Старець не погодився, і архієпископ відпустив його, взявши обіцянку, що він прийме ігуменство після свого повернення. Попрощавшись, таким чином, з архієпископом, старець вирушив у дорогу, до гори Синай. Взяв із собою і свого учня. Але щойно він перейшов Іордан і пройшов не більше версти, як раптом відчув озноб і жар. Подальша подорож стала неможливою. Подорожні знайшли невелику печеру, і увійшли в неї, щоб заспокоїтися старцю. Хвороба настільки посилилася, що старець не міг уже рушити, і в печері довелося пробути три дні. Тоді старець уві сні почув голос когось, хто говорив йому:

– Скажи мені, старче, куди ти прагнеш?

– Ha гору Синай, відповідає старець тому, хто з’явився.

– Раджу тобі не йти звідси, каже незнайомець.

Однак не вдалося вмовити старця, і незнайомець пішов геть. Тим часом гарячка посилилася. Наступної ночі той самий, у колишньому вигляді, з’явився старцю.

– Навіщо ти, старче, бажаєш страждати? Послухайся мене, і не йди звідси.

– Але хто ж ти сам? – запитав старець.

– Я – Іоанн Хреститель, – відповів той, хто з’явився, – і ось чому переконую тебе не йти звідси: ця мала печера більша за гору Синай. Сюди часто приходив відвідувати мене Господь наш Іісус Христос. Отже, дай мені слово залишитися тут, і я зцілю тебе.

Почувши це, старець із радістю обіцяв залишитися в печері. Негайно отримавши зцілення, старець, дійсно, перебував у печері до кінця днів своїх. Влаштувавши з печери тієї храм, він зібрав братію. Це місце і називається Сапсас. Поблизу нього, з лівого боку, протікає потік Хорив, на протилежному боці – Іордан. Сюди був посланий Ілля Фесвітянин під час бездождя.

2 Про старця, який годував левів у своїй печері.

У тій же самій місцевості Сапсас жив інший старець, який досяг такої великої духовної досконалості, що (без трепету) зустрічав левів, які приходили до нього в печеру, і годував їх на своїх колінах. Настільки великої Божественної благодаті сповнена була людина Божа!

3.Життя Конона, пресвітера монастиря Пентукли.

Ми прийшли в лавру св. отця нашого Сави до Афанасія. Один старець розповів нам: довелося бути нам у монастирі Пентукли. Там був старець Конон, кілікіянин. Спершу, як пресвітер, він служив під час звершення таїнства хрещення, а потім йому, як великому старцю, доручили самому здійснювати хрещення, і він став помазувати і хрестити тих, хто приходив до нього. Щоразу, як доводилося йому помазувати жінку, він приходив у збентеження, і навіть із цієї причини намірився піти з монастиря. Але тоді з’являється йому св. Іоанн і каже: “Будь твердий і терпи, і я позбавлю тебе від цієї брані”. Одного разу прийшла до нього для хрещення дівиця персіанка. Вона була така прекрасна собою, що пресвітер не наважувався помазати її св. єлеєм. Вона прожила два дні. Дізнавшись про це, архієпископ Петро був вражений цим випадком, і вирішив було вже для цієї справи обрати дияконису, але не зробив цього, бо не дозволяв закон. Тим часом пресвітер Конон, узявши свою мантію, пішов зі словами: “Я не можу більше тут залишатися”. Але тільки-но зійшов на пагорби, як раптом зустрічає його Іоанн Хреститель і лагідно каже йому: “Повернися в монастир, і я позбавлю тебе від брані”. Із гнівом відповідає йому авва Конон: “Будь упевнений – нізащо не повернуся. Ти не раз обіцяв мені це, і не виконав своєї обіцянки”. Тоді св. Іоанн посадив його на один із пагорбів і, розкривши його одяг, тричі осінив його хресним знаменням. “Повір мені, пресвітере Кононе, – сказав Хреститель, – я бажав, щоб ти отримав нагороду за цю боротьбу, але оскільки ти не захотів, я позбавлю тебе від бою, але водночас ти позбуваєшся і нагороди за подвиг”. Повернувшись до кіновії, де здійснював хрещення, пресвітер на ранок, помазавши єлеєм, охрестив персіянку, навіть зовсім і не помітивши того, що вона була жінка. Після того протягом 12 років пресвітер звершував помазання і хрещення, без усякого нечистого збудження плоті, навіть не помічаючи, що перед ним жінка. І таким чином помер.

4. Видіння авви Леонтія.

Авва Леонтій, настоятель кіновії св. отця нашого Феодосія, розповів нам: після того як ченців із Нової лаври вигнали, я прийшов у цю лавру і залишився в ній. Одного разу, в Недільний день я прийшов до церкви для причастя Святих Таїн. Увійшовши до храму, я побачив ангела, що стояв праворуч від престолу. Вражений жахом, я пішов у свою келію. І був глас до мене: “Відтоді як освячено цей престол, мені заповідано невідлучно перебувати при ньому”.

5. Розповідь авви Поліхронія про трьох ченців.

Авва Поліхроній, пресвітер Нової лаври, розповів нам: у Іорданській лаврі “Веж” я помітив, що один із братів, які перебували там, був недбайливий до себе самого і ніколи не виконував правила недільного дня. Через деякий час раптом бачу, що цей брат, настільки недбайливий раніше, трудиться з усією ревністю і з великою ретельністю.
– Добре ти робиш, брате, піклуючись про свою душу, – кажу йому.
– Авва, – відповів він мені, – скоро доведеться померти.
І справді через три дні він помер. Той самий авва Поліхроній розповів мені: одного разу я перебував у лаврі “Веж”. Там помер один брат. Економ звернувся до мене зі словами: “Брат, зроби милість, прийди перенести зі мною пожитки покійного в комору”. Почали переносити – бачу: економ плаче. “Що з тобою, авва? Про що ти так плачеш?” – запитую його. “Сьогодні, – відповів він, – я переношу пожитки брата, а через два дні інші будуть переносити мої”. Так і сталося. Наступного дня економ помер, як і говорив.

6. Про зірку, що йшла над померлим ченцем.

Пресвітер авва Поліхроній розповідав нам почуте ним від авви Костянтина, ігумена монастиря св. Марії Богородиці Нового: один із братів помер у лікарні єрихонській. Ми взяли його тіло і понесли в монастир “Веж” для поховання. З тієї миті, як ми вийшли з лікарні, аж до самого монастиря, зірка йшла над померлим і була видна доти, доки ми не поховали його.

7. Про життя і кончину старця, який відмовився від настоятельства в монастирі “Башен”.

У тому ж монастирі “Башен” жив один старець. Після смерті колишнього ігумена настоятелі та інша братія обителі бажали його обрати ігуменом, як великого і богоугодного чоловіка. Старець благав їх відмовитися від цього: “Залиште мене, отці, оплакувати мої гріхи. Я зовсім не такий, щоб піклуватися про душі інших. Це справа великих отців, подібних до авви Антонія, Пахомія, св. Феодора та інших”. Однак не минало дня, щоб братія не переконували його прийняти ігуменство. Старець продовжував відмовлятися. Нарешті бачачи, що братія невідступно просять його, сказав усім: “Залиште мене помолитися три дні, і що буде завгодно Богу, те й зроблю”. Тоді була п’ятниця, а в день недільний рано вранці старець спочив.

8. Життя авви Мирогена.

У тій же лаврі “Веж” був один старець на ім’я Мироген, який від великої суворості життя захворів на водянку. Його постійно відвідували старці, щоб подоглядати за хворим. “Моліться краще за мене, отці, – говорив хворий, – щоб внутрішня людина моя не страждала водянкою. Я ж молю Бога, щоб Він продовжив мою справжню хворобу”. Єрусалимський архієпископ Євстохій, почувши про авву Мирогена, забажав надіслати йому дещо для тілесних потреб, але той не прийняв нічого з надісланого: “Помолися краще за мене, отче, щоб мені позбутися вічної муки”.

9. Про доброту одного св. отця.

У тій же лаврі “Веж” жив один старець, який вирізнявся цілковитою нестяжательністю. Водночас він дуже любив подавати милостиню. Одного разу прийшов до нього в келію один бідняк, просячи милостині. Старець нічого не мав, крім хліба, і, взявши його, подав жебраку, але той заперечив: “Не потрібно мені хліба. Дай мені одяг”. Бажаючи прислужитися бідняку, старець, взявши його за руку, привів у свою келію. Жебрак не знайшов у ній нічого, крім того, що носив на собі сам старець. Глибоко зворушений святістю старця, жебрак розв’язав свій мішок, вийняв із нього все, що мав, і поклав посеред келії, сказавши: “Візьми це, добрий старче! A собі я знайду, що мені потрібно в іншому місці”.

10. Життя відлюдника Варнави.

У печерах св. Іордана жив один відлюдник на ім’я Варнава. Одного разу він вирушив втамувати спрагу з Іордану. У ногу його встромилася спиця, і він залишив її в нозі, не допускаючи, щоб лікар оглянув його. Нога почала гноїтися, і він змушений був відправитися в лавру “Веж” і взяти собі келію. Тим часом нарив у нозі збільшувався день у день, a старець говорив усім, хто відвідував його: “Чим більше страждає зовнішня людина, тим більше зростає в силі внутрішня”. Минуло кілька часу відтоді, як авва пустельник Варнава пішов зі своєї печери до “Веж”. У залишену печеру прийшов якийсь інший відлюдник і, увійшовши всередину, побачив ангела Божого, що стояв перед престолом, який спорудив і освятив старець.
– Що ти тут робиш? – запитав відлюдник ангела.
– Я – ангел Господній, – відповів він, – і цей престол ввірений моєму спостереженню від Бога відтоді, як був освячений.

11. Життя авви Агіодула.

Авва Петро, пресвітер монастиря святого отця нашого Сави, розповів нам про Агіодула таке: коли він був настоятелем лаври блаженного Герасима, один із тамтешньої братії помер, але старець не знав про це. Канонарх ударив у било, щоб зібралася братія для виносу померлого. Прийшов і старець і, побачивши тіло брата, що лежало в церкві, засмутився, що не встиг попрощатися з братом перед смертю. Підійшовши до одра, він звернувся до покійного зі словами: “Встань, брате, і дай мені останнє цілування”. Померлий піднявся і поцілував старця. “Тепер спочивай, – сказав старець, – поки не прийде Син Божий і не воскресить тебе!”

Той самий авва Агіодул, проходячи одного разу поблизу берегів Іордану, міркував про те, що сталося з тими каміннями, узятими за числом дванадцяти поколінь, які поклав на дні річки Іісус Навин замість тих, що раніше узяті були з дна річки? Раптом води розділилися на обидва боки, і старець побачив ті 12 каменів. Повалившись на землю, він віддав хвалу Богові й пішов геть.

12. Слово авви Олімпія.

Брат просив авву Олімпія, пресвітера лаври авви Герасима:
– Скажи мені що-небудь.
– He будь з єретиками, – відповів той, – і утримуй язик і черево. І де б ти не був, говори собі безперестанку: “я – прибулець”.

13. Життя відлюдника авви Марка.

Про авву, пустельника Марка, який жив поблизу монастиря Пентукли, розповідали, що він протягом шістдесяти дев’яти років вів такий спосіб життя: постив цілими тижнями, так що дехто вважав його безтілесним. Працював день і ніч за заповіддю Христа і все роздавав бідним, не беручи за це ніякої відплати. Дізнавшись про це, деякі христолюбиві люди прийшли до нього, просячи взяти від них те, що принесли на знак своєї любові до нього. “He візьму, – сказав старець, – тому що труди рук моїх живлять мене і тих, хто в ім’я Боже приходять до мене”.

14. Про брата, який був охоплений помислами блуду і впав у проказу.

Авва Поліхроній розповідав нам ще, що в монастирі Пентукли був один брат, вельми уважний до себе самого і строгий подвижник. Але він був охоплений пристрастю блуду. He витерпівши плотської брані, вийшов з монастиря і вирушив до Єрихона, щоб задовольнити свою пристрасть. Але щойно увійшов до житла блудниці, як раптом увесь був уражений проказою. Побачивши це, він негайно повернувся в монастир, дякуючи Богові і кажучи: “Бог послав мені цю хворобу, нехай врятує мою душу”. І віддав велику хвалу Богові.

15. Чудова подія з аввою Кононом.

Розповідали нам про авву Конона, ігумена монастиря Пентукли, що одного разу на шляху до святого місця Бітон зустрілися йому євреї і хотіли його вбити. Оголивши мечі, вони кинулися до старця і, підбігши, підняли руки, щоб завдати смертельного удару, але їхні руки раптом наче закам’яніли, зробившись нерухомими. Старець звершив над ними молитву, і вони пішли, радіючи і прославляючи Бога.

16. Розповідь авви Миколая про себе самого і про своїх супутників.

Один старець жив у лаврі авви Петра, що поблизу Іордану, на ім’я Миколай. Він розповів нам про себе таке: одного разу, під час мого перебування в Раїфі, нас послали, серед трьох братів, на служіння у Фіваїду. Проходячи пустелею, ми збилися зі шляху і почали блукати. Вода у нас вся вийшла. Цілі дні ми не знаходили жодної краплі води, і спрага нас сильно втомила. Нарешті, ми не могли вже продовжувати подорожі. Знайшовши в тій самій пустелі чагарники тамариску, ми лягли, де кому довелося знайти тінистий куточок, і стали очікувати смерті від сильної спраги. Лежачи, я прийшов у захоплений стан і – бачу водойму, наповнену водою, і воду, що виливається крізь усі краї її, і хтось двоє стоять над краєм водойми і черпають воду дерев’яним ковшем. І почав я просити одного: зроби милість, пане мій, дай мені трохи води, бо я знемагаю. Але він не хотів дати мені. Тоді інший каже йому:

– Дай йому трохи.

– He дамо йому, – заперечує перший. – Він дуже ледачий і недбайливий про себе.

– Що правда, то правда, – відповідає інший. – Точно, він недбайливий, але все-таки дамо йому заради

гостинності. І вони дали мені води.

– Дай же, – каже, – і тим, які були зі мною.
Таким чином, усі ми втамували спрагу і пройшли, не пивши, решту трьох днів, поки, нарешті, не досягли селища.

17. Життя великого старця.

Ось що ще розповів нам той самий старець про одного великого старця, який жив у тому самому монастирі: п’ятдесят років подвизався він у своїй печері: не пив вина, не їв хліба, а тільки висівки, і тричі на тиждень причащався.

18. Життя іншого старця, який спав із левами.

Авва Поліхроній іншим разом розповів нам ще про одного старця, який жив у монастирі авви Петра, що він часто віддалявся на береги св. Іордану і, залишаючись там, лягав спати в лев’ячому лігві. Одного разу, знайшовши двох левенят у печері, він приніс їх у своєму плащі до церкви.
“Якби ми дотримувалися заповідей Господа нашого Іісуса Христа, – сказав він, – то звірі боялися б нас. Але за гріхи наші ми стали рабами, і тепер скоріше – ми боїмося їх”. І браття, отримавши велику користь, пішли у свої печери.

19. Розповідь авви Іллі про себе самого.

Одного разу я перебував у печері поблизу Іордану, розповів нам про себе авва Ілля воск, – щоб не мати спілкування з аввою Макарієм, єпископом Єрусалимським. У цей час, приблизно о шостій годині дня (опівдні), у найсильнішу спеку хтось постукав до мене в печеру. Я вийшов і побачив жінку.

– Що тобі треба? – кажу їй.

– Батько мій, і я проводжу таке ж життя, як і ти. Моя невеличка печера не більше як на відстані одного каменя від тебе, – і вона вказала мені місце дещо на південь.

– Проходячи цією пустелею, – продовжувала вона, – відчула спрагу від сильної спеки. Зроби милість, дай мені трохи води.

Винісши кухоль, я подав їй. Вона напилася, і я відпустив її. Після її видалення, диявол підняв у мені плотську брань і вселив нечисті помисли. Знемогши в боротьбі і будучи не в силах погасити тілесне розпалювання, я, схопивши палицю, вийшов з печери в такий час, коли від спеки саме каміння розжарювалося, і поспішив за жінкою, щоб задовольнити свою пристрасть. Я вже перебував від неї на відстані не більше однієї стадії. Пристрасть палала в мені. Раптом я прийшов у захоплений стан і побачив, що земля розверзлася і поглинула мене. І ось я бачу: лежать мертві тіла, згнилі, розкладені, від них виходить нестерпний сморід… Хтось, сяючи святістю, вказав мені на тіла і сказав: “Це ось тіло жінки, а це – чоловіка. Задовольняй, як хочеш і скільки хочеш, свою пристрасть… І заради такого-то задоволення – дивись, скільки подвигів бажаєш ти втратити! Ось через який гріх бажаєте ви позбавити себе царства небесного! О, бідне людство! За одну годину (гріховного задоволення) ви готові погубити подвиг цілого життя?!” Тим часом від сильного смороду я впав на землю. Підійшовши до мене, святий чоловік, що з’явився мені, підняв мене і приборкав у мені брань. І я повернувся у свою келію, приносячи подяку Богові.

20. Звернення одного воїна, внаслідок наданої йому чудесної допомоги.

Один з отців передав мені наступну розповідь воїна, колишнього драконарія: під час війни в Африці з мавританцями ми зазнали поразки від варварів і піддалися переслідуванню, під час якого багато хто з наших був убитий. Один із ворогів наздогнав мене, – передавав він далі, – і вже підняв спис, щоб уразити мене. Побачивши це, я почав закликати Бога: “Господи Боже, – кликав я, – що з’явився рабі Твоїй Феклі, що позбавив її від рук нечестивих, позбав і мене від справжньої напасті, і врятуй мене від злої смерті. Я піду в пустелю і проведу залишок мого життя на самоті”. І обернувшись, – говорив, – я вже не побачив нікого з варварів. Негайно пішов я в цю лавру Копрати. І ось з милості Божої прожив у цій печері тридцять п’ять років.

21. Смерть відлюдника і його вбивці.

Авва Геронтій, настоятель монастиря св. отця нашого Євфимія, розповів мені таке: троє нас, восків, перебували по той бік Мертвого моря, поблизу Вісімунта. Ми йшли по горі, а один – нижче по самому березі моря. З ним зустрілися сарацини, які бродили тими місцями. Вони вже пройшли повз нього, як раптом один із них, повернувшись, відрубав голову відлюднику. Нам залишалося тільки здалеку дивитися на це, бо ми були на горах. Ми ще плакали про пустельника, як раптом зверху спустився птах на сарацина. Схопивши, він підняв його вгору і потім кинув на землю, причому сарацин розбився на частини.

22. Життя старця Конона, з обителі св. Феодосія.

У монастирі св. отця нашого Феодосія архімандрита жив один старець, на ім’я Конон, родом із Кілікії. Протягом тридцяти п’яти років він дотримувався такого правила: одного разу на тиждень їв хліб із водою, безперестанку трудився і ніколи не пропускав Божественної служби.

23. Життя ченця Феодула.

У тому ж самому монастирі ми бачили іншого старця, Феодула, що був раніше воїном. Постуючи всі дні, він ніколи не спав на боці.

24. Життя одного старця, що мешкав у келіях Хузіва.

У келіях Хузіва жив один старець. Старці того місця розповідали нам про нього таке: живучи ще у своєму селищі, він чинив так: якщо траплялося йому бачити, що будь-хто з односельців через бідність не міг засіяти свого поля, він виходив уночі, так що цього не знав і сам хазяїн поля, і, взявши свою худобу і своє насіння, засівав поле іншого. Таким же співчуттям вирізнявся старець, коли віддалився в пустелю і став жити в келіях Хузіва. Він виходив на дорогу, що веде від священного Іордану до святого граду, взявши з собою хліба і води. Чи помічав когось стомленим – він брав його ношу і проводжав до св. гори Єлеонської. Повертаючись назад тією самою дорогою – ніс тягарі других до Єрихона. Можна було бачити іноді те, як старець обливається потом під великою вагою, іноді – як несе на плечах одного, а іноді й двох отроків. Іноді він сидів за ремонтом зношеного чоловічого або жіночого взуття, для чого брав із собою необхідні знаряддя. Одних поїв водою, яку носив при собі, інших годував хлібом. Зустрічав голого – знімав із себе одяг і віддавав йому. Можна було бачити, як він трудився протягом цілого дня. Чи траплялося йому знаходити мертвого на дорозі – він здійснював над ним чин поховання і ховав.

25. Про одного з братії монастиря Хузіва і про силу слів св. возношення.

Авва Григорій, з схоларіїв (один з імператорських охоронців), розповів нам таке: у монастирі Хузів був один брат, який добре знав чин св. возношення. Одного разу він був посланий за хлібами для Літургії. На зворотному шляху в монастир він здійснював над ними молитви возношення за чиноположенням. А потім диякони ці самі хліби на дискосі поклали на св. престол. Св. возношення мав звершувати авва Іоанн, на прізвисько Хозевіт, який був тоді пресвітером, а потім – єпископом Кесарії палестинської. І ось він не помічає, щоб Дух Святий освятив їх, як помічав це раніше. Сильно засмутився старець при думці, чи не образив він якимось гріхом Св. Духа, Який і відступив від нього. Прийшовши в дияконикон, він залився сльозами і впав на обличчя своє. І з’явився йому ангел Господній, сповіщаючи, що відтоді, як брат, який приніс ці хліби, на шляху вимовив над ними слова св. підношення, вони вже освячені та цілком уготовані. І відтоді старець встановив правило, щоб ніхто з не висвячених не заучував слів св. возношення, – тим паче не виголошував їх, як трапиться, не розбираючи часу і поза освяченим місцем.

26. Життя брата Феофана і його чудове видіння.

Старець, великий перед Богом, на ім’я Кіріак, жив у лаврі Каламонській, біля священного Іордану. Одного разу прийшов до нього брат чужоземець, із країни Дора, на ім’я Феофан, запитав старця про блудні помисли. Старець почав наставляти його промовами про цнотливість і чистоту. Брат, отримавши від цих настанов велику користь, вигукнув: “Отче мій, у моїй країні я перебуваю у спілкуванні з несторіанами. Якби не було цього – я б залишився назавжди з тобою”! Почувши ім’я Несторія, старець глибоко засмутився за загибель брата і почав переконувати його та благати, щоб він залишив цю згубну єресь і приєднався до святої кафолічної та апостольської Церкви.
– Неможливо врятуватися, якщо не будеш право мислити і вірити, що Пресвята Діва Марія є істинна Богородиця.
– Отче, – заперечував брат, – але ж усі єресі кажуть точно так само: якщо не будеш у спілкуванні з нами, не отримаєш спасіння. He знаю, нещасний, як мені і вчинити. Помолися Господу, щоб Він явно показав мені, яка віра істинна. Старець радісно вислухав слова брата.
– Залишайся в моїй келії, – сказав він. – Я маю надію на Бога, що Він за Своїм милосердям відкриє тобі істину.
І залишивши брата у своїй печері, старець вирушив до Мертвого моря і став молитися за брата. І точно, наступного дня, близько дев’ятої години, брат бачить, що хтось з’явився до нього, страшний на вигляд, і каже: “Піди і пізнай істину”! І взявши його, веде в місце похмуре, смердюче, що випускає полум’я, і показує йому в полум’ї Несторія і Феодора, Євтихія та Аполлінарія, Євагрія та Дідіма, Діоскора та Севєра, Арія та Орігена та інших. І каже той, хто з’явився, братові: “Ось це місце уготовано єретикам, і тим, хто нечестиво вчить про Пресвяту Богородицю, так само як і тим, хто слідує їхньому вченню. Якщо тобі подобається це місце, залишайся при своєму вченні. Якщо ж не бажаєш скуштувати такого покарання, звернися до св. кафоличної Церкви, до якої належить і старець, що наставляв тебе. Я кажу тобі: хоч би й усіма чеснотами прикрасилася людина, але якщо вона несправедливо вірить, вона потрапить у це місце”. При цих словах брат прийшов до тями. Коли старець повернувся, брат розповів йому все, що бачив, і незабаром приєднався до св. кафоличної апостольської Церкви. Залишившись у Каламоні при старці, він прожив із ним кілька років і помер у мирі.

27. Життя пресвітера селища “Мардард”.

У Кілікії є місто Егі. На відстані 10000 кроків від нього є селище Мардард. У тому селищі – храм в ім’я св. Іоанна Хрестителя. Священиком при цьому храмі був старець, великий перед Богом і сповнений чеснот. Одного разу жителі селища прийшли до єпископа міста Егов із проханням: “Візьми від нас цього старця – він важкий для нас. У недільний день він звершує літургію о дев’ятій годині і не дотримується встановленого чину Божественної служби”. Єпископ, закликавши старця, запитав його:
– Навіщо ти так чиниш, старець? Чи не знаєш статуту св. Церкви?
– Воістину, так, владико, – відповів старець, – і ти справедливо говориш. Але я не знаю, що мені робити. У недільні дні від самої полуночниці я перебуваю біля св. престолу і не починаю літургії, поки не побачу Св. Духа, що сходить на св. престол. Коли ж побачу зішестя Св. Духа, негайно здійснюю літургію. Єпископ здивувався чесноті старця. Нарозумівши жителів селища, він відпустив їх із миром і хвалою Богу.

28. Чудо Іуліана стовпника.

Одному старцю авва стовпник послав привітання і водночас вретище з покладеними в ньому трьома вугіллям, що горіли. Старець, отримавши привітання і вугілля, яке ще не згасло, відіслав вретище назад до авви Іуліана, наливши в нього води і зав’язавши. А відстань між ними була близько 20 миль.
Авва Кирило, учень авви Іуліана стовпника, про якого ми щойно згадали, розповів таке: я, батько мій і брат прийшли з нашої місцевості до авви Іуліана, почувши багато про його життя. Я мав, – продовжував авва Кирило, – невиліковну хворобу: всі лікарські засоби виявилися безсилі. Коли ж я прийшов до старця, він, створивши молитву, зцілив мене. Усі троє ми залишилися при ньому і відреклися від світу. Старець приставив мого батька до житниці. Одного разу батько приходить до авви Іуліана і каже: “У нас немає хліба”. Старець відповідає йому: “Ступай, брате, і збери, що знайдеш, – сміливо, а на завтра Сам Бог подбає про нас”. Батько, зніяковівши цими словами (він добре знав, що в житниці вже нічого не було), пішов у свою келію. Настала крайня потреба. Старець послав за батьком: “Прийди негайно сюди”. Щойно він прийшов, старець сказав: “Брат Кононе, піди і що знайдеш, уживи на користь братії”. Батько, ніби в гніві, взяв ключі від житниці: “Що ж, хіба пил принесу!” Відімкнувши замок, він хотів було відчинити двері, але не міг цього зробити: житниця була вщерть повна хліба… Бачачи це, батько приніс покаяння старцеві, славлячи Бога.

29. Чудо св. Євхаристії.

На відстані 30 миль від кілікійського міста Егов живуть два стовпники, за шість миль один від одного. Один із них належав до св. кафоличної й апостольської Церкви, а інший, який більше пробув на стовпі поблизу селища Кассіодора, був послідовником єресі Півночі. Єретик зводив на православного різноманітні звинувачення, намагаючись про те, щоб залучити його до своєї єресі. Поширюючи про нього чутки, він вирішив домогтися його засудження. Православний подвижник, ніби зверху осяяний, просив єретика надіслати йому частку причастя. Той зрадів, начебто вже спокусив побратима у свою єресь, і негайно послав йому прохане, нічого не підозрюючи. Православний, прийнявши частку, надіслану єретиком, тобто послідовником Півночі, розжарив посудину і поклав у неї частку, і вона негайно зникла в жару палаючої посудини. Потім узявши частинку св. Причастя православної Церкви, він зробив те ж саме, і миттєво розпечена посудина охолола, і св. Причастя залишилося цілим і неушкодженим. Він благоговійно зберігав його і показав нам, коли ми були в нього.

30. Життя ченця Ісидора, і чудо від св. Причастя.

На о. Кіпрі є гавань Таде. Поблизу від неї знаходиться монастир, званий Філоксенів (“Дивнолюбців”). Прибувши туди, ми знайшли там ченця, родом з Мілета, на ім’я Ісидора. Ми бачили, як він безперестанку плакав із криками і риданнями. Усі переконували його, щоб він хоча б трохи перестав від плачу, але він не погоджувався.
– Я – настільки великий – великий грішник, – говорив чернець усім, – якого не було ще від Адама до цього дня…
– Правда, отче, – заперечували ми. – Ми всі – грішники. Хто без гріха, крім одного Бога?
– Повірте мені, браття, – відповів чернець, – ні в Писанні, ні в Переданні, ні між людьми я не знайшов грішника, подібного до мене, і гріха, який я вчинив. Якщо ви вважаєте, що я наговорюю сам на себе, вислухайте про мій гріх і помоліться за мене.
– У світі я був одружений, – продовжував чернець. – Я і дружина належали до секти Півночі. Прийшовши одного разу додому, я не застав удома дружини і дізнався, що вона пішла до сусідки, щоб разом причаститися. А сусідка належала до св. кафолічної Церкви. Я кинувся негайно туди, щоб зупинити дружину. Увійшовши в дім сусідки, я дізнався, що дружина нещодавно прийняла св. Причастя. Схопивши її за горло, я змусив її вивергнути святиню. Підхопивши святиню, я кидав її в різні боки, і нарешті, вона впала в бруд. І миттєво, перед моїми очима, блискавка захопила св. Причастя з того місця… Минуло два дні, і ось я бачу ефіоплянина, одягненого в лахміття.
– Я і ти – ми обидва засуджені на однакову кару, сказав він.
– Але хто ти? – запитав я.
– Я той, хто вдарив Творця всіх Господа нашого Іісуса Христа по ланіті під час Його страждань, – відповідав мені ефіоплянин, що з’явився.
– Ось чому, – закінчив чернець свою розповідь, – я не можу перестати плакати.

31. Звернення і життя блудниці Марії.

Два старці йшли одного разу з Егов у Тарс кілікійський і зайшли, за розсудом Божим, у готель для відпочинку. Стояла сильна спека. У готелі вони знайшли трьох молодих людей, які вирушали в Еги, і з ними була блудниця. Старці сіли віддалік. Один із них, вийнявши зі своєї сумки св. Євангеліє, почав читати. Блудниця, побачивши це, залишила своїх супутників і, підійшовши, сіла поблизу старця. Але він, відсторонивши її, сказав:
– Нещасна, в тобі й сорому немає. Ти не задумалася підійти і сісти поблизу від нас!
– Отче, не відкидай мене, – відповідала блудниця. – Хоча я і сповнена всякими гріхами, але Владика всіх Господь і Бог наш не відкинув блудниці, що приступила до Нього.
– Але ж та блудниця з того часу перестала бути блудницею, – заперечив старець.
– Уповаю на Сина Бога живого, вигукнула жінка, що від нинішнього дня, і я відкидаю гріх мій!..
І залишивши молодих людей і своє майно, вона пішла за старцями. Вони помістили її в монастир, поблизу Егов, званий Нанкіба. І я бачив її вже старицею, що вирізнялася великим розумом. Від неї самої я і чув це.

32. Звернення комедіанта і його двох наложниць.

У Тарсі кілікійському був один комедіант, на ім’я Вавила. Він мав двох наложниць. Одну звали Коміто, а іншу – Нікосою. Комедіант жив розпусно і творив справи диявола, за його навіюванням. Одного разу трапилося йому увійти до церкви. За промислом Божим, читалося тоді таке місце з Євангелія: покайтеся, наближибося Царство Небесне. Вражений цими словами, він прийшов у жах, згадавши все своє життя. І негайно вийшовши з храму, він покликав своїх наложниць.
– Ви знаєте, як розпусно я жив із вами, – сказав він їм, – і ніколи не віддавав перевагу одній над іншою. Тепер – усе ваше, що я придбав для вас. Візьміть і моє все майно і поділіть між собою. А я від нинішнього дня віддаляюся від вас, залишаю світ і йду в ченці.
– Для гріха й погибелі душі ми жили разом із тобою, – вигукнули обидві в один голос, залившись сльозами, – а тепер, забажавши богоугодного життя, ти покидаєш нас і хочеш врятуватися один!? Цього не буде – ти не залишиш нас! Ми бажаємо бути учасницями з тобою і в добрі!
Актор незабаром зачинився в одній зі стін міського укріплення, а жінки, продавши своє майно, гроші роздали бідним і, прийнявши чернечий образ, також зачинилися, влаштувавши собі келію поблизу того ж укріплення. Мені вдалося бачитися з ченцем, колишнім комедіантом, і я отримав велику користь. Це – чоловік вельми жалісливий, милостивий і смиренномудрий. І я записав це для користі читачів.

33. Життя єпископа Феодота.

Один з отців повідав нам, що у Феополісі був архієпископ, на ім’я Феодот, який вирізнявся добротою серця. Коли наставав святковий день, він запрошував декого з духовенства, яке служило з ним, до своєї трапези, але один не виявив послуху і відмовився від запрошення. Патріарх зберіг спокій духу і сам пішов до нього запросити його – розділити з ним трапезу. Той самий і про того самого архієпископа Феодота розповів нам ще таке: він був дуже лагідний і смиренномудрий. Наприклад, одного разу він був у дорозі разом з одним кліриком. Архієпископ здійснював шлях у ношах, а клірик їхав на коні. І каже патріарх клірику: “Поділимо довжину шляху і будемо мінятися місцями”. Клірик не погоджувався: “Це буде безчестя для патріарха, сказав клірик, якщо я сяду в ношах, а святитель поїде на коні”. Але чудний Феодот наполіг на своєму і, переконавши клірика, що в цьому не буде для нього безчестя, змусив вчинити за своїм бажанням.

34. Життя дивовижного Олександра, патріарха Антіохійського.

У Феополісі був інший патріарх, на ім’я Олександр. Він був також дуже милостивий і співчутливий. Одного разу один із його писарів, викравши в нього золото, втік зі страху до Фіваїди, до Єгипту… Блукаючи там, він потрапив до рук єгипетських і фівських розбійників, і ці кровожерливі варвари повели його в найвіддаленіші місцини їхньої країни. Дізнавшись про це, чудовий Олександр викупив бранця за вісімдесят номісм. І коли втікач повернувся до нього, він обійшовся з ним так лагідно і людинолюбно, що один із громадян висловився так: “Немає нічого вигіднішого, як згрішити проти Олександра!” Іншим разом один із його дияконів перед усіма кліриками став докоряти чудового Олександра. Олександр вклонився йому і просив у нього вибачення: “Вибач же мене, брате мій!”

35. Життя єрусалимського архієпископа Іллі та про Флавіана, патріарха Антіохійського.

Авва Поліхроній говорив нам про авву Іллю, архієпископа єрусалимського, що він не пив вина, будучи простим ченцем, і, ставши патріархом, дотримувався того ж правила. Розповідали нам про того ж архієпископа єрусалимського і про антіохійського – Флавіана таке: імператор Анастасій обох заслав на заслання через св. собор отців, які були у Халкідоні: Іллю – до Аїлу, Флавіана – до Петра. Одного разу патріархи сповіщають один одного: “Анастасій сьогодні помер, підемо і ми на суд із ним”. І через два дні обидва відійшли до Господа.

 

36. Життя антіохійського патріарха Єфрема і навернення до православної віри одного стовпника.

Один зі старців повідав нам про блаженного Єфрема, патріарха антіохійського, який був палким ревнителем православної віри. Почувши про одного стовпника в області міста Ієраполя, що він належить до числа послідовників Півночі й акефалів, вирушив, щоб напоумити його. Прибувши до стовпника, він почав переконувати і благати його, щоб він вдався до апостольського престолу і вступив у спілкування зі св. кафолічною і апостольською Церквою.

– Я не вступлю в спілкування з собором без особливої підстави, – відповів стовпник.

– Якого ж доказу бажаєш ти від мене для переконання в тому, що, з благодаті Іісуса Христа, Господа Бога нашого, свята Церква вільна від усякої нечистої домішки єретичного вчення? – запитав дивний Єфрем.

– Владико патріарх, – сказав стовпник, – розведемо вогонь і увійдемо разом у полум’я. Хто вийде неушкодженим, той і буде православним, і ми повинні будемо піти за ним.

– Варто було б тобі, чадо, послухатися мене, як батька, – заперечив патріарх, – і нічого більше не вимагати, а ти зажадав від мене того, що вище моїх слабких сил. Втім, я сподіваюся на милосердя Сина Божого, що заради порятунку душі твоєї виконаю і це.

І негайно дивний Єфрем звертається до тих, хто стояв перед ним, зі словами: “Благословенний Господь!

Принесіть дров”. Дрова принесені. Патріарх запалює їх перед стовпом і каже стовпникові: “Зійди зі стовпа і, згідно з твоїм рішенням, увійдемо обидва в полум’я”. Стовпник був вражений твердим упованням патріарха на Бога і не погоджувався зійти.

– He чи ти сам побажав цього? – запитав патріарх. – Чому ж тепер не хочеш виконати?

Сказавши це, патріарх зняв із себе омофор і, близько підійшовши до полум’я, підніс молитву: “Господи Христе, Боже наш, що благоволив заради нас воістину втілитися від Госпожі нашої Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, Сам вкажи нам істину!” І, закінчивши молитву, кинув свій омофор у середину полум’я. Полум’я палало близько трьох годин. Дрова всі згоріли, а омофор виявився цілим і неушкодженим, без жодного навіть знака від полум’я. Побачивши це, стовпник, упевнившись в істині, розчулився, прокляв Севера і єресь його і приєднався до св. Церкви. Долучившись із рук блаженного Єфрема, він прославив Бога.

37. Життя єпископа, який, залишивши кафедру, працював разом із теслярами.

Скільки є нікому невідомих рабів у Господа, і тільки Він один знає їх! Один отець розповів нам про єпископа, який, полишивши свою єпископію, прибув у Феополіс, і працював разом із теслярами. Обласним правителем Сходу в той час був Єфрем, людина милостива і співчутлива. Він зайнятий був відновленням і виправленням громадських будівель, оскільки місто постраждало від землетрусу. Одного разу Єфрем бачить уві сні сплячого єпископа, і над ним піднімався до неба вогненний стовп. Це сновидіння повторювалося неодноразово, і Єфрем жахнувся: явище було страшним і дивовижним. Він довго роздумував, що б це означало, і не міг здогадатися, тому що не знав, що у нього серед робітників був єпископ. Та й як можна було впізнати єпископа в людині з неприбраним волоссям, у брудному одязі, абсолютно простого вигляду, виснаженому від терпіння, подвигів і роботи? Але одного разу Єфрем посилає за цим працівником, колишнім колись єпископом, щоб від самого дізнатися, хто він такий. Побачивши його, став докладно розпитувати, звідки він і як його звуть.

– Я – один із бідних жителів цього міста. Не маючи засобів до прожитку, я займаюся роботою, і Бог живить мене від трудів моїх.

– Повір мені, – вигукнув Єфрем наче за натхненням згори, – я не відпущу тебе доти, доки ти мені не скажеш усієї правди про себе.

– Дай мені слово, що за життя мого ти нікому не будеш розповідати про мене, – сказав єпископ, бачачи, що не може більше ховатися. – З цією умовою я відкрию тобі правду про себе, не називаючи, втім, ні мого імені, ні батьківщини.

– Не скажу про тебе нікому, доти, доки Бог подовжить твоє життя, – присягнувся св. Єфрем.

– Я – єпископ і, заради Бога покинувши свою єпископію, прийшов сюди, де мене ніхто не знає, щоб виснажувати себе працями, – сказав єпископ. – Від своєї праці я добуваю собі трохи хліба. Що стосується тебе

– то подавай милостиню в міру сил. Цими днями Бог зведе тебе на апостольський престол Церкви міста Феополіса, щоб пасти тобі народ Його, який стяжав Своєю Кров’ю Христос, істинний Бог наш. І ще раз скажу: трудіться у справах милостині та за віру православну, бо такими жертвами догоджається Бог.
Через деякий час так справді і сталося. А св. Єфрем, вислухавши єпископа, прославив Бога, вигукнувши:

“Скільки є нікому невідомих рабів у Господа, і тільки Він Один знає їх!”

38. Смерть нечестивого імператора Анастасія.

Один христолюбець повідав нам таке про імператора Анастасія. Після того, як він вигнав патріархів константинопольських Євфимія і Македонія і відправив їх на заслання до Понту в Євхаїти у справі про Собор отців, що були в Халкідоні, сам імператор Анастасій бачив уві сні прекрасного чоловіка, одягненого в білий одяг. Той, хто з’явився, стояв проти нього, тримав у руках списану книгу і читав її. Перевернувши п’ять аркушів, він прочитав ім’я імператора і сказав йому: ” Це – за твоє зловірство я викреслюю чотирнадцять”, – і викреслив своїм перстом. Через два дні – раптом блиснула сліпуча блискавка і пролунав страшний удар грому. Анастасій у жаху випустив дух із невимовною тугою. Це – відплата за те, що він нечестиво чинив проти св. Церкви Христа Бога нашого. Церкви Христа Бога нашого і засилав на заслання її пастирів.

39. Чернець обителі авви Северіана, врятований дівицею від гріха.

Коли я був у великій Антіохії, один із пресвітерів тієї Церкви розповів мені таку подію, про яку чув від патріарха Анастасія. Одного ченця з монастиря авви Северіана послали на служіння в область Єлевферопольську, і дорогою зайшов до одного христолюбного хлібороба. У нього була одна дочка. Мати її вже померла. Чернець прожив у будинку хлібороба три дні. Постійний ворог людей – диявол навіяв братові нечисті помисли і пристрасть до дівиці, і він шукав слушної нагоди заподіяти їй насильство. Диявол, який вселив нечисту похоть, подбав і про це. Батько дівиці через невідкладну потребу вирушив в Аскалон. Чернець, бачачи, що в будинку нікого немає, окрім його і дівчини, приступив до неї з явним наміром збезчестити її. Побачивши його в сильному хвилюванні, у запалі нечистої похоті, дівчина сказала йому:
– Заспокойся, і не поспішай заподіяти мені безчестя… Батько мій не повернеться додому ні сьогодні, ні завтра… Вислухай спершу, що я скажу тобі… Бачить Бог, я готова задовольнити твою пристрасть…
І, намагаючись перехитрити ченця, дівчина почала говорити йому:

– Скажи мені, мій брате, скільки часу ти прожив у монастирі?

– Сімнадцять років.

– Чи мав ти зносини з жінками?

– Ні.

– І ти тепер не проти заради однієї години втратити весь свій подвиг!? О, скільки разів ти проливав сльози, щоб представити плоть свою Христу незаплямованою! І невже через хвилинну насолоду ти бажаєш тепер позбутися всіх своїх трудів!?… Почекай – ось ще що: добре, я послухаюся тебе… Але якщо ти впадеш зі мною, чи візьмеш ти мене до себе і чи будеш годувати?

– Ні, – відповів чернець.

– Так я тобі скажу справжню правду, – вигукнула дівчина, – якщо ти збезчестиш мене, будеш винуватцем багатьох зол…

– Яким чином? – запитав монах.

– По-перше, – відповідала дівчина, – ти згубиш свою душу, а потім і моя загибла душа стягнеться на тобі. Знай

– і я клянуся Тим, Хто сказав: “Не бреши”, – знай, що якщо ти збезчестиш мене, я негайно вдавлюся, і ти опинишся вбивцею і будеш судимий, як вбивця! Щоб не сталося цього, йди-но краще у свій монастир і там старанно помолися за мене.

Чернець прийшов до тями, протверезішав і, залишивши дім хлібороба, повернувся у свій монастир. Ставши до ніг ігумена, щиросердно розкаявся і благав, щоб йому ніколи більше не відлучатися з монастиря. Проживши ще три місяці, він відійшов до Господа.

40. Життя авви Косми євнуха.

Авва Василь, пресвітер візантійського монастиря, розповів нам таке: довелося мені бути у Феополісі в патріарха авви Григорія. У цей час прийшов з Єрусалима авва Косма євнух, з лаври Фаран. То був істинний монах і суворий ревнитель православної віри. До того ж він був вельми обізнаний у Св. Писанні. Через кілька днів, старець помер. Бажаючи вшанувати його останки, патріарх наказав поховати його в гробниці, де спочивав уже єпископ. Через два дні я прийшов поклонитися гробниці старця. На гробниці лежав один бідний, розслаблений, який просив милостиню в тих, хто входив до храму. Я вклонився тричі і виголосив пресвітерську молитву. Побачивши це, жебрак сказав мені:

– Отче мій, воістину, великий був цей старець, якого ви тут поховали за два дні.

– Звідки ти це знаєш? – запитав я.

– Дванадцять років я був розслабленим, – відповідав жебрак, – і через нього я отримав зцілення від Господа. І щоразу, як я буваю в печалі, він приходить втішати мене і приносить мені полегшення. Мало того – я розповім тобі ще про одне дивовижне явище. Відтоді, як похований тут старець, я чую гучний голос його, звернений до єпископа: “Не торкайся до мене! Відійди геть! Не наближайся до мене, єретик і ворог істини та святої Божої кафолічної Церкви!”

Почувши це від зціленого розслабленого, я прийшов і розповів про все патріарху. Водночас я просив св. мужа про те, щоб узяти тіло старця і перенести в іншу гробницю.

– Повірте мені, чада, – заперечив патріарх, – що авва Косма анітрохи не ображається близькістю єретика. Усе це сталося для того, щоб показати нам після його смерті чесноту його і ревність у вірі, яку він виявляв за життя. Водночас нам відкрито і образ думок єпископа, щоб ми не вважали його православним.

Ось що ще розповів нам той же авва Василь про старця авву Косьму: я відвідав його в лаврі Фаран. Старець розповідав мені: спала мені на думку думка, що означають слова Господа Його учням: “Той, хто має одяг, нехай продасть його, і купить ніж” (Лк. 22:36,38). Учні відповідали Йому: “Ось два ножі”. Я багато розмірковував і не міг усвідомити собі сенсу цих слів. Незважаючи на сильну спеку полуденного сонця, я вийшов з моєї келії, щоб піти в лавру “Веж” до авви Феофіла і запитати його. Проходячи пустелею поблизу Каламона, я побачив величезного змія, який сповзав з гори до Каламона. Змій був такий великий, що під час своїх рухів мав вигляд ніби склепіння, і я пройшов неушкоджено під цим склепінням. Я зрозумів, що диявол хотів послабити мою старанність, але мені допомогли молитви старця. Прийшовши до авви Феофіла, я запитав його про слова Писання. “Два ножі, – відповідав Феофіл, – означають двояку чесноту: споглядання і добрі справи. Той, хто має те й інше, досягає досконалості”. У авви Косьми я був ще в лаврі Фаран. Там, адже, я пробув десять років. Під час однієї душеспасительної розмови наведено було вислів св. Афанасія, архієпископа Олександрійського. При цьому старець сказав мені: “Якщо трапиться тобі слово св. Афанасія і не матимеш при собі паперу, візьми і запиши його на своєму одязі”. Настільки велику повагу мав старець до св. отців і вчителів наших! Ось що ще передавали нам про нього: в ніч під недільні дні стояв з вечора до самого ранку, співав псалми і читав, зовсім не сідаючи, у своїй келії і в храмі. На сході сонця закінчивши правило, він сідав читати св. Євангеліє – до початку служби.

41. Життя Павла з Аназарва.

У тій же самій лаврі Фаран ми бачили авву Павла. Це був святий чоловік, палаючий любов’ю до Бога, незвичайно лагідний і великий подвижник. Він щодня проливав рясні сльози. Я не знаю, чи доводилося мені в моєму житті зустрічати іншого, подібного до нього. Цей св. старець провів на самоті близько п’ятдесяти років, задовольнявся тільки дарами Церкви та зберігав досконалу безмовність. Родом він був з Аназарва.

42. Життя авви Авксанона, раба Божого.

У тій же самій лаврі довелося нам побачити й авву Авксанона, в його келії. Він вирізнявся милістю і стриманістю. У своїй самоті він проводив настільки суворе життя, що в чотири дні їв одну тільки просфору в двадцять лепт ціною. А іноді й протягом усього тижня задовольнявся однією просфорою. Під кінець життя цей великий отець захворів на розлад шлунка. Ми перенесли його в патріаршу лікарню у св. граді. Одного разу, коли ми перебували при ньому, авва Конон, настоятель обителі св. отця нашого Сави, надіслав йому в хустці благословенний хліб і шість номісм, наказавши сказати йому при цьому: “Вибач мені: недуга не дозволяє мені самому прийти і вітати тебе”. Старець прийняв хліб, а монети відіслав назад, просячи передати тому, хто послав: “Якби, отче мій, Богові завгодно було продовжити моє життя, то я маю ще десять номісм. Коли вичерпаю їх, пришлю сказати вам. Але знай, батьку мій, що через два дні я розлучуся з цим світом”. Так і сталося. Ми перенесли його в лавру Фаран і там поховали. Блаженний старець раніше був синкєллом свв. Євстохія і Григорія. Залишивши обох, він, заради духовної досконалості, пішов у пустелю. Родом був з Анкіри Галатійської.

43. Жахлива смерть нечестивого солунського архієпископа Фалалея.

У Фессалоніці був один архієпископ, на ім’я Фалалей. Він не боявся ні Бога, ні майбутньої відплати, зневажав християнське вчення, ні на що не ставив, нещасний, і свій священний сан – словом: то був не пастир, а лютий вовк. Відкинувши поклоніння Святій Єдиносущній Трійці (прости, Господи!), він служив ідолам… Церковна влада того часу соборним визначенням позбавила його єпископського сану. Минуло небагато часу, і Фалалей, зовсім втративши совість, надумав знову повернути собі священний сан. За словом премудрого Соломона – золота всякого послухають… ось і цього єпископа запросили повернутися у свою єпископію… Адже він побував у Константинополі, де влада, за словом пророка Ісайї, “виправдала нечестивого заради дарів, і, що є праведне праведного, забрала з нього” (Іс. 5:23)… Однак Бог не залишив Свою Церкву без піклування: Він відкинув, як неугодне Йому, визначення, складене всупереч апостольським правилам. Одного разу Фалалей вбрався в пишний одяг, маючи намір представитися владі, щоб, згідно з постановою, прийняти затвердження в колишньому своєму сані. Він уже готовий був вийти з дому, як раптом, відчувши біль у шлунку, мусив піти для відправлення природної потреби. Там він пробув дві години. Бачачи, що він не виходить, дехто з тих, хто чекав на нього зовні, увійшов у відхоже місце, щоб сказати йому, щоб він виходив, і знайшов, що голова його застрягла внизу в нечистому отворі, а ноги стирчать догори… Нещасний загинув вічною смертю, настільки ж жахливою, як і нечестивий богоборець Арій. Арій так само сподівався насильно увійти в церкву за допомогою влади, але чудовий великої ради Ангел святої Божої Церкви вразив його: у відхожому місці розірвалися його нутрощі, що носили в собі богохульство… Так і Фалалей сподівався було за допомогою беззаконного сприяння влади створити ще гірші за колишні злодіяння, але ангел Церкви Солунської, разом із великим мучеником Димитрієм, не допустили цього: там, де він сидів, замишляючи разом із нечистим демоном, який підбурював його, підступи проти св. Божої Церкви, безбожна сила, немовби, нечистий демон. Божої Церкви, безбожна голова раба неключимого застрягла внизу в смердючому місці, а ноги, які не ходили прямими шляхами по землі, виявилися стирчащими в повітрі, в знамення прийдешнього осуду і того, як страшно впасти в руки Бога Живого.

44. Життя старця-інока поблизу міста Антіної, і про молитву за покійних.

Коли ми прийшли до Фіваїди й один старець розповідав нам: за містом Антіноей жив великий старець, який прожив у своїй келії близько сімдесяти років. У нього було десять учнів. Один із них був дуже недбалькуватий. Старець не раз умовляв і благав його: “Брате, подумай про свою душу. Прийде смерть і разом із нею – кара”. Але брат ніколи не слухав старця і не приймав до серця його слів. Через деякий час цей брат помер. Багато сумував за ним старець: він знав, що він покинув цей світ у великому недбальстві та безтурботності. І почав старець молитися: “Господи Іісусе Христе, істинний Боже наш, покажи мені, що сталося з душею брата”. І ось ніби в забутті він бачить вогняну річку. У вогні – безліч засуджених, і серед них – брат, занурений по шию.

– Чи не заради цієї муки я благав тебе, чадо, щоб ти подбав про свою душу?

– Дякую Богові, батьку мій, що хоча моя голова вільна від мук. За молитвами твоїми я стою над головою єпископа.

45. Життя ченця, який трудився на горі Єлеонській, і про шанування образу Пресвятої Богородиці.

Один зі старців передав нам таку розповідь авви Феодора іліотського: на горі Єлеонській жив затворник, великий подвижник. Диявол сильно охоплював його блудними помислами. Одного разу під час страшного нападу диявола старець, втративши терпіння, вигукнув: “Коли ж, нарешті, ти залишиш мене в спокої? Відступи від мене, принаймні, в моїй старості!” Тоді диявол видимим чином з’явився старцеві.

– Поклянися мені, що нікому не відкриєш того, що скажу тобі, і я перестану нападати на тебе.

– Присягаюся тим, хто живе на небі, – поклявся старець, – що нікому не відкрию сказаного тобою.

– Перестань поклонятися ось цьому образу, – сказав диявол, – і я припиняю брань на тебе. На іконі було зображення Владичиці нашої Пресвятої Богородиці Марії з Предвічним Немовлям – Господом нашим Іісусом Христом.

– Дай мені подумати, – відповів старець.
Наступного дня старець передав про все авві Феодору іліотському, який жив тоді в лаврі Фаран. Від нього і ми дізналися.

– Воістину, авва, ти зганьблений, бо присягнувся, – сказав йому авва Феодор, – але добре вчинив, що не промовчав. Знай, що немає гріха згубнішого і жахливішого, ніж зректися поклоніння Господу нашому Іісусу Христу і Його Матері.

Після цього, заспокоївши і підкріпивши старця різними настановами, авва Феодор пішов до себе. Знову з’являється самітнику диявол.

– Що ж це означає, негідний старий!? – сказав диявол. – Чи не клявся ти мені, що нікому не будеш говорити? Навіщо ти розповів усе тому, хто прийшов до тебе? Знай, що ти будеш засуджений у день суду, як клятвопорушник!..

– Не тобі, клятвопорушнику, викривати мене! – відповідав старець. – Сам знаю, що я клявся і порушив свою клятву, але не перед тобою, а перед Господом і Творцем моїм. Тебе ж слухати не стану: ти-то ось уже, справді піддасишся неминучій карі, як першозасновник усякого зла і клятвопорушник!..

46. Дивовижне видіння авви Кіріака з лаври Каламонської і про дві книги нечестивого Несторія.

Одного разу прийшли ми до авви Кіріака, пресвітера лаври Каламонської, що біля священного Іордану. Він розповідав нам: одного разу я бачив уві сні величну Жінку, вбрану в порфіру, і разом із Нею двох чоловіків, що сяяли святістю і гідністю. Усі стояли поза моєю келією. Я зрозумів, що це – Владичиця наша Богородиця, а два чоловіки – св. Іоанн Богослов і св. Іоанн Хреститель. Вийшовши з келії, я просив увійти і створити молитву в моїй келії. Але Вона не зволила. Я не переставав благати, кажучи: “Нехай не буду я відкинутий, принижений і осоромлений і багато іншого”. Бачачи невідступність мого прохання, Вона суворо відповіла мені: “У тебе в келії – Мій ворог. Як же ти бажаєш, щоб Я увійшла?” Сказавши це, пішла геть. Я прокинувся і почав глибоко сумувати, уявивши собі, чи не згрішив я проти Неї хоча б помислом, оскільки, крім мене одного, нікого в келії не було. Після довгого випробування себе я не знайшов у собі жодного гріха проти Неї. Занурений у печаль, я встав і взяв книгу, щоб читанням розсіяти свою скорботу. У мене була в руках книга блаженного Ісіхія, пресвітера єрусалимського. Розгорнувши книгу, я знайшов у самому кінці її два слова нечестивого Несторія, і негайно зрозумів, що він-то і є ворог Пресвятої Богородиці. Негайно вставши, я вийшов і повернув книгу тому, хто мені її дав.

– Візьми, брате, назад свою книгу. Вона принесла не стільки користі, скільки шкоди.
Він побажав знати, у чому полягала шкода. Я розповів йому про своє сновидіння. Сповнившись ревнощів, він негайно вирізав із книжки два слова Несторія і піддав полум’ю.

– Нехай не залишиться і в моїй келії, – сказав він, – ворог Владичиці нашої Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії!..

47. Чудо Пресвятої Богородиці над Гаіаном комедіантом

В одному з міст ліванської Фінікії був комедіант Гаіан. Він, зневажаючи Пресвяту Богородицю, представляв Її в театрі. І ось являється йому уві сні Богоматір, і каже: “Яке зло Я заподіяла тобі? 3а що ти знущаєшся і паплюжиш Мене?” Прокинувшись, комедіант не тільки не схаменувся, але ще більше паплюжив Її. Знову з’явилася йому Пресвята Богородиця і, напоумляючи його, вимовила ті самі слова. Але і це напоумлення не подіяло на нещасного. Втретє з’явилася йому Пресвята Діва з тим же самим напоумленням, але комедіант виявився невиправним. Нарешті, одного разу під час полуденного відпочинку Вона з’явилася йому і, не промовивши жодного слова, одним тільки перстом провела риску по його руках і ногах. Прокинувшись, він відчув, що в нього віднялися руки й ноги і лежали без руху, як колоди… Усім показував себе, нещасний, голосно сповідуючи своє нечестя, за яке сприйняв гідну відплату – і то ще заради людинолюбства…

48. Чудо Пресвятої Богородиці, що спонукало Косміану, дружину патриція Германа, повернутися в лоно св. Церкви з єресі Северової.

Пресвітер Анастасій, ризничий церкви св. Воскресіння Христа, Бога нашого, передавав нам, що одного разу в ніч на неділю Косміана, дружина патриція Германа, прийшовши сама, хотіла вклонитися св. і Животворящому Гробу Господа нашого Іісуса Христа – істинного Бога. Вона вже наблизилася до воріт святилища, і ось назустріч їй з’явилася видимим чином наша Владичиця Пресвята Богородиця, у супроводі інших жінок.

– Ти не належиш до нас, не наша, тому й не входь сюди, – сказала Богоматір.
Косміана справді належала до секти Півночі акефала. На наполегливі благання про дозвіл увійти до св. гробу Богоматір відповідала:

– Повір мені, жінко, що ти не ввійдеш сюди, якщо не приєднаєшся до нас.

Зрозумівши, що ухилення в єресь забороняє їй доступ до святині, якої вона не побачить, доки не звернеться до св. кафоличної й апостольської Церкви Христа, Бога нашого, Косміана негайно покликала диякона. Коли диякон прийшов зі св. Чашею, вона причастилася св. Тіла і Крові великого Бога і Спаса нашого Іісуса Христа, а потім удостоїлася безперешкодно поклонитися і св. Животворящому Гробу Господа.

49. Дивне видіння палестинського воєначальника, що спонукало його зректися єресі й повернутися в лоно Христової Церкви.

Пресвітер Анастасій розповів нам ще про таку подію: Гевемер, ставши палестинським воєначальником, насамперед з’явився поклонитися Св. Христовому Воскресінню. Тільки-но хотів він увійти до храму, як побачив барана, який кинувся на нього, щоб ударити рогами. У сильному переляку він відступив назад. Азарій, хранитель св. Хреста, і храмові служителі, що стояли тут, запитували його:

– Що з тобою, пане? Чому ти не ввійдеш?

– Навіщо ви пустили сюди цього барана? – запитав воєначальник. Усі були вражені здивуванням. Оглянули св. гроб, і нічого не знайшли.

– Тут немає нічого – ступай!
Гевемер знову спробував увійти – і знову те саме явище: баран спрямовується на нього і не дає йому увійти… Це повторилося не раз. Видіння було тільки одному Гевемеру, інші зовсім нічого не бачили…

– Повір мені, пане, – сказав тоді хранитель св. Хреста, – у тебе щось є на душі… Це й забороняє тобі доступ до Святого й Животворчого Гробу нашого Спасителя. Ти добре зробиш – сповідавшись перед Богом. Милостивий і людинолюбний, бажаючи твого спасіння, Він явив тобі це знамення.

– О, на мені багато тяжких гріхів перед Господом, – вигукнув Гевемер, проливаючи сльози.
І впавши на обличчя своє, він довго плакав і сповідував гріхи свої перед Богом. І, піднявшись, знову хотів було увійти і – не міг: баран, що з’явився, ще з більшою силою перегороджував йому доступ до святині.

– Видно, є ще якась перешкода, – сказав хранитель Хреста.

– Чи не тому я не можу увійти, що не перебуваю у спілкуванні зі св. кафолічною і апостольською Церквою, а належу до секти Півночі? – сказав воєначальник, і просив хранителя св. Хреста, щоб сподобив його причастя Святих і Животворящих Таїн Христа Бога нашого.

Прийшов диякон зі св. Чашею, і він, причастившись, приєднався до Церкви. Після того приступив і вклонився св. Гробу, нічого більше не бачачи.

50. Видіння затворника авви Георгія.

Скіфополь був другим головним містом Палестини. Там ми бачилися з аввою Анастасієм, який передав нам розповідь про затворника авву Георгія: одного разу вночі я встав, щоб ударити в било (він був канонархом), і чую, що старець плаче. Підійшовши до нього, я запитав:

– Про що ти так плачеш, авва?
Старець мовчав.

– Скажи ж мені про причину твого плачу, – продовжував я питати.

– Як мені не плакати, – сказав старець, зітхнувши з глибини душі, – коли Господь наш прогнівався на нас! Мені здавалося, чадо, що я стою перед Кимось, хто сидить на високому престолі. Багато, багато тисяч стоять навколо престолу, благаючи Його про щось. Але Він не схиляється на їхні молитви. І наблизилася до Нього якась Дружина, одягнена в порфіру. Припавши до Нього, Вона вигукнула: “Умилостивись же, хоча б заради Мене!” Але Він залишився непохитним. Ось чому я плачу і ридаю – у сильному страху за те, що загрожує нам.
Він розповів мені про це в чверть вранці, а наступного дня, у п’ятницю, о дев’ятій годині, стався страшний землетрус, що зруйнував міста приморської Фінікії.

Той самий авва Анастасій розповів нам ще про цього старця: через небагато часу, стояв він біля вікна і почав гірко плакати. На жаль, брате, говорив старець, ніякого розкаяння сердечного немає в нас, перебуваємо в недбальстві, і я боюся, що ми при дверях, і гнів Божий спіткав нас. І наступного дня видно було вогонь на небі.

51. Життя старця Юліана.

Аназарв – головне місто другої Кілікії. Милях за дванадцять від нього розташована лавра, звана Єгипетською. Тамтешні отці розповіли нам, що п’ять років тому в їхній лаврі помер старець на ім’я Юліан. Вони розповіли також, що близько сімдесяти років Юліан провів у тісній печері, не володіючи нічим, що належить до віку цього, крім сукні з козячої вовни, плаща, євангелія та дерев’яного кубка. А ще отці сказали, що в увесь час життя свого старець не запалював світильника, і ночами небесне світло опромінювало печеру і давало йому змогу під час читання розрізняти букви.

52. Слово авви Іллі мовчальника.

Прийшов одного разу брат до авви Іллі мовчальника в Печерну кіновію авви Сави.

– Авва, скажи мені настанову, – просив брат.

– За днів отців, – відповів старець, – любили три чесноти: нестяжательність, лагідність і стриманість, а тепер серед ченців переважає користолюбство, обжерливість і зухвалість. Обирай, що хочеш.

53. Життя старця Кіріака з обителі св. Сави.

Авва Стефан Тріхіна розповів нам про одного старця, який жив у лаврі св. отця нашого Сави: одного разу він вирушив у Кофілу і, пробувши трохи часу поблизу Мертвого моря, повертався назад у свою келію. Була страшна спека, і старець сильно знесилився. І почав він молитися Богу, простягаючи руки до неба: “Господи, ти бачиш, що я не можу продовжувати шлях від спраги”. І негайно оточила його хмара і супроводжувала його до самої келії, на відстані дванадцяти миль.

Той же авва Стефан повідав нам ще про цього старця: прийшли одного разу до нього родичі, щоб побачитися з ним. У лаврі вони шукали його келію. Деякі вказали їм, і вони, підійшовши, постукали у двері. Упізнавши своїх, старець благав Бога, нехай не буде помічений ними. І відчинивши двері, вийшов із келії, не будучи поміченим. Віддалившись у пустелю, він пробув там доти, доки його родичі не залишили його келії.

54. Життя скитських ченців, і про старця Аммонія.

Прийшли ми в Теренуфу, до авви Феодора Олександрійського. Старець говорив нам: “Воістину, чада, скитські ченці зовсім послабили суворе скитське життя, за передбаченням старців. Повірте, чада, мені, дідусеві, що раніше у скитських ченців спостерігалася велика любов, і сувора стриманість, і дар розуміння. І я застав ще там старців, які зовсім не приймали їжі, якщо хто-небудь не заходив до них. Між ними був старець Аммоній, який жив поблизу мене. Знаючи його спосіб життя, я щосуботи відвідував його, щоб він, заради мого приходу, скуштував їжі. І всі вони дотримувалися такого правила: у який би час хто не прийшов до них, мав звершити молитву, а старці, тим часом, готували трапезу, а потім разом вкушали їжу.”

55. Видіння одного старця, який жив у скиту, і про авву Іринея.

Авва Іриней розповів нам, що один старець, який жив у скиту, побачив уночі, як диявол роздавав братії граблі й кошики.

– Що таке? – запитав старець.

– Готую розвагу для братії, – відповідав диявол, – щоб вони були більш неуважними під час славослів’я Бога.

Той самий Авва Іриней розповів нам таке: під час нападу варварів я пішов зі скиту і, прийшовши в Галську область, взяв келію в лаврі. Взявши від авви цієї лаври книгу про життя старців, того ж дня сів за читання. І тільки-но розкрив книгу, знайшов главу, де йшлося про те, як один брат прийшов до старця, і каже йому:

– Помолися за мене, отче.- Коли ти був із нами, – відповів старець, – я молився за тебе, а тепер ти пішов до своїх і я перестав молитися за тебе.

Прочитавши про це, я склав книгу і сказав сам собі: “Бідний Іриней, і ти пішов до себе, і отці вже не моляться більше за тебе!” І негайно, повернувши книгу авві, я пішов і прийшов сюди – в Келлії. Ось причина, чада мої, чому я перебуваю в цьому місці.

56. Життя Іоанна, учня великого старця.

У Фінікії є місто Птолемаїда. Там є передмістя, зване “Парасима”. У ньому жив один великий старець. У нього був учень, на ім’я Іоанн, теж великий подвижник, який особливо вирізнявся послухом. Одного разу старець послав учня на роботу і дав йому для підкріплення сил трохи хліба. Учень пішов і, виконавши роботу, повернувся, не доторкнувшись до хліба. Старець, побачивши хліби, сказав йому:

– Чому ж ти, чадо, не скуштував хліба, який я дав тобі?

– Прости мене, отче, – відповів учень, поклонившись старцеві. – Відпускаючи мене, ти не благословив і не дав мені повеління скуштувати їжі. Тому я і не їв.

Старець, здивувавшись розумінню брата, благословив його. Після смерті старця, цей брат постив сорок днів, і йому було небесне видіння, причому він чув голос: “На якого хворого ти не покладеш своїх рук, він зцілиться”. І ось вранці, за промислом Божим, приходить до нього чоловік і приводить свою дружину, яка страждала на рак у грудях. Чоловік почав просити, щоб він зцілив його дружину. Брат називав себе грішником і негідним для такої справи. Однак чоловік невідступно благав його, щоб він схилився на його прохання і змилостивився над дружиною його. Тоді він, поклавши руку, осінив груди (хресним знаменням), і жінка негайно отримала зцілення. І з того часу Бог явив через нього багато інших знамень не тільки за життя, а й після смерті його.

57. Кончина Симеона стовпника, і про іншого стовпника, авву Іоанна.

У чотирьох милях від міста Єгов стояв стовпник Симеон. Уражений блискавкою, він помер. Тоді авва Юліан стовпник, що стояв поблизу затоки, у незвичайний час сказав учням: “Покладіть фіміам у кадило!”

– Що за причина, скажи нам, отче, – запитали учні.

– Брат Симеон, який жив в Єгах, помер, уражений блискавкою, – і ось душа його відходить із радістю. А стовпники перебували один від одного на відстані майже двадцяти чотирьох миль.

58. Про того ж Юліана.

Ось що ще розповів нам авва Стефан Тріхіна про авву стовпника Юліана: в його місцевості з’явився лев, який пожер багатьох мандрівників і тубільців. Одного разу старець наказав своєму учневі Панкратію:

– Вирушай за дві милі звідси на південь. Ти знайдеш там лежачого лева. Скажи йому: Смиренний Юліан ім’ям Іісуса Христа, Сина Божого, велить тобі піти з цієї місцевості”.
Брат, вирушивши, знайшов лева. І щойно вимовив те, що йому було заповідано, лев пішов, і всі прославили Бога.

59. Про авву Фалалея.

Пресвітер тамтешньої лаври авва Петро розповів нам про авву Фалалея кілікіянина, що він трудився в чернецтві шістдесят років і постійно плакав, кажучи: “Бог дав нам час цього життя для покаяння і зажадає від нас суворого звіту в ньому”.

60. Дивовижний вчинок однієї благочестивої жінки.

Під час перебування нашого в Олександрії одна христолюбива людина розповіла нам таке. Якась монахиня, говорив він, жила у своєму домі, вела самітницьке життя і, дбаючи про душу свою, проводила час у постійній молитві, пості й бдінні, а також щедро подавала милостиню. Але диявол, що вічно воює проти роду людського, не міг бачити таку чесноту дівчини, наслав на неї напасть – він навіяв одному юнакові сатанинський потяг до неї. Юнак чатував її перед будинком. І ось коли черниця хотіла вийти і вирушала з дому свого до церкви, щоб помолитися, юнак перегороджував їй дорогу, докучаючи і набридаючи їй, як це властиво закоханим, тож незабаром черниці довелося через цю біду не виходити з дому. Одного разу вона посилає до юнака свою служницю, звелівши їй сказати: “Ходімо, пані моя хоче тебе бачити”. Юнак пішов до неї, радіючи, що домігся свого. Черниця сиділа за ткацьким верстатом. Вона каже тому, хто увійшов: “Сідай”. Посадивши юнака, дівчина каже йому: “Поважний брате, скажи, чому ти так переслідуєш мене і не даєш мені вийти з дому?”. Юнак сказав у відповідь: “Тому, пані, що справді сильно кохаю і відтоді, як побачив тебе, весь охоплений полум’ям”. Вона сказала йому: “Що ж ти в мені знаходиш настільки красивим, що так любиш мене?”. Юнак каже: “Очі твої. Адже вони спокусили мене”. Коли черниця почула, що очі її спокусили юнака, вона схопила ткацький човник і виколола собі обидва ока. Натхнений тим, що черниця позбулася через нього обох очей, юнак пішов у Скит і теж став дбайливим ченцем.

61. Життя авви Леонтія кілікіянина.

Деякі отці передавали нам про авву Леонтія кілікіянина, що він особливо старанний був до служб в обителі Госпожі нашої Пресвятої Богородиці Марії, “Нової”. Сорок п’ять років подвизався він, не відходячи від Її храму, весь занурений у себе самого… Розповідали нам ще про нього, що якщо приходив до нього бідний сліпий – він сам подавав йому милостиню. Якщо ж же жебрак був зрячий, то клав фолери або на підставку колони, або на лавку, або на сходинки храму, і звідти брав їх жебрак. Один старець запитав його:

– Чому ти, отче, не подаєш із рук?

– Вибач мені, отче, – відповів Леонтій, – то не я подаю, але Пані моя Богородиця, що живить мене і їх.

62. Життя авви Стефана, пресвітера Іліотського.

Один старець розповів нам таке про авву Стефана, пресвітера лаври Іліотської. Одного разу сидів він у своїй келії, і диявол навіяв йому думку: “Іди звідси, тут ти не отримаєш користі”.

– Не послухаюся тебе, – відповів старець. – Я знаю, хто ти. Ти не хочеш бачити спасіння будь-кого, але Христос, Син Бога Живого, розтрощить тебе.

63.

Розповіли нам ще про нього, що він одного разу сидів у своїй келії і читав, – і ось знову видимим чином, з’явився йому демон, і сказав:

– Іди звідси, старий, тут тобі не буде користі.

– Якщо, як я добре знаю, ти бажаєш мого видалення звідси, то ось зроби так, щоб стілець, на якому сиджу, почав ходити.

А сидів він на плетеному стільці. Вислухавши слова старця, диявол зробив так, що заходив не тільки стілець, а й уся келія.

– Спритний же ти! – сказав старець, побачивши хитрість диявола. – А я все-таки звідси не піду.

Старець створив молитву, і нечистий дух зник.

64.

Одного разу троє старців відвідали вже згаданого пресвітера авву Стефана. Поки вони міркували про користь духовну, він мовчав. Старці й кажуть йому: “Ти нам нічого не відповідаєш, отче, а ми ж прийшли до тебе заради повчання”. Тоді він каже їм: “Вибачте мені – я не чув, про що у вас була мова. Однак скажу, що можу. Ні вночі, ні вдень я не бачу нічого, крім розп’ятого на хресті Господа нашого Іісуса Христа”. Отримавши це повчання, старці пішли геть.

65.

Авва Іоанн, на прізвисько Моліва, розповів нам про того ж старця, тобто про Стефана, таке: він дуже ослаб і захворів. Тоді лікарі змусили його їсти м’ясне. У блаженного старця був у миру брат, людина благочестивого, богоугодного життя. Одного разу брат – мирянин прийшов до брата – пресвітера і, заставши його за споживанням м’ясної їжі, зніяковів. Його дуже засмутило те, що після великих подвигів утримання під кінець життя брат дозволив собі м’ясну їжу. І ось, раптово, у стані духовного захвату, він побачив перед собою незнайомця, який говорив йому: “Навіщо ти спокушаєшся тим, що старець їсть м’ясо? Чи ти не знаєш, що він робить це за потребою і послуху заради? Воістину, тобі не слід було спокушатися. Чи хочеш бачити, якої слави гідний брат твій? – Повернися назад, і дивись”. І обернувшись, він побачив свого брата прибитим до хреста, як Христос.

– Ось якої слави сподобився брат твій! Віддай же славу Тому, Хто прославляє тих, хто істинно любить Його!

66. Життя відлюдника авви Феодосія.

Авва Антоній, засновник і настоятель лаври Іліотської, розповів нам про авву Феодосія мовчальника те, що чув від нього самого. “Перш ніж піти в пустелю, – розповідав авва Феодосій, – у стані духовного захоплення я бачив юнака, обличчя якого сяяло світліше за сонце. Взявши мене за руку, він сказав: підемо, на тебе чекає змагання, і привів мене до театру, обширності якого я не можу описати. Весь театр був наповнений глядачами. Одна частина їх була в білому одязі, інші були чорні, як ефіопи. Юнак привів мене на середину театру. Тут я побачив ефіопа, незвичайного зросту: голова торкалася хмар. Він був потворний і мав зухвалий вигляд. Юнак, що з’явився мені, каже мені: ось із ним тобі доведеться боротися. Побачивши велетня, я прийшов у жах і затремтів…

– Хто ж із людей з одними людськими силами може боротися з ним?! – вигукнув я, звертаючи благальні погляди на юнака, що привів мене.

– А ти все-таки бадьоро виходь проти нього. Я буду при змаганні… Сам буду Суддею і вручу тобі переможний вінець.

Мій супротивник також виступив на середину, і ми почали боротьбу. Швидко з’явився дивний Суддя і вручив мені вінець. І ось – вся безліч ефіопів з криком раптом зникли. Інша частина людей, одягнених у білий одяг, возносили хвали Тому, Хто допоміг і доставив мені славну перемогу”.

67.

Про цього ж авву Феодосія мовчазника повідав нам учень його авва Кіріак, що він тридцять п’ять років провів на самоті, до того ж постив по два дні та зберігав досконале мовчання – не говорив ні з ким. Якщо ж хотів щось сказати, висловлював це знаками. І мені довелося побачити його в лаврі Іліотській, тому що я прожив у ній десять років.

68.

Авраамій, настоятель кіновії Пресвятої Богородиці Марії “Нової”, розповів нам про цього авву Феодосія, що в нього не було зимового плаща, і він купив йому. Одного разу, прикрившись ним, старець заснув, а спав він при храмі. Прийшли розбійники, зняли з нього плащ і пішли. І старець нічого не сказав про це.

69. Життя авви Палладія і солунського затворника Давида.

Разом із паном софістом Софронієм, ще до зречення його від світу, прибули ми до Александрії, до авви Палладія. Цей боголюбивий чоловік і раб Божий мав свій монастир у Ліфазомені. Ми просили його сказати нам повчання, і старець почав говорити нам: “Чада, тимчасове життя наше коротке: будемо недовгий час тут подвизатися і трудитися, щоб удостоїтися великих благ у вічності! Подивіться на мучеників, подивіться на святих, подивіться на подвижників: які вони були мужні! Їх добре знали минулі століття – ми також не перестаємо ніколи дивуватися їм. І хто б не чув про них – дивується терпінню блаженних мучеників: – терпінню, що перевищує сили людські. Чого тільки не зазнали вони! Одним виколювали очі, іншим перебивали гомілки; одним відрубували руки, іншим – ноги. Одних скоро пожирало полум’я, інших спалювали на повільному вогні. Топили їх у річках і в морських безоднях. Інших, як лиходіїв, живих терзали кровожерливі звірі, інших, після всіляких мук, по смерті пожирали хижі птахи. Словом – не можна ні уявити, ні переказати всі види мук, яким ворог диявол піддавав боголюбезних мучеників і подвижників. Але з якою мужністю і терпінням вони подвизалися, торжествуючи силою духу над неміччю плоті! І ось тепер вони отримали нагороди за свої подвиги, незрівнянно більші, ніж очікували. Своїми подвигами вони виправдовують незламну віру, по-перше, в те, що, постраждавши тут короткий час, можна досягти вічних благ, по-друге, – що ворога можна здолати: надлюдські муки, яких ворог наш диявол зазнав від них, мужньо перенесені. Таким чином, якщо і ми перенесемо всі скорботи і будемо тверді у випробуваннях, то воістину ” други Божі” будемо, Сам Бог буде боротися з нами і великою мірою воздасть нам за подвиг… Ми знаємо, яких труднощів вимагає справжнє життя: випробуємо самих себе в безмовності! Насамперед, нам необхідне щире каяття, щоб стати Храмами Божими, тому що велика нагорода чекає на нас у вічності…”

“Згадаймо про Того, – продовжував старець, – Хто не мав, де голову схилити… Скорбота, за словом Апостола, породжує терпіння, – сказав іще старець, – зробимо наш дух причетним до Царства Небесного… Чада, не будемо любити світу, ні того, що в світі… Будемо берегти себе від помислів, – сказав на закінчення старець, – це – спасительний засіб до спасіння…”

– Зроби милість, отче, скажи нам, навіщо, з яких спонукань прийняв ти чернецтво? – запитали ми.

