До читача

Ця книжка склалася з багатьох джерел у міру вживання в молитовний лад Церкви, в досвід духівництва і пастирського піклування.

Безпосереднім матеріалом для цієї збірки стали бесіди архімандрита Іоанна (Крестьянкіна), які проводилися в сімдесяті роки в Псково-Печерському монастирі на першій седмиці Великого посту, після читання покаянного канону Андрія Критського. Багатьом запам’яталися ті вечори трепетного покаянного предстояння перед живим і близьким Богом і власною совістю, запам’яталося викривальне і лікувальне слово пастирського повчання.

Бесіди були записані. Звичайно, що під час переписування і передруку в них з’явилося чимало погрішностей. Видаючи бесіди на прохання паломників і парафіян, ми прагнули не тільки усунути похибки, а й найбільшою мірою зберегти розмовну інтонацію.

“Покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне!”

Публікуючи ці бесіди, ми сподіваємося, що вони допоможуть хоча б деяким почути і виконати цей Божий заклик.

Ми зібралися тут, щоб принести Господу чергове покаяння. Хотілося б передувати сповіді кількома словами. Кожен із нас у міру сил і можливостей намагається в повсякденному житті дотримуватися чистоти в оселі й охайності в одязі. А є деякі особливо охайні люди, які ревно підтримують чистоту і порядок. І як стурбована така людина, якщо з якихось обставин ці порядок і чистота порушуються.

Так само і людина, яка звикла стежити за чистотою свого серця і охайністю своєї душі, не може жити без покаяння. Така людина чекає і жадає чергової сповіді, як виснажена земля чекає цілющої вологи. За словами псалмоспівця Давида, “душа моя жадала Тебе, мов суха земля” (Пс. 142:6). Уявіть собі на хвилину людину, яка не змивала з себе тілесного бруду все життя! Ось і душа вимагає обмивання, і що було б, якби не було б Таїнства Покаяння, цього цілющого й очисного “другого Хрещення”!

Усі, напевно, бачили не раз, а може, з дитинства пам’ятають, що буває, коли взимку потеплішає і діти катають снігові кулі. Візьмуть крихітну, розміром як кулак, кульку і покотять з гірки: в одну мить ця кулька перетворюється на величезну, нестримну, грудку мокрого брудного снігу! Те саме відбувається і з гріховним станом нашої душі. Послідкуйте за собою! Ви найщирішим чином зі сльозами покаялися, причастилися Святих Христових Тайн – який мир і спокій на серці! Але ось, ідучи з храму, ви когось зустріли і в розмові необережно кинули маленьку грудочку осуду в своє серце… Все! Лавина рушила з місця! Подивіться тепер, з якою блискавичною швидкістю намотуватиметься гріховна грудка…

У нас існує ще домашнє покаяння: ввечері на молитві згадати, чим згрішив проти Господа за день, і покаятися. А досвідчені духівники-наставники взагалі радять не відкладати покаяння, а як покривив совістю, згрішив, одразу ж дорікнути собі і просити в Господа прощення. І Господь пробачить, бо “серцем скрушеним і смиренним Бог не знехтує” (Пс. 50:19).

Однак тяжкість цієї грудки гріховної, яку ми встигаємо накатати в душі, буде тиснути доти, доки над головою грішника, що щиро покаявся, під час Таїнства Сповіді не буде прочитана священиком, що має за благодаттю священства владу прощати гріхи, розрішительна молитва.

Це відчуваємо і переживаємо ми, грішні люди. А ось що наочно бачили люди святі. До останнього оптинського старця Нектарія перед його смертю приїхала духовна дочка. Коли вона підійшла до нього, старець благословив її і сказав: “Тобі треба сповідатися, над тобою хмара бісів!” Ось кого приваблює до нас душевний бруд!

І ще хочеться сказати: після закінчення Таїнства Сповіді перед прочитанням розрішительної молитви, священик читає молитву за тих, хто приніс покаяння. Зверніть увагу на слова цієї молитви: “…примири і з’єднай його [тобто того, хто кається] Святій Твоїй Церкві, у Христі Іісусі Господі нашому…” Як це примирити з Церквою? Ми ж ходимо до храму, молимося, співаємо акафісти й молебні, виконуємо кліросний послух (це хто бере участь у звершенні богослужіння). Виявляється, гріхами своїми ми давно вже відлучені від Бога, від благодатного внутрішнього спілкування з Церквою. Перерізали духовний зв’язок, пуповину, через яку наші душі й дух живляться благодаттю Духа Святого. Ось і молиться священик, який звершує Таїнство Сповіді, про приєднання нас, які відторгнули самих себе гріховним життям від Церкви.

Взагалі-то ми повинні з’явитися на сповідь, уже обміркувавши свої вчинки, уже оплакавши перед Господом своє гріховне життя. Повинні кожен принести особисте своє покаяння перед Хрестом і Євангелієм.

Перш ніж почати каятися, ми повинні всім усе пробачити! Пробачити без зволікання, зараз же! Пробачити по-справжньому, а не так: “Я тебе простив, тільки бачити тебе не можу і говорити з тобою не хочу!” Треба негайно так усім і все пробачити, наче не було жодних образ, прикрощів і неприязні! Тільки тоді ми можемо сподіватися отримати прощення від Господа.

Допоможи нам, Господи, в цю хвилину всім усе пробачити!

Одного разу під час земного життя Іісуса Христа підійшов до нього якийсь законник і запитав: “Учителю, що мені робити, щоб наслідувати життя вічне?” І отримав відповідь: “возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм… і ближнього твого, як самого себе” (Лк. 10:25-27). Ось наші головні заповіді – це любов до Бога і ближнього свого.

Але оскільки наші обов’язки до Бога і ближнього різноманітні, то й заповіді розділені Богом на десять і подані таким чином, що перші чотири стосуються Бога, а інші шість – ближнього. Ось і розглянемо зараз, чим ми порушили Закон Божий?

Господи, прийми наше посильне покаяння!

Перша заповідь: Я Господь, Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

Які ж обов’язки повинні ми мати у ставленні до Бога за цією заповіддю?

Перший обов’язок. Ми повинні мати істинне пізнання про Бога. А чи маємо ми це істинне пізнання про Бога? Ні, ми не маємо правильного поняття про Бога, про православне вчення нашої віри, про Церкву, членами якої ми є, про прийняття Святого Хрещення.

Господи, прости нас, грішних!

І ми ще виправдовуємося, що нам ніде почерпнути ці правильні поняття про Бога, що нас ніхто не вчив і не вчить цьому, але цим прагненням виправдатися ми посилюємо свою провину, бо це неправда! Ми ведемо занадто неуважне, розсіяне життя і самі не хочемо черпати потрібні пізнання з тих джерел, які є у кожного з нас.

• Спитайте-но свою совість, чи дорожимо ми кожним богослужінням у храмі, чи слухаємо ми ті молитовні слова і піснеспіви, якими молиться Церква? Ось вам школа, ось найпотрібніше, найістинніше богослов’я, ось найпокаянніша молитва, найнатхненніші славослів’я Богу. Чи живимо ми всім цим розум і душу? Ні, Господи, прости нас!
  Ми не любимо приходити до храму до початку богослужіння, протискуємося кудись крізь людей під час служби, товпимося і голосно розмовляємо біля свічкового ящика, переходимо з місця на місце. Самі не чуємо, що читається і співається, й іншим заважаємо, нічого не черпаємо з цього джерела істинного богослов’я.

Господи, прости нас, грішних!

А дехто ще вважає себе надто начитаним і всезнаючим, такі ще з роздратуванням і засудженням слухають: “Що, мовляв, він завів знову про одне й те саме”, зовсім забуваючи про те, що священик, який стоїть на амвоні, стоїть ніби на камені, відваленому від дверей гробу Господнього, і не може бути без користі слово благовістя зі святого місця. Навіть найубогіше слово з амвона завжди вчить істин Православ’я.

Господи, прости нас, відкидаючих слова Твої!

• Ми не читаємо душеспасительних книг, відмовляючись, що їх зараз немає, і знову це зла відмовка! А Книгу всіх книг, Святе Євангеліє, ми читаємо? Євангеліє є майже в кожного з нас, а якщо немає досі, то це через найбільше недбальство. Чи повчаємося ми з цієї Книги Життя? Свята Церква поклала на кожен день обов’язкові читання Євангелія та Апостольських послань. Припустімо, це не кожен може простежити і виконати, але хто заважає нам щодня прочитувати хоча б по одному розділу? Чи багато хто з нас, хто кається сьогодні, хоч один раз уважно прочитав Євангеліє, Апостольські діяння і послання?
  Прости нас, Господи!

Ми не тільки вдома не читаємо Євангеліє, а й у храмі не слухаємо! Благоговійна поведінка в храмі обов’язкова завжди, а під час читання Святого Євангелія всі повинні завмерти і з нахиленою головою уважно слухати. А ми добре ще, якщо зовні не штовхаємося в цей момент (а це буває з нами – Господи, прости нас). Добре ще, якщо не передаємо свічки і тим самим не відволікаємо увагу інших (кайтеся Господу, хто винен у цьому – Господи, прости нас). Добре ще, якщо, користуючись нібито “порожнім” часом, не ліземо поправляти свічки або запалювати лампадку (це теж у нас відбувається – Господи, прости нас). Добре ще, якщо не відволікаємо оточуючих порожніми розмовами, і в цьому ми грішні, Господи!

Але якщо ми навіть зовні не порушуємо цього моменту богослужіння, чи багато хто з нас щиросердно може сказати, що з граничною увагою слухає слова Святого Письма? Чи не ковзають слова по поверхні слуху, не досягаючи не тільки серця, а просто розуму, який блукає в цей момент казна-де! Господи, прости нашу неуважність, нашу зухвалість, нашу легковажність і холодність, які ми проявляємо до слухання того читання, яке пропонує нам Церква під час богослужіння. Принісши зараз покаяння Господу, покладемо віднині (для цього не потрібно великого розуму або надзвичайного подвигу), щойно починається читання Євангелія в храмі, припиняти всі сторонні справи, всякий рух, нахилити голову та найуважнішим чином слухати слова Євангелія.

Допоможи нам, Господи!

Але якщо повз вас буде все ж таки протискуватися людина, яка не чула сьогодні проповідь і не знає, як належить поводитися в цей момент, не осмикуйте її злісно. А потім, можливо, запам’ятавши його, після служби з любов’ю і доброзичливістю поясніть, як треба поводитися під час читання Євангелія. Ось це буде по-християнськи!

Ми не читаємо книжок релігійно-морального змісту. Вони, щоправда, не в усіх є і дістати їх важко. Але є серед нас і такі, хто має їх, але стоять вони на полицях, а читати їх самому або ліньки, або ніколи: “Краще посплю побільше”. А хто освіченіший, той охочіше читає газету, аніж серйозне духовне читання, інший же і сам не читає, й іншим не дає: “А раптом не віддадуть, або самому захочеться почитати якраз у цей час”. Ось як жадібність долає!

Тут ще необхідно пам’ятати, що немає нічого нерозумнішого за привласнення чужих книг духовного змісту! Яку користь для душі може дати читання вкраденої книги? Якщо хто грішний і має такі книжки, негайно, за першої ж нагоди поверніть їх тим, кому вони належать!

Господи, пробач нам наше нерозуміння і нечесність!

• Зрештою, повчатися в пізнанні про Бога можна і в бесідах з людьми начитаними і благочестивими. А що робимо ми? Ми дуже любимо поговорити, нас так і тягне піти до сусідки, друзів і знайомих, але тільки не для розмов про Бога, про душу і спасіння. Соромно і страшно зізнатися, що ми, християни, часто збираємося, щоб засудити ближніх, вдатися до картярської гри, або влаштовуємо ще й пияцтво. Пішов у гості порожній, а повернувся ще більш розорений.
  Господи, прости нас, грішних!

І це часто трапляється з нами після сповіді, в день причащання Святих Христових Тайн.

Другий обов’язок, який приписується нам першою заповіддю Закону Божого: мати істинну віру в Бога, надію на Нього і любов до Нього.

• Найстрашніший гріх проти цього обов’язку кожної людини є безбожництво, тобто той самий стан, у якому перебуває зараз велика кількість наших співвітчизників, наших рідних, близьких і знайомих. Про те, як це сумно, особливо батькам, чиї діти безбожники, не треба й говорити! Але чи маємо ми, що прийшли сюди на сповідь, тверду і безсумнівну віру всьому релігійному? Чи віримо ми в безсмертя, що за труною є вічне життя з відплатою за справи земні? Хоч як страшно зізнатися, але живої віри, яка пронизувала б усю нашу свідомість, яка б керувала нашими вчинками, немає і в нас.Господи, пощади нас, які сумніваються у Твоєму бутті, у своєму безсмерті, у прийдешньому Страшному Суді!
• Можливо, серед тих, хто кається, нині є такі, які не вірять в існування небесного воїнства Ангелів і полчищ злих духів. Останнє особливо поширене серед людей “освічених”. Чомусь соромно в наше століття вірити в існування реальних істот – злих духів. А це тільки й потрібно ворогові спасіння нашого! Якщо немає підступного впливу, то навіщо і від чого захищатися Животворящим Хрестом, святою водою, молитвою Іісусовою? Може, хто недостатньо шанує Матір Божу, святих мучеників, угодників Божих? Кайтеся Господу!
  Господи, прости нас, грішних!
• Є ще один вид страшного гріха проти першої заповіді – це віровідступництво. Господи! Як ми близькі до цього стану! А іноді, може, й були справжніми віровідступниками і не через страх мук, як це траплялося інколи в історії християнства, під час гонінь на Церкву, а тільки через страх, найчастіше удаваний, втратити те чи інше земне благополуччя.
  Буває, що ми, віруючі люди, сподіваємося отримати будь-яку допомогу від Господа, припустімо, отримати кращу квартиру, кращу роботу і просимо всіх молитися, а самі ховаємо в цей час ікони в шафу, боячись, що побачать нашу віру в Бога і відмовлять нам. Ось до якого божевілля ми доходимо.

Пощади нас, Господи!

Через малодушність свою, йдучи на прийом до лікаря, знімаємо хрест, боячись, що лікар лікувати не буде або лікарняний лист не дасть!

Господи, прости наше відступництво і малодушність!

А якщо на роботі раптом заходить розмова про віру в Бога, то нещасна малодушна людина готова в повітрі розчинитися. Тільки б навіть за виразом її обличчя ніхто не здогадався, що вона християнин, – і слова зречення від Христа вже висять на кінчику її язика… Кайтеся Господу ті, хто в намальованому образі малодушного християнина впізнає себе!

Господи, помилуй мене, грішного!

Соромно зізнатися, навіть вимовляти вголос. Не тільки молоді, а й старі люди, які вже звільнилися від громадських обов’язків, які вже заслужили і відпочинок, і пенсію, теж бояться відкрито повісити ікони в будинку!

Господи, прости нас, грішних!

Через страх показати свою релігійність ми тепер часто чинимо гріх духовного вбивства своїх рідних, які помирають, тим, що, соромлячись сусідів, не запрошуємо священика зі Святими Дарами наставити вмираючого. І горе нам, якщо з нашої вини хто-небудь із наших близьких пішов у вічність без покаяння і причащання Святих Христових Тайн.

Господи! Прости нам ці гріхи і не посоромся нас перед Ангелами Твоїми в день Страшного Суду за наше зречення від Тебе тут, на землі.

• Істинної живої віри мало в нас, але зате ми гранично вражені забобонами. Забобони, “суєя”, порожня, помилкова віра. І чим тільки не замінюємо ми істинної віри в благий Промисел Божий! Віримо в якісь “щасливі” і “нещасні” дні, у “важкі” і “легкі” дні. Боїмося почати навіть добру справу у “важкий” день, анітрохи не замислюючись, що до іншого дня ми можемо й не дожити. Віримо всяким снам, тлумачачи їх, ворожимо за ними, спокусившись сновидіннями, ще якісь “пророчі” сни починаємо бачити і доходимо через це до затьмарення розуму і хвороби… Кайтеся Господу!
  Господи, прости нас, грішних!

Бійтеся вірити снам, щоб не впасти в оману – страшне духовне захворювання!

І до храму ми приносимо ці забобони і тримаємося за них міцніше, ніж за справжнє благочестя. І своїми безглуздими зауваженнями порушуємо молитву оточуючих. Ось передають свічки – хто це надумав, що їх треба передавати через праве плече, а не навпаки? (Навіть мозок засмічувати пам’яттю про це не хочеться.) Треба тільки так передавати свічки, щоб їх не зламати, щоб не штовхати людину, яка занесла руку для хресного знамення, і не пхати їй у цей момент свічки. Або не передавати їх у відповідальні моменти богослужіння, а трохи притримати їх у руці, а потім тихо передати без жодних забобонів.

Ці забобони дісталися нам від далеких предків-язичників. Ось день Святої Трійці. Що в нас коїться на кладовищах, на могилах, де стоять хрести! Це воістину чорний день для наших покійних! Замість молитви, замість свічок і куріння ладану справляють на могилах цього дня справжні язичницькі тризни. А наші покійні на тому світі горять вогнем скорботи і жалю, як євангельський багатій, який просив Господа сказати братам, ще живим, що на них чекає по смерті. Якщо хто з вас справляв ці тризни і збирав на могилі застілля, підіть на цвинтар і попросіть вибачення у своїх покійних рідних за жахливі страждання, які ви принесли їм своїм непорозумінням, і ніколи більше не робіть цього в святий день свята, коли Церква молиться особливою уклінною молитвою за упокій наших спочилих близьких, не робіть цей день наймучительнішим для них.

А зараз просіть у Господа вибачення за нерозумність свою.

Господи, прости нас, грішних!

Ми віримо всяким прикметам і кажемо, що не вірити не можна, тому що вони справджуються. А ось преподобний Серафим відповідав у такому разі: “А ти не вір – і не будуть виконуватися!”

Господи, прости нас, грішних!

• Багато хто грішить проти першої заповіді Закону Божого, що з усякого випадку виводять якісь ознаки. Грішать тяжко перед Богом ті, які розпускають усілякі чутки: про голод, повінь, а деякі доходять до вказівки точної дати кінця світу. Як можна вгадувати те, про що не знають навіть Ангели, а знає тільки Отець Небесний! Не менше грішимо і ми, якщо слухаємо і віримо цим зухвалим промовам і передбаченням.
  Господи, прости нас, грішних!
• Ще грішать проти першої заповіді чарівники, чаклуни, ворожби й ворожки – всі ці люди, які залишили віру в силу Божу, а вірять таємним силам тварюк, особливо злих духів, і намагаються діяти в союзі з ними на шкоду іншим. Якщо є серед вас такі грішники, треба покаятися особисто, зі сльозами найгіршими перед Господом!
  За участь у чаклунстві Церква забороняє спілкування з нею на 20 років, нарівні з убивцями. А закостенілих і тих, хто не кається, абсолютно відкидає. Не втішайтеся, що тепер кожному можна переступити церковний поріг і підійти до Святої Чаші. Людей, священика обдурити можна, але Бога-то хто і як може обдурити! Ми говорили на початку сповіді, як можна внутрішньо відлучити себе від Церкви, тоді зовні хоч і не виходь із храму, а благодать відступить! Ну а найгірший приклад причащання Святих Христових Тайн на осуд – причащання Іуди.

Кайтеся, поки ще є час, поки ще не спіткала вас смерть, і ви остаточно не потрапили в товариство злих демонів, до чиєї допомоги і співдружності вдавалися досі. Як це страшно! Подумати тільки: християнин, який відрікся під час Таїнства Хрещення від сатани і всіх його справ, звертається до спілкування з ними. І ще сміє безстрашно з’єднуватися з Христом, приступаючи без каяття безповоротного до Святого Причастя! Не думайте і всі інші, що стоять тут, що ось, мовляв, є грішники, а ми, слава Богу, не чаклуємо! Якщо хтось із вас ворожив або звертався по допомогу до чаклунів, або лікувався, або сам лікував замовляннями когось, може, радив комусь звертатися по допомогу до “бабці”, грішить не менше, ніж самі чаклуни, полишаючи віру в силу Божу й очікуючи допомоги собі від цих людей.

Ви скажете: “Але ж молитви читаються і хресне знамення накладається”. А ось послухайте, що говорить святитель Іоанн Златоуст: “Якщо Святої Трійці ім’я промовляється на цих людей, якщо і святих буде закликати, якщо і знамення хресного накладають, то бігти личить цим людям”. Свята Церква відлучає від Святого Причастя таких людей на п’ять-шість років.

Господи, прости нас, грішних!

Ми маємо такі Таїнства Церкви, як Єлеосвячення (або Соборування), встановлене Церквою для лікування недугів, ми маємо велику святиню – хрещенську воду, ми маємо артос (великодній хліб), зрештою, ми в Таїнстві Причастя з’єднуємося із Самим Богом! І в це ми мало віримо, а ось бігти до “бабки” – це нам здається справжнім і вірним засобом.

Господи, ми зовсім збожеволіли і заплуталися в поняттях, де світло, де темрява, де істина, де брехня!

Господи, прости нас, грішних!

• Господи, ми настільки збожеволіли, що ворожимо на Святому Євангелії, Біблії, замість того щоб повчитися в них істин віри. Ми ворожимо на картах, а може, хтось із вас ще й спіритизмом захоплюється, крутить блюдця, викликає якихось духів (ясно, що не святих) і випитує їх про різні долі та події. Кайтеся Господу!
  Господи, прости нас, грішних!

Це все невіра в добрий Промисел Божий, це зухвала цікавість, відсутність надії на Бога!

• Багато хто з нас грішить проти першої заповіді Закону Божого тим, що любить когось із людей більше за Бога. Буває, що навіть так і говоримо: “Якщо він чи вона помре, мені й жити нема для чого, мовляв, усе життя в ньому”, – у цій людині, а не в Господі, який віддав за нас життя!
  Господи, прости нас, грішних!

А іноді можна почути й такі слова: “Я тварин більше люблю, ніж людей”. Яке безумство! Сказано, щоправда: “Блаженний, хто і худобу милує”, але віддавати всю свою прихильність тваринам – це гріх. Хто в цьому грішний, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

• До гріхів проти першої заповіді Закону Божого відносяться такі гріхи, як людинодогодливість і людинонадіяння… Чим же так страшні людинодогодливість і лестощі, що в словах Святого Письма говориться: “Убивцею та брехуном гидує Господь” (Пс. 5:7). Та тому, що “своїми промовами ми обманюємо тих, кому лестимо, і своїми похвалами накликаємо прокльони на життя тих, кого хвалимо, і стаємо винуватцями їхнього осуду вічного за ту оману, в яку ми вводимо довірливих людей, які вірять нашим лестощам”, – каже святитель Василій Великий.
  Можливо, хтось із вас догоджає людині настільки, що робить її ніби своїм богом. Зараз навіть мати схиляється перед своїми дітьми, часто на догоду їм нехтуючи обов’язками щодо Бога. Треба в недільний день піти до храму, але приїхали з міста дорослі діти, і мати на догоду п’яному синові чи зятю залишається вдома, хоча жодної не було б шкоди родинним відносинам, якби вона на дві години пішла до церкви.

Звісно, якби це був один день, один винятковий раз, тоді в ім’я любові до них не гріх і лишитися вдома, але ж це повторюється щонеділі, і стоять храми, особливо в сільській місцевості, на парафіях, пусті, і не через те, що навкруги живуть безбожники, а через наше невміння жити по-християнськи! Чи не більшої поваги заслуговувала б мати, якби діти знали, що мама все для них зробить, але в недільний день вона має право на дві-три години піти до церкви.

Господи, прости нас!

Гріх людинонадіяння полягає в тому, що ми дуже часто сподіваємося на себе і на свої сили, на свої молитви, пости, подвиги різні, на свої найчастіше удавано добрі справи, зовсім забуваючи, що лише за сприяння благодаті Божої ми можемо спастися. Або ми сподіваємося на кого-небудь більше, ніж на Бога, і тим самим відсуваємо Бога з життя нашого на задній план, вдаємося до його допомоги, коли все інше вже випробувано. Ми навіть не уявляємо собі, який важкий цей гріх і як він прогнічує Бога!

“Проклята людина, – говорить Господь через пророка Єремію, – що сподівається на людину” (Єр. 17:5). Господи! Прости нас, ми навіть не усвідомлювали, що накликали на себе цим Твоє прокляття! Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Нарешті, наш третій обов’язок, який приписується нам першою заповіддю Закону Божого: шанувати Бога, служити Йому, наприклад, молитвою церковною і домашньою, дбайливістю та старанням виконувати Його заповіді.

Господи! Ми всі грішні перед Тобою і залишенням домашніх правил, і недбалістю, і неуважним ставленням до життя свого. Подивимося в себе!

Хто з вас, вставши вранці і прочитавши уважно ранкові молитви, ставить за мету весь день догоджати Господу виконанням Його заповідей? Де там, Господи! Ми, якщо й читаємо молитви, то думи наші вже далекі, вже всі занурені в життєві турботи. Мало хто згадає: адже я християнин; ось сьогодні можуть бути ті чи інші обставини, як би мені з Божою допомогою прожити день свято, мирно і безгрішно.

Де такі благочестиві думки?! Нас, не встигнемо ми розплющити очі, все злить, все дратує: нагрубимо матері, яка встала мало не на годину раніше за нас, щоб допомогти нам піти на роботу, ходимо квартирою, як звір у клітці, на сусідів не дивимося, вітаємося крізь зуби, грюкаємо дверима, накричимо на дітей, які, можливо, і вередують, адже їх розбудили й тягнуть ледве світаючи до садочка, чи виштовхують до школи.

Потім, якщо живемо у великому місті, потрапляємо в переповнений людьми транспорт і зовсім втрачаємо людську подобу! Тут уже ми гранично дратуємося, штовхаємося, лаємося, таких наговоримо один одному гидот, наче навкруги смертельні вороги наші. Анітрохи не хочемо потерпіти незручностей і неприємностей! Ось як, Господи, ми починаємо майже кожен день наш.

Господи, прости нас, грішних!

Друга заповідь: Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.

Слава Богу, між нами, християнами, це справа небачена, і виходить, що ми ніби й не грішимо проти другої заповіді Закону Божого.

Чи так це насправді? Хіба наші пристрасті – не ті самі ідоли, яким ми поклоняємося все життя?!

Ось послухайте, що говорить Апостол Павел: “їхній бог – черево” (Флп. 3:19).

Чи не до нас відносяться апостольські слова? До нас, Господи! Бо ми служимо череву своєму і взагалі тілу, більше, ніж Богові. Ми надзвичайно багато часу і сил витрачаємо на піклування про їжу, але не про хліб насущний, а про те, чим би потішити своє черево, чим би втішити своє тіло. Годинами простоюємо в черзі за якимось ласощами, за якимось особливим одягом або взуттям, а потім скаржимося, що бракує часу й сил на молитву та на читання Євангелія.

Господи, прости нас, грішних!

Чи багато хто з тих, хто кається, нині можуть сказати, що вони з радістю зустрічають піст? А можливо, деякі й зовсім не дотримуються постів, не маючи волі навіть на короткий термін приборкати своє черево? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Другий страшний ідол, до ніг якого покладено стільки людських душ, біля підніжжя якого загинуло стільки талантів і здібностей, через якого пролито й ллються потоки гірких сліз матерів, батьків, братів, дружин і дітей – це пияцтво. Не будемо говорити тут про ті незліченні біди, які виникають від пияцтва. Можливо, багато хто з тих, хто стоїть тут, і не впиваються вином або горілкою, але чи не траплялося вам у гостях на святі або взагалі де-небудь випити вина понад міру?

Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І ще страшніше – чи не споювали ви когось? Чи не приносили комусь потайки від родичів або від начальства вина чи горілки? Чи не давали ви грошей у борг потайки від сім’ї п’яниці? Ви скажете, що зараз усі послуги купуються за “маленьку” або за “півлітри”. Але у вас, християн, які знають, яке зло приносять у сім’ю ці “півлітрівки” і “маленькі”, невже ніколи совість не підказувала, що ми даємо замість плати за послуги отруту своєму ближньому?

Господи, прости нас, грішних!

Ми майже поголовно винні у споюванні ближнього!

Ми поставили йому півлітра, а людина вип’є і, збожеволівши, хулитиме Бога, поб’є дружину, скалічить побоями дітей, уб’є людину – і ми розділимо її гріх, як співучасники злочину.

Третій ідол, якому ми служимо, – це пристрасть користолюбства, тобто жадібність до багатства, ненаситне бажання мати всього якомога більше.

Господи! Ми всі хворіємо на цю недугу. Серце наше збуджене і тривожиться жагою придбання, і не тільки речей необхідних.

Меблі ще б і послужили, а ми женемося за модним гарнітуром або шафою, або диваном. Цілком достатньо одягу, але ми запасаємо про запас, забиваємо шафи, скрині й валізи зайвими речами, забуваємо пораду: другу сорочку віддати ближньому незаможному.

Господи, прости нас, грішних!

Може, хтось із вас, хто кається нині, збирає гроші заради грошей або, не довіряючи Промислу Божому, збирає гроші на “чорний день”? Кайтеся Господу! І поспішайте вжити цього злого ідола, ці злі накопичення на добрі справи. Бо цей злий ідол любостяжання розкрадає молитву – згадайте, скільки разів у храмі, навіть коли Церква під час Божественної Літургії закликає відкласти всяке життєве піклування, ми всі будуємо в думках різні суєтні плани до досягнення життєвих цілей.

Прости нас, Господи!

Користь прикувала наше серце до землі. Ми захаращуємо наші оселі всілякими непотрібними речами, трясемося над кожною ганчіркою, немає можливості навіть перерахувати весь список пристрастей до тих чи інших речей! Тут і одяг, і меблі, і посуд, і взуття, і книжки, і квіти, і запаси харчів (потім усе гниє, поїдається міллю, черв’яками, пліснявіє і робиться вже нікому не потрібним).

Ця пристрасть проявляється навіть щодо таких речей, як просфори, антидор, артос, свята вода: ми чомусь накопичуємо їх як сувеніри, замість того щоб із благоговінням і молитвою спожити їх. Потім у них заводяться жучки та черв’ячки, і ми змушені спалювати їх, а може, дехто й просто викидає святиню. Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І ось, обростаючи цим вантажем речей, ми задихаємося. Подумайте тільки, скільки часу йде на одне витирання пилу, перетрушування всіх цих абсолютно зайвих для християнина речей. Чи вже до молитви тут до Бога Істинного – так занурилися ми в служіння ідолу марнотратства.

Четвертий ідол, якому нітрохи не з меншою ретельністю ми служимо – це гордість.

Горда людина сама себе робить ідолом і шанує понад усе і всіх, саму себе. Майже всі ми думаємо, що вже ми-то, християни, які вірять і часто ходять до храму, ніяк не страждаємо цією згубною пристрастю.

Багато хто з нас вважає себе найсмиреннішими людьми. Давайте перевіримо себе зараз ось, стоячи перед Хрестом і Євангелієм. Гордість пізнається від справи, як дерево від плодів. Хіба не бажає кожен із нас честі, слави і похвали? Багато хто з вас, напевно, думають зараз: “Ні, ми не шукаємо ні честі, ні слави, ні похвали…” А чому ж тоді ви найменшого докору, зауваження не можете стерпіти, щоб не образитися, не гніватися?! Та тому, що кожен вважає в душі, що він – щось, і “щось важливе”, як образно сказав святитель Феофан Затворник. Які вже смиренні ми на словах! Ми нічого не знаємо, ми нічого не вміємо, ми і духовно-то жебраки, і молитися не вміємо тощо. А якщо хтось, навіть із добрим наміром, для користі справи, скаже про твою нездатність або незнання, та якщо ще й усунуть через непридатність до якоїсь роботи, тоді все наше хибне смирення миттєво випаровується з душі, і ми починаємо ображатися, нарікати, обурюватися, сваритися: “Чим я гірший за інших? Мене не розуміють, мене марно принижують, я цього не заслужила!” Ось наша гординя і заговорила!

Господи, прости нас, грішних!

Ми любимо вчити, вказувати, любимо втручатися в чужі справи, через гордість свою уявляючи себе набагато розумнішими й розсудливішими за інших. А деякі навіть без сорому хвалять себе: “Я і те зробив, і інше, я краще за інших зробив”.

Господи, прости нас, грішних!

Через гордість свою ми нікому не хочемо підкоритися, навіть тому, кому зобов’язані: не підкоряємося батькам, які виховують нас, не виконуємо наказу начальства, насилу підкоряємося навіть загальному правилу громадянського співжиття. Що нам усі авторитети, ми тільки свою думку вважаємо правильною, завжди хочемо наполягти на своєму. А якщо хтось зачепив нашу гординю якимось словом, де вже тут змовчати, хоча б заради зовнішньої смиренності, – ми говоритимемо доти, доки наше слово не залишиться останнім! Мало того, ми ще й потім не одразу заспокоїмося, а все жалітимемо, що мало наговорили, треба було б ще й те, й інше якомога болючіше сказати кривдникові. Ось наша гординя. Господи!

А вже умовляння і викриття навіть від духовного отця, навіть від найближчих і доброчесних людей болісно переносимо. Цей перелік можна без кінця продовжувати. Ми всі хворі на недугу гордості, робимо себе самоістуканами, забуваючи, що все добре, що може бути в нас, не наше, а Боже. “Не нам слава, а імені Твоєму”, а ми повинні зізнатися, що мислимо інакше: “Мені, моєму “Я” слава!” Страшно це все, бо гордим Бог противиться і тільки смиренним дає благодать.

Господи, прости нас, грішних!

Господи! Ми ще страждаємо марнославством, тобто марною славою. Марнославний сам того не помічаючи, в душі постійно ” трубить перед собою”. Святий Іоанн Ліствичник називає марнославного християнина ідолопоклонником.

Марнославство настільки тонкий і огидний вид духовної гордості, що воно намагається бути при всякій добрій справі. Послухайте, як говорить про цей гріх святий Іоанн Ліствичник, і кайтеся Господу, впізнаючи себе, своє марнославство в цих образах: коли, наприклад, дотримуюся посту – марнославлюсь, і коли, приховуючи піст від інших, дозволяю їжу, знову марнославлюсь розсудливістю. Одягнувшись у світлий (красивий) одяг – перемагаюся любочестям і, переодягнувшись у худий, знову марнославлюся. Чи говорити стану? Потрапляю у владу марнославства. Чи мовчати захочу? Знову віддаюся йому. Куди не поверни цю колючку, вона завжди голками догори, (Ліствиця. Слово 22, п. 5).

Господи, прости нас, ми всі страждаємо на цю недугу!

Що ж живить людське марнославство? Людська похвала!

А як ми любимо, щоб нас хвалили люди! Вже якщо трохи соромно буває, що хвалять в очі, то як хочеться нашому марнославству, щоб хвалили нас заочно і думали про нас добре.

На ґрунті марнославства виростає ще одна пристрасть – лицемірство, тобто прагнення розігрувати із себе благочестиву людину, не будучи такою насправді. Може, з якоюсь корисливою метою робили добрі справи напоказ; такі справи не тільки не приносять ніякої користі, а й накликають на себе гнів Божий. “Горе вам, книжники і… лицеміри” (Мф. 23:13) – ось що говорить Господь про таких.

Можна вдягнути на себе чорний одяг, можна до сьомого поту класти поклони, можна роздати весь свій статок, але якщо все це буде робитися напоказ, для людської похвали або навіть для самоутіхи, ні найменшої користі для душі не буде. Нехай невелика жертва, але подана на виконання заповіді “тому, хто просить у тебе, дай”, і в таємниці, нехай короткі молитви, але тільки не напоказ, нехай одна сльозинка покаяння, але тільки не напоказ, тільки для Бога помітна, ніж лицемірна благодійність та інші подвиги.

Є ще ідол, поклонінням якому ми ще й знаходимо собі вибачення в гріхах, – це раболіпство духу часу. Ми грішимо цим, вчиняючи те чи інше порушення заповідей Божих і церковних, виправдовуємо себе тим, що “тепер усі так роблять”. Поройтесь у своїй совісті, чи не грішні й ми цим гріхом?

Господи, прости нас, грішних!

Третя заповідь: Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно..

• Господи, ми всі грішні, порушуючи цю заповідь Твою і навіть не розуміємо, які страшні злочини скоюємо! Кожен жахнеться назвати себе богохульником. У нашому уявленні богохульники – це запекло невіруючі люди. Ми, віруючі, ходимо до храму, приступаємо до Таїнств Церкви… І все ж ми богохульники:

– бо в нещастях і хворобах ми нарікаємо на Бога, засуджуючи тим самим Промисел Божий і волю Божу;

– є серед нас, малодушних християн, і такі, які, не маючи терпіння перенести без нарікання ту чи іншу скорботу або утиск, відкрито заявляють: “Бога немає!”, а якщо не говорять, то мислять так. Кайтеся з гірким сокрушенням сердечним, кайтеся перед Господом у цих богохульних словах;

– а може, хто з вас ще насмілювався звинувачувати Бога навіть у тому, що він попускає людям грішити? “Хіба я винна, що в мене такий характер, це від народження…” або; “Якби Бог був, хіба допустив би Він війни, грабунки, убивства, смерть дітей і людей у юному віці” тощо. І ці слова і думки належать християнам?!

Господи, прости нас, явних богохульників!

• Є серед нас ще й такі маловіри, які спокушають Бога, кажучи Господу зухвалі слова:

“Якщо Ти, Господи, є, то виконай те чи інше моє бажання, а якщо не виконається моє бажання, то Тебе немає!” І все це з вуст не тільки тих, хто приходить до віри, а людей, які називають себе глибоко віруючими!

Господи, прости нас, грішних!

Ми вже уподібнюємося тим хулителям, які на Голгофі знущалися з розп’ятого на хресті Бога! Згадайте слова лиходія, повішеного поруч: “якщо Ти Христос, спаси Себе і нас” (Лк. 23:39).

Якщо в когось із тих, хто кається сьогодні, були подібні зухвалі звернення до Господа, кайтеся з гірким розбиттям, кайтеся:

Господи, прости нас, богохульників!

• Господи, ми грішимо постійно, вживаючи ім’я Твоє в порожніх розмовах, як прислів’я.

Прислухайтеся до розмови безбожників. Там уся мова пересипана поминанням то Бога, то темної сили. Але вони ж – безбожники, для них це справді прислів’я. А наша мова, чим вона відрізняється від мови безбожників?! Ми також, нічого не сумніваючись, без страху і благоговіння пересипаємо свою промову ім’ям Божим, Його Пречистої Матері і святих угодників Божих.

Мало того! Ми ще насмілюємося божитися і клястися ім’ям Божим, та ще й іноді прикриваємо цією божбою явну брехню. І все це безстрашно творимо перед всевидячим оком Божим!

Господи, помилуй нас, грішних!

І якщо ще досі не наздогнала нас кара Божа, то це тільки по великому довготерпінню Божому.

Кайтеся, хто насмілювався клястися і великим даром – своїм життям, здоров’ям своїм і навіть дітей своїх.

Кайтеся не тільки ті, хто сам клявся і божився, а й ті з вас, хто впертою недовірою до ближнього змушував його вдаватися до клятви, чи ще страшніше, чи не вимагав хто в когось таких страшних клятв?

Господи, ще ми й кощунники…

Ті з нас, хто більш жвавий на язик, на превеликий жаль, частенько вживали слова молитов, Святого Євангелія, слова Апостолів жартома. Може, хтось із нас передражнював або пересміював жартома священиків, які нам чомусь смішні або дратують, – це теж кощунство.

Хто з вас читає чи співає в храмі під час богослужіння, чи завжди належно уважні в читанні та співі? Іноді тільки одне слово, прочитане або проспіване неправильно, а сенс фрази спотворюється так, що замість славослів’я виходить кощунство, хоча мимовільне, але вимовлене або проспіване в храмі, в момент богослужіння.

Господи, прости нас, злісних або просто пустослівних кощунників!

• Усі ми без винятку грішимо проти третьої заповіді неуважною молитвою. Можна прослухати в храмі все денне коло богослужінь, можна прочитати всі до єдиної молитви ранкового та вечірнього домашнього правила – і не тільки не помолитися, а тільки згрішити, приймаючи ім’я Господа даремно. Звичайно, молитва, яка нічим не розважається, – це дар Божий тому, хто трудиться в подвизі молитовному.

Ми ж повинні всіляко стежити за собою і з граничною увагою зосереджувати себе на словах молитви, змушувати себе бути уважними, повертати до слів молитви думки, що тікають.

Ми ж, прийшовши на молитву, простоюємо поспіль усі монастирські служби, з храму майже не виходимо і, очевидно, уявляємо себе незвичайними молитовниками. А, можливо, вдома, у своїх храмах, нічим не розважаються, ми одну якусь службу або, через зайнятість свою, тільки акафіст прослухаємо, і краще, чистіше, глибше можемо помолитися.

Слухайте себе! І кайтеся Господу в глибокій недосконалості ваших молитов.

Господи, прости нас, грішних!

• Господи! Згрішаючи проти Твоєї заповіді, ми ще робимося клятвопорушниками.

Скільки разів ми порушували обітниці, дані перед Хрестом і Євангелієм?! Приймаючи Таїнство Хрещення, ми відрікалися від сатани і всіх справ його і обіцяли, сполучившись з Христом, служити Йому всім своїм життям. Скільки разів ми порушували цю обіцянку?!

Господи, прости нас, грішних!

Підходячи до Хреста і Євангелія під час Таїнства Сповіді, скільки разів ми давали обіцянку Господу розірвати гріховні навички? І ось стоїмо зараз тут знову, по руках і ногах зв’язані путами багатосплетених пристрастей і гріховних звичок, і чи усвідомлюємо ми, що порушили клятву, дану нами багато разів Господу під час Таїнства Покаяння? “Тьмами обіцях Тобі, пристрасний, о Іісусе мій, покаяння, але збрехав, окаянний” (канон Іісусу Сладчайшому, 7-а пісня).

Прости нас, Господи, і цього разу!

Ченці, які дали обітниці перед Хрестом і Євангелієм, хіба втримали в чистоті всі свої чернечі обітниці? Нині через відсутність монастирів дехто прагне свідомо або без належного навіть розуміння, живучи у світі, і навіть у сім’ях, приймати на себе чернечі обітниці. І на превеликий жах, за намовлянням ворога спасіння нашого, існує навіть така думка, що чернець у миру – це не чернець у монастирі, що ченцеві в миру не обов’язково дотримуватися з усією суворістю всіх чернечих обітниць. Це ж тільки наше безумство може так говорити. Де б і за яких обставин не жила людина, яка прийняла чернечі обітниці, якщо вона їх не виконає, вона клятвопорушник.

Господи, прости нас, грішних!

І ми, священнослужителі, приймаючи духовний сан, клятвено обіцяємо перед Богом проходити священицьке служіння відповідно до слова Божого, правил церковних і вказівок церковного начальства. І теж, по немочі єства, порушуємо дану перед Богом присягу. А невиконання незліченних наших обітниць, коли ми даємо Господу обіцянку щось виконати, а отримавши бажане від Господа, забуваємо або зволікаємо це виконати! Краще вже нічого не обіцяти, а якщо вже обіцяв, то негайно виконувати. Зараз же прийміть рішення негайно, за першої нагоди виконати дані обітниці й остерігатися давати нові.

• Зазирніть у свою совість, будучи віруючими християнами, чи не соромилися ми здатися побожними і взагалі християнами в колі мирських людей. Та ще, можливо, самі, будучи малодушними, нешанобливо й глузливо ставилися до людей благочестивих і побожних: “Ось вона щось до церкви зачастила! Вже зовсім Богу замолилася!” Чи не вимовляли і ми ці або їм подібні слова, або, якщо не вимовляли, то думали так кепсько?
  Господи, прости нас, грішних!

Можливо, не маючи терпіння почекати своєї черги і самі не вміючи каятися, засуджували тих, хто довше затримується на сповіді біля аналоя. А хто забороняє тобі самому уважно подумати заздалегідь про своє життя, готуючись до сповіді протягом кількох днів говіння, щоб було в чому каятися.

Ми засуджуємо тих, хто часто дерзає приступати до Святих Тайн. Але це вже зовсім не наша справа, а справа совісті людини і її духівника або священика, який сповідав. Хіба ми можемо знати, хто гідно, а хто негідно причащається Святих Христових Тайн?

• А якщо не засуджувати інших, які часто причащаються і приступають до Таїнства Сповіді, а подивитися на себе? Ми ж майже всі грішимо, неуважно готуючись до сповіді та Святого Причастя.
  Життя християнина є життя благодатне. Це життя є наслідок спілкування з Господом. Найдієвішим і найближчим це спілкування буває через причащання Святих Тіла і Крові Господа Іісуса Христа. “Я є хліб життя, – сказав Господь, – Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому,… Я живу Отцем, так і той, хто їсть Мене, житиме Мною” (Ін. 6:48,56-57).

Причащання Святих Христових Тайн – це благодатне джерело збереження і зміцнення нашого духовного життя. Тому з самого початку християнства справжні ревнителі благочестя поставили першим благом часте причащання. Але всі ми повинні пам’ятати, що Господь – Джерело життя, що оживляє тих, хто причащається Його, є водночас і вогонь, що з’являється, і не бути легковажними та неуважними. Той, хто гідно причащається, вкушає життя, а той, хто негідно причащається, вкушає смерть. Хоча смерть ця не часто настає видимо, але невидимо відбувається в дусі й серці людини. Ось іноді ми чуємо, що хтось причастився і, не дійшовши до дому, помер з тієї чи іншої причини. “Ну, слава Богу, щойно причастилася людина, кожному б так померти”. Як ще сказати: чи щаслива це смерть, а може, і ця смерть – наслідок недостойного причащання Святих Христових Тайн, від чого збережи нас, Господи!

Але не думайте, що ми не в силах гідно приготуватися до Святого Причастя. Ми повинні зі свого боку вжити всіх можливих зусиль до підготовки, а приступати до Таїнства потрібно, за словом преподобного Серафима Саровського, “в смиренній тільки свідомості всегріховності своєї”, інакше уявна “гідність” віджене благодать Божу, як дим бджолу.

У чому ж має полягати посильне приготування до Таїнства? Послухайте, що велить Устав церковний: “Коли хоче хто причаститися Святих Христових Тайн, повинно йому зберегти всю седмицю, від понеділка перебуваючи в пості, молитві та тверезості досконалої всеконечно, і тоді зі страхом і великим благоговінням прийме Пречисті Тайни”.

Багато хто з вас через неміч і обтяженість життєвими турботами і різними обставинами, часто від нас не залежними, не в змозі говіти тиждень. Але, в усякому разі, хоч два-три дні необхідно дотриматися посту.

Напередодні Святого Причастя сходити до храму за можливості. Після опівночі не можна нічого їсти або пити, ніяких ліків, навіть святої води. Якщо хто схильний до пристрасті тютюнопаління, нехай не наважиться осквернити уста цигаркою.

Необхідно і душу приготувати до Таїнства Сповіді та Святого Причастя. Прочитати вдома правило до Святого Причастя, яке складається з канонів Спасителеві, Матері Божій і Ангелу Хранителю та канону до Святого Причастя. У кого немає цих молитов, постарайтеся дістати, переписати, хто може. А вже якщо хто не вміє читати, або погано бачить, або немає умов прочитати правило, то постарайтеся зі смиренним серцем почитати побільше молитву Іісусову: “Господи, Іісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного (грішну)”. А в храмі уважно прослухаємо молитви, що читаються перед Причастям. Так чи інакше, порівнюючи свої сили і приміряючись до обставин, необхідно зосередитися, приготуватися до прийняття в дім душі своєї Великого Гостя.

Святому Причастю передує Таїнство Покаяння. Багато хто з нас зовсім не вміє каятися, і навіть на виправдання собі каже: “Не вмію каятися!” А хіба тобі не відомі заповіді Господні? Більшості відомі! Хто краще за саму людину знає про свої справи, думки, почуття? Тільки треба потрудитися вдома, зосередитися, озирнутися на своє життя, на себе: чи так я живу, як велить Господь?

Загальна сповідь – це нагадування спільних гріхів. Якщо через багатолюдність та інші обставини немає можливості індивідуальної сповіді в храмі, то вдома, перед обличчям Господа, треба продумати своє життя і саме свої порушення волі Божої. Перевірити себе: як я поводжуся з ближніми вдома, зі співробітниками на роботі, на вулиці, у храмі, в магазині, в поїзді, в автобусі. Які думки мене займають, які інтереси ваблять, якого змісту мої розмови з оточуючими, і чи відповідає вся моя поведінка тому, що вимагає від мене Господь, як від християнина. Привчиш себе до такої перевірки, такого самоаналізу, тоді відкриється тобі така безодня гріхів у твоїй душі, що тобі й на думку не спаде засуджувати тих, хто кається довго і причащається часто. Не до того буде.

Господи, допоможи нам навчитися каятися!

Четверта заповідь: Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота (свято) Господу Богу Твоєму.

І цю заповідь усі ми порушуємо, часто навіть не замислюючись, не усвідомлюючи гріха, а отже, і не каємося Господу! Спробуймо зараз заглибитися в сенс цієї заповіді, зазирнути у свою душу, і якщо грішні, то зізнатися і покаятися.

• Ця заповідь наказує нам шість днів працювати чесно. Так, ми, хто працездатний, працюємо. Але як? Уже напередодні понеділка в багатьох із нас псується настрій: завтра на роботу… Вийшли на роботу, замість бодай подумки: “Господи, благослови почати робочий тиждень”, – думки: “Ох, скоріше б знову субота… ох, скоріше б на пенсію…” Стогнемо, охаємо, якщо роботи багато. Усіляко намагаємося знайти для неробства або своїх справ, або порожньої балаканини з товаришами по службі якомога більше часу, за який отримуємо зарплату. Працюємо не по совісті, а тільки щоб начальство не побачило нашої недбалості, тільки б на догану не нарватися; і нам не соромно анітрохи в день зарплати отримувати гроші за таку роботу. Ми ще ображаємося, що мало отримуємо грошей, що нас не підвищують по службі. А якщо хтось, навіть із начальства, зробить нам зауваження, що працюємо не так, як має бути, то відразу образа до сліз, до істерики, до грубості й зухвалості тому, хто зробив зауваження, і вказування на інших, які, на нашу думку, ще гірше за нас працюють.

А може, хтось із вас знущався або висміював товаришів своїх по роботі, які по совісті працюють, дорікаючи їм у бажанні вислужитися. Можливо, намагалися звалити більш неприємну і важку або менш вигідну роботу на інших. Кайтеся, хто впізнає себе в цих викривальних словах сповіді.

Господи, прости нас, грішних!

Адже соромно називатися на роботі християнином за такого ставлення до праці, за яку ми отримуємо гроші на наш хліб насущний.

І ще: чи не нехтуємо ми нашими службовими обов’язками по роботі під приводом відвідування храму? Чи не використовуємо ми, християни, лікарняні листи не для того, щоб лікуватися, а щоб мотатися по храмах і монастирях? Якщо хто чинив так, кайтеся Господу за обман. А є ще й такі серед нас, які, приїхавши у відпустку відвідати святі місця, настільки захоплюються, що наважуються на прогули самовільно, та ще й просять на це благословення у священика, спокушаючи і священика, і Бога. Кайтеся, хто винен у цьому перед Господом.

Господи, прости нас, грішних!

Можливо, серед вас, присутніх нині на сповіді, є такі християни, які навмисне ухиляються від громадської праці, ховаються під удаваною хворобою, або під такою хворобою, що цілком дозволяє працювати. Людей, лікарську комісію іноді ще можна обдурити, симулювавши хворобу, але перед Господом відкрито все! Церква ніколи не заохочувала тунеядства! Той, хто не трудиться, хай не їсть, – це слова Апостола Павла, звернені вже до перших християн (2Сол. 3:10). Кайтеся, кому совість докоряє, і негайно змініть свій спосіб життя.

Знаходяться ще й такі християни, які мало того, що не працюють самі, так ще й засуджують тих, хто трудиться, заробляючи собі на життя, намагаючись забезпечити собі пенсію на старість. Засуджують, а самі при цьому без жодного докору совісті харчуються милостинею тих, хто працює на тій роботі, яку вони через граничну свою сірість насмілюються називати “бісівською”.

Кайтеся, якщо серед вас є такі грішники! Ченці, що живуть у монастирях, чи з радістю, чи з граничною ретельністю і любов’ю виконуєте ви доручений вам послух? Чи не нарікаєте на начальство, яке посилає вас на послух, чи не відмовляєтеся від покладених послухів через упертість, бажання спокою або гордості? Чи не вважаєте, що виконуваний послух принизливий для вас? Кайтеся Господу, якщо усвідомлюєте за собою ці несправності чернечого життя.

Господи, прости нас, грішних!

• А як ми проводимо “день сьомий”, тобто неділю і святкові дні, які зобов’язані присвятити Господу? Та ми давно змішали всі дні, Господи, ми з головою занурилися в життєву метушню. Ми ніяк не можемо відірватися від турбот і домашніх робіт, що з’їдають наш час і сили. Нам все ніколи, ні на що не вистачає часу і особливо на молитву і на добрі справи.

Хто з нас щодня й уважно виконує ранкове та вечірнє молитовне правило? Господи, прости нас, грішних, нам “ніколи”!

А чи не замислювалися ви, що, витративши, припустімо, півгодини вранці на прочитання з увагою і скорботою серця ранкових молитов, глави з Євангелія та Апостольських послань, і ви отримаєте духовну зарядку на весь день? І справи будуть краще йти на лад, в голову прийдуть вдаліші рішення, знайдуться помічники, – тільки вранці про це треба просити в Господа. Те саме і ввечері на сон грядущий, ті самі 20-30 хвилин молитви – і Господь здатен за кілька годин сну відновити сили, дати вам бадьорість. А потім, хто з вас може поручитися, що, лягаючи на тимчасовий відпочинок, не засне вічним сном? Святий Іоанн Дамаскін так і викликує в одній із молитов, включених до вечірнього правила: “Владико Людинолюбче, невже цей одр мені гробом буде?..”

Господи, прости нас, грішних!

Ми так закрутилися у вирі справ і турбот, що не пам’ятаємо про смерть. Вирвіть свою душу хоч на один день тижня з цієї шаленої гонитви справ. Віддайте “день сьомий” Господу за заповіддю Його! І ви самі переконаєтеся, наскільки впорядкується ваше життя. Господь пошле благословення на ваші труди, на вашу сім’ю, на ваші будинки, на вашу земну діяльність.

А за минулі порушення заповіді Твоєї прости нас. Господи!

• Але якщо ми навіть і не працюємо в недільні та святкові дні, то грішимо тим, що лінуємося піти до храму. А чи знаєте ви, що 80-те правило Шостого Вселенського Собору говорить: “Аще… мирянин, не маючи жодної нагальної потреби або перешкоди… у три недільні дні… не прийде до церковних зборів: … нехай буде вилучений зі спілкування”, тобто відлучений від Церкви.

Господи, прости нас, грішних!

Багато хто з нас, хто стоїть тут, напевно, втішає себе думкою: “Ми ж уже в храм ходимо, і навіть частіше, ніж раз на тиждень!” Ходимо-то, ходимо… а як поводимося в храмі?

Ми без жодного страху і благоговіння переступаємо церковний поріг. Ми кудись протискуємося, штовхаємося, лаємося, огризаємося і навіть б’ємося в храмі. Схаменіться!

