Святитель Димитрій, митрополит Ростовський

Місяця вересня на 21-й день – знайдення мощей / жовтня на 28-й день – день пам’яті

Святитель Димитрій, у світі Данило Туптало, народився у грудні 1651 р. у містечку Макар’єво, за 40 верст від Києва. Батько його, козачий сотник Сава Григорович, помер ктитором Кирилового монастиря;але в молодості він мало бував удома, займаючись військовою службою, а вихованням та початковою освітою сина займалася мати, Марія Михайлівна. Про неї святитель завжди згадував із ніжністю. У їхньому домі панував добрий християнський порядок. Померла Марія Михайлівна в глибокій старості, у Велику П’ятницю, о третій годині пополудні, тобто, за давнім обчисленням, о 9-й годині, коли Господь віддав душу Свою в руки Отця Небесного. В одинадцять років Данило вступив до Київського Братського училища при Богоявленському монастирі, заснованому 1615 р. (згодом — Духовна Академія).

Ректором його тоді був видатний проповідник та богослов Іоаннік Голятовський, який багато писав на захист Православ’я. Під його керівництвом виробився у майбутнього святителя чудовий дар слова.

Відразу ж виявились його розумові здібності, а також схильність до подвижницького та споглядального життя: у ньому бачили майбутнього ченця. Це були роки війни, Київ неодноразово переходив то в російські, то в польські руки, і в 1665 р. поляки зруйнували училище. Навчання Данила було перервано, і на сімнадцятому році життя він з дозволу батьків вступив до Свято-Кирилівського монастиря, де 9 липня 1668 р. був пострижений у чернецтво з ім’ям Димитрій, а через рік зведений у сан ієродиякона. Проходячи звичайні монастирські послухи, він водночас займався духовно-літературними працями, продовжуючи свою освіту.

23 травня 1675 р., в день Зіслання Святого Духа, він був посвячений у сан ієромонаха. Тоді розпочалася проповідницька діяльність майбутнього святителя. Спочатку він був проповідником при архієпископі Лазарі (Барановичі), якого він називав “великим стовпом церковним”, а потім – служив у Вільні та Слуцьку. Після повернення в Україну йому довелося бути ігуменом у різних монастирях, бо багато обителів просили про призначення його до них настоятелем. Двічі складав він з себе посаду, але люди, які високо цінували його духовну налаштованість та моральні якості, зокрема і святитель Феодосій Чернігівський, змушували його знову приймати її на себе.

1684 р., з благословення Митрополита Київського Варлаама (Ясинського), св. Димитрій взявся за головну працю свого життя – складання Четій-Міней, або Житій Святих. Протягом 25 років і сам спостерігав за друкуванням складених ним життєписів. 10 серпня 1685 р. з’явилася йому уві сні великомучениця Варвара, яку він особливо шанував. Він просив її благати Господа про гріхи його, але свята сказала: “Не знаю, чи благаю, ти молишся по-римськи”. Але, бачачи його збентеження, додала з усмішкою: “Не бійся!” — і промовила втішні слова, які він, прокинувшись, не міг згадати. Він пояснив її закид своїм звичаєм молитися рідко й мало, як католики, а чи не завжди, як православні.

10 листопада 1685 р. явився йому св. мученик Орест, пам’ять якого відбувається цього дня і життя якого він щойно написав, і сказав: “Я більше зазнав Христа мук, ніж ти написав!” І, показавши йому на лівому боці велику рану, сказав: Це мені залізом пропалено! Потім, відкривши праву руку, показав перерізані жили проти правого ліктя і сказав: Це мені перерізано! Таку ж рану показав і на лівій руці, сказавши: “І це мені перерізано!” Потім, нахилившись, відкрив ноги і, показавши рани на згині колін, сказав: Це мені косою перетнуто! — і, випроставшись, додав: — Чи бачиш? Більше я за Христа зазнав, ніж ти написав! Св. Димитрій подумав, чи не з «п’яточисельних» це св. Орест, але на думку його св. мученик сказав: “Не той я Орест, що від п’ятих, але той, його ж ти нині життя написав”. За ним стояла якась людина важливого вигляду, св. Димитрію теж мучеником, але він нічого не говорив. Благовіст до ранку перервав його бачення. Записав він його через три роки, але він був такий жвавий, ніби він його щойно бачив.

Близько 1689 св. Димитрій був у Москві у церковних справах і мав розмову з молодим царем Петром, який жив на той час у Трійці-Сергієвій Лаврі, а також з Патріархом Іоакимом. На 1701 р. у Москві він стає митрополитом Сибірським і Тобольським. Не до душі йому це призначення. У нього було погане здоров’я, та й продовжувати свою улюблену справу він міг лише там, де зосереджувалося просвітництво, а не в далекому Сибіру. Від хвилювання він навіть захворів. Государ заспокоїв його та пообіцяв, що він отримає найближчу єпархію, а вже 1702 р. його призначають митрополитом Ростовським. По приїзді туди йому було одкровення, що він закінчить свої дні; місце свого упокою він вибрав у Яковлівському монастирі: “Се спокій мій, де вселюся на віки століття”. У 1705 р. святитель закінчив роботу над Четьї-Мінеями.