– У моїй батьківщині, – старець був із Фессалонік, – за три версти від міської стіни жив пустельник, родом із Месопотамії, на ім’я Давид. То був чоловік вельми доброчесний, велелюбний і суворого життя. Він провів у самітництві близько сімдесяти років. Одного разу вночі військова варта охороняла стіни міста від варварів. Воїни стояли на стіні, зверненій до того боку, де в затворі жив старець. Ось і бачать воїни однієї ночі, що вогонь виходить з усіх вікон келії. Уявивши, що варвари підпалили келію старця, тільки-но розвиднілося, вони кинулися до келії і, знайшовши, що старець – неушкоджений, а келія ціла, зупинилися в подиві. Наступної ночі воїни знову бачать вогонь у келії старця – і це повторювалося потім не раз. Надзвичайне явище стало відомим усьому місту і всій тій країні, тож багато хто проводив ночі на стіні, щоб бачити чудовий вогонь. Явище тривало до самої смерті старця. Я сам бачив це диво не раз і не двічі, а багато разів. І сказав я сам собі: якщо і в цьому ще світі Бог прославляє рабів Своїх настільки великою славою, що ж буде в прийдешньому віці, коли обличчя їхнє просяє, як сонце? Ось, чада мої, це і було приводом до того, що я прийняв чернечий образ.

70.Життя затворника Адоли.

Ось що ще розповідав нам старець. Після авви Давида прийшов якийсь чернець, на ім’я Адола, також родом із Месопотамії. Оселившись на околицях міста самітником у кленовому дуплі, він влаштував собі віконце, через яке і говорив із тими, хто приходив до нього. Одного разу під час варварської навали та місцевість зазнала страшного погрому. Варвари випадково проходили повз затворника. Побачивши старця, який визирнув з віконця, один із варварів витягнув меч і замахнувся, щоб вразити пустельника, але його простягнута рука раптом залишилася без руху. Побачивши це диво, вражені подивом інші варвари впали перед старцем із благанням. Промовивши молитву, старець зцілив покараного і відпустив їх із миром.

71.Повчання від розбійника.

Знову той самий авва Палладій розповідав нам: у Фіваїдській області, в місті Арсіное схопили вбивцю. Після багатьох тортур він був засуджений до відсікання голови. Його потрібно було відвести для страти за шість миль (15 нім. милі) від міста – на те місце, де він скоїв убивство. Разом з іншими за засудженим ішов монах – подивитися на його страту. Йдучи на страту, злочинець побачив ченця.

– Отче, мабуть, у тебе немає ні келії, ні рукоділля!?- Вибач мені, брате, – заперечив чернець. – У мене є і келія, і заняття.

– То що ж ти не сидиш у келії і не вдаєшся до розбиття про гріхи? – запитав засуджений.

– Правда твоя, брате мій! – відповів чернець. Я зовсім не дбаю про душу свою. Тому-то й іду подивитися на твою страту, щоб хоча б через це прийти до розтрощення.

– Йди-но краще, отче, – сиди у своїй келії і дякуй Богові-Спасителю нашому: після того як, ставши людиною, Він помер за нас, людина вже не вмирає вічною смертю.

72.Про старого-вбивцю, який обмовив юнака-християнина.

Авва Палладій розповів нам також таке: одного старого мирянина затримали за вбивство. Під час тортур, за Олександрійськими законами, він заявив, що у нього був ще спільник у вбивстві. Той, на кого вказував старий, був юнак років двадцяти. І той і інший зазнали великих катувань. Старий продовжував стояти на своєму: “Ти був зі мною під час скоєння вбивства!” Юнак не зізнавався: і в убивстві він не брав участі, і з ним разом не був. Після багатьох тортур вони обидва були присуджені до шибениці. Їх відвели за п’ять миль від міста, на звичайне місце страти. В одній стадії від міста знаходилися руїни храму Крона (Сатурна). Після прибуття на місце страти натовпу і воїни побажали, щоб першим повішений був юнак. Кинувшись до ніг воїнів, юнак вигукнув:

– Заради Господа, зробіть милість – повісьте мене обличчям до сходу, так щоб я міг дивитися в той бік, коли буду висіти.

– Навіщо це? – запитали воїни.

– Ох, милостиві государі, не минуло й семи місяців, як я, нещасний, удостоївся св. хрещення і став християнином.

Це зізнання до сліз зворушило воїнів. Тим часом старий затрясся від злості і голосно крикнув:

– Заради Серапіса, повісьте мене обличчям до Крону!
Тоді воїни, почувши це богохульство, залишили юнака і спершу повісили старого. Тільки-но вони покінчили зі старим, як раптом прискакав вершник, посланий намісником Єгипту (Августалієм):

– Юнака не велено стратити. Поверніть його назад!
Воїни і народ надзвичайно зраділи цьому і, повернувшись із юнаком, представили його в судилище, звідки його звільнив Августалій. Отримавши порятунок понад очікування, юнак став ченцем. Ми записали це для користі багатьох.

73. Життя Іоанна воїна.

І це розповідь авви Палладія: в Олександрії був воїн, на ім’я Іоанн. Він вів такий спосіб життя: щодня з ранку до дев’ятої години сидів він у монастирі біля входу в храм св. Петра. Він був одягнений у вретище і плів кошики, весь час мовчав і зовсім ні з ким не розмовляв. Сидячи біля храму, він займався своєю роботою і тільки одне виголошував із розчуленням: “Господи, …від таємних моїх очисти мене (Пс. 18:13), нехай не посоромлюся в молитві”. Вимовивши ці слова, він знову занурювався в тривале мовчання… І потім знову, через годину і більше, повторював той самий вигук. Так він виголошував разів сім протягом дня, ні слова не говорячи ні з ким. О дев’ятій годині він знімав вретище і одягався у військовий одяг, тобто у свою хламиду, і йшов до місця своєї служби. З ним я пробув близько восьми років і знайшов багато повчання і в його мовчанні, і в його способі життя.

74.Плоди єресей.

Наставляючи нас одного разу, старець говорив нам: “Повірте мені, чада! Розколи і єресі ні до чого іншого не ведуть у святій Церкві, як тільки до ослаблення любові до Бога і ближнього”.

75. Небесний Покров.

Цей же авва Палладій розповів нам, коли ми відвідали його іншим разом, таке: жив в Олександрії якийсь христолюбець, вельми богобоязливий, жалісливий і гостинний до ченців; була в нього вельми покірна дружина, яка щодня дотримувалася посту, і дочка близько шести років. Одного разу христолюбець цей вирушив до Константинополя; адже він був купцем. І ось, залишивши в домі дружину, доньку й одного раба, він пішов у гавань. Перед тим як йому піти, щоб сісти на корабель, дружина каже: “Кому ти нас доручаєш, пане?” Чоловік відповідає їй: “Владичиці нашій Богородиці”. Якось, коли дружина сиділа за роботою, а дівчинка була поруч із нею, раб за намовлянням диявола вирішив вбити жінку й дівчинку, узяти їхнє добро і втекти. І ось, принісши з кухні ніж, він попрямував до їдальні, де сиділа пані його. Щойно раб дійшов до дверей їдальні, його вразила сліпота, і він не міг дістатися ні до їдальні, ні до кухні.  Протягом години він ударами примушував себе рушити з місця і, врешті-решт, став кричати пані: “Піди сюди”. А вона здивувалася, що раб, не входячи до неї, стоїть у дверях і кричить, і каже йому: “Краще ти йди сюди”, – не знаючи, що він осліп. Раб став заклинати її, щоб вона підійшла, вона ж поклялася, що не підійде до нього. Тут раб каже їй: “Пошли мені хоча б дівчинку”. Вона не зробила і цього, сказавши: “Якщо хочеш, іди сам”. Тоді раб, бо був зовсім безпорадний, вдарив себе ножем і звалився замертво. Пані його, побачивши, що сталося, підняла крик. Збіглися сусіди, а незабаром прийшли і люди з преторії; вони застали раба ще живим, і все від нього довідалися, і прославили Господа, який явив диво і врятував матір і дитя її.

76. Потоплення Марії грішниці.

Ось що ще розповів нам той же авва Палладій. Господар одного корабля особисто передавав йому, що йому потрібно плисти з пасажирами різної статі. Вийшли в море. Тим часом як інші кораблі благополучно попливли: одні – в Константинополь, інші – в Олександрію, треті – в інші місця – і для всіх були попутні вітри, – ми одні тільки не могли рушити в дорогу і простояли нерухомо на одному місці цілих 15 діб. Смуток і навіть відчай оволоділи всіма. Особливо я, як господар корабля, журився і про долю судна, і про пасажирів. І звернувся я з молитвою до Бога. І ось одного разу чується мені голос когось невидимого мною: “Кинь у море Марію – і здійсниш благополучно своє плавання!” Довго я розмірковував у подиві: що це означає? Хто така ця Марія? І ось знову той самий голос: “Я сказав тобі, кинь у море Марію – і ви врятуєтеся!” Серед роздумів про це я раптом скрикнув: “Марія!” Я ж і не знав ніякої Марії. Жінка, що лежала на своєму ложі, відгукнулася на мій вигук і запитала:

– Зроби милість, підійди сюди! – сказав я їй.
Та встала і підійшла. Віддалившись від інших, я звернувся до неї з такими словами:

– Бачиш, сестро Маріє, який я грішник – і всі ви загинете через мене.

– Ні, пане мій, це я – грішниця, – глибоко зітхнувши, промовила вона.

– Які ж у тебе гріхи?

– На жаль, немає гріха, якого б я не вчинила, і за мої гріхи і ви всі загинете…
Після цього вона мені розповіла таке: “Я, господарю мій, нещасна – була за чоловіком, і в мене було двоє дітей: одному виповнилося дев’ять років, іншому – п’ять. Чоловік мій помер, і я залишилася вдовою. Неподалік від мене жив воїн, і мені захотілося, щоб він узяв мене за дружину. Я сама підсилала до нього декого”. Воїн відповів: “Я не бажаю брати за себе жінку, у якої є діти від іншого чоловіка”. Дізнавшись, що він не бажає взяти мене за себе через дітей, але водночас люблячи його, я, нещасна, зарізала своїх дітей і оголосила йому: “Ось, тепер у мене немає нікого!” Дізнавшись про мій вчинок із дітьми, воїн вигукнув: “Живий Господь Бог мій, що на небесах! Не візьму я її за себе!” Злякавшись того, як би не відкрилося моє злодіяння, і, боячись смерті, я втекла. Вислухавши розповідь жінки, я, однак, зволікав і не наважувався кинути її в море. Дай, думаю, ще зроблю дослід:

– Дивись, – кажу їй. – Ось я ввійду в човен, і якщо корабель попливе – знай, що мої гріхи причиною його стоянки.

Кличу матроса, і кажу йому: “Спусти човен!”

Сходжу в човен – і нічого: ні корабель, ні човен не рухаються з місця. Тоді, зійшовши на корабель, звертаюся до жінки: “Зійди-но ти тепер у човен”. Та виконала мою вимогу, і тієї ж миті човен закружляв і, повернувшись разів п’ять, пішов на дно. Тим часом корабель понісся з такою швидкістю, що за три дні ми здійснили плавання, яке тривало зазвичай п’ятнадцять днів.

77. Про те, як три сліпці втратили зір.

Одного разу, разом із паном Софронієм, ми прийшли до будинку софіста Стефана, щоб зайнятися з ним. Було близько полудня. Він жив поблизу храму Пресвятої Богородиці, іменованої “Дорофеї”. Храм був споруджений блаженним папою Євлогієм. На наш стукіт у двері визирнула отроковиця і сказала нам: “Він ще спить. Зачекайте трохи”. Тоді я кажу пану Софронію: “Підемо на Тетрапіл і там посидимо”. Місцевість Тетрапіла у великій повазі в олександрійців. Кажуть, що засновник міста Олександр, взявши з Єгипту останки пророка Єремії, поховав їх там. Прийшовши туди, ми нікого не знайшли, крім трьох сліпців; було, як уже сказано, близько полудня. Мовчки і не кажучи ні слова, ми підсіли до сліпців зі своїми книгами в руках. Сліпці вели бесіду між собою, і один із них каже іншому:

– Як ти осліп?

– У молодості я був матросом, – відповідав співрозмовник. – Ми пливли з Африки, і в морі я раптом розболівся очима, так що не міг і ходити. У мене на очах з’явилися більма, і я осліп.

– А ти як осліп? – запитав той самий сліпий іншого товариша по нещастю.

– Я був склярем за ремеслом – відливав скло. Бризки потрапили мені в очі – і я осліп.

– Ну, а ти сам, яким чином втратив зір? – запитали обидва сліпці першого.

– Сказати вам по правді, – відповів той, – у молодості я ненавидів працю, до того ж був і мот. Дійшло до того, що мені нічого було їсти, і я взявся за злодійство. Одного разу, вже скоївши багато злочинів, я став на площі. Дивлюся – ховають небіжчика, розкішно вирядженого. Іду за процесією, щоб помітити місце поховання. Обійшли церкву св. Іоанна і, поклавши небіжчика в склепі, розійшлися. Тоді я, залишившись один, входжу до склепу. Знявши з небіжчика весь одяг, я залишив на ньому тільки один саван. (Власне полотно, в яке було обгорнуте тіло). Я вже збирався вийти, багато забравши, як погана звичка моя шепнула мені: прихопи-но й саван, він із дорогої матерії. Ось я і повернувся – на горе собі! Тільки-но зняв я саван, оголивши абсолютно мерця, раптом він встає прямо переді мною і простягає обидві руки до мене… Обмацавши пальцями моє обличчя, він вирвав мені очі. Тоді я, нещасний, кинувши все, з великою скорботою і з жахом пішов із могили. Ось і я вам розповів, як я осліп… Вислухавши це, пан Софроній кивнув мені головою. Ми піднялися і відійшли від них.

– Ну, високоповажний авва, – сказав він мені, – сьогодні ми не будемо більше займатися, тому що отримали хороший урок.

Отримавши повчання, ми записали це, щоб і ви, дізнавшись про це, отримали собі користь. Суща правда, що ніхто, хто творить зле, не сховається від очей Божих. А розповідь цю ми самі чули з уст потерпілого.

78. Дивовижне чудо померлої дівиці, яка утримала грабіжника і не відпускала його, поки той не дав обіцянки стати ченцем.

Авва Іоанн, ігумен монастиря Гігантів, розповів нам, коли ми прийшли до нього в Теополь, також і наступне: нещодавно прийшов до мене якийсь юнак і сказав: “Бога ради прийми мене. Я хочу покаятися”. Він говорив це з великими сльозами. Бачачи, як юнак пригнічений і засмучений, я кажу йому: “Скажи мені, яка причина такого твого розбиття?” Він каже мені: “Воістину, авва владико, я багато грішний”. Знову я кажу йому: “Вір мені, дитино, наскільки не багато є різних гріхів, настільки ж багато і цілющих засобів. Якщо хочеш отримати зцілення, розкажи мені по правді свої проступки, щоб я наклав відповідні для них покарання. Адже перелюбників лікують так, убивцю інакше, того, хто змішує отрути, – знову по-іншому, для сріблолюбця теж свій засіб”. Юнак став голосно скаржитися і бити себе в груди – сльози і стогони заволоділи ним – і від сильного збентеження серця він не міг говорити. Коли я побачив, що юнак у безпорадності й невимовному смутку не може відкрити своє страждання, я кажу йому: “Дитя, послухай мене, напруж трохи розум свій, розкажи, що ти вчинив, і Господь наш Іісус допоможе тобі. Адже за невимовним людинолюбством і безмірним милосердям своїм він усе перетерпів заради нашого спасіння – знайомився з митарями, не цурався розпусниці, не відкинув розбійника, був другом грішникам, а потім прийняв хресну муку; радісно прийме він в долоні свої і тебе, якщо ти розкаєшся й навернешся, бо не хоче смерті грішника, а щоб грішник навернувся зі свого шляху та живий був”. Тоді, здолавши себе і трохи стримавши сльози, він каже мені: “Я, авва владико, сповнений усілякого гріха і не вартий ні небес, ні землі: два дні тому я почув, що донька одного з перших людей у цьому місті, ще дівчина, померла, і її поховали в гробниці віддалік від міста й поклали з нею безліч одежинок. Почувши це – адже подібні нечестиві справи були мені знайомі – я пішов уночі до гробниці і став знімати з дівчини одяг, і зняв усе, що на ній було, не пощадивши навіть останнього хітона; я змахнув і його, і залишив дівчину голою, якою вона була під час народження. Коли я вже збирався вийти з гробниці, дівчина раптом підвелася, витягнутою лівою рукою схопила мене за праву і каже мені: “Чоловіче, навіщо тобі було оголити мене? Хіба ти не боїшся Бога? Не боїшся прийдешнього суду і відплати? Хіба не зобов’язаний шанувати в мені мертву? Хіба не поважаєш нашу спільну з тобою природу? Як же ти, будучи християнином, допустив, щоб я гола постала перед Христом, не засоромившись, що я жінка? Хіба не жінка народила тебе? Хіба в мені ти не образив матір свою? Яку відповідь, найнещасніший з людей, ти даси за мене перед грізним судом Христовим? Адже поки я була жива, ніхто чужий не бачив обличчя мого, а ти, коли я померла і похована, сплюндрував з мене одяг і побачив моє оголене тіло. О людська природа, в яку безодню зла ти скинулася! З яким серцем, і з якими руками ти приступиш до святого тіла і крові Господа нашого Іісуса Христа?” Чуючи і бачачи це, я злякався і весь тремтячи, насилу вимовив: “Відпусти мене, більше я такого не зроблю”. Вона каже мені: “Коли захотів, ти увійшов сюди, але звідси ти не вийдеш, коли захочеш – ця гробниця буде нам спільною. Не сподівайся померти відразу: після багатоденних страждань ти в муках віддаси свою сповнену зла душу”. Я ж зі сльозами благав її відпустити мене, клянучись всемогутнім Богом надалі відстати від цієї нечестивої і беззаконної справи. Тоді, після довгих моїх прохань і сліз, вона каже мені у відповідь: “Якщо хочеш жити й позбутися муки, що чекає на тебе, дай мені слово, що, якщо я відпущу тебе, ти не тільки відступишся від цього свого ганебного й мерзенного ремесла, а й негайно ж, не зволікаючи, зречешся світу, станеш ченцем, покаєшся в скоєному, і будеш служити Христу”. Я заприсягся їй, кажучи: “Я зроблю не тільки те, що ти мені сказала, але вже сьогодні не повернуся в дім свій і прямо звідси піду в монастир”. Тоді дівчина каже мені: “Одягни мене, як я була одягнена”. Коли я її прибрав, вона знову впала мертвою. Негайно я, нещасний грішник, вийшов із гробниці і прийшов сюди”. Почувши це від юнака і зміцнивши його промовами про покаяння і стриманість, я потім постриг його в ченці. Одягненого в чернече вбрання, я зачинив юнака в одній із гірських печер у місті, а він відплачував велику подяку Богові й відтоді трудився над спасінням душі своєї.

79. Чудодійна сила св. Євхаристії.

Прибувши в Селевкію, поблизу Антіохії, ми зустрілися з єпископом міста, аввою Феодором. Він розповів нам про таку подію, що сталася за його попередника на єпископській кафедрі – блаженного Діонісія. Жив там багатий купець, людина вельми богобоязлива. Він тримався єресі Півночі, але в нього був слуга, який належав до святої кафолічної й апостольської Церкви. За звичаєм країни, у св. четверток він прийняв Святі Дари. Загорнувши їх у чисте полотно, поклав у свою шафу. Після св. Пасхи купцеві знадобилося в торгових справах послати слугу в Константинополь. Той вирушив, але, забувши про св.Дари, залишив їх у своїй шафі, а ключ вручив господареві. Одного разу господар, відчинивши шафу, знайшов полотно зі св. Дарами, що знаходилися там. Зніяковівши, він не знав, як йому вчинити. Прийняти їх він не наважувався, не належачи до кафолічної Церкви. Так цього разу він і залишив їх у шафі, розсудивши, що його слуга, повернувшись, прийме їх. Але прийшов знову св. день Великого четверга, а слуга ще не повернувся. Тоді господар зважився піддати вогню св. дари, щоб вони не залишилися ще на рік. Відчинивши шафу, він бачить, що всі св. частки виростили стебла і колос… Страх і трепет охопили його, побачивши нове і надзвичайне диво. Взявши св. Дари, він, голосно вигукуючи: “Господи, помилуй!” – з усім домом негайно поспішив у храм до св. єпископа Діонісія. Це настільки велике і страшне, що перевершує всякий розум і розуміння, чудо бачили не двоє, або троє, або мало хто, але всі збори: городяни і селяни, тубільці і прибульці, які подорожують сушею і плавають морем, чоловіки і жінки, старі і малі, юнаки і старці, пани і раби, багаті й бідні, влада і підвладні, освічені і невігласи, духовенство, незаймані та подвижники, вдівці і ті, що живуть в шлюбі, правителі і народ – всі вигукували: “Господи, помилуй! ” – і кожен взивав по-своєму, прославляючи Бога. Усі дякували Богові за невимовне і немислиме знамення. Багато хто, увірувавши після чуда, приєднався до святої кафоличної та апостольської Церкви.

80. Про джерело в Скопелі, що з’явилося за молитвою авви Феодосія.

Ми прийшли в монастир авви Феодосія в Скопелі. Монастир стоїть на горі між прибережною Селевкією і Россом Кілікійським. Отці цього монастиря повели нас ще вище на гору, на відстань польоту стріли. Там вказали нам на джерело і сказали: “Це рясне і прекрасне джерело дано нам Богом. Воістину, воно не від природи, але – дар Божий. Святий і великий отець наш Феодосій багато постив і виливав, з уклінним поклонінням, джерела сліз, просячи, щоб Бог дав на нашу розраду і вживання цю воду. Раніше отці добували воду з гірського потоку, але Бог, який завжди виконує бажання тих, хто боїться Його, дарував нам благословення води цієї за молитвами отця нашого. За два роки до цього деякі з братії просили ігумена, щоб дозволив їм побудувати в монастирі лазню. Авва з незадоволенням вислухав це прохання, однак поступився, поблажливо ставлячись до слабкості братії. Лазню було збудовано, але всього лише раз встигли вимитися в ній, як джерело богодарованої води вичерпалося. І сказати вам правду: багато ми постили і багато молилися зі сльозами, але води не було. Цілий рік вода в джерелі не показувалася, і ми багато сумували. Але коли батько наш зруйнував баню, Бог знову дав нам воду”.

81. Про джерело, в якому з’явилася вода, за чудотворною силою образу св. Феодосія.

Ось що ще розповіли нам отці. “Днями, – говорили вони, – одна христолюбива жінка, з країни апамейської, рила колодязь. Багато вона витратила і дорилася до великої глибини, але води не знайшла. На неї напав смуток: їй шкода було і марних трудів, і грошей. Одного разу бачить вона незнайомця, який каже їй: “Пішли і вели принести зображення авви Феодосія з монастиря в Скопелі, і Бог, за його молитвою, дасть тобі воду”. Жінка негайно відрядила двох, і, прийнявши з рук їхніх образ святого, опустила його в колодязь. І негайно з’явилася вода, що наповнила цистерну до половини. Ті, хто вийняли ікону з води, принесли і нам, і ми пили і прославили одноголосно Бога”.

82. Життя старця Іоанна в Скопелі.

У тому ж монастирі ми бачили старця, на ім’я Іоанн. Отці цього місця говорили нам про нього: справді, християни, великий цей старець і страшний демонам. Хто б не прийшов, будучи одержимий нечистим духом, він кожному дарує зцілення.

83. Чудесна допомога пустельника Іоанна.

Ось ще що чули ми від отців цього місця. За двадцять чотири милі від монастиря є гавань, на прізвисько “Малий мис”. У цій гавані господар одного корабля місткістю в тридцять тисяч модій бажав його спустити в море. Цілих два тижні пробився він із трьома сотнями робітників, які працювали щодня, але не міг не тільки спустити корабель у море, а й навіть зрушити з місця. Це була справа злих людей. У великій зневірі й горі – господар не знав уже, на що йому зважитися. За Божим улаштуванням, старець прийшов у те місце. Корабельник, який добре його знав, побачивши його, сказав:

– Отче, помолися за корабель мій, від чаклунства корабель мій не може бути спущений у море.

– Піди й приготуй мені їжі, а Бог тобі допоможе.

Старець сказав це з метою заманити корабельника в його дім. Тоді старець один увійшов у корабель і, вклонившись тричі перед Богом, осінив корабель так само тричі хресним знаменням в ім’я Господа нашого Іісуса Христа. Прийшовши після того в дім господаря корабля, сказав йому:

– Ступай і спусти корабель свій у море.

Повіривши старцеві, корабельник тільки з небагатьма вирушив до корабля. Стали спускати, і ось корабель – на морі! І всі воздали хвалу Богові.

84. Життя і смерть одного відлюдника, раба Божого.

У тій самій обителі отці розповіли нам про одного пустельника, що жив у довколишніх горах. Цей відлюдник був великий в очах Божих і багато років провів на самоті, харчуючись травою. Помер він у малій печері, і ми не знали про це, вирішивши, що він пішов в іншу пустелю. Одного разу вночі він з’являється уві сні теперішньому батькові нашому, милостивому і високоповажному пастирю, авві Юліану.

– Візьми кілька людей братії, – сказав той, хто з’явився, – і йди – принеси мене сюди з того місця, де я лежу, на горі, під назвою “Олень”. Взявши кілька людей, отець наш пішов до зазначеної гори. Багато годин ми прошукали, але не знайшли останків пустельника, тому що вхід до печери з плином часу закрився від сучків і снігу. Після марних пошуків старець сказав нам: “Ходімо, чада, зійдемо з гори”. Тільки-но ми почали спускатися, як раптом підійшов олень і, зупинившись недалеко від нас, почав ногами рити землю. Побачивши це, отець наш каже нам: “Повірте мені, чада, тут лежить раб Божий!” І, розчистивши вхід, ми знайшли тіло його неушкодженим. Принесли в обитель і там поховали.

85. Про пророслу пшеницю, за припинення роздачі милостині.

Ось що ще розповіли нам: у нас в обителі спостерігався наступний звичай: у св. і Великий Четверток сходилися до обителі з тієї країни бідні й сирі й отримували по півмодія пшениці, по п’ять благословенних хлібів, по секстарію вина та по півсектарію меду. За три роки до того трапився великий неврожай пшениці, так що її продавали за два модії. Настав Великий Піст. Деякі з отців сказали нашому ігумену:

– Зроби милість, отче, відклади цього разу звичайну роздачу бідним, щоб не збідніла братія монастиря, бо ніде немає пшениці.

– Не станемо, чада, порушувати благословення отця нашого, – почав було заперечувати авва. – Ви знаєте заповідь старця, нам не слід переступати її. Воістину він сам подбає про нас.
Але братія продовжували наполегливо стояти на своєму:

– Нам самим не вистачить, і нічого давати нам.

– Що ж, сказав ігумен, – глибоко засмучений, – будь по-вашому. Робіть, як знаєте.

Так і не роздали милостині ні у св. Четверток, ні у св. П’ятницю. Завідувач пшеницею незабаром пішов туди і, увійшовши, побачив, що пшениця вся проросла. І довелося її покидати в море. Тоді став нам говорити авва:

– Ось і по заслузі доводиться переносити кару порушникам заповіді батька нашого. Пожинайте тепер плоди непослуху! Усього лише п’ятсот модій ми повинні були роздати – і догодили б своєю слухняністю отцю нашому Феодосію і бідних братів своїх утішили б. А тепер що ж? Загинуло в нас пшениці близько п’яти тисяч модій… Яку ж користь отримали ми, чада? Воістину заподіяли собі сугубу шкоду: перше – порушили заповідь батька нашого; друге – понадіялися не на Бога, а на пшеницю. Навчимося, браття, з цього досвіду, що є Бог, який дбає про весь людський рід, і що св. Феодосій невидимо піклується про нас, своїх чад.

86. Про відлюдника, який помер після прийняття св. Причастя.

Фома з Егів розповів нам: я вийшов з Егів після свята. Стояла страшна холоднеча. Я зайшов у монастир авви Феодосія в Скопелі. При мені сталося там таке: у тій місцевості жив відлюдник, який харчувався травою. У недільні дні він приходив у монастир і причащався Св. Таїн. Одного разу відлюдник, спокусившись, цілих п’ять тижнів не з’являвся, всупереч своєму звичаю, у монастир. Ченці були цим засмучені. Під час мого перебування в монастирі, в недільний день він, нарешті, прийшов туди. Побачивши його, отці монастиря зраділи і, впавши перед ним, просили прощення. Упав і він перед ними, і потім облобизалися. І прийнявши пречисте тіло і кров Господа нашого Іісуса Христа, пустельник ліг посеред церкви і негайно помер, зовсім не хворіючи. Отці монастиря зрозуміли тоді, що відлюдник передбачив свою кончину. Тому-то він і прийшов у монастир, щоб відійти до Господа, примирившись з усіма”.

87. Знаходження тіла пустельника Іоанна “Смиренного”.

Прийшли ми в селище за шість миль від Росса. Два мирських старці прийняли нас у храмі. Селище стояло біля підошви гори. У храмі вони вказали нам кам’яну плиту.

– У цій гробниці, християни, покоїться великий відлюдник, – сказали старці.

– Звідки ви знаєте про це? – запитали ми.

– Сім років тому жителі цього селища стали помічати ночами на вершині гори світло, ніби від вогню. Чи не звірі це? – думали ми. – Кілька днів ми спостерігали це. Одного разу ми зійшли на вершину і не знайшли жодного знака: ні світла, ні чогось обпаленого в лісі. Знову вночі бачимо те саме світло… Так протягом трьох місяців – вогні… Одного разу ми взяли кілька людей… Уночі, зі зброєю в руках, на випадок зустрічі зі звірами, приходимо на вершину гори, на місце, де з’являлося світло, і залишаємося там до ранку. Вранці вбачаємо невелику печеру: з неї-то і з’являлося світло. Входимо в печеру і бачимо померлого відлюдника. На ньому була волосяниця з козячої вовни і плащ із пальмового листя. У руках у нього було срібне Розп’яття. При ньому – хартія, на якій було написано: “Я, смиренний Іоанн, помер п’ятнадцятого індикту”. Прикинувши час, ми знайшли, що смерть його настала за сім років, а він точно помер тільки сьогодні. Піднявши його, ми принесли і поховали в церкві.

88. Життя авви Фоми і чудодійство його тіла після смерті.

Ми прибули до Феополя. Один пресвітер тамтешньої Церкви розповів нам про якогось авву Фому. Він був апокрисіарієм кіновії, що в Апамеї. Одного разу через монастирські потреби прийшов він до Феополя. Забарившись тут, він помер у Дафні, у храмі св. Євфимії. Клірики того місця поховали його, як мандрівника, на місці поховання мандрівних. Наступного дня поховали там же одну жінку, вищу за нього. Це було о другій годині. Близько дев’ятої години земля викинула покійницю. Жителі були здивовані цією подією… Потім надвечір знову поховали її в тій самій могилі, а наступного дня знайшли труп її знову поза могилою. Взяли тіло небіжчиці й поховали в іншій могилі. Через кілька днів поховали ще одну жінку над ченцем, ще не зрозумівши, що він не дозволяє ховати над собою жінок. Коли й цю земля не прийняла, тоді тільки зрозуміли, що старець не бажає цього. Доповіли про все патріархові Домніну, і той розпорядився, щоб усі громадяни зі свічками йшли в Дафну і зі співом псалмів перенесли останки св. чоловіка. Його поховали в усипальниці, де спочивало багато останків св. мучеників, а над його гробницею влаштована була невелика каплиця.

89. Знайдення тіла на горі Аманській.

У Феополі один з отців повідав нам: одного разу за деякою потребою зійшов я на гору Аман і знайшов там печеру. Увійшовши в неї, знайшов пустельника, що схилився на коліна, з руками, простягнутими до неба. Волосся, спадаючи з голови його, торкалося землі. Вважаючи, що він живий, я вклонився йому зі словами: “Помолися за мене, отче”! Відповіді не було. Тоді я наблизився до нього, щоб привітати його, але, доторкнувшись, побачив, що він уже мертвий… Відійшовши трохи, бачу іншу печеру, входжу і знаходжу в ній старця.

– Чи по добру прийшов, брате? Чи заходив в іншу печеру до старця?

– Так, отче…

– Чи отримав що-небудь там?

– Ні….

– Так, уже п’ятнадцять років минуло, як старець помер. А тим часом він був у такому стані, наче спочив не більш як за годину.
Старець звершив за мене молитву, і я пішов, славлячи Бога.

90. Смерть двох пустельників.

Двоє пустельників жили вище за гору Росса, на горі, відомій під назвою “Дах”, поблизу річки Піапі й обителі авви Феодосія в Скопелі. Старець помер, і учень його, звершивши молитву, поховав його в горі. Минуло кілька днів. Учень пустельника спустився з гори і, проходячи повз селище, зустрів людину, яка працювала на своєму полі. “Поважний старець, – сказав він йому, – зроби милість, візьми свій заступ і лопату, і підемо зі мною”. Землероб негайно пішов за ним. Зійшли на гору. Пустельник вказав мирянину на могилу свого старця і сказав: “Копай тут!” Коли той вирив могилу, пустельник став на молитву і, закінчивши її, спустився в могилу, ліг над своїм старцем і віддав душу Богові. Мирянин, заривши могилу, підніс подяку Богові. Зійшовши з гори на таку відстань, як може впасти кинутий камінь, сказав сам у собі: “Я мав би прийняти благословення від святих!” Але, повернувшись, він уже не міг знайти їхньої могили.

91. Життя відлюдника авви Георгія і Фалалея, учня його.

Деякі з отців розповідали нам про відлюдника авву Георгія, що він тридцять п’ять років поневірявся без одягу по пустелях. Про нього ж говорили, що, живучи в горах монастиря авви Феодосія в Скопелі, він мав учня. Коли учень помер, авва Георгій, не маючи знарядь, щоб вирити могилу і поховати тіло брата, зійшов з гори до моря і побачив корабель, що наближався. І став він кликати господаря корабля і матросів, щоб вони йшли за ним на гору і поховали брата. Ті з готовністю погодилися і, захопивши необхідні знаряддя, зійшли зі старцем на гору. Вирив могилу, вони поховали тіло. Один із матросів, на ім’я Фалалей, розчулившись при вигляді доброчесного старця, став просити його, щоб дозволив залишитися при ньому. Старець відповів, що йому не перенести трудів подвижництва. Але юнак стверджував, що він готовий на всі подвиги. І справді, залишившись зі старцем, він провів разом із ним рік у виснажливих подвигах. Через рік брат Фалалей кидається до ніг старця зі словами: “Помолися за мене, отче! За твоїми молитвами, Бог позбавив мене страждань: я не відчуваю втоми, на мене не діє більше ні суворість повітря, не пече пекуча спека, не мерзну під час холоднечі, навпаки – відчуваю повний спокій”. І старець благословив брата. Минуло ще два роки з половиною. Брат Фалалей передбачив свою кончину, і звернувся з проханням до старця:
– Зведи мене в Єрусалим, щоб мені поклонитися св. Хресту і св. Воскресінню Христа Бога нашого, тому що цими днями Господь візьме мене до Себе. Старець разом із ним вирушив у св. град. Вклонившись святим і дорогим місцям, вони пройшли до св. Іордану й омилися в ньому, а три дні потому спочив брат Фалалей. І старець поховав його в лаврі “Копрата”. Минуло небагато часу, і сам відлюдник авва Георгій помер. І поховали його отці лаври Копрата у своєму храмі.

92. Життя Георгія Каппадокійського і знайдення тіла Петра, пустельника св. Іордану.

Св. отець наш авва Георгій, архімандрит монастиря св. отця нашого Феодосія, розташованого в пустелі поблизу св. граду Христа, Бога нашого, розповів мені та брату Софронію софістові: жив зі мною тут брат, на ім’я Георгій, родом із Каппадокії. Він служив у Фасаеліді. Одного разу братія пекли хліби, а Георгій розтоплював піч. Розтопивши піч, він не знав, чим її витерти, бо братія, заради його випробування, сховали клапоть. Тоді він вліз у піч і витер її своїм плащем, потім вийшов із вогню без жодної шкоди. Дізнавшись про це, я зробив суворий докір братії за таке випробування.

Той же отець наш авва Георгій розповідав про того ж брата, що йому довелося пасти свиней у Фасаеліді. І прийшли два леви, щоб викрасти одну з них. Тоді він, узявши свою палицю, прогнав їх до св. Іордану. Іншим разом той самий отець наш повідав нам: я збирався будувати храм в ім’я св. Кіріака у Фаселаїді. Вирили місце для фундаменту. І ось являється мені уві сні невідомий чернець, за зовнішністю великий подвижник. Нижня сукня на ньому була з пальмового листя, на плечах – коротка мантія з рогожі. І каже він мені благальним голосом:

– Скажи мені, авва Георгій, невже, після таких великих трудів і подвигів моїх, ти залишиш мене лежати поза споруджуваним храмом?

Дивуючись благоліпному вигляду старця, я кажу йому:

– Хто ж ти, пане мій?

– Я – Петро, пустельник і воск св. Іордану, – відповів він.

Вставши вранці, я розширив план храму. Коли почали рити, знайшли його тіло, що лежало в землі, у тому ж самому вигляді, як він являвся мені уві сні. Збудувавши храм, у лівому кутку храму я влаштував прекрасну гробницю і там поклав його.

93. Смерть авви Сизиннія і його учня.

Від того ж отця нашого, авви Георгія, ми чули таку розповідь: одного разу я прийшов до відлюдника авви Сизиннія. Цей старець, залишивши для цілковитого віддання себе Богові свою єпископію, оселився і почав проводити мовчазне життя поблизу селища Ветанаварії, на відстані шести миль від св. Іордану. Прийшовши до нього, ми довго стукали. Минуло багато часу, перш ніж учень його відчинив нам. “Отче, – сказав він нам, – старець при смерті… Він молив Бога не посилати йому смерті, перш ніж він почує про ваше повернення в цю країну”. А ми, за потребами обителі, їздили в Константинополь до благочестивого імператора Тиверія. Учень пішов до старця і сповістив йому про моє прибуття. Минуло знову багато часу, перш ніж він повернувся. “Завітайте!” – сказав він. Увійшовши, ми знайшли старця вже померлим. Потім я дізнався, що він відійшов до Господа, тільки-но дізнався, що це я стукав до нього. І коли я облобизав його, померлий тихо сказав мені: “Благополучно повернувся авва мій”, – і знову спочив. Тоді я дав знати в селище, щоб прийшли і поховали старця. Коли ті, хто прийшов із селища, почали рити могилу, учень старця просив їх: “Зробіть милість, рийте трохи ширше, щоб можна було покласти двох”. Поки рили могилу, учень ліг на рогожу і спочив. І ми поховали їх разом – старця й учня його.

94. Про Іуліана, єпископа Бостри.

Отець наш, архімандрит Георгій, розповідав нам також про авву Іуліана, колишнього єпископа Бострського. Коли він пішов з обителі і став єпископом у Бострі, деякі з жителів міста, ненависники імені Христового, задумали погубити його за допомогою отрути. Вони підмовили слугу, який подавав єпископу вино, розбавлене водою, підкупивши його, і дали йому отруту, щоб він підмішав її в чашу з вином. Той так і зробив, як його намовили, – подав блаженному Іуліану підмішане вино. Єпископ прийняв чашу і за натхненням згори дізнався про злий намір, так само як і про те, хто це підлаштував. Взявши чашу, єпископ поставив її перед собою, ні слова не сказавши слузі. Потім він скликає до себе всіх жителів, серед яких були і зловмисники. Дивний Іуліан, не бажаючи піддавати ганьбі змовників, звертається до всіх зі скромними словами: “Якщо ви бажаєте вмертвити смиренного Іуліана за допомогою отрути, – ось я п’ю її перед вами”. Сказавши це, він тричі хрестоподібно осінив перстом своїм чашу. “В ім’я Отця і Сина і Св. Духа – випиваю цю чашу!” – вимовив він і, випивши отруту перед усіма, залишився неушкодженим. Побачивши це, впали перед ним і просили в нього вибачення.

95. Життя старця Патрикія в Скопелі.

В обителі отця нашого Феодосія жив один старець, родом із Севастополя Вірменського, на ім’я Патрикій. Він був дуже старий, – говорили, що йому було 113 років. Старець вирізнявся лагідністю і смиренням. Тамтешні отці розповідали нам про цього доброчесного старця, що колись він був ігуменом обителі Абазанської, він відмовився від ігуменства, боячись відповідальності. “Тільки великим людям під силу пасти словесних овець”, – говорив він. Прийшов в обитель Феодосія, щоб жити в послуху, розсудивши, що це набагато корисніше для душі.

96. Про сліпця Іуліана, родом з Аравії.

Був там так само, як розповідали нам, інший старець, араб за походженням, на ім’я Іуліан, сліпий. Цей авва Іуліан спокусився про Макарія, єрусалимського архієпископа, і сумнівався, чи бути йому з ним у спілкуванні. Ось одного разу авва Іуліан сповіщає авву Симеона, що жив на ” Дивній горі”, яка знаходиться за дев’ять миль від Феополя: “Я сліпий, та не знаю, куди б мені й сходити; немає нікого, хто б вивів мене зі скрути, а тим часом я сумніваюся вступити в спілкування з Макарієм. Поясни також мені, отче, як вчинити мені з братом, що згрішив, так само як і з тим, хто пов’язав себе з ним клятвою?” Авва Симеон відповідає братові Іуліану: “Не віддаляйся і не думай віддалятися від св. Церкви. У ній, по благодаті Господа нашого Іісуса Христа, немає нічого поганого. Понад те, – знай, брате, що якщо хто під час св. підношення погрішить у вашій обителі, у вас там є старець, на ім’я Патрикій. Цей старець стає поза святилищем, позаду всіх, поблизу західної стіни храму. Він гідно звершує св. молитву проскомидії, і вона приймається як жертва свята”.

97. Життя і смерть двох пустельників, які дали клятву ніколи не розлучатися.

Пустельник, авва Іоанн, на прізвисько “Вогняний”, повідав нам таке. Авва Стефан Моавітський розповідав мені: одного разу ми були в монастирі великого вождя ченців, св. Феодосія. Там були два брати, які дали один одному обітницю – не розлучатися один від одного ні в житті, ні в смерті. В обителі вони для всіх були прикладом повчання. Але ось один із них зазнав плотської лайки і, будучи не в силах побороти її, сказав іншому братові: “Відпусти мене, брате! Похіть плоті долає мене, і я зважився піти у світ”. Той почав умовляти його:

– Не губи, брате, свого подвигу.

– Або ти йди разом зі мною, щоб мені задовольнити пристрасть, або відпусти мене одного, – заперечив той.
Не бажаючи відпустити одного у світ, брат пішов разом із ним у місто. Той, хто зазнав плотської лайки, зайшов до будинку розпусниці, а інший брат стояв зовні, посипавши голову попелом, і сильно страждав. Той, хто впав у блуд, скоївши злочин, вийшов з дому. Інший почав говорити йому:

– Яку користь отримав ти, брате, від гріха? Чи не заподіяв, навпаки, шкоди? Підемо назад у своє місце…

– Ні, вже не можу йти в пустелю… Ти ступай туди, а я залишуся в миру.
Марними були всі зусилля переконати його повернутися в пустелю. Брат наважився сам залишитися з тим, хто згрішив, у миру, і вони обидва почали трудитися для свого прожитку. У той час авва Авраамій будував свій монастир, так званий “Візантійський”. Незадовго до цього він влаштував монастир у Константинополі, званий “Аврааміїв”, а згодом був архієпископом в Ефесі. То був добрий і лагідний пастир. Прийшовши до нього, два брати найнялися за плату працювати під час будівництва. Той, хто впав у розпусту, отримував плату за двох, і щодня вирушав у місто, витрачаючи гроші на розпусту. Тим часом інший постився всі дні, мовчки робив свою справу і не говорив ні з ким. Майстри, бачачи його щодня, – як він не їсть і не п’є і весь зосереджений у собі самому, доповіли про все, – про його спосіб життя св. авві Авраамію. Великий Авраамій кличе трудівника до себе в келію і звертається до нього з питанням:

– Звідки ти, брате, і яке в тебе заняття?
Той відкрився йому в усьому.

– Заради брата я терплю все це, нехай бачить Бог скорботу мою і нехай врятує його.

– І Господь дарував тобі душу брата твого! – вислухавши все, вимовив Авраамій.
Тільки-но авва Авраамій відпустив брата, і той вийшов із келії, як ось перед ним – брат його…

– Брате мій, візьми мене в пустелю, – вигукував він, – нехай врятується душа моя!
І негайно взявши брата, він пішов із ним у печеру, поблизу св. Іордану, і зачинив його там. Минуло небагато часу, і брат, який згрішив, багато вдосконалившись у дусі перед Богом, помер. А інший залишився в тій самій печері, згідно з клятвою, щоб і самому померти там же.

98. Під час перебування його поблизу св. Іордану, після смерті брата, відвідав його один старець із лаври Каламонської.

– Провівши стільки часу в безмовності й подвижництві – чого досяг ти, брате? – запитав гість.

– Йди і повернися днів через десять. Тоді я скажу тобі.
Прийшовши на десятий день, старець знайшов брата вже померлим. На черепі було написано: “Прости мене, отче, що я ніколи при виконанні свого правила не звертав своїх думок до земного”.

99. Життя Іанфа.

Отці тієї ж обителі повідали нам: незадовго тут був один старець, на ім’я Іанф. Усе своє життя він прожив у Кутилійській пустелі. Одного разу він був у пустелі, і ось прийшли в ту місцевість сарацини. Побачивши старця, один із них оголив меч і кинувся на старця з метою вбити його. Але старець, побачивши сарацина, спрямував свій погляд до неба і вигукнув: “Господи Іісусе Христе! Хай буде воля Твоя!” І миттєво земля розверзлася і поглинула сарацина. Старець був врятований і прийшов у монастир, славлячи Бога.

100. Життя ченця Петра, родом із Понта.

Іншим разом розповідали нам отці тієї самої обителі: жив тут пресвітер, на ім’я Петро, родом із Понта, що вирізнявся багатьма й великими чеснотами. Феодор, який був єпископом у Россі, говорив нам про цього старця, що одного разу він прийшов до нього на Іордан, до лаври “Веж”, де він жив.

– Зроби милість, брате Феодоре, підемо зі мною на гору Синай. Я дав таку обітницю – помолитися там.

– Підемо, – відповів я, не бажаючи не послухатися старця.
Після переходу через св. Іордан, старець каже мені:

– Брате Феодоре, помолимося, щоб нам не їсти до самої гори Синаю.

– Отче, мені ніяк не винести цього.

Старець помолився і, справді, не їв нічого аж до самої гори Синаю, і тільки на Синаї, причастившись Св. Таїн, прийняв їжу. Точно так само від Синаю ми прийшли до св. Міни в Олександрії, і він нічого не їв на шляху, а там, причастившись, підкріпився їжею. Від св. Міни ми пройшли у св. град, і він знову зовсім нічого не їв під час подорожі. Причастившись у св. храмі Воскресіння Христа, Бога нашого, прийняв їжу. Так, протягом такої довгої і такої важкої подорожі старець їв тільки три рази: раз на горі Синаї, інший раз у св. Міни і, нарешті, у св. граді.

101. Життя ченця Павла, з Риму

Від отців тієї ж обителі чули ми також таку розповідь: жив там авва Павло, родом римлянин. Він помер незадовго. Одного разу він пішов із коняками. На заїжджому дворі опинилася дитина, яку, через підступи диявола, коник розчавив до смерті. Сильно засмучений цим, авва Павло пішов і прийшов в Арон. Ставши відлюдником, він постійно оплакував смерть дитини: “Я був причиною смерті дитини, і мене судитимуть на суді, як убивцю”. Поблизу було левине лігво, і авва Павло щодня підходив до лігва, бив і дратував звіра, щоб той, піднявшись, розтерзав його. Але лев не робив йому жодної шкоди. Побачивши, що йому не вдається роздратувати звіра, він вирішив так: “Ось я ляжу на шляху лева. Він вийде, попрямує до річки для втамування спраги і пожере мене”. Ліг. Через деякий час лев, дійсно, з’явився, але, подібно до людини, з усією обережністю пройшов, не зачепивши старця. Тоді старець отямився, що Бог пробачив йому його гріх. Повернувшись у свою обитель, він жив у ній, приносячи всім користь прикладом свого подвигу – до самої кончини своєї.

102. Розповідь Софронія софіста про те, що він бачив перед своїм постригом.

Коли авва Софроній софіст, брат мій, наважився прийняти постриг, стояли біля нього я, авва Схоластик, авва Кирик і деякі інші отці. І він говорив нам: “Іду я дорогою, і ось переді мною хор Дів… Вони танцювали, вигукуючи: “Благословенний прихід твій, Софроній… Софроній увінчаний!..”

103. Життя і чесноти авви Стратигія.

Про авву Стратигія, настоятеля тієї ж обителі св. отця нашого Феодосія, братія монастиря розповідала нам, що порівняно з сучасними ченцями три переваги підносили його: частий піст, пильнування і велика працьовитість.

104. Життя авви Нонна пресвітера.

У кіновії св. отця нашого Феодосія авва Феодосій, колишній єпископ у Капітоліаді, розповідав нам про авву Нонну: якось уночі, перед тим, як ударяти в било, лежачи на своєму ліжку, я почув, як хтось вигукував: “Господи, помилуй!” Голос був тихий і зворушливий. Нарахувавши п’ятдесят разів: “Господи, помилуй”, я захотів подивитися, хто це молиться. Виглянувши з вікна своєї келії до церкви, я побачив уклінного старця, і промениста зірка сяяла над головою його… При світлі її я і впізнав старця.
А інший зі старців тієї ж обителі розповів нам про авву Нонну таке: одного разу, також до удару в било, вийшовши з келії, я пішов до храму, і ось бачу – перед храмом стоїть старець, з піднятими до неба руками, і молиться. І руки його сяяли, як палаючі лампади. Сповнившись страху, я пішов геть.

105. Життя св. старця Христофора, родом із Риму.

Коли ми були в Олександрії, зайшли до авви Феодула, що жив у св. Софії, у Фарі. Ось що ми дізналися від нього: я зрікся світу в обителі св. отця нашого Феодосія, що в пустелі, поблизу св. граду Христа, Бога нашого. Там я зустрів великого старця, на ім’я Христофор, родом римлянина. Одного разу, поклонившись йому, я запитав його:

– Зроби милість, авва, скажи мені, чим ти займався в молодості?
Довго благав я старця, і, нарешті, бачачи, що я прошу його для користі душі, він розповів мені таке:

– Після зречення від світу, чадо моє, я мав гарячі чернечі ревнощі: вдень я співав канони, ночами йшов до печери, туди, де спочивають св. Феодосій та інші св. отці, і там молився. Входячи в печеру, я на кожній сходинці клав по сто земних поклонів, а всіх сходинок вісімнадцять. Пройшовши всі щаблі, я залишався там доти, доки не вдаряли в било. Тоді я повертався до служби. Таким чином, я провів десять років: у пості, великій стриманості та подвигу. Одного разу, за звичаєм, приходжу в печеру. Виконавши всі поклони сходами, я хотів було зійти на підлогу печери, як раптом прийшов у захоплений стан. Я побачив, що вся підлога печери наповнена свічками. Одні горіли, а інші – ні. Два чоловіки в мантіях – усі в білому – готували ці свічки.

– Навіщо ви наставили стільки свічок, – запитав я, – так що й увійти не можна помолитися?

– То свічки – отців! – відповідали мені.

– Чому ж одні горять, а інші – ні?

– То їхня воля: охочі запалили свої…

– Зробіть милість – горить моя свічка чи ні? – запитую я.

– Молися, і ми запалимо, – була мені відповідь.

– Молися! – підхопив я. – Та що ж я робив… навіть до останньої години?!
Але тут я прийшов до тями і, озирнувшись, нікого вже більше не бачив. Тоді сказав сам собі: “Христофоре, якщо бажаєш врятуватися, повинен посилити свій подвиг”. І вранці я пішов із монастиря і пішов на гору Синай, не взявши нічого, крім одягу, який носив. Там я подвизався п’ятдесят років… Нарешті, чую голос: “Христофоре, Христофоре, повернися в обитель, де ти трудився добрим подвигом, щоб закінчити життя разом з отцями твоїми”. І через трохи часу після цієї бесіди свята душа його з радістю спочила в Господі. Іншим разом той самий авва Феодул розповів нам про Христофора – старець одного разу повідав мені таке: одного разу з монастиря пішов я у св. град на поклоніння св. Хресту. Поклонившись і вже виходячи, бачу одного брата при вході в передхрам’я: ні входить у храм, ні назад не повертається. Два ворони сміливо літали перед обличчям його і кидалися до його очей, перешкоджаючи йому вступити в храм. Зрозумівши, що це демони, я кажу йому:

– Скажи мені, брате, навіщо стоїш серед входу і не йдеш до храму?

– Пробач, отче, – відповів він, – я борюся з помислами; один навіює мені: – увійди, вклонися св. Хресту, а інший каже: ні, ступай назад і виконай свою справу. Іншим разом поклонишся.
Почувши це, я взяв його за руку і ввів у храм. Ворони негайно полетіли. Змусивши його поклонитися св. Хресту і св. Христовому Воскресінню, я відпустив його з миром. Ось що розповів мені старець, бо бачив, як я був зайнятий багатьма справами і не дбав про молитву.

106. Розповідь авви Феодора про ченця, який дотримувався єресі Северової.

Той самий авва Феодул іншим разом розповідав нам: є тут недалеко від Фара, якраз посередині між св. Софією і св. Фавстом, готель. При ньому був і гостинець. Одного разу він просив мене прийти в готель і на кілька днів замінити його. Прийшовши в готель, я знайшов одного ченця, родом сирійця, який зупинився там. Він не мав нічого, крім волосяниці, плаща і кількох хлібів. Стоячи постійно в одному кутку, він день і ніч проводив у співучій пісні й ні з ким не говорив. Настав воскресний день. Я підходжу до нього і кажу:

– Брате, чи не сходиш ти до св. Софії, щоб причаститися св. і Божественних Таїн?

– Ні! – відповів він.

– Чому ж? – запитую його.

– Я належу до послідовників Севіра і не перебуваю в спілкуванні з Церквою.

Почувши, що він не належить до св. кафоличної й апостольської Церкви, а водночас бачачи його чудову поведінку й чесноту, я пішов зі сльозами до своєї келії, зачинив двері та, впавши на обличчя своє перед Богом, три дні молився зі сльозами: “Господи Христе, Боже наш, схиливши небеса через невимовну й безмежну людяність, і з’явившись нашого заради порятунку, воплотившись від Владичиці Пресвятої Богородиці і Приснодіви, відкрий мені: хто істинно і прямо вірить, чи ми, чада Церкви, чи послідовники Севера, не можемо. Третього дня Хтось, незримий, сказав мені: “Іди, Феодул, і побачиш віру його”. Прийшовши на ранок, я сів проти нього, сподіваючись побачити що-небудь, за словом, що було до мене. Я сидів близько години, пильно дивлячись на нього. Він стояв і співав піснеспіви сирійською мовою. І ось – Бог мені свідок! – бачу, чада мої, голуба, що парить над головою його, почорнілого наче від сажі в трубі, потріпаного і потворного. Тоді я зрозумів, що чорний і потворний голуб, який з’явився мені, означає їхню віру. Ось що, обливаючись сльозами і глибоко зітхаючи, повідав мені цей воістину блаженний муж.

107. Життя авви Герасима.

Приблизно за милю від святої річки Іордан розташована лавра, що зветься лаврою святого авви Герасима. Коли ми прийшли в цю лавру, отці, які живуть там, розповіли нам про цього святого, що одного разу, коли він ішов берегом святого Іордану, йому зустрівся лев, який голосно гарчав через те, що в нього боліла лапа. Він занозив лапу, і від цього вона в нього розпухла і гноїлася. Побачивши старця, лев підійшов і простягнув йому хвору лапу, в якій був терен; він плакав на свій лад і просив у старця допомоги. А старець, побачивши лева в такій біді, сів на землю, взяв його лапу і, розрізавши, витягнув скалку і видавив багато гною, потім ретельно промив рану, обв’язав її ганчіркою і відпустив звіра. А зцілений лев уже не йшов від старця, але, як вірний учень, супроводжував його скрізь, хоч куди б той і йшов, так що старець дивувався такій вдячності його. І відтоді авва Герасим став годувати лева, даючи йому хліб і мочені боби. У лаврі тримали осла, щоб возити на ньому воду для братії. Адже ченці п’ють воду зі святого Іордану, а від лаври до річки ціла миля. Отці зазвичай доручали леву пасти осла на березі святого Іордану. Одного разу, коли лев пас його, осел далеко відійшов від нього. А тут з Аравії приходять погоничі верблюдів; побачивши віслюка, вони виганяють його дорогою геть. Лев, не встеживши за ослом, повернувся в лавру до авви Герасима дуже засмученим і похмурим; авва вирішив, що лев з’їв осла, і каже йому: “Де осел?”. А той, як людина, мовчки стояв, опустивши голову. Старець каже йому: “Ти з’їв осла? Благословенний Господь. Усе, що робив віслюк, відтепер робитимеш ти”. І ось відтоді на лева за велінням старця нав’ючували короб із чотирма глечиками, і він возив воду. Одного разу на молитву до старця прийшов воїн, і, побачивши, що лев возить воду, і, дізнавшись причину цього, пожалів його. І ось він вийняв три номісми, і віддав старцям, щоб вони купили для цих потреб осла, а лева звільнили від його повинності. Незабаром після того, як лева звільнили від доставки води, погонич верблюдів, який повів віслюка, знову прийшов, щоб у святому граді продати хліб; захопив він із собою і викраденого віслюка. Переправившись через святий Іордан, він знову зустрів того лева. Побачивши його, погонич залишив своїх верблюдів і втік. Лев же впізнав віслюка, кинувся до нього і, як зазвичай, взявши в зуби його вузду, викрав віслюка і разом з ним трьох верблюдів; з радісними криками, бо знайшов загубленого віслюка, лев прийшов до старця. Адже старець думав, що лев з’їв осла. Тоді старець Герасим зрозумів, що лев був неправо обмовлений. Він дав леву ім’я – Іордан. Разом зі старцем лев прожив у лаврі п’ять років, будучи завжди нерозлучний із ним. Коли ж авва Герасим відійшов до Господа і був похований батьками, лева за улаштуванням Божим того разу не виявилося в лаврі. Незабаром він повернувся і став шукати старця. Учень старця й авва Саватій, побачивши лева, кажуть йому: “Іордане, старець наш залишив нас сиротами й відійшов до Господа, ось поїж”. Лев не захотів їсти, але безперестанку звертав очі то в один, то в інший бік, щоб знайти свого старця, голосно кричав і не міг примиритися з його кончиною. Авва Саватій та інші отці, дивлячись на лева і тріпаючи його по спині, говорили йому: “Старець відійшов до Господа і залишив нас”. Говорячи так, вони не могли втихомирити його криків і стогонів, але що більше, як їм здавалося, вони лікували й підбадьорювали його словами, то сильніше й сильніше лев продовжував плакати, то голоснішим ставав його надгробний плач, і голосом, зовнішнім виглядом та очима він показував свій сум про те, що не бачить старця. Тоді авва Саватій каже йому: “Ну, підемо зі мною, якщо не віриш нам, і я покажу тобі, де лежить наш старець”. І, взявши лева, він привів його туди, де вони поховали старця. Могила була за півмилі від церкви. Коли вони зупинилися над могилою авви Герасима, авва Саватій каже леву: “Ось старець наш”. І авва Саватій схилив коліна. Лев, побачивши, як авва висловлює свою печаль, став, стогнучи, сильно битися головою об землю і випустив дух тут же біля могили старця. Це сталося не тому, що лев був наділений розумною душею, а тому, що Бог побажав прославити тих, хто прославив його, не тільки за їхнього життя, а й після смерті їхньої і показати, якою була покірність тварин Адаму до того, як він переступив заповідь Божу і був позбавлений райського блаженства.

108. Дівственне життя пресвітера і дружини його.

Після прибуття на острів Самос, ми прийшли в монастир, званий “Харіксенський”, до ігумена авви Ісідора. Це був чоловік доброчесний, сповнений любові до всіх і прикрашений простотою і нескінченним смиренням. Трохи згодом він був єпископом у тамтешньому місті Савії. Ось що ми дізналися від нього: за вісім миль від міста є селище і в ньому храм. Там служить досточудний священик, якого батьки проти волі змусили одружитися. Однак він не тільки сам цурався плотських прагнень, хоча був молодий і перебував у законному шлюбі, але переконав і свою дружину проводити своє життя з ним у цнотливості й чистоті. Вони вивчили псалтир і разом удвох займалися псалмоспівом у храмі, зберігши невинність до старості. Одного разу на цього священика звели наклеп перед єпископом. Не знаючи його способу життя, єпископ послав за ним. Коли його привели з селища, його ув’язнили, куди зазвичай ув’язнювали кліриків, які провинилися. Під час перебування його в темниці настав недільний день. Вночі з’являється йому юнак, благоліпного вигляду, і каже йому:

– Встань, священику, і ступай у свій храм для звершення св. Літургії.

– Я не можу, бо я утримуюся в ув’язненні, – відповідає священик.

– Я відчиню тобі двері в’язниці, – сказав той, хто з’явився. – Ходімо – йди за мною!

І відчинивши двері в’язниці, вийшов перед ним і супроводжував його до самого селища на відстані милі. З настанням дня його схопилися. Сторож, не знайшовши його, з’явився до єпископа і сказав:

– Утік у мене священик… Ключ був при мені.

Єпископ, вирішивши справді, що він утік, посилає одного зі слуг єпископського дому, наказавши йому: “Іди й подивися, чи немає священика в його селі, і поки що нічого не говори йому”. Слуга вирушив, знайшов священика, який звершував у храмі св. Літургію, і, повернувшись, сказав єпископу: “Він – там, і я застав його за божественною службою”. Єпископ, ще більше розгнівавшись, заприсягся, що на ранок він поверне його з великим безчестям. Наступної ночі знову з’являється священикові той, хто з’явився йому раніше, і каже: “Підемо в місто під варту, куди ув’язнив тебе єпископ”. Взявши священика, юнак привів його назад у в’язницю, так що завідувач нею і не знав про це. На ранок єпископ дізнається від сторожа, що священик невідомо як опинився під вартою. Єпископ покликав священика і став його розпитувати, яким чином він міг вийти з темниці і назад повернутися без відома сторожа. Той відповідав, що прекрасний юнак, у світлому одязі, з єпископського будинку, за словами його, відчинив двері й безперешкодно довів його, священика, до селища на відстані однієї милі. Цієї ночі назад привів сюди. – Тоді єпископ покликав усіх слуг єпископського дому, але священик не визнав жодного з них. Тоді єпископ зрозумів, що це вчинив ангел Божий, щоб не залишилося прихованим доброчесне життя священика, але щоб усі дізналися про нього і воздали хвалу Богові, який прославляє рабів Своїх. Отримавши від життя священика повчання, єпископ відпустив його з миром і сильно засуджував наклепників.

109. Життя авви Георгія, який ніколи не обурювався.

У монастирі св. Феодосія розповідав нам про настоятеля цієї обителі, авву Георгія, учень його авва Феодосій, який сам вирізнявся благодаттю, лагідністю і смиренністю. Він був потім єпископом Капітоліадським: протягом дванадцяти років я спостерігав за ним, чи не побачу його обуреним, хоча б один раз, і ніколи не бачив. А тим часом тепер тут панує розбещеність і непослух… Хто так смиренно опускав очі, як отець наш св. Георгій? Хто зачиняв так слух свій, як він, блаженний? Хто приборкував так свій язик, як отець наш? Який сонячний промінь так опромінював землю, як отець наш просвіщав серця всіх нас?

110. Настанови св. старця єгипетського.

Узяв я пана Софронія, і ми разом із ним прийшли в м. Олександрії в лавру Октодекат до старця великої чесноти, родом єгиптянина.

– Дай нам пораду, отче, як нам разом жити, бо пан софіст має намір зректися світу.

– Добра справа, чадо, – відповів старець, – що бажаєш зректися світу і спасти свою душу. Перебувайте в келії, де забажаєте жити, тверезо, мовчазно і в безперестанній молитві, і я сподіваюся на Бога, чадо, що він пошле вам напоумлення і просвітить ваш розум.

– Якщо бажаєте спасіння, – говорив він знову, – уникайте спілкування з людьми. Тепер ми безперестанку стукаємо в усі двері, обходимо гради і країни, де тільки можемо знайти поживу грошолюбству або марнославству і наповнити душу суєтністю.

– І так будемо тікати (від світу), чада! – сказав він ще раз, – бо час поблизу є.

– На жаль, як багато нам доведеться плакати і каятися в тому, у чому тепер не бажаємо каятися! – говорив також він. – Коли нас звеличують похвалами, ми не вміємо миритися, так само як – інакше – не можемо переносити слів. Перше живить у нас славолюбість, друге заподіює нам, нещасним, скорботу. Але де скорбота і марнославство, там немає нічого доброго. Великі й чудові отці наші пасли багатьох. А я, негідний, і однієї вівці не можу впасти, навпаки сам постійно піддаюся нападу звірів. Уся турбота демонів у тому тільки й полягає, щоб ввергнути душу в гріх і потім довести до відчаю з метою остаточно погубити. Демони невпинно навіюють душі: “коли помре і загине ім’я його?” (Пс. 40:6) Але якщо душа не спить, вона сама буде волати проти них: “не помру, але живий буду, і розповім про справи Господні” (Пс. 117:17). Але демони безсоромні і знову спрямовуються на душу, навіюючи їй: “превитай по горах як птах” (Пс. 10:1). На це в нас має бути готова відповідь: “Той Бог мій і Спаситель мій, Заступник мій не захитаюсь” (Пс. 61:7).

– Будь вартовим серця свого, – сказав на закінчення старець, – щоб не ввійшов хтось чужий зі словами: “чи наш ти є, чи від супостата?” (Ісус. 5:13).

111. Вчинок юродивого.

Одного разу в Олександрії разом із другом Софронієм ми вирушили до храму на честь Феодосія. Нам зустрівся чоловік патлатий, одягнений у волосяницю до самих колін. Він нам здався ніби юродивим.

– Дай мені грошей, сказав авва Софроній, і ти побачиш чесноту перехожого.
Даю йому п’ять фолерів, а він віддав їх тому, хто здавався нам юродивим. Той мовчки прийняв. Ми потихеньку йшли за ним. Звернувши в провулок, він простягнув праву руку з фолерами до неба, вище голови, потім схилився перед Богом і, поклавши гроші на землю, пішов.

112. Життя і смерть ченця Лева з Каппадокії.

За царювання благовірного імператора і кесаря Тиверія ми прийшли в Оазис. Там побачили ченця, великого перед Богом, родом із Каппадокії. Ім’я йому було Лев. Нам багато і багато чудового розповідали про нього. Познайомившись із ним і близько пізнавши цього святого чоловіка, ми отримали від нього велику користь – особливо від його смиренності, мовчання, нестяжательності й любові, яку він мав до всіх. Цей високоповажний старець говорив нам:

– Повірте, чада, я буду царювати.

– Що ти кажеш, авва? – відповідали ми. – Повір нам – у Каппадокії не було жодного царя. Даремно ти маєш такі думки.

– Ні, чада! Я буду царювати, – стверджував він…

І ніхто не міг переконати його. Коли мазики1 зробили набіг і зруйнували всю тамтешню країну, – прийшли і в Оазис. Там багатьох ченців умертвили, а багатьох забрали в полон. З-поміж інших узяли з лаври авву Іоанна, який раніше був читцем у великій Константинопольській церкві, також авву Євстафія римлянина та авву Феодора. Усі троє були немічні. У полоні авва Іоанн каже варварам: “Відведіть мене в місто. Єпископ, на моє прохання, заплатить вам за мене двадцять чотири номісми”. Один із варварів узяв його і підвів до міста. Авва Іоанн вирушив до єпископа. У місті опинився авва Лев та інші отці: вони не були захоплені. Прийшовши до єпископа, авва Іоанн став просити його, щоб він дав за нього викуп. Але в єпископа знайшлося не більше восьми номісм, які й було запропоновано варвару. Але той не погоджувався: “Або віддайте мені всі двадцять чотири, або ченця!” І змушені були віддати варвару авву Іоанна, незважаючи на його горе і сльози. Його відвели в стан варварів. Через три дні авва Лев, взявши вісім номісм, пішов у пустелю до варварів і звернувся до них зі словами: “Візьміть мене і вісім номісм і відпустіть ченців. Вони немічні й не можуть працювати. Все одно – вам доведеться їх убити. А я здоровий і можу служити вам”. Варвари погодилися на його пропозицію і відпустили трьох ченців. Авва Лев дійшов із ними до якогось місця і, коли знесилився, був обезголовлений. Так авва Лев вчинив за словом Писання: “більшої за цю любов ніхто не має, щоб хто душу свою поклав за друзів своїх” (Іоан.15:13). Тоді-то ми зрозуміли сенс його слів: “Я буду царювати”. Дійсно він досяг царської висоти, поклавши душу свою за друзів своїх.

113. Порада авви Іоанна, з Петри.

Прийшли ми до авви Іоанна, з Петри: я і друг мій Софроній, і просили в нього настанови. Старець сказав нам: “Полюбіть убогість і стриманість. Повірте мені: коли я ще в молодості був у скиту, один із отців захворів на селезінку. У чотирьох лаврах скиту шукали трохи оцту і не могли знайти. Така була в них убогість і стриманість! А тим часом отців було близько трьох тисяч п’яти сот осіб”.

114. Розповідь про авву Даниїла єгипетського.

Іншим разом розповів нам той самий старець про авву Даниїла, родом із Єгипту. Одного разу старець прийшов у Теренуф продати своє рукоділля. Один молодий чоловік звернувся до старця з проханням: “Заради Бога, зайди, добрий старець, у дім мій і сотвори молитву над дружиною моєю, бо вона неплідна”. На прохання молодого чоловіка, старець прийшов до нього в дім і створив молитву над дружиною його. І з волі Божої, дружина зачала в утробі. Тоді дехто, хто не боїться Бога, став обмовляти старця, кажучи, що безплідним був чоловік, а не дружина. Дружина зачала від авви Даниїла. Дійшли ці промови і до старця. І послав старець сказати чоловікові: “Дай мені знати, коли народить твоя дружина”. Після пологів, чоловік сповістив старця: “З ласки Божої і за твоїми молитвами, отче, моя дружина народила”. Тоді авва Даниїл, прийшовши до нього в дім, сказав: “Влаштуй бенкет і скликай на нього твоїх родичів і друзів”. Під час бенкету, старець, взявши немовля на руки, сказав йому перед обличчям усіх:

– Хто твій батько?

– Ось він! – відповіло немовля, вказавши на молодого чоловіка своїм пальцем.

А немовляті було всього двадцять два дні. І всі прославили Бога, що зберігає істину – для тих, хто всім серцем шукає Його.

115. Поради авви Іоанна, ігумена Раїфського.

Авва Іоанн, кілікіянин, ігумен Раїфський, наставляв братію, кажучи: “Чада, пішовши від світу, будемо віддалятися і від прагнень плотських. Будемо наслідувати отців наших – строгості й безмовності, з якими вони жили тут. Нехай не осквернимо, чада, місця цього, яке отці наші очистили від демонів. Тут місце подвижників, а не торговців. Я застав тут старців, які прожили сімдесят років у цьому місці і харчувалися тільки травою і фініками. Сімдесят шість років прожив я тут, і багато зол і жахів зазнав від демонів”.

116. Про брата, несправедливо звинуваченого у викраденні грошей.

Ось що чули ми від авви Андрія Мессінського: коли я був молодий, вирушили ми з аввою з Раїфа і прийшли в Палестину. Там ми зупинилися в одного старця. У старця, який нас прийняв, була всього одна номісма, та й ту він загубив, забувши, де поклав. Він запідозрив мене, як молоду людину, у крадіжці монети і сказав отцям того місця, що брат Андрій узяв у нього монету. Дізнався про це мій авва і, закликавши мене, запитав:

– Скажи, Андрію, ти взяв номісму у старця?

– Вибач, авва: я не брав нічого.
У мене був плащ, і я продав його за номісму. Прийшовши до старця, я вклонився йому і сказав:

– Прости мене, авва: сатана посміявся наді мною – і я взяв у тебе номісму.
У келії старця перебував один мирянин. Старець відповідає мені:

– Ступай, чадо, я нічого не втратив.
Знову кинувся я до ніг старця зі словами:

– Заради Господа, візьми номісму – ось вона! І зроби за мене молитву, тому що сатана навіяв мені вкрасти її і засмутити тебе.

– Чадо, я зовсім не втрачав нічого, – знову те ж саме сказав старець.

Але я не слухав старця. Тоді мирянин сказав мені: “Дійсно, брате, прийшовши вчора до старця, я знайшов його в сльозах, у великій скорботі, на поклонах. Побачивши старця в такій скорботі, я запитав його: зроби милість, скажи мені, що з тобою? Старець відповів мені: я обмовив брата, ніби він узяв номісму, тим часом я знайшов її там, де сам поклав”. Так старець отримав тоді від мене повчання. Не взявши номісми, я приніс її йому і сказав: “Візьми номісму, бо я взяв її”.

117. Про брата біснуватого, зціленого аввою Андрієм Раїфським.

Один брат, одержимий злим духом, прийшов на “Дивну гору” до Симеона Стовпника і просив його, щоб він молитву сотворив за нього і вигнав із нього демона.

– Де ти живеш? – запитав його авва Симеон.

– У Раїфі.

– Дивуюся, брате, на тебе: який ти подвиг здійснив, здійснивши таку подорож, щоб дійти до мене, грішного, коли в твоїй лаврі живуть такі великі отці. Йди до авви Андрія і вклонися йому, щоб він помолився за тебе, – і він негайно зцілить тебе.

Прийшовши в Раїф, брат кинувся до ніг авви Андрія, як наказав йому авва Симеон:

– Помолися за мене, авва!

– Авва Симеон отримав дар зцілень, – сказав у відповідь авва Андрій. І створив молитву. Брат негайно зцілився і віддав подяку Богові.

118. Життя Міни, ченця раїфського.

Ось що розповів нам авва Сергій раїфський про одного брата, який був у них дияконом, якого звали Міною: одного разу він пішов у світ для служіння. Що було з ним, ми не знаємо, крім того, що він зняв із себе чернечий одяг і став мирською людиною. Через багато часу він пішов у Феополь і, проходячи Селевкію, побачив здалеку монастир св. авви Симеона Стовпника. “Дай-но я зайду, – сказав він сам собі, – подивлюся на великого Симеона”. Раніше йому ніколи не доводилося побачити його. Пішов і наблизився до стовпа. Тільки-но побачив його авва Симеон, дізнався, що він колись був ченцем і висвячений був на диякона. Підкликавши слугу, сказав йому: “Принеси-но сюди ножиці”. Той приніс. “Благословенний Господь! Пострижи його”, – сказав Симеон, вказуючи пальцем на Міну, оскільки біля стовпа стояло багато народу. Здивувавшись словам старця і прийшовши водночас у великий страх, він прийняв постриг, не вимовивши жодного слова. Йому спало на думку, що Сам Бог відкрив св. старцю все, що сталося з ним. “Здійсни дияконську молитву!” – сказав авва Симеон. І коли той виконав повеління, святий старець продовжував: “Повернися в Раїф, звідки пішов ти!” Міна відповів, що йому соромно і не винести поглядів людських. “Повір мені, чадо, – заперечив старець, – тобі нічого буде соромитися. З веселим обличчям і з радістю приймуть тебе батьки. Вони зрадіють про твоє повернення. Знай: Бог явить тобі знамення – і ти зрозумієш, що Його милосердя пробачило тобі гріх твій”. Дійсно, після приходу його в Раїф, отці прийняли його з розпростертими обіймами і допустили його до священнослужіння. Одного разу, в недільний день, коли ніс він святу і животворящу Кров Великого Бога і Спаса нашого Іісуса Христа, раптово випало у нього око. З цього знамення пізнали, що Бог простив йому гріх, за словом праведного Симеона.

119. Про явлення диявола в одязі ченця в келії старця раїфського.

Одного разу ми прийшли до авви Євсевія, пресвітера лаври Раїфської. Він сказав нам, що в келію старця в чернечому вбранні з’явився диявол. На стукіт у двері старець відчинив і сказав йому: “Вимов молитву!” Диявол вимовив: “Нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь”. Старець тричі змушував його зробити молитву, і диявол усе говорив: “Нині, і повсякчас, і на віки віків”. “Недобро ти прийшов, – сказав старець. – Сотвори молитву і скажи: Слава Отцю, і Сину, і Св. Духу, завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь”. Після цих слів диявол зник, ніби тікаючи від вогню.

120. Про трьох померлих ченців, знайдених фаранськими рибалками.

Фаранські рибалки розповіли нам таке: одного разу ми прибули до Вухрі по той бік Червоного моря. Наловивши багато риби, ми стали повертатися і наблизилися до Птелея. Звідси ми мали намір переправитися в Раїф, але були затримані противними вітрами. Протягом дев’яноста днів бурі на морі не вщухали. Проходячи там великою пустелею, ми знайшли під однією скелею трьох померлих пустельників. Вони були одягнені в нижню сукню, а плащі їхні лежали біля них. Ми підняли їх і віднесли на корабель, і негайно море заспокоїлося, і противні вітри змінилися на сприятливі. Завдяки їм, ми переправилися і прибули в Раїф. Тамтешні отці поховали їх із древніми старцями.

121. Про кончину авви Григорія візантійського і авви Григорія фаранського.

Отці того ж місця (раїфські) розповіли нам про авву Григорія візантійського і про учня його авву Григорія фаранського, що вони оселилися на якомусь острові Червоного моря. На цьому острові не було зовсім води, але вони діставали собі воду з материка, бо мали при собі судно, на якому і привозили воду. Одного разу вони спустили судно в море, прив’язавши його до скелі. Але тієї ночі сталася буря на морі, мотузка обірвалася, і судно загинуло. Тоді батьки залишилися зовсім без води. Минуло вісім місяців. Прибули на острів раїфські ченці й знайшли обох мертвими. На спині черепахи знайшли напис: “Авва Григорій фаранський, не пивши води протягом двадцяти восьми днів, помер, а я – проживши без води тридцять сім днів”… Знайшли того й іншого неушкодженими і, взявши їх, поховали в Раїфі.

122. Про двох ченців, які зійшли голі для причащання до храму і не були ніким видимі, крім авви Стефана.

Ми прийшли на гору Синай, до авви Стефана, з Каппадокії. Він розповів нам: за кілька років до цього я був у Раїфі, на свято Тайної Вечері я прийшов до церкви. Відбувалася літургія, і всі отці стояли в храмі, і ось я бачу, що до храму прийшли якісь два пустельники. Вони були голі, і ніхто з отців не помітив цього, крім мене. Причастившись св. Таїн, вони вийшли з храму і стали віддалятися. Я також вийшов разом із ними. Коли ми були вже поза храмом, я впав перед ними зі словами: “Зробіть милість, візьміть мене з собою”. Зрозумівши, що я бачив їхню наготу, вони сказали мені: “Ти – в хорошому місці. Будь спокійний”. Але я знову став просити їх, щоб узяли мене з собою. Вони відповіли мені: “Не можеш ти бути з нами. Залишайся на своєму місці. Тут добре”. Помолившись за мене, вони, на моїх очах, вступили на води Червоного моря і пройшли через нього.