Господи, прости нас, грішних!

У кожного храму є свій Ангел Хранитель, і він записує на невидиму хартію поведінку всіх, хто заходить до храму. Храм – це місце особливої присутності Бога на землі. Це – Небо на землі! З яким же благоговінням і страхом, ми, великі грішники, повинні переступати церковний поріг, як обережно повинні поводитися в цьому святому місці.

А як ми поводимося?! Ось деякі кричущі неподобства нашої поведінки в храмі. Багато хто з тих, хто постійно ходить в один і той самий храм або храми нашої обителі, чомусь вважає, що в них є в храмі “своє”, прямо-таки куплене місце. І подумайте тільки, що ви робите, якщо прийшли, а місце вже зайнято кимось іншим, хто раніше за вас прийшов до храму. Невже ви сподіваєтеся, що якщо ви образите або скривдите людину тим, що зіженете її з нібито “вашого” місця, а потім на цьому місці хоч лоб розб’єте в молитві об кам’яні плити, то хоч один ваш подих молитовний дійде до Господа?! Зрозумійте, що, крім гріха, ви нічого від цих ваших домагань на “свої” місця не досягаєте. Але ж у нас справа доходить до справжнісіньких бійок через ці місця.

Добре стояти в якомусь певному місці, але тоді прийди раніше і стань спокійно на улюблене місце, а якщо воно вже кимось зайняте, змирися, поступися з любов’ю, і Господь тобі ще більше дасть.

Пам’ятайте, що це не порожні слова, а непорушна істина: вигнав людину в той чи інший спосіб – нічого не отримаєш від Господа, тільки сатану потішиш. Поступися з любов’ю – таку молитву Господь не тільки прийме, а, може, ще й сподобить із розчуленням помолитися. Покладіть після цієї сповіді початок виправленню. Спочатку, напевно, буде важко, а потім із вдячністю згадайте цю сповідь.

Але ж пора, пора вже нам, тим, хто має сиві голови, почати розбиратися в духовних речах. А то ми уявляємо себе молитовниками, живемо біля обителей і храмів, а може, всі труди наші марні через таку поведінку в храмі, і ми нічого, окрім осуду, від Господа не здобуваємо.

Є ще одна недуга нашої поведінки в храмі. Дехто через неміч і хворобу не в силах вистояти церковну службу і якось влаштовується посидіти. Господь бачить серце людини і Сам знає її тілесні немочі. Ви ж, ті, хто має силу і здоров’я, не засуджуйте немічних, чи то молодих, чи то старих. Не робіть тим, хто сидить, жодних доган і зауважень. Це справа совісті самої людини. І молодий може бути повним інвалідом.

Мені розповідала з жахом одна людина, яка приїхала відвідати нашу святу обитель, що під час Божественної Літургії, та ще в найголовніший момент її, під час Євхаристійного канону, одна літня жінка зганяла з місця порівняно молоду жінку, яка сиділа на стільчику. І на тихі, благальні слова останньої, що вона не може стояти через виразку на нозі, почулися страшні слова кривдниці: “Та щоб твоя нога в тебе відгнила зовсім і відвалилася!” А потім, як ні в чому не бувало, ця жінка хрестилася, кланялася, співала “Отче наш” і, можливо, ще пішла причащатися Святих Христових Тайн. Про це страшно розповідати і страшно чути! А скільки в нас і в різних варіантах повторюються такі, прямо-таки не людські, а сатанинські діалоги в храмі.

Мало того, образимо, скривдимо своїм недоречним зауваженням людину в храмі, та ще й лицемірно закінчимо свій вирок удавано-смиренними словами: “Прости мене, грішну!” Це звучить як хуліганське глузування: “Прости, що замало дісталося”. Ось як лукава людська природа!

Господи, прости нас, грішних!

Схаменіться! Не давайте волі своєму злому язику в храмі, пам’ятайте, що Господь не тільки довготерпеливий, але що “страшно впасти в руки Бога живаго” (Євр. 10:31).

І ще треба нагадати про один гріх неблагоговійного ставлення до храму. Дітям важко вистоювати кількагодинні монастирські служби. Вони, природно, вибігають на вулицю і починають біля храму займатися витівками. Мало того, що вони порушують тишу обителі, але вони заважають молитися тим, хто через тісноту або хворобу не може стояти в храмі і слухає богослужіння через відчинені вікна та двері. Діти є діти. Їм властива рухливість і галасливість. Але нехай діти грають і бігають поза стінами обителі. А до святого місця в них із ранніх років треба виховувати благоговіння. Якщо ви, бабусі, мами, тітоньки, взяли з собою дитину до храму, то маєте слідкувати за її поведінкою, переконувати ще вдома, що храм – це місце святе, а обитель – це не місце для ігор і витівок, що навіть пройтись нею треба з особливим настроєм та особливою, побожною ходою.

Господи, прости нашу неблагоговійність! Самі неблагоговійні й дітей привчаємо до цього.

• Ще ми грішні проти четвертої заповіді Закону Божого недотриманням постів, встановлених Святою Церквою.

Господи, прости нас, грішних!

Ми не дотримуємося навіть тілесного посту, тобто утримання від певного роду їжі в певний час. Але якщо якоюсь мірою ми дотримуємося зовнішнього посту, – не гордіться і не хваліться, бо: “…істинний піст є злих відчуження, стриманість язика, люті відкладення, пожадливостей відлучення, неправди, брехні і клятвопорушення. Цих збідніння…” (стихира першого тижня Великого посту). Хто з нас так постить?

Тут уже всі ми закоренілі й нерозкаяні грішники. Про цю головну сутність посту ми анітрохи не думаємо. А ось тілесний піст, навпаки, дехто накладає на себе самовільно в позаурочний час і знову грішить, порушуючи Устав церковний без благословення.

Господи, прости нас, грішних!

У святкові дні навіть Устав Церкви дозволяє втіху на трапезі, а у великі свята навіть “велике втішання”, тобто велике втішання в трапезі. Можна, і не грішно, у свято смачніше поїсти, подовше посидіти за столом, піти в гості або у своєму домі прийняти гостей. Але треба все це робити на славу Божу.

А може, хто з вас у свято доходив до звірячого стану об’їдання і пияцтва, віддавався понад усяку міру порожнім розвагам, якійсь азартній грі, перегляду якихось п’єс або кінокартин, що не личать християнинові, можливо, не відриваючись, цілий день просидів біля телевізора або вдавався до картярської гри, вдавався (особливо молодь) до якихось нестримних і диких танців і пісень? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Нам-то, християнам, як потрібно дорожити вільним від трудів святковим часом! Почитати святоотцівську, душеспасительну книжку, відвідати хворого, запросити до себе самотню людину, нехай погріється теплом твоєї привітної гостинності, провідати людину, яка перебуває в біді, хоч словом, а якщо можеш, і справою допомогти тому, хто знемагає в цей момент під тягарем неприємностей, хвороби або якихось матеріальних нестач. Блаженний, хто так проводить свята! А хто грішний, кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

П’ята заповідь: Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.

• Люби і шануй батьків своїх.

Якби ми виконували цю заповідь Закону Божого, тоді з наших вуст ніколи не зривалося б жодного образливого слова на адресу батьків, не кажучи вже про грубість. Ми б усіляко намагалися виконати волю батьків, їхні добрі настанови; всіляко доглядали б за їхньою старістю покірно, з терпінням і любов’ю, доглядали б за ними під час їхньої хвороби; молилися б за подовження їхнього життя й особливо посилили б молитви після їхнього відходу з тимчасового життя у вічність.

Так личить ставитися до батьків. А ми як виконуємо цю заповідь Божу? Соромно підняти очі на ікони – хіба шануємо ми своїх батьків? У наш час “не модно” поважати батьків. Молодь навіть соромиться в колі своїх однолітків назвати батька з матір’ю батьками, а вживає образливе, навіть мерзенне, для слуху слово “предки”. Якщо хтось із вас, молодих, тих, хто нині кається, не бажаючи відстати від товаришів, називав так нешанобливо батьків, просіть у Господа вибачення.

Господи, прости нас, грішних!

Хто сам дорослий і вже має свою сім’ю, чи прагне він доглядати за старістю своїх батьків, чи вважає, як це зараз поширено, що батьки нас повинні доглядати до самої своєї смерті?! Ми вимагаємо, не просимо, а вимагаємо, щоб вони вели домашнє господарство, виховували наших дітей, доглядали за нами. І виправдовуємо свої домагання: “Ми ж працюємо, а вони вдома сидять!” А якщо з якихось причин батьки відмовляються бути нашими рабами або роблять, але не догоджають нам, ми виливаємо на них своє обурення і гнів.

Господи, прости нас, грішних!

А якщо старенька-мати або старий-батько захворіють, ми зовсім впадаємо у відчай і з тугою терпимо це не з жалю до батьків, а з жалю до себе. Ми настільки збожеволіли, що навіть не усвідомлюємо, на якій підставі ми все це вимагаємо від батьків. Якщо вони зараз удома, то це ж заслужений відпочинок, за їхніми плечима прожите життя: і ваше виховання, і хвороби, і праця, і важкі втрати. Якщо ж вони зараз з любові своєї батьківської якось допомагають вам, то за це треба цілувати їм ноги. А ми насмілюємося ще ображати їх зухвалими словами і дріб’язковими причіпками. Нас дратують їхні старчі немочі, а якщо батьки в чомусь дорікнуть нам, ми таке наговоримо у відповідь, що мати навіть заплаче від горя й образи.

Господи, ми божевільні, навіть просто за людським міркуванням, уже не кажучи про те, що зовсім втратили страх перед Тобою, і, можливо, через недбальство навіть не знаємо, що Тобі настільки огидний гріх неповаги до батьків, що в Мойсеєвому законі Ти повелів бити камінням таких нечестивців, як ми. “Проклятий той, хто безчестить батька свого або матір свою” (Повт. 27:16). А потім дивуємося, чому в нас не ладиться все, чому немає щастя в житті нашому.

Господи, прости нас, грішних!

Особливо страшно нам, християнам, не шанувати батьків: ось нагрубимо батькам, наговоримо із роздратуванням усілякими зухвалими словами і підемо до храму, та ще й у серцях дверима на прощання стукнемо… Навіщо пішли до храму? Думаєте, наші молитви і жертви прийме Господь? Ні! Не спокушайтеся! Від таких Бог не приймає ні молитов, ні жертв. Ось вам приклад, що стався за днів преподобного Олександра Свірського.

На освяченні одного храму в ім’я Святої Трійці, преподобний після молебню збирав від прихожан жертви на храм. Один селянин, на ім’я Григорій, теж хотів подати від себе щось. Але преподобний не прийняв жертви. Двічі або тричі намагався Григорій покласти свій дар у єпітрахиль преподобного. Але прозорливий старець спочатку мовчки відштовхував його руку і врешті сказав: “Рука твоя смердить, ти бив нею матір свою і тим накликав на себе гнів Божий”. “Що ж мені робити?” – запитав Григорій. “Йди, попроси вибачення у матері своєї і надалі не смій ображати її”.

Ця порада придатна для всіх дітей, які грубим, нешанобливим поводженням мали нещастя образити своїх батьків. Чуєте? Ображати батьків – це найбільше нещастя для нас!

Господи, прости нас, грішних!

Якщо наші батьки померли, то чи молимося за них старанно, чи роздаємо милостиню за них, чи поминаємо їх у батьківські поминальні дні, у дні їхнього Ангела, дні смерті? Чи подаємо поминання до церкви, чи відвідуємо могилки їхні, чи підтримуємо чистоту на них? Чи стоять хрести на могилках наших батьків? Кайтеся Господу, хто забуває це робити або посилається на свою невпинну зайнятість. Ні, це не зайнятість, а суєтність і небажання турбувати себе турботами про померлих батьків.

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо проти п’ятої заповіді Закону Божого холодністю до родичів.

Як часто можна почути серед нас, які називають себе християнами: “А що мені мої брати, сестри, родичі. Вони мені гірші за чужих!” Але ж після турботи про батьків, ми насамперед повинні піклуватися про родичів. Це кровний наш обов’язок. Ми говоримо: “Та вони в Бога не вірять, у мене немає з ними нічого спільного”. Тим більше ми повинні піклуватися про них, щоб прикладом своєї любові, прикладом добрих, доброзичливих стосунків до них збудити їхній інтерес до християнства. Ми ж, навпаки, холоднішаємо до них, відгороджуємося і біжимо від них, як від прокажених. Ось які ми недобрі християни!

Господи, прости нас, грішних!

Якщо в твій дім син приводить невістку або донька – зятя, і якщо ми християни, то тільки своїм вкрай доброзичливим ставленням до нових членів сім’ї ми можемо показати, що таке християнство і віра в Бога. А деякі, можливо, і сьогодні сповідуються, з диких материнських ревнощів такі вносять розбрат у нові сім’ї, що, бережи від цього Бог, доводять їх до руйнування. Кайтеся, хто винен у цьому перед Господом!

Господи, прости нас, грішних!

• Якщо ми самі батьки, то грішимо проти п’ятої заповіді Закону Божого неуважним вихованням своїх дітей.

Ми настільки зараз стали самолюбні, що навіть не хочемо мати дітей, щоб не обтяжувати себе вихованням їх. Багато матерів, навіть християнок, вважають за краще працювати, але не виховувати дітей, забуваючи апостольські слова, що жінка спасається чадонародженням, тобто вихованням дітей.

Тим же дітям, яких маємо, ми не служимо прикладом благочестя. Мало того, ми, навпаки, своїм злим прикладом навчаємо дітей брехні, удавання, ліні, неповаги до старших, непристойних слів. Дратуємо їх своїм несправедливим ставленням до оточуючих, а в дітей особливо загострене почуття справедливості та правди. А потім дивуємося, чому вони виросли не такими, якими хотілося б їх бачити.Лінуємося молитися за дітей, лінуємося частіше причастити немовля, лінуємося привести дитину до храму. Ось ми всі скаржимося, що в наш безбожний вік важко виростити християнина. А чому ж, якщо ви відчуваєте свою неспроможність у цій справі, не вдаєтеся до найголовнішого? Причащайте дитину якомога частіше, і повірте, що душа такої дитини не зможе забути частого сполучення із Самим Господом.

Але тут знову-таки можна впасти в протилежність і принести замість користі шкоду. Причащаючи дитину, ви повинні не механічно носити її до Причастя, а щойно в дитини почне хоч трохи з’являтися поняття, привчати її до побожного та радісного причащання. Не треба говорити дитині про Святе Причастя таких кощунських слів: “Підемо, тобі батюшка медок дасть” тощо. Говоріть дитині: “Підемо причащатися Святих Христових Тайн”. Одягніть її краще, створіть їй зовні особливий настрій. Якщо можна, нехай дитя до Причастя утримається в їжі. Для цього причастіть дитину за ранньою літургією.

Через небажання приборкати свою непомірну, нерозумну батьківську любов, ми часто настільки разбалуємо дітей, що ростимо справжніх егоїстів – споживачів, які не бажають ні працювати, щоб добувати засоби для прожитку, ні вчитися, щоб здобути спеціальність, нерозважливо віддаємо їм усе, що маємо, а потім нарікаємо, що під старість нашу вони виганяють нас із дому. Ви ж самі виростили егоїстів! Так терпіть і просіть у Господа прощення за скалічені вихованням душі ваших дітей.

Господи, прости нас, грішних!

Може, хто-небудь із вас у момент гніву проклинав своїх дітей? Батьківське прокляття – страшна річ! Горе тим дітям, які накликали своєю поведінкою на свої голови батьківське прокляття. Але не менше горе тим батькам, які проклинають своїх дітей. Можливо, у пориві гніву хто-небудь із батьків відправляв своїх дітей у руки нечистої сили? Але ж нас невидимо оточує дійсний світ духів, як злих, так і світлих. Не рівна година, і за попущенням Божим ви самі пошлете душу своєї дитини в руки сатани.

Кайтеся, просіть у Господа прощення, щоб ваші прокляття були стерті милосердям Божим, а не висіли б на ваших дітях!

• Якщо ми є духовними батьками – хрещеними батьками від купелі під час Таїнства Хрещення, тобто є хрещеними батьками та матерями, чи виконуємо ми свої обов’язки хрещених батьків, чи тільки стали кумами з батьками для поліпшення приятельських стосунків? Чи допомагаємо батькам виховувати дітей, хрещених нами, у вірі та благочесті?

Ми ж біля купелі відреклися за них від сатани і всіх справ його. Ми не повинні забувати про це, і якщо обставини не дозволяють брати безпосередньої участі у вихованні хрещеників, то зобов’язані молитися за них. Але ми і не молимося за них, як належить. І якщо вони виростають хулителями Бога або просто невіруючими людьми, то ми, недбайливі християни і хрещеники, в цьому винні не менше за самих батьків по плоті.

Господи, прости нас, грішних!

До могили є ще надія на виправлення. Можливо, якщо сьогодні Господь пробачить наше колишнє недбальство і ми будемо молитися з усією ретельністю і вірою за своїх хрещеників, ми ще вимолимо їх для блаженної вічності.

• Ми грішимо проти п’ятої заповіді Закону Божого нешанобливим ставленням до начальників. Тут уже всі ми грішні.

Бути начальником – це дуже важко. Не думайте, що начальство за “байдикування” отримує велику зарплату. Хоч би де був начальник – на роботі, в монастирі, чи в державному апараті, у сферах вищого духовного управління – на кожному з них лежить відповідальність не тільки за доручену справу, а й за всіх підлеглих. Яке ми маємо право пересуджувати їхню діяльність, часто нам незрозумілу, засуджувати їхні дії?

У монастирі послух старшим, начальству, духівнику, старцю – це духовний закон. Чернець, що йде шляхом беззаперечного послуху, зручно досягає спасіння. Це прямий шлях духовного процвітання. Але це зараз забуто і ченцями, але ж шляхом такого ж послуху повинен йти і мирянин по відношенню до тих, хто поставлений над ним начальником або старшим.

Якщо ми не підкоряємося, дратуємо своєю непокорою начальників, то грішимо проти п’ятої заповіді. Господи, прости нас, які не бажають нікому і нічому підкоритися через непомірну нашу гординю, свавілля і норовливість. Можливо, хто-небудь із тих, хто кається, нині бере участь у богослужінні: співає або читає на кліросі. Чи не грішите ви непокорою настоятелю або священику, що служить? Чи не робили непотрібних і недоречних зауважень під час служби, порушуючи тим самим молитовний настрій у храмі і навіть лад богослужіння? Чи не дратувалися на необхідні зауваження настоятеля, уставщика, регента? Чи не шкодили навмисне читанню або співу? Чи не робили і в цій святій справі кліросного послуху чого-небудь на зло або зі зла і з роздратуванням? Можливо, когось зло обсмикували в співі, змушували його мовчати, чим жорстоко ображали людину, перевищуючи свої повноваження.Або, навпаки, вперто не слухалися зауважень і порушували лад співу і читання. Це все кліросні хвороби.

Тим, хто або за послухом, або з любові (так звані аматори) бере участь у церковному богослужінні, треба пам’ятати: якщо хочеш отримати якусь користь, а не накликати на себе гнів Божий, то треба насамперед дотримуватися суворої дисципліни. Беззаперечно підкорятися настоятелю, священику, що служить, уставщику, регенту, псаломщику. Жодним чином не порушувати ходу богослужіння, смиренно приєднуючи наше убоге славослів’я і спів до невидимого хору Ангелів. А інакше краще і не вставати на клірос, краще молитися в якомусь куточку.

Кайтеся, хто своєю поведінкою порушував лад богослужіння!

Господи, прости нас, грішних!

• Якщо Господь когось із вас поставив начальником, то чи не грішні ми потуранням або, навпаки, жорстоким поводженням із підлеглими? За своїми начальницькими обов’язками забули, що в нашому підпорядкуванні живі люди, з живими душами і що ніхто не зняв з нас обов’язку бути людиною по відношенню до підлеглих. І це особливо вимагається від нас, християн! Чи не образили підлеглих нерівним ставленням до них, чи не заводили улюбленців, яким прощали все, зганяючи на інших своє роздратування? Чи не мучили підлеглих дріб’язковими причіпками, несправедливістю?

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо проти п’ятої заповіді неповагою до старших за віком. Користуючись силою і молодістю, ми дозволяємо собі так ставитися до людей, старших за себе, наче це вже не люди, а слово “пенсіонер” для нас стало якимось лайливим словом. Особливо у великих містах люди, які пропрацювали все своє життя, перенесли весь жах війни, розрухи, голоду, винесли на своїх плечах незліченні страждання, біди, труднощі, які отримали від держави заслужене право на відпочинок, стали раптом “заважати” більш молодим. “Ох, уже ці пенсіонери! Сиділи б удома, нема чого вештатися магазинами, поліклініками, та завантажувати міський транспорт”, тобто нема чого вам більше жити, ви нам заважаєте… Невже хтось із нас, християн, які ще працюють, насмілювався не лише говорити вголос, в обличчя літнім людям принижувальні й образливі слова, а навіть і думати так!

Якщо ви винні в цьому разючому за жорстокістю і відсутністю елементарного поняття гріху, задумайтеся: промайне як мить молодість, проскочить зрілість і настане старість, і вже будуть тобі тоді кричати: “Не заважай жити!” – і кайтеся в божевіллі й жорстокості своїй.

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо, і особливо ченці, які живуть у монастирях, проти п’ятої заповіді Закону Божого, невдячністю до благодійників. Будь-який монастир живе зараз на добровільні милостині благодійників-богомольців, тобто ці богомольці, що “набридають” нам, – наші годувальники й поїльники.

Як ми повинні ставитися до них, як молитися за них! Тим паче що ми живемо в благодатному місці, хоч і свої у нас спокуси, але хіба можна порівняти наше і їхнє становище? Що їх тягне відвідати монастир? Та бажання відпочити від метушні, від грубості, від жорстокості світу, бажання зосередитися на молитві, почути уставне богослужіння. Якщо з нашої вини будь-хто з наших годувальників, наших благодійників не отримає бажаної розради, то горе нам, що з’являються вдома вдовиць і сиріт.

Господи, прости нас, невдячних!

• Тим ще ми грішимо проти п’ятої заповіді, що нешанобливо ставимося до пастирів Церкви, до своїх духовних отців. Тут уже ми настільки розперезалися і даємо таку волю своїм злим язикам, що не шкодуємо ні білих клобуків, ні сивини бідного сільського священика. Можливо, уникали і благословення, уникали і приймати Таїнства від тих священиків, які здавалися нам негідними.

Кайтеся, бо ви образили Духа Святого, Який через найнедостойнішого священика освячує Таїнства!

Не виконували порад і настанов духовного отця, мучили його своєю заздрістю і ревнощами до інших чад духовних. Перевірте ще себе, чи не затулив улюблений вами духовний отець образ Христа. Чи не сталося з вами такої біди? Господь ревнивий! Покайтеся і змініть своє ставлення до духівника, поки справа не дійшла до тяжкої духовної хвороби – чарівності.

Господи, прости нас, грішних!

Шоста заповідь: Не вбивай

Що ми скажемо, ті, хто приносить сьогодні покаяння у своїх гріхах Господу, щодо цієї заповіді? Убивство, вбивця – які страшні слова! Убити, тобто позбавити кого-небудь найбільшого дару – дару життя.

Якщо є серед тих, хто кається нині, такі, хто вчинив колись безпосереднє вбивство, тобто вбив когось волею або ненавмисно будь-яким знаряддям, рукою, отрутою або ще чимось, треба покаятися окремо священикові. Звичайно, переважна більшість із нас думає: “Слава Богу, я нікого не вбив, значить, я не винен перед Господом у порушенні цієї Його заповіді”.

Але є ще страшне безпосереднє вбивство – це коли матері умертвляють свою дитину в утробі своїй. Це вбивство подвійно страшне, бо мати-вбивця вбиває не тільки тіло, а й душу своєї дитини!

Кайтеся матері, які вчинили цей злочин! Хто дав вам право розпоряджатися життям? Цей буде жити, а ці не будуть жити! А можливо, ви вмертвили майбутнього генія, можливо, вмертвили того, хто молитвами своїми рятував би світ, вмертвили справжніх людей із великим серцем і розумом! Умертвили великого старця, людину, навколо якої рятувалися б тисячі людей, умертвили якогось громадського діяча, життя якого принесло б великі благодіяння суспільству. Ми потонули в крові вбитих немовлят, і кров ця волає до Неба! Не думайте, що це безкарно проходить. Це занадто страшний гріх!

Кайтеся ж, у кого совість заляпана кров’ю вбитих своїх же дітей!

Господи, прости нас, грішних!

І знову багато хто з нас, може, навіть із засудженням думають про матерів-убивць і уявляють себе вільними від убивства. Але якщо ми й не вбивали нікого таким чином, то ми нескінченно винні в повільних витончених убивствах наших близьких жорстоким ставленням до них.

Зараз коротко будуть перераховані тільки деякі, найбільш кричущі гріхи цього роду. Прослухайте і покайтеся від щирого серця з великою скорботою духу, бо всі ці гріхи проти любові до ближнього, без якої все наше життя, хоч би яке воно було переповнене навіть великими подвигами, найжорстокішими обмеженнями, скорботами й лихами, буде засуджено на Страшному Суді, перед обличчям Бога!

• Дуже близькі до скоєння справжнього вбивства ті, хто в гніві й роздратуванні пускає в хід кулаки, завдаючи побоїв ближньому своєму. А може, кого спотворили або скалічили своїми побоями. Може, надмірно озлоблялися на своїх дітей і били чим завгодно з жорстокістю.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не помер хтось із ваших ближніх або ще хтось через те, що ви їм не надали вчасно допомоги:

– може, хто вмирав від голоду, а ви знали і не допомагали;

– може, хто тонув на ваших очах, а ви не вжили заходів і не врятували;

– може, хто помирав від хвороби, а ви не прийшли вчасно на допомогу, і людина померла;

– може, на ваших очах убивали людину, а ви не захистили, або знущалися, а ви не прийшли на допомогу;

– може, чули крики того, хто гине, просить допомоги, але втекли або міцніше зачинили двері, погасили світло, заткнули вуха.

Господи! Які ж ми після цього християни?!

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не наблизили ми чиєїсь смерті, наражаючи людину на небезпечні випадки, виснажуючи її працями, не вірили хворобі ближнього, насміхалися з неї та докоряли симуляцією, примушували перемагатися в хворобі й тим самим спрямували її до смертельного результату.

Господи, прости нас, грішних!

• Господи! Ми вбивали ближніх, коли в гніві й роздратуванні обсипали їх докорами, лайливими словами, образливими й жорстокими!

Кожен на собі відчув, як вбиває зле, жорстоке, уїдливе слово. Як же тоді самі-то ми можемо цим словесним знаряддям наносити жорстокі рани людям?! Господи, прости нас, грішних! Ми всі вбивали ближнього словом.

Святий Апостол Іоанн Богослов каже: “Всякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця…” (1Ін. 3:15).

Хто з вас може навіть у гніві та люті вкусити людину? “Це вже божевілля якесь”, – скажете ви. А ось послухайте, що говорить із цього приводу святитель Іоанн Златоуст: “Набагато гірші за тих, хто кусається, ті, хто робить зло словами. Перші кусають зубами тіло, а останні гризуть словами душу, наносять рану добрій славі, і рану невиліковну. Тому він піддається тим більшому покаранню і мукам, чим більшого заподіює докір сумління”.

Хто з нас винен у цьому докорі сумління і пожиранні один одного? Кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

Бережіться забрати у невинного честь, хоча він тобі і не подобався чимось, хоча б він був навіть ворог твій! Бійтеся вчинити це моральне вбивство, бо за нього не меншу відповідь понесемо перед Господом, ніж за вбивство тілесне.