Багато трудився святитель над улаштуванням духовного життя своєї пастви. Вдачі її стояли вкрай низько. Навіть діти священиків майже ніколи не причащалися. У своїх окружних посланнях святитель повчає ієреїв, як гідно здійснювати своє служіння. При своєму будинку він відкрив училище для підготовки пастирів із дітей духовенства і сам стежив за їхньою освітою та вихованням. Проповіді святителя відрізняються простотою та жвавістю. Лагідний і м’який в управлінні, він своїм життєвим прикладом навчав оточуючих молитві, посту, милостині,

Харчувався він лише настільки, щоби підтримати свої життєві сили. На першому тижні Великого посту він приймав їжу один раз в день, а на Страсній – тільки у Великий Четвер. Глибоко усвідомлюючи свої недоліки, він до всіх виявляв однакову любов. Він був співчутливий до всіх нещасних. До своїх підлеглих ставився сердечно та дбайливо. Про його щедрість і необтяження говорити не доводиться: він суворо дотримувався чернечих обітниць. Його глибоко шанувала вся православна Русь, починаючи з царської сім’ї.

За кілька днів до його смерті в Ростов мали принести Толзьку ікону Божої Матері, і тому чекали на царицю Парасковію Феодорівну. Святитель сказав пророчо: “Це прийдуть у Ростов дві Цариці: Цариця небесна та земна, тільки я їх уже бачити не сподоблюсь”. За три дні до смерті йому стало гірше.

26 жовтня, у день свого Ангела, він служив Літургію, але повчання вже не міг говорити. На другий день все ж таки відвідав черницю Варсонофію (годувальницю царевича Олексія Петровича). Назад йшов насилу. Потім послав за співачами і слухав, гріючись біля печі, як вони співали складені ним піснеспіви. Коли вони пішли, він утримав одного з них, Саву Яковлєва, який переписував його твори, і почав розповідати йому про своє дитинство, своє життя, про те, як він молився Богу, і закінчив словами: “І ви так само молитеся, діти! ” Відпускаючи співака, він благословив його і мало не до землі вклонився йому. Співочий здригнувся і сказав: “Чи мені, владико, останньому рабові, ти так кланяєшся?” Святитель лагідно відповідав: “Дякую тобі, чадо!” Співочий пішов у сльозах. Тоді святитель замкнувся і наодинці віддався полум’яній молитві. Так уранці його й знайшли — померлим на колінах. Молитва, така улюблена ним за життя, супроводжувала його до смерті. Це було 28 жовтня 1709 р. Святителю Димитрію було тоді 58 років.

Незважаючи на бажання Святителя, висловлене в заповіті, духівництво й жителі Ростова просили поховати святого в соборному храмі міста, поруч із попередником святителя Димитрія, святителем Іоасафом. Але, дотримуючись заповіту свого покійного друга, Митрополит Стефан настояв на похованні тіла святителя Димитрія в зазначеному місці. Однак до прибуття митрополита місце поховання приготовлене не було, хоча від дня кончини пройшло біля місяця. У зв’язку з невідкладним від’їздом митрополита Стефана з Ростова у викопаній могилі був зроблений нашвидку заготовлений дерев’яний зруб, у якому і було поховане тіло святителя. Це обставина, передбачена Промислом Божим, привела до швидкого знаходження мощів.

У 1752 році під час ремонту в соборній церкві монастиря, коли лагодили підлогу, було виявлено нетлінне тіло святителя Димитрія. Місце поховання виявилося сирим, дубова труна зотліла, але тіло святителя, а також омофор, сакос, митра й шовкові чіткі збереглися нетлінними. Після обрітення святих мощей біля них почали відбуватися зцілення. Звістка про це поширилася по всій Росії. Й у 1757 році святитель Димитрій був офіційно прилічений до лику святих. З тих пір багато віруючих приходить до Ростова зі всього православного світу, щоб поклонитися мощам великого Святителя.

Одразу ж після цього на Батьківщині святителя – в Україні – почалося створення храмів на честь святого Димитрія. Зокрема, протягом другої половини XVIII століття в одному Києві було освячено три престоли на честь Ростовського святителя: у Свято-Троїцькому храмі Китаївської пустині, у дерев’яному храмі в Кирилівському монастирі (ця обитель пам’ятає не лише постриг та настоятельство святого Димитрія – тут поховано і його батьків), в теплій церкві біля храму свв. Костянтина і Олени на Подолі.

Православна Україна пам’ятає й шанує також і інші свої «адреси святого Димитрія»: містечко Макарів Київської області, де він народився, храми Чернігова, де служив та проповідував подвижник (Єлецький та Свято-Троїцько-Іллінський монастирі, Спаський та Борисоглібський собори), Густинський монастир (де відбулося рукопокладення ченця Димитрія у священний сан), Крупицький Батуринський монастир, Києво-Печерську Лавру (де подвижник мешкав у час, коли починав «Великі Четьї Мінеї» і де у монастирській типографії вперше було опубліковано цю працю – ще за земного життя автора).

Тропарі, кондаки, молитви та величання