123. Про авву Зосиму Кілікійського.

Довелося побувати в авви Зосими кілікіянина, коли він жив на горі Синай. Старець відмовився від єпископства і повернувся у свою келію. Це був великий подвижник. Ось що він розповів мені: в молодості я пішов з гори Синай і прийшов в Аммоніак, щоб там оселитися. Там я знайшов старця, одягненого у волосяницю. Не встиг я ще привітатися з ним, як він сказав: “Зосимо, навіщо ти прийшов сюди? Іди звідси! Ти не можеш залишитися тут”. Розсудивши, що він знає мене, я кинувся до його ніг.

– Зроби милість, старче, скажи мені, чому ти знаєш мене?

– За два дні, – відповів він, мені – з’явився хтось і сказав: “Ось до тебе прийде чернець Зосима. Не дозволяй йому залишатися тут, бо я хочу ввірити йому вавилонську церкву в Єгипті”.

І замовкнувши, старець відійшов від мене на політ кинутого каменя. Простоявши на молитві близько двох годин, він знову підійшов до мене і, поцілувавши мені чоло, сказав:

– Воістину, чадо, ти до добра прийшов. Сам Бог привів тебе сюди, щоб поховати мене.

– А скільки років провів ти тут, авва?

– Сорок п’ять років виповнилося… І раптом обличчя його стало ніби вогненним…

– Мир тобі, чадо, помолися за мене! – сказавши це, раб Божий ліг і спочив. Вирив яму, я поховав його і через два дні відійшов, прославляючи Бога.

124. Розповідь авви Зосими про себе самого.

Той самий старець розповів нам таке: двадцять два роки тому приходив я в Порфірит, бажаючи оселитися там. Взяв із собою й учня свого Іоанна. Прибувши на місце, ми знайшли там двох пустельників і оселилися поблизу від них. Один із них був родом із Мілета, на ім’я Феодор, а інший Павло – з Галатії. Феодор був із монастиря авви Євфимія. Обидва носили одяг зі шкіри газелі. Я прожив там близько двох років. Між нами була відстань у дві стадії. Одного разу мій учень сидів, і його вкусила змія, від чого він раптово помер, весь стікаючи кров’ю. У великому горі приходжу я до відлюдників. Побачивши мене у великому розладі і скорботі, – перш ніж я встиг їм розповісти про своє горе, вони запитали мене:

– Що з тобою, авва Зосимо? Помер брат твій?

– Так! – кажу їм.

Прийшовши разом зі мною і побачивши його розпростертим на землі, вони сказали мені: “Не журися, авва Зосимо. Бог милостивий!” І, звернувшись до померлого, сказали: “Брате Іоанне, встань! Ти потрібен старцю!” І брат негайно піднявся із землі. Знайшовши звіра і взявши його, вони перед нами розсікли його надвоє. Потім сказали мені: “Авва Зосимо, ступай на Синай. Бог хоче ввірити тобі церкву у Вавилоні (єгипетському)”. І ми негайно пішли. Коли ми повернулися на Синай, авва синайської обителі за деякий час послав мене і ще двох в Олександрію. Блаженніший Аполлінарій, папа Олександрійський, прийняв нас і поставив усіх трьох єпископами: одного – в Іліополь, іншого – в Леонтополь, а мене – у Вавилон.

125. Подвиг авви Сергія пустельника.

На Синаї деякі з отців розповіли нам про пустельника авву Сергія. Під час перебування його на Синаї економ приставив його дивитися за кониками. Одного разу він ішов із ними – і ось лев заліг на шляху. Побачили лева коники та їхні погоничі і, охоплені жахом, розбіглися. Тоді авва Сергій, взявши зі своєї торби один хліб, підійшов до лева і каже йому: “Прийми благословення отців і піди з дороги, щоб пройти нам”. Лев узяв хліб і пішов.

126. Відповідь авви Орента, на горі Синайській.

Отці того ж місця розповідали нам про авву Орента. Одного разу в неділю увійшов він до церкви, вивернувши свій одяг і надівши його шерстю догори. Коли він став у хорі, йому почали говорити:

– Старче, навіщо ти прийшов у такому вигляді, – адже ти безчестиш нас перед чужими.

– Ви перекрутили Синай, і ніхто вам нічого не каже, а мене докоряєте за те, що я вивернув одяг? Підіть – виправте те, що ви спотворили, і я виправлю те, що я спотворив.

127. Життя авви Георгія з гори Синаю і вчинок благочестивої стариці з Галатії фригійської.

Ось що розповідала нам ігуменя Даміана, яка жила на самоті, мати авви Афіногена, єпископа Петрського.
На св. горі Синаї був ігумен, на ім’я Георгій, великий подвижник. Коли авва сидів у своїй келії у Велику Суботу, йому спала на думку думка: “Піду-но я, зустріну Світле Христове Воскресіння у св. граді й причащуся Св. Таїн у св. храмі Воскресіння Христа, Бога нашого”. Цілий день старець тримав цю думку в розумі й молився. Настав вечір. Приходить учень і каже йому: “Благослови, отче, йти на правило”. Старець відповідав: “Іди і коли настане час св. Причастя, прийди за мною”. Сам весь час залишався в келії. Коли настав час св. Причастя у св. храмі Воскресіння (в Єрусалимі), старець з’явився поруч із блаженним єпископом Петром, і він преподав йому Св. Тайни разом із пресвітерами. Потім патріарх запитав свого сідкелла Міну:

– Коли прибув авва Синайський?

– Молитвами твоїми, владико… Я не бачив його, владико, раніше… тільки тепер побачив…

– Скажи йому, щоб не йшов, – наказав патріарх синкелу. – Я бажаю, щоб він розділив зі мною трапезу.
Синкелл передав слова патріарха старцеві. Той відповів:

– Хай буде воля Божа! Богослужіння закінчилося, старець вклонився святому Гробу і – опинився у своїй келії.

Учень стукає до нього і каже: “Повели, отче! Прийшов час причастя”. Старець пішов до церкви разом з учнем і причастився. Тим часом архієпископ Петро, засмучений тим, що старець не послухався його, після свята послав старцю послання, також і до єпископа Фаранського, авви Фотія і до отців синайських, щоб вони привели до нього авву Георгія. Листи були доставлені за призначенням. Тоді авва зі свого боку послав до патріарха трьох пресвітерів: авву Стефана каппадокійця, великого старця, авву Зосиму, про якого раніше згадували, і авву Дулкетія римлянина. Старець виправдовувався в листах і говорив: “Нехай не буде того, святіший владико, щоб я знехтував св. вісника вашого. Нехай буде відомо Вашому Блаженству, – писав далі, – що ми через шість місяців зустрінемося перед обличчям Господа Христа, Бога нашого, і там я поклонюся вам”. Відправлені пресвітери вручили лист патріарху, причому сказали, що старець уже багато років як не ходив до Палестини. Представили йому і послання фаранського єпископа, який засвідчував, що старець уже близько сімдесяти років не відлучався зі св. гори Синай. Тоді блаженний і милостивий архіпастир Петро виставив свідками тих, хто був за літургією в день Пасхи, єпископів і клір, які підтвердили, що вони бачили старця й привітали його святим цілуванням (христосувалися з ним). Після того минуло шість місяців: старець і патріарх справді померли, згідно з передбаченням старця. Та ж мати Даміана ось що ще розповіла нам: перед моїм вилученням у затвор, одного разу, в п’ятницю, я прийшла в церкву свв. Косьми і Даміана і провела там всю ніч. Прийшла також надвечір одна стариця, родом із фригійської Галатії, і почала роздавати всім, хто був у храмі, по дві лепти. Я знала її й раніше, бо часто вона і мені подавала. Одного разу прибула на прощу у св. град і прожила тут рік двоюрідна сестра – моя і благовірного імператора Маврикія. Я взяла її, і ми вирушили до свв. Косьми і Даміана. У храмі я кажу своїй родичці:

– Дивись, моя люба, ось іде старенька, яка подає кожному по дві лепти. Ти не церемонься – візьми.

– Що ж? Хто мені накаже взяти? – заперечила вона з гнівом.

– А все-таки візьми, – кажу їй. – Ця жінка велика в очах Божих. Увесь тиждень вона проводить у пості й що не заробить протягом тижня – все роздає в храмі. Вона вдова і їй уже близько вісімдесяти років від роду. Візьми ж у неї і потім віддаси іншому. Тільки не відкидай милостині старенької.

Під час розмови підходить старенька. Проходячи, вона подавала кожному тихо і мовчазно. Але, подавши моїй родичці, сказала: “Візьми і з’їж”. Коли вона пішла, ми здогадалися, що Бог відкрив нашу розмову:

“Візьми і віддай жебракові”. Моя родичка послала слугу – купити, на дві лепти бобів. Скуштувавши їх, вона стверджувала ім’ям Божим, що боби були солодкі, як мед, не мало дивувалася і прославляла Бога, що дарує благодать рабам Своїм.

128. Життя Аделфія, єпископа Арабеського, і про св. Іоанна Златоуста.

У лаврі св. отця нашого Сави ми відвідали авву Афанасія. Він передав нам те, що сам чув від авви Афіногена, єпископа Петрського, сина ігумені Даміани.
Бабця моя Іаннія мала брата, на ім’я Аделфія, єпископа Арабеського, а сестра його була настоятелькою жіночої обителі. Одного разу єпископ прибув до обителі провідати сестру. Увійшовши у внутрішній монастирський двір, єпископ побачив одну з сестер обителі в припадку біснування, розпростерту по землі. Покликавши сестру, єпископ сказав їй:

– Чи тобі подобається, що сестра зазнає таких мук і безчестя від диявола? Хіба не знаєш, що ти, як настоятелька, повинна будеш відповідати за кожну з сестер?

– Але що ж я можу зробити проти демона? – заперечила сестра.

– Та що ж ти тут робиш стільки років?! – сказав єпископ.

І, створивши молитву, зцілив сестру.

Ось що ще розповів нам авва Афанасій про єпископа Аделфію, а він чув від сестри його, ігумені Іанії. “Коли константинопольського єпископа Іоанна Златоуста заслали в Кукуз, – говорила Іанія, – то він зупинявся в нашому домі. Це справило в нас велику відвагу і любов до Бога. Брат мій Аделфій говорив, як, почувши звістку про смерть блаженного Іоанна на засланні, ним опанувала нестерпна печаль, що цей чоловік, вселенський учитель, який тішив Церкву Божу промовами своїми, помер, позбавлений свого престолу”. “Я просив Бога зі сльозами, – говорив брат, – щоб Він відкрив мені, в якому стані він перебуває і чи зарахований до лику патріархів. Довго я молився про це. Одного разу, прийшовши в захоплення, я побачив вельми благообразного чоловіка. Взявши за праву руку, він привів мене у світле і чудове місце і показав мені проповідників благочестя і вчителів Церкви. Я озирався навколо, намагаючись побачити того, кого бажала душа моя, великого і коханого мого Іоанна. Показавши мені всіх і назвавши кожного по імені, він знову взяв мене за руку і вивів геть. Засмучений тим, що не бачив з отцями св. Іоанна, я пішов за ним. Коли ми виходили, той, хто стояв біля дверей, сказав мені:

– Хто тільки входить сюди, жоден не виходить із сумом.

– Я сумую про те. – кажу я – що я не бачив і з-поміж інших учителів мого найулюбленішого Іоанна, єпископа Константинопольського.

– Ти говориш про Іоанна, проповідника покаяння? – запитав мене мій співрозмовник.

– Так, про нього.

– Людина у плоті не може побачити його: він стоїть перед престолом Божим…”

129. Життя одного відлюдника.

Іншим разом розповідав нам авва Афанасій про те, що чув від авви Афіногена, єпископа Петрського.
У тій країні був стовпник, і всі, хто приходив до нього, стоячи внизу, розмовляли з ним, тому що у нього не було сходів. Якщо який-небудь брат говорив йому: “Бажаю відкрити тобі помисел”. Він лагідно відповідав:

“Увійди в кувуклію”, – і сам сходив в інше відділення стовпа. Таким чином, вони могли розмовляти один з одним: стовпник – зверху, а брат – знизу. І ніхто зі сторонніх, що стояли тут, не чув їхньої розмови. Зі слів авви Афіногена авва Афанасій про того самого стовпника розповів нам таке: два пастухи, які щиро любили один одного, багато років ходили до стовпника і завжди разом. Одного разу прийшов один, таємно від іншого. Довго він стукав у двері, і старець не хотів відчинити йому, тож той, скучивши, пішов. На зворотному шляху зустрівся йому друг його, що йшов також до стовпника. Умовив і першого повернутися із собою, щоб разом обом побувати у старця. Постукали. Старець відповів, щоб увійшов тільки один другий. Увійшовши, той почав благати старця, щоб дозволив увійти і його приятелю. Але старець сказав, що не може прийняти його. На посилені й довгі прохання нарешті відповів: “Бог відвертається від нього, чадо, і я не можу прийняти його”. Повернулися додому, і перший через два дні помер.

130. Поради авви Афанасія.

Той самий авва Афанасій казав: батьки наші до самої смерті дотримувалися стриманості й нестяжательності, а ми тільки розширюємо черево й гаманці. У отців наших перша турбота була про зосередженість у собі самому, а нас займають горщики і рукоділля. Одного разу, – продовжував авва Афанасій, – спало мені на думку: що буде з тими, які подвизаються і з тими, які не подвизаються? Я прийшов у захоплення, і хтось, з’явившись, сказав мені: “Йди за мною”. Він привів мене в місце, все осяяне світлом, і поставив мене біля воріт. Краси цих воріт важко описати. І ми чули всередині воріт нескінченну безліч голосів, що прославляють Бога. Коли ми постукали, хтось із тих, хто був усередині воріт, почувши нас, запитав нас:

– Що вам потрібно?

– Ми бажаємо увійти, – сказав мій путівник.

– Сюди ніхто не увійде з тих, хто проводить життя недбало, – відповідав голос зсередини. – Але якщо бажаєте увійти, йдіть, подвизайтеся, анітрохи не піклуючись про те, що в суєтному світі.

131. Життя авви Закхея.

Схоластик Прокопій Порфіреоніт розповів нам про авву Закхея: два сини мої навчалися в Кесарії. Там відкрилася морова виразка, і я журився про своїх дітей. Не знав зовсім, як вчинити. “Якщо послати за ними й узяти їх, – говорив я собі, – однаково – гніву Божого не уникнеш ніде. Там їх залишити? А якщо вони помруть, і я більше не побачу їх?!” У такій скруті я, нарешті, вирішив: піду до авви Закхея. І те, що він скаже, те й зроблю. Приходжу до св. Сіону – його завжди там можна бачити, але й цього разу я не знайшов його там. Побачивши його на паперті храму Пресвятої Богородиці, розповідаю йому про своїх синів. Вислухавши мене, він звернувся до сходу і, з розпростертими руками, спрямував свій погляд на небо. Минуло дві години в мовчанні. Нарешті, звернувшись до мене, вимовив: “Будь спокійний і не горюй. Діти твої не помруть від морової виразки, і сама виразка через два дні припиниться в Кесарії”. Так і було, за словом старця. Така розповідь схоластика Прокопія!

132. “Авва Закхей отримав цю милість!”

Коли ми прийшли до авви Кипріана, на прізвисько Кукуля, монастир якого стоїть за брамою Кесарії, він розповів нам: коли це місто спустошувала люта й жахлива морова виразка, я зачинився в моїй келії й благав милосердного Господа, щоб Він помилував нас і відвернув грізний гнів Свій. І я чув голос: “Авва Закхей отримав цю милість”.

133. Про св. ченця, який зробив нерухомим ловчого сарацинського на два дні.

У Клізмі язичник сарацин розповідав тамтешнім жителям, а також і нам: одного разу я вирушив на полювання, на гору авви Антонія. Підходжу до гори і бачу ченця, що сидить. У руках у нього була книга, яку він читав. Іду прямо до нього, щоб пограбувати його, а, можливо, і вбити. Але коли я наблизився до нього, він простягнув до мене свою праву руку і сказав: “Стій!” І я простояв дві доби, не в змозі рушити з місця.

– Заради Бога, Якого ти шануєш, відпусти мене, – став я просити.

– Ступай із миром! – сказав чернець. І я отримав можливість піти з того місця, на якому стояв.

134. Життя Феодора пустельника.

В околицях св. Іордана був пустельник, на ім’я Феодор. Одного разу він прийшов до мене в келію і звернувся до мене зі словами:

– Зроби милість, авва Іоанне, пошукай мені книжку, що містить весь Новий Завіт.

Розпитавши, я дізнався, що авва Петро, який був потім єпископом у Халкідоні, має книгу. Приходжу до нього і питаю його про книгу. Він показав мені Новий Завіт на прекрасному пергаменті.

– Скільки коштує? – запитую.

– Три номісми, – каже авва. – Але – ти сам, чи що, хочеш купити чи інший хто-небудь?

– Ні, отче! відлюдник бажає мати її.

– Якщо відлюдник, – каже авва Петро, – то візьми її задарма. Візьми ось і три номісми. Якщо книга сподобається йому, нехай візьме. Якщо ж не сподобається, то купи йому на ці гроші, яку він забажає.

Взявши книгу, я відніс її відлюднику, Той отримав книгу і пішов у пустелю. Минуло два місяці. І відлюдник знову прийшов до мене.

– Знаєш, авва Іоанне, мене турбує думка, що я задарма отримав книгу.

– Не турбуйся, – кажу йому. – Авва Петро багатий і добрий. Він радий цьому.

– Та я-то не заспокоюся, поки не заплачу.

– Але чи маєш ти гроші? – запитую його.

– Ні, – відповів відлюдник. – Але ти дай мені вдягнути волосяницю.

Пустельник був голий. Я дав йому волосяницю і старий головний покрив, і він, пішовши, найнявся працювати при озері, яке влаштовував на Синаї патріарх Єрусалимський Іоанн. Отримуючи щодня плату в п’ять фолерів, він ходив у лавру Іліотську поблизу мене і їв тільки по десяти вовчих бобів, незважаючи на те, що трудився цілий день. Коли з одержуваної плати в нього склалася сума в три номісми, він сказав мені: “Візьми гроші й віддай за книгу. Якщо ж не побажає, поверни книгу”. Я пішов і розповів авві Петру. Той не хотів брати ні грошей, ні книги. Однак я вмовив його взяти гроші й не відкидати праці відлюдника. Повернувшись, я знову вручив книжку відлюднику, і він з радістю пішов у пустелю.

135. Про п’ять дів, які задумали втечу з обителі.

Разом із братом моїм Софронієм прийшли в монастир Євнухів, що поблизу св. Іордану. Там пресвітер монастиря авва Миколай розповідав нам: на його батьківщині (він був із Лікії) є жіночий монастир, у якому живуть близько сорока дів. П’ять із них задумали втекти вночі з монастиря й обрати собі чоловіків. Одного разу, коли всі монастирці заснули, ті взяли одяг і зібралися тікати, але всі п’ять раптом потрапили під дію диявола. Унаслідок цього їм не довелося тікати з монастиря, – навпаки, підносячи подяку Богові, вони сповідували своє гріховне діяння: “Дякуємо всемилостивому Богові, що покарав нас, щоб не загинути душам нашим”.

136. Про благодіяння авви Сизиннія сарацинця.

Авва Іоанн, пресвітер монастиря Євнухів, передав нам почуте ним від пустельника авви Сизиннія: одного разу до мене в печеру, що поблизу Іордану, прийшла сарацинка. Я співав у цей період третій час. Увійшовши в печеру, вона роздяглася догола і лягла переді мною. Я, однак, не зніяковів, але продовжував звершувати правило з усім спокоєм і зі страхом Божим. Закінчивши молитву, кажу їй сирійською:

– Встань. Я поговорю з тобою і тоді зроблю для тебе, що тобі потрібно.

Вона встала.

– Християнка ти чи язичниця? – запитую її.

– Християнка.

– Що ж – хіба ти не знаєш, що за блуд буде покарання?

– Так, знаю.

– Навіщо ж ти шукаєш блуду?

– Я голодна.

– Перестань грішити і приходь до мене щодня. Я буду ділитися з тобою тим, що Бог пошле. Відтоді вона приходила до мене щодня, і я давав їй їжу, що Бог посилав, доти, доки не пішов з тієї місцевості.

137. Розповідь авви Іоанна про авву Каллініку.

Іншим разом розповідав мені авва Іоанн: коли я був ще молодий, з’явилося в мене сильне бажання сходити до великих і славних старців, щоб отримати від них благословення й отримати духовне повчання. Я чув про авву Каллініка, який жив у затворі в монастирі авви Сави. Попросивши одного з наближених, щоб він привів мене до нього, я вирушив. Брат, який взявся представити мене, посадив мене біля вікна, а сам довго з ним розмовляв. Я в цей час розмірковував сам у собі: старець ніколи не бачив мене і не надасть мені прихильного прийому. Відійшовши від вікна, брат велів мені підійти вклонитися старцю і прийняти від нього благословення, при цьому сказав старцю:

– Помолися, отче, за раба твого цього, він уперше прийшов сюди.

– А я все-таки знаю його, чадо моє. Двадцять днів тому я ходив до св. Іордану. Він зустрівся зі мною на шляху і сказав мені: “Помолися за мене”. Я запитав його: “Як тобі ім’я?” – Він відповідав “Іоанн”. Ось відтоді я і знаю його.

Почувши це, я зрозумів, що в той момент, коли я наважився йти до нього, Бог відкрив йому моє ім’я, і хто я.

138. Про авву Сергія пустельника і про ченця язичника.

Ось ще розповідь того ж старця: коли відлюдник авва Сергій, покинувши Синай, жив у Руві, надіслав сюди в монастир одного молодого ченця, щоб його охрестили. Коли ми запитували, навіщо йому хреститися, слуга авви Сергія – теж авва Сергій – сказав нам: “Він прийшов до нас, щоб жити разом із нами в пустелі”. Я, як слуга, його прийняв і спершу довго його вмовляв, щоб він спершу випробував себе, чи здатний він до такого способу життя. Дізнавшись про його тверду рішучість, я наступного дня привів його до старця. Тільки-но старець побачив його, перш ніж я вимовив слово, сказав мені:

– Чого бажає цей брат?

– Він просить дозволу залишитися з нами.

– Повір мені, брате: він ще не хрещений. Відведи його в монастир Євнухів, щоб його охрестили у св. Іордані.
Вражений цими словами, я став розпитувати брата, який прийшов, хто він і звідки. Він відповідав мені, що прийшов із Заходу, що батьки його були язичниками. І він сам не знає, хрещений він чи ні. Тоді, оголосивши його, ми охрестили його в Іордані. І він залишився в монастирі завдяки Богові.

139. Пророкування авви Сергія про Григорія, ігумена фаранської обителі.

Про цього ж пустельника авву Сергія учень його авва Сергій вірменин розповідав нам: Авва Григорій, який був настоятелем лаври Фаранської, багато докучав мені проханнями, щоб я привів його до старця. Одного разу я вирішив виконати його прохання. Старець у той час перебував в околицях Мертвого моря. Побачивши авву Григорія, старець любовно облобизав його і, принісши води, омив йому ноги. Весь той день він розмовляв із гостем про користь душевну, а наступного дня відпустив його. Після відходу авви Григорія я кажу старцю:

– Чи знаєш, отче? Я дуже зніяковів. Скільки єпископів, пресвітерів і багатьох інших я приводив до тебе, і ти ніколи нікому не омивав ніг, крім одного авви Григорія.

– Чадо! Хто такий авва Григорій, я не знаю, – відповів старець. – Знаю тільки те, що я приймав у своїй печері патріарха. Я бачив на ньому омофор, а в руках св. Євангеліє. Так і сталося. Через шість років Бог удостоїв авву Григорія стати патріархом у Феополі, як передбачав старець.

140. Життя Григорія, патріарха Феопольського.

Деякі зі старців розповідали про авву Григорія, патріарха Феопольського, що він особливо вирізнявся чеснотами: милостині, непам’яткозлобію і даром сліз. У нього було велике співчуття до грішників. Все це часто ми відчували на собі самих.

141. Відповідь авви Олімпія.

Один брат відвідав авву Олімпія в лаврі авви Герасима, що поблизу св. Іордану.

– Як можеш ти переносити настільки сильну спеку і таку безліч комах? – запитав брат старця.

– Я терплю комах (скніпи), щоб уникнути невсипущого червяка, так само переношу і спеку, боячись вогню вічного. Усе це тимчасово, а те не має кінця.

142. Відповідь авви Олександра.

Інший брат прийшов одного разу в лавру авви Герасима, до ігумена авви Олександра.

– Авва, – сказав гість, – я бажаю піти зі свого теперішнього місцеперебування, тому що дуже сумую.

– Вірний знак, – відповів авва Олександр, – що ти зовсім не думаєш ні про вічні муки, ні про царство небесне. Інакше тобі не було б нудно.

143. Життя Давида отамана розбійників, що став потім ченцем.

Після прибуття до Фіваїди, ми прийшли в місто Антіное до софіста Фівамона, заради користі душевної. Він розповів нам: в області міста Гермополіса був один розбійник, на ім’я Давид. Він багатьох пограбував, скоїв багато вбивств – словом сказати: зробив стільки зла, як ніхто. Одного разу, займаючись розбоєм, він перебував на горі разом зі своєю зграєю чоловік тридцять. Тут він прийшов до тями і став журитися про скоєні ним злодіяння. Кинувши свою зграю, він прийшов у монастир і постукав у ворота. Вийшов воротар.

– Що тобі потрібно? – запитав він його.

– Хочу стати ченцем, – відповідав отаман.

Воротар пішов і доповів авві. Авва вийшов і побачив, що перед ним – старий.

– Як ти будеш жити тут? – запитав авва. – Тут браття перебувають у великій праці, у великому подвигу. А ти все життя прожив не так. Де ж тобі витримати монастирське правило?

– Ні, я все буду виконувати, – просив той, – тільки прийми мене.

Але старець залишався непохитним.

– Не можеш виконати! – говорив.

– Ну, так знай! – вигукнув отаман, – що я – Давид, отаман розбійників, і прийшов сюди заради того, щоб оплакати свої колишні гріхи. Якщо ти не приймеш мене, присягаюся тим, хто живе на небесах, що я повернуся до старого промислу, приведу сюди мою зграю, всіх вас переб’ю і зітру з лиця землі монастир ваш!
Почувши це, старець ввів його в монастир, постриг і одягнув у чернечий одяг. І, почавши подвизатися, він перевершив усіх стриманістю, послухом і смиренномудрістю, а в монастирі було близько сімдесяти ченців. Він усіх повчав своїм життям, усім служив прикладом. Одного разу він сидів у своїй келії, і йому постав ангел Господній.

– Давид, Давид, Господь Бог пробачив тобі гріхи твої – і відтепер ти будеш здійснювати знамення.

– Не можу повірити, – відповів він ангелу, що за такий короткий час я заслужив прощення моїх гріхів, які численніші за пісок морський.

– Якщо я не помилував Захарії, який не повірив мені, коли я сповістив йому про народження сина, але зв’язав язик його, як покарання за невір’я словам моїм, – чи помилую тебе? – сказав ангел. – Відтепер ти позбавлений будеш дару слова…

– Як!? Коли я був у світі і робив безбожні справи і кровопролиття, – вигукнув Давид, кинувшись до ніг ангела,

– я міг говорити, а тепер, бажаючи служити Богові і підносити Йому хвалу, тепер чи зв’яжеш ти мій язик!?…

– Ти не будеш позбавлений дару слова під час Божественної служби, а в решту часу мовчатимеш назавжди!
Так і було. І багато знамень явив Бог через нього. Він співав псалми, але інших промов – ні довгих, ні коротких – ніхто не чув від нього. Той, хто розповів нам це, додав, що йому часто доводилося бачити його. І за це він прославляв Бога.

144. Повчання одного старця в Келліях.

Один брат повчав братію в Келліях:

“Не побажаємо бути рабами єгипетських задоволень, які роблять нас рабами губителя фараона.

О, якби люди мали таке прагнення до добра, яке мають до зла! О, якби вони свою любов до театрів, до пустопорожніх святкувань, свою жадібність, марнославство і неправду змінили на любов до благочестя! Тоді ми пізнали б, як ми високо поставлені Богом і яку силу маємо проти демонів.

Немає нічого вищого за Бога, немає нічого Йому рівного, немає нічого, що хоч трохи наближалося б до рівності з Ним. Що ж може бути міцнішим, що блаженнішим за того, кому Бог допомагає?
Бог всюдиприсутній, але – ближче до благочестивих і подвизаються, до тих, які славляться не одним сповіданням віри, але сяють справами. А де Бог, хто посміє будувати підступи? Або хто матиме силу шкодити?

Міцність людини не в її природі: вона непорочна; але в (святій) рішучості з Божою допомогою. Будемо, чада, дбати про душу, як дбаємо про тіло!

Будемо збирати цілющі засоби для душі, тобто, благочестя, справедливість, смиренномудрість, послух. А найбільший лікар душ, Христос, близький до нас і завжди готовий вилікувати нас. Не будьмо ж недбайливими ….

Господь наставляє нас бути стриманими, а ми, нещасні, завдяки розпещеності, все більше і більше прагнемо до задоволень.

“Віддаймо себе Богові, – за словом Павла, – як ожилі з мертвих” (Рим. 6:13). Не озираючись назад, забудемо старе, прагнутимемо, відповідно до нашого призначення, до нагороди вищого звання (Флп. 3:13,14).

Один брат запитав старця:

– Чому я постійно засуджую братів?

– Тому що ти ще не пізнав себе самого. Хто знає себе, той не дивиться на інших.

145. Життя бл. Геннадія патріарха Константинопольського і про читачку його Харисію.

Ми прибули в кіновію на відстані дев’яти миль від Олександрії, і знайшли там двох старців, які сказали нам, що вони були пресвітерами Константинопольської церкви. Вони нам розповідали про блаженного Геннадія, патріарха Константинопольського, що він вирізнявся великою лагідністю, чистотою і стриманістю.
Багато хто докучав йому через одного клірика, вельми поганої поведінки, на ім’я Харисія. Покликавши клірика, патріарх намагався напоумляти його, але напоумлення анітрохи на нього не діяли. Тоді наказав покарати за правилами отцівськими і церковними. Але покарання не принесло жодної користі: справа доходила до чаклунства і вбивства… Ось патріарх закликає до себе одного з апокрисіаріїв, посилає його до св. Елевферія (Харісій був читцем при його храмі) і доручає йому сказати: “Св. Елевферію, один із твоїх воїнів багато грішить. Або виправ його, або відлучи!” Апокрисіарій вирушив до храму св. мученика Елевферія і став перед жертовником. Звернувшись до гробниці мученика, простягнув руки свої і вигукнув: “Святий мучениче Христовий, патріарх Геннадій оголошує тобі через мене, грішного: “Твій воїн багато грішить. Або виправ його, або відлучи!” І наступного дня нечестивець був знайдений мертвим… Усі були вражені жахом і прославили Бога.

146. Видіння Євлогія, патріарха Константинопольського.

Ми були в Еннаті, у кіновії “Тугара”. Настоятель кіновії авва Міна розповідав нам про св. папу Євлогія: одного разу вночі, здійснюючи в себе в домовому храмі єпископії правило, він побачив, як поруч із ним стояв архідиякон Юліан. Побачивши його, він здивувався, що він наважився увійти без доповіді. Однак промовчав. Закінчивши псалмоспів, папа зробив земний уклін. Зробив те ж саме і той, хто з’явився йому в образі архідиякона. Вклонившись, папа встав, але той залишався простягнутим на підлозі.

– Доки ж ти будеш лежати? – сказав папа, звернувшись до відвідувача.

– Якщо ти не простягнеш руку і сам не піднімеш мене, – відповідав він, – я не можу встати.
Тоді авва, простягнувши руку і взявши його, підняв. Потім продовжував славослів’я. Трохи згодом озирнувшись, він уже нікого не побачив. Після закінчення ранкових молитов, він покликав свого келейника і запитав його:

– Чому ти не сказав мені про прихід архідиякона, і він без доповіді прийшов до мене, та ще й уночі?

Келейник запевняв, що він нікого не бачив, і ніхто не входив. Не повіривши йому, папа сказав:

– Піди – поклич сюди воротаря.

Воротар з’явився. Папа запитав його:

– Чи не приходив сюди архідиякон Юліан?

Той із клятвою стверджував, що не приходив і не йшов. І тільки тепер папа заспокоївся. Вранці з’явився архідиякон Юліан для благословення. Папа запитав його:

– Навіщо ти, архідиякон, порушив порядок і сьогодні вночі прийшов до мене без доповіді?

– Молитвами твоїми, владико, я не приходив сюди, та я з дому зовсім не відлучався – до цієї години.

Тоді великий Євлогій зрозумів, що йому являвся мученик Юліан, щоб спонукати його спорудити його храм, тому що від часу він розвалювався і загрожував падінням. Шанувальник мученика блаженний Євлогій з великою готовністю простягнув руку свою і спорудив його храм, збудувавши його від заснування і благоліпно прикрасивши, як личить храму мученика.

147. Чудесне виправлення листа блаженного папи Лева Флавіану.

Ось що ще розповів нам авва Міна, настоятель тієї ж кіновії, як почуте від самого авви Євлогія папи Олександрійського. Коли я був у Константинополі, я користувався приязню архідиякона римської церкви пана Григорія, чоловіка вельми доброчесного. Він мені розповідав про найсвятішого і блаженнійшого Лева, папу Римського. У римській Церкві записано переказ, що папа, написавши своє послання до св. Флавіана, патріарха Константинопольського, проти нечестивих Євтихія і Несторія, поклав його на гробницю верховного апостола Петра і, перебуваючи в молитві, пості та уклінному поклонінні, просив верховного учня: “Якщо я, як людина, щось пропустив, ти, якому довірено Церкву й цей престол від Господа, і Бога, і Спаса нашого, Іісуса Христа, сам виправ написане мною”. Через сорок днів Апостол з’явився йому під час молитви і сказав: “Прочитав і виправив”. Взявши послання з гробу св. Петра, папа розгорнув його і знайшов виправленим рукою Апостола.

148. Видіння Феодора єпископа Дарни Лівійської про того ж блаженного Лева.

Найсвятіший єпископ міста Дарни в Лівії Феодор розповів нам: коли я був синкєллом св. папи Євлогія, я побачив уві сні благоліпного і великого мужа, який говорив мені:

– Сповісти про мій прихід папу Євлогія.

– Хто ти, владико, і як накажеш сповістити про тебе?

– Я – Лев, папа Римський, – відповідав мені той, хто з’явився.

Увійшовши до папи Євлогія, я сповістив йому: “Святіший і блаженнійший папа Лев, предстоятель Церкви Римської, бажає поклонитися вам”. Папа Євлогій, щойно почув, негайно встав і поспішив йому назустріч. Після взаємних привітань, звершивши молитву, вони сіли. Тоді воістину чудовий і богоносний Лев звернувся до папи Євлогія зі словами:

– Чи знаєш, навіщо я прийшов до вас?

– Ні, – відповів папа Євлогій.

– Я прийшов подякувати вам за те, що ви чудово і сильно заступилися за моє послання, яке я написав до брата нашого Флавіана, патріарха Константинопольського, розкрили мою думку і заградили уста єретиків.

Знай, брате, що ви не мені тільки догодили своїм подвигом, а верховному Апостолу Петру і насамперед Самій, проповідуваній нами, Істині, Яка є Христос, Бог наш.

Побачивши не раз, але тричі це сновидіння і переконаний триразовим видінням, я розповів про нього св. папі Євлогію. Він, вислухавши мене, заплакав. Простягаючи руки до неба, він подякував Богові, кажучи: “Дякую Тобі, Господи Христе Боже наш, що удостоїв мене, негідного, бути проповідником Твоєї істини, і заради молитов служителів Твоїх Петра і Лева доброта Твоя прийняла малу ревність мою, як дві лепти вдовиці”.

149. Розповідь Аммоса, патріарха Єрусалимського про св. Лева папу Римського.

Коли авва Аммос прийшов до Єрусалима і був висвячений на патріарха, прийшли вклонитися йому всі настоятелі монастирів. Серед них був і я зі своїм ігуменом. І ось патріарх почав говорити отцям: “Моліться за мене, отці, тому що на мене покладено великий і непідвладний тягар, і чимало страшить мене патріарше служіння. Петру, Павлу, Мойсею і подібним до них під силу пасти розумні душі, а я – бідний грішник. Але найбільше лякає мене труднощі рукоположення. Я читав, що блаженний Лев, колишній предстоятель Церкви Римської, протягом сорока днів перебував при гробі Апостола Петра в безперервній молитві та пості, просячи Апостола, щоб він заступався за нього перед Богом і випросив йому відпущення його гріхів. Після сорока днів, апостол Петро з’явився йому і сказав: “Я молився за тебе, і прощені тобі всі твої гріхи, крім – рукоположення. Ось у цьому тільки ти сам повинен будеш дати звіт, чи правильно висвячував ти поставлених тобою”.

150.Повість про єпископа містечка Ромілли.

Авва Феодор розповідав нам, що за тридцять миль від Рима розташоване містечко Ромілла. Там був єпископом великий і доброчесний чоловік. Одного разу кілька людей із Ромілли прийшли до блаженнійшого папи Римського Агапіта й обмовили перед папою свого єпископа в тому, що він їсть з освяченої посудини. Папа, вражений цією звісткою, посилає двох кліриків, які пішки привели до Риму зв’язаного єпископа і кинули до в’язниці. Єпископ провів три дні в темниці, і настав недільний день. На світанку недільного дня папа бачить уві сні, що хтось каже йому: “Цієї неділі ні ти, ні ніхто з кліриків або єпископів, які перебувають у місті, не звершуватиме літургії, але нехай звершить її єпископ, якого ти тримаєш ув’язненим у в’язниці. Я бажаю, щоб він звершив сьогодні літургію”. Папа прокинувся і дивувався щодо видіння. Таке звинувачення звели на нього – і він звершуватиме літургію!? Але, заснувши, він у видінні чує той самий голос: “Я сказав тобі, що єпископ, який перебуває під вартою, нехай звершить літургію!” І втретє те саме видіння повторилося, і той самий голос чув здивований папа. Прокинувшись, він посилає до в’язниці за єпископом і став його розпитувати: “Чим ти займаєшся?” На всі розпитування єпископ повторював тільки одне: “Я грішник”. Не добившись нічого більше від єпископа, папа сказав йому: “Сьогодні ти будеш звершувати літургію”. Єпископ стояв перед св. престолом, папа стояв біля нього, і диякони оточували престол. І став єпископ звершувати св. підношення… Він уже закінчував молитву св. приношення, але, перш ніж завершити її, почав знову знову знову, а потім утретє і вчетверте починав святе приношення, не закінчуючи його… Усі були здивовані такою повільністю… Тоді папа сказав єпископу: “Що це значить, що ти ось чотири рази виголосив святу молитву і все не можеш її закінчити?” Єпископ відповів: “Вибач мене, св. папа, я не бачив, за звичаєм, сходження Св. Духа, тому й не закінчував молитви. Але віддали від св. престолу диякона, що тримає рипіду, бо я сам не смію сказати йому”. Диякон пішов, за наказом св. Агапіта, негайно єпископ і папа побачили натхнення Св. Духа. Покров, що лежав на св. престолі, піднявся сам собою й осяяв протягом трьох годин папу, єпископа і всіх дияконів, які стояли перед св. престолом… Тоді св. Агапіт зрозумів, що цей єпископ великий перед Богом, і обмовлений. І засмучуючись про те, що заподіяв йому прикрість, дав собі слово ніколи більше не вирішувати будь-чого необдумано, але обачно і терпляче.

151.Розповідь авви Іоанна персіянина про божественного Григорія, папу Римського.

Коли ми прибули в Келлії до авви Іоанна персидського, він розповідав нам про блаженнійшого єпископа Римського Григорія Великого.

Я ходив до Риму на поклоніння гробам свв. апостолів Петра і Павла. Одного разу я стояв у місті й побачив, що йде папа Григорій, і що йому доведеться проходити повз мене. Я зважився поклонитися йому. Помітивши мій намір, кожен з його свити, один перед одним, говорили мені: “Авва, не кланяйся!” Але я не розумів, чому це, і вважав зовсім непристойним не вклонитися папі. Коли папа наблизився до мене, помітивши мій намір поклонитися йому – кажу, – як перед Богом, браття! – Папа перший кинувся переді мною на землю і не раніше встав, як я перший став на ноги. І облобизувавши мене з великою смиренномудрістю, зі своїх рук дав мені три номісми і наказав дати мені ще кусуллій і все потрібне. Я прославив Бога, який дарував йому таке смирення, милосердя і любов до всіх.

152. Життя авви Маркела скітіота, з лаври Келлій, і його настанови.

Ми прийшли в лавру Келлій до авви скитського – Маркелла. Бажаючи бесідою принести нам користь, старець розповів нам таке: коли я жив ще на батьківщині (він був родом з Апамеї), там був наїзник на ім’я Філерем (з грецької – пустелелюбець). Одного разу він був переможений у змаганні й не отримав пальми, і люди його партії піднялися й почали кричати: “Філерем не отримує пальми в місті”. Після мого віддалення в скит траплялося, що іноді здолав мене помисел піти в місто або в селище – я негайно говорив собі: “Маркел! Філерем у місті не отримує пальми”. І з милості Христа, ці слова так діяли на мене, що я не виходив зі скиту протягом тридцяти п’яти років, доки не прийшли варвари, які розорили скит, а мене продали в рабство в Пентаполь.

Той самий авва Маркелл розповів нам ніби про іншого скитського старця (а це був він сам). Одного разу вночі він встав для звершення правила. Почав правило – і чує звук труби ніби на війні. Збентежений цим, старець розмірковував: звідки цей звук? Воїнів тут немає, час мирний. Серед цих роздумів, він бачить біля себе демона, який сказав йому: “Ні, тепер війна! Якщо ж не бажаєш воювати і піддаватися нападам, ступай – лягай і спи, і не потерпиш нападів”. Іншим разом старець говорив нам: “Повірте мені, чада, ніщо так не обурює, не турбує, не дратує, не вражає, не нищить, не ображає і не озброює проти нас демонів і самого винуватця зла сатану, як постійна вправа в псалмоспіві. Усе священне Писання корисне, і читання його не мало завдає неприємностей демонові, але ніщо настільки не розтрощує його, як Псалтир. Подібно до того, як серед народу – якщо одна частина його прославляє царя, інша не ображається цим, не озброюється проти тих, хто прославляє, і тільки, зазнавши образ, обурюється та підніметься проти них, так і демони: вони не стільки засмучуються й обурюються читанням Святого Письма, як співом псалмів. Вправляючись у псалмоспіві, ми, з одного боку, підносимо молитву Богові, з іншого – проклинаємо диявола. Так, ми молимося, вимовляючи: “помилуй мене, Боже, за великою милістю Твоєю, і за великою кількістю щедрот Твоїх, очисти беззаконня моє” (Пс. 50:3); також: “не відверни мене від лиця Твого, і Духа Твого Святого не вилучи з мене” (Пс. 50:13); “Не відринь мене, коли я постарію, коли виснажиться сила моя, не полиш мене!” (Пс. 70:9). З іншого боку, проклинаємо демонів: “нехай воскресне Бог, і нехай розточаться вороги Його, і нехай тікають від лиця Його ті, хто ненавидить Його” (Пс. 67:2); так само: “розточи язики, що хочуть сваритися” (Пс. 67:31). “Побачив нечестивого, що звеличувався і височів, як кедри Ліванські. І мимоидох, Але час проминув, і ось, нема його; я шукав його, але й місця його не лишилося” (Пс. 36:35-36); ще: “меч… нехай ввійде в серця їхні” (Пс. 36:15); або також: “рів изры, и ископа и, и падет в яму, юже соделала. Обернеться хвороба його на главу його, і у верх його неправда його зійде” (Пс. 7:16-17).
Говорив також старець:

“Повірте мені, чада, велика честь і хвала, якщо хто, зрікшись царства, стане ченцем, тому що духовні блага вищі від чуттєвих, так само як, навпаки, сором і ганьба ченцю, що відмовився від свого звання, – хоч би він і придбав царство.

Людина спочатку була подібна до Бога. Відпавши від Бога, уподібнилася тваринам.
Сама природа, браття, збуджує нас до пристрастей. Але посилене подвижництво погашає їх. Пізнай на самому досвіді добре життя, і тоді не будеш боятися його, як чогось неможливого.
Не дивуйся тому, що, будучи людиною, можеш стати рівним ангелам. На тебе чекає слава, однакова з ангелами, і сам Подвигоположник обіцяє її тим, хто подвизається.

Ніщо так не наближає ченців до Бога, як прекрасна, свята і боголюбезна чистота серця – вона прикрашає нас і робить нас здатними ніколи не віддалятися від Бога. Про неї свідчить Всесвятий Дух устами божественного Павла (1Кор. 7:35).

Чада, надамо шлюб і народження чад мирським! Але погано, якщо і вони дивляться тільки на землю, жадають тимчасових благ і не дбають про прийдешні, не шукають здобуття вічних скарбів і не можуть відмовитися від тимчасових.

Поспішаймо втекти від плотського життя, подібно до Ізраїлю, що втік від рабства єгипетського.
Браття, нам обітовані світлі й найсолодші дари Божі замість грубих задоволень світу.
Будемо уникати матері всіх зол – сріблолюбства!”

153. Відповідь ченця братові мирянину.

У Константинополі були два брати – мирянина. Вони були дуже побожні й багато постили. Один із них прийшов у Раїф, відрікся від світу і став ченцем. Потім прийшов до нього в Раїф брат, що залишився в миру, – провідати брата ченця. Живучи в брата, мирянин побачив, що чернець, брат його, вживає їжу о дев’ятій годині, і, спокусившись, сказав йому: “Брате, у світі ти не їв їжі до заходу сонця”. Чернець відповів йому: “Це правда, брате! Але в миру я насичувався через вуха: порожня людська слава і похвали не мало живили мене і полегшували труди подвижництва”.

154.Життя Феодора мирянина, людини Божої.

Авва Іоанн воск говорив нам: троє нас, пустельників, прийшли до авви Миколи, що жив біля потоку Бетасимського. Це – між св. Елпідієм і монастирем, так званим “Чужоземним”. Увійшовши до нього в печеру, ми побачили там одного мирянина. Почалася жаліслива бесіда. Авва Миколай звернувся до мирянина:

– Скажи ж і ти нам що-небудь.

– Що ж я, мирська людина, можу сказати вам корисного? О, якби я собі самому міг принести користь! – відповів той.

– А все-таки ти можеш сказати що-небудь, – заперечив старець.

Тоді мирянин розповів нам: “Ось уже двадцять два роки, як сонця ніколи не бачило мене за їжею, крім суботніх і недільних днів. Я живу працівником у селі в одного багатого, але несправедливого і жадібного чоловіка. Прожив я в нього п’ятнадцять років, працюючи день і ніч. Він не хоче віддавати мені плати і щороку чимало ображає мене. Але я сказав собі: “Феодоре, якщо ти винесеш життя в цього чоловіка, він приготує тобі царство небесне замість плати, яку ти заслужив… Тіло своє я зберіг досі чистим від дотику до жінки”… Вислухавши це, ми отримали велику користь для душі.

155.Розповідь авви Іордана про жорстокість сарацинів.

Ось що ще розповів нам авва Іордан про авву Миколая. Старець розповідав: за царювання благовірного імператора Маврикія, коли сарацинський ватажок Намес здійснював грабунки, я проходив поблизу Аннона й Едона. Побачив трьох сарацинів і при них юнака чудової краси, років двадцяти. Це був бранець. Побачивши мене, юнак став зі сльозами благати мене, щоб я звільнив його. Я почав просити сарацинів, щоб вони відпустили його.

– Не пустимо! – відповів мені по-грецьки один із них.

– Візьміть краще мене, а його відпустіть, – сказав я. – Адже він не може винести горя.

– Не пустимо! – сказав мені той самий.

– І викупу не візьмете за нього? Віддайте мені його. Я візьму його з собою і принесу вам, що забажаєте.

– Не можемо віддати тобі його, – заперечив мені сарацин, – тому що ми обіцяли нашому жерцеві: якщо знайдемо що-небудь хороше з полону, принесемо йому для жертвопринесення. А ти краще йди геть, а не то знесемо і тобі голову. Тоді, впавши перед Богом, я вимовив: “Спасителю наш, Господи Боже, спаси раба Твого!” І негайно три сарацини, охоплені сказом, оголили мечі й порубали один одного. Я взяв юнака до себе в печеру, і він не побажав піти від мене, але відрікся від світу. Проживши ченцем сім років, помер. Родом він був із Тиру.

156.Відповідь старця філософам.

Два філософи прийшли одного разу до старця і просили сказати їм слово повчання, але старець мовчав.

– Що ж ти не відповідаєш нам, отче? – запитали філософи.

– Що ви філологи, тобто любослови – це я знаю, але водночас запевняю вас, що ви зовсім не філософи. Доки будете вчитися говорити – ви, які ніколи не знають, як і про що говорити? Ось вам предмет для вашої філософії – розмірковувати невпинно про смерть. І рятуйте себе в безмовності й тиші!

157.Розповідь про песика, що показав шлях братові.

Я і софіст Софроній – прийшли в лавру Каламон, що поблизу св. Іордану, до авви Олександра. У нього ми побачили двох ченців Сувівського Сирського монастиря. Вони розповіли нам: за десять днів приходив сюди чужоземний старець. Зайшовши в Сувів Бессов, зробив пожертвування. Потім, звернувшись до настоятеля, сказав: “Зроби милість, пішли в сусідній монастир Сіров, щоб прийшли й отримали пожертвування. Та нехай уже дадуть знати і в монастир Хорембський, щоб прийшли по те саме”. Авва послав одного брата до ігумена Сувіна Сирського. Брат прийшов до ігумена і каже:

– Ступай у монастир Бессів, та сповісти й Хорембу, щоб прийшли і звідти.

– Вибач, брате, – відповів старець, – мені зовсім нікого послати. Будь такий добрий, сходи, будь ласка, і скажи їм сам.

– Але я ніколи не ходив туди і не знаю дороги, – сказав брат.

Тоді старець сказав собачці: “Іди з братом у монастир Хорембський, щоб він дав туди звістку”. І собака пішов із братом і довів його до воріт монастиря. Ті, хто розповідали це, показали нам і собаку, тому що він був із ними.

158.Про осла, який служив в обителі Марес.

В околицях Мертвого моря є гора, під назвою Марес. На горі живуть відлюдники. У них є сад, у шести верстах, біля підошви гори, при морській затоці. Садом завідував один із них. Щоразу, як відлюдники збиралися в сад по овочі, вони випоювали віслюка і говорили йому: “Ступай у сад до садівника і принеси нам овочів”. І віслюк, один вирушав до садівника. Ставши біля дверей, він ударяв головою у двері. І одразу садівник, навантаживши його овочами, відпускав. Можна бачити, як осел щодня ходить один і служить тільки старцям, не підкоряючись нікому іншому.

159.Життя авви Софронія воска, і вмовляння Міни, ігумена кіновії Севериана.

Авва Міна, настоятель монастиря авви Северіана, розповідав нам про авву Софронія, воска: він подвизався в околицях Мертвого моря протягом сімдесяти років. Ходив нагим, харчувався тільки рослинами і не їв нічого іншого.

Передавав нам також і те, що чув із вуст самого подвижника: “Я молив Господа, щоб демони не наближалися до моєї печери. І я бачив, що вони на три стадії підходили до печери, але не могли наблизитися”. Так говорив авва Софроній: сам авва Міна повчав братію в монастирі: “Чада мої, будемо уникати світських розмов. Вони, як відомо, приносять шкоду, особливо молодим. У будь-якому віці – старий і малий – повинні приносити покаяння, щоб заслужити життя вічне, яке принесе велику славу і честь – молодим за те, що вони в квітучому віці, в самому розпалі пристрастей, підхилили шию свою під ярмо цнотливості, – старцям за те, що змогли викорінити засвоєну протягом багатьох років злу звичку”.

160.Про явище демона одному старцю у вигляді отрока, як би сарацина.

Павло, настоятель монастиря авви Феогнія, розповідав нам: “Ось що говорив мені один старець-подвижник: одного разу я сидів у своїй келії та займався рукоділлям: плете кошики та співав псалми, як раптом крізь вікно увійшов до келії начебто отрок-сарацин, вбраний в азарій і, ставши переді мною, почав танцювати.

– Старий, чи добре я танцюю? – запитав мене. Я нічого не відповідав.

– Як тобі подобається мій танець, старий? – знову запитав він мене. З мого боку – повне мовчання.

– Що ж, по-твоєму, негідний старий, ти, чи що, велику справу робиш? Так я тобі скажу, що ти збрехав у шістдесят п’ятому, у шістдесят шостому і в шістдесят сьомому псалмах. Тоді я встав і впав перед Богом, і він негайно зник”.

161.Життя авви Ісаака з Фів, і про явлення йому демона у вигляді юнака.

У Фіваїді є місто Лікос. Від міста на відстані шести миль – гора, на якій мешкають ченці: одні – в печерах, інші – в келіях. Прийшовши туди, ми з’явилися до авви Ісаака, родом із Фів. Ось що розповів нам старець: “Тому, про що я хочу розповісти вам, минуло п’ятдесят два роки. Одного разу я займався своїм рукоділлям, плів велику сітку від комарів. Зробивши помилку, я дуже сумував, що не міг знайти її. Цілий день я роздумував і не знав, що робити, як раптом крізь вікно входить юнак і каже мені:

– Ти помилився. Дай-но мені, я виправлю.

– Йди геть! – кажу йому. – Геть від мене…

– Але, адже, ти введеш себе в ваду, якщо погано спрацюєш.

– Це – моя справа…

– Але мені шкода тебе, що втратиш даром свою працю.

– На зло принесло тебе сюди…

– Так, адже ти сам змусив мене прийти сюди, і ти – мій…

– Чому це?

– Та тому, що ти три неділі причащаєшся, таячи злобу на свого сусіда.

– Брешеш ти…

– Ні, не брешу. Ти злишся на нього через сочевицю. Чи не так? А я – дух злопам’ятства, і ти відтепер мій…

Почувши це, я вийшов із келії, поспішив до брата, вклонився йому в ноги, і ми примирилися. Повернувшись у келію, я знайшов, що він спалив сітку і рогожу, на якій я молився, лютуючи на наше примирення”.

162.Відповідь авви Феодора Пентапольського щодо дозволу на вино.

За двадцять миль від Олександрії є лавра, звана Каламон, що лежить у середині між Октодекатом і Мафорою. Туди ми прибули разом із софістом Софронієм до авви Феодора і запитали його:
– Чи добре, отче, якщо ми прийдемо до когось або до нас прийде хто-небудь, і ми дозволили б на вино?
– Ні! – відповідав старець.
– А як же дозволяли древні отці?
– Стародавні отці були великі й сильні – вони й могли дозволяти і знову забороняти. А наш рід, чада, не може дозволяти і забороняти. Якщо ми дозволимо, то вже не витримаємо суворого подвижництва.

163.Життя авви Павла з Еллади.

Авва Олександр у Каламонському монастирі, що поблизу св. Іордану, розповідав нам: одного разу я був у авви Павла з Еллади в його печері, і ось хтось, підійшовши, постукав у двері. Старець пішов і відчинив йому. Потім виніс хліб і мочені боби, запропонував тому, хто прийшов, і той став їсти. Я подумав, що це – мандрівник, але, виглянувши у вікно, бачу, що це – лев.

– Навіщо, старче, ти годуєш його? – скажи мені.

– Я заповідав йому не нападати ні на людину, ні на худобу. Приходь, сказав я йому, щодня до мене, і я буду давати тобі корм. І ось сім місяців як він приходив до мене двічі на день, і я годую його.

Через деякий час я знову прийшов до нього, щоб купити посудини для вина.

– Ну, що, старче, як твій лев?

– Погано! – відповідав він.

– Що ж таке сталося?

– Учора приходить до мене по їжу, і я бачу підборіддя його в крові. Що це означає? – запитую. Ти не послухався мене і їв м’ясо? Благословенний Господь! Не буду більше годувати тебе їжею батьків, кровожерливий! Йди геть! Але він не хотів іти. Тоді, взявши мотузку і звивши її втричі, тричі вдарив його і прогнав.

164.Відповідь авви Віктора малодушному ченцеві.

Одного разу в Елуську лавру зайшов брат до авви Віктора затворника і сказав йому:

– Що мені робити, отче: долає мене недбальство…

– То – хвороба душі, – відповідав старець. Подібно до того, як хворі очима, коли хвороба посилюється, не можуть дивитися на світло, вважаючи його надто яскравим для себе, тим часом як здоровим воно зовсім не здається яскравим, так і недбайливі: від незначної недбалості вони вже занепокоєні, тим часом як бадьорі духом скоріше радіють під час випробувань.

165.Про розбійника Кіріака.

Один христолюбець розповідав нам про розбійника, на ім’я Кіріак. Кіріак розбійничав в околицях Еммауса, що тепер Нікополь. Він вирізнявся такою жорстокістю і нелюдяністю, що його прозвали вовком. У його зграї були не тільки християни, а й іудеї та самаряни. Одного разу дехто з околиць Лікополя вирушив у Велику Суботу до св. граду для хрещення дітей своїх. Після хрещення вони поверталися у своє місце, щоб удома відсвяткувати день Світлого Христового Воскресіння. Назустріч їм попалися розбійники, але без отамана. Чоловіки врятувалися втечею. Розбійники – євреї та самаряни, покидавши новохрещених дітей, захопили жінок і вчинили над ними насильство. Чоловіків-утікачів зустрів отаман і, зупинивши, запитав: “Що ви біжите?” Ті розповіли йому про все. Повернувши їх, він вирушив до своєї зграї і знайшов дітей, кинутих на землі. Дізнавшись, хто вчинив мерзенний злочин, він відрубав негідникам голови і велів чоловікам узяти дітей, щоб жінки не сміли торкатися їх, тому що вони були осквернені. Отаман охороняв їх на шляху до самого їхнього місця проживання. Через деякий час Кіріак був схоплений і просидів у в’язниці десять років, і жоден з начальників не стратив його. Згодом він і зовсім був звільнений. “Заради врятованих дітей я уникнув злої смерті, – говорив він. – Вони з’явилися мені уві сні й казали: не бійся! Ми молимо за тебе!” Я і авва Іоанн, пресвітер монастиря євнухів, розмовляли з ним, і він нам розповів те ж саме, і ми воздали славу Богові.

166. Життя розбійника, який став ченцем і потім добровільно віддав себе на страту.

Авва Саватій говорив нам: коли я жив у лаврі авви Фірміна, прийшов розбійник до авви Зосими кілікіянина і став просити старця: “Зроби мені милість, заради Бога! Я скоїв багато вбивств… Зроби мене ченцем, щоб я міг відстати від злих справ”. Старець, наставивши його, зробив ченцем і зодягнув в ангельський чин. Через деякий час старець сказав йому: “Повір мені, чадо, тобі не можна залишатися тут. Якщо начальник дізнається про тебе, візьме тебе; так само і вороги твої постараються умертвити тебе. Послухайся мене, і я відведу тебе в іншу кіновію, подалі звідси”. І відвів його в кіновію авви Дорофея, що поблизу Гази і Маіума. Дев’ять років прожив він там, вивчив псалтир і весь чернечий статут. Але ось він знову йде в монастир авви Фірміна до старця, який прийняв його, і каже йому:

– Чесний отче, зроби милість – поверни мені мирський одяг і візьми назад чернечий.

– Навіщо ж, чадо? – запитав засмучений старець.

– Ось уже дев’ять років, як тобі добре відомо, я провів у монастирі, постив, скільки було сили в мене, стримувався і жив у послуху, в мовчанні та страху Божому, і я добре знаю, що Божа милість пробачила мені багато злодіянь… Але ось я щодня бачу перед очима хлопчика, який говорить мені: “Навіщо ти вбив мене?” Я бачу його і уві сні, і в церкві, і в трапезі, чую його голос, і немає в мене жодної години спокою… Ось чому, отче, я хочу йти, щоб померти за хлопчика… Зовсім даремно я вбив його.

Взявши свій одяг і вдягнувши його, він пішов із лаври і прибув у Діосполіс, де його схопили і наступного дня обезголовили.

167.Життя і кончина авви Пимена пустельника.

Агафонік, настоятель Кастелійської кіновії св. отця нашого Сави, розповідав нам: одного разу я прийшов у Руву до відлюдника авви Пімена. Знайшовши його, я повідав йому свої помисли. Настав вечір, і він пустив мене в печеру. Тоді стояла зима, і тієї ночі було особливо холодно, тож я ззяб страшенно. Вранці приходить до мене старець і каже:

– Що з тобою, чадо?

– Прости, отче! Я дуже погано провів ніч від холоду.

– Правда?! Але я, чадо, не змерз. Я здивувався цьому, тому що він був голий.

– Зроби милість, скажи мені, чому ти не змерз? – запитав я.

– Прийшов лев, ліг поруч зі мною і зігрівав собою. Втім, я скажу тобі, брате, що я буду з’їдений звірами.

– За що?!

– Коли я ще перебував на нашій батьківщині (вони обидва були з Галатії), пас овець. Одного разу проходив мандрівник. Мої собаки кинулися на нього і на моїх очах розтерзали. Я міг би його врятувати, але не зробив цього. Я залишив його без допомоги, і мої собаки з’їли його.

Знаю, що і на мене чекає така ж доля… І справді через три роки старець, за його словом, був з’їдений звірами.

168.Настанови старця авви Олександра.

Авва Олександр, старець авви Вікентія, наставляв братію: “Батьки наші шукали пустелі і скорбот, а ми прагнемо в міста і шукаємо спокою.

У отців наших процвітали чесноти: нестяжательність і смиренність, а тепер панують любостяжання і гордість.

Батьки наші ніколи не вмивали обличчя свого, а для нас відкриті громадські лазні.

На жаль, чада, втратили ми ангельський спосіб життя!”

Учень старця авва Вікентій сказав:

– Звичайно, це тому, що ми немічні, отче.

– Що таке говориш ти, Вікентій? – заперечив старець. – Ми-то немічні!? Та ми, чадо, так сильні тілом, що могли б помірятися з олімпійськими борцями, але душа в нас слабка…”.

І знову повчав старець: “Ми можемо багато їсти, і пити, і любимо гарно одягатися, але не можемо бути стриманими і смиренномудрими.

Горе тобі, Олександре! Горе тобі! Яка ганьба буде для тебе, коли інші будуть удостоєні вінців!”

169.Життя сліпого старця в обителі авви Сісоя.

У скиту, в лаврі авви Сісоя жив один сліпий старець. Келія була близько півмилі відстані від колодязя, і він не дозволяв, щоб хто-небудь інший приносив йому воду. Він сплів собі мотузку, один кінець прив’язав біля колодязя, а інший біля своєї келії, мотузка ж лежала на землі. Вирушаючи по воду, він ішов по мотузці. Старець робив це для того, щоб за мотузкою відшукати колодязь. Якщо пісок, що піднімався від вітру, засипав мотузку, старець брав її рукою, струшував пісок і знову клав на землю. Одного разу брат просив старця, щоб дозволив йому приносити воду. Старець відповідав: “Як, брате? Я вже двадцять два роки ношу собі, таким чином, воду, і ти хочеш забрати в мене мою працю?”

170.Про св. подвижницю, яка померла в пустелі.

Від Єрусалима на відстані двадцяти тисяч кроків є обитель, звана обителлю Сампсона. З цієї обителі двоє з отців вирушили на гору Синай для молитви. Повернувшись у монастир, вони розповіли нам: поклонившись на св. горі, ми вже поверталися назад і заблукали в пустелі. Багато днів носилися ми по пісках пустелі, як по морю. Одного разу ми здалеку помітили невелику печеру і попрямували до неї. Наблизившись до печери, ми побачили біля неї невелике джерело і поблизу нього невелику рослинність і сліди людини. “Воістину тут живе раб Божий!” – сказали ми один одному. Входимо в печеру, але не бачимо в ній нікого… Тільки чується чийсь стогін… Ретельно оглянувши печеру, ми знайшли щось на кшталт ясел, і хтось лежав там… Підійшовши до раба Божого, ми просили його поговорити з нами. Відповіді нам не було… Ми доторкнулися до нього… Тіло ще не охололо, але душа вже відійшла до Господа… Ми зрозуміли, що він помер у той момент, як ми ввійшли в печеру. Взявши тіло з того місця, де воно лежало, ми вирили могилу в тій же печері. Один із нас зняв свій плащ, і ми стали загортати тіло старця для поховання. Тут тільки ми побачили, що то була жінка… І ми воздали хвалу Богові. І, оспівавши похоронні пісні, ми поховали її…

171.Життя двох чудових мужів – Феодора філософа і Зоїла читця.

В Олександрії жили два чудових і доброчесних мужі: філософ авва Феодор і читець Зоїл. З тим і з іншим ми мали близьке знайомство – з одним заради науки, з іншим внаслідок того, що ми були однієї батьківщини й однакових звичок. Авва Феодор філософ нічого не мав, окрім плаща та кількох книжок, спав на лавці і, коли тільки можна було, ходив до церкви. Потім він постригся в кіновії Салама і там помер. Читець Зоїл вирізнявся такою самою безкорисливістю, і він також ніколи нічого не мав, окрім плаща, до того ж вельми старого, і кількох книг. Його заняття полягало в списуванні книг. І Зоїл помер у Господі, і його поховали в Ліфазомені, у монастирі авви Палладія. Деякі з отців, прийшовши до пана Косми, схоластика, запитували його про авву Феодора філософа і читця Зоїла: “Хто з них проявив більше мужності й терпіння в подвижництві?” Той відповідав: “Однакові були в того й іншого і їжа, і ложе, і одяг, і утримання від усього зайвого. І той і інший вирізнялися однаковою смиренністю, нестяжательністю і поміркованістю. Авва філософ, босий, вельми слабкий очима, вивчив Старий і Новий Завіт. Але він мав розраду в спілкуванні з братією, у відвідуванні друзів і знаходив велику розвагу, коли займався сам і пояснював іншим. Щодо читця Зоїла слід сказати, що не тільки його життя на чужому боці гідне похвали, а й його усамітнення, праця без кінця і мовчазність… У нього не було ні друзів, ні близьких і йому ні з ким було розмовляти… Чужий усьому мирському, він ні в чому не бачив втіхи… Ніколи він не бажав користуватися чужими послугами: сам готував собі їжу, сам прав… Навіть не шукав відпочинку в читанні, але сам завжди готовий був служити іншим. Він не звертав уваги ні на холод, ні на спеку, ні на хвороби. Не знав ні сміху, ні печалі, ні нудьги, ні розсіяння… Крім грубості одягу, він терпів від безлічі паразитів… Ніколи не падав духом. Утім, і він, порівняно з першим, мав неабияку відраду в прогулянках – вільно й без побоювань удень і вночі ходив він усюди, хоча цю свободу зменшувала величезна його праця, що робила його наче вилученим із кола життєвих стосунків. Кожен отримає свою нагороду відповідно до своїх подвигів і в міру свого вдосконалення, чистоти розуму і серця, страху Божого і любові, в міру свого служіння на користь загальну, безперервного славослів’я і молитви, найглибшої віри і прихованої від людей, але явної для Бога – богоугодної досконалості”.

172.Життя схоластика Косьми.

Про пана Косьму схоластика дуже багато хто розповідав нам вельми – одні одне, інші інше. Ми запишемо для користі читачів тільки те, чому самі були очевидцями або що ретельно розслідували й перевірили. Цей чоловік вирізнявся смиренномудрістю, співчутливістю, стриманістю, цнотливістю, мовчазністю, лагідністю, ввічливістю, чудернацькою любов’ю і любов’ю до бідних. Цей дивовижний чоловік приніс нам велику користь не тому тільки, що ми бачили його й навчалися в нього, а й тому, що він мав велике зібрання книжок, – більше, ніж будь-хто в Олександрії, і охоче надавав користуватися ними кожному охочому. Утім, він був дуже бідний: в усьому його домі не можна було побачити нічого іншого, окрім книжок, ліжка і столу. Будь-яка людина могла вільно прийти до нього, запитати про що-небудь для користі душевної і читати. Я щодня приходив до нього і – скажу справжню правду – завжди заставав його або за читанням, або за тим, що він писав проти іудеїв, тому що в нього були великі ревнощі до навернення їх на шлях істини. Тому він і мене часто посилав до деяких євреїв – міркувати з ними від Писання, бо сам він рідко виходив з дому. В одне зі своїх відвідувань – користуючись його відвертістю зі мною, я запитав його: “Зроби милість, скажи мені, скільки років ти живеш на самоті?” Він мовчав. Не дочекавшись відповіді, знову запитую: “Заради Господа, скажи мені”. Помовчавши трохи, він відповів: “Тридцять три роки”. Почувши це, я прославив Бога. Іншим разом, прийшовши до нього, я запитав: “Зроби велику милість, – знаючи, що я запитую для користі душевної, – скажи мені: після стількох років усамітнення і стриманості чого досяг ти?” Сильно і з глибини душі зітхнувши, він відповів: “Чого ж може досягти людина – мирянин, тим паче сидячи у своєму домі?” Але я знову став просити його: “Заради Господа, скажи мені – адже це принесе мені користь”. Переможений моїми благаннями, він відповів: “Пробач мені, – вважаю, що я встиг у трьох відношеннях – навчився не сміятися, не присягатися, не говорити неправди”.

173.Чудо Феодора пустельника, який силою молитви усладив воду морську.

У місцевості поблизу св. Іордану жив пустельник, на ім’я Феодор, скопець. Йому необхідно було вирушити до Константинополя, і він сів на корабель. Плавання морем сповільнилося, і прісної води не вистачило. Матроси і пасажири прийшли у великий смуток і відчай. Тоді пустельник встав, простягнув руки до неба, – до Бога, що рятує від смерті душі наші. Промовивши молитву й осінивши море хресним знаменням, він сказав матросам: “Благословенний Господь! Почерпніть води скільки потрібно!” Вони наповнили всі посудини приємною водою з моря, і всі прославили Бога.

174.Чудо сходження дощу, за молитвою благочестивого керманича.

Пустельник авва Григорій розповідав нам: їдучи з Візантії, я сів на корабель. Разом зі мною на тому ж кораблі один писар із дружиною відплив на прощу до св. Граду. Господар корабля був людиною богобоязливою і постником. Під час плавання слуги писаря не шкодуючи витрачали воду. Серед моря води забракло, і настала для всіх нас велика біда: жалюгідне це було видовище! Жінки, діти, немовлята знемагали від спраги і лежали, як мертві. Серед такого лиха ми пробули три дні. Надія на порятунок зникла… Тоді писар, не витерпівши горя, витягнув меч і поривався вбити господаря корабля та матросів. “Це вони – винуватці нашої загибелі, бо не запаслися в достатній кількості водою”, – говорив він. Я почав його вмовляти: “Не роби цього. Будемо краще молитися Господу нашому Іісусу Христу, істинному Богу нашому, що творить велике і чудесне, чому немає ліку. Ти подивися – і сам господар корабля вже третій день постить і молиться”. Писар прийшов до тями і заспокоївся. На четвертий день, близько шостої години, господар раптом встав і закричав гучним голосом: “Слава тобі, Христе Боже наш!” – так ,що ми здригнулися від його крику. “Розтягніть шкіри!” – сказав він. Тільки-но поклали шкури, як раптово хмара з’явилася над кораблем, і пішов проливний дощ, доки не задоволена потреба у воді. При цьому ось що особливо вражає в диві: корабель нісся за вітром, і хмара йшла за ним, і дощ падав тільки на корабель.

175.Про імператора Зенона – і його співчутливість.

Один з отців розповів нам про імператора Зенона. Одного разу він образив одну жінку в особі її дочки. Жінка часто молилася в храмі Пресвятої Владичиці нашої Богородиці Марії, взиваючи до Неї зі сльозами: “Покарай імператора Зенона”. Довгий час вона чинила так – і ось Пресвята Богоматір, з’явившись їй, каже: “Повір мені, жінко, Я давно б покарала його, але його правиця утримує Мене”. А він був дуже співчутливий.

176.Розповідь авви Палладія про хрещення юнака єврея.

Ось що розповів нам авва Палладій, а він сам чув від одного з отців, на ім’я Андрій, з яким і нам довелося розмовляти. Коли я був молодий, – розповідав Андрій, – я поводився безладно. Почалася лайка і заворушення – і ось я, разом із дев’ятьма іншими, втекли до Палестини. Утім один із них був чоловік працьовитий, а інший – єврей. У пустелі – єврей ослаб до цілковитої знемоги, і всі ми занепали духом, не знаючи, як нам із ним бути. Однак ми не кинули його, але кожен у міру сил своїх ніс його на собі. Хотіли ми донести його до міста або до пристані, щоб не дати йому померти в пустелі. Але юнак від голоду і пекучої спраги, від сильної лихоманки і страшної втоми близький був до смерті… У нього не було сил і на те, щоб несли його інші… Тоді, проливши над ним сльози, ми зважилися залишити його в пустелі… Страх напав на нас, як би й самим не померти від спраги. Ми зі сльозами поклали його на піску… Побачивши, що ми збираємося піти від нього, він почав заклинати нас:

– В ім’я Бога, що прийде судити живих і мертвих, не дайте мені померти іудеєм… Я бажаю бути християнином… Зробіть милість, охрестіть мене, щоб мені християнином закінчити моє життя і відійти до Господа…

– Брате, – сказали ми йому, – на жаль, нам цього зробити не можна: ми – миряни, а це справа – єпископів і священиків. Та й води тут ніде взяти…

Але він невідступно зі сльозами заклинав нас:

– Християни, не позбавте мене цього дару… Ми були в найбільшій скруті.

Тоді згаданий вище працьовитий чоловік, ніби натхненний згори, каже нам:

– Підніміть його і роздягніть!

З великими труднощами поставивши його на ноги, ми зняли з нього одяг. Трудолюбець, наповнивши свої руки піском, три рази посипав єврею на голову, кажучи: “Хреститься раб Божий Феодор в ім’я Отця, і Сина, і Св. Духа”. А ми на кожне закликання святої, єдиносущної і поклоняємої Трійці виголошували: “Амінь!”. І – клянуся Господом, браття, – Христос, Син Бога Живого, зцілив і так зміцнив немічного, що в ньому не залишилося жодної ознаки слабкості. Навпаки, – він у доброму здоров’ї, з силами, що підбадьорилися, бадьоро пішов попереду нас пустелею. Прийшовши в Аскалон, ми розповіли все, що сталося з братом на шляху, єпископу міста блаженному Діонісію. Святий муж, вислухавши розповідь, був вражений незвичайним знаменням. Однак, зібравши весь свій клір, запропонував справу йому на обговорення: чи слід вважати дійсним хрещення, здійснене через посипання піском, чи ні? Одні відповідали ствердно, вказуючи на вражаюче знамення, інші стверджували протилежне.

– Григорій Богослов, – говорили, – перераховує всі образи хрещення, а саме: хрещення Мойсеєве – у воді, а раніше – у хмарі та в морі, потім – хрещення Іоаннове, яке, втім, уже не було іудейським, бо полягало не в одному зануренні у воду, а супроводжувалося покаянням, далі – хрещення Іоаннове – Духом Святим, і це досконалий образ хрещення. Знаю і четвертий образ хрещення – сповідництвом і кров’ю. Є ще й п’ятий – сльозами… Який же образ хрещення був здійснений над юнаком, щоб ми могли утвердити його? Особливо – згадаймо слова Господа до Никодима: “якщо хто не народиться водою і Духом, не може ввійти в Царство Небесне” (Іоан.3, 5).

– Так що ж? – заперечували інші. – Адже, не писано про апостолів, що вони хрещені. Невже вони не увійдуть у Царство Небесне?

– Ні! – відповідали на це. – Апостоли хрещені, як говорить про це Климент Строматевт у п’ятому томі своїх “Гіпотипоз”. Пояснюючи слово апостола “Дякую Богові, що нікого з вас не хрестив”, він каже: “Христос, кажуть, хрестив одного Петра, Петро – Андрія, Андрій – Іакова та Іоанна, а ці – решту”.

Ось що і багато іншого було висловлено. Блаженний єпископ Діонісій вирішив – послати брата на св. Іордан і там хрестити його. А того трудолюбця висвятити на диякона.

177.Нещасна смерть ченця єгипетського, який побажав жити в келії єретика.

Авва Іоанн кілікіянин говорить нам таке: ми жили в Олександрії, в Еннаті. Один єгипетський чернець прийшов і розповів нам, що одного разу з чужої країни прийшов один брат у лавру Келлій, бажаючи оселитися там. Вклонившись пресвітеру, він просив, щоб йому дозволено було жити в келії Євагрія.

– Не можеш ти жити там! – сказав йому пресвітер.

– А якщо мені не жити там, я і зовсім піду звідси, – відповів чернець.

– Знаєш, чадо: злий дух живе там. Він уже спокусив Євагрія і, відвернувши від правої віри, вселив йому нечестиві думки – не допускає він жити там, кому б то не було, – сказав пресвітер.

Але брат стояв на своєму.

– Залишатися тут – так не інакше, як тільки там!

– Що ж, – ступай, якщо така твоя воля – живи там, – сказав пресвітер.

Пішовши, брат оселився в тій келії і прожив там тиждень. Настала неділя – і він з’явився до церкви. Побачивши його, пресвітер втішився. Але наступного недільного дня він уже не прийшов до церкви. Тоді пресвітер попросив двох братів – піти й дізнатися, чому його не було в церкві. Брати прийшли в келію і знайшли брата з петлею на шиї повішеним.

178.Життя старця препростого.

Авва Георгій, пресвітер кіновії Схоларієвої, повідав нам, що в келіях жив старець – великий подвижник, він був простий у вірі й без розбору причащався, де доведеться. Одного разу з’явився йому ангел Божий.

– Скажи мені, старче: якщо ти помреш, як бажаєш ти бути похованим? Чи так, як ховають єгипетських ченців, чи – як єрусалимських?

– Не знаю, – відповів старець.

– Дивись, – сказав ангел, я прийду до тебе через три тижні – і ти даси мені відповідь.

Старець вирушив до іншого старця і розповів йому те, що чув від ангела. Старець вислухав і здивувався. І довго й пильно подивившись на нього, ніби за натхненням згори, запитав старця:

– Де ти причащаєшся св. Таїн?

– Де доведеться…

– Дивись – не причащайся ніде поза святою кафолічною і апостольською Церквою, в якій прославляються чотири святі собори: Нікейський із 318 отців, Константинопольський із 150, перший Ефеський із 200 і Халкідонський із 630. І ось – коли прийде ангел, скажи йому: “Бажаю бути похованим за єрусалимським звичаєм”.

Через три тижні прийшов ангел і запитав старця:

– Ну, що ж, старче? Чи надумався?

– Бажаю бути похованим по-єрусалимськи, – відповів старець.

– Добре, добре! – сказав ангел. І старець негайно віддав душу Богові. Усе це сталося, щоб старець не втратив своїх подвигів і не був засуджений із єретиками.

179.Дивне життя відлюдниці зі св. граду.