• Мало того, якщо ви самі за складом свого характеру мовчазні й не дратівливі, але знаєте, що інша людина легко запалюється роздратуванням і гнівом, чи не займалися ви навмисним підбурюванням? Упертістю і навіть своїм наполегливим мовчанням чи не викликали ближнього на гнів, лайку, побої?

Господи, помилуй нас, грішних!

• Можливо, своєю впертістю, бажанням у суперечці наполягти на своєму, хоча ми й не праві, доводили людей до несамовитості. Ми тоді не менш винні, навівши людину на гріх.

Господи, прости нас, грішних!

• Блаженний Августин каже: “Не думай, що ти не вбивця, якщо ти наставив ближнього твого на гріх. Ти розбещуєш душу спокушеного і викрадаєш у нього те, що належить вічності”.

Запрошували на п’янку, підбурювали до помсти образ, спокушали піти на видовище в піст, розбещували оточуючих бридкими анекдотами, книжками, непристойними для християнина, вульгарними розмовами, на осуд і т. д. Цьому переліку немає кінця. І все це – вбивство, розбещення душі ближнього!

Господи, прости нас, грішних!

• Ще раз про любов між собою, заповідану нам Господом. Яка відзнака для істинного християнина? “Про це, – каже Христос, – розуміють усі, що ви учні Мої, якщо маєте любов між собою” (Ін. 13:35). А ми, Господи, як же ми далекі від істинних учнів Твоїх!

Ми сваримося, ворогуємо, обурюємося, ненавидимо, не терпимо один одного. Соромно навіть вимовити перед невіруючими: “Я – християнка”. І часто в розмові невіруючих можна почути: “У нас сусідка віруюча, до церкви ходить, а яка злісна, шкідлива людина”. Горе нам, якщо хулиться ім’я Христове через наше людиноненависництво.

Подивіться собі в серце, запитайте свою совість, чи не є ваша поведінка спокусою для всіх. І якщо грішні, кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

Усі ми не вперше на сповіді і, звісно, неодноразово чули, що коли хтось ображений нами, то, доки ми не помиримося, доки щиро не попросимо вибачення, ніяких молитов, жодних зусиль, ніякого покаяння не прийме в нас Господь!

Але знати-то теоретично ми знаємо, а ось до серця, до свідомості ця істина мало доходить! Просимо вибачення в кого завгодно, навіть із легкістю, але тільки не в тих, кому постійно справді докучаємо; уся наша гординя повстає, а якщо й попросимо вибачення, то формально, крізь зуби, зовсім без участі серця, у кращому разі “зі стисненням серця”. Це, звісно, приносить мало користі душі. А то ще й самі себе озлобили спогадом образ і неправоти з боку ближнього або посіяли розбрат і ворожнечу між людьми!

Господи, прости нас, грішних!

• Сказано в слові Божому: “Блажен, хто і худобу милує”.

Чи не вбивав хто з вас без потреби тварин? Чи не штовхали їх ногами, не кидали в них камінням і палицями? Може, хтось у дитинстві навмисне знущався над тваринами? Це все гріхи вбивства! Кайтеся у своїй жорстокості!

Господи, прости нас, грішних!

• Ми іноді не знаємо, що грішні! Буває, виснажуємо себе зайвими працями і турботами, віддаємося надмірному смутку, впадаємо у відчай навіть до думки про самогубство. Усе це найбільші гріхи проти Бога! Бо життя є дар Божий, обставини скорботні посилаються нам з волі Божої, скорботами Господь виховує душу для вічності, а ми зневірою, і розпачем, і маловір’ям у Промисел Божий скорочуємо собі і земне життя, розлаштовуючи невгамовними печалями здоров’я, і Царство Небесне закриваємо для себе.

Господи, прости нас, грішних!

• І знову-таки, якщо Господь зберіг нас від гріха відчаю, то чи не доводимо ми когось до відчаю своїми вчинками, прискіпуваннями, злісними витівками, чи, бережи Боже, чи не винні в чиємусь самогубстві?! Якщо це сталося, кайтеся, плачте, бо ви винні в загибелі душі ближнього.
  Якщо ми живемо нестримано, віддаємося об’їданню, пияцтву, розпусному життю, тютюнопалінню, захоплюємося надмірно іншими нечистими задоволеннями, що руйнують здоров’я, то ми – самогубці.

Господи, прости нас, грішних!

• Є деякі християни, які вважають гріхом лікуватися. Можна, звичайно, визначити себе на терпіння і не лікуватися, але тут легко можна впасти в самовпевненість і гординю: “Нехай лікуються слабкі вірою і грішні… а ми не такі!” Краще вже так: прийшла хвороба – підлікуйся. Мине біль від ліків і лікування – слава Богу, не мине – терпіти і Богові дякувати за випробування. Ось як повинен чинити християнин!

Господи, прости нас, грішних!

• Нарешті, чи не чинимо ми вбивства своєї душі, анітрохи не піклуючись про її спасіння?

О, як ми живимо і гріємо своє тлінне тіло! Чи так ми ставимося до своєї безсмертної душі? Та ми просто забуваємо про неї, забуваємо омивати її сльозами покаяння, живити молитвою, підкріплювати Таїнствами Церкви, прикрашати добрими ділами, виправляти і готувати її у вічність. Де нам про це думати! Настільки ми зметушилися, думаємо лише про земне наше життя. Живемо якоюсь хибною надією, що спасіння – це природний результат нашого життя. Господи, прости нас і дай перед нашим кінцем покаяння і свідомість, що “Царство Небесне нудиться, і тільки нужденні піднімають його!” (Мф. 11:12).

Сьома заповідь: Не чини перелюбу

Ця заповідь забороняє такі гріхи:

– нецнотливість у думках, словах, справах;

– блуд;

– кровозмішення.

Гріхи проти цієї заповіді дуже страшні! Страшні своїм неподобством, наслідками та неймовірним поширенням серед нас. Ця гріховна хвороба вражає людину з самого раннього дитинства і не залишає її навіть до моменту смерті.

Чому ж диявол так воює проти людини цим видом спокуси на гріх? Та тому, що він, ненависник нашого спасіння, більше за нас знає, що неложними є слова Апостола: “ні блудниці… ні перелюбники, [ні сквернителі]… Царства Божого не наслідують” (1Кор. 6:9-10).

Гріхи проти цієї заповіді настільки мерзенні й заразливі, що святий Апостол радить навіть не говорити про них християнам. Тільки необхідність принести покаяння спонукає нас зупинити нашу увагу на цих злочинах нашої совісті перед Господом. Оскільки тіло наше є храмом Духа Святого, то незбереженням цнотливості, чи то подружнього життя, чи то дівоцтва, для тих, хто може його вмістити, виганяється з тіла нашого Дух Божий і дається місце дияволу.

На нас, які називають себе християнами, лежить велика відповідальність: ми викуплені великою ціною – безцінною Кров’ю Сина Божого для того, щоб служити Богові душею і тілом (1Пет. 1:18-19, 1Кор. 6:20). Яку ж образу Господу ми завдаємо, якщо наше тіло, викуплене ним для святості, оскверняємо наймерзеннішими пожадливостями плоті. “Ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас, – каже Апостол Павло, – Якщо хто розорить храм Божий, того покарає Бог” (1Кор. 3:16-17).

І це підтверджується самою історією: за надмірне поширення цього гріха рід людський був винищений всесвітнім потопом. Страшно загинули два найбагатших міста Содом і Гоморра, бо гріхи похітливості жителів цих міст перевищили міру довготерпіння Божого!

А якщо ми зазирнемо у свою душу неупереджено та озирнемося на навколишнє життя? Чи не заслужили і ми своїм порочним життям долі цих нещасних міст і чи надовго ще вистачить довготерпіння Божого! Покаймося ж Господу з найглибшим розкаянням і добре б з гіркими сльозами в порушенні чистоти нашої душі й тіла.

Ось найкоротший перелік цих гріхів. Зараз він буде прочитаний, а ви, якщо маєте на совісті що-небудь із перерахованих гріхів, кайтеся, просіть у Господа очистити скверну вашого серця!

• Ми грішимо. Господи, сладострастю у всіх її видах: прийняттям нечистих помислів, бесідою з ними, насолодою ними, дозволом їм, повільністю в них, чим викликаємо в душі своїй довільне похітливе розпалювання. І не здійснюючи ще на ділі страшного гріха, чинимо перелюб у серці своєму.

Кайтеся Господу! Всі до єдиного винні в цьому!

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо, Господи, порушуючи свою цнотливість: занадто вільним поводженням з іншою статтю, нечистими дотиками, обійманнями, пристрасними поцілунками, задивляємося на гарні обличчя з пристрастю, лихослів’ям, любовними піснями, безсоромними рухами тіла (особливо молодь у сучасних диких танцях), кокетством, волокіїтством, звідництвом, надмірною прив’язаністю, пересиченням у їжі та питті, читанням книжок, що розпалюють уяву і викликають гріховні помисли, розгляданням спокусливих видовищ, переглядом кінокартин і п’єс, заздалегідь знаючи, що там будуть представлені сцени, наповнені отрутою цього гріха, зайвою пишністю та нескромністю в одязі, бажанням подобатися й спокушати інших, неприродним спотворенням образу Божого на собі, тобто вживанням всілякого роду косметики, штучним чепурюванням себе.

Господи, прости нас, грішних!

Усе наше життя пронизане цими пристрастями, тонко чи відкрито діє в нас ця пристрасть, усвідомлюємо ми чи ні свою гріховність, але ми всі винні в цьому перед Господом!

Господи, прости нас, грішних!

• Є гріхи і явного блуду: якщо хто з тих, хто приносить покаяння, живе в шлюбному союзі, не освяченому Таїнством Церкви, кайтеся з гіркими сльозами покаяння, бо ви проводите життя в блуді! Просіть Господа освятити ваш шлюбний союз Таїнством Церкви, в якому б віці ви не були.

Ті, хто і перебуває у шлюбі, освяченому Церквою, перевірте свою совість, чи не зрадили ви, навіть у серці своєму, нечистим поглядом на осіб іншої статі, вже не кажучи про явний гріх перелюбства. Чи не згрішили непомірністю в плотських задоволеннях, бо в шлюбі християнин зобов’язаний дотримуватися стриманості й цнотливості. Чи дотримувалися стриманості в пости, неділі та святкові дні? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних! Чи не доводили ви, жінки і чоловіки, своєю худою поведінкою свого чоловіка або жону до розпусти? Чи не розбив хтось чужої сім’ї, до цього схиливши чоловіка або дружину? Невже ви сподіваєтеся на якесь щастя в подружньому житті після цього?

Шлюбний союз із розведеним подружжям є перелюбство!

Господь Сам дав точну відповідь тим, хто питав Його про це: “Я кажу вам: хто розлучається з дружиною своєю, окрім вини розпусти, той дає їй привід перелюбствувати; і хто одружується з розлученою, той перелюбствує” (Мф. 5:32).А ви ще виправдовуєтеся: “Так вона або він вільні, вони розлучені”.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не спокусив хтось когось, чи не розбестив вмовляннями, що всі так живуть у наш час, чи обіцянкою одружитися обдурив надто довірливу дівчину? І наскільки спустошує людину ця скороминуща передчасна близькість! Невже заради задоволення чи просто цікавості, чи слідуючи моді століття, чи хвилинному спалаху пристрасних почуттів юнак чи дівчина обкрадають себе? А потім що? Гірке розчарування, докори сумління і швидкий повний моральний розклад. Як чудово в будь-яке століття було і буде зберегти свою тілесну чистоту, свою цнотливість, незайманість і закласти це твердим фундаментом домашньої церкви, якою є християнська сім’я.

Кайтеся Господу, хто не зберіг і передчасно розбестив своє дівоцтво!

Господи, прости нас, грішних!

• Ті, хто перебуває в безшлюбному стані і, можливо, через нерозсудливість і через духовну сірість зневажає чесний шлюб, хто вважає себе незайманим, загляньте у своє серце, спитайте свою совість, чи не розбестили ви давно своє дівоцтво блудними помислами? Чи не охоплені ви в душі гріхами сладострасті у всіх її видах? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Чи не зруйнували ви свого здоров’я і життя гріхом рукоблудства або ще якимось таємним гріхом протиприродним? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Якщо щось обтяжує вашу совість, треба неодмінно очистити її індивідуальним сердечним покаянням. Нехай не дерзне такий підійти до Святої Чаші. Бо нерозкаяний смертний гріх не тільки готує душу в пекло, але ще за життя руйнівно діє на людину. Старець Варсонофій Оптинський говорив: “Так диявол тримає у своїх руках капітал, та на нього ще й відсотки отримує”.

Щиросердне ж сповідання гріха начисто руйнує всі ворожі пута, якими пов’язаний грішник. Тому, якщо хто має якісь ще не сповідувані жодного разу таємні гріхи проти сьомої заповіді, наберіться мужності й розкажіть духівникові біля Хреста і Євангелія! Поспішіть же, бо Господь сказав: “У чому застану, у тому й суджу!”

• Є ще гріх проти сьомої заповіді. Це кровозмішення, тобто гріх, коли союзом, подібним до шлюбу, з’єднуються близькі родичі. Ось що говорить про цей ганебний гріх святий Апостол Павло:

“Є вірна чутка, що у вас з’явилася блудодіяльність… якої не чути навіть у язичників, що хтось замість дружини має дружину батька свого… щоб вилучено було з-поміж вас того, хто вчинив таке діло” (1Кор. 5:1-2).

Такий гріх згубно впливає не тільки на тих, хто переступає Закон Божий, а й завдає непоправної шкоди потомству. Тупоумство і взагалі слабкість психічних сил, тілесні вади – це все сумні наслідки шлюбів, укладених у спорідненості, всупереч законам природи.

Що ж означає жити цнотливо?

Приснопам’ятний митрополит Московський Філарет так визначив цнотливе життя: “Жити цнотливо, в точному значенні цього слова, значить жити під керуванням цілого, неушкодженого, здорового міркування, не дозволяти собі жодного задоволення, що не схвалюється здоровим глуздом, дотримуватися розуму, не занечищеного нечистими думками, серця, не зараженого нечистими бажаннями, тіла, не розбещеного нечистими справами”.

Може, хтось подумає зараз: “Що ж це за безрадісне життя, якщо забороняються задоволення?” Аж ніяк ні! Ні здоровий глузд, ні віра Христова не забороняють нам безневинних забав і розваг, вони навіть необхідні, як приємний відпочинок від праці.

Великий учитель віри і благочестя святитель Іоанн Златоуст так пише про радощі й насолоди земні: “Якщо ти хочеш отримати задоволення, іди в сади, до річки, що тече, та озер, роздивляйся квіти, слухай спів коників, відвідуй святі місця; тут ти знайдеш і здоров’я для тіла, і користь для душі, а шкоди жодної, і не розкаюватимешся після цього задоволення, як то буває після видовищ. Ти маєш дружину, маєш дітей, що може зрівнятися з цим задоволенням? У тебе є дім, друзі: ці задоволення разом із цнотливістю приносять велику користь. Бо скажи мені, що може бути приємніше за дружину і дітей для того, хто хоче жити цнотливо?”

Восьма заповідь: Не кради

Крадіжка, по-слов’янськи “татьба” – тяжкий гріх, що позбавляє тих, хто ним хворіє, Царства Божого, Царства Небесного. “ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні крадії – Царства Божого не успадкують”, – каже Апостол Павло (1Кор. 6:10). Очевидно, професійних злодіїв, грабіжників і шахраїв серед нас, присутніх сьогодні, немає. Але ж узяти найменше, що тобі не належить, це вже злодійство.

• Згадайте, чи не спокусилися ви чимось, що, як то кажуть, погано лежало. Ми зовсім не вважаємо це гріхом, але ж це явна крадіжка. Та чи не приносили чогось дітям і чи не привчали їх із дитинства, що з роботи можна що-небудь поцупити, що це не злодійство.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не спокушалися ми чимось у чужому саду, городі або полі, приватному або державному, – це все теж злодійство.

Господи, прости нас, грішних!

• Є ще й такі міркування: “Я молитися їду до Матері Божої, Вона мене безкоштовно провезе!” Одумайтеся і кайтеся! Це все теж злодійство. Яка це молитва буде? Раніше ходили пішки, а тепер не вважають негожим безкоштовно проїхати в транспорті.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не крали в держави електроенергію, придумуючи всілякі фокуси з лічильником. Це ганьба для християнина!

Господи, прости нас, грішних!

І від цього дня перестаньте бруднити свою совість цими ганебними дрібницями. Усі нині мають достатньо коштів, щоб чесно розплатитися з державою за всі ці побутові послуги.

• Працівники торгівлі та громадського харчування чи ті, хто продає надлишки своїх плодів земних на базарі! Хто з вас обмірював, обважував, обраховував, продавав поганий товар за хороший? Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І від сьогодні не брудніть своїх рук і совісті краденим. Жодної користі, ні матеріальної, ні тим паче духовної, накопичене в такий спосіб добро не принесе! Навпаки, і чесно зароблене піде прахом, і душевного спокою немає – всі думи: як би не попастися, не підрахував би хто, що живу не за коштами, не запідозрив, не доніс.

• А яка ганьба перед людьми і Богом, і святими, і Ангелами, якщо християнина-злодія спіймали й викрили на крадіжці. Нині кожен має цілком достатньо коштів, що заробляються чесним шляхом, а зайве і в їжі, і в одязі, і в обстановці, придбане навіть чесним шляхом, – для християнина гріх.

Можливо, хтось, працюючи в дитячих установах, об’їдав дітей? Це вже зовсім злочин! Кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

Чи не шахраювали, підсовуючи старі гроші, свідомо брали більшу здачу, якщо продавець помилявся на нашу користь.

Господи, прости нас, грішних!

• Приховували і привласнювали знайдені речі. Святі не брали стручка гороху, що валяється на шляху. Не поклав – значить не твоє. Знайшов щось – постарайся знайти того, хто загубив.

Господи, прости нас, жадібних до чужого добра!

• Можливо, купували свідомо крадену річ, або купували за безцінь будь-що у п’яниці, який вкрав річ у сім’ї. Одумайтеся! Пам’ятайте, що, купуючи крадене, ви стаєте співучасником злочинів, скоєних і злодієм, і п’яницею. Ніколи не вносьте у свій дім у такий спосіб придбаних речей! А хто так чинив, кайтеся!

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не підписували або не користувалися яким-небудь неправдивим грошовим документом?

Господи, прости нас, грішних!

• Можливо, не платили боргів або затримували сплату їх, посилаючись на неспроможність?! А насправді, або просто скупилися віддати, або не могли стримати свого марнотратства, щоб накопичити і віддати.

Негайно розплатіться з боргами; якщо маєте можливість, то сьогодні ж віддайте борги або обіцяйте Господу зробити це в найближчий термін. Тоді покаяння буде дієвим! І взагалі, християнин мав би вкладатися в рамки готівкових своїх коштів. Жити можна й скромніше, але тоді спокійніше буде на душі, бо борг завжди гнітить, “висить на душі”.

• Ми завжди грішимо проти восьмої заповіді недбалим ставленням до чужої або казенної речі. Якщо нам люди чи держава довіряють користуватися тими чи іншими речами, то християни повинні ставитися до них з більшою обережністю, ніж до своїх речей, щоб не зламати, не загубити, не зіпсувати недбалим ставленням довірене нам.

Господи, прости нас грішних, неуважних і недбалих!

• Ми грішні проти цієї заповіді, якщо змушуємо людей задаровувати нас. Може, хтось із вас пускає переночувати своїх рідних, знайомих, які приїхали відвідати святі місця. Чи не поводитеся ви так, що вони бувають змушені дарувати вам подарунки? Чи не вимагаєте до себе, як до господарів, якихось особливих, незвичайних стосунків? Кайтеся Господу!

Господи, помилуй нас, грішних!

Якщо вже не можете безкорисливо упокоїти, нагодувати й узагалі прийняти гостей у дім, то хоч намагайтеся не ставати безсовісними здирниками. Подумайте, що ж ні в кого немає капіталів, усі живуть на пенсію, а тут ще й на дорогу треба накопичити. Тому не вимагайте подарунків і приношень і постарайтеся в міру можливості прийняти гостей по-християнськи!

• Чи не завдавали ви шкоди майну ближнього навмисне зі зла або заздрості? Чи не витоптували городів, чи не обламували плодових дерев, чи не отруювали собак, курей, сусідських тварин тощо? Чи не заливали чимось їхню територію навмисне? Може, ще чимось, ще якимось злодіянням перешкоджали вигодам інших людей? Кайтеся Господу! І якщо обтяжує якийсь із цих гріхів, то відшкодуйте заподіяну вами шкоду, помиріться з скривдженими вами і, як Закхей-митар, відшкодуйте їм учетверо! Ось тоді це буде воістину покаяння!
• Ми засуджуємо тунеядців, показуємо на них пальцем, лаємо, але ж ми всі теж тунеядці! Хто з нас гранично сумлінно весь належний час до хвилинки працює на роботі або послуху? А хто відмовляється отримати зарплату до копійки?

Господи, прости нас, грішних!

• До гріхів проти восьмої заповіді Закону Божого належить також гріх святотатства, тобто викрадення або привласнення собі церковної або монастирської власності. Найменшу дрібницю не можна забирати з храму, навіть недогарка свічкового. Знайте, що церковне і монастирське майно – буквально вогонь, який ви вносите в житло своє.
• Існує ще один вид гріха проти цієї заповіді, це гріх лихоїмства, тобто продаж продуктів харчування або взагалі речей необхідних за підвищеною ціною. Цей гріх виражається в спекуляції, потязі до перепродажу дефіцитних товарів за свідомо завищеною ціною з метою наживи. Хто з християн займається цією ганебною справою, негайно припиніть цю безчесну справу і кайтеся Господу зі сльозами у своїй хижої жадібності і наживі.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не випрошували ви грошей або речей на свої уявні потреби, або на потреби вигаданих людей, храмів, обителей, з метою обману простодушних людей для своєї наживи? Якщо є такі, що каються нині, принесіть Господу розкаяння і негайно припиніть злий обман і постарайтеся відшкодувати вкрадене тим, щоб пожертвуване потрапило в руки нужденних.
• Восьма заповідь забороняє всякі грошові азартні ігри. Усіляка картярська гра в карти, гра в кості, тим більше на гроші – це гріх! Хто захоплюється грою в карти, проводить дорогоцінний час за будь-якими іншими азартними іграми, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

І не торкайтеся більше до цього заняття. Це не потребує особливого подвигу, треба тільки ставитися до цього з усією суворістю. Зрозуміти, що негідно для християнина витрачати час на порожнє та ще й входити в азарт, мучити свою душу і гнівити Господа! Невже ж немає в нас занять більш гідних, ніж картярська гра і “забивання козла” в доміно?

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не брав хто з вас хабарі? Чи не ображав хто кого під час розподілу винагороди за працю: може, не по совісті розділили премію або якісь подарунки? Чи не позбавив хтось неправильно когось роботи за своєю владою або злою наклепом начальства. Кайтеся, хто грішний у цьому!

Господи, прости нас, грішних!

• Може скупилися витрачати на добрі справи допомоги ближньому? Не дбали про утримання і прикрашання наших храмів?

Господи, прости нас, скупих і жадібних!

• Ми грішимо проти цієї заповіді вживанням хоча й власних речей, але не для нагальної потреби, а на розкіш і марнославство! Ось маємо одне пристойне пальто або взуття, або взагалі одяг, а ми ще заводимо для марнославства не потрібні нам предмети розкоші.

Господи, прости нас, грішних!

А інший, навпаки, ходить у латаному-перелатаному, в усьому собі відмовляє, аби тільки не витратитися – це вже інша крайність, пристрасть, що випливає з порушення цієї заповіді, це скупощі. Інший хвалиться, що не звик грошей рахувати, все до копійки на вітер пускає, – це гріх марнотратства.

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішні проти восьмої заповіді, якщо свідомо не вберегли інших від збитків, знаючи, що вони можуть статися. А в бідах і потребах чи не користувалися розгубленістю або безвихіддю становища потерпілого? Чи не викрадали чогось від пожежі, під час повені чи ще якихось стихійних лих? Чи не брали непосильної плати за свою допомогу постраждалим? Якщо це траплялося з нами, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, жорстоких, своєкорисливих і немилосердних!

• Якщо навіть ми чисті від усіх або більшості перелічених вище злочинів проти восьмої заповіді Закону Божого, то треба пам’ятати всім нам, що, окрім матеріального надбання, кожен із нас обдарований від Господа різноманітними талантами і здібностями. Чи витрачали ви їх на користь ближнім? Чи допомагали доброю порадою, чи навертали на шлях істини заблукалих, чи втішали в нещасті, і взагалі, чи живемо ми для людей, чи живемо тільки для себе, загрузнувши в граничному егоїзмі?

Запитайте свою совість, і якщо вона докоряє вам, кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Дев’ята заповідь: Не свідчи неправдиво на ближнього свого

Ми настільки заражені гріхами проти цієї заповіді, що не минає й дня – якого дня! – години без цього гріха. Це гріхи нашої порочної душі, нашого злого серця, які відбуваються через наш поганий язик. Принесімо ж Господу щиросердне покаяння!

• Цією заповіддю нам, християнам, забороняється всяка брехня у всіх її видах. Батько брехні – диявол, і тому ніколи і ніяка брехня не може бути виправдана. Подивимося на своє життя, як обплутуємо ми себе брехнею і коли треба, і коли не треба. Ніхто навіть і не тягне нас за язик, а ми для чогось наговорюємо вигадану неправду оточуючим.

Господи, прости нас, грішних!

• А засудження і пересуди? Та ми, очевидно, рідше вдихаємо повітря, ніж засуджуємо і подумки, і вголос, і присутніх, і відсутніх. Засудження, на жаль, – це найулюбленіший предмет наших розмов.

А Господь сказав: “Не судіть, щоб не судимі були” (Мф. 7:1). Але ми й не згадуємо про це. Ми потонули в осудах і пересудах!

Ми жити без цього не можемо. Зібралися двоє чи троє, не встигли рота розкрити, лише кілька фраз вимовили – і вже осуд, а вже в думках ми й узагалі із осуду не виходимо.

Господи, прости нас, грішних!

А ось послухайте, як навчилися міркувати любомудрі люди!

Викриваючи пристрасть засуджувати ближнього з приводу будь-якого його морального падіння, один чудовий західний проповідник, Е. Берсьє, говорив:

“Один із наших ближніх упав!.. Отже, якщо ви дійсно проникнуті духом Христа, то дозвольте мені висловити враження, яке справить це падіння на вашу душу. Він упав. Але ви, що засуджуєте його, хіба ніколи не падали самі? Чи буде вам приємно, коли ворожий голос почне розповідати ваше негоже минуле, і хіба вас не заспокоює та думка, що забуття поховало його назавжди?

Ваше життя, скажете ви, було вільне від великих похибок. Згоден. Але чи собі ви зобов’язані цим? Якщо вам бракувало випадків для падіння, то чи не прагнуло ваше серце до них тисячу разів, чи не жадало і не домагалося їх? Покажіть-но нам, якщо наважитеся, історію вашого внутрішнього життя! Розкажіть нам про ті таємні думки, про які ніхто й не підозрював, про ті ганебні прагнення, глухі пристрасті, негідні бажання й успіхи самолюбства, які ви плекали та здійснювали за заздалегідь обміркованим планом, на шкоду смиренню та на скорботу інших. Усього цього не бачив жоден людський погляд. І в той час, як ця безодня гріха блукала у вашій голові та душі, ваше життя було завжди впорядковане, всіма визнане і шановане. Уявімо тепер, що в одну з цих хвилин, коли пристрасть запалила ваше серце й звабила вашу совість, з’явилася спокуса справжня, жива, з усіма своїми принадами й чарами, що сталося б із вами? Куди поділася б гордість бездоганного життя і безсоромного минулого? Припустимо, що це перше падіння звернуло на себе погляд людини, яка через нестачу терпимості засудила б і викрила вас, як ви засуджували ближнього, що трапилося б із вами? Бог пощадив вас у Своєму милосерді. Тисячі обставин запобігали вашому падінню, але будьте певні, що, будучи надані своїм інстинктам, ви загинули б, і що вища причина вашого порятунку полягає не у вас самих.