Прийшли ми одного разу до відлюдника авви Іоанна, на прізвисько “Вогненний”. Ось що розповів він нам зі слів авви Іоанна Моавитського: у св. граді була одна черниця, що вирізнялася благочестям і великою старанністю в догоджанні Богу. Диявол, позаздривши незайманій, навіяв одному молодому чоловікові сатанинську пристрасть до неї. Але дивовижна діва, побачивши підступи диявола і шкодуючи про молоду людину, взяла кошик і, поклавши в нього трохи мочених бобів, пішла в пустелю. Усуваючи юнака від спокуси, вона дбала про порятунок душі його і собі самій шукала безпеки в пустелі. Минуло досить часу. Промисел Божий влаштував так, що не залишилося невідомим її доброчесне життя: у пустелі св. Іордану побачив її один відлюдник.

– Мати, що ти робиш у цій пустелі? – запитав її відлюдник.

– Вибач мені, – відповідала вона, бажаючи приховати свій подвиг. – Я збилася зі шляху. Зроби милість, отче, заради Господа, вкажи мені дорогу.

Але пустельник, дізнавшись згори про її подвиг, сказав їй:

– Повір мені, матінко, ти зовсім не втрачала шляху, і не шукаєш його. Добре знаючи, що брехня – від диявола, розкажи мені всю правду: навіщо прийшла ти сюди?

– Прости, отче! – відповідала діва. – Один юнак спокусився мною, і ось чому я пішла в цю пустелю. Я хотіла скоріше померти тут, ніж служити для кого-небудь спокусою, за словом апостола.

– Скільки ж часу ти прожила тут?

– По благодаті Христа, сімнадцять років.

– Але як же ти харчувалася?

Відлюдниця, показавши кошик із моченими бобами, відповідала:

– Ось цей самий кошик, який ти бачиш, разом зі мною вийшов із міста. У ньому було трохи ось цих бобів… Але Бог надав мені, недостойній, таку милість, що ось скільки часу я харчуюся ними, і вони не зменшуються. І знай, отче, що Його благодать так покривала мене, що протягом цих сімнадцяти років – до нинішнього дня – не бачила мене жодна людина, а я бачила всіх. Вислухавши це, відлюдник прославив Бога.

180.Життя пустельника Іоанна, що мешкав у печері поблизу Соха.

Пресвітер і хранитель сосудів найсвятішої церкви Аскалонської, св. Діонісій оповідав нам про пустельника авву Іоанна. “Воістину, – говорив він, – це був великий перед Богом чоловік у наш час”. Наскільки він був угодний в очах Божих, показує наступне чудо, про яке він нам розповів.

Старець жив у печері в околицях селища Соха, на відстані майже двадцяти миль від Єрусалима. У печері у старця був образ Пресвятої Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, з Предвічним Немовлям, нашим Богом, на руках. Куди б не надумав відлучитися старець, – чи то в глибину пустелі, чи то в Єрусалим на поклоніння святому Хресту і святим місцям, чи то на гору Синай для молитви, чи то до мучеників, які спочивають у віддалених місцях від Єрусалима, – старець був великим шанувальником мучеників, і ходив то до св. Іоанна в Ефес, то до св. Феодора в Євхаїти, то до Селевкії, то до св. Фекли у країні ісавків,  то до св. Сергія в Сафас, то до того, то до іншого святого – йдучи, він ставив свічку і підпалював її як завжди, потім, ставши на молитву і випросивши в Бога, щоб він вправив шлях його, взивав, дивлячись на ікону Владичиці: “Пресвята Владичице Богородице, я йду в довгу дорогу, на багато днів. Прийми піклування про свічку Твою і збережи її, нехай не згасне вона перед Тобою до мого повернення. Я ж іду в надії на допомогу Твою під час подорожі”. Промовивши ці слова перед іконою, він вирушав у дорогу. І, здійснивши передбачувану подорож, що тривала іноді місяць, іноді два і три, а то – так п’ять і шість місяців, він знаходив удома свічку, що горіла, як він улаштував її й залишив, вирушаючи в дорогу, і ніколи не бачив її згаслою сама собою, ні під час пробудження зі сну, ні під час повернення з чужої країни або з пустелі.

181.Ось що ще розповідав нам той же пресвітер Діонісій про цього старця.

Одного разу старець здійснював прогулянку в околицях Соха – поблизу від своєї печери. Ходячи, він побачив величезного лева, який, ідучи назустріч, наближався до нього. Йшов він дуже тісною дорогою, що лежала між двох огорож, якими поселяни огороджують свої ріллі, розводячи колючі рослини. Завдяки цим рослинам, дорога була такою вузькою, що ледве міг пройти один тільки піший і до того ж без усякої ноші. Та й такий безперешкодно навряд чи міг пройти. Старець і лев наблизилися один до одного. Ні старець не повертався, щоб дати прохід леву, ні лев не міг повернутися через крайню тісноту шляху. Побачивши, що слуга Божий бажає пройти і зовсім не має наміру повернутися, лев, ставши на задні ноги та випроставшись, притулився до огорожі з лівого боку від старця і, натиснувши її вагою і силою свого тіла, утворив невеликий простір, так що праведник міг безперешкодно пройти. І старець пройшов, злегка зачепивши спину лева. Після проходу старця лев встав із тину і пішов далі.

Один брат прийшов до авви Іоанна і нічого не знайшов у нього в печері.

– Як же ти живеш тут, отче, не маючи найнеобхіднішого?

– Печера ця що лавка, чадо моє: дай – і візьмеш.

182.Життя авви Олександра кілікійського, що зазнав перед кончиною диявольського нападу.

Поблизу св. Вифлеєма є монастир св. Сергія, лише за дві версти від нього, званий Ксиропотам. Там був вельми благочестивий ігумен, авва Євгеній, який був згодом єпископом Гермополя в тій частині Єгипту, що лежить у сусідстві з найближчою Фіваїдою. Ми прийшли до нього в монастир, і ось що розповів він нам про авву Олександра кілікіянина: досягнувши похилої старості в печерах св. Іордану, він прийняв Євгена у свій монастир. Під кінець свого життя старець не вставав уже з одра протягом трьох місяців. І ось за десять днів до свого відходу до Господа, старець зазнав сатанинського нападу через заздрість диявола. Тоді старець почав говорити дияволу: “До вечора прийшов-то ти, нещасний! Не багато це означає… Адже я ослаб і лежу нерухомо на одрі своєму. Нещасний, ти проти волі виявив своє безсилля… Якби ти був насправді могутній і сильний, ти мав би підступити до мене п’ятдесят або шістдесят років тому. Тоді я, за допомогою Христа, що зміцнює мене, показав би тобі твоє безсилля, скинув би гординю твою і розтрощив би непохитну шию твою. А тепер… не моя це слабкість, це – дряхлість, що розтрощила мене. Утім, я дякую Богу. Відходячи до Нього, я скажу Йому про образу, якої зазнав від тебе: після стількох років подвигу і страждань, при самій смерті, ти настільки жорстоко напав на мене…”. Це, так само як і багато іншого, повторював він щодня, а на десятий – з повним спокоєм, у мирі віддав дух свій Господу Христу.

183.Чудо єгипетського старця Давида.

Авва Феодор кілікіянин розповідав нам: коли я ще перебував у скиту, був там один старець, на ім’я Давид. Одного разу він пішов жати разом з іншими ченцями. Такий був звичай у скиту – вирушати по селищах на жнива. Пішов і старець і найнявся за поденну плату до одного хлібороба. Одного разу близько шостої години настала пекуча спека, і старець, припинивши роботу, пішов у якийсь курінь і присів там. Прийшов хлібороб і, побачивши його в курені, з гнівом сказав йому:

– Що ж ти не жнеш, старий? Чи забув, що я плачу тобі гроші?

– Правда твоя! Але настав сильний жар, і зерна пшениці падають із колосків на землю. Я перечекаю трохи, поки мине жар, щоб тобі не зазнати шкоди.

– Вставай-но жати, хоч би й усе згоріло…

– Що ж, ти й справді хочеш, щоб усе погоріло? – запитав старець.

– Так! Я ж сказав тобі! – відповів із гнівом хлібороб. Старець встав – і ось раптово запалало поле… Тоді переляканий хлібороб кинувся в інший бік, де жали інші старці, і почав благати їх, щоб вони прийшли й ублагали старця, нехай помолиться він і нехай загасить полум’я. Ті прийшли і кинулися до ніг старця.

– Але ж він сам побажав цього, – сказав старець.

Але інші старці благали його. Він пішов і, ставши між палаючим і не палаючим полем, підніс молитву, і негайно згас вогонь на ниві, і все інше вціліло. Усі здивувалися і воздали славу Богові.

184.

1. благодатний старець.

В Олександрії, в Еннаті, ми прийшли для повчання в монастир авви Іоанна євнуха. Тут знайшли ми старезного старця, який прожив близько вісімдесяти років у монастирі. Він був такий милосердний не тільки до людей, а й до безсловесних тварин, що нам ще не доводилося зустрічати іншого, подібного до нього. Що робив старець? У нього не було іншої справи, окрім такої: вставши рано, він вирушав годувати собак, що жили в лаврі. Потім насипав борошна малим мурашкам і пшениці великим, розмочував сухарі й кидав на покрівлі будівель – для птахів. Проводячи так життя в монастирі, він не залишив ні дверей, ні вікна, ні підвіконня, ні свічки, ні блюда і, щоб не поширюватися про все, – не залишив нічого із земних речей. Ніколи, навіть і на одну годину, він не володів ні книгою, ні грошима, ні одягом, але все роздавав нужденним, спрямувавши всі турботи на прийдешні блага (вічного життя). Бажаючи зобразити його милосердя і співчутливість, розповідали нам: одного разу прийшов до нього якийсь хлібороб і просив у нього одну номісму золотом. Старець сам не мав – у нього взагалі ніколи не було золота в руках. Він послав його і позичив у монастирі. Селянин, узявши монету, запевняв його, що за місяць поверне борг. Але ось минуло два роки, і хлібороб не віддавав боргу, та й сам не мав нічого. Авва Іоанн закликає його і каже:

– Поверни мені номісму, брате!

– Бачить Бог, що мені нічим заплатити, – відповів хлібороб.

– А я придумав спосіб, як тобі заплатити мені борг…

– Що накажеш – скажи мені: я готовий усе виконати, – сказав селянин. Він думав, що він дасть йому якусь роботу.

– У вільний від роботи час, коли тільки тобі буде зручно, приходь сюди і клади по тридцять поклонів. Я буду давати тобі керату за кожен прихід. Крім того, старець годував хлібороба. Той погодився на це і, коли йому було зручно, приходив і клав поклони. Старець давав йому плату, тобто, щоразу одну керату. Нагодувавши самого, він наділяв його ще сухарями на п’ять осіб, за кількістю його домочадців. Так склалася сума в двадцять чотири керати, що становить номісму. Взявши гроші, старець відпустив селянина, давши йому ще від себе – благословення.

1. Життя авви Іоанна євнуха і – юного ченця, який не пив ні води, ні вина.

Той самий авва Іоанн євнух розповів нам: довелося мені бути у Фіваїді, в кіновії авви Аполлона. Там я бачив молодого брата, у якого був і батько по плоті, теж чернець. Цей юнак дав обітницю протягом усього життя не пити ні води, ні вина, змішаного з водою, ні будь-якого іншого напою. Він харчувався цикорієм, бобами, узагалі такими овочами, які, слугуючи їжею, могли б водночас і вгамовувати спрагу. Послух його полягав у тому, щоб садити хліби в піч. Так минуло три роки – і юнак захворів. Від цієї недуги він і відійшов до Господа. Під час хвороби з ним стався сильний жар, до того ж він страшенно страждав від спраги. Всі його вмовляли, щоб він прийняв хоча б трохи вина з водою, але брат навідріз відмовився. Тоді авва кіновії послав за лікарем – чи не знайде той можливості допомогти страждальцю. Лікар з’явився. Побачивши брата в тяжкому стані, лікар довго переконував його прийняти трохи вина з водою, але – все було марно. Тоді лікар звернувся до авви зі словами: “Принесіть мені сюди велике корито”. Вливши в нього чотири відра теплої води, він змусив опустити в нього хворого до стегон і тримати його у воді протягом години. І св. старець запевняв нас – він сам був у той час, коли піднімали юнака з води, – коли лікар поміряв воду, в кориті виявилося води не більше одного відра… Ось як жили великі подвижники, виснажуючи себе заради Бога, щоб успадкувати вічне блаженство.

III. Старець-молитовник.

Він же розповів ще таке: у тій же кіновії я зайшов у келію одного старця. Там я бачив кам’яну плиту, на якій молився старець. Падаючи на плиту руками і колінами, старець продовбав плиту в тих місцях, де торкалися його руки і коліна, на глибину чотирьох пальців. Скільки ж він поклав поклонів?!

185.Вірна дружина, що дивною мудрістю навернула до віри чоловіка язичника.

Коли ми були на острові Самос, боголюбива й убоголюбна Марія, мати кир Павла кандидата, розповіла нам, що в місті Нісібісі жила одна християнка, чоловік її був язичником. У них було п’ятдесят міліарисій. Одного разу чоловік каже дружині своїй так: “Віддамо наші міліарісій на ріст, щоб отримати з цього хоча б малий прибуток – адже, виснажуючи один за одним, ми скоро розтратимо все”. Дружина каже йому у відповідь: “Якщо хочеш віддати їх у ріст, віддай християнському Богу”. Чоловік каже їй: “А де цей християнський Бог, щоб нам дати Йому в борг?” Вона каже чоловікові: “Я тобі Його покажу, і ти не тільки не втратиш гроші, але Він заплатить тобі щедро і подвоїть суму, яку отримав”. Чоловік каже їй: “Підемо, покажи мені Його, і дамо Йому в борг”. Вона, взявши свого чоловіка за руку, веде його до святої церкви, У нісібіській церкві п’ять великих дверей. І ось коли жінка привела його на паперть, де розташовані ці великі двері, вона показала йому на жебраків, сказавши: “Якщо ти віддаси їм, то це християнський Бог візьме гроші. Адже всі вони – Його люди”. Тоді чоловік цієї жінки з радістю віддає жебракам свої п’ятдесят міліарисій і повертається додому. Через три місяці, коли в них вийшли гроші, чоловік каже дружині: “Сестро, християнський Бог не вважає за потрібне віддати нам хоч частину свого боргу, а ми в крайнощах”. Дружина каже йому у відповідь: “Йди туди, де ти давав гроші, і Бог із превеликою готовністю поверне їх тобі”. Чоловік бігом кинувся до святої церкви. Опинившись у тому місці, де віддав жебракам свої міліарісій, і, обійшовши всю церкву, він не побачив, як розраховував, нікого, хто б повернув йому борг, крім жебраків, які знову сиділи там. І коли він роздумував, до кого звернутися і з кого спитати, помічає, що на мармурових плитах під ногами в нього лежить один великий міліарісій з-поміж тих, якими він наділив жебраків; чоловік цей нахиляється і, піднявши монету, йде в дім свій. І каже своїй дружині: “Ось я сходив у вашу церкву, і повір мені, жінко, не побачив християнського Бога, якого, за твоїми словами, мав би побачити, і Він мені нічого не повернув – тільки там, де я роздав п’ятдесят міліарісій, я знайшов на підлозі ось цей”. Тоді гідна подиву жінка каже йому: “Бог незримо повернув його тобі. Адже незримий Бог і незримою силою своєю і долонею править світом. Але йди, пане мій, купи чого-небудь, щоб ми сьогодні поїли, а Бог знову подбає про тебе”. Чоловік пішов і купив їм хліба, вина і риби. І, повернувшись, дає дружині. Вона ж, узявши рибу, починає її чистити і, розрізавши, знаходить у нутрощах дивовижний камінь, так що жінка була вражена його красою. Вона не знала, що це за камінь, але все ж не кинула його. Коли повернувся чоловік її, і вони стали їсти, вона показала йому камінь, який знайшла, кажучи: “Ось який камінь я знайшла в рибі”. Він же, глянувши, і сам був здивований красою каменю, але теж не знав його природи. Після того, як вони поїли, чоловік каже: “Дай мені цей камінь – я піду і продам його, якщо вдасться що-небудь виручити”. Адже і чоловік її, будучи, як я сказав, людиною простою, не знав, що це за камінь. І ось він бере камінь і вирушає до міняйли. А той був ще й срібних справ майстром. Уже настав час закривати крамницю (справа була ввечері), і той, хто прийшов, каже срібнику: “Хочеш купити цей камінчик?” Срібних справ майстер, глянувши на нього, каже: “Скільки ти просиш?” Той, хто продає камінь, каже йому: “Дай скільки-небудь”. Той каже: “Хочеш п’ять міліарисій?” А камінь, що продає, вирішивши, що міняйло сміється, каже: “Стільки ти даєш за це?” Майстер по сріблу, думаючи, що той, хто прийшов, відповів йому глузливо, каже: “Хочеш десять міліарісіі?” Той мовчав у впевненості, що над ним знову жартують. Майстер по сріблу каже йому: “Хочеш за нього двадцять міліарисії?” Продавець мовчав, нічого не відповідаючи. Коли майстер срібних справ дійшов до тридцяти, а потім до п’ятдесяти міліарісіі, присягаючись, що заплатить такі гроші, той, хто прийшов, подумавши, зметикував, що якби його камінь не був дуже дорогим, срібник не пропонував би за нього п’ятдесяти міліарісіі. Міняла ж, потроху набавляючи, пообіцяв, нарешті, триста великих міліарисій. Власник каменю погодився на це, і віддав камінь, і у веселощах повертається до дружини своєї. Вона, побачивши його, запитує: “За скільки ти продав?” Вона була впевнена, що чоловік віддав камінь за п’ять чи десять фоліїв. Тоді чоловік вийняв триста міліарисії, подав їй і сказав, що продав камінь за ці гроші. Вона ж, здивувавшись доброті людинолюбця Бога, каже: “Ось, чоловіче, наскільки благий, великодушний і багатий християнський Бог: бачиш, Він не тільки повернув тобі, що позичив його грішми, п’ятдесят міліарісіі, а й велику суму, за кілька днів ушестеривши те, що взяв у борг. Знай тепер – немає іншого Бога, крім Нього, ні на землі, ні на небесах”. Переконаний чудом, що сталося, і на власному досвіді осягнувши істину, чоловік цей негайно прийняв християнство, возвеличував Господа і Спасителя нашого Христа з Отцем і Святим Духом і сповнився найбільшою вдячністю до своєї розумної дружини, через яку йому було дано пізнати істинного Бога.

186.Мосх, тирський купець.

Були ми в Печерній кіновії авви Сави в ігумена авви Євстафія. Від нього ми вислухали таку розповідь: був один збирач мита при митниці, на ім’я Мосх. Під час перебування нашого в Тирі він розповів нам про себе: служив я збирачем мита при митниці. Одного разу вже пізно ввечері вирушив купатися. На дорозі зустрічаю жінку. Морок покривав її… Я підійшов до неї… і вона погодилася йти зі мною. Від сатанинської радості, я забув і про купання і поспішив вечеряти. Довго я вмовляв її, але, незважаючи на те, вона рішуче відмовлялася з’їсти що-небудь. Під кінець, встали з-за столу, щоб прилягти, але тільки-но я підійшов обійняти її, як вона пронизливо скрикнула, заливаючись сльозами…

– О, горе мені, нещасній!..

Вражений до глибини душі, я запитав її про причину. Ще більше залившись сльозами, вона розповіла мені, що її чоловік був купцем, зазнав корабельної аварії і втратив не тільки все своє, а й чуже. І ось тепер він під вартою.

– Не знаючи, на що наважитися, щоб дістати для нього шматок хліба, в крайнощі я наважилася торгувати собою, до крайньої ганьби своєї, щоб здобути прожиток… Адже в нас усе забрали…

– А який великий борг його? – запитав я.

– П’ять фунтів золота…

Діставши золото, я віддав їй зі словами:

– Дякувати Богові – я не торкнувся тебе. Ось золото, візьми і викупи чоловіка – і помоліться за мене.

Через деякий час на мене звели наклеп перед правителем, що я розтратив казенні гроші. Правитель послав наказ конфіскувати все моє майно, а мене самого майже голим відвели в Константинополь і ув’язнили. Довгий час я сидів в одній старій сорочці. Одного разу я дізнався, що цар вирішив піддати мене смертній карі… Остаточно втративши надію на життя, я оплакував свою долю і серед гірких дум заснув. І ось уві сні я бачу ніби ту саму жінку, чоловіка якої колись утримували у в’язниці.

– Що з тобою, пане Мосх? – запитує вона. – Навіщо ти – тут?

– Я обмовлений і, думаю, скоро стратять мене, – відповів я.

– Чи не хочеш – я скажу про тебе володарю, і він звільнить тебе?

– Але хіба правитель знає тебе?

– Так! Я прокинувся і дивувався, щоб це означало. Але ось те саме сновидіння – вдруге і втретє, і ті самі промови…

– Не бійся! Завтра звільнять тебе…

На світанку, за велінням царя, закликають мене до палацу. Тільки-но я увійшов, і цар, побачивши мене в моєму нечистому одязі, сказав мені:

– Я милую тебе, – тільки будь справний на майбутній час.

По правий бік царя стояла та сама жінка і, підбадьорюючи, говорила мені:

– Будь спокійний… Не бійся!

Цар наказав повернути мені моє майно і, нагородивши щедро понад те, з великими почестями відновив мене на колишній посаді. Нарешті призначив і правителем цієї області.

Тим часом наступної ночі з’являється знову уві сні та ж сама жінка і каже:

– Чи знаєш ти мене? Ти заради Бога зробив мені милість і не торкнувся мене… Ось і я позбавила тебе від небезпеки. Чи бачиш людинолюбство Боже? Ти зробив мені милість, а я подвоїла її, по відношенню до тебе…”.

187.Вчення авви Іоанна про здобуття чеснот.

Зі св. Гефсиманії ми зійшли на св. гору Єлеонську. Там є монастир, званий “монастир авви Авраамія”. Його заснував великий Авраамій, який був після Євдоксія ігуменом нової церкви Всехвальної Богородиці і Приснодіви Марії. Під час нашого приходу в Авраамієвому монастирі настоятелем був авва Іоанн із Кизика. Одного разу ми запитали його:

– Як удосконалитися в чеснотах?

– Хто б не побажав здобути чесноту, – відповідав він, – якщо спершу не зненавидить противний їй порок, не може здобути її. Бажаєш отримати дар сліз – зненавидь спершу сміх. Бажаєш стати смиренним – зненавидь самозвеличення. Бажаєш стриманості – зненавидь пересичення. Бажаєш стати цнотливим – мусиш зненавидіти пристрасть. Бажаєш досягти безкорисливості – зненавидь усе речове. Хочеш стати милостивим – зненавидь сріблолюбство. Той, хто прагне до пустельножительства – розлюби міста. Хочеш вправлятися в мовчанні – зненавидь балакучість. Той, хто бажає стати чужим (усьому мирському), – повинен зненавидіти життя на показ. Хочеш бути стриманим у гніві – зненавидь світське життя. Чи шукаєш непам’ятозлобкість – зненавидь лихослів’я. Не бажаєш розсіювання думок – залишайся на самоті. Чи хочеш приборкати язик – загради вуха свої, щоб не чути багато чого. Той, хто бажає завжди перебувати в страсі Божому, муситиме ненавидіти тілесний спокій, полюбити скорботу й тісноту, – і в такий спосіб матиме змогу з чистим серцем трудитися Богу.

188.Життя двох братів, сирійських срібників.

Феодор, ігумен Старої лаври, розповів нам: у Константинополі були два брати, срібники за ремеслом, родом – сирійці. Одного разу старший брат каже молодшому:

– Підемо, побуваємо в Сирії і придбаємо у володіння нам батьківський дім.

– Навіщо йти обом? Чи можна нам кинути свою справу? Або ти йди, а я залишуся тут, або я піду, а ти залишишся.

За спільною згодою вони вирішили, щоб вирушив молодший брат. Через деякий час після його від’їзду, той, хто залишився в Константинополі, бачить сон: благоліпний старець каже йому: “Чи знаєш, що твій брат впав у блуд із дружиною харчевника?” – Прокинувшись, він був дуже засмучений і говорив сам собі: це я винен: навіщо відпустив його одного? Через кілька годин знову бачить уві сні того самого чоловіка, який говорить ті самі слова: “Чи знаєш, що твій брат впав із дружиною харчівника?” – І знову – велика печаль… Але ось втретє той, хто з’явився, каже йому: “Чи знаєш, що брат твій покинув законну дружину і зв’язався з дружиною харчівника?” І негайно пише він із Константинополя в Сирію братові: “Негайно ж кидай усе і повертайся до Візантії”. Отримавши листа, той, залишивши все, з’явився до брата. Старший, побачивши молодшого брата, веде його в соборну церкву і починає гірко докоряти:

– Чи добре це, що ти впав у блуд із дружиною харчівника?

Той, вислухавши брата, почав клястися ім’ям Бога Вседержителя:

– Я не розумію, що ти говориш: я не вдавався до розпусти, не вступав ні з ким у незаконний зв’язок і нікого не знав, крім законної дружини.

Старший брат, вислухавши це, – запитує:

– Чи не вчинив ти ще чогось, більш тяжкого? Той відрікався.

– Нічого не зробив я незаконного… Щоправда, я знайшов у нашому селищі ченців із секти Севера, і, не знаючи, що це погано, мав із ними спілкування. Але іншого нічого за собою не знаю. Тоді старший збагнув, що блуд і означає зраду святої кафолічної Церкви… Брат впав у єресь акефала Севера, воістину корчемника, зганьбив себе і принизив висоту православ’я.

189.Дружина, яка зберегла вірність чоловікові – і несподівана допомога.

У странноприймальному домі отців, в Аскалоні, пресвітер авва Євсевій розповів нам: один купець із нашого міста, під час плавання, втратив усе своє й чуже майно, – тільки сам залишився цілим. Повернувшись додому, його схопили позикодавці і кинули до в’язниці, а будинок і все майно в будинку було розкрадено. У нього нічого не залишилося, окрім одягу, який був на ньому та в його дружини. Бідна дружина, у сильному душевному розладі й у великій крайності, думала тільки про те, як би прогодувати чоловіка. Одного разу вона сиділа у в’язниці і їла їжу разом із чоловіком. Знатний чоловік відвідав в’язницю, щоб роздати милостиню в’язням, і, помітивши дружину поруч із чоловіком, був вражений її чудовою красою і через варту передав їй, щоб вона прийшла до нього. Вона охоче підійшла до нього, сподіваючись отримати від нього допомогу. Відвівши її вбік, він сказав їй:

– Що ти тут робиш? Навіщо ти тут?

Та розповіла йому про все.

– Якщо я заплачу борг, чи погодишся провести зі мною цю ніч?

– Я чула, пане мій, що Апостол сказав: дружина не владна над своїм тілом, але чоловік її, – відповіла воістину прекрасна і цнотлива дружина. – Дозволь, пане, запитати чоловіка. Що він скаже, те я й зроблю. Повернувшись до чоловіка, вона розповіла йому про все. Чоловік і по розуму, і по любові до своєї дружини не спокусився на можливість звільнення з-під варти.

Тяжко зітхнувши, зі сльозами, він відповів дружині:

– Піди, сестро, і відмов цього чоловіка. Покладемо всю надію на Бога: Він не залишить нас до кінця.

Дружина встала і відпустила того чоловіка, зі словами:

– Я говорила моєму чоловікові, і він не погодився.

У цей час у тій же в’язниці сидів розбійник, ув’язнений ще раніше купця. Підслухавши розмову чоловіка з дружиною, він, глибоко зітхнувши, сказав сам собі: ось яке нещастя спіткало цих людей, і все-таки не захотіли купити свободу ціною ганьби… Вони віддали перевагу цнотливості перед усяким багатством і все знехтували в цьому земному житті… А я, нещасний, забув зовсім про Бога і чи не тому став убивцею? О, що мені тепер зробити?

І, покликавши чоловіка і дружину до себе через віконце, до того місця, де був ув’язнений, каже їм:

– Я – розбійник, який вчинив багато злодіянь і вбивств. Знаю, що щойно прийде начальник, і мене виведуть до нього – мене стратять, як убивцю… Мене вразила в саме серце ваша доброчесність… Ступайте он до того місця біля міської стіни, розкопайте його і візьміть собі всі гроші, які знайдете… Заплатіть ними борги і будьте щасливі… І згадайте про мене в молитві, щоб і мені знайти милість… Через кілька днів правитель, який прибув до міста, наказав вивести розбійника з в’язниці і обезголовити.

Через день дружина каже чоловікові:

– Чи не накажеш, пане мій, – я піду на те місце, яке вказав розбійник, і подивлюся, чи правду він говорив.

– Як знаєш – так і зроби! – відповідав чоловік.

Взявши невеликий заступ, вона надвечір прийшла до вказаного місця і, розкопавши, знайшла ретельно прихований горщик із золотом. Розсудливо розпоряджаючись грошима, вона виплачувала потроху борги. Здавалося, ніби вона позичала то в того, то в іншого, поки не виплатила всього боргу і нарешті не звільнила чоловіка.

– Ось як вони дотримали заповідь Божу, і Господь і Бог наш явив їм велич Свого милосердя! – підсумував той, хто розповідав.

190.Чудо, явлене через авву Вроха єгипетського.

У Селевкії, поблизу Антіохії жив авва Врох єгипетський. Ось що розповів нам про нього Афанасій Антіохійський: поза містом знайшов він пустельне місце і зважився влаштувати собі там невелику келію. Келію то влаштував, але в нього не було дерева, щоб покрити її. Прийшовши одного разу в місто, він зустрів там одного з багатих громадян Селевкії Анатолія, на прізвисько “Кривий”. Він сидів біля свого будинку. Підійшовши до нього, старець сказав:

– Зроби милість – дай мені невелике дерево – покрити моє житло.

Але той із гнівом відповів:

– Ось дерево! Ну ж бо підніми, та й іди геть…

При цьому він вказав йому на величезну колоду, що лежала перед будинком. Колода була приготовлена для вантажного корабля місткістю в п’ятдесят тисяч (модій).

– Благослови, і я підніму її, – сказав авва Врох.

– Благословенний Господь! – сказав Анатолій із колишнім гнівним виразом.

Взявшись за колоду, старець один підняв її з землі і звалив на плече. Потім вирушив до своєї келії. Вражений чудовим дивом, Анатолій подарував старцю величезну колоду для його потреби. Старець не тільки покрив свою келію, але виправив і багато інших потреб у своєму монастирі.

191.Риси з життя св. Іоанна Златоуста.

Нам говорили про св. Іоанна Константинопольського, який справедливо дістав прізвисько Златоустого за витонченість і блиск його вчительського красномовства: після хрещення – він ніколи не вимовляв клятви і не спонукав нікого до клятви, ніколи не сказав брехні, уникав жартів і не дозволяв іншим жартувати (у своїй присутності).

192.Розповідь про ченця обителі св. папи Григорія, який отримав після смерті дозвіл від засудження.

Один пресвітер, на ім’я Петро, прийшовши з Риму, розповідав нам про св. папу Григорія: ставши папою, він заснував велелюдний монастир, і дав такий статут, щоб ніхто з ченців не мав жодної власності, – навіть жодного обола. Один із братії монастиря мав брата мирянина і просив його, кажучи:

– У мене немає спідньої сукні. Зроби милість, купи мені.

– Ось три номісми, – відповідав той. – Купи собі сам, що тобі буде завгодно. Чернець узяв три монети, пішов і сказав про те ігумену. Ігумен доповів про це його святості – папі. Блаженний Григорій відлучив ченця від св. Причастя, як порушника монастирського статуту. Через деякий час відлучений брат помер, і папа не знав про те. Минуло два або три дні. Ігумен вирушив до папи і сповістив йому про смерть брата. Папа був дуже засмучений тим, що не дозволив брата перед його смертю від єпитимії відлучення. Написавши (дозвільну) молитву на аркуші, він доручив одному з архідияконів іти й прочитати її над померлим. То – була молитва, що дозволяє брата від кари відлучення. Згідно з велінням, архідиякон прочитав грамоту папи над померлим. І ось тієї ж ночі ігумен бачить уві сні померлого.

– Де ти був досі? – запитав ігумен.

– Воістину, пане, у в’язниці. І до вчорашнього дня не був звільнений.

Тоді стало відомо всім, що померлого звільнили від відлучення тієї самої години, як архідиякон прочитав над його могилою розрішительну молитву, а водночас душа його позбулася засудження.

193.Чудовий вчинок св. Аполлінарія з багатим юнаком, що впав у злидні.

Ось яку розповідь чули про папу Олександрійського св. авву Аполлінарія: він був дуже милостивий і співчутливий. Ось приклад. В Олександрії був один юнак, син знаменитих батьків. Після своєї смерті вони залишили йому великі статки – у кораблях і у великій кількості золота. Юнак погано розпоряджався своїми статками, все втратив і впав у крайню бідність, не маючи навіть нічого для прожитку. Не те, щоб він розтратив на надмірності, ні – корабельні аварії розорили його. І став він із великих малим, за словом псалмоспівця: “підносяться до небес і сходять до безодень” (Пс. 106:26). Так і юнак – усіх перевершував багатством, а тепер став нижчим від усіх через свою бідність. Дізнався про все це блаженний Аполлінарій. Бачачи юнака в такому скрутному становищі і бідності, згадавши і його батьків, як вони були багаті, побажав надати йому милість і подати хоча б невелику допомогу для прожитку, але, не знав, як би це влаштувати, не ображаючи молоду людину. Щоразу, щойно бачив його, татові боляче було до глибини душі, побачивши брудний одяг і сумний вигляд юнака – ці ознаки крайньої бідності. Та турбота про юнака не полишала тата. Одного разу, ніби за натхненням згори, він придумав дивовижний засіб, цілком гідний його святості. Покликавши до себе розхідника св. Церкви, він наодинці сказав йому:

– Чи можеш ти зберегти одну мою таємницю?

– Сподіваюся, владико, на Сина Божого, – відповів той. – Якщо повелиш, не скажу нікому, і ніхто не знатиме того, що ти довіриш рабу твоєму.

– Йди, – сказав папа, – і напиши позичковий лист у п’ятдесят фунтів золота, ніби від імені св. Церкви, на ім’я Макарія, батька відомого юнака. Щоб усе було в порядку – і свідки, і умови – і принеси особисто до мене.

Отримавши таке повеління, витратник негайно виготовив позиковий лист і вручив папі. Але зі смерті батька юнака минуло вже років десять, а, можливо, й більше, тим часом грамота мала зовсім свіжий вигляд.

Папа сказав розхіднику:

– Ступай-но, пане розхіднику, сховай грамоту в пшеницю або в ячмінь і через кілька днів принеси до мене. Той виконав це і в призначений час приніс грамоту папі.

Папа сказав:

– Ну, тепер ступай і скажи молодій людині: скільки ти мені даси, якщо я тобі доставлю один документ, який принесе тобі велику користь? Тільки дивись – не бери з нього більше трьох номісм. І віддай йому документ.

– Владико, – відповів розхідник, – та я й нічого не візьму з нього, якщо повелиш.

– Ні, я неодмінно хочу, щоб ти взяв три номісми.

Розхідник вирушив до молодого чоловіка.

– Що ти мені даси за одну річ, яка облагодіє тебе?

Той погоджувався на все, чого б він не побажав. Тоді розхідник, придумавши заздалегідь, каже юнакові:

– П’ять чи шість днів тому, перебираючи в домі папери, я знайшов ось цей позиковий лист і пригадав, що Макарій, батько твій, ставлячись до мене з цілковитою довірою, залишив у мене його на кілька днів, але він помер – і ось сталося так, що він пролежав у мене до нинішнього дня. Воно зовсім випало в мене з голови, і мені не спало на думку віддати його тобі.

– Що ж ти бажаєш отримати за нього?

– Три номісми.

– А чи заможна та особа, за якою числиться борг?

– Без сумніву! І заможна, і милостива, і ти без жодних труднощів можеш отримати борг.

– Бачить Бог, – у мене тепер нічого немає. Але якщо віддадуть мені, я тобі дам і більше трьох номісм, якщо побажаєш.

Тоді розхідник вручив йому позиковий лист у п’ятдесят фунтів золота. Отримавши документ, молодий чоловік з’являється до св. папи. Вклонившись, він подає йому вексель. Папа взяв, прочитав і зробив вигляд, ніби зніяковів.

– А де ти був досі? – запитав він юнака. – Батько твій помер уже понад десять років тому. Ступай-но, пане мій, я тобі не дам жодної відповіді.

– Повір мені, владико, у мене його й не було. Воно зберігалося у розхідника. А я й не знав. Дай Бог йому здоров’я – він щойно віддав його мені зі словами: “Перебираючи папери, я знайшов його”.

Тато відіслав юнака, промовивши:

– Я подумаю. А папір залишив у себе. Через тиждень молодий чоловік приходить до тата. Тато знову починає докоряти йому.

– Навіщо ти зволікав подати папір?

З його вигляду можна було помітити, що він не бажає віддати йому навіть скільки-небудь.

– Владико, – сказав молодий чоловік, – бачить Бог – я не маю нічого, нічим годувати навіть сім’ю. Якщо Бог наставить вас, згляньтеся наді мною.

Роблячи вигляд, ніби поступається його благанням, св. Аполлінарії сказав йому:

– Я заплачу тобі повністю. Тільки прошу тебе, брате, ти вже не вимагай від св. Церкви відсотків.

Молодий чоловік кинувся йому в ноги:

– Усе, що накажеш і побажаєш, владико мій – усе виконаю. І якщо побажаєш зменшити і саму суму, зменш.

– Цього не зроблю. З мене досить і того, що ти поступаєшся нам відсотками.

Діставши, тато вручив молодій людині п’ятдесят фунтів золота і відпустив його, все ще кажучи і просячи про поступку відсотків. Ось яким є таємний вчинок Аполлінарія, – ось найпрекрасніше діяння, що виявляє його жалісливу душу. Тим часом Бог так допоміг молодій людині через милосердя св. чоловіка, що вона піднялася з такого тяжкого стану і не тільки повернула все попереднє, а й перевершила батьків своїх багатством і капіталами. Водночас усе це принесло йому і велику духовну користь.

194.Порада старця зі скиту молодому ченцеві – не ходити по корчмах.

Старець один жив у скиту. Одного разу прийшовши в Олександрію для того, щоб продати своє рукоділля, побачив молодого ченця, який увійшов до корчми. Старець засмутився і зупинився поза корчмою, щоб дочекатися виходу ченця і поговорити з ним. Так і було. Тільки-но молодий чернець вийшов, старець, взявши його за руку і відвівши вбік, почав говорити йому:

– Брате, хіба ти забув, що ти одягнений у святий одяг? Чи не знаєш, що ти ще юний? Не відчув ще того, як багато підступів будує нам диявол? Не знаєш ще ти, як багато шкоди для ченців, які проводять час у місті, від того, що вони тут бачать, чують, від різних сцен міського життя? Ось ти, без докорів сумління, ходиш корчмами, чуєш і бачиш там, чого б не хотів, і зустрічаєшся там із жінками… Чи пристойно це тобі? Благаю тебе, не роби цього, іди краще в пустелю, де ти можеш отримати порятунок.

– Ступай-но собі, старче! Бог нічого не бажає, крім – чистого серця, – відповів молодий чернець.

– Слава Тобі, Господи! вигукнув старець, піднявши руки до неба. П’ятдесят років я прожив у скиту, а чистого серця ще не здобув, а ти, юний, вештаючись по харчевнях, досяг чистоти серця! Бог нехай збереже тебе і мене нехай не посоромить в упованні моєму! – сказав на закінчення старець.

195.Євагрій філософ, навернений до віри єпископом Синезієм

Коли ми були в Олександрії, прийшов туди з Пентаполя Леонтій, апамейський уродженець, чоловік христолюбивий і благочестивий. У Кірені він прожив уже багато років. А в Олександрію він прийшов за часів св. папи Євлогія, патріарха Олександрійського, в залежності від якого перебувала і кафедра Киринійська. Під час нашої бесіди він розповів: за блаженного папи Олександрійського Феофіла в Кірені був єпископ Синезій філософ. Прибувши до Кірени, він зустрів там одного філософа, на ім’я Євагрія, свого шкільного товариша і щирого друга. Але Євагрій як був, так і залишився язичником і відданий був ідолопоклонству. Єпископ Синезій бажав і намагався відвернути його від ідолослужіння, мало того – він поставив собі це за мету і головною турботою – заради тієї любові, яку здавна відчував до нього. Однак язичник не тільки не погоджувався, – навіть зовсім не бажав і слухати його переконань. Незважаючи на це, єпископ, який був спонукуваний любов’ю до нього, не занепадав духом і не переставав щоденно наставляти, схиляти й переконувати, щоб Євагрій, увірувавши в Христа, сприйняв Його вчення. Одного разу філософ навіть прямо сказав єпископу:

– Ось що, пане єпископе! З усього, чого навчаєте ви, християни, найбільше обурює мене те, що настане кінець цього світу, і після закінчення світу всі, хто від віку жив, люди повстануть у цій плоті, і ця плоть буде нетлінною й безсмертною, – що потім настане вічне життя, і кожен отримає воздаяння, що той, хто подає милостиню жебракам, дає в борг Богові, і той, хто марнує майно на бідних і злиденних, збирає собі скарб на небі, що разом із вічним життям Христос сторицею відплатить йому в прийдешньому віці, – все це, здається мені, обман, глузування, байка і порожні слова. .. Зі свого боку єпископ Синезій стверджував, що все вчення християн істинне, що в ньому немає нічого хибного або чужого істині, і намагався підтвердити істину своїх слів багатьма доказами. Довго єпископ домагався своєї мети, поки, нарешті, не навернув філософа до християнства і потім хрестив із дітьми та всіма домочадцями. Через деякий час, Євагрій вручив єпископу три динарії золотом на користь бідних і при цьому сказав:

– Прийми від мене три динарії, роздай бідним і дай мені посвідчувальну грамоту, що Христос відплатить мені за це в майбутньому житті. Взявши золото, єпископ охоче дав йому грамоту, яку той бажав. Проживши кілька років після хрещення, Євагрій зазнав тяжкої хвороби і відчув наближення смерті. Перед самою кончиною він говорив своїм дітям: “Коли будете ховати мене, вкладіть ось цю грамоту в мої руки і з нею поховайте мене”. Після його смерті діти виконали його заповідь і зарили його в могилу разом із документом. На третій день після поховання він з’являється вночі у сновидінні єпископу Синезію і каже: “Піди і в труні, де я лежу, візьми свою грамоту. Я отримав, що слід. Цілком задоволений, я не маю більше жодної претензії на тебе і на посвідчення тебе в цьому я розписався на твоїй грамоті”. Єпископ не знав, що філософ був похований з його грамотою. Покликавши того ж ранку синів філософа, єпископ сказав їм:

– Що ви поклали в труну разом із філософом?

– Нічого, владико, крім звичайного похоронного одягу.

Вони припустили, що єпископ запитує про гроші.

– Як!? – сказав єпископ. Хіба не поклали ви з ним грамоти?

Тут вони згадали – вони ніяк не могли уявити собі, що йдеться про грамоту – і відповідали:

– Точно так, владико. Помираючи, батько дав нам якусь грамоту і сказав: “Під час поховання вкладіть мені в руки грамоту, так щоб ніхто про це не знав”.

Тоді єпископ розповів їм свій сон, який бачив тієї ночі. Потім, узявши дітей, духовенство, шляхетних мешканців міста і декого з простих громадян, прийшов до могили філософа.

Могилу розрили, розкрили труну: філософ лежав і тримав у руках грамоту. Взявши грамоту з рук померлого, вони розгорнули її і знайшли щойно зроблений власноручний підпис філософа… . Ось що було написано: “Я, Євагрій філософ, тобі, найсвятішому єпископу пану Синезію, бажаю радіти. Я отримав за твоєю розпискою, цілком задоволений і не маю жодної претензії до тебе через те золото, що я дав тобі, а через тебе Христу Богові і Спасителю нашому”. Усі присутні були вражені цим і довго взивали: “Господи, помилуй!” Усі прославляли Господа, що творить чудеса і дарує вічну відплату рабам Своїм. Той самий пан Леонтій стверджував водночас і те, що грамота з власноручним підписом філософа зберігається дотепер і перебуває в скарбниці церкви Кіренської. Кожен, хто знову вступає на свою посаду, ризничий, разом зі священними посудинами, приймає і цю грамоту і дбайливо зберігає її. Здаючи іншому, разом із посудинами передає і грамоту в повній неушкодженості.

196.Чудо, що сталося з дітьми в Апамеї, які вимовили під час гри слова св. підношення.

Колишній начальник африканської провінції Георгій, людина христолюбна, що шанувала ченців і жебрак, що тішився з усього доброго і богоугодного, розповів нам: на моїй батьківщині – він був родом з Апамеї, другої сирійської провінції, з міста Торакса – є містечко, яке лежить за сорок миль від міста, що називається Гонаг. На околицях селища, на відстані однієї милі, діти пасли худобу. Одного разу діти, як це зазвичай буває в їхньому віці, надумали погратися. Розігравшись, вони раптом вирішили: “Давайте влаштуємо збори і відслужимо обідню”. Усі негайно погодилися, поставили одного в чині священика, двох інших зробили дияконами. Знайшли один гладкий камінь і почали гру: на камені, як на жертовнику, поклали хліб і в глиняному глечику вино. Священик став перед жертовником, а диякони – по боках. Священик виголошував молитви св. підношення, а диякони махали поясами, ніби рипідами. У священики обрали такого, який добре знав слова молитви, бо в церкві ввійшов у вжиток звичай, щоб діти під час літургії стояли перед святинею і перші, після духовенства, причащалися св. Таїн. В інших місцях священики мають звичай голосно вимовляти молитви св. підношення, чому, часто чуючи, діти могли знати їх напам’ять. Коли все було влаштовано за церковним чином, перш ніж розпочати дроблення хліба, раптом вогонь спав із неба, пожер усе запропоноване і зовсім спопелив самий камінь, тож не залишилося жодного сліду ні від каменя, ні від того, що приносили на ньому. Побачивши несподіване явище, діти в страху замертво потрапили на землю і не могли ні встати, ні закричати. Оскільки вони не повернулися у звичайний час додому – вони без свідомості все ще лежали на землі – батьки вирушили з селища дізнатися про причину їхньої незвичайної відсутності. Після розшуків вони знайшли їх розпростертими на землі. Діти не впізнавали своїх батьків і нічого не відповідали на розпитування. Побачивши їх без почуттів, батьки взяли дітей, кожен свого, і відвели додому. Усі були в крайньому подиві, бачачи дітей у такому стані. Та й дізнатися що-небудь не можна було, внаслідок несвідомого стану дітей. Протягом цілого дня їх починали неодноразово запитувати, але не домоглися жодної відповіді. Весь день і ніч пройшли в повній невідомості щодо того, що сталося. Тільки наступного дня діти потроху почали приходити до тями і розповіли, що вони робили і що сталося. Тоді батьки взяли дітей і, запросивши найважливіших жителів селища, пішли на місце події, де сталося дивовижне диво. Там помітні ще були сліди вогню, що спав. Усі, хто тільки чув про подію і переконався на власні очі в достовірності її, поспішили в місто і про все по порядку розповіли єпископу. Єпископ, дивуючись важливості отриманих відомостей, вирушив з усім кліром на місце події. Вислухавши від дітей ще раз розповідь про все, і побачивши сліди небесного вогню, єпископ призначив дітей в ченці і на самому місці влаштував знаменитий монастир. Над місцем, куди зійшов вогонь, було влаштовано храм і поставлено св. жертовник.

Пан Георгій додав до своєї розповіді, що в цьому монастирі він бачив одного з хлопчиків. Ось про яке чудове і небесне знамення розповів нам христолюбець Георгій!

197.Розповідь Руфіна про св. Афанасія та його однолітків.

Церковний історик Руфін записав з колишнього часу щось подібне про гру дітей. Розповідаючи про дитинство св. Афанасія, цього великого борця і провісника істини, бадьорого пастиря, який творив угодне перед Богом, каже, що його призначення єпископському сану отримало свій початок згори в якомусь дивному передчутті. Ми розповімо, що дізналися від інших, про ранні роки цього чоловіка, про те, яким він був у отроцтві, нагадаємо і про його виховання. Святий Олександр, колишній папою в Олександрії після Ахілла, за пророцтвом св. архієпископа і священномученика Петра, який засудив нечестивого Арія, одного разу глянув на море, побачив дітей, що гралися на морському березі і гралися там за звичаєм. Вони представляли єпископа і все, що за чином відбувається в храмі. Придивившись уважно до гри дітей, він побачив, що у них відбуваються деякі таїнства. Вражений цим видовищем, він негайно скликає духовенство і розповідає про те, що бачив. Потім послав узяти і привести до нього всіх дітей. Діти з’явилися. Папа запитав їх, у що вони грали і що при цьому робили. Природно, що дітлахи перелякалися й щиросердно розповіли про все по черзі, як, між іншим, вони хрестили декого з тих, кого оголосив Афанасій, якого діти поставили над собою єпископом. Тоді єпископ ретельно розпитав, кого діти охрестили – і довідався, що діти в точності виконали все за чином Богослужіння. Після наради зі своїм кліром, папа постановив – вдруге не здійснювати хрещення над тими, хто удостоївся св. таїнства. Щодо ж Афанасія і тих, хто обрані були дітьми в клірики, він доручив батькам виховувати їх у повчанні та покаранні Господньому, особливо – Афанасія, якого незабаром потім присвятив Богові. Так уже з юних років збагачуючись благодатними дарами, перебуваючи при єпископі, він просяяв згодом, зійшовши сам на вищий ступінь… Запросивши до себе батьків Афанасія і тих дітей, які в грі представляли собою священиків і дияконів, він, перед обличчям Бога, присвятив їх на служіння Церкві, і відтоді їх утримували на церковні кошти. Минуло небагато часу. Афанасій закінчив школу початкового навчання і потім пройшов повний курс словесних наук і літератури. Батьки, як ввірену Богові заставу, віддали його священику, і, подібно до Самуїла, він продовжував своє виховання при храмі Божому. Щоразу, як старому Олександру доводилося вирушати на собори єпископів, він брав із собою Афанасія, який і носив його священне вбрання, – те, що єврейською мовою називається – єфод. Подвиги і боротьба Афанасія за Церкву проти єретиків були такими великими, що до нього можна застосувати слово Писання: ” Я скажу йому, як він повинен за ім’я Моє постраждати” ( Діян. 9:16). У ворожнечі до нього весь всесвіт з’єднався, спонукалися царі земні й царства, і воїнства піднялися на нього… Але він дотримав слова Божого: “…коли на мене почнеться боротьба, на Нього я покладаюся” (Пс. 26:3). Справи його настільки славні, що їхня велич не дає змоги ні про що промовчати, і водночас настільки численні, що змушують віддати перевагу мовчанню… Розум губиться, відмовляючись вказати, чому віддати перевагу і що опустити… Нагадаємо про небагато, що належить до мого завдання – про решту нехай гримить слава! Але і слава розповість набагато менше самої правди – не може вона нічого ні додати до правди, ні винайти чогось нового…

198.Відповідь св. Афанасія Олександрійського на запитання щодо сили хрещення.

Одного разу запитали св. Афанасія, папу Олександрійського, чи можна вважати, згідно з вірою і вченням християнським, охрещеним того, хто, не вірячи насправді й лише вдаючи з себе вірянина, випросить собі хрещення через якісь сторонні обставини? “Послухайте, – відповідав він, – що кажуть старці: коли була сильна смертність, багато хто без жодних вагань вдавався до св. хрещення зі страху смерті. Блаженному мученику Петру з’явився хтось у вигляді ангела і сказав: “Доки будете ви посилати сюди запечатані мішки, але абсолютно порожні, без усякого вмісту всередині?” Тому, наскільки можна зробити висновок зі слів ангела, ті, хто має печатку хрещення, хоча б і отримали її з розрахунком на якесь благо, вважаються хрещеними”.

199.Розповідь про простого старця, напоумленого людьми, а не ангелами, яких він бачив.

Один з отців розповідав: був старець – святий і чистий за життям. Коли він звершував св. літургію, то бачив ангелів, які стояли по правій і по лівій стороні. Засвоївши у єретиків чин служби, і будучи сам не обізнаний у божественних догматах, він, по простоті і не зловмисно, під час служби говорив не те, що повинно, не усвідомлюючи своєї помилки. За Промислом Божим, до нього прийшов один брат, обізнаний у догматах. Старцю довелося при ньому звершувати літургію. І сказав йому брат – він був у сані диякона: “Отче, те, що ти сказав під час священнодійства, неузгоджене з православною вірою, але запозичене в єретиків”. Старець, побачивши ангелів, що стоять перед священнодійством, не звернув жодної уваги на слова брата. Але диякон не переставав стверджувати: “Помиляєшся, старче! Не приймає цього Церква…” Під час цих докорів і докорів, яких він зазнавав від диякона, старець, побачивши за звичаєм ангелів, запитав їх:

– Ось що говорить мені диякон. Чи правда це?

– Послухайся його: він правильно говорить, – сказали йому ангели.

– Чому ж ви не сказали мені цього?

– Бог так влаштував, щоб люди виправлялися людьми ж, – відповідали ангели.

Відтоді старець виправився в службі й віддав подяку Богові та братові.

200.Юнак, золотих справ майстер, усиновлений вельможею за старанність у вірі.

Один з отців розповів нам: молодий чоловік, прекрасних обдарувань, вступивши до золотих справ майстра, незабаром досконало вивчив своє ремесло. Один зі знатних людей замовив побудувати золотий хрест із дорогоцінним камінням, щоб пожертвувати в церкву. Господар доручив це замовлення молодій людині, як вельми вправному майстрові. Він і став міркувати: ось яке багате пожертвування приносить Христу цей чоловік! Чому б і мені не виділити з моєї платні на цей хрест? Хіба Христос не прийме моєї жертви, подібно до двох лепт вдовиці? Розрахувавши, скільки слід йому отримати платні, він робить позику і вживає її на хрест. Тим часом приходить замовник і, звісивши хрест, перш ніж було вставлено каміння, знаходить його за вагою набагато важчим за дану ним кількість золота. Тоді він із погрозами починає докоряти юнакові за те, що він вдався до обману, зробивши підмішування до золота. Юнак відповів йому:

– Єдиний, хто знає сердечні помисли, знає, що я не зробив нічого подібного. Але бачачи, яке велике пожертвування ти приносиш Христу, я зважився приєднати до нього зі своєї платні, щоб і мені мати частку з тобою – і Христос прийняв і мою жертву, як дві лепти вдовиці.

– Чи справді так ти, чадо, і міркував!? – сказав вражений словами юнака замовник.

– Справді так…

– Якщо ти тримаєшся таких думок і всю волю свою віддаєш Христові, і якщо ти забажав мати частку зі мною, – сказав вельможа, – от – відтепер я всиновлюю тебе і залишаю своїм спадкоємцем. І справді взяв його до себе і зробив своїм спадкоємцем.

201.Юнак, якого вмираючий батько довірив покрову Божому.

Ось що розповів мені один з отців: за деякою потребою я прибув до Константинополя. Сиджу я в церкві, – і ось входить хтось із мирян, людина знатна і христолюбива. Побачивши мене, він сів поруч зі мною, і у нас зав’язалася душевно-спасительна розмова. Під час бесіди я сказав, що ті, хто добре розпоряджаються земними благами, сподобляться і небесних.

– Добре ти сказав, отче! – відповів він. – Блаженний той, хто сподівається на Бога і цілком себе віддає Йому. Ось тобі приклад: я – син одного з вельми знатних у світі. Батько мій був дуже милостивий і щедрий і багато приділяв бідним. Одного разу він покликав мене до себе і, показавши мені всі гроші, запитав: “Скажи мені, чадо, що тобі більше буде до вподоби, чи залишити тобі гроші, чи Самого Господа твоїм опікуном?”

Я, розсудивши для себе більш корисним те, чого, як видно було, бажав і батько, відповів йому:

– Я бажаю краще Христа. Усе це минає: сьогодні тут, а завтра – де?

І відтоді, як батько почув це від мене, він без жалю роздавав усе, тож після смерті своєї мені майже нічого не залишив. Ставши бідняком, я поводився дуже скромно, всю надію поклавши на Бога, Якому він доручив мене.

Був один багач і до того ж вельми знатний. У нього була дружина христолюбна і така, що боїться Бога. У них була тільки одна дочка. Одного разу дружина звернулася до чоловіка з такою промовою: “У нас всього лише одна дочка, і так багато благ дарував нам Господь! Чого їй бракує? Якщо ми будемо намагатися видати її заміж за такого ж багатія, як і ми, але людину порочну – вона буде нещасна весь свій вік. Пошукаймо-но краще для неї людину скромну і богобоязливу, щоб вона любила її в Бозі і зігрівала своєю любов’ю”.

– Правильно ти розсудила, – відповів чоловік. – Йди до церкви, помолися старанно і потім сядь там: хто перший увійде, той і буде обранець, посланий Самим Богом.

Вона так і зробила. Помолилася і зробила – і ось я перший входжу… Вона негайно посилає за мною раба і починає розпитувати:

– Звідки ти?

– Я живу тут же, в цьому місті, і син такого-то.

– Того, хто був такий милостивий до бідних? Чи одружений ти?

– Ні.

Потім я передав їй свою розмову з батьком. І тоді вона, воздавши хвалу Богові, вигукнула:

– Ось твій добрий Опікун, Якого ти обрав собі, послав тобі дружину і багатство, щоб користувався тим і іншим у страху Божому. І я молю Бога, щоб Він дав мені йти шляхом батька мого до кінця мого життя.

202.Життя раба Божого Авіви.

Один з отців розповів нам: у якогось мирянина був син, який вирізнявся побожністю, цнотливістю і стриманістю в усьому. Вина він не пив із самих ранніх років. Його душа прагнула до відлюдницького життя, тим часом батько хотів його прилаштувати до якоїсь справи, але син не погоджувався на це. Між братами він був старшим. Оскільки погляди і прагнення батька і сина розходилися, то батько постійно докоряв йому, ставлячи йому в порок саму його стриманість. “Ти б узяв приклад хоч із братів своїх і взявся б за справу”, – говорив батько. Син усе переносив мовчазно. Тим часом усі, хто знав його, любили його за благочестя і скромність. Наближалася смерть батька. Деякі родичі та близькі друзі, уявивши, що батько ненавидить свого старшого сина, бо часто осуджував його, зібралися і міркували між собою: “Як-би батько не позбавив спадщини цього раба Божого. Підемо, попросимо за нього”. А старий був багатий. Ось приходять до вмираючого і кажуть:

– Ми маємо дещо попросити в тебе.

– У чому ж полягає ваше прохання? – запитав той.

– Про пана Авіва – як-би ти його не забув у своєму завіті, – кажуть.

Старшого сина звали Авівом.

– Це ви за нього вибачите мене?

– Так…

– Покличте-но його до мене.

Усі думали, що він почне його лаяти за звичаєм.

Коли з’явився старший син, батько сказав йому:

– Підійди до мене.

Коли той підійшов, батько кинувся до ніг його зі сльозами.

– Прости мене, чадо, – вигукував вмираючий, – і молись за мене Богу, щоб пробачив мене, якщо я чимось засмутив тебе… Ти шукав Христа, а я віддавався мирським турботам.

Потім кличе до себе інших синів і, вказавши на старшого брата, каже:

– Ось вам пан і батько! Скаже він вам: ось ваше – і буде ваше. Скаже: немає вам нічого – і нічого не буде у вас!

Усі були вражені цим. Батько тут же помер. Після смерті батька, старший брат віддав братам кожному, що належало зі спадщини. Отримавши свою частину, Авів усе роздав бідним, не залишивши собі нічого, потім взявся за влаштування келії і, закінчивши роботу, захворів. Смерть швидко наближалася… Один із братів відвідав його. Хворий сказав братові:

– Ступай і влаштуй розраду своїй родині – тепер великий день…

А було свято св. Апостолів.

– Як же мені піти й залишити тебе самого? – запитав брат.

– Іди… Прийде час мій – я покличу тебе, – відповів хворий.

Справді, коли настав час смерті, Авів підвівся і, постукавши у вікно, дав знати братові.

– Прийди сюди!

Брат негайно прийшов, і Авів віддав дух свій Господу. І всі здивувалися і прославили Бога.

– Ось якої смерті сподобився він, – смерті, гідної тієї любові, якою він полюбив Христа! – говорили всі.

203.Розповідь про ювеліра.

Ось розповідь одного з отців: був один ювелір. У нього було багато дорогоцінних каменів і перлів. Одного разу він сів із дітьми на корабель, щоб вирушити на чужу сторону і там займатися своїм ремеслом і торгівлею. За улаштуванням Божим, на кораблі він полюбив одного хлопчика, який прислужував йому, за що й отримував допомогу від купця, харчуючись від столу його. Одного разу хлопчик чув, як матроси шепотілися між собою й домовлялися кинути ювеліра в море, щоб оволодіти його камінням. Увійшовши за звичаєм до ювеліра для послуг, хлопчик не міг приховати своєї скорботи.

– Що ти, молодець, сьогодні такий сумний? – запитав купець.

Хлопчик, пригнічуючи скорботу, мовчав.

– Справді, – скажи-но мені, що з тобою? – розпитував купець.

Тоді хлопчик, вибухнувши плачем, сказав:

– Ось так і так домовилися вчинити з тобою…

– І це правда? – запитав купець.

– Так, так вони вирішили між собою…

Тоді купець кличе дітей і каже їм:

– Що б я не сказав вам, виконуйте негайно і без жодних міркувань.

Потім, розгорнувши полотно, каже їм:

– Принесіть мені скриньки!

Ті принесли. Розкривши скриньки, почав виймати і розкладати каміння на полотні. Вийнявши все, він почав говорити:

– Так ось від чого залежить моє життя? І заради цих каменів я наражаюся на небезпеки й бурі на морі й навіть мушу піддатися близькій смерті, не взявши із собою нічого з цього світу!? Кидайте все в море! – крикнув він дітям.

Ті негайно, за наказом його, покидали все в море. Матроси були вражені таким вчинком, – і задум їхній зруйнувався.

204.Благочестива і богобоязлива жінка напоумляє ченця.

Розповідь одного з отців. Одного ченця вкусила змія і він прийшов у місто лікуватися. Його прийняла до себе в дім благочестива і богобоязлива жінка і стала лікувати. Тільки-но трохи заспокоївся біль у ченця, диявол почав навіювати йому блудні помисли. Одного разу він схопив її за руку.

– Ні, отче! – сказала жінка. – Побійся Христа! Згадай про скорботи і тяжкість каяття, які ти відчуєш у своїй келії, згадай про крики і сльози, які чекають на тебе.

Ось що і багато іншого говорила жінка ченцеві, і лайка залишила його. Від сорому він не міг поглянути на жінку і хотів втекти з дому. Але жінка, відчувши жаль до ченця, заради Христа, сказала йому:

– Не соромся і не йди, отче! Тобі ще треба полікуватися. А то – був не помисел чистої душі твоєї, але підступи злісного диявола.

Закінчивши лікування, вона, без жодної спокуси, відпустила його з миром.

205.Розсудлива жінка, яка уникла насильства з боку ченця.

Нам розповідали про одного брата, який, живучи в кіновії, був посланий за різними її потребами. В одному селищі жив благочестивий мирянин, який радо приймав ченця щоразу, як той заходив у селище. Мирянин мав єдину дочку, яка, проживши з чоловіком один або два роки, незадовго перед тим овдовіла. Приходячи і йдучи від них, чернець впав у плотську лайку… Дочка, жінка розумна, помітивши це, стала остерігатися ченця й уникала показуватися йому на очі. Одного разу батько, за потребою, вирушив до найближчого міста, залишивши доньку одну в будинку. Якраз у цей час за звичаєм зайшов до них чернець і, заставши її одну, запитав:

– А де ж батько твій?

– Пішов у місто.

Чернець схвилювався від плотської лайки і мав намір заподіяти їй насильство. Але вона, не втративши присутності духу, сказала йому:

– Не хвилюйся, не виходь із себе – батько довго ще не повернеться… Ми тут самі… Я знаю, що ви, ченці, нічого не робите без молитви… Встань, помолися Богові… Що Він покладе тобі на серце, те ми й зробимо… Але чернець не міг заспокоїтися. Пристрасть охоплювала його…

– Ти, справді, ніколи не знав жінки? – запитала господиня.

– Ніколи! – відповідав чернець. – І мені хочеться дізнатися, що це таке…

– Тому-то ти так і схвилювався, що не знайомий ще зі смородом нечистих жінок… І, бажаючи приборкати пристрасть його, вона намагається вселити йому відразу до себе.

– Я в періоді місячного очищення, і ніхто не може наблизитися до мене без того, щоб не відчути смороду…

Такі та інші подібні промови подіяли на ченця. А прийшовши до тями, він залився сльозами… Побачивши, що чернець заспокоївся, жінка каже йому:

– Ось бачиш: якби, послухавшись, я віддалася тобі, ми тепер сиділи б уже вроздріб, скоївши гріх. Якими очима подивився б ти на мого батька? Як, повернувшись у монастир, ти міг би слухати лик святих, які оспівують Бога? Прошу тебе – протверезися і не прагни того, що може через хвилинну насолоду згубити всі твої подвиги і позбавити вічних благ.

Вислухавши ці промови, брат повернувся в монастир, приніс покаяння в гріху своєму і подякував Богові за те, що Він через розсудливість і цнотливість жінки не допустив його до кінцевого падіння. Про цю подію передав тому, хто розповідав нам, чернець, який сам піддавався брані.

206.Як знатна жінка навчилася лагідності.

Один з отців розповідав нам про якусь знатну особу, із сенаторського роду. Вона вирушила на поклоніння св. місцям. Прибувши до Кесарії, вона вважала за краще тут залишитися і проводити життя на самоті.

– Дай мені дівчину, – стала просити вона єпископа, – щоб вона виховувала мене для чернечого життя і навчила страху Божого.

Обравши одну смиренну дівицю, єпископ приставив до неї. Через деякий час, під час зустрічі, єпископ запитав:

– Ну, що – дівиця, приставлена до тебе?

– Вона чудової поведінки, – відповідала знатна жінка, – тільки абсолютно марна для душі моєї, бо дозволяє мені діяти за власним бажанням. Вона дуже скромна, а мені потрібно, щоб сварили мене і не дозволяли мені виконувати мої забаганки.

Тоді єпископ, обравши іншу, крутої вдачі, приставив до неї. Та раз у раз говорила їй: “Дурепа багата”, – або лаяла її іншими подібними словами. Незабаром єпископ знову запитував:

– Яка дівчина?

– Ось ця воістину приносить користь душі моїй. Таким-то чином вона здобула велику лагідність.

207.Дівиця, охрещена ангелами.

Авва Феона і авва Феодор розповіли нам: за патріарха Павла в Олександрії залишилася сиротою після смерті батьків, дуже багатих людей, одна дівчина. Вона була не хрещена. Одного разу вийшла в сад, залишений їй батьками. При будинках знатних навіть серед міста є сади. У глибині саду вона побачила невідомого чоловіка, який зібрався вдавитися. Швидко підбігши до нього, вона запитала:

– Що ти робиш, добрий чоловіче?

– А тобі яке діло? Іди геть! Я у великому горі…

– Скажи мені всю правду. Я, можливо, допоможу тобі.

– Я багато винен. Мої позикодавці сильно тіснять мене, і я вважаю за краще швидше померти, ніж вести таке гірке життя.

– Прошу тебе, ось візьми все, що в мене є, і віддай… тільки не губи себе.

Той погодився на це і сплатив борги. Тим часом дівчина опинилася в скрутному становищі. І не дивно: залишилася без батьків, подбати про неї не було кому. Прийшовши в крайню бідність, вона почала розпусне життя. А ті, які знали її батьків, говорили: “Хто знає суди Божі, як і для чого попускається душі падати!” Молодий організм не виніс такого життя: вона захворіла і – схаменулася. У скорботі духу вона просила сусідів: “Заради Господа, згляньтеся над душею моєю і поговоріть із татом, щоб мені стати християнкою”. Але всі відвернулися від неї з презирством.

“Хто забажає бути хрещеним батьком такої розпусної жінки?” – говорили про неї. І була вона у великій скорботі. Коли вона зовсім занепала духом за таких обставин, з’явився їй янгол Господній у вигляді тієї людини, якій колись зробила вона милість.

– Що з тобою? – запитав її ангел.

– Я бажаю стати християнкою і, на жаль, ніхто не хоче сказати про мене.

– Чи справді ти бажаєш?

– Так, і прошу і тебе про це.

– Не падай духом! Я приведу кого-небудь, і тебе приймуть у лоно Церкви.

Ангел приводить ще двох ангелів, і вони відносять її до церкви. Потім, прийнявши вигляд відомих сановників при особі намісника, запрошують кліриків, в обов’язки яких входило хрестити новонавернених. Клірики запитують сановників:

– Чи ручається ваша любов за неї?

– Так! – відповідають вони.

Клірики зробили все, що слід за чином над тими, хто готується до хрещення, і охрестили її в ім’я Отця і Сина і Св. Духа. Потім одягнули її в одяг новохрещених. Ангели перенесли її в будинок, куди вона повернулася в білому одязі. І поклавши її, стали невидимі. Сусіди, побачивши її в білому одязі, запитували:

– Хто охрестив тебе?

– Хтось прийшов, – відповідала вона, – віднесли мене до Церкви, сказали клірикам, і вони охрестили мене.

Та хто ж саме? Які клірики? Про це вона нічого не могла сказати. Доповіли папі. Папа закликав кліриків, приставлених до хрещення.

– Чи ви охрестили ту жінку? – запитав папа.

Ті не зреклися, підтвердили і сказали, що були запрошені для того таким-то і таким-то з сановників при правителі. Єпископ посилає за зазначеними особами й запитує в них: чи точно вони поручилися за дівчину?

– Нічого ми не знаємо, – відповідали ті. – Не знаємо й тих, хто зробив це.

Тоді єпископ зрозумів, що це – справа Божа. І запросивши новохрещену, запитав:

– Скажи мені, дочко моя, що зробила ти доброго?

– Я блудниця і бідна… Що ж доброго могла я зробити?

– Так-таки й не знаєш за собою жодного доброго вчинку?

– Ні… ось хіба це… одного разу я побачила невідомого мені чоловіка, який збирався накласти на себе руки. Його сильно тіснили позикодавці. І, віддавши йому всі мої статки, я позбавила його від біди… І, сказавши це, вона спочила в Господі, отримавши відпущення своїх вільних і мимовільних гріхів. Єпископ прославив Господа: “Праведний ти, Господи, і праві суди Твої!” (Пс. 118:137).

208.Відповідь старця братові, одержимому сумом.

Один брат, одержимий сумом, запитав старця:

– Що мені робити!? Помисли долають мене, вселяючи в мене, що даремно я зрікся світу і – все одно – спасіння не досягну…

– А ти, знаєш, – відповів старець, – хоч би ми й не могли досягти землі обітованої, нам краще скласти кістки в пустелі, ніж повернутися до Єгипту!?…

209.Настанови св. чоловіка з приводу слів молитви Господньої: не введи нас у спокусу.

Один зі святих сказав: “Молячись Господу: “не введи нас у спокусу”, ми не про те просимо, щоб нам не піддаватися спокусі, тому що це неможливо. Ні, – ми молимося про те, щоб під впливом спокуси нам не забажати діяння, неугодного Богові. Ось це і означає – не впасти в спокусу. Наприклад, святі мученики, випробовувані муками і не переможені ними, не впали в спокусу, подібно до того, як той, хто бореться зі звірами, поки його ще не з’їли звірі. Якщо ж буде розтерзаний, значить – упав серед випробування. Так і при кожній пристрасті – поки людина не переможена нею”.

210.Єпископ, який здобув перемогу смиренням.

Розповідь одного з отців: два єпископи, що жили недалеко один від одного, посварилися між собою. Один із них був багатий, а інший був вельми смиренною людиною. Багатий шукав нагоди зашкодити іншому. Той дізнався про це і сказав своєму кліру:

– Ми переможемо його благодаттю Христа. Він добре знав, як йому вчинити.

– Хто ж може, владико, встояти проти нього? – заперечив клір.

– Почекайте і самі побачите.

Єпископ став вичікувати сприятливої нагоди. І ось, коли його побратим відправляв урочистість на честь св. мучеників, він, узявши свій клір, повелів:

– Йди за мною, і ми здобудемо перемогу.

– Що таке він має намір зробити? – міркували між собою клірики. Єпископ вирушає на свято. І ось коли інший ішов, здійснюючи всенародний молебень, він, щойно хід наблизився, кидається до ніг побратима, разом з усім своїм кліром, зі словами:

– Прости нас, владико! Ми – раби твої…

Той, вражений цим вчинком, розчулившись у душі, за дією благодаті Божої, що змінила настрій серця його, сам обнімає ноги побратима і каже:

– Ти – мій владика і батько!

І з того часу встановилася між ними велика любов. І сказав смиренний єпископ своєму кліру:

– Чи не казав я вам, що ми переможемо благодаттю Христа? І ви робіть так само, коли зазіхнете що-небудь один проти одного, і завжди переможете.

Ось інший вислів старця: “Смиренний перевершує самого царя славою, тому що царя славлять тільки в обличчя, а смиренного і в очі, і за очима всі хвалять і ублажають”.

211.Про старця, який визволив із в’язниці брата, що забрав у нього майно.

Один авва розповідав нам: поблизу нашої кіновії жив старець піднесеної душі, а біля нього жив ще один брат. Одного разу, під час відсутності старця, брат, за навіюванням диявола, відчинивши келію старця, увійшов до неї та викрав книжки й посудини. Старець повернувся і, увійшовши в келію, помітив зникнення посудин, і пішов до сусіда сказати йому про викрадення. І ось його посудини – серед келії… Брат не встиг ще й заховати їх. Старець не бажав ні соромити, ні викривати брата. Зробивши вигляд, ніби він раптово відчув біль у шлунку, він негайно вийшов начебто для природної потреби і пробув поза келією достатньо часу для того, щоб брат міг прибрати посудини. Повернувшись до нього, старець почав із ним розмову про сторонній предмет і брата не викрив. Минуло небагато часу. Посудини старця знайшлися. Брата, викритого в крадіжці, ув’язнили, а старець нічого про це не знав. Почувши про ув’язнення брата, він так само не знав і про причину ув’язнення. Ось старець приходить до мене, розповідав ігумен. Він часто відвідував нас.

– Зроби милість, – каже, – дай мені кілька яєць і пшеничного хліба.

– Напевно, у тебе сьогодні гості? – запитую його.

– Так, – відповів мені.

Взявши припаси, старець вирушив до в’язниці провідати і втішити брата. Коли він з’явився в темниці, брат кинувся до ніг його зі словами:

– За тебе я, авва, потрапив сюди. Це я викрав твої посудини, а книга твоя в такого-то, плащ – у такого-то.

– Нехай заспокоїться серце твоє, чадо! Я не для того прийшов сюди. Я навіть і не знав, що ти – тут за мене…

– Почувши про твоє ув’язнення, я засмутився і прийшов до тебе з розрадою. Ось тобі – хліб і яйця. Понад те я поклопочуся про те, щоб звільнити тебе з темниці.

Залишивши брата, старець вирушив до начальства, – він був добре відомий за доброчесним життям. За наказом влади, брата звільнили з-під варти.

212 Про великодушний вчинок двох старців із розбійниками.

Розповідь одного старця: прийшов до нас старець високої чесноти. Ми прочитували в книзі “Рай” вислів св. отців. А старець завжди любив читати про них. Він, здавалося, весь був пройнятий ними, і, вкорінюючись у його серці, вони вирощували плід чесноти. Читаючи, ми дійшли до розповіді про старця, до якого прийшли розбійники.

– Ми прийшли забрати все в твоїй келії, – сказали розбійники.

– Що бажаєте, чада, те й візьміть, – відповів старець.

Забравши все, розбійники пішли, але не помітили мішечка, що висів на стіні. Старець, схопивши мішечок, побіг за ними, голосно кричачи:

– Чада, захопіть – ось ви не помітили у мене в келії…

Розбійники, зворушені незлобивістю старця, повернули йому все в келію. Покаявшись, вони говорили один одному: “Воістину, це – людина Божа!” Коли ми прочитали про це, старець сказав нам:

– Чи знаєш, авва? Ця розповідь принесла мені багато користі.

– Яким чином, отче? – кажу я.

– Одного разу я перебував у країні поблизу Іордану. Прочитав тоді цю розповідь і, здивувавшись старцеві, воззвав: Господи, що удостоїв мене цього звання, удостой і слідувати стопами цього чоловіка. І ось, коли в душі горіло таке бажання, через два дні вриваються до мене розбійники. Вони ще стукали у двері, але я зрозумів, що це – розбійники, і сказав сам собі: “Дякувати Богові! Настав час показати плід мого бажання”. Відчинивши двері, я прийняв їх із веселим виглядом, запалив світильник і почав їм усе показувати.

– Не турбуйтеся! Вірний Бог, що не приховаю від вас нічого, – кажу їм.

– А є в тебе золото? – запитали вони.

– Так. Ось три номісми.

І я відкрив посудину перед ними. Взявши монети, вони пішли з миром.

– А чи повернулися вони, як до того старця? – жартівливо зауважив я.

– Ні! – швидко сказав старець. – Боже збережи! Я й не бажав, щоб вони повернулися…

213.Для чого відбуваються знамення і чудеса у св. Церкві.

Один зі старців говорив нам про дивні знамення. Вони бувають і тепер у Церкві Божій через єресі, що народилися і розростаються, особливо через розкол Севера акефала та інших згубних вчителів, для огорожі та утвердження у вірі більш слабких душ, так само як і для навернення самих псевдовчителів, якби захотіли. Тому святі отці і з першого часу християнства святі мученики щоденно й дотепер звершують знамення в кафоличній Божій Церкві.

214.Чудо в Соруді.

Біля підошви гори, на якій височіє місто кіанейців, є одне селище Соруда. У цьому селищі знаходиться купіль, що виділяє воду в день св. Богоявлення. Від крапель, що виступають, вона наповнюється протягом трьох годин, і після хрещення також протягом трьох годин вода не раптом, але потроху знову убуває.

215.Чудо в Кедребатах.

І в селищі Кедребатах, біля підошви височини міста Еноанда, також є купіль, що, хоча й висічена з одного цільного каменя, у свято Пасхи, у світле Христове Воскресіння, раптом сама собою наповнюється й тримає воду до дня П’ятидесятниці, і в день П’ятидесятниці раптом зникає. Те й інше чудо відбувається в області Лікійській. Якщо хто сумнівається в цьому, – не велика праця, пройти до Лікії, щоб упевнитися в істині.

216.Розумна порада: не слід робити нерозумних рішень, ні тим більше виконувати їх.

Одного разу довелося мені бути у св.граді. До мене прийшов один христолюбець і сказав: “У мене з братом сталася невелика сварка, і він не хоче миритися зі мною. Умов його, будь ласка”. Я з радістю погодився на це і, запросивши брата, став схиляти його до любові і миру. Здавалося, мої слова справили на нього враження. Раптом, врешті-решт, він сказав мені:

– Не можу я помиритися з ним! Я поклявся хрестом…

Посміхнувшись, я сказав йому:

– Твоя клятва має таке ж значення, як якби ти сказав: “Присягаюся чесним Хрестом Твоїм, Христе, що я не буду виконувати Твоїх заповідей, але буду творити волю ворога Твого диявола… Ми не тільки не повинні наполягати на поганих своїх рішеннях, але повинні каятися і сумувати про те, що ми замислюємо поганого проти себе самих, як каже богоносний Василій. Якби Ірод покаявся і не наполягав на своїй клятві, він не вчинив би великого лиходіяння, обезголовивши Предтечу Христового. На закінчення я знову скористався висловом св. Василія, який він запозичив з Євангелія – про те, як Петро суперечив Господу, коли Він хотів омити ноги св. Петра…

217.Порада старця ченцеві про поводження з жінками.