Ваш ближній упав! Але чи знаєте ви його історію? Чи знаєте ви, які омани оточували його, які спокуси охоплювали, які спокуси застилали йому світло, захаращували йому шлях? Чи знаєте ви, що в фатальний час падіння йому бракувало братньої руки, яка могла б його підтримати і врятувати, і ця рука могла бути вашою?

Ваш ближній упав!.. Але чи знав він те, що знаєте ви? Чи було в нього минуле, сповнене благословень і чистих впливів, яке могло б його вберегти? Чи знав він, подібно до вас, від своєї колиски молитви, сльози, застереження матері-християнки? Чи було йому відкрито Євангеліє від самого початку? Чи бачив він на своєму шляху Хрест, що простягав до нього надію спасіння? Чи чула вона численні застереження, яких ніколи не потребували ви?

Отже, в очах Бога, що зважує все на Своїх терезах, хто з вас більш винний? Кому Він дав більше талантів? До кого Він буде вимогливішим?

Ось, браття, перше враження від падіння одного з наших ближніх: воно має стати скорботним зверненням до самого себе, щирим смиренням перед Богом. Перше спонукання тягне за собою інше: це дійсне і глибоке співчуття до того, кого спіткало зло.

Читаючи чудові глави, в яких Євангеліє розповідає нам про народження Спасителя, і особливо про чудовий гімн, яким Ангели оголошували рівнини Віфлеєму, ви ніколи, можливо, не міркували, скільки зворушливого було в тому факті, що Ангели, тобто істоти, що залишаються чистими, першими радіють і благословляють Бога за порятунок занепалого людства! Таким чином, чим ближче до Бога і чим святіша любов, що виявляється до Нього, тим більше здатні до співчуття і милосердя. І навіщо посилатися на Ангелів, коли Той, Кому поклоняються самі Ангели, Кого Писання називає Святим і Праведним, видається нам усюди нескінченно співчутливим і милосердним до занепалих істот.

І якщо ті, які залишаються чистими, і Той, Хто був самою Святістю, зворушені винуватістю наших ближніх, що ж повинні відчувати до них ми, які всі винні в різних ступенях і причетні до їхніх помилок?”

Ось як повинен міркувати християнин!

Коли ж ми покладемо початок своєму виправленню? Коли приборкаємо свій язик? Адже багато хто, дуже багато хто з нас уже переступив половину, а то й добігає кінця свого життя!

Господи, поклади “зберігання вуст моїх і двері огорожі на вустах моїх” хоч під кінець життя!

• Дев’ята заповідь забороняє нам наклеп на ближнього свого. Наклеп – це найобурливіша образа ближніх. Наклеп подібний до вбивства! Дивіться, навіть пророк Давид молиться: “Позбав мене від наклепу людського, і збережу заповіді Твої!” (Пс. 118:134).

Якщо хтось обмовив когось зі знайомих перед начальством або перед рідними, – кайтеся зі сльозами Господу! Просіть пощадити вас, як справжнісіньких убивць, і негайно, кому можете, кажіть протилежне, зніміть наклеп, який ви звели на людину, і, дай Боже, щоб ваш наклеп не наробив ще непоправного зла!

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не любить хто з вас підслуховувати, підглядати, читати чужі листи? Кайтеся Господу, хто грішний у цій мерзенній пристрасті.

Господи, прости нас, грішних!

І вже в цих-то справах зупинитися і не займатися цими ганебними справами цілком залежить від нас. Та чи може християнин, який іменує себе ім’ям Христа, опускатися до такої низості?

Господи, допоможи нам позбутися цих недоліків і пробач нас за наше минуле!

• Хто з вас, що каються нині, розголошував чужі слабкості, гріхи, очорняв добре ім’я ближнього, кайтеся Господу! Це гріх Хама, який не прикрив наготи батька свого.

Господи, прости нас, грішних!

• Цією заповіддю взагалі забороняється марнослів’я, яке завжди породжує осуд, балакучість, пліткування, образливі й образливі кепкування з ближніх, дотепність або марнослів’я на їхній рахунок.

Господи, прости нас, грішних, ми всі живемо в цих гріхах!

Чи не вірите ви наговорам злим, чи самі не вигадували якихось шкідливих чуток, чи не пускали їх у місто? Чи любите прислухатися і збирати чутки і живите ними дозвільну цікавість і розум замість молитви і слова Божого! Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

• “Блаженні миротворці” (Мф. 5:9), – говорить нам слово Боже. А ми сваримо людей, передаємо всякі погані слова, сказані іншими в роздратуванні, замість того щоб промовчати заради миру.
• Різали, як то кажуть, правду в очі, коли цього зовсім і не було потрібно, коли це приносило тільки образу, зневагу, шкоду справі.

Господи, прости нас, нерозумних “правдолюбців”!

• І взагалі, Господи, не маємо ми прямодушності, щирості, простоти, мовчазності й тому щогодини ображаємо ближніх і Тебе, Господи, порушуючи дев’яту заповідь Закону Твого.

Десята заповідь: Не бажай дому ближнього твого, не жадай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого

• Десятою заповіддю Закону Божого нам забороняються порочні почуття, думки і бажання, забороняється зупинятися на них, утримувати їх у собі, розвивати, тішитися ними. Які це думки?

Це бажання сладострасні, корисливі, самолюбні, самозакохані, гордовиті, своєкорисливі та плотоугодні. Усі ми охоплені потоком цих бажань!

Господи, прости нас, грішних!

• Ми грішимо, Господи, проти цієї заповіді Твоєї невдоволенням своєю долею і впадаємо в гріх заздрості. Кайтеся, хто заздрить багатству, щастю, здоров’ю, здібностям, красі, успіхам ближніх наших.

Господи, прости нас, грішних!

• Чи не радів хто нещастю іншого? Перевірте себе, чи не зловтішалися ви, особливо коли недруг ваш потрапляв у біду?

Господи, прости нас, грішних!

• Чи бажали, особливо кривдникам вашим, хвороби або смерті?

Господи, ми грішні і в цьому, пробач нас!

• Чи не докучаєте, бачачи інших у щасті, коли, по-вашому, вони мали б уже загинути зовсім?

Господи, прости нас, грішних!

Корінь усіх гріховних думок, бажань і дій з їхніми гіркими наслідками є самолюбство, хибне прагнення нашого духу від нескінченного до кінцевого – віддалення від Бога в собі.

За хибним спрямуванням трьох головних сил душі – розуму, волі, серця, які шукають собі задоволення в царині чуттєвого життя замість звертання до Бога, самолюбство наше проявляється: а) у мрійливому багатоведенні; б) у самозакоханості, або гордості; в) у своєкорисливості та тілодогодливості. Звідси походять усі гріховні цілі, бажання, слова, справи…

Господи, прости нас! Ми всі самолюбці! Ми всі нарікальники, незадоволені своєю долею. Ми заздримо свідомо й несвідомо всьому, що бачимо й дізнаємося; усе нам треба: і їжа, і одяг, і дім, і чуже оздоблення – усе, що слугує для комфорту в житті, що бачимо в чужих домівках, крамницях… Якщо я побачив – уже бажаю це й для себе. І навіть якусь образу ми відчуваємо, якщо в нас цього немає: готові скаржитися і на життя своє, і на своє нещастя, як ми це називаємо. Засмучувалися так, що доходили до хвороби, – і все це із заздрощів. Соромно і боляче, Господи, тепер згадувати це.

Ми тішимося внутрішнім уявним уявним перелюбом, дивлячись нечистим поглядом, із заздрістю на дружину або чоловіка ближнього свого.

Господи, прости нас, грішних!

На довершення всього всі ці щойно перелічені гріховні помисли, бажання, почуття ми навіть і не вважаємо за гріхи – адже не зробили, а тільки подумали, помріяли, посолоджувалися в душі – і тому не каємося в них і тим самим готуємо душу свою до вічної загибелі!

Господи, прости нас, грішних!

Ми занадто легковажні, ми грішимо без страху, ми випробовуємо Твоє довготерпіння без кінця, відкладаючи своє виправлення на завтра.

Господи, прости нас, грішних!

Загальний висновок сповіді

Господи! До сповіді та Святого Причастя дехто з нас рідко буває – все ніколи… А як би треба частіше ходити. Скільки разів бувало, тяжко заболить душа, треба б одразу бігти до лікаря духовного, а нам ніколи, відкладаємо, все по-старому залишається – і забудеться…

Ти, Господи, вимагаєш на сповіді все найгірше викинути, зненавидіти свій гріх, зібрати всі сили, щоб не грішити надалі. Ми знали про це, та не робили так…

Ти, Господи, кличеш кожного з нас гірко оплакувати свої гріхи, відстраждати за них, з болем серця відкривати їх і з ненавистю думати про них, як про ворогів своїх, а ми приходимо холодні й ідемо байдужі…

І страшно подумати: невже ми щоразу йшли непрощені, не дозволені від гріхів своїх!

Кожен із нас зараз повинен явити Тобі, Господи, тверду рішучість зректися гріха, зненавидіти гріх, переломити життя своє…

І цю рішучість підтвердити клятвою: поцілувати Хрест і Євангеліє в тому, що ми так обіцяли, так клянемося.

Господи, ми щиро хочемо цього. І молимо Тебе, допоможи нам стримати клятву свою! Особливо страшно тим із нас, хто часто поривався сказати гріх священикові – та соромно було, і йшли нерозкаяні! Допоможи нам сьогодні звільнитися від таємних нерозкаяних гріхів! Досить з помилкового сорому носити на душі тяжкість і посилювати їх нерозкаянням!

Помолимося ж Господу!

Господи, мій Господи!

Я – бездонна прірва гріха: куди не подивлюся в себе – все погано, що не згадаю – все не так зроблено, неправильно сказано, кепсько обдумано… І наміри і розташування душі моєї – одна образа Тобі, моєму Творцеві, Благодійнику!

Пощади мене. Господи, Іісусе Христе, Боже наш! Я як нікчемна людина згрішив. Ти ж як Бог щедрий, помилуй мене!

У покаянні прийми мене! Дай мені час принести плоди покаяння. Не хочу більше грішити, не хочу ображати Тебе, Господи! Допусти мене до причастя Святих Тайн, нехай зійде через них на мене Твоя сила благодатна! Винищи гріх, що живе в мені! Живи в мені, Безсмертний Господи, щоб ні життя, ні смерть не розлучили мене з Тобою!

Їхніми ж керуєш долями – як хочеш, як знаєш – тільки врятуй мене, бідного грішника! І благословлю, і прославлю Пречесне ім’я Твоє навіки. Амінь!

(Молитва приснопам’ятного протоієрея-молитовника о. Бориса Миколаївського.)

Досвід побудови сповіді за Заповідями блаженства

Чи замислювалися ми, чому це в нас немає життя святого Божого? Чому це ми весь час тільки й робимо, що порушуємо волю Господню? Весь час грішимо, каємося і грішимо, знову каємося і знову грішимо?..

Бувають хвилинки: промайне хороше, відрадне… Але це саме хвилинки – промайнуть і зникнуть, і знову темрява гріха і знову “робота ворожа”, знову служба сатані…

У чому ж справа? Невже ми про це не думали? Чи ця таємниця нашого життя так і залишиться таємницею? Цього не повинно бути.

Що ж робити? Чуємо таке запитання часто. А чи є відповідь – особливої турботи немає…

Відповідь є. Подумаймо про це… Чуємо ми, що треба вести життя благочестиве, що потрібні труди й подвиги, читаємо в книжках про це, дізнаємося на загальній сповіді заповіді Господні, дізнаємося й те, як люди порушують ці заповіді, чуємо священика, що переконує нас виконувати заповіді, щиро на сповіді обіцяємо, що від сьогоднішнього часу будемо іншими, – нічого не виходить з усього цього… Знову грішимо, знову ображаємо Господа. Щиро докладаємо зусиль своїх, щоб стати кращими, щоб іти в Царство Небесне, – а на ділі ні з місця… Та ще гірше буває, коли й на цьому місці не втриматися, немає сили, і котимося назад, у ту саму прірву, з якої, здається, вже вилізли…

Яке сумне становище! Адже роки-то не стоять, біжать; листки з календаря зриваються, і назад їх не приставити. Дні й роки минають, а смерть і труна все ближче й ближче…

Що ж робити? Адже таке далі тривати не може.

Прихована тут якась таємниця, яку потрібно, неодмінно потрібно нам знати. Не може бути, щоб Господь, Який більше за нас дбає про наше спасіння, “усім чоловікам хоче спастися” (1Тим. 2:4), не може бути, щоб Господь приховав від нас те, що так потрібно нам, без чого, просто кажучи, і жити не можна. І ця таємниця відкрита Господом нашим Іісусом Христом давним-давно, і полягає вона в словах Його: “без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5).

А ми всі звикли жити і думати, що головна опора у всіх справах наших “я сам” – моє розуміння, мої сили… І б’ємося, і намагаємося силоміць зробити щось хороше і… нічого не виходить! (з бесід священика Бориса Миколаївського, 1951 р.). Не виходить тому, що ми, засліплені своєю самовитістю, своєю гордістю, зовсім забуваємо, що першою сходинкою на сходах чесноти є смирення.

Перша заповідь блаженства: Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне

З цього починаються заповіді блаженства або заповіді істинного щастя нашого, не того, земного, примарного, швидкоплинного щастя, за яким ми, як за тінню, ганяємося безплідно все життя, а істинного, повного і вічного блаженства, початок якого розкрив Сам Господь для всіх християн у Своїй Нагірній проповіді.

“Блаженні убогі духом” (Мф. 5:3) – тобто щасливі гранично бідні духом… Що це таке – бути бідним духом? Це означає “…мати смиренне поняття про свої духовні якості, принижувати себе, вважати себе грішником”. Це означає мати в собі якості, протилежні гордості, марнославству, самолюбству. Чому їм, тобто вбогим духом, належить Царство Небесне? Та тому, що смиренний духом, “усвідомлюючи свою гріховність і негідність, цілком віддається керівництву Божественної благодаті, анітрохи не сподіваючись на свої духовні сили, і благодать приводить його до Царства” (архімандрит Михаїл. Тлумачне Євангеліє. Євангеліє від Матфея).

Чому ж ми нехтуємо йти прямим шляхом до досконалої радості?

Перш ніж почати каятися у злочинах проти цієї заповіді Господньої, хочеться ще пояснити вам, що “за властивістю природних здібностей людина має спонукання або прагнення розкривати, вдосконалювати свої сили, зрівнятися з іншими, здобути собі добру думку інших, честь, славу, благовоління. Це прагнення буває корисним, коли спонукає людину вдосконалити себе в розумовому і моральному відношенні. Так само й добре ім’я буває корисним для вдосконалення і щастя нашого та інших, коли ґрунтується на істинній досконалості, здобувається чесним способом, правильно вживається. Але наша природа, зіпсована первородним гріхом, наше самолюбство зловживають цим прагненням, і від безладної любові й пошани до своєї зверхності походить гордість, що проявляється в різних видах і діях” (єпископ Петро. Вказівка шляху до спасіння).

Ось ми слухаємо зараз уважно ці слова подвижників благочестя і думаємо, що ми-то усвідомлюємо себе грішниками, що нам-то, здавалося б, і нема чим пишатися, але це самообман. Насправді ми також грішимо гордістю розуму, не вважаючи Бога Верховним Владикою і джерелом усіх благ. У своїй зухвалості й божевіллі доходили навіть до думки заперечення Бога, заперечення Євангелія, заперечення Таїнств Церкви.

Грішили, не віддаючи Богові належної честі, не відносячи до Нього всякого блага, яке отримуємо. Не дякували Господу за Його милості до нас. Грішили, не думаючи, що цілком від Нього залежимо, не покладалися на Нього одного, не насамперед просили в Нього благодать і допомогу, а покладалися на свої сили, шукали допомоги в людей, та ще, можливо, перебуваючи в найбільшому божевіллі, зверталися по допомогу до чаклунів, чарівників та ворожок.

Є ще один страшний гріх – образа величі Божої – це пряме звернення до сатани за допомогою. Якщо є серед нас такі люди, то в цьому гріху треба особисто покаятися, підходячи за дозвільною молитвою.

Грішили, приписуючи своїм заслугам ті блага, які отримуємо від Господа. І Господь відвертається від нашої гордовитості, бо гидота Богові всякий гордовитий (Притч. 16:5). Це порушення правди і любові до Бога, породжувані гордістю.

Убогий духом, за словами преподобного Макарія Єгипетського, постійно перебуває у великому смиренномудрії та сердечній скорботі над своєю нікчемністю, завжди перед поглядом душі своєї має її гріховні виразки.

Ми теж називаємо себе, а може, і справді вважаємо себе грішниками. Однак це почуття далеке ще від покірності, бо, за словом преподобного Іоанна Ліствичника, “серце випробовується, коли інші безчестять”. Хто з нас, поклавши руку на серце, може сказати, що він із радістю терпить докори, досади, ганьбу? Через що ми втрачаємо присутність духу, впадаємо у відчай і навіть доходимо до такого розладу, що втрачаємо здоров’я? Тому що наша гординя, за словами святителя Феофана, від дотику пальцем кричить: “Шкіру деруть!” Тому ми такі образливі. А якщо розглянути уважно, то образливість наша походить здебільшого від самолюбства, ось, виявляється, у чому зло. Ми, Господи, честолюбні, ми любимо тільки похвали, а в найкращому разі мовчазне визнання наших уявних чеснот і жодного зауваження ні від кого, навіть свого духовного батька, начальника на роботі, батьків удома, не можемо смиренно прийняти, вже не кажучи про те, щоб подякувати Господу, який відкриває нам очі на наші недоліки через людей.

Очікуючи похвал і схвалень і не отримуючи їх, ми дратуємося, гніваємося, втрачаємо спокій, захоплені самозакоханням, ми сповнені заздрості до досконалостей інших людей! Ми прямо-таки не можемо переносити гідності й досконалості, що заслуговують на піднесення, які ми бачимо в інших, і всіляко намагаємося принизити, очорнити, будь-яким способом затушувати або перетлумачити на гірший бік гідності й заслуги інших! А ось недоліки їхні, навпаки, з цікавістю і задоволенням дізнаємося, ніби через мікроскоп розглядаємо і з найбільшою нетерпимістю ставимося до них. Звідси походить важкий гріх, страшна витівка нашого духу – гріх осуду.

Господи, ми всі загрузли, потонули в каламутному затхлому болоті осуду, кого тільки і за що тільки ми не засуджуємо, привласнюючи собі владу Твою і забуваючи Твій наказ: “Не судіть, щоб не судимі були” (Мф. 7:1).

Ось ми всі домагаємося піднесення, домагаємося визнання себе. Колись Господь, побачивши серед Своїх учнів це бажання, сказав: “хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою” (Мф. 20:26). Чи замислювалися ми над цими словами Господа? Чи є у нас бажання поставити себе по відношенню до ближніх на становище слуги? Ні. Господи, прости наше самолюбство! Ми чекаємо послуг від своїх ближніх, ми смертельно боїмося дійти до становища слуги, а на виправдання своєї гордині ми наводимо вік, становище в суспільстві, втому, хвороби тощо. А ви тільки на хвилину уявіть, як би змінилося ваше життя, якби кожен із нас, ось із цієї миті, поклав би за правило попереджати бажання своїх ближніх, прагнути в міру сил своїх, обдарувань і можливості служити ближнім, забуваючи себе, – за словом Господа, бути всім слугою.

Розгляньте своє життя, свої обставини і спробуйте почати жити, упокорюючи себе до становища рабів, за словом Господа: “і хто хоче між вами бути першим, хай буде вам рабом” (Мф. 20:27). І якщо ви будете чинити так за велінням душі, від чистого серця, то безсумнівно відчуєте радість, блаженство смирення. А досі ми, Господи, гординею і злими породженнями її отруювали своє життя, віддаляючи себе від Тебе, закривали доступ благодаті Божій до наших душ, а тому не маємо радості, щастя, блаженства. Через гордість замість здоров’я душевного ми тяжко страждаємо самовпевненістю – не просимо навіть благословення Твого в молитві на початок дня й усякої справи, на сон прийдешній. Наважуємося на справи, що перевищують наші сили, а потім стогнемо і знемагаємо під непомірною вагою їх.

Від гордості страждаємо цікавістю, пристрастю до новизни, лицемірством, упертістю, суперечливістю, непокорою, заздрістю, ревнощами, лихослів’ям, невдячністю.

Навіть у наші молитовні та інші духовні подвиги вкладаємо гордість. А “якщо в людині в основі будь-якого подвигу або зробленого добра не лежить смиренність, то добро – не добро, шкідливе нам і чуже Богові” (єпископ Варлаам Ряшенцев). Ось, наприклад, зараз піст. Може, хтось із вас побільше походив до храму, удома побільше помолився, може, щось і добре зробив для ближнього. Але якщо хоч тільки думка виникла порахувати свої уявні заслуги, то все загинуло. Бо бачення і самооцінка духовних подвигів є гниль на духовному цвіті (душі християнської), сердечна брехня, сліпота, гординя. Ця самооцінка применшує нашу цілковиту надію на єдине милосердя Боже, мовляв, “я потрудився, а тому й помилуй”. Найвірніше ж вірне і приємне Богові від нас таке: “Господи, нічого не маю, не смію й очей підняти, помилуй по великій Твоїй милості”. І милість буде тим більшою, чим більшим буде розкаяння і надія на Бога, не на діла чи будь-що своє (єпископ Герман).

Є ще один тонкий вид гордості, дуже небезпечний для нашої душі, – це марнославство. Марнославство намагається спотворити всяку нашу справу так, щоб вона була не на славу Божу, а для своєї слави і людиноугоди. Марнославство тягне і жадає похвали людської і слави його.

Господь повелів ретельно приховувати всі добрі справи від поглядів людських, повелів всі добрі справи, саму любов до ближнього приносити цілком у жертву єдиному Богові. Тому, якщо хто з нас робить будь-яку працю або добру справу напоказ, саму чесноту робить засобом для задоволення своєї пристрасті – марнославства, той збуджує на себе гнів Божий, як святотатець. Бо справа, яку треба робити з любові до Бога і для слави Його, що робиться для своєї слави, ображає Бога, бо догоджаємо людям, яким віддаємо перевагу перед Богом; славу мирську віддаємо перевагу перед славою Божою!

Марнославство і гордість породжують прагнення до розкоші та пишності, бажання чимось особливим виділитися з середовища оточуючих. Здавалося б, усе є для простого вжитку, то ні – нам мало, нам треба перед знайомими і сусідами, перед родичами виставляти напоказ поліровані меблі, килими та інші непотрібні предмети розкоші; ганяємося за модними предметами туалету – це стосується більш молодих.

Навіть у пороках намагаємося послужити марнославству! Ось як далекі ми від убогості духовної, далекі від смиренних серцем…

Це тільки при побіжному розгляді ми відкрили в собі стільки гріха, перейдемо тепер до другої заповіді блаженства.

Друга заповідь блаженства: Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться

Дуже важко нам, мирським і плотським людям, зрозуміти цю заповідь! Вона, за словом Іоанна Златоуста, здається, суперечить думці цілого всесвіту, бо всі вважають блаженними тих, хто тішиться, а тих, хто нарікає, бідних і тих, хто плаче, – нещасними. Господь же замість перших блаженними називає останніх, кажучи: “Блаженні ті, що плачуть” (Мф. 5:4), хоча всі вважають їх нещасними.

Але плакати можна про різні предмети! І блаженними тут називаються не ті, які плачуть про життєві предмети, бо плаче і безсила злість, плаче і принижена гордість, плаче і ображене самолюбство… Та хіба мало буває марнославних сліз? Але це все сльози грішні, сльози марні, сльози вкрай шкідливі для тих, хто плаче, бо вони заподіюють смерть душі й тілу, за словом Апостола: “печаль заради Бога породжує незмінне покаяння до спасіння, а печаль мирська викликає смерть” (2Кор. 7:10). Ця печаль світу цього часто доводить до смертного гріха зневіри і відчаю.

Блаженство і розрада дається тим, хто плаче про те, що ми недосконало і негідно служимо Господу, або навіть заслуговуємо на гнів Його нашими гріхами.

Давайте перевіримо свою совість, своє серце!

• Чи плачемо ми про те, що осквернили і невпинно оскверняємо в собі образ Божий гріхами своїми? Що ми щодня кидаємо в бруд цей образ пристрастями життєвими, пристрастю до світу, невір’ям, гордістю, ненавистю, заздрістю, нездержливістю, пияцтвом та іншими пристрастями і через це вкрай гнівимо свого Творця і дратуємо Його довготерпіння!
• Чи плачемо ми про те, що тільки носимо ім’я християнина, дане нам під час хрещення, не виконуємо закон і живемо, як невіруючі в Христа, – приліпилися до землі, не думаємо про Небо, про тамтешнє життя, яке не має кінця, про смерть, про неготовність нашу до страшного і праведного випробування на всесвітньому Суді?

Ми безтурботні у справі нашого спасіння, які там сльози – ми навіть забуваємо зовсім про все це!

• Чи плачемо ми про те, що серце наше невпинно поривається робити все противне Господу? Скільки молимося, каємося, читаємо, співаємо, скільки причащаємося Святих Животворящих Таїн, які можуть і кам’яне серце перетворити і зробити м’яким, як віск, а не змінюємося через недбальство. І ми плачемо, що не приносимо Богові плоду віри й любові, плоду лагідності й незлобивості, плоду стриманості, чистоти й цнотливості, плоду милостині тощо.
• Чи плачемо ми, коли:

– відчуваємо прилив до серця нечистих помислів;

– захоплюємося гордістю, злобою, заздрістю, жадібністю, скупістю;

– до ворога свого відчуваємо не любов, а ворожнечу;

– захоплюємося пристрастю пияцтва, грошолюбства і любостяжання;

– бентежимося і захоплюємося супротивом і непослухом до батьків, начальників або до старших.

Немає в нас, Господи, цього постійного плачу про гріхи свої; ось тільки на сповіді, коли нам перераховує священик гріхи, ми трохи дізнаємося про свою гріховність, а так нам все ніколи навіть підготуватися до сповіді і Святого Причастя. Немає коли подумати перед сповіддю, чим же я прогнівив Господа в особистому своєму житті. Сподіваємося, що за нас перерахує гріхи священик, а ми скажемо “грішний”, а особистого покаяння так і не вміємо принести.

Який же там постійний плач про гріхи?! Ми лінуємося прочитати належне молитовне правило перед причастям, щоб, хоч вдаряючи в скам’яніле серце словами покаянних молитов, складених тими, хто вмів плакати перед Господом за свої гріхи, якось розбудити заснуле сумління і налаштувати серце на покаяння (не кажучи вже про належне постування перед Таїнством Сповіді та Святого Причастя). Все це нам здається надмірно важким і нездійсненним.

А ось як журився про свої гріхи святий пророк Давид: “Занеміг я від стогону мого, щоночі омиваю ложе моє, від сліз моїх волога постіль моя” (Пс. 6:7).

• Є ще спасительні сльози, про які ми й гадки не маємо. “І тоді, – каже преподобний Макарій Великий, – подвижники плачуть і нарікають про рід людський, проливають сльози, запалені любов’ю до людства”. А ми про свої гріхи плакати не вміємо та й не хочемо, тому що наша байдужість і холодність до справи спасіння штовхає нас шукати не істинних, досконалих радощів, а порожніх розваг, глузування, розбещення: розважаємося грою в карти, нескінченним захопленням телевізором або кіно і театром, читанням порожніх книжок, а то й книжок, що розбещують нас, розповіданням анекдотів, вдаємося до танців, пісень та інших бурхливих проявів удаваних, марнославних, спустошувальних для душі та таких, що вбивають найчастіше тіло, “веселощів”.