Старець говорив: “Чадця, сіль із води і, з’єднуючись із водою, розчиняється і зникає. Так і чернець. Від дружини походячи, він, наближаючись до жінки, слабшає і перетворюється на ніщо, тобто перестає бути ченцем”.

218.Авва Сергій напоумляє хлібороба своєю лагідністю і терпінням.

Авва Сергій, ігумен монастиря авви Костянтина, розповідав нам: одного разу ми подорожували з одним св. старцем. Збившись зі шляху, ми проти бажання і не знаючи, де пройти, потрапили на засіяне поле і потоптали трохи сходів. На полі тоді працював хлібороб. Побачивши нас, він у гніві обсипав нас лайкою.

– Чи ченці ви? Чи є у вас страх Божий? Якби ви мали перед очима страх Божий, ви б так не чинили.

“Заради Господа, ніхто нічого не говори!” – швидко сказав нам св. старець. Потім, звернувшись до селянина, відповів:

– Правильно, чадо моє, сказав ти. Якби ми мали страх Божий, ми не чинили б так.

Але селянин продовжував гнівно лаятися.

– Правду кажеш ти, чадо! – знову відповідав старець, – якби ми були справжніми ченцями, ми не робили б цього. Але, заради Господа, прости нам, що ми згрішили проти тебе.

Зворушений цими словами, селянин, наблизившись, кинувся до ніг старця.

– Я згрішив! – вигукнув він. – Прости мене! – І заради Господа візьміть мене із собою.

І дійсно, додав блаженний Сергій, він пішов за нами і прийняв чернечий чин.

219.Смирення перемагає ворожнечу.

Ось про яку подію розповів мені старець: одного разу я прожив трохи часу в лаврі авви Герасима. Там був у мене коханий мною брат. Одного разу ми сиділи разом і розмовляли про користь душевну. Мені довелося згадати слова авви Пімена: “Кожному належить докоряти собі в усьому”.

– Я, отче мій, – сказав брат, – на досвіді дізнався силу і душевну користь від цих слів. У мене був щирий друг – диякон лаври. Не знаю, з чого він отримав підозру в одному вчинку з мого боку, що заподіяв йому скорботу, і став похмуро дивитися на мене. Бачачи похмурий погляд його, я просив його пояснити мені причину.

– Ось що ти зробив! – сказав він мені. Зовсім не знаючи за собою такого вчинку, я почав запевняти його, що не робив нічого подібного.

– Вибач мені, але – я не задоволений твоїми виправданнями, – сказав брат.

Вийшовши до себе в келію, я почав випробовувати своє серце – чи не зроблено насправді мною чогось подібного – і не знайшов нічого. Одного разу бачачи, як він тримав св. чашу для викладання св. Причастя, я з присягою став запевняти його, що я не винен у тому, що він приписує мені. Але він і тут не переконався моїми словами. Звертаючись знову до себе самого, я став пригадувати вислови св. отців і, довірившись їм, звернувся до своїх думок. Диякон щиро любить мене, говорив я сам собі, і, спонукуваний любов’ю, прямодушно говорить мені про те, що в нього на серці, щоб я тверезішав, не спав над собою і не вчинив би чогось подібного. Припустимо, бідна душа моя, ти і не зробила цього. Але – чи не, чи скоєно тобою безліч інших злих справ і чи всі вони тобі відомі? Де – те, що ти робила вчора або третього дня, або десять днів тому? Чи пам’ятаєш ти про це? Так – чи не вчинила ти й того, що тобі приписують, а потім забула, як і перше? І, розмірковуючи таким чином, я так розташував своє серце, ніби й справді я зробив це, але забув, як і інші свої справи. І став я дякувати Богові й диякону, що через нього Бог дав мені пізнати гріх мій, і я міг покаятися в ньому. Після таких роздумів я встав і пішов до диякона просити в нього прощення і дякувати за те, що він допоміг мені пізнати гріх. Але щойно я постукав до нього у двері, він, відчинивши, кидається мені в ноги зі словами:

– Пробач мені, що диявол, знущаючись наді мною, вселив мені підозру на тебе! Воістину Сам Бог напоумив мене, що ти невинний.

І почав він говорити, що не дозволить мені принести йому вибачення.

– У цьому немає ніякої потреби. Отримавши звідси велике повчання, я прославив Отця і Сина і Св. Духа. Тому держава і велич на віки віків! Амінь

Переклад українською —Осіпов. А.

 

На пустынном берегу священного Иордана находилась обитель св. Илии. Сюда-то, прежде всего, пришел, влекомый духом подвижничества, Иоанн Мосх, и прожил здесь около десяти лет, пребывая иногда в полном уединении в близлежащей пещере. Это было в 568–79 годах. В царствование императора Тиверия II-го (гг. 578–582) Иоанну пришлось отправиться в Египет для служения. В Египте происходили страшные смуты, возбуждаемые монофизитской ересью. В то время патриархом Александрии был Евлогий, предшественник Иоанна Милостивого. Глубоко образованный Иоанн Мосх отправился в помощь для борьбы с ересью. В конце 6-го века мы находим блаженного Иоанна снова в Палестине, в обители преп. Феодосия. Здесь-то он и познакомился со своим знаменитым учеником Софронием, будущим патр. Иерусалимским. Общее стремление к духовному совершенству соединило наставника и ученика узами теснейшей дружбы. В обители они узнали о великих подвижниках и решили посетить и другие знаменитые обители Востока, чтобы побеседовать с опытными старцами. Все свои впечатления они записали для назидания грядущих веков. Их путешествие продолжалось десятки лет. Прежде всего, они обошли палестинские обители: преп. Герасима, «Башен», Каламонскую, св. Петра, обитель Евнухов, Евфимия Великого, монастыри в окрестностях Мертвого моря, обитель св. Саввы и другие. Поклонившись св. местам Иерусалима и Вифлеема, они остановились на время в Новой Лавре св. Саввы, при истоке Иордана из Галилейского озера. Из Северной Палестины путешественники отправились в Антиохию и Киликийские обители. Около 603 года они посетили Антиохию, Ливан, гору Росс, Селевкию, Эги, Тарс и Аназарв. В дальнейшем, после утомительного путешествия по аравийской пустыне, они достигли священной горы Синай. Проведя здесь некоторое время в подвигах молитвы и богомыслия, они обошли пустыни: Синайскую, Фаран, Раиф. Встречаясь с великими старцами, они собирали сведения о подвижниках отдаленных пустынь. Наконец, на берегу Суэцкого перешейка, они перешли в Египет и около 607 г. прибыли в Александрию. Посетив храмы и обители Александрии и ее окрестностей, путники решили посетить горные хребты Нильской долины, которые являлись колыбелью иночества. В этих каменистых скитах, после смерти основателя иночества св. Антония, начали селиться отшельники. Появились обители к востоку от Нила и до самого Красного моря и Синая, а к западу до страшных пустынь ливийских. Там-то и находилась славная Нитрийская пустыня. Обойдя почти все знаменитые палестинские и сирийские обители и Египет, они везде присматриваясь к подвижнической жизни и с любовью ее изучая. Свои впечатления и собранные сведения они заботливо записали в книгу, получившую название «Луг Духовный» (Лимонарь или «Синайский патерик»).

1. Жизнь св. старца Иоанна, и о пещере «Сапсас».

Жил один старец, по имени Иоанн, в пустыне аввы Евсторгия. Архиепископ Иерусалимский св. Илия хотел его поставить игуменом монастыря, но старец отказался, говоря: «Я хочу отправиться на гору Синай для молитвы». Архиепископ настаивал, чтобы он сперва сделался игуменом, и потом уже отправился. Старец не согласился, и архиепископ отпустил его, взявши обещание, что он примет игуменство по своем возвращении. Простившись, таким образом, с архиепископом, старец отправился в путь, к горе Синай. Взял с собой и своего ученика. Но только что он перешел Иордан и прошел не более версты, как вдруг почувствовал озноб и жар. Дальнейшее путешествие стало невозможно. Путники нашли небольшую пещеру, и вошли в нее, чтобы успокоиться старцу. Болезнь настолько усилилась, что старец не мог уже двинуться, и в пещере пришлось пробыть три дня. Тогда старец во сне услышал голос кого-то, говорящему ему:

– Скажи мне, старец, куда ты стремишься?

– Ha гору Синай, отвечает старец явившемуся.

– Советую тебе не уходить отсюда, говорит незнакомец.

Однако не удалось уговорить старца, и явившийся ему удалился. Между тем, горячка усилилась. В следующую ночь тот же самый, в прежнем виде, предстал старцу.

– Зачем ты, старец, желаешь страдать? Послушайся меня, и не уходи отсюда.

– Но кто же ты сам? – спросил старец.

– Я – Иоанн Креститель, – отвечал явившийся, – и вот почему убеждаю тебя не уходить отсюда: эта малая пещера больше горы Синая. Сюда часто приходил посещать меня Господь наш Иисус Христос. Итак, дай мне слово остаться здесь, и я исцелю тебя.

Услыхав это, старец с радостью обещал остаться в пещере. Немедленно получив исцеление, старец, действительно, пребыл в пещере до конца дней своих. Устроив из пещеры той храм, он собрал братию. Это место и называется Сапсас. Близ него, с левой стороны, протекает поток Хорив, на противоположной стороне – Иордан. Сюда был послан Илия Фесвитянин во время бездождия.

2. О старце, питавшем львов в своей пещере.

В той же самой местности Сапсас жил другой старец, достигший столь великого духовного совершенства, что (без трепета) встречал львов, приходивших к нему в пещеру, и кормил их на своих коленах. Столь великой Божественной благодати исполнен был человек Божий!

3. Жизнь Конона, пресвитера монастыря Пентуклы.

Мы пришли в лавру св. отца нашего Саввы к Афанасию. Один старец рассказал нам: пришлось быть нам в монастыре Пентуклы. Там был старец Конон, киликиянин. Сперва, в качестве пресвитера, он служил при совершении таинства крещения, а потом ему, как великому старцу, поручили самому совершать крещение, и он стал помазывать и крестить приходивших к нему. Всякий раз как приходилось ему помазывать женщину, он приходил в смущение, и даже по этой причине вознамерился уйти из монастыря. Но тогда является ему св. Иоанн и говорит: «Будь тверд и терпи, и я избавлю тебя от этой брани». Однажды пришла к нему для крещения девица персианка. Она была так прекрасна собой, что пресвитер не решался помазать ее св. елеем. Она прожила два дня. Узнав об этом, архиепископ Петр был поражен этим случаем, и решил было уже для сего дела избрать диаконису, но не сделал этого, потому что не дозволял закон. Между тем пресвитер Конон, взяв свою мантию, удалился со словами: «Я не могу более здесь оставаться». Но едва взошел на холмы, как вдруг встречает его Иоанн Креститель и кротко говорит ему: «Возвратись в монастырь, и я избавлю тебя от брани». С гневом отвечает ему авва Конон: «Будь уверен – ни за что не вернусь. Ты не раз обещал мне это, и не исполнил своего обещания». Тогда св. Иоанн посадил его на один из холмов и, раскрыв его одежды, трижды осенил его крестным знамением. «Поверь мне, пресвитер Конон, – сказал Креститель, – я желал, чтобы ты получил награду за эту брань, но так как ты не захотел, я избавлю тебя от брани, но вместе с тем ты лишаешься и награды за подвиг». Возвратившись в киновию, где совершал крещение, пресвитер на утро, помазавши елеем, окрестил персиянку, даже совсем и не заметив того, что она была женщина. После того в течение 12 лет пресвитер совершал помазание и крещение, без всякого нечистого возбуждения плоти, даже не замечая, что пред ним женщина. И таким образом скончался.

4. Видение аввы Леонтия.

Авва Леонтий, настоятель киновии св. отца нашего Феодосия, рассказал нам: после того как иноки из Новой лавры были изгнаны, я пришел в эту лавру и остался в ней. Однажды, в Воскресный день я пришел в церковь для приобщения Святых Таин. Войдя в храм, я увидел ангела, стоящего по правую сторону престола. Пораженный ужасом, я удалился в свою келью. И был глас ко мне: «С тех пор как освящен этот престол, мне заповедано неотлучно находиться при нем».

5. Рассказ аввы Полихрония о трёх иноках.

Авва Полихроний, пресвитер Новой лавры, рассказал нам: в иорданской лавре «Башен» я заметил, что один из находившихся там братий был нерадив о себе самом и никогда не выполнял правила воскресного дня. Спустя немного времени вдруг вижу, что этот брат, столь нерадивый прежде, подвизается со всей ревностью и с большим усердием.

– Хорошо ты делаешь, брат, заботясь о своей душе, – говорю ему.

– Авва, – отвечал он, мне, – скоро придется умереть.

И действительно чрез три дня он скончался. Тот же авва Полихроний рассказал мне: однажды я находился в лавре «Башен». Там скончался один брат. Эконом обратился ко мне со словами: «Брат, сделай милость, приди перенести со мною пожитки покойного в кладовую». Начали переносить – вижу: эконом плачет. «Что с тобою, авва? О чем ты так плачешь?» – спрашиваю его. «Сегодня, – отвечал он, – я переношу пожитки брата, а чрез два дня другие будут переносить мои». Так и случилось. На другой день эконом скончался, как и говорил.

6. О звезде, шедшей над умершим иноком.

Пресвитер авва Полихроний рассказывал нам слышанное им от аввы Константина, игумена монастыря св. Марии Богородицы Нового: один из братий умер в больнице иерихонской. Мы взяли его тело и понесли в монастырь «Башен» для погребения. С того мгновения, как мы вышли из больницы, до самого монастыря, звезда шла над умершим и была видна до тех пор, пока мы не предали его земле.

7. О жизни и кончине старца, отказавшегося от настоятельства в монастыре «Башен».

В том же монастыре «Башен» жил один старец. После кончины прежнего игумена настоятели и остальная братия обители желали его избрать игуменом, как великого и богоугодного мужа. Старец умолял их отказаться от этого: «Оставьте меня, отцы, оплакивать мои грехи. Я вовсе не таков, чтобы заботиться о душах других. Это дело великих отцов, подобных авве Антонию, Пахомию, св. Феодору и другим». Однако не проходило дня, чтобы братия не убеждали его принять игуменство. Старец продолжал отказываться. Наконец видя, что братия неотступно просят его, сказал всем: «Оставьте меня помолиться три дня, и что будет угодно Богу, то и совершу». Тогда была пятница, а в день воскресный рано утром старец скончался.

8. Жизнь аввы Мирогена.

В той же лавре «Башен» был один старец по имени Мироген, который от великой строгости жизни сделался болен водянкой. Его постоянно навещали старцы, чтобы походить за больным. «Молитесь лучше обо мне, отцы, – говорил больной, – чтобы внутренний человек мой не страдал водянкой. Я же молю Бога, чтобы Он продлил мою настоящую болезнь». Иерусалимский архиепископ Евстохий, услышав об авве Мирогене, пожелал прислать ему кое-что для телесных потребностей, но тот не принял ничего из присланного: «Помолись лучше за меня, отче, чтобы мне избавиться вечного мучения».

9. О доброте одного св. отца.

В той же лавре «Башен» жил один старец, отличавшийся полной нестяжательностью. В то же время он очень любил подавать милостыню. Однажды пришел к нему в келлию один бедняк, прося милостыни. Старец ничего не имел, кроме хлеба, и, взяв его, подал нищему, но тот возразил: «Не нужно мне хлеба. Дай мне одежду». Желая услужить бедняку, старец, взяв его за руку, привел в свою келлию. Нищий не нашел в ней ничего, кроме того, что носил на себе сам старец. Глубоко тронутый святостью старца, нищий развязал свой мешок, вынул из него все, что имел, и положил посреди келлии, сказав: «Возьми это, добрый старец! A себе я найду, что мне нужно в другом месте».

10. Жизнь отшельника Варнавы.

В пещерах св. Иордана жил один отшельник по имени Варнава. Однажды он отправился утолить жажду из Иордана. В ногу его вонзилась спица, и он оставил ее в ноге, не допуская, чтобы врач осмотрел его. Нога начала гноиться, и он принужден был отправиться в лавру «Башен» и взять себе келлию. Между тем нарыв в ноге увеличивался со дня на день, a старец говорил всем, навещавшим его: «Чем более страждет внешний человек, тем более возрастает в силе внутренний». Прошло несколько времени с той поры, как авва отшельник Варнава ушел из своей пещеры к «Башням». В оставленную пещеру пришел какой-то другой отшельник и, войдя внутрь, увидал ангела Божия, стоявшего пред престолом, который воздвиг и освятил старец.

– Что ты здесь делаешь? – спросил отшельник ангела.

– Я – ангел Господень, – отвечал он, – и этот престол вверен моему смотрению от Бога с той поры, как был освящен.

11. Жизнь аввы Агиодула.

Авва Петр, пресвитер монастыря святого отца нашего Саввы, рассказал нам об Агиодуле следующее: когда он был настоятелем лавры блаженного Герасима, один из тамошней братии умер, но старец не знал об этом. Канонарх ударил в било, чтобы собралась братия для выноса умершего. Пришел и старец и, увидав тело брата, лежавшее в церкви, опечалился, что не успел проститься с братом пред смертию. Подойдя к одру, он обратился к почившему со словами: «Встань, брат, и дай мне последнее целование». Умерший поднялся и поцеловал старца. «Теперь покойся, – сказал старец, – пока не придет Сын Божий и не воскресит тебя!»

Тот же авва Агиодул, проходя однажды близ берегов Иордана, размышлял о том, что произошло с теми камнями, взятыми по числу двенадцати колен, которые положил на дне реки Иисус Навин, вместо тех, которые раньше взяты были со дна реки? Вдруг воды разделились на обе стороны, и старец увидел те 12 камней. Повергшись на землю, он воздал хвалу Богу и удалился.

12. Слово аввы Олимпия.

Брат просил авву Олимпия, пресвитера лавры аввы Герасима:

– Скажи мне что-нибудь.

– He будь с еретиками, – отвечал тот, – и воздерживай язык и чрево. И где бы ты ни был, говори себе непрестанно: «я – пришлец».

13. Жизнь отшельника аввы Марка.

Об авве, отшельнике Марке, жившем близ монастыря Пентуклы, рассказывали, что он в течение шестидесяти девяти лет вел такой образ жизни: постился по целым неделям, так что некоторые считали его бесплотным. Трудился день и ночь по заповеди Христа и все раздавал бедным, не принимая за то никакого воздаяния. Узнав об этом, некоторые христолюбивые люди пришли к нему, прося взять от них то, что принесли в знак своей любви к нему. «He возьму, – сказал старец, – потому что труды рук моих питают меня и тех, кто во имя Божие приходят ко мне».

14. О брате, который был обуреваем помыслами блуда и впал в проказу.

Аввa Полихроний рассказывал нам еще, что в монастыре Пентуклы был один брат, весьма внимательный к себе самому и строгий подвижник. Но он был обуреваем страстью блуда. He вынеся плотской брани, вышел из монастыря и отправился в Иерихон, чтобы удовлетворить свою страсть. Но лишь только вошел в жилище блудницы, как вдруг весь был поражен проказою. Увидав это, он немедленно возвратился в монастырь, благодаря Бога и говоря: «Бог послал мне эту болезнь, да спасет мою душу». И воздал великую хвалу Богу.

15. Чудесное происшествие с аввою Кононом.

Рассказывали нам об авве Кононе, игумене монастыря Пентуклы, что однажды на пути в святое место Битон встретились ему евреи и хотели его умертвить. Обнажив мечи, они бросились к старцу и, подбежав, подняли руки, чтобы нанести смертельный удар, но их руки вдруг как бы окаменели, сделавшись неподвижными. Старец совершил над ними молитву, и они удалились, радуясь и прославляя Бога.

16. Рассказ аввы Николая о себе самом и о своих спутниках.

Один старец жил в лавре аввы Петра, что вблизи Иордана, по имени Николай. Он рассказал нам про себя следующее: однажды, во время моего пребывания в Раифе мы были посланы, в числе трех братий, на служение в Фиваиду. Проходя по пустыне, мы сбились с пути и начали блуждать. Вода у нас вся вышла. Целые дни мы не находили ни капли воды, и жажда нас сильно истомила. Наконец, мы не могли уже продолжать путешествия. Найдя в той же пустыне кустарники тамариска, мы легли, где кому пришлось найти тенистый уголок, и стали ожидать смерти от сильной жажды. Возлежа, я пришел в восторженное состояние и – вижу водоем, наполненный водою, и воду, изливающуюся чрез все края его, и кто-то двое стоят над краем водоема и черпают воду деревянным ковшом. И начал я просить одного: сделай милость, господин мой, дай мне немного воды, потому что я изнемогаю. Но он не хотел дать мне. Тогда другой говорит ему:

– Дай ему немного.

– He дадим ему, – возражает первый. – Он очень ленив и нерадив о себе.

– Что правда, то правда, – отвечает другой. – Точно, он нерадив, но все-таки дадим ему ради гостеприимства. И они дали мне воды.

– Дай же, – говорит, – и тем, которые были со мною.

Таким образом, все мы утолили жажду и прошли, не пивши, остальные три дня, пока, наконец, не достигли селения.

17. Жизнь великого старца.

Вот что еще рассказал нам тот же старец об одном великом старце, жившем в том же монастыре: пятьдесят лет подвизался он в своей пещере: не пил вина, не ел хлеба, а только отруби, и три раза в неделю приобщался.

18. Жизнь другого старца, который спал со львами.

Авва Полихроний в другой раз рассказал нам еще об одном старце, жившем в монастыре аввы Петра, что он часто удалялся на берега св. Иордана и, оставаясь там, ложился спать в львином логовище. Однажды, найдя двух львят в пещере, он принес их в своем плаще в церковь.

«Если бы мы соблюдали заповеди Господа нашего Иисуса Христа, – сказал он, – то звери боялись бы нас. Но за грехи наши мы стали рабами, и теперь скорее – мы боимся их». И братия, получив большую пользу, удалились в свои пещеры.

19. Рассказ аввы Илии о себе самом.

Однажды я находился в пещере близ Иордана, рассказал нам о себе авва Илия воск, – чтобы не иметь общения с аввою Макарием, епископом Иерусалимским. В это время, приблизительно в шестой час дня (полдень), в сильнейший зной кто-то постучался ко мне в пещеру. Я вышел и увидел женщину.

– Что тебе надо? – говорю ей.

– Отец мой, и я провожу такую же жизнь, как и ты. Моя небольшая пещера не более как на расстоянии одного камня от тебя, – и она указала мне место несколько на юг.

– Проходя этой пустыней, – продолжала она, – почувствовала жажду от сильного зноя. Сделай милость, дай мне немного воды.

Вынеся кружку, я подал ей. Она напилась, и я отпустил ее. После ее удаления, диавол воздвиг во мне плотскую брань и внушил нечистые помыслы. Изнемогши в борьбе и будучи не в силах погасить плотского разжжения, я, схватив посох, вышел из пещеры в такое время, когда от зноя самые камни раскалялись, и поспешил за женщиной, чтобы удовлетворить свою страсть. Я уже находился от нее на расстоянии не более одной стадии. Страсть пылала во мне. Вдруг я пришел в восторженное состояние и увидал, что земля разверзлась и поглотила меня. И вот я вижу: лежат мертвые тела, согнившие, разложившиеся и испускающие нестерпимое зловоние… Кто-то, сияя святостию, указал мне на тела и сказал: «Это вот тело женщины, а это – мужчины. Удовлетворяй, как хочешь и сколько хочешь, свою страсть… И ради такого-то удовольствия – смотри, сколько подвигов желаешь ты потерять! Вот из-за какого греха желаете вы лишить себя царствия небесного! О, бедное человечество! За один час (греховного удовольствия) вы готовы погубить подвиг целой жизни?!» Между тем от сильного зловония я упал на землю. Подойдя ко мне, явившийся мне святой муж поднял меня и укротил во мне брань. И я возвратился в свою келлию, принося благодарение Богу.

20. Обращение одного воина, вследствие оказанной ему чудесной помощи.

Один из отцов передал мне следующий рассказ воина, бывшего драконария: во время войны в Африке с мавританцами мы потерпели поражение от варваров и подверглись преследованию, во время которого многие из наших были убиты. Один из неприятелей настиг меня, – передавал он дальше, – и уже поднял копье, чтобы поразить меня. Увидав это, я начал призывать Бога: «Господи Боже, – взывал я, – явившийся рабе Твоей Фекле и избавивший ее от рук нечестивых, избавь и меня от настоящей напасти, и спаси меня от злой смерти. Я удалюсь в пустыню и проведу остаток моей жизни в уединении». И обернувшись, – говорил, – я уже не увидал никого из варваров. Немедленно удалился я в эту лавру Копраты. И вот по милости Божией прожил в этой пещере тридцать пять лет.

21. Смерть отшельника и его убийцы.

Авва Геронтий, настоятель монастыря св. отца нашего Евфимия, рассказал мне следующее: трое нас, восков, находились по ту сторону Мертвого моря, близ Висимунта. Мы шли по горе, а один – ниже по самому берегу моря. С ним повстречались сарацины, бродившие по тем местам. Они уже прошли мимо него, как вдруг один из них, вернувшись, отрубил голову отшельнику. Нам оставалось только издали смотреть на это, потому что мы были на горах. Мы еще плакали об отшельнике, как вдруг сверху спустилась птица на сарацина. Схватив, она подняла его вверх и затем бросила на землю, причем сарацин разбился на части.

22. Жизнь старца Конона, из обители св. Феодосия.

В монастыре св. отца нашего Феодосия архимандрита жил один старец, по имени Конон, родом из Киликии. В течение тридцати пяти лет он соблюдал следующее правило: однажды в неделю вкушал хлеб с водою, непрестанно трудился и никогда не пропускал Божественной службы.

23. Жизнь инока Феодула.

В том же самом монастыре мы видели другого старца, Феодула, бывшего прежде воином. Постясь все дни, он никогда не спал на боку.

24. Жизнь одного старца, обитавшего в кельях Хузива.

В кельях Хузива жил один старец. Старцы того места рассказывали нам о нем следующее: живя еще в своем селении, он поступал таким образом: если случалось ему видеть, что кто-либо из односельчан по бедности не мог засеять своего поля, он выходил ночью, так что этого не знал и сам хозяин поля, и, взяв свой скот и свои семена, засевал поле другого. Таким же состраданием отличался старец, когда удалился в пустыню и стал жить в кельях Хузива. Он выходил на дорогу, ведущую от священного Иордана ко святому граду, взяв с собою хлеба и воды. Замечал ли кого-либо утомившимся – он брал его ношу и провожал до св. горы Елеонской. Возвращаясь обратно по той же дороге – нес тяжести друтих до Иерихона. Можно были видеть иногда то, как старец обливается потом под большой тяжестью, то – как несет на плечах одного, а иногда и двоих отроков. Иногда он сидел за чинкой износившейся мужской или женской обуви, для чего брал с собою необходимые орудия. Одних поил водою, которую носил при себе, других кормил хлебом. Встречал ли нагого – снимал с себя одежду и отдавал ему. Можно было видеть, как он трудился в течение целого дня. Случалось ли ему находить мертвого на дороге – он совершал над ним чин погребения и хоронил.

25. Об одном из братии монастыря Хузива и о силе слов св. возношения.

Авва Григорий, из схолариев (один из императорских телохранителей), рассказал нам следующее: в монастыре Хузив был один брат, хорошо знавший чин св. возношения. Однажды он был послан за хлебами для литургии. На обратном пути в монастырь он совершал над ними молитвы возношения по чиноположению. А затем диаконы эти самые хлебы на дискосе возложили на св. престол. Св. возношение должен был совершать авва Иоанн, по прозванию Хозевит, бывший тогда пресвитером, а потом – епископом Кесарии палестинской. И вот он не замечает, чтобы Дух Святый освятил их, как замечал это прежде. Сильно опечалился старец при мысли, не оскорбил ли он каким-либо грехом Св. Духа, Который и отступил от него. Придя в диаконикон, он залился слезами и пал на лице свое. И явился ему ангел Господень, возвещая, что с той поры, как брат, принесший эти хлебы, на пути произнес над ними слова св. возношения, они уже освящены и вполне уготованы. И с того времени старец установил правило, чтобы никто из не рукоположенных не заучивал слов св. возношения, – тем более не произносил их, как случится, не разбирая времени и вне освященного места.

26. Жизнь брата Феофана и его дивное видение.

Старец, великий пред Богом, именем Кириак, жил в лавре Каламонской, около священного Иордана. Однажды пришел к нему брат чужестранец, из страны Дора, по имени Феофан, спросил старца о блудных помыслах. Старец начал наставлять его речами о целомудрии и чистоте. Брат, получив от этих наставлений великую пользу, воскликнул: «Отец мой, в моей стране я нахожусь в общении с несторианами. He будь этого – я бы остался навсегда с тобой»! Услыхав имя Нестория, старец глубоко опечалился о погибели брата и стал убеждать его и молить, чтобы он оставил эту пагубную ересь и присоединился ко святой кафолической и апостольской Церкви.

– Невозможно спастись, если не будешь право мыслить и веровать, что Пресвятая Дева Мария есть истинная Богородица.

– Отче, – возражал брат, – да ведь все ереси говорят точно так же: если не будешь в общении с нами, не получишь спасения. He знаю, несчастный, как мне и поступить. Помолись Господу, чтобы Он явно показал мне, какая вера истинная. Старец радостно выслушал слова брата.

– Оставайся в моей келье, – сказал он. – Я имею упование на Бога, что Он по Своему милосердию откроет тебе истину.

И оставив брата в своей пещере, старец отправился к Мертвому морю и стал молиться о брате. И точно, на другой день, около девятого часа, брат видит, что кто-то явился к нему, страшный по виду, и говорит: «Поди и познай истину»! И взяв его, ведет в место мрачное, смрадное и испускающее пламя и показывает ему в пламени Нестория и Феодора, Евтихия и Аполлинария, Евагрия и Дидима, Диоскора и Севера, Ария и Оригена и других. И говорит явившийся брату: «Вот это место уготовано еретикам, и тем, кто нечестиво учит о Пресвятой Богородице, равно как и тем, кто следуют их учению. Если тебе нравится это место, оставайся при своем учении. Если же не желаешь вкусить такого наказания, обратись к св. кафолической Церкви, к которой принадлежит и наставлявший тебя старец. Я говорю тебе: хотя бы и всеми добродетелями украсился человек, но если он неправо верует, он попадет в это место». При этих словах брат пришел в себя. Когда старец возвратился, брат рассказал ему все, что видел, и в скором времени присоединился к св. кафолической апостольской Церкви. Оставшись к Каламоне при старце, он прожил с ним несколько лет и скончался в мире.

27. Жизнь пресвитера селения «Мардард».

В Киликии есть город Эги. На расстоянии 10000 шагов от него есть селение Мардард. В том селении – храм во имя св. Иоанна Крестителя. Священником при этом храме был старец, великий пред Богом и исполненный добродетели. Однажды жители селения пришли к епископу города Эгов с просьбой: «Возьми от нас этого старца – он тяжел для нас. В воскресный день он совершает литургию в девятом часу и не соблюдает установленного чина Божественной службы». Епископ, призвав старца, спросил его:

– Зачем ты так поступаешь, старец? Или не знаешь устава св. Церкви?

– Поистине, так, владыко, – отвечал старец, – и ты справедливо говоришь. Но я не знаю, что мне делать. В воскресные дни от самой полуночницы я нахожусь у св. престола и не начинаю литургии, пока не увижу Св. Духа, нисходящего на св. престол. Когда же увижу наитие Св. Духа, немедленно совершаю литургию. Епископ подивился добродетели старца. Вразумив жителей селения, он отпустил их с миром и хвалою Богу.

28. Чудо Иулиана столпника.

Одному старцу авва столпник послал приветствие и вместе с тем вретище с положенными в нем тремя горящими углями. Старец, получив приветствие и еще не угасшие угли, отослал вретище обратно к авве Иулиану, налив в него воды и завязав. А расстояние между ними было около 20 миль.

Авва Кирилл, ученик аввы Иулиана столпника, о котором мы только что упомянули, рассказал следующее: я, отец мой и брат пришли из нашей местности к авве Иулиану, наслышавшись много об его жизни. Я имел, – продолжал авва Кирилл, – неизлечимую болезнь: все врачебные средства оказались бессильны. Когда же я пришел к старцу, он, сотворив молитву, исцелил меня. Все трое мы остались при нем и отреклись от мира. Старец приставил моего отца к житнице. Однажды отец приходит к авве Иулиану и говорит: «У нас нет хлеба». Старец отвечает ему: «Ступай, брат, и собери, что найдешь, – смели, а на завтра Сам Бог попечется об нас». Отец, смутившись этими словами (он хорошо знал, что в житнице уже ничего не было), удалился в свою келлию. Настала крайняя нужда. Старец послал за отцом: «Приди немедленно сюда». Едва только он пришел, старец сказал: «Брат Конон, пойди и что найдешь, употреби на пользу братии». Отец, как бы в гневе, взял ключи от житницы: «Что ж, разве пыль принесу!» Отомкнув замок, он хотел было отворить двери, но не мог этого сделать: житница была доверху полна хлеба… Видя это, отец принес покаяние старцу, славя Бога.

29. Чудо св. Евхаристии.

На расстоянии 30 миль от киликийского города Эгов живут два столпника, в шести милях один от другого. Один из них принадлежал к св. кафолической и апостольской Церкви, а другой, больше пробывший на столпе близ селения Кассиодора, был последователем ереси Севера. Еретик возводил на православного разнообразные обвинения, стараясь о том, чтобы привлечь его к своей ереси. Распространяя о нем молву, он решил добиться его осуждения. Православный подвижник, как бы свыше озаренный, просил еретика прислать ему частицу причастия. Тот обрадовался, как будто уже совратил собрата в свою ересь, и немедленно послал ему просимое, ничего не подозревая. Православный, приняв частицу, присланную еретиком, т.е. последователем Севера, раскалил сосуд и положил в него частицу, и она немедленно исчезла в жару пылающего сосуда. Затем взяв частицу св. Причастия православной Церкви, он сделал то же самое, и мгновенно раскаленный сосуд охладился, и св. Причастие осталось целым и невредимым. Он благоговейно хранил его и показал нам, когда мы были у него.

30. Жизнь инока Исидора, и чудо от св. Причастия.

На о. Кипре есть гавань Таде. Поблизости от нее находится монастырь, называемый Филоксенов («Страннолюбцев»). Прибыв туда, мы нашли там инока, родом из Милета, по имени Исидора. Мы видели, как он непрестанно плакал с воплями и рыданиями. Все убеждали его, чтобы он, хотя немного престал от плача, но он не соглашался.

– Я – столь великий – великий грешник, – говорил инок всем, – какого не было еще от Адама до сего дня…

– Правда, отче, – возражали мы. – Мы все – грешники. Кто без греха, кроме одного Бога?

– Поверьте мне, братия, – отвечал инок, – ни в Писании, ни в Предании, ни между людьми я не нашел грешника, подобного мне, и греха, который я совершил. Если вы полагаете, что я наговариваю сам на себя, выслушайте о моем грехе и помолитесь обо мне.

– В миру я был женат, – продолжал инок. – Я и жена принадлежали к секте Севера. Придя однажды домой, я не застал дома жены и узнал, что она ушла к соседке, чтобы вместе причаститься. А соседка принадлежала к св. кафолической Церкви. Я бросился немедленно туда, чтобы остановить жену. Войдя в дом соседки, я узнал, что жена недавно приняла св. Причастие. Схвативши ее за горло, я заставил ее извергнуть святыню. Подхватив святыню, я бросал ее в разные стороны, и наконец, она упала в грязь. И мгновенно, пред моими очами, молния восхитила св. Причастие с того места… Прошло два дня, и вот я вижу эфиоплянина, одетого в рубище.

– Я и ты – мы оба осуждены на одинаковую кару, сказал он.

– Но кто ты? – спросил я.

– Я тот, кто ударил Творца всех Господа нашего Иисуса Христа по ланите во время Его страданий, – отвечал мне явившийся эфиоплянин.

– Вот почему, – закончил инок свой рассказ, – я не могу перестать плакать.

31. Обращение и жизнь блудницы Марии.

Два старца шли однажды из Эгов в Тарс киликийский и зашли, по усмотрению Божию, в гостиницу для отдохновения. Стоял сильный зной. В гостинице они нашли трех молодых людей, отправлявшихся в Эги, и с ними была блудница. Старцы сели поодаль. Один из них, вынув из своей сумки св. Евангелие, начал читать. Блудница, увидав это, оставила своих спутников и, подойдя, села близ старца. Но он, отстранив ее, сказал:

– Несчастная, в тебе и стыда нет. Ты не задумалась подойти и сесть вблизи от нас!

– Отец, не отвергай меня, – отвечала блудница. – Хотя я и преисполнена всякими грехами, но Владыка всех Господь и Бог наш не отверг приступившей к Нему блудницы.

– Но ведь та блудница с той поры перестала быть блудницей, – возразил старец.

– Уповаю на Сына Бога живого, воскликнула женщина, что от нынешнего дня, и я отвергаю грех мой!..

И оставив молодых людей и свое имущество, она последовала за старцами. Они поместили ее в монастырь, близ Эгов, называемый Нанкиба. И я видел ее уже старицей, отличавшейся великим разумом. От нее самой я и слышал это.

32. Обращение комедианта и его двух наложниц.

В Тарсе киликийском был один комедиант, по имени Вавила. Он имел двух наложниц. Одну звали Комито, а другую – Никосой. Комедиант жил распутно и творил дела диавола, по его внушению. Однажды случилось ему войти в церковь. По промыслу Божию, читалось тогда следующее место из Евангелия: покайтеся, приближибося царствие небесное. Пораженный этими словами, он пришел в ужас, вспомнив всю свою жизнь. И немедленно выйдя из храма, он позвал своих наложниц.

– Вы знаете, как распутно я жил с вами, – сказал он им, – и никогда не предпочитал одну другой. Теперь – все ваше, что я приобрел для вас. Возьмите и мое все имущество и поделите между собою. А я от нынешнего дня удаляюсь от вас, оставляю мир и иду в монахи.

– Для греха и погибели души мы жили вместе с тобой, – воскликнули обе в один голос, залившись слезами, – а теперь, возжелав богоугодной жизни, ты бросаешь нас и хочешь спастись один!? Этого не будет – ты не оставишь нас! Мы желаем быть участницами с тобою и в добре!

Актер вскоре заключился в одной из стен городского укрепления, а женщины, продав свое имущество, деньги раздали бедным и, приняв иноческий образ, также затворились, устроив себе келью вблизи того же укрепления. Мне удалось видеться с иноком, бывшим комедиантом, и я получил большую пользу. Это – муж весьма сострадательный, милостивый и смиренномудрый. И я записал это для пользы читателей.

33. Жизнь епископа Феодота.

Один из отцов поведал нам, что в Феополисе был архиепископ, по имени Феодот, отличавшийся добротой сердца. Когда наступал праздничный день, он приглашал некоторых из служившего с ним духовенства к своей трапезе, но один не оказал послушания и отказался от приглашения. Патриарх сохранил спокойствие духа и сам пошел к нему пригласить его – разделить с ним трапезу. Тот же самый и о том же архиепископе Феодоте рассказал нам еще следующее: он был очень кроток и смиренномудр. Например, однажды он был в дороге вместе с одним клириком. Архиепископ совершал путь в носилках, а клирик ехал на коне. И говорит патриарх клирику: «Поделим длину пути и будем меняться местами». Клирик не соглашался: «Это будет бесчестие для патриарха, сказал клирик, если я сяду в носилках, а святитель поедет на коне». Но чудный Феодот настоял на своем и, убедив клирика, что в этом не будет для него бесчестия, заставил поступить по своему желанию.

34. Жизнь чудного Александра, патриарха Антиохийского.

В Феополисе был другой патриарх, по имени Александр. Он был также очень милостив и сострадателен. Однажды один из его писцов, похитив у него золото, бежал от страха в Фиваиду, в Египет… Блуждая там, он попал в руки египетским и фивским разбойникам, и эти кровожадные варвары увели его в самые дальние местности их страны. Узнав об этом, дивный Александр выкупил пленника за восемьдесят номисм. И когда беглец вернулся к нему, он обошелся с ним так ласково и человеколюбиво, что один из граждан выразился так: «Нет ничего выгоднее, как согрешить против Александра!» В другой раз один из его диаконов пред всеми клириками стал укорять дивного Александра. Александр поклонился ему и просил у него извинения: «Прости ж меня, брат мой!»

35. Жизнь иерусалимского архиепископа Илии и о Флавиане, патриархе Антиохийском.

Авва Полихроний говорил нам об авве Илии, архиепископе иерусалимском, что он не пил вина, будучи простым монахом и, сделавшись патриархом, соблюдал то же правило. Рассказывали нам о том же архиепископе иерусалимском и об антиохийском – Флавиане следующее: император Анастасий обоих сослал в ссылку из-за св. Собора отцов, бывших в Халкидоне: Илию – в Аил, Флавиана – в Петру. Однажды патриархи извещают друг друга: «Анастасий сегодня умер, пойдем и мы на суд с ним». И чрез два дня оба отошли ко Господу.

36. Жизнь антиохийского патриарха Ефрема и обращение православной вере одного столпника.

Один из старцев поведал нам о блаженном Ефреме, патриархе антиохийском, который был пламенным ревнителем православной веры. Услышав об одном столпнике в области города Иераполя, что он принадлежит к числу последователей Севера и акефалов, отправился, чтобы вразумить его. Прибыв к столпнику, он начал убеждать и молить его, чтобы он прибег к апостольскому престолу и вступил в общение со св. кафолической и апостольской Церковью.

– Я не вступлю в общение с собором без особенного основания, – отвечал столпник.

– Какого же доказательства желаешь ты от меня для убеждения в том, что, по благодати Иисуса Христа, Господа Бога нашего, святая Церковь свободна от всякой нечистой примеси еретического учения? – спросил дивный Ефрем.

– Господин патриарх, – сказал столпник, – разведем огонь и войдем вместе в пламя. Кто выйдет невредимым, тот и будет православным, и мы должны будем последовать ему.

– Следовало бы тебе, чадо, послушаться меня, как отца, – возразил патриарх, – и ничего более не требовать, а ты потребовал от меня того, что выше моих слабых сил. Впрочем, я уповаю на милосердие Сына Божия, что ради спасения души твоей исполню и это.

И немедленно чудный Ефрем обращается к предстоявшим со словами: «Благословен Господь! Принесите дров». Дрова принесены. Патриарх зажигает их пред столбом и говорит столпнику: «Сойди со столба и, согласно твоему решению, войдем оба в пламя». Столпник был поражен твердым упованием патриарха на Бога и не соглашался сойти.

– He ты ли сам пожелал этого? – спросил патриарх. – Отчего же теперь не хочешь исполнить?

Сказав это, патриарх снял с себя омофор и, близко подойдя к пламени, вознес молитву: «Господи Христе, Боже наш, благоволивший ради нас воистину воплотиться от Госпожи нашей Пресвятой Богородицы и Приснодевы Марии, Сам укажи нам истину!» И, окончив молитву, бросил свой омофор в средину пламени. Пламя пылало около трех часов. Дрова все сгорели, а омофор оказался целым и невредимым, без всякого даже знака от пламени. При виде этого, столпник, уверившись в истине, умилился, проклял Севера и ересь его и присоединился к св. Церкви. Приобщившись из рук блаженного Ефрема, он прославил Бога.

37. Жизнь епископа, который, оставив кафедру, работал вместе с плотниками.

Сколько есть никому неведомых рабов у Господа, и только Он один знает их! Один отец рассказал нам о епископе, который, оставив свою епископию, прибыл в Феополис, и работал вместе с плотниками. Областным правителем Востока в то время был Ефрем, человек милостивый и сострадательный. Он занят был восстановлением и исправлением общественных зданий, так как город пострадал от землетрясения. Однажды Ефрем видит во сне спящего епископа, и над ним поднимался до неба огненный столб. Это сновидение повторялось не раз, и Ефрем пришел в ужас: явление было страшно и изумительно. Он долго раздумывал, что бы это значило, и не мог догадаться, потому что не знал, что у него в числе рабочих был епископ. Да и как можно было узнать епископа в человеке с неприбранными волосами, в грязной одежде, совершенно простого вида, изможденном от терпения, подвигов и работы? Но однажды Ефрем посылает за этим работником, бывшим некогда епископом, чтобы от самого узнать, кто он такой. Увидав его, стал подробно расспрашивать, откуда он и как его зовут.

– Я – один из бедных жителей этого города. Не имея средств к пропитанию, я занимаюсь работой, и Бог питает меня от трудов моих.

– Поверь мне, – воскликнул Ефрем как бы по вдохновению свыше, – я не отпущу тебя до тех пор, пока ты мне не скажешь всей правды о себе.

– Дай мне слово, что при жизни моей ты никому не будешь рассказывать обо мне, – сказал епископ, видя, что не может более скрываться. – С этим условием я открою тебе правду о себе, не называя, впрочем, ни моего имени, ни отечества.

– Не скажу о тебе никому, до тех пор, пока Бог продлит твою жизнь, – поклялся св. Ефрем.

– Я – епископ и, ради Бога оставив свою епископию, пришел сюда, где меня никто не знает, чтобы изнурять себя трудами, – сказал епископ. – От своего труда я добываю себе немного хлеба. Что касается тебя – то подавай милостыню по мере сил. На этих днях Бог возведет тебя на апостольский престол Церкви города Феополиса, чтобы пасти тебе народ Его, который стяжал Своею Кровию Христос, истинный Бог наш. И еще раз скажу: подвизайтесь в делах милостыни и за веру православную, ибо такими жертвами благоугождается Бог.

Спустя немного времени так действительно и случилось. А св. Ефрем, выслушав епископа, прославил Бога, воскликнув: «Сколько есть никому неведомых рабов у Господа, и только Он Один знает их!»

38. Смерть нечестивого императора Анастасия.

Один христолюбец поведал нам следующее об императоре Анастасии. После того, как он изгнал патриархов константинопольских Евфимия и Македония и отправил их в ссылку к Понту в Евхаиты, по делу о Соборе отцов, бывших в Халкидоне, сам император Анастасий видел во сне прекрасного мужа, одетого в белую одежду. Явившийся стоял против него, держал в руках исписанную книгу и читал ее. Перевернув пять листов, он прочитал имя императора и сказал ему: «Се – за твое зловерие я изглаждаю четырнадцать», – и изгладил своим перстом. Спустя два дня – вдруг сверкнула ослепительная молния и раздался страшный удар грома. Анастасий в ужасе испустил дух с невыразимой тоской. Это – воздаяние за то, что он нечестиво поступал против св. Церкви Христа Бога нашего и ссылал в ссылку ее пастырей.

39. Инок обители аввы Севериана, спасенный девицею от греха.

Когда я был в великой Антиохии, один из пресвитеров той Церкви рассказал мне следующее происшествие, о котором слышал от патриарха Анастасия. Один монах из монастыря аввы Севериана послан был на служение в область Елевферопольскую, и дорогой зашел к одному христолюбивому земледельцу. У него была одна дочь. Мать ее уже скончалась. Монах прожил в доме земледельца три дня. Всегдашний враг людей – диавол внушил брату нечистые помыслы и страсть к девице, и он искал удобного случая причинить ей насилие. Внушивший нечистую похоть диавол позаботился и об этом. Отец девицы по неотложной нужде отправился в Аскалон. Монах, видя, что в доме никого нет, кроме его и девушки, приступил к ней с явным намерением обесчестить ее. Увидав его в сильном волнении, в пылу нечистой похоти, девица сказала ему:

– Успокойся, и не спеши причинить мне бесчестие… Отец мой не вернется домой ни сегодня, ни завтра… Выслушай сперва, что я скажу тебе… Видит Бог, я готова удовлетворить твоей страсти…

И, стараясь перехитрить монаха, девушка начала говорить ему:

– Скажи мне, мой брат, сколько времени ты прожил в монастыре?

– Семнадцать лет.

– Имел ли ты сношения с женщинами?

– Нет.

– И ты теперь не прочь ради одного часа потерять весь свой подвиг!? О, сколько раз ты проливал слезы, чтобы представить плоть свою Христу незапятнанной! И неужели из-за минутного наслаждения ты желаешь теперь лишиться всех своих трудов!?.. Погоди – вот еще что: хорошо, я послушаюсь тебя… Но если ты падешь со мною, возьмешь ли ты меня к себе и будешь ли кормить?

– Нет, – ответил монах.

– Так я тебе скажу сущую правду, – воскликнула девица, – если ты обесчестишь меня, будешь виновником многих зол…

– Каким образом? – спросил монах.

– Во-первых, – отвечала девушка, – ты погубишь свою душу, а затем и моя погибшая душа взыщется на тебе. Знай – и я клянусь Тем, Кто сказал: «Не лги», – знай, что если ты обесчестишь меня, я немедленно удавлюсь, и ты окажешься убийцей и будешь судим, как убийца! Чтобы не случилось этого, ступай-ка лучше в свой монастырь и там прилежно помолись обо мне.

Монах пришел в себя, отрезвился и, оставив дом земледельца, возвратился в свой монастырь. Пав к ногам игумена, чистосердечно раскаялся и молил, чтобы ему никогда более не отлучаться из монастыря. Прожив еще три месяца, он отошел ко Господу.

40. Жизнь аввы Космы евнуха.

Авва Василий, пресвитер византийского монастыря рассказал нам следующее: пришлось мне быть в Феополисе у патриарха аввы Григория. В это время пришел из Иерусалима авва Косма евнух, из лавры Фаран. То был истинный монах и строгий ревнитель православной веры. К тому же он был весьма сведущ в Св. Писании. Спустя несколько дней, старец скончался. Желая почтить его останки, патриарх приказал похоронить, его в гробнице, где покоился уже епископ. Спустя два дня я пришел поклониться гробнице старца. На гробнице возлежал один бедный, расслабленный, просивший милостыню у входивших во храм. Я поклонился трижды и произнес пресвитерскую молитву. Увидав это, нищий сказал мне:

– Отец мой, воистину, велик был этот старец, которого вы здесь похоронили за два дня.

– Откуда ты это знаешь? – спросил я.

– Двенадцать лет я был расслабленным, – отвечал нищий, – и чрез него я получил исцеление от Господа. И всякий раз, как я бываю в печали, он приходит утешать меня и доставляет мне облегчение. Мало того – я расскажу тебе еще об одном дивном явлении. С тех пор, как погребен здесь старец, я слышу громкий голос его, обращенный к епископу: «Не прикасайся ко мне! Уйди прочь! Не приближайся ко мне, еретик и враг истины и святой Божией кафолической Церкви!»

Услышавши это от исцеленного расслабленного, я пришел и рассказал обо всем патриарху. Вместе с тем я просил св. мужа о том, чтобы взять тело старца и перенести в другую гробницу.

– Поверьте мне, чада, – возразил патриарх, – что авва Косма нисколько не оскорбляется близостью еретика. Все это произошло для того, чтобы показать нам после его кончины добродетель его и ревность по вере, которую он выказывал при жизни. Вместе с тем нам открыт и образ мыслей епископа, чтобы мы не считали его православным.

Вот что еще рассказал нам тот же авва Василий о старце авве Косме: я посетил его в лавре Фаран. Старец рассказывал мне: пришла мне в голову мысль, что значат слова Господа Его ученикам: «Имеющий одежду, пусть продаст ее и купит нож» (Лк. 22:36,38). Ученики отвечали Ему: «Вот два ножа». Я много размышлял и не мог уяснить себе смысла этих слов. Несмотря на сильный зной полуденного солнца, я вышел из моей келлии, чтобы пойти в лавру «Башен» к авве Феофилу и спросить его. Проходя пустыней близ Каламона, я увидал огромного змея, который сползал с горы к Каламону. Змей был так велик, что при своих движениях представлял вид как бы свода, и я прошел невредимо под этим сводом. Я понял, что диавол хотел ослабить мое усердие, но мне помогли молитвы старца. Придя к авве Феофилу, я спросил его о словах Писания. «Два ножа, – отвечал Феофил, – означают двоякую добродетель: созерцание и добрые дела. Имеющий то и другое достигает совершенства». У аввы Космы я был еще в лавре Фаран. Там, ведь, я пробыл десять лет. Во время одного душеспасительного разговора приведено было изречение св. Афанасия, архиепископа Александрийского. При этом старец сказал мне: «Если встретится тебе слово св. Афанасия и не будешь иметь при себе бумаги, возьми и запиши его на своей одежде». Столь великое уважение питал старец к св. отцам и учителям нашим! Вот что еще передавали нам о нем: в ночь под воскресные дни стоял с вечера до самого утра, пел псалмы и читал, совсем не садясь, в своей келлии и в храме. На восходе солнца окончивши правило, он садился читать св. Евангелие – до начала службы.

41. Жизнь Павла из Аназарва.

В той же самой лавре Фаран мы видели авву Павла. Это был святой муж, пламеневший любовию к Богу, необыкновенно кроткий и великий подвижник. Он ежедневно проливал обильные слезы. Я не знаю, приходилось ли мне в моей жизни встречать другого, подобного ему. Этот св. старец провел в уединении около пятидесяти лет, довольствовался только дарами Церкви и хранил совершенное безмолвие. Родом он был из Аназарва.

42. Жизнь аввы Авксанона, раба Божия.

В той же самой лавре довелось нам увидать и авву Авксанона, в его келлии. Он отличался милостию и воздержанием. В своем уединении он проводил столь строгую жизнь, что в четыре дня вкушал одну только просфору в двадцать лепт ценою. А иногда и в течение всей недели довольствовался одной просфорой. Под конец жизни этот великий отец заболел расстройством желудка. Мы перенесли его в патриаршую больницу во св. граде. Однажды, когда мы находились при нем, авва Конон, настоятель обители св. отца нашего Саввы, прислал ему в платке благословенный хлеб и шесть номисм, наказавши сказать ему при этом: «Прости меня: недуг не дозволяет мне самому прийти и приветствовать тебя». Старец принял хлеб, а монеты отослал обратно, прося передать пославшему: «Если бы, отец мой, Богу угодно было продлить мою жизнь, то я имею еще десять номисм. Когда издержу их, пришлю сказать вам. Но знай, отец мой, что чрез два дня я расстанусь с этим миром». Так и случилось. Мы перенесли его в лавру Фаран и там похоронили. Блаженный старец раньше был синкеллом свв. Евстохия и Григория. Оставив обоих, он, ради духовного совершенства, удалился в пустыню. Родом был из Анкиры Галатийской.

43. Ужасная смерть нечестивого солунского архиепископа Фалалея.

В Фессалонике был один архиепископ, по имени Фалалей. Он не боялся ни Бога, ни будущего воздаяния, презирал христианское учение, ни во что ставил, несчастный, и свой священный сан – словом: то был не пастырь, а лютый волк. Отвергши поклонение Святой Единосущной Троице (прости, Господи!), он служил идолам… Церковные власти того времени соборным определением лишили его епископского сана. Прошло немного времени, и Фалалей, совсем потеряв совесть, вздумал снова возвратить себе священный сан. По слову премудрого Соломона – злата всяческая послушают… вот и этот епископ был приглашен вернуться в свою епископию… Он ведь побывал в Константинополе, где власти, по слову пророка Исаии, «оправдали нечестивого даров ради, и, еже есть праведное праведного, взимали от него» (Іс. 5:23)… Однако Бог не оставил Своей Церкви без попечения: Он отверг, как неугодное Ему, определение, составленное вопреки апостольским правилам. Однажды Фалалей облачился в пышные одежды, намереваясь представиться властям, чтобы, согласно постановлению, принять утверждение в прежнем своем сане. Он уже готов был выйти из дому, как вдруг, почувствовав боль в желудке, должен был удалиться для отправления естественной нужды. Там он пробыл два часа. Видя, что он не выходит, некоторые из дожидавшихся его снаружи вошли в отхожее место сказать ему, чтобы он выходил, и нашли, что голова его застряла внизу в нечистом отверстии, а ноги торчат кверху… Несчастный погиб вечной смертью, столь же ужасной, как и нечестивый богоборец Арий. Арий так же надеялся насильственно войти в церковь при помощи властей, но дивный великого совета Ангел святой Божией Церкви поразил его: в отхожем месте разорвались его внутренности, носившие в себе богохульство… Так и Фалалей надеялся было при помощи беззаконного содействия властей сотворить еще горшие прежнего злодеяния, но ангел Церкви Солунской, вместе с великим мучеником Димитрием, не допустили этого: там, где он сидел, замышляя вместе с подстрекавшим его нечистым демоном козни против св. Божией Церкви, безбожная голова раба неключимого застряла внизу в смрадном месте, а ноги, не ходившие прямыми путями по земле, оказались торчащими на воздухе, в знамение грядущего осуждения, и того, как страшно впасть в руки Бога Живого.

44. Жизнь старца-инока близ города Антинои, и о молитве за усопших.

Когда мы пришли в Фиваиду и один старец рассказывал нам: за городом Антиноей жил великий старец, проживший в своей келлии около семидесяти лет. У него было десять учеников. Один из них был очень нерадив. Старец не раз уговаривал и молил его: «Брат, подумай о своей душе. Придет смерть и вместе с нею – кара». Но брат никогда не слушал старца и не принимал к сердцу его слов. Спустя немного времени этот брат скончался. Много печалился о нем старец: он знал, что он покинул этот мир в великом нерадении и беспечности. И начал старец молиться: «Господи Иисусе Христе, истинный Бог наш, покажи мне, что сталось с душою брата». И вот как бы в забытьи он видит огненную реку. В огне – великое множество осужденных, и среди них – брат, погруженный по шею.

– Не ради ли этой муки я молил тебя, чадо, чтобы ты позаботился о своей душе?

– Благодарю Бога, отец мой, что хотя моя голова свободна от мучений. По молитвам твоим я стою над головою епископа.

45. Жизнь инока, подвизавшегося на горе Елеонской, и о почитании образа Пресвятой Богородицы.

Один из старцев передал нам следующий рассказ аввы Феодора илиотского: на горе Елеонской жил затворник, великий подвижник. Диавол сильно обуревал его блудными помыслами. Однажды при страшном нападении диавола старец, потеряв терпение, воскликнул: «Когда же, наконец, ты оставишь меня в покое? Отступи от меня, по крайней мере, в моей старости!» Тогда диавол видимым образом явился старцу.

– Поклянись мне, что никому не откроешь того, что скажу тебе, и я перестану нападать на тебя.

– Клянусь Живущим на небе, – поклялся старец, – что никому не открою сказанного тобою.

– Перестань поклоняться вот этому образу, – сказал диавол, – и я прекращаю брань на тебя. На иконе было изображение Владычицы нашей Пресвятой Богородицы Марии с Предвечным Младенцем – Господом нашим Иисусом Христом.

– Дай мне подумать, – ответил старец.

На следующий день старец передал обо всем авве Феодору илиотскому, жившему тогда в лавре Фаран. От него и мы узнали.

– Воистину, авва, ты поруган, потому что поклялся, – сказал ему авва Феодор, – но хорошо поступил, что не умолчал. Знай, что нет греха гибельнее и ужаснее, как отречься от поклонения Господу нашему Иисусу Христу и Его Матери.

После этого, успокоив и подкрепив старца различными наставлениями, авва Феодор удалился к себе. Снова является затворнику диавол.

– Что ж это значит, негодный старик!? – сказал диавол. – Не клялся ли ты мне, что никому не будешь говорить? Зачем ты рассказал все пришедшему к тебе? Знай, что ты будешь осужден в день суда, как клятвопреступник!..

– Не тебе, клятвопреступнику, уличать меня! – отвечал старец. – Сам знаю, что я клялся и нарушил свою клятву, но не перед тобою, а пред Господом и Творцом моим. Тебя же слушать не стану: ты-то вот уж, подлинно подвергнешься неизбежной каре, как первовиновник всякого зла и клятвопреступник!..

46. Удивительное видение аввы Кириака из лавры Каламонской и о двух книгах нечестивого Нестория.

Однажды пришли мы к авве Кириаку, пресвитеру лавры Каламонской, что около священного Иордана. Он рассказывал нам: однажды я видел во сне величественную Жену, облаченную в порфиру, и вместе с Ней двух мужей, сиявших святостию и достоинством. Все стояли вне моей келлии. Я понял, что это – Владычица наша Богородица, а два мужа – св. Иоанн Богослов и св. Иоанн Креститель. Выйдя из келлии, я просил войти и сотворить молитву в моей келлии. Но Она не соизволила. Я не переставал умолять, говоря: «Да не буду я отвержен, унижен и посрамлен и многое другое». Видя неотступность моей просьбы, Она сурово ответила мне: «У тебя в келлии – Мой враг. Как же ты желаешь, чтобы Я вошла?» Сказавши это, удалилась. Я пробудился и начал глубоко скорбеть, вообразив себе, не согрешил ли я против Нее хотя бы помыслом, так как, кроме меня одного, никого в келлии не было. После долгого испытания себя я не нашел в себе никакого прегрешения против Нее. Погруженный в печаль, я встал и взял книгу, чтобы чтением рассеять свою скорбь. У меня была в руках книга блаженного Исихия, пресвитера иерусалимского. Развернув книгу, я нашел в самом конце ее два слова нечестивого Нестория, и тотчас сообразил, что он-то и есть враг Пресвятой Богородицы. Немедленно встав, я вышел и возвратил книгу тому, кто мне ее дал.

– Возьми, брат, обратно свою книгу. Она принесла не столько пользы, сколько вреда.

Он пожелал знать, в чем состоял вред. Я рассказал ему о своем сновидении. Исполнившись ревности, он немедленно вырезал из книги два слова Нестория и предал пламени.

– Да не останется и в моей келлии, – сказал он, – враг Владычицы нашей Пресвятой Богородицы и Приснодевы Марии!..

47. Чудо Пресвятой Богородицы над Гаианом комедиантом

В одном из городов ливанской Финикии был комедиант Гаиан. Он, понося Пресвятую Богородицу, представлял Ее в театре. И вот является ему во сне Богоматерь, и говорит: «Какое зло Я причинила тебе? 3а что ты издеваешься и поносишь Меня?» Пробудившись, комедиант не только не образумился, но еще более поносил Ее. Снова явилась ему Пресвятая Богородица и, вразумляя его, произнесла те же слова. Но и это вразумление не подействовало на несчастного. В третий раз явилась ему Пресвятая Дева с тем же самым вразумлением, но комедиант оказался неисправим. Наконец, однажды во время полуденного отдыха Она явилась ему и, не сказавши ни слова, одним только перстом провела черту по его рукам и ногам. Проснувшись, он почувствовал, что у него отнялись руки и ноги и лежали без движения, как бревна… Всем показывал себя, несчастный, громко исповедуя свое нечестие, за которое восприял достойное возмездие – и то еще ради человеколюбия…

48. Чудо Пресвятой Богородицы, побудившее Космиану, жену патриция Германа, возвратиться в лоно св. Церкви из ереси Северовой.

Пресвитер Анастасий, ризничий церкви св. Воскресения Христа, Бога нашего, передавал нам, что однажды в ночь под воскресенье Космиана, жена патриция Германа, придя одна, желала поклониться св. и животворящему гробу Господа нашего Иисуса Христа – истинного Бога. Она уже приблизилась к вратам святилища, и вот навстречу ей явилась видимым образом наша Владычица Пресвятая Богородица, в сопровождении других жен.

– Ты не принадлежишь к нам, не наша, поэтому и не входи сюда, – сказала Богоматерь.

Космиана действительно принадлежала к секте Севера акефала. На настойчивые мольбы о дозволении войти ко св. гробу Богоматерь отвечала:

– Поверь мне, женщина, что ты не войдешь сюда, если не присоединишься к нам.

Поняв, что уклонение в ересь возбраняет ей доступ к святыне, которой она не увидит, пока не обратится к св. кафолической и апостольской Церкви Христа, Бога нашего, Космиана тотчас позвала диакона. Когда диакон пришел с св. Чашею, она причастилась св. Тела и Крови великого Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, а затем удостоилась беспрепятственно поклониться и св. животворящему гробу Господа.

49. Дивное видение палестинского военачальника, побудившее его отречься от ереси и возвратиться в лоно Христовой Церкви.

Пресвитер Анастасий рассказал нам еще о следующем происшествии: Гевемер, сделавшись палестинским военачальником, прежде всего явился поклониться Св. Христову Воскресению. Лишь только хотел он войти во храм, как увидал барана, бросившегося на него, чтобы ударить рогами. В сильном испуге он отступил назад. Стоявшие здесь Азарий, хранитель св. Креста; и храмовые служители спрашивали его:

– Что с тобой, господин? Отчего ты не войдешь?

– Зачем вы пустили сюда этого барана? – спросил военачальник. Все были поражены удивлением. Осмотрели св. гроб, и ничего не нашли.

– Тут нет ничего – ступай!

Гевемер снова попытался войти – и снова то же явление: баран устремляется на него и не дает ему войти… Это повторилось не раз. Видение было только одному Гевемеру, другие совсем ничего не видели…

– Поверь мне, господин, – сказал тогда хранитель св. Креста, у тебя что-нибудь есть на душе… Это и возбраняет тебе доступ к святому и животворящему гробу нашего Спасителя. Ты хорошо сделаешь – исповедавшись пред Богом. Милостивый и человеколюбивый, желая твоего спасения, Он явил тебе это знамение.

– О, на мне много тяжких грехов пред Господом, – воскликнул Гевемер, проливая слезы.

И павши на лице свое, он долго плакал и исповедывал грехи свои пред Богом. И, поднявшись, снова хотел было войти и – не мог: явившийся баран еще с большей силой преграждал ему доступ к святыне.

– Видно, есть еще какая-нибудь преграда, – сказал хранитель Креста.

– Не потому ли я не могу войти, что не состою в общении со св. кафолической и апостольской Церковию, а принадлежу к секте Севера? – сказал военачальник, и просил хранителя св. Креста, чтобы сподобил его причащения святого и животворящих тайн Христа Бога нашего.

Пришел диакон со св. Чашею, и он, причастившись, присоединился к Церкви. После того приступил и поклонился св. Гробу, ничего более не видевши.

50. Видение затворника аввы Георгия.

Скифополь был вторым главным городом Палестины. Там мы виделись с аввою Анастасием, который передал нам рассказ о затворнике авве Георгии: однажды ночью я встал, чтобы ударить в било (он был канонархом), и слышу, что старец плачет. Подойдя к нему, я спросил:

– О чем ты так плачешь, авва?

Старец молчал.

– Скажи – же мне о причине твоего плача, – продолжал я спрашивать.

– Как мне не плакать, – сказал старец, вздохнувши из глубины души, – когда Господь наш прогневался на нас! Мне казалось, чадо, что я стою пред Кем-то, сидящим на высоком престоле. Многие, многие тысячи обстоят вокруг престола, умоляя Его о чем-то. Но Он не склоняется на их молитвы. И приблизилась к Нему некая Жена, облеченная в порфиру. Припадши к Нему, Она воскликнула: «Умилостивись же, хотя ради Меня!» Но Он остался непреклонен. Вот почему я плачу и рыдаю – в сильном страхе за то, что угрожает нам.

Он рассказал мне об этом в четверток утром, а на следующий день, в пятницу, часу в девятом, произошло страшное землетрясение, разрушившее города приморской Финикии.

Тот же авва Анастасий рассказал нам еще об этом старце: спустя немного времени, стоял он у окна и начал горько плакать. Увы, брат, говорил старец, никакого сокрушения сердечного нет у нас, пребываем в нерадении, и я боюсь, что мы при дверях, и гнев Божий постиг нас. И на следующий день виден был огонь на небе.

51. Жизнь старца Юлиана.

Аназарв – главный город второй Киликии. Милях в двенадцати от него расположена лавра, называемая Египетской. Тамошние отцы рассказали нам, что пять лет назад в их лавре скончался старец по имени Юлиан. Они поведали также, что около семидесяти лет Юлиан провел в тесной пещере, не владея ничем, принадлежащим к веку сему, кроме платья из козьей шерсти, плаща, евангелия и деревянного кубка. А еще отцы сказали, что во все время жизни своей старец не зажигал светильника и по ночам небесный свет озарял пещеру и позволял ему при чтении различать буквы.

52. Слово аввы Илии молчальника.

Пришел однажды брат к авве Илии молчальнику в Пещерную киновию аввы Саввы.

– Авва, скажи мне наставление, – просил брат.

– Во дни отцев, – отвечал старец, – любили три добродетели: нестяжательность, кротость и воздержание, а теперь среди монахов преобладает корыстолюбие, чревоугодие и дерзость. Избирай, что хочешь.

53. Жизнь старца Кириака из обители св. Саввы.

Авва Стефан Трихина рассказал нам об одном старце, жившем в лавре св. отца нашего Саввы: однажды он отправился в Кофилу и, пробывши немного времени близ Мертвого моря, возвращался обратно в свою келлию. Был страшный зной, и старец сильно изнемог. И начал он молиться Богу, простирая руки к небу: «Господи, ты видишь, что я не могу продолжать пути от жажды». И тотчас окружило его облако и сопутствовало ему до самой келлии, на расстоянии двенадцати миль.

Тот же авва Стефан поведал нам еще об этом старце: пришли однажды к нему родственники, чтобы повидаться с ним. В лавре они искали его келлию. Некоторые указали им, и они, подойдя, постучались в дверь. Узнав своих, старец молил Бога, да не будет видим ими. И отворив дверь, вышел из келлии, не будучи замечен. Удалившись в пустыню, он пробыл там до тех пор, пока его родственники не оставили его келлии.

54. Жизнь скитских монахов, и о старце Аммонии.

Пришли мы в Теренуфу, к авве Феодору Александрийскому. Старец говорил нам: «Воистину, чада, скитские монахи совсем ослабили строгую скитскую жизнь, по предсказанию старцев. Поверьте, чада, мне, старику, что прежде у скитских иноков наблюдалась великая любовь, и строгое воздержание, и дар разумения. И я застал еще там старцев, которые вовсе не принимали пищи, если кто-нибудь не заходил к ним. Между ними был старец Аммоний, живший близ меня. Зная его образ жизни, я каждую субботу навещал его, чтобы он, ради моего прихода вкусил пищи. И все они наблюдали такое правило: в какое бы время кто ни пришел к ним, должен был сотворить молитву, а старцы, между тем, готовили трапезу, и потом вместе вкушали пищу.»

55. Видение одного старца, жившего в скиту, и об авве Иринее.

Авва Ириней рассказал нам, что один старец, живший в скиту, увидал ночью, как диавол раздавал братии грабли и корзины.

– Что такое? – спросил старец.

– Готовлю развлечение для братии, – отвечал диавол, – чтобы они были рассеяннее во время славословия Бога.

Тот же Авва Ириней рассказал нам следующее: при нападении варваров я удалился из скита и, придя в Галскую область, взял келлию в лавре. Взяв от аввы этой лавры книгу о жизни старцев, в тот же день присел за чтение. И лишь только раскрыл книгу, нашел главу, где говорилось о том, как один брат пришел к старцу, и говорит ему:

– Помолись обо мне, отче.

– Когда ты был с нами, – ответил старец, – я молился за тебя, а теперь ты ушел к своим и я перестал молиться за тебя.

Прочитав об этом, я сложил книгу и сказал сам себе: «Бедный Ириней, и ты ушел к себе, и отцы уже не молятся более о тебе!» И тотчас, возвратив книгу авве, я удалился и пришел сюда – в Келлии. Вот причина, чада мои, почему я нахожусь в этом месте.

56. Жизнь Иоанна, ученика великого старца.

В Финикии есть город Птолемаида. Там есть предместье, называемое «Парасима». В нем жил один великий старец. У него был ученик, по имени Иоанн, тоже великий подвижник, особенно отличавшийся послушанием. Однажды старец послал ученика на работу и дал ему для подкрепления сил немного хлеба. Ученик ушел и, исполнив работу, возвратился, не дотронувшись до хлеба. Старец, увидав хлебы, сказал ему:

– Отчего же ты, чадо, не вкусил хлеба, который я дал тебе?

– Прости меня, отче, – отвечал ученик, поклонившись старцу. – Отпуская меня, ты не благословил и не дал мне повеления вкусить пищи. Потому я и не ел.

Старец, подивившись разумению брата, благословил его. После кончины старца, этот брат постился сорок дней, и ему было небесное видение, причем он слышал голос: «На какого больного ты ни возложишь своих рук, он исцелится». И вот утром, по промыслу Божию, приходит к нему человек и приводит свою жену, страдавшую раком в груди. Муж начал просить, чтобы он исцелил его жену. Брат называл себя грешником и недостойным для такого дела. Однако муж неотступно молил его, чтобы он склонился на его просьбу и помилосердовал о жене его. Тогда он, возложив руку, осенил грудь (крестным знамением), и женщина немедленно получила исцеление. И с той поры Бог явил чрез него много других знамений не только при жизни, но и по смерти его.

57. Кончина Симеона столпника, и о другом столпнике, авве Иоанне.

В четырех милях от города Эгов стоял столпник Симеон. Пораженный молнией, он скончался. Тогда авва Юлиан столпник, стоявший близ залива, в необычное время сказал ученикам: «Положите фимиам в кадило!»

– Что за причина, скажи нам, отче, – спросили ученики.

– Брат Симеон, живший в Эгах, скончался, пораженный молнией – и вот душа его отходит с радостию. А столпники находились один от другого на расстоянии почти двадцати четырех миль.

58. О том же Юлиане.

Вот что еще рассказал нам авва Стефан Трихина об авве столпнике Юлиане: в его местности появился лев, пожравший многих странников и туземцев. Однажды старец приказал своему ученику Панкратию:

– Отправься за две мили отсюда к югу. Ты найдешь там лежащего льва. Скажи ему: Смиренный Юлиан именем Иисуса Христа, Сына Божия, повелевает тебе удалиться из этой местности».

Брат, отправившись, нашел льва. И лишь только произнес то, что ему было заповедано, лев удалился, и все прославили Бога.

59. Об авве Фалалее.

Пресвитер тамошней лавры авва Петр рассказал нам об авве Фалалее киликиянине, что он подвизался в иночестве шестьдесят лет и постоянно плакал, говоря: «Бог дал нам время этой жизни для покаяния и потребует от нас строгого отчета в нем».

60. Удивительный поступок одной благочестивой женщины.

Во время пребывания нашего в Александрии один христолюбивый человек рассказал нам следующее. Некая монахиня, говорил он, жила в своем доме, вела затворническую жизнь и, заботясь о душе своей, проводила время в постоянной молитве, посте и бдении, а также щедро подавала милостыню. Но диавол, вечно воинствующий против рода человеческого, не могши видеть такую добродетель девушки, наслал на нее напасть – он внушил одному юноше сатанинское влечение к ней. Юноша караулил ее перед домом. И вот когда монахиня хотела выйти и отправлялась из дома своего в церковь, чтобы помолиться, юноша преграждал ей дорогу, докучая и надоедая ей, как это свойственно влюбленным, так что вскоре монахине пришлось из-за этой беды не выходить из дому. Однажды она посылает к юноше свою служанку, велев ей сказать: «Пойдем, госпожа моя хочет тебя видеть». Юноша пошел к ней, радуясь, что добился своего. Монахиня сидела за ткацким станком. Она говорит вошедшему: «Садись». Усадив юношу, девушка говорит ему: «Почтенный брат, скажи, почему ты так преследуешь меня и не даешь мне выйти из дома?». Юноша сказал в ответ: «Потому, госпожа, что действительно сильно люблю и с тех пор, как увидел тебя, весь объят пламенем». Она сказала ему: «Что же ты во мне находишь столь красивым, что так любишь меня?». Юноша говорит: «Глаза твои. Они ведь соблазнили меня». Когда монахиня услышала, что глаза ее соблазнили юношу, она схватила ткацкий челнок и выколола себе оба глаза. Подвигнутый тем, что монахиня лишилась из-за него обоих глаз, юноша удалился в Скит и тоже стал рачительным монахом.

61. Жизнь аввы Леонтия киликиянина.

Некоторые отцы передавали нам об авве Леонтии киликиянине, что он особенно усерден был к службам в обители Госпожи нашей Пресвятой Богородицы Марии, «Новой». Сорок пять лет подвизался он, не отходя от Ее храма, весь погруженный в себя самого… Рассказывали нам еще про него, что если приходил к нему бедный слепой – он сам подавал ему милостыню. Если же нищий был зрячий, то клал фолеры или на подставку колонны, или на скамейку, или на ступени храма, и оттуда брал их нищий. Один старец спросил его:

– Отчего ты, отец, не подаешь из рук?

– Прости меня, отче, – отвечал Леонтий, – то не я подаю, но Госпожа моя Богородица, питающая меня и их.

62. Жизнь аввы Стефана, пресвитера Илиотского.

Один старец рассказал нам следующее об авве Стефане, пресвитере лавры Илиотской. Однажды сидел он в своей келлии, и диавол внушил ему мысль: «Уйди отсюда, здесь ты не получишь пользы».

– Не послушаюсь тебя, – отвечал старец. – Я знаю, кто ты. Ты не хочешь видеть спасения кого-либо, но Христос, Сын Бога живого, сокрушит тебя.

63.

Рассказали нам еще о нем, что он однажды сидел в своей келлии и читал, – и вот снова видимым образом, явился ему демон, и сказал:

– Уйди отсюда, старик, здесь тебе не будет пользы.

– Если, как я хорошо знаю, ты желаешь моего удаления отсюда, то вот сделай так, чтобы стул, на котором сижу, начал ходить.

А сидел он на плетеном стуле. Выслушав слова старца, диавол сделал так, что заходил не только стул, но и вся келлия.

– Ловок же ты! – сказал старец, увидавши хитрость диавола. – А я все-таки отсюда не уйду.

Старец сотворил молитву, и нечистый дух исчез.

64.

Однажды трое старцев посетили уже упомянутого пресвитера авву Стефана. Пока они рассуждали о пользе духовной, он молчал. Старцы и говорят ему: «Ты нам ничего не отвечаешь, отец, а мы ведь пришли к тебе ради поучения». Тогда он говорит им: «Простите меня – я не слышал, о чем у вас была речь. Однако скажу, что могу. Ни ночью, ни днем я не вижу ничего, кроме распятого на кресте Господа нашего Иисуса Христа». Получив это поучение, старцы удалились.

65.

Авва Иоанн, по прозванию Молива, рассказал нам о том же старце, т. е. о Стефане следующее: он очень ослаб и заболел. Тогда врачи заставили его есть мясное. У блаженного старца был в миру брат, человек благочестивой, богоугодной жизни. Однажды брат – мирянин пришел к брату – пресвитеру и, застав его за вкушением мясной пищи, смутился. Его очень огорчило то, что после великих подвигов воздержания под конец жизни брат разрешил себе мясную пищу. И вот, внезапно, в состоянии духовного восторга, он увидал пред собою незнакомца, говорившего ему: «Зачем ты соблазняешься тем, что старец вкушает мясо? Или ты не знаешь, что он делает это по необходимости и послушания ради? Воистину, тебе не следовало соблазняться. Хочешь ли видеть, какой славы достоин брат твой? – Обратись назад, и смотри». И обратившись, он увидал своего брата пригвожденным ко кресту, как Христос.