Ось як далекі ми від цієї другої сходинки моральної досконалості! Ми зовсім забуваємо, що перебуваємо “під гнівом Божим: проходимо терені запеклої боротьби на життя або смерть, коли звідусіль біди, коли всезгубний і спокусливий гріх з такою нахабністю й люттю всюди губить душі людські, Кров’ю Сина Божого спокуті, коли це виплодок пекла щогодини погрожує скинути нас у готову розверзтися геєну вогненну!” (праведний Іоанн Кронштадтський).

Чи час нам, християнам, зараз сміятися і веселитися? “Час сміху і веселощів настане після сліз і ридань про гріхи в цьому житті і після перемоги над гріхом” (праведний Іоанн Кронштадтський).

Третя заповідь блаженства: Блаженні кроткі, бо вони успадкують землю

Чому кроткі ублажаються одразу після тих, хто плаче? Тому, що кроткість є плодом і наслідком скорботи і плачу про гріхи наші.

Найбільше, ми шукаємо у світі спокою душевного, але не маємо його, тому що цей спокій є плодом кроткості й незлобивості. “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 11:29).

Ось бачите, Господь не пропонує нам навчитися від Нього молитовності, працьовитості, терпінню та інших якостей і чеснот, а передусім кротості та смирення серця. Про смирення ми вже сказали кілька слів. Подивимося тепер, що таке кроткість і яке полчище негативних якостей протистоїть у наших душах цій чесноті. Кроткість – такий настрій духу, з’єднаний з обережністю, щоб нікого не дратувати і нічим не дратуватися (святитель Філарет Московський. Катехізис).

І ще одне визначення кроткісті: кроткість є незмінний устрій розуму, за якого людина і в честі, і в безчесті перебуває однаковою і щиро молиться за кривдника (преподобний Іоанн Ліствичник).

Апостол Петро нетлінну красу лагідного і мовчазного духу відносить до найпотаємніших дарів людського серця, дорогоцінних перед Богом (1Пет. 3:4).

Зазирнемо в самих себе: що ми можемо сказати Тобі, Господи, щодо виконання цієї заповіді. У наших душах, на жаль, замість кроткості, Господи, живе майже постійна дратівливість. Нас вся і все дратує, наше серце буквально заряджене дратівливістю. Прокинулися вранці, замість того, щоб сказати: “Слава Тобі, Господи, дякую Тобі, що Ти не згубив мене з беззаконнями моїми, а дарував ще продовження життя”, ми з роздратуванням і досадою відриваємо голову від подушки і нарікаємо, що недоспали. Із роздратуванням ставимося до зауважень домашніх, навіть улюблених і люблячих батьків, або самі непомірно дратуємося тією чи іншою поведінкою ближніх своїх домочадців, на дітей покрикуємо, надміру виснажуємо дріб’язковими прискіпливостями всіх оточуючих: то нас дратує чужа повільність чи, навпаки, виводить із себе їхня поривчастість і швидкість. Вийшли з дому – теж усе дратує: і погода, і транспорт. І на вулиці, і в магазині, і навіть у храмі, куди приходимо молитися, і навіть стоячи на сповіді, і навіть підходячи до Святої Чаші, ми всі дратуємося: тут тиснуть, там штовхають. Прийшли на роботу – дратуємося на будь-яке найменше зауваження начальника або товариша по роботі, якщо вони говорять те, що нам не подобається. І ось так увесь день, поки не заснемо! Вічна напруженість! Вічна дратівливість! Вічна досада на інших!

Роздратованість наша, як якийсь запас займистого газу. Тому досить тільки маленького поштовху, як малого сірника, щоб дратівливість вилилася в гнів.

А що тільки не породжує гнів? Гнів – це ж буквально тимчасове божевілля! На нас і дивитися страшно! Не тільки християнський образ ми втрачаємо в гніві і люті, а просто людського нічого в нас не залишається. Недарма про людину, охоплену гнівом, кажуть: “Вона озвіріла”. А які потоки злочинних слів вивергають наші уста і язик? Ми і ображаємо всіляко, і лаємося непристойними словами. Може, хтось через розбещеність свою лихословить або згадує ім’я сатани? Витончуємося у вимові уїдливих і образливих фраз і слів. Та цього мало, потім ще довго живимо свою злісність досадою, що мало сказав, та не таке образливе, ось ще й те, і те, і це треба було б сказати.

Може, хтось із вас зовсім розпускав свою скажену вдачу і доходив до того, що тупотів ногами, стукав кулаками, несамовито кричав, грюкав дверима, розбивав у люті якісь предмети, а то й ранив або по-звірячому бив людей і тварин. Кайтеся зі сльозами Господу.

Біда ще в тому, що ми майже завжди вважаємо свій гнів справедливим, нам здається, що ми боремося за правду, зовсім забуваючи слова Святого Письма, що “гнів людини не творить правди Божої” (Як. 1:20). Ось як затьмарився в гріху наш розум, що ми найбільше зло приймаємо за добро. Деякі на виправдання своє кажуть: “Я хоч запальний, але в мене це скоро минає”. А ось послухайте, що про це говорить великий і наймайстерніший учитель благочестя і подвижництва святий Іоанн Ліствичник: “… іноді під час гніву лукаві біси скоро відходять від нас із тією метою, щоб ми про великі пристрасті розбурхалися і… зробили хворобу свою незцільною” (Ліствиця. Слово 8, п. 9). Тобто якщо не навчитися припиняти запальність, то вона стане пристрастю гнівливості й буде дуже важко викорінюватися, як усяка зла навичка. Господи! У гніві та запальності ми словами своїми вбиваємо добре ім’я ближніх своїх. У люті виводячи назовні таємниці друзів своїх, викривали і збезчещували їх. Виступали як і зрадники, розголошуючи те, що було довірено нам за дружньою прихильністю.

Вчиняючи так, ми ж і не подумали навіть покаятися. Кротка ж людина не прекословить, не волає, і ніхто не почує голосу її (Мф. 12:19).

Але й тут може бути приховано чимало гріха. Не кожен той, хто мовчить, уже кроткий. Можна мовчати, а в душі злитися, ненавидіти, зневажати.

Хто в цих словах впізнає своє внутрішнє “Я” – себе впізнає, – кайтеся Господу, бо якщо від людей через природну будову вашого потайливого, мовчазного характеру вам вдасться приховати роздратування і гнів, що гніздяться у вашому серці, то Господь дивиться прямо в серце й за ним судить нас.

Якщо гнів, що виливається назовні, сам по собі вже викриває грішника, то ще важче закритій людині зізнатися в тому, що вона не має кроткості. Святий Іоанн Ліствичник таких вважає “найокаяннішими несамовитих”. І як безглузда і протиприродна злоба і лють! Подивіться на обличчя кроткого – яке воно прекрасне, ясне, спокійне, незворушне, привабливе! Які духовні пахощі розливаються в кротких людських душах… А погляньте на людину гнівливу, злу – її обличчя неспокійне, похмуре, потворне… Крім того, за кроткого настрою душі легко виконувати всяку справу, а за прикрості та злості дуже важко, і молитва за злість на ближнього обертається на гріх і осуд.

Усе це, Господи, ми і на собі випробовуємо, дивлячись на інших, бачимо користь і красу одного і неподобство і шкоду іншого. Але не вміємо панувати над своїм серцем і зручно впадаємо в гріх.

Найчастіше дратівливість походить від нетерплячості. Вона – джерело численних гріхів наших!

У ставленні до Бога, який посилає або попускає нам ті чи інші випробування, ми грішимо:
– безнадійністю;

– наріканням;

– навіть хулою на Бога, що посилає, на нашу думку, “несправедливі” і “непосильні” хрести.

Може, хто з вас сам говорив або приєднувався до слів інших, або погоджувався з ними в душі, що якби Бог був благим, то не було б воєн, не страждали б діти, не було б хвороб, не було б раптових смертей у розквіті молодості й сил тощо. Може, хтось із вас у цих думках доходив до заперечення навіть буття Божого, Промислу Божого?! Кайтеся Господу!

Як нерозважливо своїм обмеженим розумом судити про Твоє Домобудівництво і робити божевільні висновки з того, що недоступне нашому розумінню!

Стосовно людей нетерплячість штовхає нас вважати їх винуватцями зла. Звідси: незліченні й нерозважливі підозри; несправедливі звинувачення, а це, своєю чергою, породжує сварки й ворожнечу, скарги та взаємні образи. І байдуже тонемо в цій безодні гріховній, ніби й помирати не збираємося або не віримо в життя за гробом, у Страшний Суд, в існування пекла й раю.
Щодо самих себе нетерплячість спричиняє:

– обурення духу;

– затьмарення розуму – звідси ми втрачаємо здоровий глузд і не знаходимо засобів проти зла;

– сильну тривалу скорботу в серці, що призводить до зневіри – ще одного гріха, який розслабляє душевні й тілесні сили до повного припинення всякої корисної діяльності (ми говоримо: “Все з рук валиться”).

Впадаємо в малодушність, а деякі доходять навіть до відчаю, цього смертного гріха, тобто душевної смерті.

Це все замість того, щоб повправлятися в терпінні, довіритися Тобі, Твоєму мудрому батьківському керівництву, віддати Тобі, Господи, “имиже веси судьбами” врятувати нас. У нас цій чесноті протистоїть зла нерозумна впертість, бажання в будь-якому разі наполягти на своєму, і як часто через нікчемні дрібниці втрачається всякий мир. “Нізащо не поступлюся, нічого і ні в чому!” – ось гасло нашої впертості й жорстокосердя, з яким ми живемо: не поступлюся ні клаптем землі на загальному городі, ні крихітним простором на загальній кухні, ні навіть якимось “своїм” місцем у храмі, зло буду виштовхувати людину, яка наважилася встати на “моє” місце, або обурюватися на неї, якщо не вдасться вижити, замість молитви. Не поступлюся місцем на кліросі, не поступлюся іншому, якщо щось читаю під час богослужіння, не поступлюся в суперечці, хоч і явно розумію свою неправоту.

Навіть до суду доходимо ми у своїй непоступливості, у нашій надмірній пристрасті до всього земного, нашому торгуванні судом, забуваючи і навіть не знаючи заповіді Спасителя, бо не читаємо Євангелія. “і хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг” (Мф. 5:40).

Господи! Як далекі ми від цієї заповіді! Прости нашу безрозсудну злу впертість!

А чи замислювалися ви, чому це ми стали такі образливі? Це все походить від відсутності кротості та смирення в наших серцях! Образливість походить від “самооцінки”, тому що кожен з нас думає, що він “щось” і “щось важливе”, і тому, коли хтось наважиться не відплатити нам належним чином, гарячкуємо, ображаємося до сліз і сварок, і замислюємо помсту (святитель Феофан Затворник). Ось цей “самоцін”, це “щось” і треба зруйнувати і викинути у вікно, як каже єпископ Феофан, тоді й утвориться в дусі якась опора внутрішнього світу. А ми-то думали, що ображаємося тому, що ми такі вже незвичайно чутливі, ніжні натури, а кругом байдужі, злобливі, злобажаючі грубіяни.

Є ще одна властивість кроткості, яка вже зовсім перевершує наше розуміння, – це щира доброзичливість до ворогів своїх, яка виходить із серця, за заповіддю Спасителя: “Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, і моліться за тих, хто ображає вас” (Мф. 5:44). Чи є ці почуття в серцях ваших? Ні, Господи, це зовсім здається нам нездійсненним. Ми ще якось терпимо можемо ставитися до тих, хто нас любить, хто благодіє нам. Але це загальнолюдська властивість, “Бо і грішники люблять тих, хто їх любить” (Лк. 6:32).

А християнська чеснота полягає в тому, щоб не тільки не ненавидіти ворога, а навіть любити його, добродіяти йому, молитися за нього Богові, тобто бачити в ньому ближнього свого, такого самого, як кожен із нас, покликаного до спасіння, але такого, який духовно не хворіє, а тому потребує нашої допомоги і навіть служіння йому.

Ми в ненависті й роздратуванні бажаємо всіляких нещасть ближнім, зловтішаємося таємно та явно, якщо наші кривдники й вороги зазнають якихось лих, і ще наважуємося думати й казати, що вони ще й на більші нещастя заслуговують, а може, хтось у душі навіть і смерті бажав своїм недругам, або, що вже зовсім страшно, радів смерті своїх недругів і горю їхніх рідних.

Ось як ми повинні чинити з тими, кого ми вважаємо своїми мучителями і ворогами. Послухайте, що говорить Іоанн Златоуст: “Чи повстане хто проти нас, ми будемо смиренні; чи стане хто чинити нахабно, ми будемо послужливі; чи буде хто ущипливо ображати нас глузуванням та лайкою, не відповідатимемо тим самим, щоб помстою за себе не погубити себе”.

За оцінкою людей, кроткі – це найбільш беззахисні, гонимі. Однак Господь обіцяє тим, хто здобув лагідність, те, що “вони успадкують землю” (Мф. 5:5)! І це вже перевірено століттями! У перші віки християнства, здавалося, вони мали бути винищені люттю язичників, проте успадковували землю, якою раніше володіли гонителі. І в обителях праведних кроткі отримують милість від Господа “на землі живих” (Пс. 114:8).

Сподоби і нас, Господи, перед кінцем покаятися, принести Тобі як достойний плід покаяння кротке й смиренне серце й отримати духовну спадщину в обителях праведних.

Яка ж наступна сходинка до досконалої радості у християнина?

Четверта заповідь блаженства: Блаженні голодні і спраглі на правду, бо вони наситяться.

Що таке спрага і жага правди? Бог створив людину праведною, безгрішною, святою. Духовною їжею була для людини правда або вічне Джерело правди – Господь Бог. У з’єднанні з Богом людина не знала, що значить голодувати і спрагнути правди, тому що з надлишком насичувалася нею. Голод і спрагу людина пізнала тоді, коли через гріх втратила праведність і відпала від Джерела правди – Бога, в якому могла знаходити вічне насичення. Душа, втративши через гріх споріднену для себе стихію – правду, почала відчувати нестачу, голод і спрагу, скорботу й тісноту від нестачі спорідненої для себе їжі.

Хто з нас праведний і не нудиться голодом духовним?! Однак, нудячись цим голодом, ми не поспішаємо насититися, почуття цього голоду душі притупилося в нас, як притупляється почуття тілесного голоду у хворих. Ми тяжко хворі на гріх, засліплені мудруванням і своїм постійно гріховним, сластолюбним, розгульним і любокорисливим життям; постійно гвалтуючи, зрештою, зовсім заглушили совість. Цей байдужий стан душі є гріховна смерть людини, яка з тимчасової може перейти у вічну.

Ми мертві для правди і, на жаль, живі для пітьми! Ми холодні до справи спасіння нашої душі, зміцнення спасенної віри, тоді як заповідь Спасителя закликає спрагнути й жадати правди, тобто мати сильне бажання бути праведним перед Богом вірою в Господа Іісуса Христа як Відкупителя світу. Чи є у нас бажання праведного життя? Чи намагаємося ми всією силою душі направляти свою волю до добра?

Ми тяжко, смертельно хворі духом, але не шукаємо засобів до одужання. Не приймаємо навіть того, що пропонує нам чадолюбива Мати-Церква, бажаючи напоїти нас цілющою благодаттю Божою!

Як ми дбаємо про своє тілесне здоров’я! Якщо побачимо книгу про якісь цілющі трави або почуємо якийсь рецепт, то поспішаємо прочитати, записати, запам’ятати, та й іншим порадити. А ось пошукати в книжках духовного змісту рецепт від душевної недуги, на яку невиліковно страждаємо, і в голову не приходить!

Про що тільки ми не запитуємо священиків і старців! А ось скільки з вас хоч раз у житті подумали звернутися за порадою, як позбутися поганої звички, гріховної навички, що мучить! Ви скажете, що немає зараз духовних книжок, немає досвідчених старців, але майже в кожного з нас є вдома найголовніша Книга – Євангеліє (а якщо в когось немає цієї Книги, то це теж ознака крайньої недбалості; зараз і невіруючі люди намагаються придбати Євангеліє та Біблію). Ця Книга містить вичерпні відповіді на всі потреби духу, на всі віки життя! Чи багато ми читаємо цю Книгу Правди? Та ми її місяцями, роками не відкриваємо! Церква майже за кожним богослужінням пропонує нашій увазі спасительне читання. Чи слухаємо ми його благоговійно й уважно? Ні!

Ми скоріше вважаємо цю мить богослужіння якимось перепочинком у молитві й заповнюємо час або розмовами, або проходимо взад і вперед, заважаючи тим, хто слухає читання, або тягнемося поправити лампади та свічки. І якщо стоїмо зовні побожно, то думкою блукаємо казна-де!

Хто дбає про красу свого тіла, хто домагається в модному зараз захопленні спортом якихось результатів, подивіться на них, чого тільки не роблять вони, не шкодуючи ні сил, ні часу! Годинами вправляються вони, обмежуючи себе в їжі, навіть вигадали новий спосіб лікування й відновлення організму тривалим голодуванням! І все це робиться для фізичного здоров’я, тобто для мізерно короткого періоду земного життя!

А ми, християни, викуплені від вічної смерті стражданнями Господа нашого Іісуса Христа, не піклуємося про здоров’я своєї душі, яка житиме вічно, але в раю з Богом, або в пеклі з сатаною!

Шлях до Бога – молитва. Якщо душа одужує від гріха, вона тягнеться до молитви, прагне єднання в ній із Богом. А ми зовсім мало молимося! Рідко ходимо до храму, домашнє правило взагалі стало нам у незвичайний тягар. На все вистачає часу, тільки не на молитву!

Церква пропонує нам спасительні пости для оздоровлення нашого духу, для вдосконалення духовного сприйняття. Але ми обтяжуємо себе постами, відкидаємо їх через свою хтивість і нестриманість. Які тільки причини не виставляємо ми, щоб виправдати порушення постів! А ось преподобний Серафим Саровський говорив, що “на хліб і воду ще ніхто не скаржився”. І ніхто від них не вмирав. Ми ж вигадуємо собі всілякі виверти і виправдання щодо утримання в їжі.

А хто з нас пам’ятає ще про піст духовний, що полягає в приборканні пристрастей, у посиленій самопожертві й чиненні добрих справ. Немає у нас нічого цього.

Господи, прости нас, грішних! І подай, Господи, голод і спрагу правди тут, щоб за допомогою щирого покаяння відректися від усякої неправди і запобігти страшному і праведному суду Твоєму! Бо “Блаженні голодні і спраглі на правду” (Мф. 5:6).

П’ята заповідь блаженства: Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть

Коротко, у загальних рисах, перевіривши свою совість за чотирма попередніми заповідями блаженства, ось ми вже, здається, зрозуміли, які ми грішні перед Богом! Як потребуємо ми помилування! Бо неможливо навіть просто перелічити наші гріхи, якими ми продовжуємо мучити й розпинати Господа!

Так от, п’ята заповідь блаженства і пояснює нам, чим ми можемо схилити Бога до помилування нас, грішних. Перевіримо нашу совість – чи живемо ми так, щоб, чинячи милість ближнім, зухвало, з надією на помилування, просити милості у Господа?

Господь сказав: “як бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм” (Мф. 7:12). Хто з нас не потребує доброго слова, участі за важких обставин життя? Як ми раді бачити біля себе доброчесну, чуйну людину! Кожен із нас радий, коли в нього хороші, доброзичливі сусіди по квартирі, по будинку, сумлінні товариші по службі на роботі. Чуйна, жаліслива людина носить у собі початкові риси милосердя. Для всіх вона – бажана, близька і потрібна людина. А хто з нас не хоче, щоб у дні скорбот, хвороб, випробувань був милостивий до нас Господь, придивився б до наших скорбот і зітхань Своїм велелюбним батьківським поглядом?

До цього веде шлях милосердя.

Слово Боже говорить: “Блажений, хто дбає про нужденного й бідного,— в лиху годину врятує його Господь.Господь нехай збереже його й подовжить життя йому… Допоможе йому Господь на постелі хвороби його” (Пс. 40:2-4).

Давайте перевіримо свою совість, чи стоїмо ми на шляху милосердя?! Є справи милості тілесної, а є справи милості духовної.

Головні справи милості тілесної:

– голодного нагодувати;

– спраглого напоїти;

– одягнути голого або того, хто має нестачу в пристойному одязі.

Зупинимося поки що на цих трьох видах чесноти. Чи завжди ми з любов’ю і готовністю виконуємо ці справи милосердя? Ми користолюбні й скупі, нам усе не вистачає грошей, нам усе мало нашого майна, і вже коли й відірвали від себе якусь малу дещицю на справи милосердя, то надзвичайно задоволені собою, вважаємо, що виконуємо цю заповідь.

Ще в хвилину піднесення, в хвилину захвату ми готові буваємо іноді на будь-яку жертву, а ось постійно, неухильно творити справи милосердя в повсякденному житті, серед постійних дрібних щоденних подразнень, бачачи себе незрозумілим, несправедливо засудженим, знехтуваним усіма, зустрічаючи одну мовчазну неприхильність, не отримуючи відповіді, на цілковитій самоті, – це ми вважаємо неможливим подвигом для себе! Тому що ми всі спочиваємо себе, боїмося чимось утиснути себе, у чомусь себе обмежити, смертельно боїмося пожертвувати своїми зручностями для зручності ближніх. Звідси невиліковно страждаємо від гріхів безсердечності й немилосердя.

Ми не шукаємо тих нещасних, які потребують допомоги. Навіть якщо хтось і вкаже нам на бідність іншого когось, то ми починаємо підраховувати його статки, обговорювати його життя, всіляко шукаючи виправдання своїй жадібності.

Іноді прийде в серці блага думка – роздати те зайве, що накопичилося в шафі або скрині, а почнемо дивитися, і приходить лукава думка, що ось це плаття мені на такий-то випадок стане в нагоді, цей одяг на інший випадок ще підійде, а ось ці речі ще продати можна і… до кінця перегляду мізерна купка непотрібного вам мотлоху відкладеться на справи добробуту за прислів’ям, що страшно звучить: “На Тобі, Боже, що нам негоже!” А може, хто назбирав собі на “чорний день” гроші і речі і приховав від людських поглядів, навіть від своїх близьких, і часто заради цієї пристрасті собі і ближнім відмовляв у разі потреби, аби зберегти свої заощадження, радів, коли ці заощадження все збільшувалися, і горював, коли доводилося з ними розлучатися, – тим самим чинив гріх уповання на майно своє, а не на Христа. Святий Симеон Новий Богослов говорить дуже суворо: “…хто має заховані гроші, тому неможливо вірувати і сподіватися на Бога” (Слово 21, п. 2).

Так от, хто з вас страждає на цю пристрасть, швидше розв’яжіть свою душу, роздайте нужденним заховані гроші, пожертвуйте на бідний храм, віддайте на помин душі своєї та рідних своїх.

Є ще один вид гріха – це коли рідні та близькі приховують від вмираючих справжнє становище, заспокоюють їх помилковою надією – це замість того, щоб налаштувати вмираючого прийняти Таїнства Соборування, Сповіді та Причастя Святих Христових Таїн.

Кайтеся Господу, якщо з вашої вини будь-хто з близьких або знайомих пішов у вічність, не супроводжуваний цими спасенними Таїнствами, або через неуважність до їхнього становища на смертному одрі, або через хибний острах налякати смертю. Так можуть чинити тільки люди, які не вірять у життя за гробом. Дуже страшно, якщо на вашій совісті лежить такий гріх крайнього немилосердя до ближнього.

Нам так важко розлучатися зі своїм добром, до того важко відчепитися від речей і грошей, що якщо трапляється втратити все це з якихось причин, то ми не раді буваємо і життю. Господи, спонукай наші серця до роздавання хоча б того, без чого ми легко можемо обійтися, визволи нас від пристрасті прив’язаності до речей і відучи нас покладати свою надію на багатство, таке нестійке і швидкоплинне!

Далі до справ милості належать:

– відвідати того, хто перебуває в темниці;

– відвідати хворого, послужити йому і допомогти його одужанню або християнському приготуванню до смерті;

– мандрівника прийняти в дім і дати йому затишок. Чи приділяємо ми хоч трохи нашого часу на ці справи милосердя? У всіх нас є серед знайомих хтось хворий, слабкий, немічний – чи допомагаємо ми їм? Ні!

У нас усе немає часу й сил на це! Так і говоримо під час зустрічі з їхніми родичами: “Вже вибачте, ніколи зайти, хвилиночки немає вільної!” А ось на пересуди, на плітки, на розваги, на читання порожніх книжок та інше порожнє і шкідливе проведення часу в нас із надлишком вистачає, тут ми не цінуємо час! А то й знову жадібність здолає – адже хворому треба щось принести, та ще щось трохи краще, а нам шкода грошей на купівлю, от ми й заспокоюємо себе, що нам узагалі зайти до хворого ніколи.

Чи завжди з радістю, з відкритим серцем і душею ви приймаєте і надаєте притулок мандрівникам у себе вдома? Чи не займалися ви вимаганням дарів або грошей від них? Забуваючи, що це не багатії якісь приїжджають, а люди з такими самими доходами, що й у вас, тільки ще й на дорогу чималі кошти витрачають. Невже і ця добра справа затьмарюється у нас користолюбством? А яке це щастя – надати притулок людині, яка приїхала помолитися Богові, а якщо ще дають змогу доходи й сили, то й послужити їм, упокоїти, нагодувати й напоїти, чим Бог пошле!

А ось приклад святого Філарета Милостивого. Він жив у Малій Азії у VIII столітті, був багатий. Любив жебраків і убогих і щедро наділяв їх. Після набігу розбійників на його селище у нього залишилося два воли, кінь, корова і трохи землі. Подібно до праведного Іова, він не обурився, а віддав себе волі Божій і не перестав допомагати бідним із того добра, яке в нього залишилося. Так спочатку він віддав одного вола, потім і іншого поселянину, у якого свої воли впали на ріллі. Віддав малозабезпеченому теля…

Якщо хто ще досі не покаявся, а грішний у цьому, особливо треба сказати священику під час отримання дозвільної молитви. Та й не тільки до тих це стосується, хто жив у місті, яке голодувало до смерті, а загалом до всіх нас, якщо ми не чинили ані краплини милосердя голодувальникам, роззутим, голим, тим, хто не мав даху над головою (скільки тоді було таких!). Може, хтось і помер від нашої байдужості та жорстокої черствості серця?! А ми так і не покаялися і так і забули про це! Якщо це обтяжує совість, якщо щось із тих років тяжким тягарем лежить на нашій совісті, кайтеся Господу!

Справи милостині тоді приємні Господу, коли робляться зі своєї власності, набутої чесною працею, а не розкраданням, обманом і неправдою. І щоб подавати милостиню достатню, треба обмежувати свої витрати, наприклад, не купувати надмірно дорогі речі, без яких легко можна обійтися, бо це є викрадення власності бідних, бо ж надлишки наші належать тільки їм. Ось так мислять святі отці.

Ми так часто крадемо! Багатьом здається дивним і образливим таке звинувачення. А перевірте свою совість, хто з вас не приносив що-небудь із роботи! Нехай це зовсім небагато, ми виправдовуємося, що не все можна купити, але ж це не наше, значить, ми крадемо!

Хто з вас чесно працює всі належні години, ні на що не відволікаючись, з повною віддачею сил, знань і терпіння? Це особливо стосується тих, хто отримує не з виробітку. Але ж зарплату отримуємо повністю! Чесно чи нечесно відпрацювали час – ось і знову нечесним шляхом отримані гроші.

А ми й за гріх це не вважаємо, хоча насправді обманюємо державу, крадемо в суспільства час і гроші. Може, хтось із вас подумає: “Та й усі так само чинять, є лише деякі, хто особливо чесно працює”. Так ось, християни зобов’язані за званням своїм бути особливо чесними працівниками. Будь-яку справу робити, як доручену Самим Господом, який спостерігає, з якою ретельністю, чесністю і сумлінністю ми працюємо.

Ми читаємо в ранкових молитвах: “…на діла Твої подвизаюся милосердям Твоїм…” Які ж це Твої справи, Господи? А ось усі ті справи і вдома для сім’ї, і службові на роботі, і послух у монастирі для ченців, справи, які входять у коло наших обов’язків, і є ті самі справи, на які поставив нас Господь нині, за чесність і сумлінність виконання яких ми і відповідаємо насамперед перед Ним. Багатьом із нас це і в голову не приходило! І працювали ми абияк, тільки б швидше час минув, та грошей побільше отримати, та попрацювати поменше, та легше!

Якщо хто працює на полі і щось приніс у кишені або під рукою додому, то все це крадене. А потім подивиться людина: “Ех, гарні помідорчики, огірочки, яблучка: знесу-но хворій сусідці; шкода, бідна людина хворіє, нехай поїсть!” Ми радіємо, ніби добру справу робимо, але ж такий дар в очах Божих мерзенний. Ось так лукава совість спотворює наше поняття про добро!

І ще є умова, за якої наша милостиня матиме якусь ціну. Святитель Іоанн Златоуст каже: “Милостиня полягає не в тому, щоб давати гроші, а в тому, щоб давати з християнським почуттям милосердя”. Це означає, благодійність має бути добровільною, охочою, привітною, з шанобливістю і невигадливою любов’ю до бідних, з почуттям подяки до того, хто її приймає, пам’ятаючи, що “блаженніше… давати, ніж приймати” (Діян. 20:35). Треба намагатися своєю допомогою не принизити, не образити людину, якій хочемо допомогти. І далі святитель Іоанн Златоуст каже: “Якщо хто дає не з такою прихильністю, то краще не давати, бо це не милостиня, а марна трата…”

Перевіримо своє життя і совість, чи з радістю ми благодійничаємо? Великий знавець людських душ святий єпископ Феофан Затворник так говорив, немов би про себе, на докір духовним співзапитувачам, які його стосувалися: “Я дуже жадібна людина, бо все, що я віддаю іншим, віддаю “через жалість”. Ці слова викривальні і для нас! Ось і ми такі самі. Ми або взагалі не віддаємо, або віддаємо ось через це “жаль”.

Маємо, зрештою, милостиню неодмінно творити потай! Маємо допомагати не через марнославство і самолюбство, не з бажання подяки і винагороди від Бога, а зі щирої любові до ближнього! А якщо ще будеш “розголошувати” про свої справи, то марнославство приєднаєш до лицемірства. І тоді видиме іншими твоє добро перетвориться для тебе на явне зло.

Тому остерігайтеся! Роблячи добро, краще й самому не знати про своє добро, тобто одразу ж забувати його. І переходити до інших добрих справ. І тоді права рука не встигне й не забажає дізнатися, що робить ліва. А Бог, Який бачить таємне, віддасть тобі явно.

Поки ми ще в мирі з тими, кому трохи робимо добро, то начебто й не згадуємо своїх малих послуг і добра, а ось варто тільки виникнути сварці або ворожнечі, як ми вже починаємо перераховувати свої добрі справи стосовно нинішнього “ворога” і нарікати на його невдячність. Ось тут-то і виявляється вся марнославна порожнеча наших справ милосердя!

Господи, прости нас, грішних, і навчи нас по-християнськи робити добрі справи в ім’я любові і на славу Твою!

Багато ми вже говоримо про чесноту милосердя до ближніх; через брак часу, здається, треба переходити до другої – духовної – сторони цієї чесноти, але як можна не покаятися в нашому ставленні до найближчих людей – до батьків наших? Чи не вважаємо ми великим тягарем годувати їх, одягати і взагалі спочивати їхню старість? Чи забезпечені вони у нас усім необхідним? Чи не виштовхнув хтось колись матір або батька з дому? Адже й таке буває серед нас, християн, хоч і страшно в цьому зізнатися! Може, і не брутально це було, а хитро і спритно, сплавляли ми матір чи батька до інших дітей або в інвалідний будинок? Може, відмовляючись узяти з лікарні тяжко хворих батьків, обтяжуючись доглядом за тими, хто роками ростив нас, ночами не спав біля нашої колиски, жертвував усім, щоб виростити нас?

Може, й навпаки, переманювали до себе в сім’ю, в дім не зі щирої любові й бажання послужити батькам, а для отримання більшої житлоплощі чи окремої квартири, або щоб мама стала безплатною нянькою й хатньою робітницею у вашій родині. А підростали онуки, мама старіла, слабшала і ставала в тягар, починала дратувати!

Якщо серед вас, що каються Господу, хтось має на совісті таку страшну перед Богом провину, кваптеся все змінити, доки живі батьки, а якщо вже пізно, то плачте й кайтеся, просіть вибачення в них та в Господа, моліться за покійних батьків, подавайте милостиню за них!

Є ще й справи милості духовні:

– поставити на шлях істини заблудлих, тобто через вмовляння навернути грішника. Наприклад, зуміти п’яницю, блудника, марнотратника, невіруючу людину відвернути від гріха. Такий вчинок зводить на душу того, хто милує, благодать. “хто повернув грішника з невірної путі його, спасе душу від смерті і покриє безліч гріхів” (Як. 5:20).

Вам здається, що такі справи милосердя абсолютно нездійсненні. Однак в історії Церкви таких прикладів безліч. Коли святі подвижники з’являлися за велінням серця, що милує, в розпусні міста і силою свого духу відводили в місця покаяння великих грішниць, і ті ставали святими.

Навіть у світській літературі є такі приклади – хто читав “Відвернених” В. Гюго, знає, як велика простота, крайня невибагливість і свята довіра до людини, виявлені сільським священиком, за одну хвилину перевернули серце заклятого у злі каторжника, зробили його християнином, який із цієї благодатної хвилини лише й жив справами благотворення.

Ми, які іменуємо себе християнами, не маємо права байдуже або з роздратуванням і злістю ставитися до нещасних, які гинуть у гріхах. Не злісними докорами викорінюються пороки, а великою жалістю, терпінням, іноді навіть просто мовчанням.

А головна допомога таким нещасним – це молитва за них! І не одноразове зітхання, а молитва, постійна молитва зі сльозами і вірою в те, що неможливе нам – можливе Богу! Не вміємо ми, Господи, так благодіяти ближнім!

Ми швидше ще підштовхнемо на гріх п’яницю, розплатившись з ним за роботу горілкою. Ми приймаємо у своєму домі перелюбника, який кинув свою сім’ю. Ми робимо огидні вчинки на очах дітей, розбещуємо їхні душі. Не маючи терпіння в хвилину важку і скорботну, починаємо вголос засуджувати Бога, зневажати християнську віру, і цим сіємо в серцях, не дуже стійких у вірі, насіння сумніву.

Ніколи не забувайте, що слова повчають, а приклади ваблять! І зло ніколи злом не зживається! Інший раз легше зробити добру справу, надати велику допомогу нужденному, ніж постійно приділяти увагу, уникати зіткнення, утримуватися від колючого зауваження або такого слова, яким можна образити ближнього. Ось тут-то ціле поле для добродіяння духовного:

– засмученого втішити;

– подати добру пораду людині, яка перебуває в скруті або небезпеці, яку вона не помічає;

– не платити злом за зло, не мстити, не докучати;

– від серця прощати образи.

Чи завжди ми схильні до виконання цих справ милосердя? Ні, Господи! Швидше все навпаки!

Із сумними нам незатишно і важко, ми намагаємося не псувати настрій спілкуванням із ними, дратуємося навіть, якщо людина довго не виходить із пригніченого стану.

Бачимо людину, яка перебуває в скруті, або дізнаємося, що їй загрожує небезпека, і в найкращому разі проходимо повз неї, а то ще й зловтішаємося, кажучи злі слова, що, мовляв, мало ще їй, нехай тепер помучиться.

Не терпимо ні найменшого проступку проти нас, особливо якщо зло нам зробила людина, яку ми любимо, бажаємо неодмінно помститися. І якщо на ділі боїмося заподіяти явне зло – не Бога боїмося, а неприємностей ще більших для себе: міліціонера, суду, – то вже подумки які тільки помсти не уявляємо, якого тільки зла не бажаємо, аж до вічного мучення кривдника! Але ж Господь бачить наше серце і судить нас за внутрішнім нашим станом душі.

Господи, прости наше жорстокосердя! І зарони в наше холодне серце, іскру любові та співчуття до людей! Завжди пам’ятайте, що і без нас багато охочих образити й скривдити, заподіяти зло, а нам треба навчитися для початку хоча б жаліти всіх, намагатися щодня хоч трохи відбавляти від величезної гори людського страждання і додавати до малого пагорба людської радості.

Шоста заповідь блаженства: Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать

Ось наступна сходинка до Бога – духовні сходи до Неба. “Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя” (Притч. 4:23). Джерело життя, життя святого і непорочного – це плід чистого серця, а життя гріховне, порочне – це плід нечистоти сердечної.

Господь серцезнавець каже: “Бо з середини, із серця людського, виходять лихі помисли, перелюбства, любодійства, вбивства, крадіжки, лихварства, кривди, лукавства, зради, ганебні вчинки, заздрісне око, богохульство, гордощі, безумство (Мк. 7:21-22). Ось у чому полягає нечистота серця! У чому треба нам каятися великими сльозами, безперестанним плачем і душевним сокрушенням, зі словами псалмоспівця Давида: “Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови!” (Пс. 50:12).

Звідки ж походить гріховна нечистота серця, коли ми створені за образом і подобою Божою, а Бог Чистий і Пресвятий?! Вона походить від диявола, який і називається найчастіше в Писанні духом нечистим, а в церковних молитвах – духом чужим, скверним і огидним. Цей нечистий дух, ставши після свого відпадання від Бога поганою посудиною всілякої нечистоти і гріха, осквернив від самого початку нечистим своїм подихом серця перших людей і, глибоко заразивши нечистотою гріха все єство їхнє, душу, тіло, передає цю нечистоту, як спадкове псування, усьому потомству навіть до нас. А ця гріховна нечистота така велика, так глибоко в’їлася в людське серце, так важко позбутися її, що навіть святі угодники Божі, які все життя пильнували над усіма рухами й помислами свого серця, відчували в собі, часом, ніби наплив або бурю лукавих, поганих і хульних помислів. Так велика, що деякі мужі, що зійшли вже на верх чистоти і святості, стрімко падали в гріх нечистоти. Така велика, що, незважаючи на часті наші молитви, на благодать Таїнств, на здобуття нами розуму в слові Божому, на всі покарання, якими Бог відвідує нас за нашу гріховну нечистоту, вона все ще залишається в нас і буде з нами жити до могили, і в інших, на сором людства, проявляється з особливою нахабністю і безсоромністю (праведний Іоанн Кронштадтський).

Найнебезпечнішим ворогом серцевої чистоти є помисел, особливо блудні та хульні помисли, – це не залежне від нашої волі виникнення в нашій свідомості тих чи інших уявлень, образів, припущень, намірів, бажань, спогадів тощо.

Помисли бувають різного роду: одні животіють від благодаті Божої, насадженої в кожного православного християнина Святим Хрещенням, а інші наносяться занепалими духами. “У помислах і відчуттях занепалого єства добро змішане зі злом, а в демонічних – добром часто прикривається зло, діючи, втім, іноді й відкритим злом” (святитель Ігнатій Брянчанінов).

Усі ми майже завжди буваємо рабами помислів. Вони вриваються у свідомість, засмічуючи її непотрібними, порожніми, навіть шкідливими, такими, що розбещують уявленнями, картинами, спогадами. У правильний і спокійний перебіг мислення вриваються думки, спогади й уявлення, що не йдуть до справи і заважають роботі, наприклад, про вчорашню зустріч, про неприємну розмову, про плани, враження, про газетні повідомлення тощо. І особливо все це засмічує свідомість і серце, коли людина стає на молитву або в храм Божий. Наче навмисне, немов із рогу достатку, посипляться в голову всілякі сторонні думки, плани майбутнього, дрібні турботи, тривоги про забуте, інколи роздратування проти іншої людини, потреба зробити те й се… І ваша молитва починає не ладитися, вона заважає вам, затримує вас, ви починаєте молитися поквапливо, аби скоріше закінчити правило й зайнятися справою, і т.п.

Чому все це відбувається з нами? Звичайно, перш за все, від недисциплінованості нашої свідомості, від незвички тримати її в межах призначеної їй роботи. Але не тільки від цього! У наше освічене XX століття, особливо серед більш освіченої частини людей, навіть думати серйозно соромляться, а не тільки говорити про ту зовнішню сторонню бісівську силу, що прагне всілякими способами засмітити, опоганити й забруднити нашу свідомість і серце, щоб поневолити нас своїй владі, забрати в нас ясність і чистоту думки та відірвати нас від Бога. І ми нерідко, не усвідомлюючи і не бажаючи усвідомлювати це, стаємо іграшкою цієї зовнішньої і злої сили. Святі отці і Православна Церква пропонують нам вірний і випробуваний століттями спосіб і шлях до очищення нашого серця і свідомості від цього засмічення помислами. А ось ми дожили до сивого волосся, а навіть і не здогадуємося про необхідність боротьби з помислами. Ми настільки приліпилися до наших земних мудрувань, тілесних турбот, настільки далекі від життя духовного, що й за зло не вважаємо це полчище розбійницьких помислів, які безжально розкрадають те, що отримуємо від Господа, приступаючи до Таїнств Церкви! Але треба ж нам відірватися від нескінченного кругообігу суєти, подумати про безсмертя душі, подбати про очищення серця! Бо чисте серце – це той шлюбний одяг, про який говорив Господь у своїй притчі, і тільки в цьому одязі ми зможемо стати учасниками Небесної трапези у вічному житті! (митрополит Крутицький Миколай).

Зазвичай піст – час благодатний для нас, якщо ми зуміємо хоч трохи скоротити свою метушливу багатотурботливість про мирське земне благополуччя, якщо ми хоч якусь частку своєї уваги та сил намагаємося приділити нашій бідній, занедбаній, голодній та холодній душі, якщо ми намагаємося зазирнути у своє серце і намагаємося зрозуміти, що ж відбувається з ним, що живе в ньому. Тому, незважаючи на брак часу, приділимо кілька хвилин вченню святих отців про боротьбу з помислами.

Поступово зростаючу силу захоплення нашої душі помислами святі отці зображують так.

Спочатку з’являється так званий прилог. Цим ім’ям називають всякий простий помисел, або уявлення будь-якого предмета, або будь-яку думку, що прийшла на розум людини. Як такий, прилог називають безгрішним, таким, що не заслуговує ні на похвалу, ні на осуд, доки він не викликає в нас того чи іншого до себе ставлення.

Другий момент настає тоді, коли ми помічаємо цей предмет або цю думку, починаємо придивлятися до них, або, за висловом святих отців, починаємо з ними розмовляти пристрасно або неупереджено. У цьому випадку ми не відштовхуємо помислу і дозволяємо йому залишитися в нас, хоча і не приймаючи його. Це називається з’єднанням. Це святі отці вважають уже не завжди безгрішним, але воно може бути і похвальним у тому разі, якщо це розглядання помислу відбувається богоугодно, тобто коли ми відкидаємо його, вбачаючи його гріховність.

Третій момент буває тоді, коли до помислу, що виникає, ми починаємо ставитися співчутливо, схиляємося до нього і готові наслідувати його. Це називається або згодою з помислами. Але в цьому випадку можуть бути два результати:

– після тимчасового схиляння в бік помислу ми можемо схаменутися і, каючись і сповідуючи Богу свій уявний гріх, ми долаємо помисел;

– інший же результат, за словом святого Григорія Синаїта, буває тоді, “коли хто волею своєю приймає від ворога думки, які наносяться, і, узгоджуючись та здружуючись із ними, перемагається або так, що вже не тільки не опирається їм, а й наважується зробити все за їхнім навіюванням; якщо не виконає своїх рішень на ділі, то не через що-небудь інше, як через те, що часу або місця не було, та через іншу причину, що не давала змоги виконати намір!” Це вже явний гріх.

Четвертий момент той, що помисел мимоволі або примусово опановує нашим серцем, зливається з ним, наче в одне життя, утримується в ньому та руйнує наш добрий устрій. Цей момент називається полоненням. Але і в цьому випадку полонений помислом розум за допомогою Божої може звільнитися від нього.

Буває, однак, що розум, який ніби несеться бурею і хвилями та захоплюється лукавими думками, не може вже схаменутися і прийти в добрий устрій. Це особливо буває від суєти і від багатьох непотрібних бесід.

Нарешті, вищий ступінь оволодіння нас помислами іменується с т р а с т ь ю. Це відбувається тоді, коли злий помисел, що довгим часом загніздився в душі нашій, стає немов би її вдачею і постійною звичкою. У такий стан людина приходить з власної волі, і в ньому вона постійно обігрівається пристрасними помислами, які всмоктує ворог, а вони вкорінюються від постійної вправи і від мрійливості. Позбутися цього стану можна тільки шляхом покаяння, інакше людина підлягає вічній муці.

Бачите тепер, що ми повинні, як каже святитель Іоанн Златоуст, все життя сидіти біля дверей свого серця і берегти його від засмічення тим, що позбавляє нас спілкування з Богом. Наша головна біда і полягає саме в невпорядкованості, безпритульності та занедбаності серця.

Господи, прости нам нашу граничну безпечність у справі спасіння нашої душі!

Ми живемо так, ніби й помирати не збираємося. Щоб якось трохи очистити серце сьогоднішнім покаянням, давайте розберемо, якими ж помислами ми особливо чорнимо свої душі, незалежно від віку, знання і становища. Усі ми, як один, без винятку, піддаємося блудним нечистим помислам, тішимося ними, підігріваючи й укорінюючи їх у серці своєму. Задивляємося на красиві обличчя з пожадливістю, грішимо лихослів’ям, любовними помислами, безсоромними рухами тіла, кокетством, тяганиною, звідництвом, пересиченням у їжі та питті, зайвим сном, читанням романів, переглядом усіляких видовищ із любовними сценами (чи то в театрі, чи то в кіно, чи то по телевізору), розгляданням спокусливих картинок, огидних листівок і знімків, вільним поводженням з іншою статтю, надмірним франтівством, вживанням усіляких косметичних засобів, щоб надати собі, як вам здається, привабливішого вигляду, надяганням неналежного, такого, що безсоромно оголює вас, одягу або одяганням одягу і зачіски, що не відповідають вашій статі, балакучістю, непристойними жартами, розповіданням і слухати непристойні анекдоти та інші двозначні брудні фрази, натяки, дотепності й жарти, довільною хтивою, спогляданням із нечистою совістю на злягання тварин.

Ми не тільки не чинили опір помислам розпусним, не повставали проти них негайно, як диявол підкидав їх нам, не зверталися до Тебе, Господи, з молитвою по допомогу, не остерігалися, як вогню, здатного за секунду запалити нашу схильну до похіть розпусну плоть, а із захватом приймали їх у серце, тішилися таємно, а за першого ж слушного моменту, якщо Господь Своєю благодаттю не відводив, не руйнував цю мерзенну уявну споруду блудлища, звершували страшні смертні гріхи: блуд, перелюб і всілякі протиприродні гріхи, про які страшно і не тільки говорити, але навіть і помислити!

Зі сльозами кайтеся про блудну нечистоту свого серця, від якої, за словом блаженного Августина, тікають Ангели, побачивши яку, змєжають очі дияволи!

У церковних переказах є численні приклади, що підтверджують справедливість слів блаженного Августина. Якийсь волхв, один із так званих чорнокнижників, викликав до себе диявола для деякого служіння йому. Диявол довго не з’являвся, а волхв не переставав кликати і благати його. Нарешті диявол з’явився до волхва в образі людському і, стоячи вдалині, закривав ніс перстами. Тоді волхв запитав диявола: “Що це означає?” І диявол відповідав йому: “Сморід блудодіяння твого не допускає, щоб я наблизився до тебе”.

“О, блудник окаянний! – вигукує святитель Димитрій Ростовський, – до якого крайнього окаянства ти доходиш, що не тільки Бог і святі Ангели Його, а й найнечистіші біси гребують нечистотою твоєю і, бачачи її, змiжають очі свої, затикають ніздрі від смороду!”

Цей же святитель наводить іншу розповідь, як чоловік на сповіді розповідав, що, коли він вчинив беззаконну тілесну нечистоту, було чути голос диявола, який начебто стояв за стіною, страшенно закіхотів і тричі сказав: “Фе, фе, фе!”

Горе нам, бідним, нещасним грішникам, які не мають чистоти сердечної, не дбають про неї, валяються в твані самовладних пристрастей!

Гріховна скверна омивається сльозами покаяння, такого покаяння, коли серцю, що згрішило, соромно того, що воно робило, і боляче втрачати спілкування зі своїм Господом, і страшно померти з нерозкаяним гріхом.

Господи, нам соромно, боляче і страшно. Прости нас, грішних!

Ось із цієї хвилини нашого покаяння і треба дати, нарешті, Господу рішучу обіцянку всіма способами, які пропонує нам Церква, святі отці й подвижники благочестя, очищати своє серце, покірно приймати будь-які скорботи й тісноти, як лікарський засіб, що посилається Божественним Провидінням, бо ми всі тяжко духовно хворі!

“А скорботи знищують у серці сліди духовної насолоди, викидають тонке коріння гріха, яке глибоко проникло” (святитель Філарет Московський).

Над набуттям чистоти серця кожному з нас треба трудитися невпинно і не слабшаючи все життя, щоб – не дай Бог! – не померти в гріховній нечистоті серця, тому що страшне слово Господнє: “У чому застану, в тому й суджу!”

Сьома заповідь блаженства: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться

Ті, хто бажає отримати вічне блаженство, мають бути миротворцями, тобто, по-перше, відновлювати порушений мир, намагатися припиняти незгоди, які трапилися. Але миротворцем може бути тільки той, хто здобув мирний устрій свого серця. Тільки той, хто сам прийде в мирний устрій, може і на інших виливати мир. І тому нам, християнам, треба всіма силами намагатися зберегти душевний мир. Чим же порушується мир серця? Мир серця обурюють пристрасті! І насамперед такі, як гнів і лють. Про них ми вже говорили, коли каялися у відсутності в нас кротості та смирення.

Однак повторимо: щоб зберегти мир душевний, ми зобов’язані привести себе в такий стан, щоб дух наш нічим не обурювався. Треба бути подібним до мертвого або зовсім глухим і сліпим за всіх скорбот, наклепів, ганьби, поневірянь, поневірянь, які неминуче трапляються з усіма, хто бажає йти спасительними стежками Христовими. Якщо ж неможливо, щоб не обуритися, то, принаймні, потрібно утримувати язик, за словечком псалмоспівця: “зніяковів, і не промовив” (Пс. 76:5). Щоб зберегти душевний мир, треба відганяти від себе смуток і намагатися мати дух радісний, за словом премудрого сина Сирахова: “Багато бо смутку вбиваєш, і немає користі від нього” (Сир. 30:25).

Для збереження миру душевного треба всіляко уникати осуду інших. Поблажливістю і мовчанням зберігається мир душевний.

Можливо, декому з вас, хто має гарячий темперамент, подібно до Апостола Петра, який миттєво, через гарячковість серця, вийняв ніж і відтяв вухо рабу, здасться, що такий устрій схожий на байдужість! Ні! Байдужість – це холодність серця і розуму, це прояв крайнього егоїзму, це гріх проти заповіді про любов до ближнього. А істинний, благодатний мир і тиша серця є плодом полум’яної і чистої любові, вінцем усіх подвигів і боротьби з пристрастями! Ті, хто здобув істинний мир душевний, прощають образи не з байдужості, а заради Христа. Не обурюються, терплячи наклепи і ганьбу, тому що здобули справжнє смирення. Бо іншого входу в мирний устрій серця немає. “Брате мій, якщо любиш мир серця, постарайся увійти в нього дверима смирення. Іншого входу в нього, крім смирення, немає” (преподобний Никодим Святогорець).

У того ж старця Никодима Святогорця описано цілу систему чеснот для здобуття внутрішнього миру: смиренність, совісність, стриманість від пристрастей, терпіння, любов тощо. А ми, що стоїмо тут сьогодні на сповіді і приносимо покаяння, що можемо сказати Господу? Чи прагнули ми цими чеснотами зміцнити і зберегти своє серце від безладного сум’яття! Ні!

Ми навіть і не думали про це. І живемо як живеться за велінням неприборканої натури, за заповітами злої сили, і ще виправдовуємося, що в нас такий характер, такий темперамент, що ми інакше не можемо, такі вже ми є. Ми навіть ні на мить не замислювалися про плачевну долю свою, не зупиняли своєї уваги на словах Апостола: без миру ніхто не побачить Господа (Євр. 12:14). Для нас, які ведуть безладне життя, це ж страшні слова! Святі отці, які спрямовували своє життя до спасіння і з великої любові до ближніх бажаючи і їм рятівного шляху, заповіли покласти безперестанним подвигом усього життя зберігання миру серця. Господи, а ми такі байдужі, такі безтурботні у справі спасіння своєї душі! Прости нас, Господи! Допоможи нам покласти початок духовному життю!

Як страшно звучать ці слова, якщо життя вже наблизилося до кінця, і стільки дорогоцінного часу прожито безтурботно!

Прости нас, грішних, Господи! У єдинонадесятий час прийшли до Тебе, не здобули добрих плодів прожитих років, а можуть тільки принести покаяння.

Умиротворяючи себе, ми повинні бути миротворцями щодо ближніх. Розлад усередині людини, розлад і відчуженість один від одного, ворожість, підозрілість – це все результати порушення благодатного мирного зв’язку з Богом гріхопадінням прабатьків Адама і Єви. Без відновлення цього зв’язку, без примирення з Богом спасіння стало неможливим. Про це так говорить Апостол Павло: “бо благоугодно було Отцю, щоб у Ньому була всяка повнота, і щоб посередництвом Його примирити з Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне і небесне” (Кол. 1:19-20).

Якщо звернутися до нашого часу, то він особливо характеризується відчуженістю людей, втратою сердечного зв’язку, взаємної довіри та щирого, доброзичливого потягу одного до іншого. Навіть серед членів однієї й тієї самої сім’ї помітні бажання від’єднатися, відгородитися перегородками, щоб мати свій, особливий куток. Це відбувається тому, що не створено гармонії в кожного члена сім’ї всередині себе, щоб на основі цього внутрішнього миру шукати й творити мир і з близькими, і з усіма іншими людьми. Тільки коли в Іісусі Христі відновлюється мир внутрішній у людському серці, тоді відновлюється зв’язок цього серця зі своїми ближніми. Цей зв’язок виражається в єдності слова, духу і думки. “Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого ІІісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділень, а щоб ви з’єднані були в одному дусі та в одних думках” (1Кор. 1:10).

Чим же ми порушуємо згоду і мир? Ми вперті й норовливі, до межі наполегливі у своїх думках і бажаннях, у суперечках непоступливі, навіть якщо розуміємо, що неправі, тільки б наше слово було останнім. Ми пихаті й славолюбиві, вважаємо себе розумнішими, кращими за інших, ні в чому не маємо наміру поступитися, не маємо й ознак скромності, заздримо рішуче всьому: і багатству, і щастю, і здоров’ю, і здібностям, і успіхам у житті інших. Звідси всіляко намагаємося принизити чужі заслуги, а то й очорнити чи обмовити ближнього. Яке ж це миролюбство?