– Вот какой славы сподобился брат твой! Воздай же славу Тому, Кто прославляет истинно любящих Его!

66. Жизнь отшельника аввы Феодосия.

Авва Антоний, основатель и настоятель лавры Илиотской, рассказал нам об авве Феодосии молчальнике то, что слышал от него самого. «Прежде чем удалиться в пустыню, – рассказывал авва Феодосий, – в состоянии духовного восторга я видел юношу, лицо которого сияло светлее солнца. Взяв меня за руку, он сказал: пойдем, тебе предстоит состязание, и привел меня в театр, обширности которого я не могу описать. Весь театр был наполнен зрителями. Одна часть их была в белых одеждах, другие были черны, как эфиопы. Юноша привел меня на средину театра. Здесь я увидел эфиопа, необыкновенного роста: голова касалась облаков. Он был безобразен и имел вызывающий вид. Явившийся мне юноша говорит мне: вот с ним тебе предстоит борьба. При виде исполина я пришел в ужас и задрожал…

– Кто же из людей с одними человеческими силами может бороться с ним?! – воскликнул я, обращая умоляющие взоры на приведшего меня юношу.

– А ты все-таки бодро выходи против него. Я буду при состязании… Сам буду Судьей и вручу тебе победный венец.

Мой противник также выступил на средину, и мы начали борьбу. Быстро явился дивный Судья и вручил мне венец. И вот – все множество эфиопов с воплем вдруг исчезли. Другая часть людей, облеченных в белые одежды, воссылали хвалы Тому, Кто помог и доставил мне славную победу».

67.

Об этом же авве Феодосии молчальнике поведал нам ученик его авва Кириак, что он тридцать пять лет провел в уединении, причем постился по два дня и хранил совершенное молчание – не говорил ни с кем. Если же хотел что-либо сказать, выражал это знаками. И мне довелось увидеть его в лавре Илиотской, потому что я прожил в ней десять лет.

68.

Авраамий, настоятель киновии Пресвятой Богородицы Марии «Новой», рассказал нам об этом авве Феодосии, что у него не было зимнего плаща, и он купил ему. Однажды, прикрывшись им, старец заснул, а спал он при храме. Пришли разбойники, сняли с него плащ и ушли. И старец ничего не сказал об этом.

69. Жизнь аввы Палладия и солунского затворника Давида.

Вместе с господином софистом Софронием, еще до отречения его от мира, прибыли мы в Александрию, к авве Палладию. Этот боголюбивый муж и раб Божий имел свой монастырь в Лифазомене. Мы просили его сказать нам назидание, и старец начал говорить нам: «Чада, временная жизнь наша кратка: будем недолгое время здесь подвизаться и трудиться, чтобы удостоиться великих благ в вечности! Посмотрите на мучеников, посмотрите на святых, посмотрите на подвижников: как они были мужественны! Их хорошо знали минувшие века – мы также не перестаем никогда удивляться им. И кто бы ни слышал об них – изумляется терпению блаженных мучеников: – терпению, превышающему силы человеческие. Чего только не претерпели они! Одним выкалывали глаза, другим перебивали голени; одним отрубали руки, другим – ноги. Одних скоро пожирало пламя, других сожигали на медленном огне. Топили их в реках и в морских пучинах. Иных, как злодеев, живых терзали кровожадные звери, других, после всевозможных мук, по смерти пожирали хищные птицы. Словом – нельзя ни вообразить, ни пересказать все виды мук, каким враг диавол подвергал боголюбезных мучеников и подвижников. Но с каким мужеством и терпением они подвизались, торжествуя силою духа над немощью плоти! И вот теперь они получили награды за свои подвиги, несравненно большие, чем ожидали. Своими подвигами они оправдывают несокрушимую веру, во-первых, в то, что, пострадав здесь короткое время, можно достигнуть вечных благ, во-вторых, – что врага можно одолеть: сверхчеловеческие муки, которым враг наш диавол подвергал их, мужественно перенесены. Таким образом, если и мы перенесем все скорби и пребудем тверды в испытаниях, то воистину «други Божии» будем, Сам Бог будет споборствовать нам и преизлиха воздаст нам за подвиг… Мы знаем, каких трудов требует настоящая жизнь: испытаем самих себя в безмолвии! Прежде всего, нам необходимо искреннее раскаяние, чтобы сделаться храмами Божиими, потому что великая награда ожидает нас в вечности…»

«Вспомним о Том, – продолжал старец, – Кто не имел, где главу преклонить… Скорбь, по слову Апостола порождает терпение, – сказал еще старец, – сделаем наш дух причастным царствия небесного… Чада, не будем любить мира, ни того, что в мире… Будем хранить себя от помыслов, – сказал в заключение старец, – это – спасительное средство ко спасению…»

– Сделай милость, отче, скажи нам, зачем, по каким побуждениям принял ты иночество? – спросили мы.

– В моем отечестве, – старец был из Фессалоник, – за три версты от городской стены жил отшельник, родом из Месопотамии, по имени Давид. То был муж весьма добродетельный, любвеобильный и строгой жизни. Он провел в затворничестве около семидесяти лет. Однажды ночью военная стража охраняла стены города от варваров. Воины стояли на стене, обращенной к той стороне, где в затворе жил старец. Вот и видят воины в одну ночь, что огонь исходит из всех окон келлии. Вообразив, что варвары подожгли келлию старца, лишь только рассвело, они бросились к келлии и, найдя, что старец – невредим и келлия цела, остановились в изумлении. В следующую ночь воины снова видят огонь в келлии старца – и это повторялось потом не раз. Необычайное явление стало известно всему городу и всей той стране, так что многие проводили ночи на стене, чтобы видеть дивный огонь. Явление продолжалось до самой кончины старца. Я сам видел это чудо не раз и не дважды, а много раз. И сказал я сам себе: если и в этом еще мире Бог прославляет рабов Своих столь великой славой, что же будет в грядущем веке, когда лице их просияет, как солнце? Вот, чада мои, это и было поводом к тому, что я принял иноческий образ.

70. Жизнь затворника Адолы.

Вот что еще рассказывал нам старец. После аввы Давида пришел некий инок, по имени Адола, также родом из Месопотамии. Поселившись в окрестностях города затворником в кленовом дупле, он устроил себе оконце, чрез которое и говорил с приходившими к нему. Однажды во время варварского нашествия та местность подверглась страшному погрому. Варвары случайно проходили мимо затворника. Увидав выглянувшего из оконца старца, один из варваров извлек меч и замахнулся, чтобы поразить отшельника, но его простертая рука вдруг осталась без движения. При виде этого чуда пораженные изумлением остальные варвары поверглись пред старцем с мольбою. Сотворив молитву, старец исцелил наказанного и отпустил их с миром.

71. Поучение от разбойника.

Снова тот же авва Палладий рассказывал нам: в Фиваидской области, в городе Арсиноэ схвачен был убийца. После многих пыток он приговорен был к отсечению головы. Его нужно было отвести для казни за шесть миль (15 нем. мили) от города – на то место, где он совершил убийство. Вместе с другими за осужденным шел монах – посмотреть на его казнь. Идя на казнь, преступник увидал монаха.

– Отче, должно быть, у тебя нет ни келлии, ни рукоделия!?

– Прости меня, брат, – возразил инок. – У меня есть и келлия и занятие.

– Так что ж ты не сидишь в келлии и не предаешься сокрушению о грехах? – спросил осужденный.

– Правда твоя, брат мой! – отвечал инок. Я вовсе не забочусь о душе своей. Потому-то и иду посмотреть на твою казнь, чтобы, хотя чрез это прийти в сокрушение.

– Ступай-ка лучше, отче, – сиди в своей келлии и благодари Бога-Спасителя нашего: после того как, вочеловечившись, Он умер за нас, человек уже не умирает вечною смертию.

72. О старике-убийце, оклеветавшем юношу-христианина.

Авва Палладий рассказал нам также следующее: один старик-мирянин задержан был за убийство. Во время пытки, по Александрийским законам, он заявил, что у него был еще сообщник в убийстве. Тот, на кого указывал старик, был юноша лет двадцати. И тот и другой подвергнуты были большим истязаниям. Старик продолжал стоять на своем: «Ты был со мною при совершении убийства!» Юноша не признавался: и в убийстве он не участвовал, и с ним вместе не был. После многих пыток они оба были присуждены к виселице. Их отвели за пять миль от города, на обычное место казни. В одной стадии от города находились развалины храма Крона (Сатурна). По прибытии на место казни толпы и воины пожелали, чтобы первым повешен был юноша. Бросившись к ногам воинов, юноша вскричал:

– Ради Господа, сделайте милость – повесьте меня лицом к востоку, так чтобы мне смотреть в ту сторону, когда буду висеть.

– Зачем это? – спросили воины.

– Ох, милостивые государи, не прошло и семи месяцев, как я, несчастный, удостоился св. крещения и стал христианином.

Это признание до слез тронуло воинов. Между тем старик затрясся от злобы и громко крикнул:

– Ради Сераписа, повесьте меня лицом к Крону!

Тогда воины, услыхав это богохульство, оставили юношу и сперва повесили старика. Лишь только они покончили со стариком, как вдруг прискакал всадник, посланный наместником Египта (августалием):

– Юношу не велено казнить. Возвратите его обратно!

Воины и народ чрезвычайно обрадовались этому и, вернувшись с юношей, представили его в судилище, откуда он был освобожден августалием. Получив спасение сверх ожидания, юноша сделался иноком. Мы записали это для пользы многих.

73. Жизнь воина Иоанна.

И это рассказ аввы Палладия: в Александрии был воин, по имени Иоанн. Он вел следующий образ жизни: каждый день с утра до девятого часа сиживал он в монастыре близ входа во храм св. Петра. Он был одет во вретище и плел корзинки, все время молчал и совсем ни с кем не разговаривал. Сидя у храма, он занимался своей работой и только одно возглашал с умилением: «Господи, …от тайных моих очисти мя (Пс. 18:13), да не постыжуся в молитве». Произнеся эти слова, он снова погружался в продолжительное молчание… И затем снова, по прошествии часа и более, повторял то же восклицание. Так он возглашал раз семь в течение дня, ни слова не говоря ни с кем. В девятом часу он снимал вретище и одевался в воинские одежды т.е. в свою хламиду, и шел к месту своей службы. С ним я пробыл около восьми лет и нашел много назидания и в его молчании и в его образе жизни.

74. Плоды ересей.

Вразумляя нас однажды, старец говорил нам: «Поверьте мне, чада! Расколы и ереси ни к чему другому не ведут во святой Церкви, как только к ослаблению любви к Богу и ближнему».

75. Небесный покров.

Этот же авва Палладий рассказал нам, когда мы посетили его в другой раз, такое: жил в Александрии некий христолюбец, весьма богобоязненный, сострадательный и гостеприимный к монахам; была у него весьма смиренная жена, которая всякий день наблюдала пост, и дочь около шести лет. Однажды христолюбец этот отправился в Константинополь; ведь он был купцом. И вот, оставив в доме жену, дочь и одного раба, он пошел в гавань. Перед тем как ему уйти, чтобы сесть на корабль, жена говорит: «Кому ты нас поручаешь, господин?» Муж отвечает ей: «Владычице нашей Богородице». Как-то, когда жена сидела за работой, а девочка была подле нее, раб по наущению диавола решил убить женщину и девочку, взять их добро и бежать. И вот, принеся из кухни нож, он направился в столовую, где сидела госпожа его. Как только раб дошел до двери столовой, его поразила слепота, и он не мог добраться ни до столовой, ни до кухни. В течение часа он ударами понуждал себя двинуться с места и, наконец, стал кричать госпоже: «Пойди сюда». А она удивилась, что раб, не входя к ней, стоит в дверях и кричит, и говорит ему: «Лучше ты иди сюда», – не зная, что он ослеп. Раб стал заклинать ее, чтобы она подошла, она же поклялась, что не подойдет к нему. Тут раб говорит ей: «Пошли мне хотя бы девочку». Она не сделала и этого, сказав: «Если хочешь, иди сам». Тогда раб, так как был совсем беспомощен, ударил себя ножом и рухнул замертво. Госпожа его, увидев, что случилось, подняла крик. Сбежались соседи, а вскоре пришли и люди из претории; они застали раба еще живым, и все от него узнали, и прославили Господа, явившего чудо и спасшего мать и дитя ее.

76. Потопление Марии грешницы.

Вот что еще рассказал нам тот же авва Палладий. Хозяин одного корабля лично передавал ему, что ему нужно плыть с пассажирами обоего пола. Вышли в море. Между тем как другие корабли благополучно поплыли: одни – в Константинополь, другие – в Александрию, третьи – в иные места – и для всех были попутные ветры, – мы одни только не могли тронуться в путь и простояли неподвижно на одном месте целых 15 суток. Уныние и даже отчаяние овладели всеми. В особенности я, как хозяин корабля, сокрушался и о судьбе судна, и о пассажирах. И обратился я с молитвою к Богу. И вот однажды слышится мне голос кого-то незримого мною: «Брось в море Марию – и совершишь благополучно свое плавание!» Долго я размышлял в недоумении: что это значит? Кто такaя эта Мария? И вот снова тот же голос: «Я сказал тебе, брось в море Марию – и вы спасетесь!» Среди размышлений об этом я вдруг вскрикнул: «Мария!» Я ведь и не знал никакой Марии. Женщина, лежавшая на своем ложе, отозвалась на мое восклицание и спросила:

– Сделай милость, подойди сюда! – сказал я ей.

Та встала и подошла. Удалившись от других, я обратился к ней со следующими словами:

– Видишь ли, сестра Мария, какой я грешник – и все вы погибнете из-за меня.

– Нет, господин мой, это я – грешница, – глубоко вздохнув, произнесла она.

– Какие же у тебя грехи?

– Увы, нет греха, которого бы я не совершила, и за мои-то грехи и вы все погибнете…

После этого она мне поведала следующее: «Я, государь мой, несчастная – была за мужем, и у меня было двое детей: одному исполнилось девять лет, другому – пять. Муж мой скончался, и я осталась вдовою. Неподалеку от меня жил воин, и мне захотелось, чтобы он взял меня в жены. Я сама подсылала к нему кое-кого». Воин ответил: «Я не желаю брать за себя женщину, у которой есть дети от другого мужа». Узнав, что он не желает взять меня за себя из-за детей, но вместе с тем любя его, я, несчастная, зарезала своих детей и объявила ему: «Вот, теперь у меня нет никого!» Узнав о моем поступке с детьми, воин воскликнул: «Жив Господь Бог мой, Иже на небесех! Не возьму я ее за себя!» Испугавшись того, как бы ни открылось мое злодеяние, и, боясь смерти, я бежала. Выслушав рассказ женщины, я, однако, медлил и не решался бросить ее в море. Дай, думаю, еще сделаю опыт:

– Смотри, – говорю ей. – Вот я войду в лодку, и если корабль поплывет – знай, что мои грехи причиной его стоянки.

Зову матроса, и говорю ему: «Спусти лодку!»

Схожу в лодку – и ничего: ни корабль, ни лодка не двигаются с места. Тогда, взойдя на корабль, обращаюсь к женщине: «Сойди-ка ты теперь в лодку». Та исполнила мое требование, и в ту же минуту лодка закружилась и, повернувшись раз пять, пошла ко дну. Между тем корабль понесся с такой быстротой, что в три дня мы совершили плавание, которое продолжалось обыкновенно пятнадцать дней.

77. О том, как три слепца лишились зрения.

Однажды, вместе с господином Софронием, мы пришли в дом софиста Стефана, чтобы заняться с ним. Было около полудня. Он жил близ храма Пресвятой Богородицы, именуемой «Дорофеи». Храм был воздвигнут блаженным папою Евлогием. На наш стук в дверь выглянула отроковица и сказала нам: «Он еще спит. Подождите немного». Тогда я говорю господину Софронию: «Пойдем на Тетрапил и там посидим». Местность Тетрапила в большом уважении у александрийцев. Говорят, что основатель города Александр, взявши из Египта останки пророка Иеремии, похоронил их там. Придя туда, мы никого не нашли, кроме троих слепцов; было, как уже сказано, около полудня. Молча и не говоря ни слова, мы подсели к слепцам со своими книгами в руках. Слепцы вели беседу между собой, и один из них говорит другому:

– Как ты ослеп?

– В молодости я был матросом, – отвечал собеседник. – Мы плыли из Африки, и в море я вдруг разболелся глазами, так что не мог и ходить. У меня на глазах появились бельма, и я ослеп.

– А ты как ослеп? – спросил тот же слепец другого товарища по несчастию.

– Я был стекольщиком по ремеслу – отливал стекла. Брызги попали мне в глаза – и я ослеп.

– Ну, а ты сам, каким образом потерял зрение? – спросили оба слепца первого.

– Сказать вам по правде, – отвечал тот, – в молодости я ненавидел труд, к тому же был и мот. Дошло до того, что мне нечего было есть, и я принялся за воровство. Однажды, уже совершив много преступлений, я стал на площади. Смотрю – хоронят покойника, роскошно разодетого. Иду за процессией, чтобы заметить место погребения. Обошли церковь св. Иоанна и, положив покойника в склепе, разошлись. Тогда я, оставшись один, вхожу в склеп. Сняв с покойника все одежды, я оставил на нем только один саван. (Собственно полотно, в которое было обернуто тело). Я уже собирался выйти, много забрав, как дурная привычка моя шепнула мне: прихвати-ка и саван, он из дорогой материи. Вот я и вернулся – на горе себе! Как только снял я саван, обнажив совершенно мертвеца, вдруг он встает прямо передо мною и простирает обе руки ко мне… Ощупав пальцами мое лицо, он вырвал мне глаза. Тогда я, несчастный, бросив все, с большою горестью и с ужасом ушел из могилы. Вот и я вам рассказал, как я ослеп… Выслушав это, господин Софроний кивнул мне головою. Мы поднялись и отошли от них.

– Ну, достопочтенный авва, – сказал он мне, – сегодня мы не будем более заниматься, потому что получили хороший урок.

Получив назидание, мы записали это, чтобы и вы, узнав об этом, извлекли себе пользу. Сущая правда, что никто, творящий злое, не скроется от очей Божиих. А рассказ этот мы сами слышали из уст пострадавшего.

78. Изумительное чудо умершей девицы, удержавшей грабителя и не отпускавшей его, пока тот не дал обещания стать иноком.

Авва Иоанн, игумен монастыря Гигантов, поведал нам, когда мы пришли к нему в Теополь, также и следующее: недавно пришел ко мне какой-то юноша и сказал: «Бога ради прими меня. Я хочу покаяться». Он говорил это с великими слезами. Видя, как юноша подавлен и опечален, я говорю ему: «Скажи мне, какова причина такого твоего сокрушения?» Он говорит мне: «Поистине, авва владыка, я много грешен». Вновь я говорю ему: «Верь мне, дитя, сколь ни много есть разных грехов, столь же много и целительных средств. Если хочешь получить исцеление, расскажи мне по правде свои проступки, чтобы я наложил подходящие для них наказания. Ведь прелюбодеи врачуется так, убийца иначе, смешивающий яды – опять по-другому, для сребролюбца тоже свое средство». Юноша стал громко жаловаться и бить себя в грудь – слезы и стенания завладели им – и от сильного смущения сердца он не мог говорить. Когда я увидел, что юноша в беспомощности и несказанной печали не может открыть свое страдание, я говорю ему: «Дитя, послушай меня, напряги немного ум свой, расскажи, что ты совершил, и Господь наш Иисус поможет тебе. Ведь по неизреченному человеколюбию и безмерному милосердию своему он все претерпел ради нашего спасения – знался с мытарями, не погнушался блудницы, не отверг разбойника, был другом грешникам, а затем принял крестную муку; радостно примет он в длани свои и тебя, если ты раскаешься и обратишься, ибо не хочет смерти грешника, но, чтобы грешник обратился от пути своего и жив был». Тогда, превозмогши себя и немного сдержав слезы, он говорит мне: «Я, авва владыка, исполнен всяческого греха и недостоин ни небес, ни земли: два дня назад я услышал, что дочь одного из первых людей в этом городе, еще девушка, умерла, и ее схоронили в гробнице поодаль от города и положили с нею множество одежд. Услышав это – ведь подобные нечестивые дела были мне знакомы – я пошел ночью к гробнице и стал снимать с девушки одежды, и снял все, что на ней было, не пощадив даже последнего хитона; я совлек и его и оставил девушку голой, какой она была при рождении. Когда я уже собирался выйти из гробницы, девушка вдруг приподнялась, вытянутой левой рукой схватила меня за правую и говорит мне: «Человек, зачем тебе было обнажить меня? Разве ты не боишься Бога? Не страшишься грядущего суда и воздаяния? Разве не обязан чтить во мне мертвую? Разве не уважаешь нашу общую с тобой природу? Как же ты, будучи христианином, допустил, чтобы я нагой предстала пред Христом, не устыдившись, что я женщина? Разве не женщина родила тебя? Разве во мне ты не оскорбил мать свою? Какой ответ, несчастнейший из людей, ты дашь за меня перед грозным судом Христовым? Ведь пока я была жива, никто чужой не видел лица моего, а ты, когда я умерла и погребена, совлек с меня одежды и увидел мое обнаженное тело. О человеческая природа, в какую бездну зла ты низверглась! С каким сердцем, и с какими руками ты приступишь к святому телу и крови Господа нашего Иисуса Христа?» Слыша и видя это, я устрашился и испугался и, весь дрожа, с трудом вымолвил: «Отпусти меня, более я такого не сделаю». Она говорит мне: «Когда захотел, ты вошел сюда, но отсюда ты не выйдешь, когда захочешь – эта гробница будет нам общей. Не надейся умереть сразу: после многодневных страданий ты в мучениях отдашь свою исполненную зла душу». Я же со слезами молил ее отпустить меня, клянясь всемогущим Богом впредь отстать от этого нечестивого и беззаконного дела. Тогда, после долгих моих просьб и слез, она говорит мне в ответ: «Если хочешь жить и избавиться от ожидающей тебя муки, дай мне слово, что, если я отпущу тебя, ты не только отступишься от этого своего позорного и гнусного ремесла, но сейчас же не медля отречешься мира, и станешь монахом, и покаешься в содеянном, и будешь служить Христу». Я поклялся ей, говоря: «Я сделаю не только, что ты мне сказала, но уже сегодня не вернусь в дом свой и прямо отсюда пойду в монастырь». Тогда девушка говорит мне: «Одень меня, как я была одета». Когда я ее убрал, она вновь упала мертвой. Тотчас я, несчастный грешник, вышел из гробницы и пришел сюда». Услышав это от юноши и укрепив его речами о покаянии и воздержании, я затем постриг его в монахи. Облаченного в иноческое одеяние, я затворил юношу в одной из горных пещер в городе, а он воздавал великую благодарность Богу и с той поры подвизался о спасении души своей.

79. Чудодействующая сила св. Евхаристии.

Прибыв в Селевкию, близ Антиохии, мы встретились с епископом города, аввою Феодором. Он рассказал нам о следующем событии, происшедшем при его предшественнике на епископской кафедре – блаженном Дионисии. Жил там богатый купец, человек весьма богобоязненный. Он держался ереси Севера, но у него был слуга, принадлежавший к святой кафолической и апостольской Церкви. По обычаю страны, в св. четверток он принял св. дары. Завернув их в чистое полотно, положил в свой шкап. После св. Пасхи купцу понадобилось по торговым делам послать слугу в Константинополь. Тот отправился, но, позабыв про св.дары, оставил их в своем шкапу, а ключ вручил хозяину. Однажды хозяин, отомкнув шкап, нашел полотно с находившимися там св. дарами. Смутившись, он не знал, как ему поступить. Принять их он не решался, не принадлежа к кафолической Церкви. Так на этот раз он и оставил их в шкапу, рассудив, что его слуга, возвратившись, примет их. Но пришел снова св. день Великого четверга, а слуга еще не возвратился. Тогда хозяин решился предать огню св. дары, чтобы они не остались еще на год. Отворив шкап, он видит, что все св. частицы произрастили стебли и колос… Страх и трепет объяли его при виде нового и необычайного чуда. Взяв св. Дары, он, громко вопия: «Господи, помилуй!» – со всем домом немедленно поспешил в храм к св. епископу Дионисию. Это столь великое и страшное, превосходящее всякий ум и понимание, чудо видели не двое, или трое, или немногие, но все собрание: горожане и поселяне, туземцы и пришельцы, путешествующие по суше и плавающие по морю, мужчины и женщины, старые и малые, юноши и старцы, господа и рабы, богатые и бедные, власти и подвластные, образованные н невежды, духовенство, девственники и подвижники, вдовцы и в браке живущие, правители и народ – все восклицали: «Господи, помилуй!» – и каждый взывал по своему, прославляя Бога. Все благодарили Бога за неизреченное и недомыслимое знамение. Многие, уверовав после чуда, присоединились ко святой кафолической и апостольской Церкви.

80. Об источнике в Скопеле, явившемся по молитве аввы Феодосия.

Мы пришли в монастырь аввы Феодосия в Скопеле. Монастырь стоит на горе между прибрежной Селевкией и Россом Киликийским. Отцы этого монастыря повели нас еще выше на гору, на расстояние полета стрелы. Там указали нам на источник и сказали: «Этот обильный и прекрасный источник дан нам Богом. Воистину, он не от природы, но – дар Божий. Святой и великий отец наш Феодосий много постился и изливал, с коленопреклонением, источники слез, прося, чтобы Бог дал на наше утешение и употребление эту воду. Раньше отцы добывали воду из горного потока, но Бог, всегда исполняющий желания боящихся Его, даровал нам благословение воды сей по молитвам отца нашего. За два года пред сим некоторые из братии просили игумена, чтобы дозволил им построить в монастыре баню. Авва с неудовольствием выслушал эту просьбу, однако уступил, снисходя к слабости братии. Баня была выстроена, но всего только раз успели вымыться в ней, как источник богодарованной воды иссяк. И сказать вам правду: много мы постились и много молились со слезами, но воды не было. Целый год вода в источнике не показывалась, и мы много скорбели. Но когда отец наш разрушил баню, Бог снова дал нам воду».

81. О кладезе, в котором явилась вода, по чудотворной силе образа св. Феодосия.

Вот что еще рассказали нам отцы. «На днях, – говорили они, – одна христолюбивая женщина, из страны апамейской, рыла колодезь. Много она издержала и дорылась до большой глубины, но воды не нашла. На нее напало уныние: ей жаль было и напрасных трудов и денег. Однажды видит она незнакомца, который говорит ей: «Пошли и вели принести изображение аввы Феодосия из монастыря в Скопеле, и Бог, по его молитве, даст тебе воду». Женщина немедленно отрядила двоих, и, приняв из рук их образ святого, опустила его в колодезь. И тотчас показалась вода, наполнившая цистерну до половины. Те, кто вынули икону из воды, принесли и нам, и мы пили и прославили единодушно Бога».

82. Жизнь старца Иоанна в Скопеле.

В том же монастыре мы видели старца, по имени Иоанн. Отцы этого места говорили нам про него: подлинно, христиане, велик этот старец и страшен демонам. Кто бы ни пришел, будучи одержим нечистым духом, он каждому дарует исцеление.

83. Чудесная помощь отшельника Иоанна.

Вот еще что слышали мы от отцов этого места. В двадцати четырех милях от монастыря есть гавань, по прозванию «Малый мыс». В этой гавани хозяин одного корабля вместимостью в тридцать тысяч модий желал его спустить в море. Целых две недели пробился он с тремястами рабочих, трудившихся ежедневно, но не мог не только спустить корабля в море, но даже сдвинуть с места. Это было дело злых людей. В большом унынии и горе – хозяин не знал уже, на что ему решиться. По Божию устроению, старец пришел в то место. Корабелыцик, хорошо его знавший, увидав его, сказал:

– Отче, помолись о корабле моем, от чародейства корабль мой не может быть спущен в море.

– Поди и приготовь мне пищи, а Бог тебе поможет.

Старец сказал это с целью удалить корабельщика в его дом. Тогда старец один вошел в корабль и, повергшись трижды пред Богом, осенил корабль так же три раза крестным знамением во имя Господа нашего Иисуса Христа. Придя после того в дом хозяина корабля, сказал ему:

– Ступай и спусти корабль свой в море.

Поверив старцу, корабельщик только с немногими отправился к кораблю. Стали спускать, и вот корабль – на море! И все воздали хвалу Богу.

84. Жизнь и смерть одного отшельника, раба Божия.

В той же обители отцы рассказали нам об одном отшельнике, жившем в близлежащих горах. Этот отшельник был велик в очах Божиих и много лет провел в уединении, питаясь травою. Скончался он в малой пещере, и мы не знали об этом, решивши, что он удалился в другую пустыню. Однажды ночью он является во сне настоящему отцу нашему, благостному и досточтимому пастырю, авве Юлиану.

– Возьми несколько человек братии, – сказал явившийся, – и ступай – принеси меня сюда из того места, где я лежу, на горе, под названием «Олень». Взяв несколько человек, отец наш пошел к указанной горе. Много часов мы проискали, но не нашли останков отшельника, так как вход в пещеру с течением времени закрылся от сучьев и снега. После тщетных поисков старец сказал нам: «Пойдемте, чада, сойдем с горы». Лишь только мы начали спускаться, как вдруг подошел олень и, остановившись недалеко от нас, начал ногами рыть землю. При виде этого, отец наш говорит нам: «Поверьте мне, чада, здесь лежит раб Божий!» И, расчистив вход, мы нашли тело его невредимым. Принесли в обитель и там похоронили.

85. О проросшей пшенице, за прекращение раздачи милостыни.

Вот что еще рассказали нам: у нас в обители наблюдался следующий обычай: во св. и великий четверток сходились в обитель из той страны бедные и сирые и получали по полмодия пшеницы, по пяти благословенных хлебов, по секстарию вина и по полсектарию меда. За три года пред тем случился большой неурожай пшеницы, так что она продавалась за два модия. Настал великий пост. Некоторые из отцов сказали нашему игумену:

– Сделай милость, отче, отложи на этот раз обычную раздачу бедным, чтобы не оскудела братия монастыря, так как нигде нет пшеницы.

– Не станем, чада, нарушать благословения отца нашего, – начал было возражать авва. – Вы знаете заповедь старца, нам не следует преступать ее. Воистину он сам позаботится о нас.

Но братия продолжали упорно стоять на своем:

– Нам самим не хватит, и нечего давать нам.

– Что ж, сказал игумен, – глубоко опечаленный, – будь по-вашему. Делайте, как знаете.

Так и не роздали милостыни ни в св. четверток, ни в св. пятницу. Заведующий пшеницей вскоре пошел туда и, войдя, увидал, что пшеница вся проросла. И пришлось ее побросать в море. Тогда стал нам говорить авва:

– Вот и поделом приходится переносить кару нарушителям заповеди отца нашего. Пожинайте теперь плоды непослушания! Всего только пятьсот модий мы должны были раздать – и угодили бы своим послушанием отцу нашему Феодосию и бедных братий своих утешили бы. А теперь что же? Погибло у нас пшеницы около пяти тысяч модий… Какую же пользу получили мы, чада? Поистине причинили себе сугубый вред: первое – нарушили заповедь отца нашего; второе – понадеялись не на Бога, но на пшеницу. Научимся, братия, из этого опыта, что есть Бог, пекущийся о всем человеческом роде, и что св. Феодосий невидимо заботится о нас, своих чадах.

86. Об отшельнике, скончавшемся по принятии св. Причащения.

Фома из Эгов рассказал нам: я вышел из Эгов после праздника. Стояла страшная стужа. Я зашел в монастырь аввы Феодосия в Скопеле. При мне произошло там следующее: в той местности жил отшельник питавшийся травою. По воскресным дням он приходил в монастырь и причащался Св. Таин. Однажды отшельник, придя в соблазн, целых пять недель не являлся, вопреки своему обычаю, в монастырь. Иноки были этим опечалены. Во время моего пребывания в монастыре, в воскресный день он, наконец, пришел туда. Увидав его, отцы монастыря возрадовались и, пав пред ним, просили прощения. Пал и он пред ними, и затем облобызались. И приняв пречистое тело и кровь Господа нашего Иисуса Христа, отшельник лег посреди церкви и тотчас скончался, вовсе не болевши. Отцы монастыря поняли тогда, что отшельник предузнал свою кончину. Потому-то он и пришел в монастырь, чтобы отойти ко Господу, примирившись со всеми».

87. Обретение тела отшельника Иоанна «Смиренного».

Пришли мы в селение за шесть миль от Росса. Два мирских старца приняли нас в храме. Селение стояло у подошвы горы. В храме они указали нам каменную плиту.

– В этой гробнице, христиане, покоится великий отшельник, – сказали старцы.

– Откуда вы знаете об этом? – спросили мы.

– Семь лет тому назад жители этого селения стали замечать по ночам на вершине горы свет, как бы от огня. Не звери ли это? – думали мы. – Несколько дней мы наблюдали это. Однажды мы взошли на вершину и не нашли никакого знака: ни света, ни чего-либо опаленного в лесу. Снова ночью видим тот же свет… Так в течение трех месяцев – огни… Однажды мы взяли несколько человек… Ночью, с оружием в руках, на случай встречи со зверями, приходим на вершину горы, на место, где появлялся свет, и остаемся там до утра. Утром усматриваем небольшую пещеру: из нее-то и являлся свет. Входим в пещеру и видим умершего отшельника. На нем была власяница из козьей шерсти и плащ из пальмовых листьев. В руках у него было серебряное Распятие. При нем – хартия, на которой было написано: «Я, смиренный Иоанн, скончался пятнадцатого индикта». Сообразивши время, мы нашли, что кончина его последовала за семь лет, а он был точно скончавшийся только сегодня. Подняв его, мы принесли и похоронили в церкви.

88. Жизнь аввы Фомы и чудодействие его тела по смерти.

Мы прибыли в Феополь. Один пресвитер тамошней Церкви рассказал нам о некоем авве Фоме. Он был апокрисиарием киновии, что в Апамее. Однажды по монастырским нуждам пришел он в Феополь. Замедлив здесь, он скончался в Дафне, в храме св. Евфимии. Клирики того места похоронили его, как странника, на месте погребения странных. На следующий день погребли там же одну женщину, повыше его. Это было во втором часу. Около девятого часа земля выбросила покойницу. Жители были удивлены этим происшествием… Потом к вечеру снова похоронили ее в той же могиле, а на следующий день нашли труп ее опять вне могилы. Взяли тело покойницы и похоронили в другой могиле. Спустя несколько дней похоронили еще одну женщину над иноком, еще не сообразив, что он не дозволяет хоронить над собою женщин. Когда и эту земля не приняла, тогда только уразумели, что старец не желает этого. Доложили обо всем патриарху Домнину, и тот распорядился, чтобы все граждане со свечами шли в Дафну и с пением псалмов перенесли останки св. мужа. Его похоронили в усыпальнице, где покоилось много останков св. мучеников, а над его гробницей устроена была небольшая часовня.

89. Обретение тела на горе Аманской.

В Феополе один из отцов поведал нам: однажды по некоторой надобности взошел я на гору Аман и нашел там пещеру. Войдя в нее, нашел отшельника, склонившегося на колена, с руками, простертыми к небу. Волосы, ниспадая с головы его, касались земли. Полагая, что он жив, я поклонился ему со словами: «Помолись обо мне, отче»! Ответа не было. Тогда я приблизился к нему, чтобы приветствовать его, но, дотронувшись, увидал, что он уже мертв… Отойдя немного, вижу другую пещеру, вхожу и нахожу в ней старца.

– По добру ли пришел, брат? Заходил ли в другую пещеру к старцу?

– Да, отче…

– Получил ли что-нибудь там?

– Нет….

– Да, уж пятнадцать лет прошло, как старец скончался. А между тем он был в таком состоянии, как будто почил не более как за час.

Старец совершил обо мне молитву, и я удалился, славя Бога.

90. Смерть двух отшельников.

Двое отшельников жили выше горы Росса, на горе, известной под названием «Крыша», близ реки Пиапи и обители аввы Феодосия в Скопеле. Старец скончался, и ученик его, совершив молитву, похоронил его в горе. Прошло несколько дней. Ученик отшельника спустился с горы и, проходя мимо селения, встретил человека, трудившегося на своем поле. «Почтенный старец, – сказал он ему, – сделай милость, возьми свой заступ и лопату, и пойдем со мною». Земледелец тотчас пошел за ним. Взошли на гору. Отшельник указал мирянину на могилу своего старца и сказал: «Копай здесь!» Когда тот вырыл могилу, отшельник стал на молитву и, окончив ее, спустился в могилу, лег над своим старцем и отдал душу Богу. Мирянин, зарыв могилу, вознес благодарение Богу. Сойдя с горы на такое расстояние, как может упасть брошенный камень, сказал сам в себе: «Я должен был бы принять благословение от святых!» Но, вернувшись, он уже не мог найти их могилы.

91. Жизнь отшельника аввы Георгия и Фалалея, ученика его.

Некоторые из отцов рассказывали нам об отшельнике авве Георгии, что он тридцать пять лет скитался без одежды по пустыням. О нем же говорили, что, живя в горах монастыря аввы Феодосия в Скопеле, он имел ученика. Когда ученик скончался, авва Георгий, не имея орудий, чтобы вырыть могилу и похоронить тело брата, сошел с горы к морю и увидал приближавшийся корабль. И стал он звать хозяина корабля и матросов, чтобы они шли за ним на гору и погребли брата. Те с готовностью согласились и, захватив необходимые орудия, взошли со старцем на гору. Вырыв могилу, они погребли тело. Один из матросов, по имени Фалалей, придя в умиление при виде добродетельного старца, стал просить его, чтобы позволил остаться при нем. Старец ответил, что ему не перенести трудов подвижничества. Но юноша утверждал, что он готов на все подвиги. И действительно, оставшись со старцем, он провел вместе с ним год в изнурительных подвигах. По прошествии года, брат Фалалей бросается к ногам старца со словами: «Помолись обо мне, отче! По твоим молитвам, Бог избавил меня от страданий: я не чувствую утомления, на меня не действует более ни суровость воздуха, не жжет палящий зной, не зябну во время стужи, напротив – испытываю полное спокойствие». И старец благословил брата. Прошло еще два года с половиной. Брат Фалалей предузнал свою кончину, и обратился с просьбою к старцу:

– Своди меня в Иерусалим, чтобы мне поклониться св. Кресту и св. воскресению Христа Бога нашего, потому что на этих днях Господь возьмет меня к Себе. Старец вместе с ним отправился во св. град. Поклонившись святым и дорогим местам, они прошли к св. Иордану и омылись в нем, а три дня спустя почил брат Фалалей. И старец похоронил его в лавре «Копрата». Прошло немного времени, и сам отшельник авва Георгий скончался. И похоронили его отцы лавры Копрата в своем храме.

92. Жизнь Георгия Каппадокийского и обретение тела Петра, пустынника св. Иордана.

Св. отец наш авва Георгий, архимандрит монастыря св. отца нашего Феодосия, расположенного в пустыне близ св. града Христа, Бога нашего, рассказал мне и брату Софронию софисту: жил со мною здесь брат, по имени Георгий, родом из Каппадокии. Он служил в Фасаэлиде. Однажды братия пекли хлебы, а Георгий растапливал печь. Истопивши печь, он не знал, чем ее вытереть, так как братия, ради его испытания, спрятали лоскут. Тогда он влез в печь и вытер ее своим плащом, потом вышел из огня без всякого вреда. Узнав об этом, я сделал строгое порицание братии за такое испытание.

Тот же отец наш авва Георгий рассказывал о том же брате, что ему пришлось пасти свиней в Фасаэлиде. И пришли два льва, чтобы похитить одну из них. Тогда он, взяв свою палку, прогнал их к св. Иордану. В другой раз тот же отец наш поведал нам: я собирался строить храм во имя св. Кириака в Фаселаиде. Вырыли место для фундамента. И вот является мне во сне неизвестный инок, по наружности великий подвижник. Нижнее платье на нем было из пальмовых листьев, на плечах – короткая мантия из рогожи. И говорит он мне умоляющим голосом:

– Скажи мне, авва Георгий, ужели, после столь великих трудов и подвигов моих, ты оставишь меня лежать вне воздвигаемого храма?

Изумляясь благолепному виду старца, я говорю ему:

– Кто же ты, господин мой?

– Я – Петр, пустынник и воск св. Иордана, – отвечал он.

Вставши утром, я расширил план храма. Когда начали рыть, нашли его тело, лежавшее в земле, в том же самом виде, как он являлся мне во сне. Выстроивши храм, в левом углу храма я устроил прекрасную гробницу и там положил его.

93. Кончина аввы Сизинния и его ученика.

От того же отца нашего, аввы Георгия, мы слышали следующий рассказ: однажды я пришел к отшельнику авве Сизиннию. Этот старец, оставив для всецелого предания себя Богу свою епископию, поселился и начал проводить безмолвную жизнь близ селения Ветанаварии, на расстоянии шести миль от св. Иордана. Придя к нему, мы долго стучались. Прошло много времени, прежде чем ученик его отворил нам. «Отче, – сказал он нам, – старец при смерти… Он молил Бога не посылать ему смерти, прежде чем он услышит о вашем возвращении в эту страну». А мы, по нуждам обители, ездили в Константинополь к благочестивейшему императору Тиверию. Ученик пошел к старцу и возвестил ему о моем прибытии. Прошло опять много времени, прежде чем он возвратился. «Пожалуйте!» – сказал он. Войдя, мы нашли старца уже умершим. Потом я узнал, что он отошел ко Господу, лишь только узнал, что это я стучался к нему. И когда я облобызал его, умерший тихо сказал мне: «Благополучно возвратился авва мой», – и снова почил. Тогда я дал знать в селение, чтобы пришли и похоронили старца. Когда пришедшие из селения начали рыть могилу, ученик старца просил их: «Сделайте милость, ройте немного пошире, чтобы можно было положить двоих». Пока рыли могилу, ученик лег на рогожу и почил. И мы похоронили их вместе – старца и ученика его.

94. О Иулиане, епископе Бостры.

Отец наш, архимандрит Георгий, рассказывал нам также об авве Иулиане, бывшем епископе Бострском. Когда он удалился из обители и сделался епископом в Бостре, некоторые из жителей города, ненавистники имени Христова, задумали погубить его при помощи яда. Они подговорили слугу, подававшего епископу вино, разбавленное водою, подкупив его, и дали ему яд, чтобы он подмешал его в чашу с вином. Тот так и сделал, как его подговорили, – подал блаженному Иулиану подмешанное вино. Епископ принял чашу и по вдохновению свыше узнал о злом умысле, равно как и о том, кто это подстроил. Взяв чашу, епископ поставил ее перед собою, ни слова не сказав слуге. Потом он созывает к себе всех жителей, в числе которых были и злоумышленники. Дивный Иулиан, не желая подвергать позору заговорщиков, обращается ко всем со скромными словами: «Если вы желаете умертвить смиренного Иулиана при помощи яда, – вот я пью его пред вами». Сказав это, он трижды крестообразно осенил перстом своим чашу. «Во имя Отца и Сына и Св. Духа – выпиваю сию чашу!» – произнес он и, выпив отраву пред всеми, остался невредим. Увидав это, пали пред ним и просили у него прощения.

95. Жизнь старца Патрикия в Скопеле.

В обители отца нашего Феодосия жил один старец, родом из Севастополя Армянского, по имени Патрикий. Он был очень стар, – говорил, что ему было 113 лет. Старец отличался кротостию и смирением. Тамошние отцы рассказывали нам об этом добродетельном старце, что прежде он был игуменом обители Абазанской, он отказался от игуменства, боясь ответственности. «Только великим людям под силу пасти словесных овец», – говорил он. Пришел в обитель Феодосия, чтобы жить в послушании, рассудив, что это гораздо полезнее для души.

96. О слепце Иулиане, родом из Аравии.

Был там так же, как рассказывали нам, другой старец, араб по происхождению, по имени Иулиан, слепец. Этот авва Иулиан соблазнился о Макарии, иерусалимском архиепископе, и сомневался, быть ли ему с ним в общении. Вот однажды авва Иулиан извещает авву Симеона, жившего на «Дивной горе», находящейся в девяти милях от Феополя: «Я слеп, да не знаю, куда бы мне и сходить; нет никого, кто бы вывел меня из затруднения, а между тем я сомневаюсь вступить в общение с Макарием. Объясни также мне, отче, как поступить мне с согрешившим братом, равно как и с тем, кто связал себя с ним клятвою?» Авва Симеон отвечает брату Иулиану: «Не удаляйся и не думай удаляться от св. Церкви. В ней, по благодати Господа нашего Иисуса Христа, нет ничего худого. Сверх того, – знай, брат, что если кто при св. возношении погрешит в вашей обители, у вас там есть старец, по имени Патрикий. Этот старец становится вне святилища, позади всех, близ западной стены храма. Он достойно совершает св. молитву проскомидии, и она принимается как жертва святая».

97. Жизнь и смерть двух отшельников, давших клятву никогда не разлучаться.

Отшельник, авва Иоанн, по прозванию «Огненный», поведал нам следующее. Авва Стефан Моавитский рассказывал мне: однажды мы были в монастыре великого вождя иноков, св. Феодосия. Там были два брата, давшие друг другу клятвенное обещание – не разлучаться друг от друга ни в жизни, ни в смерти. В обители они для всех были примером назидания. Но вот один из них подвергся плотской брани и, будучи не в силах побороть ее, сказал другому брату: «Отпусти меня, брат! Похоть плоти одолевает меня, и я решился уйти в мир». Тот начал уговаривать его:

– Не губи, брат, своего подвига.

– Или ты иди вместе со мной, чтобы мне удовлетворить страсть, или отпусти меня одного, – возразил тот.

Не желая отпустить одного в мир, брат пошел вместе с ним в город. Подвергшийся плотской брани зашел в дом блудницы, а другой брат стоял вне, посыпав голову пеплом, и сильно страдал. Впавший в блуд, совершив преступление, вышел из дому. Другой начал говорить ему:

– Какую пользу получил ты, брат, от греха? Не причинил ли, напротив, вред? Пойдем обратно в свое место…

– Нет, уже не могу идти в пустыню… Ты ступай туда, а я останусь в миру.

Напрасны были все усилия убедить его возвратиться в пустыню. Брат решился сам остаться с согрешившим в миру, и они оба начали трудиться для своего пропитания. В то время авва Авраамий строил свой монастырь, так называемый «Византийский». Незадолго до этого он устроил монастырь в Константинополе, называемый «Авраамиев», а впоследствии был архиепископом в Ефесе. То – был добрый и кроткий пастырь. Придя к нему, два брата нанялись за плату работать при постройке. Впавший в блуд получал плату за двоих, и каждый день отправлялся в город, тратя деньги на распутство. Между тем другой постился все дни, молча делал свое дело и не говорил ни с кем. Мастера, видя его ежедневно, – как он не ест и не пьет и весь сосредоточен в себе самом, доложили обо всем, – об его образе жизни св. авве Авраамию. Великий Авраамий зовет труженика к себе в келлию и обращается к нему с вопросом:

– Откуда ты, брат, и какое у тебя занятие?

Тот открылся ему во всем.

– Ради брата я терплю все это, да видит Бог скорбь мою и да спасет его.

– И Господь даровал тебе душу брата твоего! – выслушав все, произнес Авраамий.

Лишь только авва Авраамий отпустил брата, и тот вышел из келлии, как вот пред ним – брат его…

– Брат мой, возьми меня в пустыню, – восклицал он, – да спасется душа моя!

И немедленно взяв брата, он удалился с ним в пещеру, близ св. Иордана, и затворил его там. Прошло немного времени, и согрешивший брат, много усовершенствовавшись в духе пред Богом, скончался. А другой остался в той же пещере, согласно клятве, чтобы и самому скончаться там же.

98. Во время пребывания его близ св. Иордана, после кончины брата, навестил его один старец из лавры Каламонской.

– Проведя столько времени в безмолвии и подвижничестве – чего достиг ты, брат? – спросил гость.

– Ступай и возвратись дней через десять. Тогда я скажу тебе.

Придя на десятый день, старец нашел брата уже умершим. На черепе было начертано: «Прости меня, отче, что я никогда при исполнении своего правила не обращал своих мыслей к земному».

99. Жизнь Ианфа.

Отцы той же обители поведали нам: незадолго здесь был один старец, именем Ианф. Всю свою жизнь он прожил в Кутилийской пустыне. Однажды он был в пустыне, и вот пришли в ту местность сарацины. Увидав старца, один из них обнажил меч и бросился на старца с целью убить его. Но старец, завидев сарацина, устремил свой взор к небу и воскликнул: «Господи Иисусе Христе! Да будет воля Твоя!» И мгновенно земля разверзлась и поглотила сарацина. Старец был спасен и пришел в монастырь, славя Бога.

100. Жизнь инока Петра, родом из Понта.

В другой раз рассказывали нам отцы той же обители: жил здесь пресвитер, именем Петр, родом из Понта, отличавшийся многими и великими совершенствами. Феодор, бывший епископом в Россе, говорил нам об этом старце, что однажды он пришел к нему на Иордан, в лавру «Башен», где он жил.

– Сделай милость, брат Феодор, пойдем со мной на гору Синай. Я дал такой обет – помолиться там.

– Пойдем, – отвечал я, не желая ослушаться старца.

По переходе чрез св. Иордан, старец говорит мне:

– Брат Феодор, помолимся, чтобы нам не вкушать до самой горы Синая.

– Отче, мне никак не вынести этого.

Старец помолился и, действительно, не вкушал ничего до самой горы Синая, и только на Синае, причастившись Св. Таин, принял пищу. Точно так же от Синая мы пришли к св. Мине в Александрии, и он ничего не вкушал на пути, а там, причастившись, подкрепился пищей. От св. Мины мы прошли во св. град, и он опять совсем ничего не ел во время путешествия. Причастившись во св. храме Воскресения Христа, Бога нашего, принял пищу. Так, в продолжение столь долгого и столь трудного путешествия старец вкушал только три раза: раз на горе Синае, другой раз у св. Мины и, наконец, во св. граде.

101. Жизнь инока Павла, из Рима

От отцов той же обители слышали мы также следующий рассказ: жил там авва Павел, родом римлянин. Он скончался незадолго. Однажды он пошел с лошаками. На постоялом дворе оказался ребенок, которого, по козням диавола, лошак раздавил до смерти. Сильно огорченный этим, авва Павел удалился и пришел в Арон. Сделавшись отшельником, он постоянно оплакивал смерть дитяти: «Я был причиной смерти ребенка, и меня будут судить на суде, как убийцу». По близости находилось львиное логовище, и авва Павел ежедневно подходил к логовищу, ударял и раздражал зверя, чтобы тот, поднявшись, растерзал его. Но лев не делал ему никакого вреда. Увидав, что ему не удается раздражить зверя, он решил так: «Вот я лягу на пути льва. Он выйдет, направится к реке для утоления жажды и пожрет меня». Лег. Спустя немного, лев, действительно, показался, но, подобно человеку, со всей осторожностью прошел, не задев старца. Тогда старец вразумился, что Бог простил ему его прегрешение. Возвратясь в свою обитель, он жил в ней, принося всем пользу примером своего подвига – до самой кончины своей.

102. Рассказ Софрония софиста о том, что он видел пред своим пострижением.

Когда авва Софроний софист, брат мой, решился принять пострижение, стояли близ него я, авва Схоластик, авва Кирик и некоторые другие отцы. И он говорил нам: «Иду я дорогой, и вот предо мною хор Дев… Они плясали, восклицая: «Благословен приход твой, Софроний… Софроний увенчан!..»

103. Жизнь и добродетели аввы Стратигия.

Об авве Стратигии, настоятеле той же обители св. отца нашего Феодосия, братия монастыря рассказывала нам, что сравнительно с современными иноками три преимущества возвышали его: частый пост, бдение и великое трудолюбие.

104. Жизнь аввы Нонна пресвитера.

В киновии св. отца нашего Феодосия авва Феодосий, бывший епископом в Капитолиаде, рассказывал нам об авве Нонне: однажды ночью, пред тем, как ударять в било, лежа на своей кровати, я услыхал, как кто-то восклицал: «Господи, помилуй!» Голос был тихий и умильный. Насчитав пятьдесят раз: «Господи, помилуй», я захотел посмотреть, кто это молится. Выглянув из окна своей келлии в церковь, я увидал коленопреклоненного старца, и лучезарная звезда сияла над головой его… При свете ее я и узнал старца.

А другой из старцев той же обители рассказал нам об авве Нонне следующее: однажды, также до удара в било, выйдя из кельи, я пошел во храм, и вот вижу – пред храмом стоит старец, с воздетыми к небу руками, и молится. И руки его сияли, как горящие лампады. Исполнившись страха, я удалился.

105. Жизнь св. старца Христофора, родом из Рима.

Когда мы были в Александрии, зашли к авве Феодулу, жившему у св. Софии, в Фаре. Вот что мы узнали от него: я отрекся от мира в обители св. отца нашего Феодосия, что в пустыне, близ св. града Христа, Бога нашего. Там я встретил великого старца, по имени Христофора, родом римлянина. Однажды, поклонившись ему, я спросил его:

– Сделай милость, авва, скажи мне, чем ты занимался в молодости?

Долго умолял я старца, и, наконец, видя, что я прошу его для пользы души, он рассказал мне следующее:

– После отречения от мира, чадо мое, я имел горячую иноческую ревность: днем я пел каноны, по ночам уходил в пещеру, туда, где покоятся св. Феодосий и прочие св. отцы, и там молился. Входя в пещеру, я на каждой ступени клал по сто земных поклонов, а всех ступеней восемнадцать. Пройдя все ступени, я оставался там до тех пор, пока не ударяли в било. Тогда я возвращался к службе. Таким образом, я провел десять лет: в посте, великом воздержании и подвиге. Однажды, по обычаю, прихожу в пещеру. Исполнив все поклоны по ступеням, я хотел было сойти на пол пещеры, как вдруг пришел в восторженное состояние. Я увидел, что весь пол пещеры наполнен свечами. Одни горели, а другие – нет. Два мужа в мантиях – все в белом – приготовляли эти свечи.

– Зачем вы наставили столько свечей, – спросил я, – так что и войти нельзя помолиться?

– То свечи – отцов! – отвечали мне.

– Почему же одни горят, а другие – нет?

– То их воля: желающие зажгли свои…

– Сделайте милость – горит ли моя свеча или нет? – спрашиваю я.

– Молись, и мы зажжем, – было мне ответом.

– Молись! – подхватил я. – Да что же я делал… даже до последнего часа?!

Но тут я пришел в себя и, оглянувшись, никого уже более не видел. Тогда сказал сам себе: «Христофор, если желаешь спастись, должен усилить свой подвиг». И утром я удалился из монастыря и ушел на гору Синай, не взяв ничего, кроме одежды, которую носил. Там я подвизался пятьдесят лет… Наконец, слышу голос: «Христофор, Христофор, возвратись в обитель, где ты подвизался добрым подвигом, чтобы окончить жизнь вместе с отцами твоими». И спустя немного времени после этой беседы святая душа его с радостью почила в Господе. В другой раз тот же авва Феодул рассказал нам о Христофоре – старец однажды поведал мне следующее: однажды из монастыря пошел я во св. град на поклонение св. Кресту. Поклонившись и уже выходя, вижу одного брата при входе в предхрамие: ни входит во храм, ни назад не возвращается. Два ворона смело летали пред лицом его и бросались к его глазам, препятствуя ему вступить во храм. Поняв, что это демоны, я говорю ему:

– Скажи мне, брат, зачем стоишь среди входа и не идешь во храм?

– Прости отче, – отвечал он, – я борюсь с помыслами; один внушает мне: – войди, поклонись св. Кресту, а другой говорит: нет, ступай назад и исполни свое дело. В другой раз поклонишься.

Услыхав это, я взял его за руку и ввел во храм. Вороны тотчас улетели. Заставив его поклониться св. Кресту и св. Христову Воскресению, я отпустил его с миром. Вот что рассказал мне старец, потому что видел, как я был занят многими делами и не радел о молитве.

106. Рассказ аввы Феодора об иноке, державшемся ереси Севировой.

Тот же авва Феодул в другой раз рассказывал нам: есть здесь недалеко от Фара, как раз посредине между св. Софией и св. Фавстом, гостиница. При ней был и гостиник. Однажды он просил меня прийти в гостиницу и на несколько дней заменить его. Придя в гостиницу, я нашел остановившегося там одного инока, родом сирийца. Он не имел ничего, кроме власяницы, плаща и нескольких хлебов. Стоя постоянно в одном углу, он день и ночь проводил в песнословии и ни с кем не говорил. Настал воскресный день. Я подхожу к нему и говорю:

– Брат, не сходишь ли ты ко св. Софии, чтобы причаститься св. и божественных Таин?

– Нет! – отвечал он.

– Отчего же? – спрашиваю его.

– Я принадлежу к последователям Севира и не состою в общении с Церковью.

Услышав, что он не принадлежит ко св. кафолической и апостольской Церкви, а вместе с тем видя его прекрасное поведение и добродетель, я ушел со слезами в свою келлию, запер дверь и, пав на лице свое пред Богом, три дня молился со слезами: «Господи Христе, Боже наш, преклонивый небеса по неизреченному и бесконечному человеколюбию и сошедый нашего ради спасения, воплотивыйся от Владычицы Пресв. Богородицы и Приснодевы Марии, открой мне: кто истинно и прямо верует, мы ли, чада Церкви, или последователи Севера?» На третий день Кто-то, незримый, сказал мне: «Иди, Феодул, и увидишь веру его». Придя на утро, я сел против него, надеясь увидать что-либо, по слову, бывшему ко мне. Я сидел около часу, пристально смотря на него. Он стоял и пел песнопения на сирском языке. И вот – Бог мне свидетель! – вижу, чада мои, голубя, парящего над главою его, почерневшего как бы от сажи в трубе, истрепанного и безобразного. Тогда я понял, что явившийся мне черный и безобразный голубь обозначает их веру. Вот что, обливаясь слезами и глубоко вздыхая, поведал мне этот поистине блаженный муж.

107. Жизнь аввы Герасима.

Примерно в миле от святой реки Иордан расположена лавра, зовущаяся лаврой святого аввы Герасима. Когда мы пришли в эту лавру, живущие там отцы рассказали нам об этом святом, что однажды, когда он шел по берегу святого Иордана, ему повстречался лев, который громко рыкал из-за того, что у него болела лапа. Он занозил лапу, и от этого она у него распухла и гноилась. Завидев старца, лев подошел и протянул ему больную лапу, в которой был терн; он плакал на свой лад и просил у старца помощи. А старец, увидев льва в такой беде, сел на землю, взял его лапу и, разрезав, вытащил занозу и выдавил много гною, затем тщательно промыл рану, обвязал ее тряпицей и отпустил зверя. А исцеленный лев уже не уходил от старца, но, как верный ученик, сопровождал его всюду, куда бы тот ни шел, так что старец дивился такой признательности его. И с тех пор авва Герасим стал кормить льва, давая ему хлеб и моченые бобы. В лавре держали осла, чтобы возить на нем воду для братии. Ведь монахи пьют воду из святого Иордана, а от лавры до реки целая миля. Отцы обыкновенно поручали льву пасти осла на берегу святого Иордана. Однажды, когда лев пас его, осел далеко отошел от него. А тут из Аравии приходят погонщики верблюдов; увидев осла, они угоняют его по пути восвояси. Лев, не уследив за ослом, вернулся в лавру к авве Герасиму очень опечаленным и угрюмым; авва решил, что лев съел осла, и говорит ему: «Где осел?» А тот, как человек, молча стоял, опустив голову. Старец говорит ему: «Ты съел осла? Благословен Господь. Все, что делал осел, отныне будешь делать ты». И вот с той поры на льва по велению старца навьючивали короб с четырьмя кувшинами, и он возил воду. Однажды на молитву к старцу пришел воин, и, увидев, что лев возит воду, и, узнав причину этого, пожалел его. И вот он вынул три номисмы, и отдал старцам, чтобы они купили для этих нужд осла, а льва освободили от его повинности. Вскоре после того как лев был освобожден от доставки воды, погонщик верблюдов, который увел осла, снова пришел, чтобы в святом граде продать хлеб; захватил он с собой и угнанного осла. Переправившись через святой Иордан, он опять повстречал того льва. Увидев его, погонщик оставил своих верблюдов и убежал. Лев же узнал осла, бросился к нему и, как обычно, взяв в зубы его узду, угнал осла и вместе с ним трех верблюдов; с радостными криками, потому что нашел потерянного осла, лев пришел к старцу. Ведь старец думал, что лев съел осла. Тогда старец Герасим понял, что лев был неправо оклеветан. Он дал льву имя – Иордан. Вместе со старцем лев прожил в лавре пять лет, будучи всегда неразлучен с ним. Когда же авва Герасим отошел к Господу и был схоронен отцами, льва по устроению Божию на тот раз не оказалось в лавре. Вскоре он вернулся и стал искать старца. Ученик старца и авва Савватий, увидев льва, говорят ему: «Иордан, старец наш оставил нас сиротами и отошел ко Господу, на вот поешь». Лев не захотел есть, но непрестанно обращал глаза то в одну, то в другую сторону, чтобы найти своего старца, громко кричал и не мог примириться с его кончиной. Авва Савватий и остальные отцы, глядя на льва и трепля его по спине, говорили ему: «Старец отошел к Господу и оставил нас». Говоря так, они не могли утишить его криков и стенаний, но чем более, как им казалось, они врачевали и ободряли его словами, тем сильнее и сильнее лев продолжал плакать, тем громче становилось его надгробное рыдание, и голосом, обликом и глазами он показывал свою печаль о том, что не видит старца. Тогда авва Савватий говорит ему: «Ну, пойдем со мной, если не веришь нам, и я покажу тебе, где лежит наш старец». И, взяв льва, он привел его туда, где они похоронили старца. Могила была в полумиле от церкви. Когда они остановились над могилой аввы Герасима, авва Савватий говорит льву: «Вот старец наш». И авва Савватий преклонил колена. Лев, увидев, как авва высказывает свою печаль, стал, стеная, сильно биться головой оземь и испустил дух тут же у могилы старца. Это произошло не потому, что лев был наделен разумной душой, но потому, что Бог пожелал прославить тех, кто прославил его, не только при их жизни, но и после смерти их и показать, каково было повиновение животных Адаму до того, как он преступил заповедь Божию и был лишен райского блаженства.

108. Девственная жизнь пресвитера и жены его.

По прибытии на остров Самос, мы пришли в монастырь, называемый «Хариксенский», к игумену авве Исидору. Это был муж добродетельный, исполненный любви ко всем и украшенный простотою и бесконечным смирением. Немного спустя он был епископом в тамошнем городе Савии. Вот что мы узнали от него: за восемь миль от города есть селение и в нем храм. Там служит досточудный священник, которого родители против воли заставили вступить в брак. Однако он не только сам чуждался плотских вожделений, хотя был молод и состоял в законном супружестве, но убедил и свою супругу проводить свою жизнь с ним в целомудрии и чистоте. Они выучили псалтирь и вместе вдвоем занимались псалмопением в храме, сохранив девство до старости. Однажды на этого священника взвели клевету пред епископом. Не зная его образа жизни, епископ послал за ним. Когда его привели из селения, он был заключен под стражу, куда обыкновенно заключаемы были провинившиеся клирики. Во время пребывания его в темнице настал воскресный день. Ночью является ему юноша, благолепного вида, и говорит ему:

– Восстань, священник, и ступай в свой храм для совершения св. литургии.

– Я не могу, так как я содержусь в заключении, – отвечает священник.

– Я отверзу тебе двери темницы, – сказал явившийся. – Пойдем – иди за мною!

И отворив двери темницы, вышел пред ним и сопровождал его до самого селения на расстоянии мили. С наступлением дня его хватились. Сторож, не найдя его, явился к епископу и сказал:

– Бежал у меня священник… Ключ был при мне.

Епископ, решивший в самом деле, что он бежал, посылает одного из слуг епископского дома, наказавши ему: «Ступай и посмотри, нет ли священника в его селе, и пока ничего не говори ему». Слуга отправился, нашел священника совершающим в храме св. литургию и, возвратившись, сказал епископу: «Он – там, и я застал его за божественной службой». Епископ, еще более разгневавшись, поклялся, что на утро он вернет его с большим бесчестием. На следующую ночь снова предстает священнику явившийся ему прежде и говорит: «Пойдем в город под стражу, куда заключил тебя епископ». Взяв священника, юноша привел его обратно в темницу, так что заведующий ею и не знал об этом. Наутро епископ узнает от сторожа, что священник неведомо как оказался под стражею. Епископ призвал священника и стал его расспрашивать, каким образом он мог выйти из темницы и обратно вернуться без ведома сторожа. Тот отвечал, что прекрасный юноша, в светлой одежде, из епископского дома, по словам его, отворил дверь и беспрепятственно довел его, священника, до селения на расстоянии одной мили. В эту ночь обратно привел сюда. – Тогда епископ позвал всех слуг епископского дома, но священник не признал ни одного из них. Тогда епископ понял, что это совершил ангел Божий, чтобы не осталась скрытою добродетельная жизнь священника, но дабы все узнали о ней и воздали хвалу Богу, прославляющему рабов Своих. Получив от жизни священника назидание, епископ отпустил его с миром и сильно порицал клеветников.

109. Жизнь аввы Георгия, никогда не возмущавшегося.

В монастыре св. Феодосия рассказывал нам о настоятеле этой обители, авве Георгии, ученик его авва Феодосий, сам отличавшийся благостью, кротостью и смирением. Он был потом епископом Капитолиадским: в течение двенадцати лет я наблюдал за ним, не увижу ли его возмущенным, хотя один раз, и никогда не видал. А между тем теперь здесь царит распущенность и непослушание… Кто так смиренно опускал очи, как отец наш св. Георгий? Кто затворял так слух свой, как он, блаженный? Кто обуздывал так свой язык, как отец наш? Какой солнечный луч так озарял землю, как отец наш просвещал сердца всех нас?

110. Наставления св. старца египетского.

Взял я господина Софрония, и мы вместе с ним пришли в г. Александрии в лавру Октодекат к старцу великой добродетели, родом египтянину.

– Дай нам совет, отче, как нам вместе жить, так как господин софист имеет намерение отречься от мира.

– Доброе дело, чадо, – отвечал старец, – что желаешь отречься от мира и спасти свою душу. Пребывайте в келлии, где пожелаете жить, трезвенно, молчаливо и в непрестанной молитве, и я уповаю на Бога, чадо, что он пошлет вам вразумление и просветит ваш ум.

– Если желаете спасения, – говорил он снова, – избегайте общений с людьми. Теперь мы непрестанно стучимся во все двери, обходим грады и страны, где только можем найти пищу сребролюбию или тщеславию и наполнить душу суетностью.

– И так будем убегать (от мира), чада! – сказал он еще раз, – ибо время близ есть.

– Увы, как много нам придется плакать и раскаиваться в том, в чем теперь не желаем каяться! – говорил также он. – Когда нас превозносят похвалами, мы не умеем смиряться, равно как – в противном случае – не можем переносить слов. Первое питает в нас славолюбие, второе причиняет нам, несчастным, скорбь. Но где скорбь и тщеславие, там нет ничего доброго. Великие и дивные отцы наши пасли многих. А я, недостойный, и одной овцы не могу упасти, напротив сам постоянно подвержен нападению зверей. Вся забота демонов в том только и состоит, чтобы ввергнуть душу в грех и потом довести до отчаяния с целью окончательно погубить. Демоны непрестанно внушают душе: «когда умрет и погибнет имя его?» (Пс. 40:6) Но если душа бодрствует, она сама будет вопиять против них: «не умру, но жив буду и повем дела Господня» (Пс. 117:17). Но демоны бесстыдны и снова устремляются на душу, внушая ей: «превитай по горам яко птица» (Пс. 10:1). На это у нас должен быть готов ответ: «той Бог мой и Спас мой, Заступник мой не преселюся» (Пс. 61:7).

– Будь стражем сердца своего, – сказал в заключение старец, – чтобы не вошел кто-либо чужой со словами: «наш ли еси ты, или от супостат?» (Ісус. 5:13).

111. Поступок юродивого.

Однажды в Александрии вместе с другом Софронием мы отправились в храм в честь Феодосия. Нам встретилcя человек плешивый, одетый во власяницу до самых колен. Он нам показался как бы юродивым.

– Дай мне денег, сказал авва Софроний, и ты увидишь добродетель прохожего.

Даю ему пять фолер, а он отдал их тому, кто казался нам юродивым. Тот молча принял. Мы потихоньку шли за ним. Свернув в переулок, он простер правую руку с фолерами к небу, выше головы, потом повергся пред Богом и, положив деньги на землю, удалился.

112. Жизнь и смерть инока Льва из Каппадокии.

В царствование благоверного императора и кесаря Тиверия мы пришли в Оазис. Там увидали инока, великого пред Богом, родом из Каппадокии. Имя ему было Лев. Нам многие и много дивного рассказывали о нем. Познакомившись с ним и близко узнав этого святого мужа, мы получили от него великую пользу – особенно от его смирения, безмолвия, нестяжательности и любви, которую он имел ко всем. Этот достопочтенный старец говорил нам:

– Поверьте, чада, я буду царствовать.

– Что ты говоришь, авва? – отвечали мы. – Поверь нам – в Каппадокии не было ни одного царя. Понапрасну ты питаешь такие мысли.

– Нет, чада! Я буду царствовать, – утверждал он…

И никто не мог разубедить его. Когда мазики¹ сделали набег и разрушили всю тамошнюю страну, – пришли и в Оазис. Там многих иноков умертвили, а многих забрали в плен. В числе других взяли из лавры авву Иоанна, который прежде был чтецом в великой Константинопольской церкви, также авву Евстафия римлянина и авву Феодора. Все трое были немощны. В плену авва Иоанн говорит варварам: «Отведите меня в город. Епископ, по моей просьбе, заплатит вам за меня двадцать четыре номисмы». Один из варваров взял его и подвел его к городу. Авва Иоанн отправился к епископу. В городе оказался авва Лев и другие отцы: они не были захвачены. Придя к епископу, авва Иоанн стал просить его, чтобы он дал за него выкуп. Но у епископа нашлось не более восьми номисм, которые и были предложены варвару. Но тот не соглашался: «Или отдайте мне все двадцать четыре или монаха!» И принуждены были отдать варвару авву Иоанна, несмотря на его горе и слезы. Его отвели в стан варваров. Чрез три дня авва Лев, взяв восемь номисм, пошел в пустыню к варварам и обратился к ним со словами: «Возьмите меня и восемь номисм и отпустите иноков. Они немощны и не могут работать. Все равно – вам придется их убить. А я здоров и могу служить вам». Варвары согласились на его предложение и отпустили трех иноков. Авва Лев дошел с ними до какого-то места и, когда изнемог, был обезглавлен. Так авва Лев поступил по слову Писания: «больши сея любве никтоже имать, да кто душу свою положит за други своя» (Ін. 15:13). Тогда-то мы поняли смысл его слов: «Я буду царствовать». Действительно он достиг царственной высоты, положив душу свою за други своя.

113. Совет аввы Иоанна, из Петры.

Пришли мы к авве Иоанну, из Петры: я и друг мой Софроний и просили у него наставления. Старец сказал нам: «Возлюбите нищету и воздержание. Поверьте мне: когда я еще в молодости был в скиту, один из отцов заболел селезенкою. В четырех лаврах скита искали немного уксусу и не могли найти. Такова была у них нищета и воздержание! А между тем отцов было около трех тысяч пяти сот человек».

114. Рассказ об авве Данииле египетском.

В другой раз рассказал нам тот же старец об авве Данииле, родом из Египта. Однажды старец пришел в Теренуф продать свое рукоделие. Один молодой человек обратился к старцу с просьбою: «Ради Бога, зайди, добрый старец, в дом мой и сотвори молитву над женой моей, потому что она неплодна». По просьбе молодого человека, старец пришел к нему в дом и сотворил молитву над женою его. И по воле Божией, жена зачала во чреве. Тогда некоторые, не боящиеся Бога, стали клеветать на старца, говоря, что бесплоден -то был муж, а не жена. Жена зачала от аввы Даниила. Дошли эти речи и до старца. И послал старец сказать мужу: «Дай мне знать, когда родит твоя жена». После родов, муж известил старца: «По милости Божией и по твоим молитвам, отче, моя жена родила». Тогда авва Даниил, придя к нему в дом, сказал: «Устрой пиршество и созови на него твоих родственников и друзей». Во время пира, старец, взяв младенца на руки, сказал ему пред лицом всех:

– Кто твой отец?

– Вот он! – ответил младенец, указав на молодого мужа своим пальцем.

А младенцу было всего двадцать два дня. И все прославили Бога, хранящего истину – для тех, кто всем сердцем ищет Его.

115. Советы аввы Иоанна, игумена Раифского.

Авва Иоанн, киликиянин, игумен Раифский, наставлял братию, говоря: «Чада, удалившись от мира, будем удаляться и от вожделений плотских. Будем подражать отцам нашим – строгости и безмолвию, с какими они жили здесь. Да не оскверним, чада, места сего, которое отцы наши очистили от демонов. Здесь место подвижников, а не торговцев. Я застал здесь старцев, проживших семьдесят лет в этом месте и питавшихся только травою и финиками. Семьдесят шесть лет прожил я здесь, и много зол и ужасов претерпел от демонов».

116. О брате, несправедливо обвиненном в похищении денег.

Вот что слышали мы от аввы Андрея Мессинского: когда я был молод, отправились мы с аввою из Раифа и пришли в Палестину. Там мы остановились у одного старца. У принявшего нас старца была всего одна номисма, да и ту он потерял, забыв, где положил. Он заподозрил меня, как молодого человека, в краже монеты и сказал отцам того места, что брат Андрей взял у него монету. Узнал об этом мой авва и, призвав меня, спросил:

– Скажи, Андрей, ты взял номисму у старца?

– Прости, авва: я не брал ничего.

У меня был плащ, и я продал его за номисму. Придя к старцу, я поклонился ему и сказал:

– Прости меня, авва: сатана посмеялся надо мною – и я взял у тебя номисму.

В келлии старца находился один мирянин. Старец отвечает мне:

– Ступай, чадо, я ничего не потерял.

Снова бросился я к ногам старца со словами:

– Ради Господа, возьми номисму – вот она! И сотвори обо мне молитву, потому что сатана внушил мне украсть ее и огорчить тебя.

– Чадо, я вовсе не терял ничего, – снова то же самое сказал старец.

Но я не слушал старца. Тогда мирянин сказал мне: «Действительно, брат, придя вчера к старцу, я нашел его в слезах, в большой скорби, на поклонах. Увидев старца в такой скорби, я спросил его: сделай милость, скажи мне, что с тобой? Старец ответил мне: я оклеветал брата, будто он взял номисму, между тем я нашел ее там, где сам положил». Так старец получил тогда от меня назидание. Не бравши номисмы, я принес ее ему и сказал: «Возьми номисму, так как я взял ее».

117. О брате бесноватом, исцеленном аввою Андреем раифским.

Один брат, одержимый злым духом, пришел на «Дивную гору» к Симеону Столпнику и просил его, чтобы он молитву сотворил о нем и изгнал из него демона.

– Где ты живешь? – спросил его авва Симеон.

– В Раифе.

– Удивляюсь, брат, на тебя: какой ты подвиг совершил, предприняв такое путешествие, чтобы дойти до меня, грешного, когда в твоей лавре живут столь великие отцы. Ступай к авве Андрею и поклонись ему, чтобы он помолился о тебе, – и он немедленно исцелит тебя.

Придя в Раиф, брат бросился к ногам аввы Андрея, как повелел ему авва Симеон:

– Помолись обо мне, авва!

– Авва Симеон получил дар исцелений, – сказал в ответ авва Андрей. И сотворил молитву. Брат немедленно исцелился и воздал благодарность Богу.

118. Жизнь Мины, инока раифского.

Вот что рассказал нам авва Сергий раифский об одном брате, бывшем у них диаконом, которого звали Миною: однажды он удалился в мир для служения. Что было с ним, мы не знаем, кроме того, что он снял с себя иноческую одежду и стал мирским человеком. Спустя много времени он пошел в Феополь и, проходя Селевкию, увидал издали монастырь св. аввы Симеона Столпника. «Дай-ка я зайду, – сказал он сам себе, – посмотрю на великого Симеона». Раньше ему никогда не приходилось увидать его. Пошел и приблизился к столпу. Лишь только увидал его авва Симеон, узнал, что он прежде был иноком и посвящен был во диакона. Подозвав слугу, сказал ему: «Принеси-ка сюда ножницы». Тот принес. «Благословен Господь! Постриги его», – сказал Симеон, указывая пальцем на Мину, так как около столпа стояло много народу. Изумившись словам старца и придя в то же время в великий страх, он принял пострижение, не произнеся ни одного слова. Ему пришло на мысль, что Сам Бог открыл св. старцу все, что случилось с ним. «Соверши диаконскую молитву!» – сказал авва Симеон. И когда тот исполнил повеление, святой старец продолжал: «Возвратись в Раиф, откуда ушел ты!» Мина отвечал, что ему стыдно и не вынести взоров людских. «Поверь мне, чадо, – возразил старец, – тебе нечего будет стыдиться. С веселым лицом и с радостью примут тебя отцы. Они возликуют о твоем возвращении. Знай: Бог явит тебе знамение – и ты поймешь, что Его милосердие простило тебе грех твой». Действительно, по приходе его в Раиф, отцы приняли его с распростертыми объятиями и допустили его до священнослужения. Однажды, в воскресный день, когда нес он святую и животворящую Кровь Великого Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, внезапно выпал у него глаз. Из этого знамения познали, что Бог простил ему грех, по слову праведного Симеона.

119. О явлении диавола в одежде инока в келье старца раифского.

Однажды мы пришли к авве Евсевию, пресвитеру лавры Раифской. Он сказал нам, что в келлию старца в иноческом одеянии явился диавол. На стук в дверь старец отворил и сказал ему: «Произнеси молитву!» Диавол произнес: «Ныне, и присно, и во веки веков. Аминь». Старец трижды заставлял его сотворить молитву, и диавол все говорил: «Ныне, и присно, и во веки веков». «Недобро ты пришел, – сказал старец. – Сотвори молитву и скажи: Слава Отцу, и Сыну, и Св. Духу, всегда, ныне, и присно, и во веки веков. Аминь». После этих слов диавол исчез, как бы убегая от огня.

120. О трех умерших иноках, найденных фаранскими рыбаками.

Фаранские рыбаки рассказали нам следующее: однажды мы прибыли в Вухри по ту сторону Красного моря. Наловив много рыбы, мы стали возвращаться и приблизились к Птелею. Отсюда мы намеревались переправиться в Раиф, но были задержаны противными ветрами. В течение девяноста дней бури на море не утихали. Проходя там великой пустыней, мы нашли под одной скалой трех скончавшихся отшельников. Они были одеты в нижнее платье, а плащи их лежали подле них. Мы подняли их и отнесли на корабль, и немедленно море успокоилось, и противные ветры переменились на благоприятные. Благодаря им, мы переправились и прибыли в Раиф. Тамошние отцы похоронили их с древними старцами.

121. О кончине аввы Григория византийского и аввы Григория фаранского.

Отцы того же места (раифские) рассказали нам об авве Григории византийском и об ученике его авве Григории фаранском, что они поселились на каком-то острове Красного моря. На этом острове не было совсем воды, но они доставали себе воду с материка, так как имели при себе судно, на котором и привозили воду. Однажды они спустили судно в море, привязавши его к скале. Но в ту ночь произошла буря на море, веревка оборвалась, и судно погибло. Тогда отцы остались совсем без воды. Прошло восемь месяцев. Прибыли на остров раифские иноки и нашли обоих мертвыми. На спине черепахи нашли надпись: «Авва Григорий фаранский, не пивши воды в течение двадцати восьми дней, скончался, а я – проживши без воды тридцать семь дней»… Нашли того и другого невредимыми и, взяв их, похоронили в Раифе.

122. О двух иноках, которые взошли нагие для причащения во храм и не были никем видимы, кроме аввы Стефана.

Мы пришли на гору Синай, к авве Стефану, из Каппадокии. Он рассказал нам: за несколько лет пред сим я был в Раифе, на праздник Тайной Вечери я пришел в церковь. Совершалась литургия, и все отцы предстояли в храме, и вот я вижу, что в храм пришли какие-то два отшельника. Они были наги, и никто из отцов не заметил этого, кроме меня. Причастившись св. Таин, они вышли из храма и стали удаляться. Я также вышел вместе с ними. Когда мы были уже вне храма, я повергся пред ними со словами: «Сделайте милость, возьмите меня с собою». Поняв, что я видел их наготу, они сказали мне: «Ты – в хорошем месте. Будь спокоен». Но я снова стал просить их, чтобы взяли меня с собой. Они ответили мне: «Не можешь ты быть с нами. Оставайся на своем месте. Тут хорошо». Помолившись обо мне, они, на моих глазах, вступили на воды Красного моря и прошли чрез него.

123. Об авве Зосиме киликийском.

Пришлось побывать у аввы Зосимы киликиянина, когда он жил на горе Синае. Старец отказался от епископства и вернулся в свою келлию. Это был великий подвижник. Вот что он рассказал мне: в молодости я ушел с горы Синая и пришел в Аммониак, чтобы там поселиться. Там я нашел старца, одетого во власяницу. Не успел я еще дать ему приветствие, как он сказал: «Зосима, зачем ты пришел сюда? Уйди отсюда! Ты не можешь остаться здесь». Рассудив, что он знает меня, я бросился к его ногам.

– Сделай милость, старче, скажи мне, почему ты знаешь меня?

– За два дня, – отвечал он, мне – явился некто и сказал: «Вот к тебе придет инок Зосима. Не дозволяй ему оставаться здесь, потому, что я хочу вверить ему вавилонскую церковь в Египте».

И замолчав, старец отошел от меня на полет брошенного камня. Простояв на молитве около двух часов, он снова подошел ко мне и, поцеловав мне чело, сказал:

– Воистину, чадо, ты к добру пришел. Сам Бог привел тебя сюда, чтобы похоронить меня.

– А сколько лет провел ты здесь, авва?

– Сорок пять лет исполнилось… И вдруг лицо его стало как бы огненным…

– Мир тебе, чадо, помолись обо мне! – сказав это, раб Божий лег и почил. Вырыв яму, я похоронил его и чрез два дня отошел, прославляя Бога.

124. Рассказ аввы Зосимы о себе самом.

Тот же старец рассказал нам следующее: двадцать два года тому назад приходил я в Порфирит, желая поселиться там. Взял с собою и ученика своего Иоанна. Прибыв на место, мы нашли там двух отшельников и поселились поблизости от них. Один из них был родом из Милета, по имени Феодор, а другой Павел – из Галатии. Феодор был из монастыря аввы Евфимия. Оба носили одежды из кожи газели. Я прожил там около двух лет. Между нами было расстояние в две стадии. Однажды мой ученик сидел, и его укусила змея, отчего он внезапно скончался, весь истекая кровью. В большом горе прихожу я к отшельникам. Увидав меня в большом расстройстве и скорби, – прежде чем я успел им поведать о своем горе, они спросили меня:

– Что с тобой, авва Зосима? Умер брат твой?

– Да! – говорю им.

Придя вместе со мною и увидав его распростертым по земле, они сказали мне: «Не печалься, авва Зосима. Бог милостив!» И, воззвавши к умершему, сказали: «Брат Иоанн, встань! Ты нужен старцу!» И брат тотчас поднялся с земли. Найдя зверя и взяв его, они пред нами рассекли его надвое. Потом сказали мне: «Авва Зосима, ступай на Синай. Бог хочет вверить тебе церковь в Вавилоне (египетском)». И мы немедленно удалились. Когда мы вернулись на Синай, авва синайской обители спустя немного времени послал меня и еще двоих в Александрию. Блаженнейший Аполлинарий, папа Александрийский, принял нас и поставил всех троих епископами: одного – в Илиополь, другого – в Леонтополь, а меня – в Вавилон.

125. Подвиг аввы Сергия отшельника.

На Синае некоторые из отцов рассказали нам об отшельнике авве Сергии. Во время пребывания его на Синае эконом приставил его смотреть за лошаками. Однажды он шел с ними – и вот лев залег па пути. Увидали льва лошаки и их погонщики и, объятые ужасом, разбежались. Тогда авва Сергий, взяв из своей сумы один хлеб, подошел ко льву и говорит ему: «Прими благословение отцов и уйди с дороги, чтобы пройти нам». Лев взял хлеб и удалился.

126. Ответ аввы Орента, на горе Синайской.

Отцы того же места рассказывали нам об авве Оренте. Однажды в воскресенье вошел он в церковь, вывернув свою одежду и надев ее шерстью вверх. Когда он стал в хоре, ему стали говорить:

– Старче, зачем ты пришел в таком виде, – ты ведь бесчестишь нас пред чужими.

– Вы извратили Синай, и никто вам ничего не говорит, а меня укоряете за то, что я выворотил одежду? Подите – исправьте то, что вы извратили, и я исправлю то, что я извратил.

127. Жизнь аввы Георгия с горы Синая и поступок благочестивой старицы из Галатии фригийской.

Вот что рассказывала нам игумения Дамиана, жившая в уединении, мать аввы Афиногена, епископа Петрского.

На св. горе Синае был игумен, по имени Георгий, великий подвижник. Когда авва сидел в своей келлии в Великую Субботу, ему пришла мысль: «Пойду-ка я, встречу Светлое Христово Воскресение во св. граде и причащусь Св. Таин во св. храме Воскресения Христа, Бога нашего». Целый день старец держал эту мысль в уме и молился. Настал вечер. Приходит ученик и говорит ему: «Благослови, отче, идти на правило». Старец отвечал: «Иди и когда настанет час св. Причащения, приди за мною». Сам все время оставался в келлии. Когда настало время св. Причащения во св. храме Воскресения (в Иерусалиме), старец появился подле блаженного епископа Петра, и он преподал ему Св. Тайны вместе с пресвитерами. Потом патриарх спросил своего сидкелла Мину:

– Когда прибыл авва Синайский?

– Молитвами твоими, владыко… Я не видел его, владыко, раньше… только теперь увидал…

– Скажи ему, чтобы не уходил, – приказал патриарх синкеллу. – Я желаю, чтобы он разделил со мною трапезу.

Синкелл передал слова патриарха старцу. Тот ответил:

– Да будет воля Божия! Богослужение окончилось, старец поклонился св. гробу и – очутился в своей келлии. Ученик стучится к нему и говорит: «Повели, отче! Пришло время причащения». Старец пошел в церковь вместе с учеником и причастился. Между тем архиепископ Петр, опечаленный тем, что старец ослушался его, после праздника послал старцу послание, также и к епископу Фаранскому, авве Фотию и к отцам синайским, чтобы они привели к нему авву Георгия. Письма были доставлены по назначению. Тогда авва со своей стороны послал к патриарху трех пресвитеров: авву Стефана каппадокийца, великого старца, авву Зосиму, о котором раньше упоминали, и авву Дулкетия римлянина. Старец оправдывался в письмах и говорил: «Да не будет того, святейший владыко, чтобы я презрел св. вестника вашего. Да будет ведомо Вашему Блаженству, – писал далее, – что мы чрез шесть месяцев встретимся пред лицом Господа Христа, Бога нашего, и там я поклонюсь вам». Отправленные пресвитеры вручили письмо патриарху, причем сказали, что старец уже много лет как не ходил в Палестину. Представили ему и послание фаранского епископа, удостоверявшего в том, что старец уже около семидесяти лет не отлучался со св. горы Синая. Тогда блаженный и благостный архипастырь Петр выставил свидетелями бывших за литургиею в день Пасхи епископов и клир, подтвердивших, что они видели старца и приветствовали его святым целованием (христосовались с ним). После того прошло шесть месяцев: старец и патриарх действительно скончались, согласно предсказанию старца. Та же мать Дамиана вот что еще рассказала нам: прежде моего удаления в затвор, однажды, в пятницу, я пришла в церковь свв. Космы и Дамиана и провела там всю ночь. Пришла также под вечер одна старица, родом из фригийской Галатии и начала раздавать всем бывшим во храме по две лепты. Я знала ее и раньше, потому что часто она и мне подавала. Однажды прибыла на богомолье во св. град и прожила здесь год двоюродная сестра – моя и благоверного императора Маврикия. Я взяла ее, и мы отправились к свв. Косьме и Дамиану. В храме я говорю своей родственнице:

– Смотри, моя дорогая, вот идет старушка, подающая каждому по две лепты. Ты не церемонься – возьми.

– Что ж? Кто мне прикажет взять? – возразила она с гневом.

– А все-таки возьми, – говорю ей. – Эта женщина велика в очах Божиих. Всю неделю она проводит в посте и что ни заработает в течение недели – все раздает во храме. Она вдова и ей уже около восьмидесяти лет от роду. Возьми же у ней и потом отдашь другому. Только не отвергай милостыни старушки.

Во время разговора подходит старушка. Проходя, она подавала каждому тихо и молчаливо. Но, подавши моей родственнице, сказала: «Возьми и съешь». Когда она ушла, мы догадались, что Бог открыл наш разговор: «Возьми и отдай нищему». Моя родственница послала слугу – купить, на две лепты бобов. Скушав их, она утверждала именем Божиим, что бобы были сладки, как мед, не мало дивилась и прославляла Бога, дарующего благодать рабам Своим.

128. Жизнь Аделфия, епископа Арабесского, и о св. Иоанне Златоусте.

В лавре св. отца нашего Саввы мы посетили авву Афанасия. Он передал нам то, что сам слышал от аввы Афиногена, епископа Петрского, сына игумении Дамианы.

Бабка моя Ианния имела брата, по имени Аделфия, епископа Арабесского, а сестра его была настоятельницей женской обители. Однажды епископ прибыл в обитель навестить сестру. Войдя во внутренний монастырский двор, епископ увидал одну из сестер обители в припадке беснования, распростертую по земле. Призвав сестру, епископ сказал ей:

– Или тебе нравится, что сестра подвергается таким мучениям и бесчестию от диавола? Разве не знаешь, что ты, как настоятельница, должна будешь отвечать за каждую из сестер?

– Но что ж я могу сделать против демона? – возразила сестра.

– Да что ж ты тут делаешь столько лет?! – сказал епископ.

И, сотворив молитву, исцелил сестру.

Вот что еще рассказал нам авва Афанасий о епископе Аделфие, а он слышал от сестры его, игумении Ианнии. «Когда константинопольский епископ Иоанн Златоуст был сослан в Кукуз, – говорила Ианния, – то он останавливался в нашем доме. Это произвело в нас великое дерзновение и любовь к Богу. Брат мой Аделфий говорил, как при вести о кончине блаженного Иоанна в ссылке им овладела невыносимая печаль, что этот муж, вселенский учитель, радовавший Церковь Божию речами своими, скончался, лишенный своего престола». «Я просил Бога со слезами, – говорил брат, – чтобы Он открыл мне, в каком состоянии он находится и причислен ли к лику патриархов. Долго я молился об этом. Однажды, придя в восхищение, я увидал весьма благообразного мужа. Взяв за правую руку, он привел меня в светлое и дивное место и показал мне проповедников благочестия и учителей Церкви. Я озирался вокруг, стараясь увидеть того, кого желала душа моя, великого и возлюбленного моего Иоанна. Показав мне всех и назвав каждого по имени, он снова взял меня за руку и вывел вон. Опечаленный тем, что не видал с отцами св. Иоанна, я последовал за ним. При нашем выходе стоявший при дверях сказал мне:

– Кто только входит сюда, ни один не выходит с печалью.

– Я печалюсь о том. – говорю я – что я не видал и числе других учителей моего возлюбленнейшего Иоанна, епископа Константинопольского.

– Ты говоришь об Иоанне, проповеднике покаяния? – спросил меня мой собеседник.

– Да, о нем.

– Человек во плоти не может увидать его: он предстоит престолу Божию…»

129.Жизнь одного отшельника.

В другой раз рассказывал нам авва Афанасий слышанное им от аввы Афиногена, епископа Петрского.

В той стране был столпник, и все, приходившие к нему, стоя внизу, разговаривали с ним, потому что у него не было лестницы. Если какой-нибудь брат говорил ему: «Желаю открыть тебе помысел». Он кротко отвечал: «Войди в кувуклию», – и сам сходил в другое отделение столпа. Таким образом, они могли беседовать друг с другом: столпник – сверху, а брат – снизу. И никто из стоявших тут посторонних не слышал их разговора. Со слов аввы Афиногена авва Афанасий о том же столпнике рассказал нам следующее: два пастуха, искренно любившие друг друга, много лет ходили к столпнику и всегда вместе. Однажды пришел один, тайно от другого. Долго он стучал в дверь, и старец не хотел отворить ему, так что тот, соскучившись, удалился. На обратном пути встретился ему друг его, шедший также к столпнику. Уговорил и первого вернуться с собой, чтобы вместе обоим побывать у старца. Постучались. Старец ответил, чтобы вошел только один второй. Войдя, тот начал умолять старца, чтобы дозволил войти и его приятелю. Но старец сказал, что не может принять его. На усиленные и долгие просьбы наконец ответил: «Бог отвращается от него, чадо, и я не могу принять его». Вернулись домой, и первый чрез два дня скончался.

130. Советы аввы Афанасия.

Тот же авва Афанасий говаривал: отцы наши до самой смерти наблюдали воздержание и нестяжательность, а мы только расширяем чрево и кошельки. У отцов наших первая забота была о сосредоточенности в себе самом, а нас занимают горшки и рукоделия. Однажды, – продолжал авва Афанасий, – пришло мне на ум: что будет с теми, которые подвизаются и с теми, которые не подвизаются? Я пришел в восхищение, и некто, явившись, сказал мне: «Следуй за мною». Он привел меня в место, все озаренное светом, и поставил меня у врат. Красоты этих врат трудно описать. И мы слышали внутри врат бесконечное множество голосов, прославляющих Бога. Когда мы постучались, кто-то из бывших внутри врат, услышавший нас, спросил нас:

– Что вам нужно?

– Мы желаем войти, – сказал мой путеводитель.

– Сюда никто не войдет из тех, кто проводит жизнь нерадиво, – отвечал голос изнутри. – Но если желаете войти, идите, подвизайтесь, нисколько не заботясь о том, что в суетном мире.

131. Жизнь аввы Закхея.

Схоластик Прокопий порфиреонит рассказал нам об авве Закхее: два сына мои обучались в Кесарии. Там открылась моровая язва, и я сокрушался о своих детях. Не знал совсем, как поступить. «Если послать за ними и взять их, – говорил я себе, – все равно – гнева Божия не избежишь нигде. Там их оставить? А если они умрут, и я более не увижу их?!» В таком затруднении я, наконец, решил: пойду к авве Закхею. И то он скажет, то и сделаю. Прихожу в св. Сион – его всегда там можно видеть, но и на этот раз я не нашел его там. Увидав его на паперти храма Пресвятой Богородицы, рассказываю ему о своих сыновьях. Выслушав меня, он обратился к востоку и, с распростертыми руками, устремил свой взор на небо. Прошло два часа в молчании. Наконец, обратившись ко мне, произнес: «Будь спокоен и не горюй. Дети твои не умрут от моровой язвы, и самая язва чрез два дня прекратится в Кесарии». Так и было, по слову старца. Таков рассказ схоластика Прокопия!

132. «Авва Закхей получил эту милость!»

Когда мы пришли к авве Киприану, по прозванию Кукуля, монастырь которого стоит за вратами Кесарии, он рассказал нам: когда этот город был опустошаем свирепой и ужасной моровой язвой, я затворился в моей келлии и умолял милосердого Господа, чтобы Он помиловал нас и отвратил грозный гнев Свой. И я слышал голос: «Авва Закхей получил эту милость».

133. О св. иноке, который сделал неподвижным ловчего сарацинского на два дня.

В Клизме язычник сарацин рассказывал тамошним жителям, а также и нам: однажды я отправился на охоту, на гору аввы Антония. Подхожу к горе и вижу сидящего инока. В руках у него была книга, которую он читал. Иду прямо к нему, чтобы ограбить его, а, может быть, и убить. Но когда я приблизился к нему, он простер ко мне свою правую руку и сказал: «Стой!» И я простоял двое суток, будучи не в состоянии двинуться с места.

– Ради Бога, Которого ты чтишь, отпусти меня, – стал я просить.

– Ступай с миром! – сказал инок. И я получил возможность уйти с того места, на котором стоял.

134. Жизнь Феодора отшельника.

В окрестностях св. Иордана был отшельник, по имени Феодор. Однажды он пришел ко мне в келлию и обратился ко мне со словами:

– Сделай милость, авва Иоанн, поищи мне книгу, содержащую весь Новый Завет.

Расспросив, я узнал, что авва Петр, бывший потом епископом в Халкидоне, имеет книгу. Прихожу к нему и спрашиваю его о книге. Он показал мне Новый Завет на прекрасном пергаменте.

– Сколько стоит? – спрашиваю.

– Три номисмы, – говорит авва. – Но – ты сам, что ли желаешь купить или другой кто-нибудь?

– Нет, отче! отшельник желает иметь ее.

– Если отшельник, – говорить авва Петр, – то возьми ее даром. Возьми вот и три номисмы. Если книга понравится ему, пусть возьмет. Если же не понравится, то купи ему на эти деньги, какую он пожелает.

Взяв книгу, я отнес ее отшельнику, Тот получил книгу и удалился в пустыню. Прошло два месяца. И отшельник снова пришел ко мне.

– Знаешь, авва Иоанн, меня беспокоит мысль, что я даром получил книгу.

– Не беспокойся, – говорю ему. – Авва Петр богат и добр. Он рад этому.

– Да я-то не успокоюсь, пока не заплачу.

– Но имеешь ли ты деньги? – спрашиваю его.

– Нет, – отвечал отшельник. – Но ты дай мне надеть власяницу.

Отшельник был наг. Я дал ему власяницу и старый головной покров, и он, уйдя, нанялся работать при озере, которое устраивал на Синае патриарх Иерусалимский Иоанн. Получая ежедневно плату в пять фолер, он ходил в лавру Илиотскую близ меня и ел только по десяти волчьих бобов, несмотря на то, что трудился целый день. Когда из получаемой платы у него составилась сумма в три номисмы, он сказал мне: «Возьми деньги и отдай за книгу. Если же не пожелает, возврати книгу». Я пошел и рассказал авве Петру. Тот не хотел брать ни денег, ни книги. Однако я уговорил его взять деньги и не отвергать труда отшельника. Возвратившись, я снова вручил книгу отшельнику, и он с радостью удалился в пустыню.

135. О пяти девах, задумавших бегство из обители.

Вместе с братом моим Софронием пришли в монастырь Евнухов, что близ св. Иордана. Там пресвитер монастыря авва Николай рассказывал нам: на его родине (он был из Ликии) есть женский монастырь, в котором живут около сорока дев. Пять из них задумали бежать ночью из монастыря и избрать себе мужей. Однажды, когда все монастырки заснули, те взяли одежды и собрались бежать, но все пять вдруг подпали действию диавола. Вследствие этого им не пришлось бежать из монастыря, – напротив, вознося благодарность Богу, они исповедали свое прегрешение: «Благодарим всемилостивого Бога, наказавшего нас, чтобы не погибнуть душам нашим».

136. О благодеянии аввы Сизинния сарацинке.

Авва Иоанн, пресвитер монастыря Евнухов, передал нам слышанное им от отшельника аввы Сизинния: однажды ко мне в пещеру, что близ Иордана, пришла сарацинка. Я пел в это время третий час. Войдя в пещеру, она разделась донага и легла передо мною. Я, однако, не смутился, но продолжал совершать правило со всем спокойствием и со страхом Божиим. Окончив молитву, говорю ей по-сирийски:

– Встань. Я поговорю с тобою и тогда сделаю для тебя, что тебе нужно.

Она встала.

– Христианка ты или язычница? – спрашиваю ее.

– Христианка.

– Что ж – разве ты не знаешь, что за блуд будет наказание?

– Да, знаю.

– Зачем же ты ищешь блуда?

– Я голодна.

– Перестань грешить и приходи ко мне ежедневно. Я буду делиться с тобою тем, что Бог пошлет. С того дня она приходила ко мне ежедневно, и я давал ей пищу, что Бог посылал, до тех пор, пока не ушел из той местности.

137. Рассказ аввы Иоанна об авве Каллинике.

В другой раз рассказывал мне авва Иоанн: когда я был еще молод, явилось у меня сильное желание сходить к великим и славным старцам, чтобы принять от них благословение и получить духовное назидание. Я слышал об авве Каллинике, который жил в затворе в монастыре аввы Саввы. Попросив одного из приближенных, чтобы он привел меня к нему, я отправился. Брат, взявшийся представить меня, посадил меня у окна, а сам долго с ним разговаривал. Я в это время размышлял сам в себе: старец никогда не видал меня и не окажет мне благосклонного приема. Отойдя от окна, брат велел мне подойти поклониться старцу и принять от него благословение, при этом сказал старцу:

– Помолись, отче, о рабе твоем сем, он в первый раз пришел сюда.

– А я все-таки знаю его, чадо мое. Двадцать дней тому назад я ходил к св. Иордану. Он встретился со мною на пути и сказал мне: «Помолись обо мне». Я спросил его: «Как тебе имя?» – Он отвечал «Иоанн». Вот с тех пор я и знаю его.

Услышав это, я понял, что в тот момент, когда я решился идти к нему, Бог открыл ему мое имя, и кто я.

138. Об авве Сергии отшельнике и об иноке язычнике.

Вот еще рассказ того же старца: когда отшельник авва Сергий, покинув Синай, жил в Руве, прислал сюда в монастырь одного молодого инока, чтобы его окрестили. Когда мы спрашивали, зачем ему креститься, слуга аввы Сергия – тоже авва Сергий – сказал нам: «Он пришел к нам, чтобы жить вместе с нами в пустыне». Я, как слуга, его принял и сперва долго его уговаривал, чтобы он сперва испытал себя, способен ли он к такому образу жизни. Узнав об его твердой решимости, я на другой день привел его к старцу. Лишь только старец увидал его, прежде чем я вымолвил слово, сказал мне:

– Чего желает этот брат?

– Он просит позволения остаться с нами.

– Поверь мне, брат: он еще не крещен. Отведи его в монастырь Евнухов, чтобы его окрестили в св. Иордане.

Пораженный этими словами, я стал расспрашивать пришедшего брата, кто он, и откуда. Он отвечал мне, что пришел с Запада, что родители его были язычники. И он сам не знает, крещен он или нет. Тогда, огласив его, мы окрестили его в Иордане. И он остался в монастыре благодаря Бога.

139. Предсказание аввы Сергия о Григории, игумене фаранской обители.

Об этом же отшельнике авве Сергии ученик его авва Сергий армянин рассказывал нам: Авва Григорий, бывший настоятелем лавры Фаранской, много докучал мне просьбами, чтобы я привел его к старцу. Однажды я решил исполнить его просьбу. Старец в то время находился в окрестностях Мертвого моря. Увидав авву Григория, старец любовно облобызал его и, принеся воды, омыл ему ноги. Весь тот день он беседовал с гостем о пользе душевной, а на другой день отпустил его. По уходе аввы Григория я говорю старцу:

– Знаешь ли, отче? Я очень смутился. Сколько епископов, пресвитеров и многих других я приводил к тебе, и ты никогда никому не омывал ног, кроме одного аввы Григория.

– Чадо! Кто такой авва Григорий, я не знаю, – отвечал старец. – Знаю только то, что я принимал в своей пещере патриарха. Я видел на нем омофор, а в руках св. Евангелие. Так и случилось. Спустя шесть лет Бог удостоил авву Григория сделаться патриархом в Феополе, как предвидел старец.

140. Жизнь Григория, патриарха Феопольского.

Некоторые из старцев рассказывали об авве Григории, патриархе Феопольском, что он особенно отличался добродетелями: милостыни, непамятозлобия и даром слез. У него было великое сострадание к грешникам. Все это часто мы испытывали на себе самих.

141. Ответ аввы Олимпия.

Один брат посетил авву Олимпия в лавре аввы Герасима, что близ св. Иордана.

– Как можешь ты переносить столь сильный зной и такое множество насекомых? – спросил брат старца.

– Я терплю насекомых (скнипы), чтобы избежать неусыпающего червя, равным образом переношу и зной, боясь огня вечного. Все это временно, а то не имеет конца.

142. Ответ аввы Александра.

Другой брат пришел однажды в лавру аввы Герасима, к игумену авве Александру.

– Авва, – сказал гость, – я желаю удалиться из своего настоящего местопребывания, потому что очень скучаю.

– Верный знак, – отвечал авва Александр, – что ты вовсе не думаешь ни о вечных мучениях, ни о царстве небесном. Иначе тебе не было бы скучно.

143. Жизнь Давида атамана разбойников, ставшего потом иноком.

По прибытии в Фиваиду, мы пришли в город Антиноэ к софисту Фивамону, ради пользы душевной. Он рассказал нам: в области города Гермополиса был один разбойник, по имени Давид. Он многих ограбил, совершил много убийств – словом сказать: сделал столько зла, как никто. Однажды, занимаясь разбоем, он находился на горе вместе со своей шайкой человек в тридцать. Тут он пришел в себя и стал сокрушаться о совершенных им злодеяниях. Бросив свою шайку, он пришел в монастырь и постучался в ворота. Вышел привратник.

– Что тебе нужно? – спросил он его.

– Хочу сделаться иноком, – отвечал атаман.

Привратник пошел и доложил авве. Авва вышел и увидал, что пред ним – старик.

– Как ты будешь жить здесь? – спросил авва. – Здесь братия пребывают в великом труде, в великом подвиге. А ты всю жизнь прожил не так. Где ж тебе выдержать монастырское правило?

– Нет, я все буду исполнять, – упрашивал тот, – только прими меня.

Но старец оставался непреклонен.

– Не можешь исполнить! – говорил.

– Ну, так знай! – воскликнул атаман, – что я – Давид, атаман разбойников, и пришел сюда ради того, чтобы оплакать свои прежние грехи. Если ты не примешь меня, клянусь Живущим на небесах, что я вернусь к старому промыслу, приведу сюда мою шайку, всех вас перебью и сотру с лица земли монастырь ваш!

Услышав это, старец ввел его в монастырь, постриг и облек в иноческую одежду. И, начав подвизаться, он превзошел всех воздержанием, послушанием и смиренномудрием, а в монастыре было около семидесяти иноков. Он всех назидал своею жизнью, всем служил примером. Однажды он сидел в своей келлии, и ему предстал ангел Господень.

– Давид, Давид, Господь Бог простил тебе грехи твои – и отселе ты будешь совершать знамения.

– Не могу поверить, – отвечал он ангелу, что в столь короткое время я заслужил прощение моих грехов, которые многочисленнее песка морского.

– Если я не пощадил Захарии, не поверившего мне, когда я возвестил ему о рождении сына, но связал язык его, в наказание за неверие словам моим, – пощажу ли тебя? – сказал ангел. – Отныне ты лишен будешь дара слова…

– Как!? Когда я был в мире и совершал безбожные дела и кровопролитие, – вскричал Давид, бросившись к ногам ангела, – я мог говорить, а теперь, желая служить Богу и возносить Ему хвалу, теперь ли свяжешь мой язык!?..

– Ты не будешь лишен дара слова во время Божественной службы, а во все остальное время будешь молчать навсегда!

Так и было. И много знамений явил Бог чрез него. Он пел псалмы, но других речей – ни длинных, ни кратких – никто не слыхал от него. Тот, кто рассказал нам это, прибавил, что ему часто приходилось видеть его. И за это он прославлял Бога.

144. Увещания одного старца в Келлиях.

Один брат поучал братию в Келлиях:

«Не пожелаем рабствовать египетским удовольствиям, которые делают нас рабами губителя фараона.

О, если бы люди имели такое стремление к добру, какое имеют ко злу! О, если бы они свою любовь к театрам, к пустым празднествам, свою жадность, тщеславие и неправду переменили на любовь к благочестию! Тогда мы познали бы, как мы высоко поставлены Богом и какую силу имеем против демонов.

Нет ничего выше Бога, нет ничего Ему равного, нет ничего, что сколько-нибудь приближалось бы к равенству с Ним. Что же может быть крепче, что блаженнее того, кому Бог помогает?

Бог вездесущ, но – ближе к благочестивым и подвизающимся, к тем, кои славны не одним исповеданием веры, но сияют делами. А где Бог, кто посмеет строить козни? Или кто будет иметь силу вредить?

Крепость человека не в его природе: она непорочна; но в (святой) решимости с Божией помощью. Будем, чада, заботиться о душе, как заботимся о теле!

Будем собирать целительные средства для души, то есть, благочестие, справедливость, смиренномудрие, послушание. А величайший врач душ, Христос, близок к нам и всегда готов уврачевать нас. Не будем же нерадивы ….

Господь наставляет нас быть воздержными, а мы, несчастные, благодаря изнеженности, все более и более стремимся к удовольствиям.

“Предадим себя Богу, – по слову Павла, – как ожившие из мертвых» (Рим. 6:13). Не озираясь назад, забудем старое, будем стремиться, соответственно нашему назначению к награде вышнего звания (Флп. 3:13,14).

Один брат спросил старца:

– Отчего я постоянно осуждаю братьев?

– Потому что ты еще не познал себя самого. Кто знает себя, тот не смотрит на других.

145. Жизнь бл. Геннадия патриарха Константинопольского и о чтеце его Харисии.

Мы прибыли в киновию на расстоянии девяти миль от Александрии, и нашли там двух старцев, которые сказали нам, что они были пресвитерами Константинопольской церкви. Они нам рассказывали о блаженном Геннадии, патриархе Константинопольском, что он отличался величайшею кротостью, чистотой и воздержанием.

Многие докучали ему из-за одного клирика, весьма дурного поведения, по имени Харисия. Призвав клирика, патриарх пытался вразумлять его, но вразумления нисколько на него не действовали. Тогда приказал наказать по правилам отеческим и церковным. Но наказание не принесло ни малейшей пользы: дело доходило до волхования и убийства… Вот патриарх призывает к себе одного из апокрисиариев, посылает его к св. Елевферию (Харисий был чтецом при его храме) и поручает ему сказать: «Св. Елевферий, один из твоих воинов много грешит. Или исправь его или отлучи!» Апокрисиарий отправился в храм св. мученика Елевферия и стал пред жертвенником. Обратясь к гробнице мученика, простер руки свои и воскликнул: «Святый мучениче Христов, патриарх Геннадий объявляет тебе чрез меня, грешного: «Твой воин много грешит. Или исправь его, или отлучи!» И на другой день нечестивец был найден мертвым… Все были поражены ужасом и прославили Бога.

146. Видение Евлогия, патриарха Константинопольского.

Мы были в Еннате, в киновии «Тугара». Настоятель киновии авва Мина рассказывал нам о св. папе Евлогии: однажды ночью, совершая у себя в домовом храме епископии правило, он увидал стоявшего близ него архидиакона Юлиана. Увидав его, он изумился, что он дерзнул войти без доклада. Однако промолчал. Окончив псалмопение, папа сделал земной поклон. Сделал то же самое и явившийся ему в образе архидиакона. Поклонившись, папа встал, но тот оставался простертым на полу.

– Доколе же ты будешь лежать? – сказал папа, обратившись к посетителю.

– Если ты не прострешь руку и сам не поднимешь меня, – отвечал он, – я не могу встать.

Тогда авва, протянув руку и взяв его, поднял. Потом продолжал славословие. Немного спустя оглянувшись, он уже никого не увидал. По окончании утренних молитв, он позвал своего келейника и спросил его:

– Почему ты не сказал мне о приходе архидиакона, и он без доклада пришел ко мне и притом ночью?

Келейник уверял, что он никого не видал, и никто не входил. Не поверив ему, папа сказал:

– Поди – позови сюда привратника.

Привратник явился. Папа спросил его:

– Не приходил ли сюда архидиакон Юлиан?

Тот с клятвою утверждал, что не приходил и не уходил. И только теперь папа успокоился. Утром явился архидиакон Юлиан для благословения. Папа спросил его:

– Зачем ты архидиакон, нарушил порядок, и сегодня ночью пришел ко мне без доклада?

– Молитвами твоими, владыко, я не приходил сюда, да я из дому вовсе не отлучался – до настоящего часа.

Тогда великий Евлогий понял, что ему являлся мученик Юлиан, с целью побудить его воздвигнуть его храм, потому что от времени он разваливался и угрожал падением. Чтитель мученика блаженный Евлогий с большою готовностью простер руку свою и воздвиг его храм, выстроив его с основания и благолепно украсив, как подобает храму мученика.

147. Чудесное исправление письма блаженного папы Льва Флавиану.

Вот что еще рассказал нам авва Мина, настоятель той же киновии, как слышанное от самого аввы Евлогия папы Александрийского. Когда я был в Константинополе, я пользовался приязнию архидиакона римской церкви господина Григория, мужа весьма добродетельного. Он мне рассказывал о святейшем и блаженнейшем Льве, папе Римском. В римской Церкви записано предание, что папа, написав свое послание к св. Флавиану, патриарху Константинопольскому, против нечестивых Евтихия и Нестория, положил его на гробницу верховного апостола Петра и, пребывая в молитве, посте и коленопреклонении, просил верховного ученика: «Если я, как человек, что-нибудь пропустил, ты, которому вверены Церковь и этот престол от Господа и Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, сам исправь написанное мною». По прошествии сорока дней Апостол явился ему во время молитвы и сказал: «Прочитал и исправил». Взяв послание с гроба св. Петра, папа развернул его и нашел исправленным рукою Апостола.

148. Видение Феодора епископа Дарны Ливийской о том же блаженном Льве.

Святейший епископ города Дарны в Ливии Феодор рассказал нам: когда я был синкеллом св. папы Евлогия, я увидел во сне благолепного и великого мужа, говорившего мне:

– Извести о моем приходе папу Евлогия.

– Кто ты, владыко, и как прикажешь известить о тебе?

– Я – Лев, папа Римский, – отвечал мне явившийся.

Войдя к папе Евлогию, я возвестил ему: «Святейший и блаженнейший папа Лев, предстоятель Церкви Римской, желает поклониться вам». Папа Евлогий, лишь только услышал, немедленно встал и поспешил ему навстречу. После взаимных приветствий, сотворив молитву, они сели. Тогда воистину чудный и богоносный Лев обратился к папе Евлогию со словами:

– Знаешь ли, зачем я пришел к вам?

– Нет, – отвечал папа Евлогий.

– Я пришел поблагодарить вас за то, что вы прекрасно и сильно вступились за мое послание, которое я написал к брату нашему Флавиану, патриарху Константинопольскому, раскрыли мою мысль и заградили уста еретиков. Знай, брат, что вы не мне только угодили своим подвигом, а верховному Апостолу Петру и прежде всего Самой, проповедуемой нами, Истине, Которая есть Христос, Бог наш.

Видев не раз, но трижды это сновидение и убежденный троекратным видением, я рассказал о нем св. папе Евлогию. Он, выслушав меня, заплакал. Простирая руки к небу, он вознес благодарность Богу, говоря: «Благодарю Тебя, Господи Христе Боже наш, что удостоил меня, недостойного, быть проповедником Твоей истины, и ради молитв служителей Твоих Петра и Льва благость Твоя приняла малое усердие мое, как две лепты вдовицы».

149. Рассказ Аммоса, патриарха Иерусалимского о св. Льве папе Римском.

Когда авва Аммос пришел в Иерусалим и был рукоположен в патриарха, пришли поклониться ему все настоятели монастырей. В числе их был и я со своим игуменом. И вот патриарх начал говорить отцам: «Молитесь обо мне, отцы, потому что на меня возложено великое и неудобоносимое бремя, и немало страшит меня патриаршее служение. Петру, Павлу, Моисею и подобным им под силу пасти разумные души, а я – бедный грешник. Но более всего устрашает меня трудность рукоположения. Я читал, что блаженный Лев, бывший предстоятелем Церкви Римской, в течение сорока дней пребывал при гробе Апостола Петра в непрестанной молитве и посте, прося Апостола, чтобы он предстательствовал за него пред Богом и испросил ему отпущение его прегрешений. По прошествии сорока дней, апостол Петр явился ему и сказал: «Я молился о тебе, и прощены тебе все твои грехи, кроме – рукоположения. Вот в этом только ты сам должен будешь дать отчет, правильно ли рукополагал ты поставленных тобою».

150. Повесть о епископе городка Ромиллы.

Авва Феодор рассказывал нам, что в тридцати милях от Рима находится городок Ромилла. Там был епископом великий и добродетельный муж. Однажды несколько человек из Ромиллы пришли к блаженнейшему папе Римскому Агапиту и оклеветали пред папою своего епископа в том, что он ест из освященного сосуда. Папа, пораженный этим известием, посылает двух клириков, которые пешком привели в Рим связанного епископа и ввергли в темницу. Епископ провел три дня в темнице, и настал воскресный день. На рассвете воскресного дня папа видит во сне, что кто-то говорит ему: «В это воскресенье ни ты и никто из клириков или находящихся в городе епископов не будет совершать литургии, но да совершит ее епископ, которого ты держишь заключенным в темнице. Я желаю, чтобы он совершил сегодня литургию». Папа проснулся и недоумевал относительно видения. Такое обвинение возвели на него – и он будет совершать литургию!? Но, заснув, он в видении слышит тот же голос: «Я сказал тебе, что епископ, состоящий под стражею, да совершит литургию!» И в третий раз то же видение повторилось, и тот же голос слышал недоумевавший папа. Пробудившись, он посылает в темницу за епископом и стал его расспрашивать: «Чем ты занимаешься?» На все расспросы епископ повторял только одно: «Я грешник». Не добившись ничего более от епископа, папа сказал ему: «Сегодня ты будешь совершать литургию». Епископ стоял пред св. престолом, папа стоял близ него, и диаконы окружали престол. И стал епископ совершать св. возношение… Он уже оканчивал молитву св. приношения, но, прежде чем заключить ее, начал опять снова, а потом в третий и в четвертый раз начинал святое возношение, не оканчивая его… Все были изумлены такою медлительностью… Тогда папа сказал епископу: «Что это значит, что ты вот четыре раза произнес святую молитву и все не можешь ее окончить?» Епископ отвечал: «Прости меня, св. папа, я не видел, по обыкновению, схождения Св. Духа, потому и не оканчивал молитвы. Но удали от св. престола диакона, держащего рипиду, так как я сам не смею сказать ему». Диакон удалился, по приказанию св. Агапита, немедленно епископ и папа увидели наитие Св. Духа. Покров, лежавший на св. престоле, поднялся сам собою и осенял в течение трех часов папу и епископа и всех диаконов, предстоявших св. престолу… Тогда св. Агапит понял, что этот епископ велик пред Богом, и оклеветан. И печалясь о том, что причинил ему огорчение, дал себе слово никогда более не решать чего-либо необдуманно, но осмотрительно и терпеливо.

151. Рассказ аввы Иоанна персианина о божественном Григории, папе Римском.

Когда мы прибыли в Келлии к авве Иоанну персидскому, он рассказывал нам о блаженнейшем епископе Римском Григории Великом.

Я ходил в Рим на поклонение гробам свв. апостолов Петра и Павла. Однажды я стоял в городе и увидал, что идет папа Григорий, и что ему придется проходить мимо меня. Я решился поклониться ему. Заметив мое намерение, каждый из его свиты, один перед другим, говорили мне: «Авва, не кланяйся!» Но я не понимал, почему это, и считал вовсе неприличным не поклониться папе. Когда папа приблизился ко мне, заметив мое намерение поклониться ему – говорю, – как перед Богом, братия! – Папа первый бросился предо мною на землю и не прежде встал, как я первый стал на ноги. И облобызав меня с великим смиренномудрием, из своих рук дал мне три номисмы и приказал дать мне еще кусуллий и все нужное. Я прославил Бога, даровавшего ему такое смирение, милосердие и любовь ко всем.

152. Жизнь аввы Маркелла скитиота, из лавры Келлий, и его наставления.

Мы пришли в лавру Келлий к авве скитскому – Маркеллу. Желая беседой доставить нам пользу, старец рассказал нам следующее: когда я жил еще на родине (он был родом из Апамеи), там был наездник по имени Филерем (с греческого – пустынелюбец). Однажды он был побежден в состязании и не получил пальмы, и люди его партии поднялись и начали кричать: «Филерем не получает пальмы в городе». После моего удаления в скит случалось, что иногда одолевал меня помысел уйти в город или в селение – я тотчас говорил себе: «Маркелл! Филерем в городе не получает пальмы». И по милости Христа, эти слова так действовали на меня, что я не выходил из скита в течение тридцати пяти лет, пока не пришли варвары, разорившие скит, а я был продан в рабство в Пентаполь.

Тот же авва Маркелл рассказал нам как бы о другом скитском старце (а это был он сам). Однажды ночью он встал для совершения правила. Начал правило – и слышит звук трубы как-бы на войне. Смущенный этим, старец размышлял: откуда этот звук? Воинов здесь нет, время мирное. Среди этих размышлений, он видит близ себя демона, который сказал ему: «Нет, теперь война! Если же не желаешь воевать и подвергаться нападениям, ступай – ложись и спи, и не потерпишь нападений». В другой раз старец говорил нам: «Поверьте мне, чада, ничто так не возмущает, не беспокоит, не раздражает, не уязвляет, не уничтожает, не оскорбляет и не вооружает против нас демонов и самого виновника зла сатану, как постоянное упражнение в псалмопении. Все священное Писание полезно и чтение его не мало причиняет неприятности демону, но ничто столь не сокрушает его, как Псалтирь. Подобно тому, как среди народа – если одна часть его прославляет царя, другая не оскорбляется этим, не вооружается против прославляющих и только, подвергшись оскорблениям, возмущается и поднимется против них, так и демоны: они не столько огорчаются и возмущаются чтением св. Писания, как пением псалмов. Упражняясь в псалмопении, мы с одной стороны возносим молитву Богу, с другой – проклинаем диавола. Так, мы молимся, произнося: «помилуй мя, Боже, по велицей милости Твоей и по множеству щедрот Твоих очисти беззаконие мое» (Пс. 50:3); также: «не отвержи мене от лица Твоего, и Духа Твоего Святаго не отъими от мене» (Пс. 50:13); «не отвержи мене во время старости, внегда оскудевати крепости моей, не остави мене» (Пс. 70:9). С другой стороны, проклинаем демонов: «да воскреснет Бог, и расточатся врази Его, и да бежат от лица Его ненавидящии Его» (Пс. 67:2); равным образом: «расточи языки, хотящия бранем» (Пс. 67:31). «Видех нечестиваго превозносящася и высящася, яко кедры Ливанския. И мимоидох, и се не бе взысках, его и не обретеся место его» (Пс. 36:35-36); еще: «меч… да внидет в сердца их» (Пс. 36:15); или также: «ров изры, и ископа и, и падет в яму, юже содела. Обратится болезнь его на главу его и у верх его неправда его снидет» (Пс. 7:16-17).

Говорил также старец:

«Поверьте мне, чада, великая честь и хвала, если кто, отрекшись от царства, станет иноком, так как духовные блага выше чувственных, равно как, наоборот, стыд и срам иноку, отказавшемуся от своего звания – хотя бы он и приобрел царство.

Человек вначале был подобен Богу. Отпав от Бога, уподобился животным.

Сама природа, братия, возбуждает нас к страстям. Но усиленное подвижничество погашает их. Узнай на самом опыте добрую жизнь, и тогда не будешь бояться ее, как чего-то невозможного.

Не удивляйся тому, что, будучи человеком, можешь сделаться равным ангелам. Тебе предстоит слава, одинаковая с ангелами, и сам Подвигоположник обещает ее подвизающимся.

Ничто так не приближает иноков к Богу, как прекрасная, святая и боголюбезная чистота сердца – она украшает нас и делает нас способными никогда не удаляться от Бога. О ней свидетельствует Всесвятый Дух устами божественного Павла (1Кор. 7:35).

Чада, предоставим брак и рождение чад мирским! Но худо, если и они взирают только на землю, жаждут временных благ и не радят о грядущих, не – ищут стяжания вечных сокровищ и не могут отрешиться от временных.

Поспешим уйти от плотской жизни, подобно Израилю, бежавшему от рабства египетского.

Братия, нам обетованы светлые и сладчайшие дары Божии взамен грубых удовольствий мира.

Будем избегать матери всех зол – сребролюбия!»

153. Ответ инока брату мирянину.

В Константинополе были два брата – мирянина. Они были очень набожны и много постились. Один из них пришел в Раиф, отрекся от мира и стал иноком. После пришел к нему в Раиф оставшийся в миру брат – навестить брата инока. Живя у брата, мирянин увидал, что инок, брат его, принимает пищу в девятом часу, и, соблазнившись, сказал ему: «Брат, в миру ты не вкушал пищи до заката солнца». Монах отвечал ему: «Это правда, брат! Но в миру я насыщался чрез уши: пустая людская слава и похвалы не мало питали меня и облегчали труды подвижничества».

154. Жизнь Феодора мирянина, человека Божия.

Авва Иоанн воск говорил нам: трое нас отшельников пришли к авве Николаю, жившему у потока Бетасимского. Это – между св. Елпидием и монастырем, так называемым «Чужестранных». Войдя к нему в пещеру, мы увидали там одного мирянина. Началась душеспасительная беседа. Авва Николай обратился к мирянину:

– Скажи же и ты нам что-нибудь.

– Что ж я, мирской человек, могу сказать вам полезного? О, если бы я себе самому мог принести пользу! – отвечал тот.

– А все-таки ты можешь сказать что-нибудь, – возразил старец.

Тогда мирянин рассказал нам: «Вот уже двадцать два года, как солнца никогда не видало меня за едой, кроме субботних и воскресных дней. Я живу работником в селе у одного богатого, но несправедливого и жадного человека. Прожил я у него пятнадцать лет, работая день и ночь. Он не хочет отдавать мне платы и ежегодно немало обижает меня. Но я сказал себе: «Феодор, если ты вынесешь жизнь у этого человека, он приготовит тебе царство небесное вместо платы, какую ты заслужил… Тело свое я сохранил доселе чистым от прикосновения к женщине»… Выслушав это, мы получили великую пользу для души.

155. Рассказ аввы Иордана о жестокости сарацин.

Вот что еще рассказал нам авва Иордан об авве Николае. Старец рассказывал: в царствование благоверного императора Маврикия, когда сарацинский предводитель Намес производил грабежи, я проходил по близости Аннона и Эдона. Увидал трех сарацин и при них юношу замечательной красоты, лет двадцати. Это был пленник. Завидев меня, юноша стал со слезами умолять меня, чтобы я освободил его. Я принялся упрашивать сарацин, чтобы они отпустили его.

– Не пустим! – ответил мне по-гречески один из них.

– Возьмите лучше меня, а его отпустите, – сказал я. – Ведь он не может вынести горя.

– Не пустим! – сказал мне тот самый.

– И выкупа не возьмете за него? Отдайте мне его. Я возьму его с собою и принесу вам, что пожелаете.

– Не можем отдать тебе его, – возразил мне сарацин, – потому что мы обещали нашему жрецу: если найдем что-нибудь хорошее из плена, принесем ему для жертвоприношения. А ты лучше уходи, а не то снесем и тебе голову. Тогда, повергшись пред Богом, я произнес: «Спасителю наш, Господи Боже, спаси раба Твоего!» И тотчас три сарацина, объятые бешенством, обнажили мечи и изрубили друг друга. Я взял юношу к себе в пещеру, и он не пожелал уйти от меня, но отрекся от мира. Проживши иноком семь лет, скончался. Родом он был из Тира.

156. Ответ старца философам.

Два философа пришли однажды к старцу и просили сказать им слово назидания, но старец молчал.

– Что же ты не отвечаешь нам, отче? – спросили философы.

– Что вы филологи, т.е. любословы – это я знаю, но в то же время уверяю вас, что вы вовсе не философы. Доколе будете учиться говорить – вы, никогда не знающие, как и о чем говорить? Вот вам предмет для вашей философии – размышлять непрестанно о смерти. И спасайте себя в безмолвии и тишине!

157. Сказание о собачке, показавшей путь брату.

Я и софист Софроний – пришли в лавру Каламон, что близ св. Иордана, к авве Александру. У него мы увидали двух иноков Сувивского Сирского монастыря. Они рассказали нам: за десять дней приходил сюда чужеземный старец. Зайдя в Сувив Бессов, сделал пожертвование. Потом, обратившись к настоятелю, сказал: «Сделай милость, пошли в соседний монастырь Сиров, чтобы пришли и получили пожертвование. Да пусть уж дадут знать и в монастырь Хорембский, чтобы пришли за тем же». Авва послал одного брата к игумену Сувина Сирского. Брат пришел к игумену и говорит:

– Ступай в монастырь Бессов, да извести и Хорембу, чтобы пришли и оттуда.

– Прости, брат, – отвечал старец, – мне совсем некого послать. Будь столь добр, сходи, пожалуйста, и скажи им сам.

– Но я никогда не ходил туда и не знаю дороги, – сказал брат.

Тогда старец сказал собачке: «Ступай с братом в монастырь Хорембский, чтобы он дал туда известие». И собака пошла с братом и довела его до ворот монастыря. Рассказавшие это показали нам и собаку, потому что она была с ними.

158. Об осле, служившем в обители Марес.

В окрестностях Мертвого моря есть гора, под названием Марес. На горе живут отшельники. У них есть сад, в шести верстах, у подошвы горы, при морском заливе. Садом заведовал один из них. Всякий раз, как отшельники собирались в сад за овощами, они взнуздывали осла и говорили ему: «Ступай в сад к садовнику и принеси нам овощей». И осел, один отправлялся к садовнику. Став у двери, он ударял головою в дверь. И тотчас садовник, навьючив его овощами, отпускал. Можно видеть, как осел ежедневно ходит один и служит только старцам, не повинуясь никому другому.

159. Жизнь аввы Софрония воска, и увещания Мины, игумена киновии Севериана.

Авва Мина, настоятель монастыря аввы Севериана, рассказывал нам об авве Софронии, воске: он подвизался в окрестностях Мертвого моря в течение семидесяти лет. Ходил нагим, питался только растениями и не вкушал ничего другого.

Передавал нам также и то, что слышал из уст самого подвижника: «Я молил Господа, чтобы демоны не приближались к моей пещере. И я видел, что они на три стадии подходили к пещере, но не могли приблизиться». Так говорил авва Софроний: сам авва Мина поучал братию в монастыре: «Чада мои, будем избегать светских разговоров. Они, как известно, приносят вред, особенно молодым. Во всяком возрасте – стар и млад – должны приносить покаяние, чтобы заслужить жизнь вечную, которая принесет великую славу и честь – молодым за то, что они в цветущем возрасте, в самом разгаре страстей, подклонили выю свою под иго целомудрия, – старцам за то, что смогли искоренить усвоенную в течение многих лет злую привычку».

160. О явлении демона одному старцу в виде отрока, как бы сарацина.

Павел, настоятель монастыря аввы Феогния, рассказывал нам: «Вот что говорил мне один старец-подвижник: однажды я сидел в своей келлии и занимался рукоделием: плел корзины и пел псалмы, как вдруг чрез окно вошел в келлию как бы отрок-сарацин, одетый в азарий и, став передо мною, начал плясать.

– Старик, хорошо ли я пляшу? – спросил меня. Я ничего не отвечал.

– Как тебе нравится моя пляска, старик? – снова спросил он меня. С моей стороны – полное молчание.

– Что ж, по-твоему, негодный старик, ты, что ль великое дело делаешь? Так я тебе скажу, что ты соврал в шестьдесят пятом, в шестьдесят шестом и в шестьдесят седьмом псалмах. Тогда я встал и повергся пред Богом, и он тотчас исчез».

161. Жизнь аввы Исаака из Фив, и о явлении ему демона в виде юноши.

В Фиваиде есть город Ликос. От города на расстоянии шести миль – гора, на которой обитают иноки: одни – в пещерах, другие – в келлиях. Придя туда, мы явились к авве Исааку, родом из Фив. Вот что рассказал нам старец: «Тому, о чем я хочу рассказать вам, прошло пятьдесят два года. Однажды я занимался своим рукодельем, плел большую сетку от комаров. Сделав ошибку, я очень горевал, что не мог найти ее. Целый день я раздумывал и не знал, что делать, как вдруг чрез окно входит юноша и говорит мне:

– Ты ошибся. Дай-ка мне, я исправлю.

– Ступай вон! – говорю ему. – Прочь от меня…

– Но, ведь, ты введешь себя в изъян, если плохо сработаешь.

– Это – мое дело…

– Но мне жаль тебя, что потеряешь даром свой труд.

– На зло принесло тебя сюда…

– Да, ведь, ты сам заставил меня прийти сюда, и ты – мой…

– Почему это?

– Да потому, что ты три воскресенья причащаешься, тая злобу на своего соседа.

– Лжешь ты…

– Нет, не лгу. Ты злишься на него из-за чечевицы. Не правда ли? А я – дух злопамятства, и ты отселе мой…

Услыхав это, я вышел из келлии, поспешил к брату, поклонился ему в ноги, и мы примирились. Возвратившись в келлию, я нашел, что он сжег сетку и циновку, на которой я молился, злобствуя на наше примирение».

162. Ответ аввы Феодора Пентапольского относительно разрешения на вино.

В двадцати милях от Александрии есть лавра, называемая Каламон, лежащая в средине между Октодекатом и Мафорою. Туда мы прибыли вместе с софистом Софронием к авве Феодору и спросили его:

– Хорошо ли, отче, если мы придем к кому или к нам придет кто-нибудь, и мы разрешили бы на вино?

– Нет! – отвечал старец.

– А как же разрешали древние отцы?

– Древние отцы были велики и сильны – они и могли разрешать и опять запрещать. А наш род, чада, не может разрешать и запрещать. Если мы разрешим, то уже не выдержим строгого подвижничества.

163. Жизнь аввы Павла из Еллады.

Авва Александр в Каламонском монастыре, что близ св. Иордана, рассказывал нам: однажды я был у аввы Павла из Еллады в его пещере, и вот кто-то, подойдя, постучался в дверь. Старец пошел и отворил ему. Потом вынес хлеб и моченые бобы, предложил пришедшему, и тот стал есть. Я подумал, что это – странник, но, выглянув в окно, вижу, что это – лев.

– Зачем, старче, ты кормишь его? – скажи мне.

– Я заповедал ему не нападать ни на человека, ни на скота. Приходи, сказал я ему, ежедневно ко мне, и я буду давать тебе корм. И вот семь месяцев как он приходил ко мне дважды в день, и я кормлю его.

Спустя немного времени я снова пришел к нему, чтобы купить сосуды для вина.

– Ну, что, старче, как твой лев?

– Плохо! – отвечал он.

– Что ж такое случилось?

– Вчера приходит ко мне за пищей, и я вижу подбородок его в крови. Что это значит? – спрашиваю. Ты ослушался меня и ел мясо? Благословен Господь! Не стану больше кормить тебя пищей отцов, кровожадный! Ступай прочь! Но он не хотел уходить. Тогда, взяв веревку и свив ее втрое, три раза ударил его и прогнал.

164. Ответ аввы Виктора малодушному иноку.

Однажды в Елусскую лавру зашел брат к авве Виктору затворнику и сказал ему:

– Что мне делать, отче: одолевает меня нерадение…

– То – болезнь души, – отвечал старец. Подобно тому, как больные глазами, при усиливающейся болезни, не могут смотреть на свет, находя его слишком ярким для себя, между тем как здоровым он вовсе не кажется ярким, так и нерадивые: от незначительного нерадения они уже приходят в беспокойство, между тем как бодрые духом скорее радуются при испытаниях.

165. О разбойнике Кириаке.

Один христолюбец рассказывал нам о разбойнике, по имени Кириаке. Кириак разбойничал в окрестностях Эммауса, что теперь Никополь. Он отличался такой жестокостью и бесчеловечием, что его прозвали волком. В его шайке были не только христиане, но и иудеи и самаряне. Однажды некоторые из окрестностей Ликополя отправились в Великую Субботу во св. град для крещения детей своих. После крещения они возвращались в свое место, чтобы дома отпраздновать день Светлого Христова Воскресения. Навстречу им попались разбойники, но без атамана. Мужчины спаслись бегством. Разбойники – евреи и самаряне, побросав новокрещенных детей, захватили женщин и совершили над ними насилие. Бежавших мужей встретил атаман и, остановив, спросил: «Что вы бежите?» Те рассказали ему обо всем. Вернув их, он отправился к своей шайке и нашел детей, брошенных на земле. Узнав, кто совершил гнусное злодеяние, он отрубил негодяям головы и велел мужьям взять детей, чтобы женщины не смели касаться их, так как были осквернены. Атаман охранял их на пути до самого их местожительства. Спустя немного времени Кириак был схвачен и просидел в тюрьме десять лет, и ни один из начальников не казнил его. Впоследствии он и совсем было освобожден. «Ради спасенных детей я избежал злой смерти, – говорил он. – Они явились мне во сне и говорили: не бойся! Мы молим за тебя!» Я и авва Иоанн, пресвитер монастыря евнухов, разговаривали с ним, и он нам рассказал то же самое, и мы воздали славу Богу.

166. Жизнь разбойника, ставшего иноком и потом добровольно отдавшего себя на казнь.

Авва Савватий говорил нам: когда я жил в лавре аввы Фирмина, пришел разбойник к авве Зосиме киликиянину и стал просить старца: «Окажи мне милость, ради Бога! Я совершил много убийств… Сделай меня иноком, чтобы я мог отстать от злых дел». Старец, наставив его, сделал иноком и облек в ангельский чин. Спустя немного времени, старец сказал ему: «Поверь мне, чадо, тебе нельзя оставаться здесь. Если начальник узнает о тебе, возьмет тебя; точно также и враги твои постараются умертвить тебя. Послушайся меня, и я отведу тебя в другую киновию, подальше отсюда». И отвел его в киновию аввы Дорофея, что близ Газы и Маиума. Девять лет прожил он там, изучил псалтирь и весь монашеский устав. Но вот он снова идет в монастырь аввы Фирмина к принявшему его старцу и говорит ему:

– Честный отче, сделай милость – возврати мне мирские одежды и возьми обратно иноческие.

– Зачем же, чадо? – спросил опечаленный старец.

– Вот уже девять лет, как тебе хорошо известно, я провел в монастыре, постился, сколько было силы у меня, воздерживался и жил в послушании, в безмолвии и страхе Божием, и я хорошо знаю, что благость Божия простила мне много злодеяний… Но вот я ежедневно вижу пред очами мальчика, говорящего мне: «Зачем ты убил меня?» Я вижу его и во сне, и в церкви, и в трапезе, слышу его голос, и нет у меня ни одного часа спокойствия… Вот почему, отче, я хочу идти, чтобы умереть за мальчика… Совсем напрасно я убил его.

Взяв свою одежду и надев ее, он ушел из лавры и прибыл в Диосполис, где был схвачен и на другой день обезглавлен.

167. Жизнь и кончина аввы Пимена пустынника.

Агафоник, настоятель Кастеллийской киновии св. отца нашего Саввы, рассказывал нам: однажды я пришел в Руву к отшельнику авве Пимену. Найдя его, я поведал ему свои помыслы. Настал вечер, и он пустил меня в пещеру. Тогда стояла зима, и в ту ночь было особенно холодно, так что я иззяб страшно. Утром приходит ко мне старец и говорит:

– Что с тобою, чадо?

– Прости, отче! Я очень плохо провел ночь от холода.

– Правда?! Но я, чадо, не озяб. Я удивился этому, потому что он был наг.

– Сделай милость, скажи мне, почему ты не озяб? – спросил я.

– Пришел лев, лег подле меня и согревал собою. Впрочем, я скажу тебе, брат, что я буду съеден зверями.

– За что?!

– Когда я еще находился на нашей родине (они оба были из Галатии), пас овец. Однажды проходил странник. Мои собаки бросились на него и на моих глазах растерзали. Я мог бы его спасти, но не сделал этого. Я оставил его без помощи, и мои собаки съели его. Знаю, что и мне предстоит такая же участь… И действительно чрез три года старец, по его слову, был съеден зверями.

168. Наставления старца аввы Александра.

Авва Александр, старец аввы Викентия, наставлял братию: «Отцы наши искали пустыни и скорбей, а мы стремимся в города и ищем покоя.

У отцов наших процветали добродетели: нестяжательность и смирение, а теперь царствуют любостяжание и гордость.

Отцы наши никогда не умывали лица своего, а для нас открыты общественные бани.

Увы, чада, утратили мы ангельский образ жизни!»

Ученик старца авва Викентий сказал:

– Конечно, это потому, что мы немощны, отче.

– Что такое говоришь ты, Викентий? – возразил старец. – Мы-то немощны!? Да мы, чадо, так сильны телом, что могли бы помериться с олимпийскими борцами, но душа у нас слаба…».

И снова поучал старец: «Мы можем много есть, и пить, и любим хорошо одеваться, но не можем быть воздержными и смиренномудрыми.

Горе тебе, Александр! Горе тебе! Какой позор будет для тебя, когда другие будут удостоены венцов!»

169. Жизнь слепого старца в обители аввы Сисоя.

В скиту, в лавре аввы Сисоя жил один слепой старец. Келлия находилась около полумили расстояния от колодца, и он не дозволял, чтобы кто-нибудь другой приносил ему воду. Он сплел себе веревку, один конец привязал у колодца, а другой у своей келлии, веревка же лежала на земле. Отправляясь за водой, он шел по веревке. Старец делал это для того, чтобы по веревке отыскать колодец. Если поднимавшийся от ветра песок засыпал веревку, старец брал ее рукою, стряхивал песок и снова клал на землю. Однажды брат просил старца, чтобы позволил ему приносить воду. Старец отвечал: «Как, брат? Я уже двадцать два года ношу себе, таким образом, воду, и ты хочешь отнять у меня мой труд?»

170. О св. подвижнице, скончавшейся в пустыне.

От Иерусалима на расстоянии двадцати тысяч шагов есть обитель, называемая обителью Сампсона. Из этой обители двое из отцов отправились на гору Синай для молитвы. Возвратившись в монастырь, они рассказали нам: поклонившись на св. горе, мы уже возвращались обратно и заблудились в пустыне. Много дней носились мы по пескам пустыни, как по морю. Однажды мы издали заметили небольшую пещеру и направились к ней. Приблизившись к пещере, мы увидели около нее небольшой источник и близ него небольшую растительность и следы человека. «Поистине здесь живет раб Божий!» – сказали мы друг другу. Входим в пещеру, но не видим в ней никого… Только слышится чей-то стон… Тщательно осмотрев пещеру, мы нашли что-то в роде яслей, и кто-то лежал там… Подойдя к рабу Божию, мы просили его побеседовать с нами. Ответа нам не было… Мы дотронулись до него… Тело еще не остыло, но душа уже отошла к Господу… Мы поняли, что он скончался в тот момент, как мы взошли в пещеру. Взявши тело с того места, где оно лежало, мы вырыли могилу в той же пещере. Один из нас снял свой плащ, и мы стали завертывать тело старца для погребения. Тут только мы увидели, что то была женщина… И мы воздали хвалу Богу. И, воспев погребальные песни, мы похоронили ее…

171. Жизнь двух превосходных мужей – Феодора философа и Зоила чтеца.

В Александрии жили два дивных и добродетельных мужа: философ авва Феодор и чтец Зоил. С тем и другим мы имели близкое знакомство – с одним ради науки, с другим вследствие того, что мы были одной родины и одинаковых привычек. Авва Феодор философ ничего не имел, кроме плаща и нескольких книг, спал на скамье и, когда только можно было, ходил в церковь. Потом он постригся в киновии Салама и там скончался. Чтец Зоил отличался таким же бескорыстием, и он также никогда ничего не имел, кроме плаща, притом весьма ветхого, и нескольких книг. Его занятие состояло в списывании книг. И Зоил скончался о Господе и был погребен в Лифазомене, в монастыре аввы Палладия. Некоторые из отцов, придя к господину Косме, схоластику, спрашивали его об авве Феодоре философе и чтеце Зоиле: «Кто из них проявил больше мужества и терпения в подвижничестве?» Тот отвечал: «Одинаковы были у того и другого и пища, и ложе, и одежда, и воздержание от всего лишнего. И тот и другой отличались одинаковым смирением, нестяжательностью и умеренностью. Авва философ, босой, весьма слабый глазами, изучил ветхий и новый завет. Но он имел утешение в общении с братией, в посещении друзей и находил большое развлечение, когда занимался сам и изъяснял другим. Относительно чтеца Зоила следует сказать, что не только его жизнь на чужой стороне достойна похвалы, но и его уединение, труд без конца и молчаливость… У него не было ни друзей, ни близких и ему не с кем было разговаривать… Чуждый всему мирскому, он ни в чем не видел утехи… Никогда он не желал пользоваться чужими услугами: сам готовил себе пищу, сам стирал… Даже не искал отдыха в чтении, но сам всегда готов был служить другим. Он не обращал внимания ни на холод, ни на зной, ни на болезни. Не знал ни смеха, ни печали, ни скуки, ни рассеяния… Кроме грубости одежды, он терпел от множества паразитов… Никогда не падал духом. Впрочем, и он, сравнительно с первым, имел немалую отраду в прогулках – свободно и без опасений днем и ночью ходил он всюду, хотя эту свободу уменьшала громадность его труда, делавшая его как-бы изъятым из круга житейских отношений. Каждый получит свою награду соответственно своим подвигам и по мере своего усовершенствования, чистоты ума и сердца, страха Божия и любви, по мере своего служения на пользу общую, беспрерывного славословия и молитвы, глубочайшей веры и сокрытого от людей, но явного для Бога – богоугодного совершенства».

172. Жизнь схоластика Космы.

О господине Косме схоластике очень многие рассказывали нам весьма много – одни одно, другие другое. Мы запишем для пользы читателей только то, чему сами были очевидцами или что тщательно расследовали и проверили. Этот муж отличался смиренномудрием, сострадательностью, воздержанием, целомудрием, молчаливостью, кротостью, обходительностью, страннолюбием и любовию к бедным. Этот удивительный муж принес нам большую пользу не потому только, что мы видели его и учились у него, но и потому, что у него было большое собрание книг, – больше, чем у кого-либо в Александрии, и он охотно предоставлял пользоваться ими каждому желающему. Впрочем, он был очень беден: во всем его доме нельзя было увидать ничего другого, кроме книг, кровати и стола. Всякий человек мог свободно прийти к нему, спросить о чем-нибудь для пользы душевной и читать. Я ежедневно приходил к нему и – скажу сущую правду – всегда заставал его или читающим или пишущим против иудеев, так как у него была большая ревность к обращению их на путь истины. Поэтому он и меня часто посылал к некоторым евреям – рассуждать с ними от Писания, потому что сам он редко выходил из дому. В одно из своих посещений – пользуясь его откровенностью со мной, я спросил его: «Сделай милость, скажи мне, сколько лет ты живешь в уединении?» Он молчал. Не дождавшись ответа, снова спрашиваю: «Ради Господа, скажи мне». Помолчав немного, он ответил: «Тридцать три года». Услышав это, я прославил Бога. В другой раз, придя к нему, я спросил: «Сделай великую милость, – зная, что я спрашиваю для пользы душевной, – скажи мне: после стольких лет уединения и воздержания чего достиг ты?» Сильно и из глубины души вздохнув, он ответил: «Чего же может достигнуть человек – мирянин, тем более сидя в своем доме?» Но я снова стал просить его: «Ради Господа, скажи мне – ведь это принесет мне пользу». Побежденный моими мольбами, он ответил: «Прости мне, – полагаю, что я успел в трех отношениях – научился не смеяться, не клясться, не говорить неправды».

173. Чудо Феодора отшельника, силою молитвы усладившего воду морскую.

В местности близ св. Иордана жил отшельник, по имени Феодор, скопец. Ему необходимо было отправиться в Константинополь, и он сел на корабль. Плавание по морю замедлилось, и пресной воды не хватило. Матросы и пассажиры пришли в большое уныние и отчаяние. Тогда отшельник встал, простер руки к небу, – к Богу, избавляющему от смерти души наши. Сотворив молитву и осенив море крестным знамением, он сказал матросам: «Благословен Господь! Почерпните воды сколько нужно!» Они наполнили все сосуды приятной водой из моря, и все прославили Бога.

174. Чудо низведения дождя, по молитве благочестивого кормчего.

Отшельник авва Григорий рассказывал нам: уезжая из Византии, я сел на корабль. Вместе со мною на том же корабле один писец с женой отплыл на богомолье во св. Град. Хозяин корабля был человек богобоязненный и постник. Во время плавания слуги писца не жалея тратили воду. Среди моря воды не хватило, и настала для всех нас большая беда: жалкое это было зрелище! Женщины, дети, младенцы изнемогали от жажды и лежали, как мертвые. Среди такого бедствия мы пробыли три дня. Надежда на спасение исчезла… Тогда писец, не вынеся горя, извлек меч и порывался умертвить хозяина корабля и матросов. «Это они – виновники нашей гибели, так как не запаслись в достаточном количестве водою», – говорил он. Я начал его уговаривать: «Не делай этого. Будем лучше молиться Господу нашему Иисусу Христу, истинному Богу нашему, творящему великое и дивное, им же несть числа. Ты посмотри – и сам хозяин корабля уже третий день постится и молится». Писец пришел в себя и успокоился. На четвертый день, около шести часов, хозяин вдруг встал и закричал громким голосом: «Слава тебе, Христе Боже наш!» – так ,что мы вздрогнули от его крика. «Растяните кожи!» – сказал он. Лишь только положили кожи, внезапно облако явилось над кораблем, и пошел проливной дождь, пока не удовлетворена потребность в воде. При этом вот что особенно поразительно в чуде: корабль несся по ветру, и облако шло за ним, и дождь падал только на корабль.

175. Об императоре Зеноне – и его сострадательности.

Один из отцов рассказал нам об императоре Зеноне. Однажды он оскорбил одну женщину в лице ее дочери. Женщина часто молилась в храме Пресвятой Владычицы нашей Богородицы Марии, взывая к Ней со слезами: «Накажи императора Зенона». Долгое время она поступала таким образом – и вот Пресвятая Богоматерь, явившись ей, говорит: «Поверь мне, женщина, Я давно бы наказала его, но его десница удерживает Меня». А он был очень сострадателен.

176. Рассказ аввы Палладия о крещении юноши еврея.

Вот что рассказал нам авва Палладий, а он сам слышал от одного из отцов, по имени Андрей, с которым и нам пришлось беседовать. Когда я был молод, – рассказывал Андрей, – я вел себя беспорядочно. Началась брань и беспорядки – и вот я, вместе с девятью другими, бежали в Палестину. Впрочем один из них был человек трудолюбивый, а другой – еврей. В пустыне – еврей ослаб до полного изнеможения, и все мы пали духом, не зная, как нам с ним быть. Однако мы не бросили его, но каждый по мере сил своих нес его на себе. Хотели мы донести его до города или до пристани, чтобы не дать ему умереть в пустыне. Но юноша от голода и палящей жажды, от сильнейшей лихорадки и страшного утомления близок был к смерти… У него не было сил и на то, чтобы несли его другие… Тогда, пролив над ним слезы, мы решились оставить его в пустыне… Страх напал на нас, как бы и самим не умереть от жажды. Мы со слезами положили его на песке… Увидав, что мы собираемся уйти от него, он начал заклинать нас:

– Во имя Бога, грядущего судить живых и мертвых, не дайте мне умереть иудеем… Я желаю быть христианином… Сделайте милость, окрестите меня, чтобы мне христианином окончить мою жизнь и отойти ко Господу…

– Брат, – сказали мы ему, – увы, нам этого сделать нельзя: мы – миряне, а это дело – епископов и священников. Да и воды здесь негде взять…

Но он неотступно со слезами заклинал нас:

– Христиане, не лишите меня этого дара… Мы были в величайшем затруднении.

Тогда упомянутый выше трудолюбивый человек, как бы вдохновленный свыше, говорит нам:

– Поднимите его и разденьте!

С большим трудом поставив его на ноги, мы сняли с него одежду. Трудолюбец, наполнив свои руки песком, три раза посыпал еврею на голову, говоря: «Крещается раб Божий Феодор во имя Отца, и Сына, и Св. Духа». А мы на каждое призывание святой, единосущной и поклоняемой Троицы возглашали: «Аминь!» И – клянусь Господом, братие, – Христос, Сын Бога Живого, исцелил и так укрепил немощного, что в нем не осталось ни малейшего признака слабости. Напротив, – он в добром здоровье, с воспрянувшими силами, бодро пошел впереди нас по пустыне. Придя в Аскалон, мы рассказали все, что произошло с братом на пути, епископу города блаженному Дионисию. Святой муж, выслушав рассказ, был поражен необыкновенным знамением. Однако, собрав весь свой клир, предложил дело ему на обсуждение: следует ли считать действительным крещение, совершенное чрез посыпание песком, или нет? Одни отвечали утвердительно, указывая на поразительное знамение, другие утверждали противоположное.

– Григорий Богослов, – говорили, – исчисляет все образы крещения, а именно: крещение Моисеево – в воде, а раньше – в облаке и в море, затем – крещение Иоанново, которое, впрочем, уже не было иудейским, потому что состояло не в одном погружении в воду, но сопровождалось покаянием, далее – крещение Иисуса – Духом Святым, и это совершенный образ крещения. Знаю и четвертый образ крещения – исповедничеством и кровию. Есть еще и пятый – слезами … Какой же образ крещения был совершен над юношей, чтобы мы могли утвердить его? В особенности – вспомним слова Господа к Никодиму: «аще кто не родится водою и Духом, не может внити в Царствие Небесное» (Ін. 3:5).

– Так что ж? – возражали другие. – Ведь, не писано об апостолах, что они крещены. Ужели они не войдут в царствие небесное?

– Нет! – отвечали на это. – Апостолы крещены, как говорит об этом Климент Строматевт в пятом томе своих «Гипотипоз». Изъясняя слово апостола «Благодарю Бога, что никого из вас не крестил», он говорит: «Христос, говорят, крестил одного Петра, Петр – Андрея, Андрей – Иакова и Иоанна, а эти – остальных».

Вот что и много другого было высказано. Блаженный епископ Дионисий решил – послать брата на св. Иордан и там крестить его. А того трудолюбца рукоположить во диакона.

177. Несчастная смерть инока египетского, пожелавшего жить в келлии еретика.

Авва Иоанн киликиянин говорит нам следующее: мы жили в Александрии, в Эннате. Один египетский монах пришел и рассказал нам, что однажды из чужой страны пришел один брат в лавру Келлий, желая поселиться там. Поклонившись пресвитеру, он просил, чтобы ему позволено было жить в келлии Евагрия.

– Не можешь ты жить там! – сказал ему пресвитер.

– А если мне не жить там, я и совсем уйду отсюда, – отвечал инок.

– Знаешь, чадо: злой дух живет там. Он ужо совратил Евагрия и, отвратив от правой веры, внушил ему нечестивые мысли – не допускает он жить там, кому бы то ни было, – сказал пресвитер.

Но брат стоял на своем.

– Оставаться здесь – так не иначе, как только там!

– Что ж, – ступай, если такая твоя воля – живи там, – сказал пресвитер.

Уйдя, брат поселился в той келлии и прожил там неделю. Настало воскресенье – и он явился в церковь. Увидав его, пресвитер утешился. Но в следующий воскресный день он уже не пришел в церковь. Тогда пресвитер попросил двух братий – пойти и узнать, почему его не было в церкви. Братия пришли в келлию и нашли брата с петлей на шее повесившимся.

178. Жизнь старца препростого.

Авва Георгий, пресвитер киновии Схолариевой, поведал нам, что в келлиях жил старец – великий подвижник, он был прост в вере и без разбору причащался, где придется. Однажды явился ему ангел Божий.

– Скажи мне, старец: если ты умрешь, как желаешь ты быть погребенным? Так ли, как погребают египетских иноков или – как иерусалимских?

– Не знаю, – отвечал старец.

– Смотри, – сказал ангел, я приду к тебе чрез три недели – и ты дашь мне ответ.

Старец отправился к другому старцу и рассказал ему то, что слышал от ангела. Старец выслушал и изумился. И долго и пристально посмотрев на него, как бы по вдохновению свыше, спросил старца:

– Где ты причащаешься св. Таин?

– Где придется…

– Смотри – не причащайся нигде вне святой кафолической и апостольской Церкви, в которой прославляются четыре святых собора: Никейский из 318 отцев, Константинопольский из 150, первый Ефесский из 200 и Халкидонский из 630. И вот – когда придет ангел, скажи ему: «Желаю быть погребенным по иерусалимскому обычаю».

По прошествии трех недель пришел ангел и спросил старца:

– Ну, что же, старец? Надумался ли?

– Желаю быть погребенным по-иерусалимски, – отвечал старец.

– Хорошо, хорошо! – сказал ангел. И старец тотчас предал душу Богу. Все это произошло, чтобы старец не потерял своих подвигов и не был осужден с еретиками.

179. Дивная жизнь отшельницы из св. града.

Пришли мы однажды к отшельнику авве Иоанну, по прозванию «Огненный». Вот что рассказал он нам со слов аввы Иоанна Моавитского: во св. граде была одна монахиня, отличавшаяся благочестием и великим усердием в угождении Богу. Диавол, позавидовав девственнице, внушил одному молодому человеку сатанинскую страсть к ней. Но удивительная дева, усмотрев козни диавола и сожалея о молодом человеке, взяла корзинку и, положив в нее немного моченых бобов, удалилась в пустыню. Устраняя юношу от соблазна, она заботилась о спасении души его и себе самой искала безопасности в пустыне. Прошло довольно времени. Промысел Божий устроил так, что не осталась неизвестною ее добродетельная жизнь: в пустыне св. Иордана увидал ее один отшельник.

– Мать, что ты делаешь в этой пустыне? – спросил ее отшельник.

– Прости меня, – отвечала она, желая скрыть свой подвиг. – Я сбилась с пути. Сделай милость, отче, ради Господа, укажи мне дорогу.

Но отшельник, узнав свыше об ее подвиге, сказал ей:

– Поверь мне, мать, ты вовсе не теряла пути, и не ищешь его. Хорошо зная, что ложь – от диавола, расскажи мне всю правду: зачем пришла ты сюда?

– Прости, отче! – отвечала дева. – Один юноша соблазнился мною, и вот почему я удалилась в эту пустыню. Я предпочла скорее умереть здесь, чем служить для кого-нибудь соблазном, по слову апостола.

– Сколько же времени ты прожила здесь?

– По благодати Христа, семнадцать лет.

– Но как же ты питалась?

Отшельница, показав корзинку с мочеными бобами, отвечала:

– Вот эта самая корзинка, которую ты видишь, вместе со мною вышла из города. В ней было немного вот этих бобов… Но Бог оказал мне, недостойной, такую милость, что вот сколько времени я питаюсь ими, и они не убавляются. И знай, отче, что Его благость так покрывала меня, что в течение этих семнадцати лет – до нынешнего дня – не видел меня ни один человек, а я видела всех. Выслушав это, отшельник прославил Бога.

180. Жизнь отшельника Иоанна, обитавшего в пещере близ Соха.

Пресвитер и хранитель сосудов святейшей церкви Аскалонской, св. Дионисий повествовал нам об отшельнике авве Иоанне. «Поистине, – говорил он, – это был великий пред Богом муж в наше время». Насколько он был угоден в очах Божиих, показывает следующее чудо, о котором он нам рассказал.

Старец жил в пещере в окрестностях селения Соха, на расстоянии почти двадцати миль от Иерусалима. В пещере у старца был образ Пресвятой Пречистой Владычицы нашей Богородицы и Приснодевы Марии, с Предвечным Младенцем, нашим Богом, на руках. Куда бы ни вздумал отлучиться старец, – в глубину ли пустыни, или в Иерусалим на поклонение св. кресту и св. местам, или на гору Синай для молитвы, или к мученикам, почивающим в дальних местах от Иерусалима – старец был великий почитатель мучеников, и ходил то к св. Иоанну в Ефес, то к св. Феодору в Евхаиты, то в Селевкию к св. Фекле в стране исавров, то к св. Сергию в Сафас, то к тому, то к другому святому – уходя, он ставил свечу и поджигал ее по обыкновению, потом, став на молитву и испросив у Бога, чтобы Он управил путь его, взывал, взирая на икону Владычицы: «Пресвятая Владычице Богородице, я ухожу в долгий путь, на много дней. Прими попечение о свече Твоей и сохрани ее, да не погаснет она пред Тобою до моего возвращения. Я же ухожу в надежде на помощь Твою во время путешествия». Произнеся эти слова пред иконой, он отправлялся в путь. И, совершив предположенное путешествие, продолжавшееся иногда месяц, иногда два и три, а то – так пять и шесть месяцев, он находил дома свечу горящею, как он устроил ее и оставил, отправляясь в путь, и никогда не видал ее потухшею сама собою, ни при пробуждении от сна, ни при возвращении из чужой страны или из пустыни.

181. Вот что еще рассказывал нам тот же пресвитер Дионисий об этом старце.

Однажды старец совершал прогулку в окрестностях Соха – поблизости от своей пещеры. Прохаживаясь, он увидал огромного льва, который, идя навстречу, приближался к нему. Шел он по очень тесной дороге, лежавшей между двух изгородей, которыми поселяне огораживают свои пашни, разводя колючие растения. Благодаря этим растениям, дорога была так узка, что едва мог пройти один только пеший и при том без всякой ноши. Да и такой-то беспрепятственно едва ли мог пройти. Старец и лев приблизились друг к другу. Ни старец не возвращался, чтобы дать проход льву, ни лев не мог повернуться по крайней тесноте пути. Увидав, что слуга Божий желает пройти и вовсе не намерен вернуться, лев, став на задние ноги и выпрямившись, прижался к изгороди с левой стороны от старца и, надавив ее тяжестью и силой своего тела, образовал небольшое пространство, так что праведник мог беспрепятственно пройти. И старец прошел, слегка задев спину льва. После прохода старца лев встал с плетня и пошел дальше.

Один брат пришел к авве Иоанну и ничего не нашел у него в пещере.

– Как же ты живешь здесь, отче, не имея самого необходимого?

– Пещера эта что лавка, чадо мое: дай – и возьмешь.

182. Жизнь аввы Александра киликийского, подвергшегося пред кончиной диавольскому нападению.

По близости св. Вифлеема есть монастырь св. Сергия, всего в двух верстах от него, называемый Ксиропотам. Там был весьма благочестивый игумен, авва Евгений, бывший впоследствии епископом Гермополя в той части Египта, которая лежит в соседстве с ближайшей Фиваидой. Мы пришли к нему в монастырь, и вот что рассказал он нам об авве Александре киликиянине: достигши преклонной старости в пещерах св. Иордана, он принял Евгения в свой монастырь. Под конец своей жизни старец не вставал уже с одра в течение трех месяцев. И вот за десять дней до своего отшествия ко Господу, старец подвергся сатанинскому нападению по зависти диавола. Тогда старец начал говорить диаволу: «К вечеру пришел-то ты, несчастный! Не много это значит… Я ведь ослаб и лежу неподвижно на одре своем. Несчастный, ты против воли обнаружил свое бессилие… Если бы ты был на самом деле могуч и силен, ты должен был бы подступить ко мне пятьдесят или шестьдесят лет тому назад. Тогда я, с помощью укрепляющего меня Христа, показал бы тебе твое бессилие, низринул бы гордыню твою и сокрушил бы непреклонную выю твою. А теперь… не моя это слабость, это – сокрушившая меня дряхлость. Впрочем, я благодарю Бога. Отходя к Нему, я скажу Ему об обиде, которой подвергся от тебя: после стольких лет подвига и злостраданий, при самой кончине, ты столь жестоко напал на меня…». Это, равно как и многое другое, повторял он каждый день, а на десятый – с полным спокойствием, в мире предал дух свой Господу Христу.

183. Чудо египетского старца Давида.

Авва Феодор киликиянин рассказывал нам: когда я еще находился в скиту, был там один старец, по имени Давид. Однажды он пошел жать вместе с другими иноками. Таков был обычай в скиту – отправляться по селениям на жатву. Пошел и старец и нанялся за поденную плату к одному земледельцу. Однажды около шести часов настал палящий зной, и старец, прекратив работу, ушел в какой-то шалаш и присел там. Пришел земледелец и, увидав его в шалаше, с гневом сказал ему:

– Что ж ты не жнешь, старик? Или позабыл, что я плачу тебе деньги?

– Правда твоя! Но настал сильный жар, и зерна пшеницы падают из колосьев на землю. Я пережду немного, пока пройдет жар, чтобы тебе не потерпеть урону.

– Вставай-ка жать, хоть бы и все сгорело…

– Что ж, ты и в самом деле хочешь, чтобы все погорело? – спросил старец.

– Да! Я ведь сказал тебе! – ответил с гневом земледелец. Старец встал – и вот внезапно запылало поле… Тогда испуганный земледелец бросился в другую сторону, где жали другие старцы, и начал умолять их, чтобы они пришли и упросили старца, да помолится он и да угасит пламя. Те пришли и бросились к ногам старца.

– Да ведь он сам пожелал этого, – сказал старец.

Но другие старцы умоляли его. Он пошел и, став между горевшим и не горевшим полем, вознес молитву, и тотчас угас огонь на ниве, и все остальное уцелело. Все удивились и воздали славу Богу.

184.

1. Благостный старец.

В Александрии, в Эннате, мы пришли для назидания в монастырь аввы Иоанна евнуха. Здесь нашли мы дряхлого старца, прожившего около восьмидесяти лет в монастыре. Он был так милосерд не только к людям, но и к бессловесным животным, что нам еще не приходилось встречать другого, подобного ему. Что делал старец? У него не было другого дела, кроме следующего: вставши рано, он отправлялся кормить собак, живших в лавре. Потом насыпал муки малым муравьям и пшеницы большим, размачивал сухари и бросал на кровли зданий – для птиц. Проводя так жизнь в монастыре, он не оставил ни двери, ни окна, ни подоконника, ни свечи, ни блюда и, чтобы не распространяться обо всем, – не оставил ничего из земных вещей. Никогда, даже и на один час, он не владел ни книгой, ни деньгами, ни одеждой, но все раздавал нуждающимся, устремив все заботы на грядущие блага (вечной жизни). Желая изобразить его милосердие и сострадательность, рассказывали нам: однажды пришел к нему какой-то земледелец и просил у него одну номисму золотом. Старец сам не имел – у него вообще никогда не было золота в руках. Он послал его и занял в монастыре. Крестьянин, взял монету, уверял его, что через месяц возвратит долг. Но вот прошло два года, и земледелец не отдавал долга, да и сам не имел ничего. Авва Иоанн призывает его и говорит:

– Возврати мне номисму, брат!

– Видит Бог, что мне нечем заплатить, – отвечал земледелец.

– А я придумал способ, как тебе заплатить мне долг…

– Что прикажешь – скажи мне: я готов все исполнить, – сказал крестьянин. Он думал, что он даст ему какую-нибудь работу.

– В свободное от работы время, когда только тебе будет удобно, приходи сюда и клади по тридцати поклонов. Я буду давать тебе керату за каждый приход. Сверх того, старец кормил земледельца. Тот согласился на это и, когда ему было удобно, приходил и клал поклоны. Старец давал ему плату, т.е., каждый раз одну керату. Накормив самого, он наделял его еще сухарями на пять человек, по числу его домочадцев. Так составилась сумма в двадцать четыре керата, что составляет номисму. Взяв деньги, старец отпустил крестьянина, давши ему еще от себя – благословение.

1. Жизньаввы Иоанна евнуха и – юного инока, не пившего ни воды, ни вина.

Тот же авва Иоанн евнух рассказал нам: пришлось мне быть в Фиваиде, в киновии аввы Аполлона. Там я видел молодого брата, у которого был и отец по плоти, тоже инок. Этот юноша дал обет в течение всей жизни не пить ни воды, ни вина, смешанного с водою, ни какого-либо другого напитка. Он питался цикорием, бобами, вообще такими овощами, которые, служа пищей, могли бы в тоже время и утолять жажду. Послушание его состояло в том, чтобы сажать хлебы в печь. Так прошло три года – и юноша заболел. От этого недуга он и отошел ко Господу. Во время болезни с ним сделался сильный жар, к тому же он страшно страдал от жажды. Все его уговаривали, чтобы он принял хотя немного вина с водою, но брат наотрез отказался. Тогда авва киновии послал за врачом – не найдет ли тот возможности помочь страдальцу. Врач явился. Увидав брата в тяжком состоянии, врач долго убеждал его принять немного вина с водой, но – все было тщетно. Тогда врач обратился к авве со словами: «Принесите мне сюда большое корыто». Влив в него четыре ведра теплой воды, он заставил опустить в нее больного до бедер и держать его в воде в течение часа. И св. старец уверял нас – он сам был в то время, когда поднимали юношу из воды – когда врач смерил воду, в корыте оказалось воды не более одного ведра… Вот как жили великие подвижники, истощая себя ради Бога, чтобы наследовать вечное блаженство.

III. Старец-молитвенник.

Он же рассказал еще следующее: в той же киновии я зашел в келлию одного старца. Там я видел каменную плиту, на которой молился старец. Падая на плиту руками и коленами, старец продолбил плиту в тех местах, где касались его руки и колена, на глубину четырех пальцев. Сколько же он положил поклонов?!

185. Верная жена, дивною мудростью обратившая к вере мужа язычника.

В бытность нашу на острове Самос боголюбивая и нищелюбивая Мария, мать кир Павла кандидата, рассказала нам, что в городе Нисибисе жила одна христианка, муж ее был язычником. У них было пятьдесят милиарисий. Однажды муж говорит жене своей так: «Отдадим наши милиарисий в рост, чтобы получить с этого хотя бы малую прибыль – ведь, изводя один за одним, мы скоро растратим все». Жена говорит ему в ответ: «Если хочешь отдать их в рост, отдай христианскому Богу». Муж говорит ей: «А где этот христианский Бог, чтобы нам дать Ему взаймы?» Она говорит мужу: «Я тебе Его покажу, и ты не только не потеряешь деньги, но Он заплатит тебе лихву и удвоит сумму, которую получил». Муж говорит ей: «Пойдем, покажи мне Его, и дадим Ему взаймы». Она, взяв своего мужа об руку, ведет его в святую церковь, В нисибисской церкви пять больших дверей. И вот когда женщина привела его на паперть, где расположены эти большие двери, она показала ему на нищих, сказав: «Если ты отдашь им, то это христианский Бог возьмет деньги. Ведь все они – Его люди». Тогда муж этой женщины с радостью отдает нищим свои пятьдесят милиарисий и возвращается домой. Через три месяца, когда у них вышли деньги, муж говорит жене: «Сестра, христианский Бог не считает нужным отдать нам хоть часть своего долга, а мы в крайности». Жена говорит ему в ответ: «Ступай туда, где ты давал деньги, и Бог с превеликой готовностью вернет их тебе». Муж бегом бросился в святую церковь. Оказавшись в том месте, где отдал нищим свои милиарисий, и, обойдя всю церковь, он не увидел, как рассчитывал, никого, кто бы вернул ему долг, кроме нищих, опять сидевших там. И когда он раздумывал, к кому обратиться и с кого спросить, замечает, что на мраморных плитах под ногами у него лежит один большой милиарисий из числа тех, которыми он оделил нищих; человек этот наклоняется и, подняв монету, идет в дом свой. И говорит своей жене: «Вот я сходил в вашу церковь, и поверь мне, жена, не увидел христианского Бога, которого, по твоим словам, должен был увидеть, и Он мне ничего не вернул – только там, где я роздал пятьдесят милиарисий, я нашел на полу вот этот». Тогда достойная удивления женщина говорит ему: «Бог незримо вернул его тебе. Ведь незрим Бог и незримой силой своей и дланью правит миром. Но ступай, господин мой, купи чего-нибудь, чтобы мы сегодня поели, а Бог снова позаботится о тебе». Муж пошел и купил им хлеба, вина и рыбы. И, вернувшись, дает жене. Она же, взяв рыбу, начинает ее чистить и, разрезав, находит во внутренностях предивный камень, так что женщина поразилась его красоте. Она не знала, что это за камень, но все же не бросила его. Когда возвратился муж ее, и они стали есть, она показала ему камень, который нашла, говоря: «Вот какой камень я нашла в рыбе». Он же, взглянув, и сам был удивлен красотой камня, но тоже не знал его природы. После того как они поели, муж говорит: «Дай мне этот камень – я пойду и продам его, если удастся что-нибудь выручить». Ведь и муж ее, будучи, как я сказал, человеком простым, не знал, что это за камень. И вот он берет камень и отправляется к меняле. А тот был еще и серебряных дел мастером. Уже пришло время закрывать лавку (дело было вечером), и пришедший говорит среброделу: «Хочешь купить этот камушек?» Серебряных дел мастер, взглянув на него, говорит: «Сколько ты просишь?» Продающий камень говорит ему: «Дай сколько-нибудь». Тот говорит: «Хочешь пять милиарисии?» А продающий камень, решив, что меняла смеется, говорит: «Столько ты даешь за это?» Сребродел, думая, что пришедший ответил ему насмешливо, говорит: «Хочешь десять милиарисии?» Тот молчал в уверенности, что над ним опять подшучивают. Сребродел говорит ему: «Хочешь за него двадцать милиарисии?» Продающий молчал, ничего не отвечая. Когда серебряных дел мастер дошел до тридцати, а потом до пятидесяти милиарисии, клянясь, что заплатит такие деньги, пришедший, подумав, сообразил, что если бы его камень не был очень дорогим, сребродел не предлагал бы за него пятидесяти милиарисии. Меняла же, понемногу набавляя, посулил, наконец, триста больших милиарисии. Владелец камня согласился на это, и отдал камень, и в веселии возвращается к жене своей. Она, увидя его, спрашивает: «За сколько ты продал?» Она была уверена, что муж отдал камень за пять или десять фолиев. Тогда муж вынул триста милиарисии, подал ей и сказал, что продал камень за эти деньги. Она же, подивившись доброте человеколюбца Бога, говорит: «Вот, муж, сколь благ, великодушен и богат христианский Бог: видишь, Он не только вернул тебе, ссудившему его деньгами, пятьдесят милиарисии, но и лихву, спустя немного дней ушестерив то, что взял взаймы. Знай теперь – нет другого Бога, кроме Него, ни на земле, ни на небесах». Убежденный свершившимся чудом и на собственном опыте постигнув истину, человек этот тотчас принял христианство, восславил Господа и Спасителя нашего Христа с Отцом и Святым Духом и исполнился величайшей благодарности к своей разумной жене, через которую ему было дано познать истинного Бога.

186. Мосх, тирский купец.

Были мы в Пещерной киновии аввы Саввы у игумена аввы Евстафия. От него мы выслушали следующий рассказ: был один сборщик пошлин при таможне, по имени Мосх. Во время пребывания нашего в Тире он рассказал нам про себя: служил я сборщиком пошлин при таможне. Однажды уже поздним вечером отправился купаться. На дороге встречаю женщину. Мрак покрывал ее… Я подошел к ней… и она согласилась идти со мною. От сатанинской радости, я забыл и о купанье и поспешил ужинать. Долго я уговаривал ее, но, несмотря на то, она решительно отказывалась съесть что-нибудь. Под конец, встали из-за стола, чтобы возлечь, но лишь только я подошел обнять ее, как она пронзительно вскрикнула, заливаясь слезами…

– О, горе мне, несчастной!..

Потрясенный до глубины души, я спросил ее о причине. Еще более залившись слезами, она рассказала мне, что ее муж был купцом, потерпел кораблекрушение и потерял не только все свое, но и чужое. И вот теперь он под стражею.

– Не зная, на что решиться, чтобы достать для него кусок хлеба, в крайности я решилась торговать собою, к крайнему позору своему, чтобы снискать пропитание… Ведь у нас все отняли…

– А как велик долг его? – спросил я.

– Пять фунтов золота…

Достав золото, я отдал ей со словами:

– Благодарение Богу – я не коснулся тебя. Вот золото, возьми и выкупи мужа – и помолитесь за меня.

Спустя несколько времени, на меня взвели клевету пред государем, что я расточил казенные деньги. Государь послал приказ конфисковать все мое имущество, а меня самого почти нагим отвели в Константинополь и заключили в тюрьму. Долгое время я сидел в одной старой рубашке. Однажды я узнал, что царь решил предать меня смертной казни… Окончательно потеряв надежду на жизнь, я оплакивал свою участь и среди горьких дум заснул. И вот во сне я вижу как бы ту самую женщину, муж которой некогда содержался в тюрьме.

– Что с тобой, господин Мосх? – спрашивает она. – Зачем ты – здесь?

– Я оклеветан и, думаю, скоро казнят меня, – отвечал я.

– Не хочешь ли – я скажу о тебе государю, и он освободит тебя?

– Но разве государь знает тебя?

– Да! Я пробудился и недоумевал, чтобы это значило. Но вот то же сновидение – во второй и в третий раз, и те же речи…

– Не бойся! Завтра освободят тебя…

На рассвете, по повелению царя, призывают меня во дворец. Лишь только я вошел, и царь, увидев меня в моей нечистой одежде, сказал мне:

– Я милую тебя, – только будь исправен на будущее время.

По правую сторону царя стояла та самая женщина и, ободряя, говорила мне:

– Будь спокоен… Не бойся!

Царь приказал возвратить мне мое имущество и, наградив щедро сверх того, с большими почестями восстановил меня в прежней должности. Наконец назначил и правителем этой области.

Между тем в следующую ночь является опять во сне та же самая женщина и говорит:

– Знаешь ли ты меня? Ты ради Бога оказал мне милость и не коснулся меня… Вот и я избавила тебя от опасности. Видишь ли человеколюбие Божие? Ты оказал мне милость, а я удвоила ее, по отношению к тебе…».

187. Учение аввы Иоанна о стяжании добродетелей.

Из св. Гефсимании мы взошли на св. гору Елеонскую. Там есть монастырь, называемый «монастырь аввы Авраамия». Его основал великий Авраамий, бывший после Евдоксия игуменом новой церкви Всехвальной Богородицы и Приснодевы Марии. Во время нашего прихода в Авраамиевом монастыре настоятелем был авва Иоанн из Кизика. Однажды мы спросили его:

– Как усовершенствоваться в добродетели?

– Кто-бы ни пожелал стяжать добродетель, – отвечал он, – если прежде не возненавидит противный ей порок, не может снискать ее. Желаешь ли получить дар слез – возненавидь сперва смех. Желаешь стать смиренным – возненавидь самопревозношение. Желаешь воздержания – возненавидь пресыщение. Желаешь ли стать целомудренным – должен возненавидеть сладострастие. Желаешь ли достигнуть бескорыстия – возненавидь все вещественное. Хочешь стать милостивым – возненавидь сребролюбие. Стремящийся к пустынножительству – разлюби города. Хочешь упражняться в молчании – возненавидь болтливость. Желающий стать чуждым (всему мирскому) – должен возненавидеть жизнь на показ. Хочешь быть воздержным в гневе – возненавидь светскую жизнь. Ищешь ли непамятозлобия – возненавидь злословие. Не желаешь рассеяния мыслей – оставайся в уединении. Хочешь ли обуздать язык – загради уши свои, чтобы не слышать многого. Желающий всегда пребывать в страхе Божием должен будет ненавидеть телесный покой, возлюбить скорбь и тесноту, – и таким образом получит возможность с чистым сердцем работать Богу.

188. Жизнь двух братьев, сирийских серебряников.

Феодор, игумен Старой лавры, рассказал нам: в Константинополе были два брата, серебряники по ремеслу, родом – сирийцы. Однажды старший брат говорит младшему:

– Пойдем, побываем в Сирии и приобретем во владение нам родительский дом.

– Зачем уходить обоим? Можно ли нам бросить свое дело? Или ты иди, а я останусь здесь, или я отправлюсь, а ты останешься.

С общего согласия они порешили, чтобы отправился младший брат. Спустя немного времени после его отъезда, оставшийся в Константинополе видит сон: благолепный старец говорит ему: «Знаешь ли, что твой брат впал в блуд с женою харчевника?» – Проснувшись, он был очень огорчен и говорил сам себе: это я виноват: зачем отпустил его одного? Спустя несколько времени снова видит во сне того же мужа, который говорит те же слова: «Знаешь ли, что твой брат впал с женою харчевника?» – И снова – великая печаль… Но вот в третий раз явившийся говорит ему: «Знаешь ли, что брат твой покинул законную жену и связался с женою харчевника?» И немедленно пишет он из Константинополя в Сирию брату: «Тотчас же бросай все и возвращайся в Византию». Получив письмо, тот, оставив все, явился к брату. Старший, увидав младшего брата, ведет его в соборную церковь и начинает горько укорять:

– Хорошо ли это, что ты впал в блуд с женою харчевника?

Тот, выслушав брата, начал клясться именем Бога Вседержителя:

– Я не понимаю, что ты говоришь: я не предавался распутству, не вступал ни с кем в незаконную связь и ни кого не знал, кроме законной жены.

Старший брат, выслушав это, – спрашивает:

– Не сотворил ли ты еще чего-либо, более тяжкого? Тот отрекался.

– Ничего не сделал я незаконного… Правда, я нашел в нашем селении монахов из секты Севера, и, не зная, что это худо, имел с ними общение. Но другого ничего за собой не знаю. Тогда старший сообразил, что блуд и означает измену святой кафолической Церкви… Брат впал в ересь акефала Севера, поистине корчемника, опозорил себя и унизил высоту православия.

189. Жена, сохранившая верность мужу – и неожиданная помощь.

В странноприимном доме отцов, в Аскалоне, пресвитер авва Евсевий рассказал нам: один купец из нашего города, во время плавания, потерял все свое и чужое имущество, – только сам остался цел. Вернувшись домой, он был схвачен заимодавцами и брошен в тюрьму, а дом и все имущество в доме были расхищены. У него ничего не осталось, кроме одежды, которая была на нем и у его жены. Бедная жена, в сильном душевном расстройстве и в большой крайности, думала только о том, как бы прокормить мужа. Однажды она сидела в тюрьме и вкушала пищу вместе с мужем. Знатный человек посетил тюрьму, чтобы раздать милостыню узникам, и, заметив жену подле мужа, был уязвлен ее замечательной красотою и чрез стражу передал ей, чтобы она пришла к нему. Она охотно подошла к нему, надеясь получить от него помощь. Отведя ее в сторону, он сказал ей:

– Что ты тут делаешь? Зачем ты здесь?

Та рассказала ему обо всем.

– Если я заплачу долг, согласишься ли провести со мною эту ночь?

– Я слышала, господин мой, что Апостол сказал: жена не властна над своим телом, но муж ее, – отвечала воистину прекрасная и целомудренная жена. – Позволь, сударь, спросить мужа. Что он скажет, то я и сделаю. Вернувшись к мужу, она рассказала ему обо всем. Муж и по разуму и по любви к своей жене не польстился на возможность освобождения из-под стражи.

Тяжко вздохнув, со слезами, он ответил жене:

– Поди, сестра, и откажи этому человеку. Возложим все упование на Бога: Он не оставит нас до конца.

Жена встала и отпустила того человека, со словами:

– Я говорила моему мужу, и он не согласился.

В это время в той же тюрьме сидел разбойник, заключенный еще раньше купца. Подслушав разговор мужа с женою, он, глубоко вздохнув, сказал сам себе: вот какое несчастье постигло этих людей, и все-таки не захотели купить свободу ценою позора… Они предпочли целомудрие всякому богатству и все презрели в этой земной жизни… А я, несчастный, забыл совсем о Боге и не потому ли стал убийцею? О, что мне теперь сделать?

И, подозвав мужа и жену к себе чрез оконце, к тому месту, где был заключен, говорит им:

– Я – разбойник, совершивший много злодеяний и убийств. Знаю, что как только придет начальник, и я буду выведен к нему – меня казнят, как убийцу… Меня поразила в самое сердце ваша добродетель… Ступайте вон к тому месту у городской стены, раскопайте его и возьмите себе все деньги, которые найдете… Заплатите ими долги и будьте счастливы… И вспомните обо мне в молитве, чтобы и мне обрести милость… Спустя немного дней, прибывший в город правитель приказал вывести разбойника из тюрьмы и обезглавить.

Через день жена говорит мужу:

– Не прикажешь ли, господин мой, – я пойду на то место, которое указал разбойник, и посмотрю, правду ли он говорил.

– Как знаешь – так и поступи! – отвечал муж.

Взяв небольшой заступ, она под вечер пришла к указанному месту и, раскопав, нашла тщательно скрытый горшок с золотом. Благоразумно распоряжаясь деньгами, она выплачивала понемногу долги. Казалось, будто она занимала то у того, то у другого, пока не выплатила всего долга и наконец, не освободила мужа.

– Вот как они соблюли заповедь Божию, и Господь и Бог наш явил им величие Своего милосердия! – заключил рассказывавший.

190. Чудо, явленное чрез авву Вроха египетского.

В Селевкии, близ Антиохии жил авва Врох египетский. Вот что рассказал нам о нем Афанасий Антиохийский: вне города нашел он пустынное место и решился устроить себе там небольшую келлию. Келлию то устроил, но у него не было дерева, чтобы покрыть ее. Придя однажды в город, он встретил там одного из богатых граждан Селевкии Анатолия, по прозванию «Кривой». Он сидел у своего дома. Подойдя к нему, старец сказал:

– Сделай милость – дай мне небольшое дерево – покрыть мое жилище.

Но тот с гневом ответил:

– Вот дерево! Ну-ка подними, да и уходи…

При этом он указал ему на огромное бревно, лежавшее перед домом. Бревно было приготовлено для грузового корабля вместимостью в пятьдесят тысяч (модий).

– Благослови, и я подниму его, – сказал авва Врох.

– Благословен Господь! – сказал Анатолий с прежним гневным выражением.

Взявшись за бревно, старец один поднял его с земли и взвалил на плечо. Потом отправился к своей келии. Пораженный дивным чудом, Анатолий подарил старцу огромное бревно для его надобности. Старец не только покрыл свою келлию, но исправил и много других нужд в своем монастыре.

191. Черты из жизни св. Иоанна Златоуста.

Нам говорили о св. Иоанне Константинопольском, справедливо получившем прозвание Златоустого за изящество и блеск его учительского красноречия: после крещения – он никогда не произносил клятвы и не побуждал никого к клятве, никогда не сказал лжи, избегал шуток и не позволял другим шутить (в своем присутствии).

192. Рассказ об иноке обители св. папы Григория, получившем по смерти разрешение от осуждения.

Один пресвитер, по имени Петр, придя из Рима, рассказывал нам о св. папе Григории: сделавшись папою, он основал многолюдный монастырь, и дал такой устав, чтобы никто из иноков не имел ни малейшей собственности, – даже ни одного обола. Один из братии монастыря имел брата мирянина и просил его, говоря:

– У меня нет исподнего платья. Сделай милость, купи мне.

– Вот три номисмы, – отвечал тот. – Купи себе сам, что тебе будет угодно. Монах взял три монеты, пошел и сказал о том игумену. Игумен доложил об этом его святейшеству – папе. Блаженный Григорий отлучил монаха от св. Причащения, как нарушителя монастырского устава. Спустя немного времени отлученный брат скончался, и папа не знал о том. Прошло два или три дня. Игумен отправился к папе и возвестил ему о кончине брата. Папа был очень огорчен тем, что не разрешил брата пред его кончиной от епитимии отлучения. Написав (разрешительную) молитву на листе, он поручил одному из архидиаконов идти и прочитать ее над умершим. То – была молитва, разрешающая брата от кары отлучения. Согласно повелению, архидиакон прочитал грамоту папы над умершим. И вот в ту же ночь игумен видит во сне умершего.

– Где ты был доселе? – спросил игумен.

– Поистине, господин, в темнице. И до вчерашнего дня не был освобожден.

Тогда стало известно всем, что умерший был освобожден от отлучения в тот самый час, как архидиакон прочел над его могилою разрешительную молитву, а вместе с тем душа его избавилась от осуждения.

193. Дивный поступок св. Аполлинария с богатым юношей, впавшим в нищету.

Вот какой рассказ слышали о папе Александрийском св. авве Аполлинарии: он был очень милостив и сострадателен. Вот пример. В Александрии был один юноша, сын знаменитых родителей. После своей смерти они оставили ему большое состояние – в кораблях и в большом количестве золота. Юноша плохо распоряжался своим состоянием, все потерял и впал в крайнюю бедность, не имея даже ничего для пропитания. Не то, чтобы он растратил на излишества, нет – кораблекрушения разорили его. И стал он из великих малым, по слову псалмопевца: «восходят до небес и нисходят до бездн» (Пс. 106:26). Так и юноша – всех превосходил богатством, а теперь стал ниже всех по своей бедности. Узнал обо всем этом блаженный Аполлинарий. Видя юношу в таком затруднительном положении и бедности, вспомнив и его родителей, как они были богаты, пожелал оказать ему милость и подать хотя небольшую помощь для пропитания, но, недоумевал, как бы это устроить, не оскорбляя молодого человека. Всякий раз, как только видел его, папе больно было до глубины души, при виде грязной одежды и печального вида юноши – этих признаков крайней бедности. И забота о юноше не покидала папу. Однажды, как бы по вдохновению свыше, он придумал удивительное средство, вполне достойное его святости. Призвав к себе расходчика св. Церкви, он наедине сказал ему:

– Можешь ли ты сохранить одну мою тайну?

– Надеюсь, владыко, на Сына Божия, – отвечал тот. – Если повелишь, не скажу никому, и никто не будет знать того, что ты доверишь рабу твоему.

– Ступай, – сказал папа, – и напиши заемное письмо в пятьдесят фунтов золота, как бы от лица св. Церкви, на имя Макария, отца известного юноши. Чтобы все было в порядке – и свидетели и условия – и принеси лично ко мне.

Получив такое повеление, расходчик немедленно изготовил заемное письмо и вручил папе. Но со смерти отца юноши прошло уже лет десять, а, может быть, и более, между тем грамота имела совсем свежий вид.

Папа сказал расходчику:

– Ступай-ка, господин расходчик, запрячь грамоту в пшеницу или в ячмень и чрез несколько дней принеси ко мне. Тот исполнил это и в назначенное время принес грамоту папе.

Папа сказал:

– Ну, теперь ступай и скажи молодому человеку: сколько ты мне дашь, если я тебе доставлю один документ, который принесет тебе большую пользу? Только смотри – не бери с него больше трех номисм. И отдай ему документ.

– Владыко, – ответил расходчик, – да я и ничего не возьму с него, если повелишь.

– Нет, я непременно хочу, чтобы ты взял три номисмы.

Расходчик отправился к молодому человеку.

– Что ты мне дашь за одну вещь, которая облагодетельствует тебя?

Тот соглашался на все, чего бы он ни пожелал. Тогда расходчик, придумав заранее, говорит юноше:

– Пять или шесть дней тому назад, перебирая в доме бумаги, я нашел вот это заемное письмо и припомнил, что Макарий, отец твой, относясь ко мне с полным доверием, оставил у меня его на несколько дней, но он умер – и вот случилось так, что оно пролежало у меня до нынешнего дня. Оно совсем выпало у меня из головы, и мне не пришло на ум отдать его тебе.

– Что же ты желаешь получить за него?

– Три номисмы.

– А состоятельно ли то лицо, за которым числится долг?

– Без сомнения! И состоятельно и милостиво, и ты без всякого затруднения можешь получить долг.

– Видит Бог, – у меня теперь ничего нет. Но если отдадут мне, я тебе дам и больше трех номисм, если пожелаешь.

Тогда расходчик вручил ему заемное письмо в пятьдесят фунтов золота. Получив документ, молодой человек является к св. папе. Поклонившись, он подает ему вексель. Папа взял, прочитал и сделал вид, будто смутился.

– А где ты был до сих пор? – спросил он юношу. – Отец твой умер уже более десяти лет. Ступай-ка, сударь мой, я тебе не дам никакого ответа.

– Поверь мне, владыко, у меня его и не было. Оно хранилось у расходчика. А я и не знал. Дай Бог ему здоровья – он только что отдал его мне со словами: «Перебирая бумаги, я нашел его».

Папа, отослал юношу, проговорив:

– Я подумаю. А бумагу оставил у себя. Чрез неделю молодой человек приходит к папе. Папа снова начинает укорять его.

– Зачем ты медлил представить бумагу?

По его виду можно было заметить, что он не желает отдать ему даже сколько-нибудь.

– Владыко, – сказал молодой человек, – видит Бог – у меня нет ничего, нечем кормить даже семью. Если Бог наставит вас, сжальтесь надо мною.

Делая вид, будто уступает его мольбам, св. Аполлинариии сказал ему:

– Я заплачу тебе полностью. Только прошу тебя, брат, ты уж не требуй от св. Церкви процентов.

Молодой человек бросился ему в ноги:

– Все, что повелишь и пожелаешь, владыко мой – все исполню. И если пожелаешь убавить и самую сумму, убавь.

– Этого не сделаю. С меня довольно и того, что ты уступаешь нам проценты.

Достав, папа вручил молодому человеку пятьдесят фунтов золота и отпустил его, все еще говоря и прося об уступке процентов. Вот каков тайный поступок Аполлинария, – вот прекраснейшее деяние, обнаруживающее его сострадательную душу. Между тем Бог так помог молодому человеку чрез милосердие св. мужа, что он поднялся из столь бедственного состояния и не только вернул все прежнее, но превзошел и родителей своих богатством и капиталами. Вместе с тем все это принесло ему и великую духовную пользу.

194. Совет старца из скита молодому иноку – не ходить по корчмам.

Старец один жил в скиту. Однажды придя в Александрию для того, чтобы продать свое рукоделие, увидал молодого монаха, вошедшего в корчму. Старец опечалился и остановился вне корчмы, чтобы дождаться выхода монаха и побеседовать с ним. Так и было. Лишь только молодой монах вышел, старец, взяв его за руку и отведя в сторону, стал говорить ему:

– Брат, разве ты позабыл, что ты облечен во святую одежду? Или не знаешь, что ты еще юн? Не испытал еще того, как много козней строит нам диавол? Не знаешь еще ты, как много вреда для иноков, проводящих время в городе, от того, что они здесь видят, слышат, от различных сцен городской жизни? Вот ты, без зазрения совести, ходишь по корчмам, слышишь и видишь там, чего бы не хотел, и встречаешься там с женщинами… Пристойно ли это тебе? Умоляю тебя, не делай этого, иди лучше в пустыню, где ты можешь получить спасение.

– Ступай-ка себе, старче! Бог ничего не желает, кроме – чистого сердца, – отвечал молодой инок.

– Слава Тебе, Господи! воскликнул старец, подняв руки к небу. Пятьдесят лет я прожил в скиту, а чистого сердца еще не стяжал, а ты, юный, шатаясь по харчевням, достиг чистоты сердца! Бог да сохранит тебя и меня да не посрамит в уповании моем! – сказал в заключение старец.

195. Евагрий философ, обращенный к вере епископом Синезием

Когда мы были в Александрии, пришел туда из Пентаполя Леонтий, апамейский уроженец, муж христолюбивый и благочестивый. В Кирене он прожил уже много лет. А в Александрию он пришел во времена св. папы Евлогия, патриарха Александрийского, в зависимости от которого находилась и кафедра Киринийская. Во время нашей беседы он рассказал: при блаженном папе Александриском Феофиле в Кирене был епископ Синезий философ. Прибыв в Кирену, он встретил там одного философа, по имени Евагрия, своего школьного товарища и искреннего друга. Но Евагрий как был, так и остался язычником и предан был идолопоклонству. Епископ Синезий желал и старался отвратить его от идолослужения, мало того – он поставил себе это целью и главной заботой – ради той любви, какую издавна питал к нему. Однако язычник не только не соглашался, – даже вовсе не желал и слушать его убеждений. Несмотря на это, епископ, побуждаемый любовью к нему, не падал духом и не переставал ежедневно наставлять, склонять и убеждать, чтобы Евагрий, уверовав во Христа, воспринял Его учение. Однажды философ даже прямо сказал епископу:

– Вот что, господин епископ! Из всего, чему учите вы, христиане, более всего возмущает меня то, что настанет конец этому миру, и по кончине мира все, от века жившие, люди восстанут в этой плоти, и эта плоть будет нетленною и бессмертною, – что затем настанет вечная жизнь, и каждый получит воздаяние, что оказывающий милостыню нищим дает взаймы Богу, и расточающий имущество на бедных и нищих собирает себе сокровище на небе, что вместе с вечной жизнью Христос сторицей воздаст ему в грядущем веке – все это, кажется мне, обман, насмешка, басня и пустые слова… С своей стороны епископ Синезий утверждал, что все учение христиан истинно, что в нем нет ничего ложного или чуждого истине, и старался подтвердить истину своих слов многими доказательствами. Долго епископ добивался своей цели, пока, наконец, не обратил философа в христианство и затем крестил с детьми и всеми домочадцами. Спустя немного времени, Евагрий вручил епископу три динария золотом в пользу бедных и при этом сказал:

– Прими от меня три динария, раздай бедным и дай мне удостоверительную грамоту, что Христос воздаст мне за это в будущей жизни. Взяв золото, епископ охотно дал ему грамоту, какую тот желал. Прожив несколько лет после крещения, Евагрий подвергся тяжкой болезни и почувствовал приближение смерти. Пред самой кончиной он говорил своим детям: «Когда будете хоронить меня, вложите вот эту грамоту в мои руки и с ней похороните меня». После его смерти дети исполнили его заповедь и зарыли его в могилу вместе с документом. На третий день после погребения он является ночью в сновидении епископу Синезию и говорит: «Пойди и в гробу, где я лежу, возьми свою грамоту. Я получил, что следует. Вполне удовлетворенный, я не имею более никакой претензии на тебя и в удостоверение тебя в этом я расписался на твоей грамоте». Епископ не знал, что философ был погребен с его грамотой. Призвав в то же утро сыновей философа, епископ сказал им:

– Что вы положили в гроб вместе с философом?

– Ничего, владыка, кроме обычных погребальных одежд.

Они предположили, что епископ спрашивает о деньгах.

– Как!? – сказал епископ. Разве не положили вы с ним грамоты?

Тут они вспомнили – они никак не могли представить себе, что дело идет о грамоте – и отвечали:

– Точно так, владыка. Умирая, отец дал нам какую-то грамоту и сказал: «При погребении вложите мне в руки грамоту, так чтобы никто об этом не знал».

Тогда епископ рассказал им свой сон, который видел в ту ночь. Потом, взяв детей, духовенство, знатных жителей города и некоторых из простых граждан, пришел к могиле философа. Могилу разрыли, раскрыли гроб: философ лежал и держал в руках грамоту. Взяв грамоту из рук умершего, они развернули ее и нашли только что сделанную собственноручную подпись философа… . Вот что было написано: «Я, Евагрий философ, тебе, святейшему епископу господину Синезию, желаю радоваться. Я получил по твоей расписке, вполне удовлетворен и не имею никакой претензии на тебя из-за того золота, которое я дал тебе, а чрез тебя Христу Богу и Спасителю нашему». Все присутствовавшие были поражены этим и долго взывали: «Господи, помилуй!» Все прославляли Господа, творящего чудеса и подающего вечное воздаяние рабам Своим. Тот же господин Леонтий утверждал вместе с тем и то, что грамота с собственноручной подписью философа сохраняется доныне и находится в сокровищнице церкви Киренской. Всякий, вновь вступающий в свою должность, ризничий, вместе со священными сосудами, принимает и эту грамоту и бережно хранит ее. Сдавая другому, вместе с сосудами передает и грамоту в полной не поврежденности.

196. Чудо происшедшее с детьми в Апамее, произнесшими во время игры слова св. возношения.

Бывший начальник африканской провинции Георгий, человек христолюбивый, чтивший иноков и нищелюбец, сорадовавшийся всему доброму и богоугодному, рассказал нам: на моей родине – он был родом из Апамеи, второй сирийской провинции, из города Торакса – есть местечко, лежащее в сорока милях от города, называемое Гонаг. В окрестностях селения, на расстоянии одной мили, дети пасли скот. Однажды дети, как это обыкновенно бывает в их возрасте, вздумали поиграть. Разыгравшись, они вдруг решили: «Давайте устроим собрание и отслужим обедню». Все тотчас согласились, поставили одного в чине священника, двух других произвели в диаконы. Нашли один гладкий камень и начали игру: на камне, как на жертвеннике, положили хлеб и в глиняном кувшине вино. Священник стал пред жертвенником, а диаконы – по сторонам. Священник произносил молитвы св. возношения, а диаконы махали поясами, будто рипидами. В священники избран был такой, который хорошо знал слова молитвы, так как в церкви вошел в употребление обычай, чтобы дети во время литургии стояли пред святилищем и первые, после духовенства, причащались св. Таин. В иных местах священники имеют обычай громко произносить молитвы св. возношения, почему, часто слыша, дети могли знать их наизусть. Когда все было устроено по церковному чину, прежде чем приступить к раздроблению хлеба – вдруг огонь ниспал с неба, пожрал все предложенное и совершенно испепелил самый камень, так что не осталось никакого следа ни от камня, ни от того, что приносилось на нем. При виде неожиданного явления дети в страхе замертво попадали на землю и не могли ни встать, ни закричать. Так как они не вернулись в обычное время домой – они без чувств все еще лежали на земле – родители отправились из селения узнать о причине их необычного отсутствия. После розысков они нашли их распростертыми на земле. Дети не узнавали своих родителей и ничего не отвечали на расспросы. Увидав их без чувств, родители взяли детей, каждый своего, и отвели домой. Все были в крайнем изумлении, видя детей в таком состоянии. Да и узнать что-либо нельзя было, вследствие бессознательного состояния детей. В течение целого дня их принимались не один раз спрашивать, но не добились никакого ответа. Весь день и ночь прошли в полной неизвестности относительно случившегося. Только на другой день дети понемногу стали приходить в сознание и рассказали, что они делали и что случилось. Тогда родители взяли детей и, пригласив важнейших жителей селения, пошли на место происшествия, где совершилось изумительное чудо. Там заметны еще были следы ниспавшего огня. Все, кто только слышал о происшествии и убедился своими глазами в достоверности его, поспешили в город и обо всем по порядку рассказали епископу. Епископ, удивляясь важности полученных сведений, отправился со всем клиром на место происшествия. Выслушав от детей еще раз рассказ обо всем, и увидав следы небесного огня, епископ назначил детей в иноки и на самом месте устроил знаменитый монастырь. Над местом, куда ниспал огонь, был устроен храм и поставлен св. жертвенник.

Господин Георгий прибавил к своему рассказу, что в этом монастыре он видел одного из мальчиков. Вот о каком дивном и небесном знамении рассказал нам христолюбец Георгий!

197. Рассказ Руфина о св. Афанасии и его сверстниках.

Церковный историк Руфин записал из прежнего времени нечто подобное об игре детей. Повествуя о детстве св. Афанасия, этого великого борца и провозвестника истины, бодрого и творившего угодное пред Богом пастыря, говорит, что его предназначение епископскому сану получило свое начало свыше в некотором дивном предчувствии. Мы расскажем, что узнали от других, о ранних годах этого мужа, о том, каким он был в отрочестве, напомним и об его воспитании. Святой Александр, бывший папою в Александрии после Ахилла, по предсказанию св. архиепископа и священномученика Петра, осудившего нечестивого Ария, однажды взглянул на море, увидал на морском берегу игравших там по обычаю детей. Они представляли епископа и все, что по чину совершается во храме. Присмотревшись внимательно к игре детей, он увидал, что у них совершаются некоторые таинства. Пораженный этим зрелищем, он немедленно созывает духовенство и рассказывает о том, что видел. Потом послал взять и привести к нему всех детей. Дети явились. Папа спросил их, во что они играли и что при этом делали. Естественно, что ребятишки перепугались и чистосердечно рассказали обо всем по порядку, как, между прочим, они крестили некоторых, оглашенных Афанасием, которого дети поставили над собою епископом. Тогда епископ тщательно расспросил, кого дети окрестили – и узнал, что дети в точности исполнили все по чину Богослужения. После совещания со своим клиром, папа постановил – вторично не совершать крещения над теми, кто удостоился св. таинства. Относительно же Афанасия и тех, кто избраны были детьми в клирики, он поручил родителям воспитывать их в наставлении и наказании Господнем, в особенности – Афанасия, которого вскоре затем посвятил Богу. Так уже с юных лет обогащаясь благодатными дарами, состоя при епископе, он просиял впоследствии, взойдя сам на высшую степень… Пригласив к себе родителей Афанасия и тех детей, которые в игре представляли собою священников и диаконов, он, пред лицом Бога, посвятил их на служение Церкви, и с тех пор они содержались на церковные средства. Прошло немного времени. Афанасий окончил школу первоначального обучения и затем прошел полный курс словесных наук и литературы. Родители, как вверенный Богу залог, отдали его священнику, и, подобно Самуилу, он продолжал свое воспитание при храме Божием. Всякий раз, как престарелому Александру приходилось отправляться на соборы епископов, он брал с собою Афанасия, который и носил его священное облачение, – то, что по-еврейски называется – ефод. Подвиги и борьба Афанасия за Церковь против еретиков были так велики, что к нему можно приложить слово писания «Аз бо скажу ему, елика подобает ему о имени Моем пострадати» (Деян. IX, 16). Во вражде к нему вся вселенная соединилась, подвиглись цари земные и царства, и воинства поднялись на него… Но он соблюл слово Божие: «…аще возстанет на мя брань, на Него аз уповаю» (Пс. 26:3). Дела его столь славны, что их величие не позволяет ни о чем умолчать, и в то же время столь многочисленны, что заставляют предпочесть молчание… Разум теряется, отказываясь указать, что предпочесть и что опустить… Напомним о немногом, что относится к моей задаче – об остальном пусть гремит слава! Но и слава расскажет гораздо меньше самой правды – не может она ничего не прибавить к правде, ни изобрести чего-либо нового…

198. Ответ св. Афанасия Александрийского на вопрос относительно силы крещения.

Однажды спросили св. Афанасия, папу Александрийского, можно ли считать, согласно вере и учению христианскому, крещенным того, кто, не веруя на самом деле и лишь притворяясь верующим, испросит себе крещение по каким – либо посторонним обстоятельствам? «Послушайте, – отвечал он, – что говорят старцы: когда была сильная смертность, многие без околичностей прибегали к св. крещению из страха смерти. Блаженному мученику Петру явился некто в виде ангела и сказал: «Доколе будете вы посылать сюда запечатанные мешки, но совершенно пустые, без всякого содержания внутри?» Поэтому, насколько можно заключить из слов ангела, носящие печать крещения, хотя бы и получили его в расчете на какое-либо благо, считаются крещенными».

199. Рассказ о простом старце, вразумленном людьми, а не ангелами, которых он видел.

Один из отцов рассказывал: был старец – святой и чистый по жизни. Когда он совершал св. литургию, то видел ангелов, стоявших по правой и по левой стороне. Усвоив у еретиков чин службы, и будучи сам не сведущ в божественных догматах, он, по простоте и не злонамеренно, во время службы говорил не то, что должно, не сознавая своей ошибки. По Промыслу Божию, к нему пришел один брат, сведущий в догматах. Старцу пришлось при нем совершать литургию. И сказал ему брат – он был в сане диакона: «Отче, то, что ты сказал во время священнодействия, несогласно с православной верой, но заимствовано у еретиков». Старец, при виде ангелов, предстоящих священнодействию, не обратил никакого внимания на слова брата. Но диакон не переставал утверждать: «Ошибаешься, старче! Не принимает этого Церковь…» При этих укоризнах и обличениях, которым он подвергался от диакона, старец, увидав по обычаю ангелов, спросил их:

– Вот что говорит мне диакон. Правда ли это?

– Послушайся его: он правильно говорит, – сказали ему ангелы.

– Почему же вы не сказали мне этого?

– Бог так устроил, чтобы люди были исправляемы людьми же, – отвечали ангелы.

С тех пор старец исправился в службе и воздал благодарность Богу и брату.

200. Юноша, золотых дел мастер, усыновленный вельможей за усердие в вере.

Один из отцов рассказал нам: молодой человек, прекрасных дарований, поступив к золотых дел мастеру, в скором времени в совершенстве изучил свое ремесло. Один из знатных людей заказал построить золотой крест с драгоценными камнями, чтобы пожертвовать в церковь. Хозяин поручил этот заказ молодому человеку, как весьма искусному мастеру. Он и стал размышлять: вот какое богатое пожертвование приносит Христу этот человек! Почему бы и мне не уделить из моего жалованья на этот крест? Разве Христос не примет моей жертвы, подобно двум лептам вдовицы? Рассчитав, сколько следует ему получить жалованья, он делает заем и употребляет его на крест. Между тем приходит заказчик и, свесив крест, прежде чем были вставлены камни, находит его по весу гораздо тяжелее данного им количества золота. Тогда он с угрозами начинает укорять молодого человека за то, что он прибег к обману, сделав подмесь к золоту. Юноша отвечал ему:

– Единый, ведый сердечные помышления, знает, что я не сделал ничего подобного. Но видя, сколь великое пожертвование ты приносишь Христу, я решился присоединить к нему из своего жалованья, чтобы и мне иметь часть с тобою – и Христос принял и мою жертву, как две лепты вдовицы.

– Подлинно ли так ты, чадо, и рассуждал!? – сказал пораженный словами юноши заказчик.

– Подлинно так…

– Если ты держишься таких мыслей и всю волю свою предаешь Христу, и если ты пожелал иметь часть со мною, – сказал вельможа, – вот – отныне я усыновляю тебя и оставляю своим наследником. И действительно взял его к себе и сделал своим наследником.

201. Юноша, которого умирающий отец вверил покрову Божию.

Вот что рассказал мне один из отцов: по некоторой надобности я прибыл в Константинополь. Сижу я в церкви, – и вот входит некто из мирян, человек знатный и христолюбивый. Увидав меня, он сел рядом со мною, и у нас завязался душеспасительный разговор. Во время беседы я сказал что те, кто хорошо распоряжаются земными благами, сподобятся и небесных.

– Хорошо ты сказал, отче! – отвечал он. – Блажен тот, кто уповает на Бога и всецело себя предает Ему. Вот тебе пример: я – сын одного из весьма знатных в мире. Отец мой был очень милостив и щедр и много уделял бедным. Однажды он позвал меня к себе и, показав мне все деньги, спросил: «Скажи мне, чадо, что тебе более будет угодно, оставить ли тебе деньги или Самого Господа твоим попечителем?»

Я, рассудив для себя более полезным то, чего, как видно было, желал и отец отвечал ему:

– Я желаю лучше Христа. Все это проходит: сегодня тут, а завтра – где?

И с тех пор, как отец услышал это от меня, он без сожаления раздавал все, так что по смерти своей мне почти ничего не оставил. Став бедняком, я вел себя очень скромно, всю надежду возложив на Бога, Которому он поручил меня.

Был один богач и притом весьма знатный. У него была жена христолюбивая и боящаяся Бога. У них была только одна дочь. Однажды жена обратилась к мужу с такой речью: «У нас всего только одна дочь, и так много благ даровал нам Господь! Чего ей недостает? Если мы будем стараться выдать ее замуж за такого же богача, как и мы, но человека порочного – она будет несчастна весь свой век. Поищем-ка лучше для нее человека скромного и богобоязненного, чтобы он любил ее в Боге и согревал своей любовью».

– Правильно ты рассудила, – отвечал муж. – Ступай в церковь, помолись усердно и потом сядь там: кто первый войдет, тот и будет избранник, посланный Самим Богом.

Она так и сделала. Помолилась и сделала – и вот я первый вхожу… Она тотчас посылает за мною раба и начинает расспрашивать:

– Откуда ты?

– Я живу здесь же, в этом городе, и сын такого-то.

– Того, кто был так милостив к бедным? Женат ли ты?

– Нет.

Потом я передал ей свой разговор с отцом. И тогда она, воздав хвалу Богу, воскликнула:

– Вот твой добрый Попечитель, Которого ты избрал себе, послал тебе жену и богатство, чтобы пользовался тем и другим в страхе Божьем. И я молю Бога, чтобы Он дал мне идти путем отца моего до конца моей жизни.

202. Жизнь раба Божия Авивы.

Один из отцов рассказал нам: у некоего мирянина был сын, отличавшийся благочестием, целомудрием и воздержанием во всем. Вина он не пил с самых ранних лет. Его душа стремилась к отшельнической жизни, между тем отец хотел его пристроить к какому-нибудь делу, Но сын не соглашался на это. Между братьями он был старшим. Так как взгляды и стремления отца и сына расходились, то отец постоянно укорял его, ставя ему в порок самое его воздержание. «Ты бы взял пример хоть с братьев своих и принялся бы за дело», – говорил отец. Сын все переносил молчаливо. Между тем все, знавшие его, любили его за благочестие и скромность. Приблизилась кончина отца. Некоторые родственники и близкие друзья, вообразив, что отец ненавидит своего старшего сына, так как часто порицал его, собрались и рассуждали между собою: «Как-бы отец не лишил наследства этого раба Божия. Пойдем, попросим за него». А старик был богат. Вот приходят к умирающему и говорят:

– Мы имеем нечто попросить у тебя.

– В чем же состоит ваша просьба? – спросил тот.

– О господине Авиве – как-бы ты его не забыл в своем завещании, – говорят.

Старшего сына звали Авивом.

– Это вы за него-то простите меня?

– Да…

– Позовите-ка его ко мне.

Все думали, что он начнет его бранить по обыкновению.

Когда явился старший сын, отец сказал ему:

– Подойди ко мне.

Когда тот подошел, отец бросился к ногам его со слезами.

– Прости меня, чадо, – восклицал умирающий, – и молись за меня Богу, чтобы простил меня, если я чем-либо огорчил тебя… Ты искал Христа, а я предавался мирским заботам.

Потом зовет к себе других сыновей и, указав на старшего брата, говорит:

– Вот вам господин и отец! Скажет он вам: вот ваше – и будет ваше. Скажет: нет вам ничего – и ничего не будет у вас!

Все были поражены этим. Отец тут же скончался. По кончине отца, старший брат отдал братьям каждому, что следовало из наследства. Получив свою часть, Авив все роздал бедным, не оставив себе ничего, потом приступил к устройству келлии и, окончив работу, заболел. Кончина быстро приближалась… Один из братьев навестил его. Больной сказал брату:

– Ступай и устрой утешение своей семье – теперь великий день…

А был праздник св. Апостолов.

– Как же мне уйти и оставить тебя одного? – спросил брат.

– Ступай… Придет час мой – я позову тебя, – ответил больной.

В самом деле, когда настал час смерти, Авив привстал и, постучав в окно, дал знать брату.

– Приди сюда!

Брат немедленно пришел, и Авив предал дух свой Господу. И все удивились и прославили Бога.

– Вот какой кончины сподобился он, – кончины, достойной той любви, какою он возлюбил Христа! – говорили все.

203. Рассказ о ювелире.

Вот рассказ одного из отцов: был один ювелир. У него было много драгоценных камней и жемчуга. Однажды он сел с детьми на корабль, чтобы отправиться на чужую сторону и там заниматься своим ремеслом и торговлею. По устроению Божию, на корабле он полюбил одного мальчика, который прислуживал ему, за что и получал помощь от купца питаясь от стола его. Однажды мальчик слышал, как матросы шептались между собою и уговаривались бросить ювелира в море, чтобы овладеть его камнями. Войдя по обычаю к ювелиру для услуг, мальчик не мог скрыть своей скорби.

– Что ты, молодец, сегодня так грустен? – спросил купец.

Мальчик, подавляя скорбь, молчал.

– В самом деле, – скажи-ка мне, что с тобой? – расспрашивал купец.

Тогда мальчик, разразившись плачем, сказал:

– Вот так и так уговорились поступить с тобой…

– И это верно? – спросил купец.

– Да, так они решили между собой…

Тогда купец зовет детей и говорит им:

– Что бы я ни сказал вам, исполняйте немедленно и без всяких рассуждений.

Потом, развернув полотно, говорит им:

– Принесите мне ларцы!

Те принесли. Раскрыв ларцы, начал вынимать и раскладывать камни на полотне. Вынув все, он начал говорить:

– Так вот от чего зависит моя жизнь? И ради этих-то камней я подвергаюсь опасностям и бурям на море и даже должен подвергнуться близкой смерти, не взяв с собой ничего из этого мира!? Бросайте все в море! – крикнул он детям.

Те немедленно, по приказанию его, побросали все в море. Матросы были поражены таким поступком, – и замысел их разрушился.

204. Благочестивая и богобоязненная женщина вразумляет инока.

Рассказ одного из отцов. Один инок был укушен змеею и пришел в город лечиться. Его приняла к себе в дом благочестивая и богобоязненная женщина и стала лечить. Лишь только немного успокоилась боль у инока, диавол стал внушать ему блудные помыслы. Однажды он схватил ее за руку.

– Нет, отец! – сказала женщина. – Побойся Христа! Вспомни о скорби и тяжести раскаяния, которые ты испытаешь в своей келлии, вспомни о воплях и слезах, которые предстоят тебе.

Вот что и многое другое говорила женщина иноку, и брань оставила его. От стыда он не мог взглянуть на женщину и хотел бежать из дому. Но женщина, почувствовав сожаление к иноку, ради Христа, сказала ему:

– Не стыдись и не уходи, отец! Тебе еще надо полечиться. А то – был не помысел чистой души твоей, но козни злобного диавола.

Окончив лечение, она, без всякого соблазна, отпустила его с миром.

205. Благоразумная женщина, избежавшая насилия со стороны инока.

Нам рассказывали об одном брате, который, живя в киновии, был посылаем по разным ее нуждам. В одном селении жил благочестивый мирянин, который радушно принимал инока всякий раз, как тот заходил в селение. Мирянин имел единственную дочь, которая, жив с мужем один или два года, незадолго пред тем овдовела. Приходя и уходя от них, инок впал в плотскую брань… Дочь, женщина разумная, заметив это, стала остерегаться инока и избегала показываться ему на глаза. Однажды отец, по надобности, отправился в ближайший город, оставив дочь одну в доме. Как раз в это время по обычаю зашел к ним инок и, застав ее одну, спросил:

– А где же отец твой?

– Пошел в город.

Инок взволновался от плотской брани и намеревался причинить ей насилие. Но она, не потеряв присутствия духа, сказала ему:

– Не волнуйся, не выходи из себя – отец долго еще не возвратится… Мы здесь одни… Я знаю, что вы, иноки, ничего не делаете без молитвы… Встань, помолись Богу… Что Он положит тебе на сердце, то мы и сделаем… Но инок не мог успокоиться. Страсть обуревала его…

– Ты, в самом деле, никогда не знал женщины? – спросила хозяйка.

– Никогда! – отвечал инок. – И мне хочется узнать, что это такое…

– Потому-то ты так и взволновался, что не знаком еще с смрадом нечистых женщин… И, желая укротить страсть его, она старается внушить ему отвращение к себе.

– Я в периоде месячного очищения, и никто не может приблизиться ко мне без того, чтобы не обонять смрада…

Такие и другие подобные речи подействовали на инока. А придя в себя, он залился слезами… Увидав, что инок успокоился, женщина говорит ему:

– Вот видишь: если бы, послушавшись, я отдалась тебе, мы теперь сидели бы уже врознь, совершив грех. Какими глазами посмотрел бы ты на моего отца? Как, вернувшись в монастырь, ты мог бы слушать лик святых, воспевающих Богу? Прошу тебя – отрезвись и не стремись к тому, что может из-за минутного наслаждения погубить все твои подвиги и лишить вечных благ.

Выслушав эти речи, брат возвратился в монастырь, принес покаяние в грехе своем и воздал благодарность Богу за то, что Он чрез благоразумие и целомудрие женщины не допустил его до конечного падения. Об этом происшествии передал тому, кто рассказывал нам, сам подвергавшийся брани инок.

206. Как знатная женщина научилась кротости.

Один из отцов рассказывал нам о некоей знатной особе, из сенаторского рода. Она отправилась на поклонение св. местам. Прибыв в Кесарию, она предпочла здесь остаться и проводить жизнь в уединении.

– Дай мне девицу, – стала просить она епископа, – чтобы она воспитывала меня для иноческой жизни и научила страху Божию.

Избрав одну смиренную девицу, епископ приставил к ней. Спустя немного времени, при встрече, епископ спросил:

– Ну, что – девица, приставленная к тебе?

– Она прекрасного поведения, – отвечала знатная женщина, – только совершенно бесполезна для души моей, потому что представляет мне действовать по произволу. Она очень скромна, а мне нужно, чтобы бранили меня и не позволяли мне исполнять мои прихоти.

Тогда епископ, избрав другую, крутого нрава, приставил к ней. Та то и дело говорила ей: «Дура богатая», – или бранила ее другими подобными словами. Вскоре епископ опять спрашивал:

– Какова девица?

– Вот эта воистину приносит пользу душе моей. Таким-то образом она стяжала великую кротость.

207. Девица, окрещенная ангелами.

Авва Феона и авва Феодор рассказали нам: при патриархе Павле в Александрии осталась сиротою после смерти родителей, очень богатых людей, одна девица. Она была не крещена. Однажды вышла в сад, оставленный ей родителями. При домах знатных даже среди города есть сады. В глубине сада она увидала неизвестного человека, собравшегося удавиться. Быстро подбежав к нему, она спросила:

– Что ты делаешь, добрый человек?

– А тебе какое дело? Уйди! Я в большом горе…

– Скажи мне всю правду. Я, может быть, помогу тебе.

– Я много должен. Мои заимодавцы сильно теснят меня, и я предпочел скорее умереть, чем вести такую горькую жизнь.

– Прошу тебя, вот возьми все, что у меня есть, и отдай… только не губи себя.

Тот согласился на это и уплатил долги. Между тем девица оказалась в стесненном положении. И не мудрено: осталась без родителей, позаботиться о ней было некому. Придя в крайнюю бедность, она начала распутную жизнь. А те, которые знавали ее родителей, говорили: «Кто знает суды Божии, как и для чего попускается душе падать!» Молодой организм не вынес такой жизни: она заболела и – опомнилась. В сокрушении духа она просила соседей: «Ради Господа, сжальтесь над душой моей и поговорите с папою, чтобы мне стать христианкой». Но все отвернулись от нее с презрением.

«Кто пожелает быть восприемником такой распутной женщины?» – говорили о ней. И была она в большой скорби. Когда она совсем пала духом при таких обстоятельствах, явился ей ангел Господень в виде того человека, которому некогда оказала она милость.

– Что с тобою? – спросил ее ангел.

– Я желаю сделаться христианкой и, увы, никто не хочет сказать обо мне.

– В правду ли ты желаешь?

– Да, и прошу и тебя об этом.

– Не падай духом! Я приведу кого-нибудь, и тебя примут в лоно Церкви.

Ангел приводит еще двух ангелов, и они относят ее в церковь. Потом, приняв вид известных сановников при особе наместника, приглашают клириков, на обязанности которых было крестить новообращенных. Клирики спрашивают сановников:

– Ручается ли ваша любовь за нее?

– Да! – отвечают они.

Клирики совершили все, что следует по чину над готовящимися ко крещению, и окрестили ее во имя Отца и Сына и Св. Духа. Потом облекли ее в одежды новокрещенных. Ангелы перенесли ее в дом, куда она вернулась в белых одеждах. И положив ее, стали невидимы. Соседи, увидав ее в белых одеждах, спрашивали:

– Кто окрестил тебя?

– Кто-то пришел, – отвечала она, – отнесли меня в Церковь, сказали клирикам, и они окрестили меня.

Да кто же именно? Какие клирики? Об этом она ничего не могла сказать. Доложили папе. Папа призвал клириков, приставленных к крещению.

– Вы ли окрестили ту женщину? – спросил папа.

Те не отреклись, подтвердили и сказали, что были приглашены для того таким-то и таким-то из сановников при правителе. Епископ посылает за указанными лицами и спрашивает у них: точно ли они поручились за девицу?

– Ничего мы не знаем, – отвечали те. – Не знаем и тех, кто сделал это.

Тогда епископ понял, что это – дело Божие. И пригласив новокрещенную, спросил:

– Скажи мне, дщерь моя, что сделала ты доброго?

– Я блудница и бедная… Что же доброго могла я сделать?

– Так-таки и не знаешь за собою ни одного доброго поступка?

– Нет… вот разве это… однажды я увидала неизвестного мне человека, собиравшегося удавиться. Его сильно теснили заимодавцы. И, отдав ему все мое состояние, я избавила его от беды… И, сказав это, она почила в Господе, получив отпущение своих вольных и невольных прегрешений. Епископ прославил Господа: «Праведен еси, Господи, и правы суды Твои!» (Пс. 118:137).

208. Ответ старца брату, одержимому печалью.

Один брат, одержимый печалью, спросил старца:

– Что мне делать!? Помыслы одолевают меня, внушая мне, что напрасно я отрекся от мира и – все равно – спасения не достигну…

– А ты, знаешь ли, – ответил старец, – хотя бы мы и не могли достигнуть земли обетованной, нам лучше сложить кости в пустыне, чем возвратиться в Египет!?..

209. Наставления св. мужа по поводу слов молитвы Господней: не введи нас во искушение.

Один из святых сказал: «Молясь Господу: «не введи нас во искушение», мы не о том просим, чтобы нам не подвергаться искушению, потому что это невозможно. Нет, – мы молимся о том, чтобы под влиянием искушения нам не возжелать деяния, неугодного Богу. Вот это и значит – не впасть в искушение. Например, святые мученики, испытываемые мучениями и не побежденные ими, не впали в искушение, подобно сражающемуся со зверями, пока он еще не съеден зверьми. Если же будет растерзан, значит – пал среди испытания. Так и при каждой страсти – пока человек не побежден ею».

210. Епископ, одержавший победу смирением.

Рассказ одного из отцов: два епископа, жившие недалеко один от другого, поссорились между собою. Один из них был богат, а другой был весьма смиренный человек. Богатый искал случая повредить другому. Тот узнал об этом и сказал своему клиру:

– Мы победим его благодатию Христа. Он хорошо знал, как ему поступить.

– Кто же может, владыко, устоять против него? – возразил клир.

– Подождите и сами увидите.

Епископ стал выжидать благоприятного случая. И вот, когда его собрат отправлял торжество в честь св. мучеников, он, взяв свой клир, повелел:

– Следуй за мною, и мы одержим победу.

– Что такое он намерен сделать? – рассуждали между собою клирики. Епископ отправляется на праздник. И вот когда другой шел, совершая всенародное молебствие, он, лишь только шествие приблизилось, бросается к ногам собрата, вместе со всем своим клиром, со словами:

– Прости нас, владыко! Мы – рабы твои…

Тот, пораженный этим поступком, умилившись в душе, по действию благодати Божией, изменившей настроение сердца его, сам объемлет ноги собрата и говорит:

– Ты – мой владыка и отец!

И с того времени установилась между ними великая любовь. И сказал смиренный епископ своему клиру:

– Не говорил ли я вам, что мы победим благодатию Христа? И вы поступайте так же, когда возымеете что-либо друг против друга, и всегда победите.

Вот другое изречение старца: «Смиренный превосходит самого царя славою, потому что царя славят только в лицо, а смиренного и в глаза и за глазами все хвалят и ублажают».

211. О старце, освободившем из темницы брата, унесшего у него имущество.

Один авва рассказывал нам: близ нашей киновии жил старец возвышенной души, а подле него жил еще один брат. Однажды, в отсутствие старца, брат, по внушению диавола, отворив келлию старца, вошел в нее и похитил книги и сосуды. Старец возвратился и, войдя в келлию, заметил пропажу сосудов, и пошел к соседу сказать ему о похищении. И вот его сосуды – среди келлии… Брат не успел еще и спрятать их. Старец не желал ни стыдить, ни обличать брата. Сделав вид, будто он внезапно почувствовал боль в желудке, он тотчас вышел как будто для естественной надобности и пробыл вне келлии достаточно времени для того, чтобы брат мог убрать сосуды. Вернувшись к нему, старец начал с ним разговор о постороннем предмете и брата не обличил. Прошло немного времени. Сосуды старца нашлись. Брата, уличенного в краже, заключили в тюрьму, а старец ничего об этом не знал. Услышав о заключении брата, он точно также не знал и о причине заключения. Вот старец приходит ко мне, рассказывал игумен. Он часто навещал нас.

– Сделай милость, – говорит, – дай мне несколько яиц и пшеничного хлеба.

– Наверное, у тебя сегодня гости? – спрашиваю его.

– Да, – ответил мне.

Взяв припасы, старец отправился в темницу навестить и утешить брата. При его появлении в темнице, брат бросился к ногам его со словами:

– За тебя я, авва, попал сюда. Это я похитил твои сосуды, а книга твоя у такого-то, плащ – у такого-то.

– Да успокоится сердце твое, чадо! Я не затем пришел сюда. Я даже и не знал, что ты – здесь за меня…

– Услышав о твоем заключении, я опечалился и пришел к тебе с утешением. Вот тебе – хлеб и яйца. Сверх того я похлопочу о том, чтобы освободить тебя из темницы.

Оставив брата, старец отправился к начальству, – он был хорошо известен по добродетельной жизни. По приказанию властей, брат был освобожден из-под стражи.

212. О великодушном поступке двух старцев с разбойниками.

Рассказ одного старца: пришел к нам старец высокой добродетели. Мы прочитывали в книге «Рай» изречение св. отцов. А старец всегда любил читать о них. Он, казалось, весь был проникнут ими, и, коренясь в его сердце, они произращали плод добродетели. Читая, мы дошли до рассказа о старце, к которому пришли разбойники.

– Мы пришли забрать все в твоей келлии, – сказали разбойники.

– Что желаете, чада, то и возьмите, – отвечал старец.

Забрав все, разбойники ушли, но не заметили висевшего на стене мешочка. Старец, схватив мешочек, побежал за ними, громко крича:

– Чада, захватите – вот вы не заметили у меня в келлии…

Разбойники, тронутые незлобием старца, возвратили ему все в келлию. Раскаявшись, они говорили друг другу: «Воистину, это – человек Божий!» Когда мы прочли об этом, старец сказал нам:

– Знаешь ли, авва? Этот рассказ принес мне много пользы.

– Каким образом, отче? – говорю я.

– Однажды я находился в стране близ Иордана. Прочитал тогда этот рассказ и, подивившись старцу, воззвал: Господи, удостоивший меня этого звания, удостой и следовать по стопам этого мужа. И вот, когда в душе горело такое желание, спустя два дня врываются ко мне разбойники. Они еще стучались в дверь, но я понял, что это – разбойники, и сказал сам себе: «Благодарение Богу! Настало время показать плод моего желания». Отворив дверь, я принял их с веселым видом, зажег светильник и начал им все показывать.

– Не беспокойтесь! Верен Бог, что не скрою от вас ничего, – говорю им.

– А есть у тебя золото? – спросили они.

– Да. Вот три номисмы.

И я открыл сосуд перед ними. Взявши монеты, они ушли с миром.

– А возвратились ли они, как к тому старцу? – шутливо заметил я.

– Нет! – быстро сказал старец. – Боже сохрани! Я и не желал, чтобы они вернулись…

213. Для чего совершаются знамения и чудеса во св. Церкви.

Один из старцев говорил нам о дивных знамениях. Они бывают и теперь в Церкви Божией по причине народившихся и разрастающихся ересей, в особенности по причине раскола Севера акефала и других гибельных учителей, для ограждения и утверждения в вере более слабых душ, равно как и для обращения самих лжеучителей, если бы захотели. Поэтому святые отцы и с первого времени христианства святые мученики ежедневно до сих пор совершают знамения в кафолической Божией Церкви.

214. Чудо в Соруде.

У подошвы горы, на которой возвышается город кианейцев, есть одно селение Соруда. В этом селении находится купель, источающая воду в день св. Богоявления. От выступающих капель она наполняется в течение трех часов, и после крещения также в течение трех часов вода не вдруг, но понемногу снова убывает.

215. Чудо в Кедребатах.

И в селении Кедребатах, у подошвы возвышенности города Эноанда, также есть купель, которая, хотя и высечена из одного цельного камня, в праздник Пасхи, в светлое Христово Воскресение, вдруг сама собою наполняется и держит воду до дня Пятидесятницы, и в день Пятидесятницы вдруг исчезает. То и другое чудо совершается в области Ликийской. Если кто сомневается в этом, – не велик труд, пройти до Ликии, чтобы удостовериться в истине.

216. Разумный совет: не следует делать неразумных решений, ни тем более исполнять их.

Однажды пришлось мне быть во св.граде. Ко мне пришел один христолюбец и сказал: «У меня с братом произошла небольшая ссора, и он не хочет мириться со мною. Уговори его, пожалуйста». Я с радостью согласился на это и, пригласив брата, стал склонять его к любви и миру. Казалось, мои слова произвели на него впечатление. Вдруг, в конце концов, он сказал мне:

– Не могу я помириться с ним! Я поклялся крестом…

Улыбнувшись, я сказал ему:

– Твоя клятва имеет такое же значение, как если бы ты сказал: «Клянусь честным Крестом Твоим, Христе, что я не стану исполнять Твоих заповедей, но буду творить волю врага Твоего диавола… Мы не только не должны упорствовать в дурных своих решениях, но должны каяться и скорбеть о том, что мы задумываем дурного против себя самих, как говорит богоносный Василий. Если бы Ирод покаялся и не упорствовал в своей клятве, он не совершил бы великого злодеяния, обезглавив Предтечу Христова. В заключение я опять воспользовался изречением св. Василия, которое он заимствовал из Евангелия – о том, как Петр противоречил Господу, когда Он хотел омыть ноги св. Петра…

217. Совет старца иноку об обращении с женщинами.

Старец говорил: «Чадца, соль из воды и, соединяясь с водою, растворяется и исчезает. Так и монах. От жены произойдя, он, приближаясь к женщине, ослабевает и обращается в ничто, т.е., перестает быть монахом».

218. Авва Сергий вразумляет земледельца своею кротостию и терпением.

Авва Сергий, игумен монастыря аввы Константина, рассказывал нам: однажды мы путешествовали с одним св. старцем. Сбившись с пути, мы против желания и не зная, где пройти, попали на засеянное поле и потоптали немного всходов. На поле тогда работал земледелец. Увидав нас, он в гневе осыпал нас бранью.

– Монахи ли вы? Есть ли у вас страх Божий? Если бы вы имели пред очами страх Божий, вы бы так не поступали.

«Ради Господа, никто ничего не говори!» – быстро сказал нам св. старец. Затем, обратившись к крестьянину, ответил:

– Правильно, чадо мое, сказал ты. Если бы мы имели страх Божий, мы не поступали бы так.

Но крестьянин продолжал гневно браниться.

– Правду говоришь ты, чадо! – снова отвечал старец, – если бы мы были истинными монахами, мы не делали бы сего. Но, ради Господа, прости нам, что мы согрешили против тебя.

Тронутый этими словами, крестьянин, приблизившись, бросился к ногам старца.

– Я согрешил! – воскликнул он. – Прости меня! – И ради Господа возьмите меня с собою.

И действительно, присовокупил блаженный Сергий, он последовал за нами и принял иноческий чин.

219. Смирение побеждает вражду.

Вот о каком происшествии рассказал мне старец: однажды я прожил немного времени в лавре аввы Герасима. Там был у меня возлюбленный мною брат. Однажды мы сидели вместе и разговаривали о пользе душевной. Мне пришлось вспомнить слова аввы Пимена: «Каждому надлежит укорять себя во всем».

– Я, отец мой, – сказал брат, – на опыте узнал силу и душевную пользу от этих слов. У меня был искренний друг – диакон лавры. Не знаю, с чего он возымел подозрение в одном поступке с моей стороны, причинившем ему скорбь, и стал мрачно смотреть на меня. Видя угрюмый взор его, я просил его объяснить мне причину.

– Вот что ты сделал! – сказал он мне. Вовсе не зная за собой такого поступка, я принялся уверять его, что не делал ничего подобного.

– Прости меня, но – я не удовлетворен твоими оправданиями, – сказал брат.

Удалившись к себе в келлию, я начал испытывать свое сердце – не сделано ли в самом деле мною чего-либо подобного – и не нашел ничего. Однажды видя, как он держал св. чашу для преподания св. Причащения, я с клятвою стал уверять его, что я не виновен в том, что он приписывает мне. Но он и тут не убедился моими словами. Обращаясь снова к себе самому, я стал припоминать изречения св. отцов и, доверившись им, обратился к своим мыслям. Диакон искренно любит меня, говорил я сам себе, и, побуждаемый любовью, прямодушно говорит мне о том, что у него на сердце, чтобы я трезвился, бодрствовал над собою и не совершил бы чего-либо подобного. Положим, бедная душа моя, ты и не совершила этого. Но – не, совершено ли тобою множество других злых дел и все ли они тебе известны? Где – то, что ты творила вчера или третьего дня, или десять дней тому назад? Помнишь ли ты об этом? Так – не совершила ли ты и того, что тебе приписывают, а потом позабыла, как и первое? И, размышляя, таким образом, я так расположил свое сердце, как бы и в самом деле я сделал это, но позабыл, как и другие свои дела. И стал я благодарить Бога и диакона, что чрез него Бог дал мне познать грех мой, и я мог раскаяться в нем. После таких размышлений я встал и пошел к диакону просить у него прощения и благодарить за то, что он помог мне познать грех. Но лишь только я постучался к нему в дверь, он, отворив, бросается мне в ноги со словами:

– Прости меня, что диавол, издеваясь надо мною, внушил мне подозрение на тебя! Воистину Сам Бог вразумил меня, что ты невинен.

И начал он говорить, что не дозволит мне принести ему извинение.

– В этом нет никакой надобности. Получив отсюда великое назидание, я прославил Отца и Сына и Св. Духа. Тому держава и великолепие во веки веков! Аминь