Господи, прости нас, грішних!

Наступною причиною порушення злагоди та миру є бажання панувати, повчати інших. Хто з нас у своєму колі не хворий на це гріховне бажання? І до яких розбратів, роздратувань, аж до ненависті, призводять у наших стосунках ці бажання! Тепер ніхто і нікому не хоче підкорятися, поступатися, когось послухатися… Це стосується і дітей стосовно батьків, і підлеглих стосовно начальства. Скрізь ми показуємо свою норовливість і навмисну гординю.

Ще одним ворогом миру є своєкорисливість, тобто надання переваги своїм вигодам перед вигодами ближніх. Хто з нас може сказати, що для збереження миру, в ім’я братерської любові вміє жертвувати своїми зручностями та вигодами? Та ми готові, як кажуть у народі, горлянку перегризти тому, хто зазіхає в чомусь утиснути нас.

Якщо мир якось порушено, то братська любов вимагає іскру розбрату, що спалахнула, швидше погасити. Якщо ми самі подали привід до чиєїсь образи, то ми повинні швидше спокійно пояснити свій намір і вчинок, який він зрозумів у протилежному розумінні. Якщо ж хтось і справді зазнав від нас образи чи шкоди, то ми зобов’язані смиренно попросити вибачення і задовольнити за шкоду. А якщо ми самі ображені або скривджені іншими, то повинні бути схильні до примирення: коли ті, хто ображає нас, просять вибачення, треба негайно з готовністю пробачити, а іноді для обопільного блага корисно ображеному самому шукати примирення, коли той, хто образив через жорстокість характеру, не піклується про це. Чи чинимо ми так у своїх взаєминах із ближнім? Ні!

Ми постійно когось ображаємо, постійно дуємося на когось, сердимося, ворогуємо без примирення. Подивіться на себе – постійно сваримося, ворогуємо, недовіряємо одне одному! Чи не ваш портрет описав святитель Григорій Ніський: “Вони зустрічаються похмуро і один одного завжди зневажають: вуста їхні безмовні, погляди відвернені, і слух одного закритий для слів іншого. Усе, що приємно для одного з них, ненависне для іншого, і, навпаки, що ненависне одному, те подобається іншому”.

Соромно, соромно з боку подивитися на себе. Ми навіть самі того не помічаємо, що, постійно перебуваючи в незгодах і сварках, чварах і ворожнечі з ближніми, стаємо дедалі холоднішими, нечутливішими, жорстокішими, дикішими, лютішими, і не людьми, і не християнами. Це до нас відноситься грізне попередження Апостола: “Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб ви не знищили один одного” (Гал. 5:15). Дивіться! Коли-небудь відкриються перед нами плоди нашої земної ворожнечі, і ми зжахнемося! Бог хоче миротворців, а ми сваримося! Бог хоче творців миру, а ми руйнуємо його навіть там, де він є, своєю балакучістю і зловмисними плітками та пересудами зі спотворенням істини.

“Господь цілковито винищує і знищує все протиприродне і чуже добру. Подібну ж діяльність Він заповідає кожному, хто іменує себе християнином. Кожен з нас повинен погашати ненависть, припиняти ворожнечу, помсту, знищувати сварки, виганяти лицемірство, загашати в серці пам’яткозлобивість, і замість неї вводити все протилежне: любов, радість, мир, милість, великодушність, словом, усе зібрання благ…

Господь тому й називає миротворця сином Божим, що той, хто приносить такий спокій людському суспільству, робиться наслідувачем Істинного Бога” (святитель Григорій Нісський).

Якщо ж озлоблення і немирство проявляються між віруючими у Христа, якщо люди ставляться з гіркотою і недружелюбністю один до одного з якихось причин або через вузькість своїх поглядів, то яку ганьбу ми накладаємо на ім’я Христове! Як часто серед невіруючих виникають такі розмови, мовляв, що з того, що вони в Бога вірять, пости дотримуються, з церкви не виходять, а подивіться, як живуть: і сваряться, і засуджують, і наклепницьки, і ворогують між собою, а нас і за людей-то не вважають зовсім!

Господи, прости нас, грішних! Утихомирь наше життя, Господи, пом’якши нашу жорстокість, дай нам любов, яка перемагає все, що повстає проти нас. Нехай послух цьому слову – шукай миру і прагни до нього – восторжествує над усіма чварами, які отруюють життя і серце.

Мир майте “і Бог любові й миру буде з вами” (2Кор. 13:11).

Восьма заповідь блаженства: Блаженні гнані за правду, бо тих є Царство Небесне

Під правдою в цій заповіді розуміється віра християнська і життя за заповідями Христовими. Отже, блаженні ті, які гнані за віру і благочестя, за добрі справи свої, за сталість і непохитність у вірі.

Але чому світ жене істинну віру, благочестя, правду, які настільки благотворні для людей, бо вносять у людське суспільство єдність, взаємну любов, добрі звичаї, мир, тишу, порядок?

Тому, що світ у злі лежить, і люди полюбили злобу більше за благостині.

Спаситель у Нагірній проповіді вказав на два шляхи життя: широкий (просторий) і вузький (тісний).

Широкий шлях – ” широкі ворота” – веде до погибелі, і багато хто йде цим шляхом, а вузький веде в життя, тобто дарує спасіння. Вузький шлях, або ” тісні ворота”, вимагає подвигу, постійної духовної боротьби з гріхом і з усіма перешкодами на цьому шляху. Проти цього шляху повстає наша плоть, наша зіпсована первородним гріхом природа, для якої скрутна турбота про чистоту тіла і серця. Повстає ворог роду людського, якому не до вподоби турбота людей про своє спасіння. Повстають і навколишні люди, яким добре життя віруючих людей здається викриттям їх, докором для них.

Усе це повстання, особливо з боку людей, злісно налаштованих проти віруючих, спрямоване проти самої правди Божої. Злі, розбещені люди завжди ненавиділи праведних і гнали, і будуть ненавидіти і гнати. Історія пам’ятає багатьох із цих гонителів. Першим із них був Каїн, який убив Авеля за його благочестя. Злостивий Ісав гнав свого брата Якова. Діти Якова гнали брата Йосипа і продали його до Єгипту, щоб він своєю добронравністю не був у них більмом на оці. Кроткого Давида до смерті гнав нещасний Саул. Іудеї гнали і били пророків своїх, які викривали їхнє беззаконне життя, і нарешті гнали і вбили найбільшого Праведника, Виконання закону і пророків, Сонце Правди – Господа нашого Іісуса Христа. Після вознесіння Спасителя відкрився тривалий період страшних гонінь на послідовників Іісуса Христа. Усі ці гоніння відбувалися і відбуваються, як вказує Сам Господь, за правду. Не за правду взагалі – життєву, службову, суспільну, а за найнагальнішу для людини – за правду Христа. Тільки ця правда відповідає основним запитам людського духу і тільки вона допомагає по-справжньому розв’язати і всі інші запити (або правди) людського життя: життєво-сімейні, службово-трудові та соціальні.

Гоніння за правду виражається в різноманітних формах. Від неймовірних, звірячих мук, яких зазнавали мученики християнські за сповідування Христа в перші віки християнства, до глузувань, засуджень, образ і зневаги до віруючих, як нібито людей відсталих, несучасних і навіть шкідливих. В основі цієї ворожнечі лежить людиноненависницька неприязнь, і не тільки до людей, але, як ми вже говорили, і до самої правди Божої.

Які ж вимоги пред’являються нам цією заповіддю?

Любов до правди, або істини. Чи гідно ми любимо правду Божу? Нашу християнську віру і життя за заповідями Христовими? Ні!

Господи, прости нас, грішних!

Якби ми любили правду Божу, нашу християнську віру і життя за заповідями Божими, то цінували б кожну хвилину свого життя, вживали б їх на повчання в Законі Божому, на молитву, на доброчинність, на викорінення поганих нахилів нашої природи.

А ми розчинилися в любові до світу і “яже в світі”. Настільки розчинилися, що й відрізняємося від інших невіруючих хіба тільки ходінням до церкви й дотриманням з великою натяжкою деяких правил церковних і зовнішніх обрядів, або своєю підкреслено особливою манерою одягатися. Може, хтось із вас надягав особливого крою чорний одяг, замотував голову чорним до кінчика носа, надягав на руки вервицю – всі ці форми одягу, що не відповідають вашому званню й тому мають безглуздий вигляд, на посміховисько невіруючим, – і вже думав, що догоджає Богові зовнішньою особистістю своєю? Кайтеся Господу!

Бо ще книжникам і фарисеям, які люблять відрізнятися від інших своїм зовнішнім, нібито благочестивим виглядом одягу, Господь сказав: “Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти;  так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня” (Мф. 23:27-28). Господи прости нас, грішних, за це.

Може, хтось із вас не виховав свого часу в дітях своїх релігійності, любові до храму, віри в Таїнства Церкви, а тепер наполіг насильно на тому, щоб син чи донька прийшли до храму, причастилися або повінчалися? І вони, щоб якось відв’язатися від ваших настирливих прохань, приступили до Таїнств без віри, а може, і з блюзнірством у душі, а ви ще й потішилися цим їхнім удаваним наверненням до віри.

Кайтеся Господу, бо через це зганьблена святиня особисто вами!

 

Прости, Господи, нас, грішних, які так нерозумно прагнуть виправити помилки багатьох років свого безтурботного життя, коли ми й самі про Бога не думали, і дітям не прищеплювали нічого релігійного.

Може, хтось із вас сумнівався в істинності Церкви, до якої належите за хрещенням? Співчували сектантам і самочинникам, які відірвалися від Церкви і роздирають хітон Христовий. Та ще й інших бентежили своїми судженнями і засудженнями, які безумовно далекі від істини, тому що треба багато знати, багато відчувати, багато розуміти, щоб мати право не тільки засуджувати, а просто міркувати про Церкву.

Господи, прости нас, грішних, які втратили всякий страх і в зухвалості своїй зайшли так далеко, що насмілилися судити про долі Церкви!

Господи, ми всі майже поголовно безграмотні або напівграмотні в питаннях віровчення, правил церковних, церковного Статуту, які ні за що не відповідають перед Господом, окрім порятунку своєї душі, не маючи жодного морального права, звикли постійно засуджувати священнослужителів і добралися у своєму осуді вже до ієрархів церковних і навіть до Патріарха.

Кайтеся!

Такі є нерозумні діти церковні і по положенню своєму в Церкві, як пасомие, і за своїм духовним розумом, не мають ні найменшого поняття про глибину труднощів і найбільшої відповідальності перед Богом тих, яким Господь вручив пасти вівці Свої. Наш святий обов’язок від щирого серця допомагати їм своєю молитвою, а не кидати в них камінням осуду. І без вас знайдуться натовпи людей, охочих побити служителів Христової Церкви “камінням”.

Господи, прости нас, грішних!

Ми лаємо, засуджуємо тих, кого і без нас зневажає і ненавидить невіруючий світ, повторюємо гріх Хама, який не вкрив наготу свого батька, – це в тому разі, коли засуджуємо священнослужителів за звичайні людські слабкості та недоліки, причому засуджуємо з неймовірною упередженістю, начебто священик за природою своєю тілесною не така ж людина, як і ми всі. А чи подумав хтось із вас, грізні й немилосердні судді, на яке безчестя серед світу прирікає себе зараз людина, що приймає сан священика, щоб у храмах служилася літургія, за якою ви причащаєтеся Святих Христових Таїн, щоб хрестити, соборувати, відспівувати, прощати вам гріхи, які, окрім священика, ніхто вам розв’язати не може! Ось хоч за це благодіяння, що виходить до вас від Бога через осіб, які приймають на себе разом з рукоположенням у священицький сан подвиг добровільного мучеництва, залиште злий осуд.

Святитель Іоанн Златоуст каже: “Якщо образа, заподіяна слугам земного царя, які виконують його волю, накликає велике покарання на тих, хто ображає царських слуг, то якого покарання зазнають ті християни, які не тільки не поважають, а навіть ображають служителів Царя Небесного!” Пам’ятайте завжди – де немає поваги до священицького сану, там немає поваги до релігії. Аморальні люди всіх часів і ні про що так не дбали, як послабити наклепами і лихослів’ям повагу до священного сану. Ось кому ми сприяємо, засуджуючи і злословлячи служителів Церкви! І уявляємо, що ратуємо за правду!

Господи, прости нашу сліпоту і крайнє нерозуміння!

А може, серед вас є страшні блюзнірі, які, прикриваючись видимим ходінням до храму, приступають до Таїнств Церкви, а особливо до Таїнства Причащання Святого Тіла і Крові Господньої, будучи таємними сектантами або зараженими всякими філософськими вигадками? Не насмілюйтеся і далі спокушати довготерпіння Боже. Пам’ятайте, Бог зганьблений не буває, дивіться, як би вам не згоріти від дотику до Святих Таємниць, які є вогонь, що негідних обпалює. Треба, нарешті, прозріти, схаменутися, щиро, особисто покаятися священикові, який після покаяння повинен ще молитовно приєднати вас до Церкви, від якої такі давно невидимо відлучені Богом. Якщо хтось із вас особисто знайомий із такими людьми, уникайте спілкування з ними, як із заразою, що надзвичайно легко поширюється.

З життя проповідника любові, який лагідно, з любов’ю ставився до всіх грішників і побіг у гори за розбійником, щоб відвернути його від гріха, Апостола Іоанна Богослова, дійшла одна розповідь. Зустрівшись у лазні з одним єретиком, він поспішно сказав своєму учневі: “Тікаймо звідси, лазня може спалахнути, бо в ній перебуває цей нещасний грішник!”

Навіщо тобі, православний християнине, цікавитися хибними віровченнями і водити дружбу із зараженими сектантством?

“Хочеш спастися, – каже Іоанн Златоуст, – перебувай у Церкві, і вона не видасть тебе. Церква є огорожа. Якщо ти всередині тієї огорожі, то тебе не зачепить вовк, якщо вийдеш геть, то будеш викрадений звіром. Не ухиляйся ж від Церкви. Немає нічого у світі сильнішого за неї. Вона – твоя надія, в ній твоє щастя!”

Можливо, серед нас немає таємних сектантів і єретиків, і ми з усією щирістю вважаємо себе православними християнами, православними, тобто тими, хто має правильну, істинну віру в Христа. А чи так це насправді? Чи не замінюємо ми часто віру забобонами, тобто суєтною, помилковою вірою? Може, хто з вас, не вірячи в добрий Промисел Божий про нас, звертався колись до чарівників, ворожбителів і ворожителів? Кайтеся Господу, це великий гріх!

Сам Бог через святого пророка Єремію каже: ” А ви не прислухайтесь до ваших пророків, і до ваших ворожбитів, і до ваших сновидців, і до ваших знахарів, і до ваших чарівників, що говорять до вас, кажучи: Не служіть вавилонському цареві! Бо вони пророкують вам неправду, щоб віддалити вас з вашої землі, і Я вас вижену, і ви погинете” (Єр. 27:9-10). За правилами Святої Церкви тих, хто звертається до чарівників і всіляких інших ворожок і ворожителів, треба на шість років відлучати від Святого Причастя. Кайтеся Господу!

Господи, прости нашу недовіру до Тебе!

Може, хтось із вас ходив заговорювати хвороби до різних ворожок, шептунів і бабок, та ще виправдовувався, що вони, мовляв, читають молитви і хрестять хворе місце.

А хіба Таїнство Соборування, встановлене Церквою для зцілення хворих, з волі Божої, через благодать Святого Духа менш допомагає отримати зцілення? Чому ви, які називають себе православними християнами, радите своїм близьким піти до “бабки” заговорити хворобу, а не радите швидше приступити до Таїнства Єлеопомазання? Виходить, вірите змовам більше, ніж Таїнствам Церкви?

Господи, пощади нас, грішних!

Ми істинну віру змішали із забобонами, віримо всяким силам, передчуттям, ворожінням, чаклунству. Це спадщина нашого язичницького минулого. Минуло 1000 років після Хрещення Русі, а все ніяк не можемо відкласти забобони і бути справді православними християнами!

Друге, що вимагає від нас восьма заповідь блаженства, це мужність і твердість, коли нам потрібно свідчити про істину або її захищати.

Може, хтось із вас зрадив колись Христу, малодушно погоджуючись із тими, хто блюзнірськи висміював святе вчення, Таїнства й обряди Церкви. Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних!

Може, хтось із вас у колі невіруючих людей на роботі або в загальній квартирі, кухні або дворі соромився своєї релігійності через острах уславитися відсталою, неповноцінною людиною, боявся глузувань над собою. Кайтеся Господу!

Господи, прости нас, грішних, боягузливих і малодушних!

Частково цей острах походить ще й через те, що соромно визнати себе християнином або християнкою, тому що ставлення наше з товаришами по службі і ставлення до виконуваної роботи ганьбить християнство. Може, хтось із вас в оселі своїй соромився і боявся повісити ікони відкрито. І все через відсутність віри в Промисел Божий, що охороняє і направляє наше життя. А раптом зайдуть невіруючі товариші по службі, і на роботі будуть неприємності. Сусіди, якщо побачать ікони, користуватимуться нашою релігійністю, як найуїдливішою і найдієвішою зброєю проти нас, – виправдовуємося ми. Але ж якщо в усьому наша поведінка бездоганна, то сповідання наше полягатиме в мужньому перенесенні лише словесних знущань. Ніхто не вижене з квартири, з рідного міста чи села за віру, так чого ж ви боїтеся?!

Господи, прости нас, маловірних і безмірно боязких!

Може, хтось із вас боїться носити натільний хрест? Боїться піти з хрестом до лікаря або в лазню? Просіть у Милостивого Бога вибачення за відсутність рішучості відкрито сповідувати Його ім’я, але ніколи не ходіть, не залишайтеся без хреста! Хоч якось приховано, але носіть хрест, покладений на вас рукою священика під час Таїнства Хрещення! В одній зі стихир Октоїха співається:

“Коли Хрестом огороджуємось, ворогові чинимо спротив, не боїмось того підступництва і лукавства!” Як же може віруюча людина бути без хреста на грудях?

Господи, прости нас, грішних!

Ми не тільки невіруючих боїмося, але навіть дехто з нас соромиться перехреститися перед їжею в домі, де всі знають, що ми вірні, де ніхто не знущатиметься з нас чи насміхатиметься, але в якому самі господарі не дотримуються цього правила благочестя, хоч і ікони висять. Рука, наче свинцем налита, не в змозі піднятися для хресного знамення – соромно своєї релігійності, свого молитовного звернення до Господа! Ось які ми невірні Тобі, Господи! Прости нас, грішних!

Може, хто відрікся від Христа ще якимось чином? Обов’язково покайтеся в цьому під час отримання дозвільної молитви. Вже дуже страшні слова Господа, сказані без жодних застережень усім: “Бо хто посоромиться Мене і слів Моїх, того й Син Людський посоромиться, як прийде у славі Своїй і Отця і святих Ангелів” (Лк. 9:26). Хто з нас зможе тоді послатися на незнання цього грізного попередження Господа?

Господи, прости нас, грішних, за нашу боязнь, сором і збентеження – це все вірні ознаки нашої маловір’я! Помнож у нас віру і всели в серця мужність і твердість!

Подумати тільки, чого ми соромимося?! Найвищого, найпочеснішого у світі звання – християнина, – тобто того, що ми Христові учні, люди, які всім життям служать вищій правді.

Може, хтось із вас ходив заговорювати хвороби до різних ворожок, шептунів і бабок, та ще виправдовувався, що вони, мовляв, читають молитви і хрестять хворе місце.

А хіба Таїнство Собору

І нарешті, ми зобов’язані терпляче переносити всі гоніння за правду, поєднуючи терпіння з твердим упованням на Бога.

Як же зобов’язує закон Христовий ставитися до гонителів правди? На неприязнь, ворожість ми зобов’язані відповідати спокоєм, доброзичливістю. А як ми ставимося хоча б до тих, хто з пустою цікавістю, найчастіше просто зі своєю невихованістю в загальнолюдському розумінні цього слова, приїжджає або приходить до нас на екскурсії та заважає нам молитися? Дратуємося на них, за нагоди навіть зло-презло обсмикуємо, а якби дати нам волю, то ми б викинули їх геть і побили до того ж неабияк! Ну і кого ж би ми таким способом порадували? Тільки ворога нашого, який живиться всякою злістю, ненавистю і неприязню, і вже нікого не привернемо до віри в Христа. І розноситимуть світом невіруючі люди: “Там, у Монастирі, в храмах зібралися якісь запеклі злі бабці та старенькі”. Якщо хтось із вас допускав якусь нетактовність або злісну витівку по відношенню до якоїсь людини в храмі Божому, кайтеся перед Господом!

Господи, прости нас, грішних!

На брехню і наклеп ми зобов’язані відповідати терпінням, мовчанням або спокійним, серйозним поясненням істини, якщо вистачає знань і розуму і обставини дозволяють висловитися. На злісні витівки християнин відповідає за правилом: відійди від зла і сотвори благо. Треба твердо пам’ятати, що зло ніколи не перемагається злом. Апостол Павло наставляє: “нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми” (Рим. 12:17). Краще самому пережити біль і приниження, ніж заподіяти їх гонителю й кривднику нанесенням удару у відповідь.

Не треба вступати в сперечання і суперечки про віру, не треба бажати, щоб грім і блискавка вразила наших гонителів і пригноблювачів, тих наполегливих, блюзнірських безбожників, які своїм знущанням над вірою заподіюють нам неймовірного болю, а треба молитися за них і жаліти їх, бо це найнещасніші люди на землі, бо земне життя швидкоплинне, а вічне життя нескінченне. Зараз вони вперто противляться правді, а деякі відкрито женуть її. Але коли закриються їхні очі земні і відкриються очі духовні, тоді страшно буде їхнє прозріння! Хіба не шкода цих людей! Хіба християнське серце може бажати комусь вічної загибелі та пекла? Якщо хто здатний на бажання кому б то не було такого непоправного зла, кайтеся Господу!

Прости, Господи, наше аж ніяк не християнське ставлення до невіруючих, які страждають на таку страшну хворобу душі, як невіра!

Прийми нашу молитву, Господи, за них, наших же російських людей, наших співвітчизників, які гинуть у невір’ї в Тебе як Бога і Творця світу! Відкрий їм очі, щоб спала ще за життя земного пелена з їхніх очей, щоб зрозуміли вони, Кого женуть і чию злу волю виконують! Вони не знають, що творять! Господи, прости і їх, і нас, тим паче, що теперішнє покоління – це наші діти й онуки, яких ми не виховали у вірі й любові до Тебе!

Дев’ята заповідь блаженства: Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах!

Ось обітниця великої нагороди терпеливцям!

Подивіться на наше життя, як ми всі тяжко страждаємо під ярмом душевних скорбот! “Усе житіє наше на землі болісно і печалі сповнене від наклепу, досаждання, докору та інших багатовидних бід і напастей!”. “Біди від ворогів, біди від родичів, біди від лжебратії терпяще”. “Немічне бо тіло, знемагає і дух наш”. Так молитовно волаємо ми в акафісті перед іконою Божої Матері, іменованої “Всіх скорботних Радість”. Особливо тяжкими є душевні муки, коли бувають незрозумілими наші найвищі духовні устремління, тобто саме те в нашому житті, про що Господь сказав у словах “на ви брехливі заради Мене”.

Ось ви, бачачи нещастя у своїх ближніх (дітей, чоловіка, рідних), поспішаєте до храму, знаючи, що тільки молитвою можна допомогти їм, а ті, за кого ви щойно молилися зі сльозами, зустрічають вас удома потоками лайки або гнівними поглядами, роздратованим тоном тільки за те, що ви на кілька годин відірвалися від нескінченного потоку метушливих домашніх справ. Як боляче і гірко серцю!

Або живе людина далеко від храму, пригнули її до землі прожиті роки, і тому лякає відстань. Але бажання побути в храмі, помолитися, подати записочку, відслужити молебень, взяти святої води долає все! І ось поспішає, як може, така людина до храму вночі поганою дорогою, долає неймовірні труднощі в транспорті, і ось заходить вона до храму, як заступниця за все селище своє, за тих, хто хотів би, але вже зовсім не має сил дійти, і за тих, хто зовсім забув храм, а її осипають докорами й глузуванням: “Ти ще тягаєшся до церкви, сиділа б удома й молилася, ось помреш десь на дорозі” або: “Видно мало працювати довелося, що ще в таку далечінь ноги носять”.

Як боляче серцю таке нерозуміння!

Нерозуміння того, що любов до храму долає, здавалося б, нездоланне!

Ви дорожите святинькою, що зберігається в домі: іконкою-благословенням. Євангелієм, святою водичкою – і якими словами можна передати душевний біль, коли одного разу, прийшовши додому, бачите цілковите розорення дорогого куточка – над вашою святинею поглумилися найближчі вам люди!

Ви безкорисливо, з почуття жалості й співчуття, заради Христа, допомогли комусь своєю працею, а вас оббрехали, нещадно звинувативши в корисливості, у нечесності, запідозрили казна-що у какомусь бруді… Як важко перенести такий наклеп!

Ви прагнете чимось послужити в храмі, обителі, роблячи це від щирого серця, з великою любов’ю, вкладаєте в роблення всі свої таланти, всі здібності душі й фізичні можливості, а вас наполегливо відмовляються розуміти, вас женуть, ганьблять і всіляко принижують, і принижують не лише морально, а, можливо, навіть фізично – б’ють, штовхнуть, штовхнуть, що-небудь упустять на вас. Скільки мужності потрібно, щоб не кинути справи, не охолонути, не впасти у відчай і, головне, не зненавидіти гонителів! І скільки ще буває всяких нерозумінь, хибних уявлень, немислимих звинувачень, що породжують нестерпні муки душі, ті злостраждання, що перевищують страждання мученицькі і перевершують найбільші подвиги християнських подвижників перших століть.

* * *

Ось ми підійшли до кінця нашої сповіді, яку сьогодні побудували на виконанні заповідей про блаженства.

І напевно, кожен із вас, хто щиро каявся, зрозумів, що він “порожній і наг” чеснот духовних. Здавалося б, можна впасти у відчай: що ж нам, грішникам великим, робити? Ми ж ні на що не здатні, Господи! У нас немає ні смирення, ні кротості, ні чистоти сердечної, ні любові, ні навіть плачу про гріхи!

А у відповідь на таке сповнене відчаю запитання один із подвижників благочестя відповідає: “Якщо не можеш принести Господу нічого іншого, то принеси Йому свій життєвий хрест і свої страждання”. Про користь для нас страждань говорити можна дуже багато. А оскільки зараз Таїнство Сповіді, тобто перевірка нашої совісті, – духовна лікарня і лазня, що змиває скверну нашого серця, – то нам треба щиросердно зізнатися перед Господом, що ми не вміємо терпляче, по-християнськи терпіти образи, неприємності, несправедливості. Ми всі – найбільші ропотники!

Хто з нас приймає скорботи з радістю, як ліки очисні від Самого Господа, а в кривднику бачить свого друга і цілителя?

Прости нас, Господи, ми вкрай малодушні!

Ми непомірно нарікаємо, навіть до розладу здоров’я, ми ображаємося на кривдників, ми озлоблені серцем і стаємо самі нетерплячі щодо людей, бо жадібно кидаємося на життя, на щастя, марнославство, порожнє, короткочасне, як сон. Ставимо його вище за все, вище за Церкву, Бога, любов до Христа, і нещастя, що на нас падає, застає нас зненацька, озлоблює й огрублює нас! Ми проливаємо сльози, піт і кров – здоров’я втрачаємо, але, на жаль, Господи! Піт проливається з внутрішнім опором, злістю, прокляттям. Сльози – від образи, злоби, досади, неможливості помсти. Кров (хвороба) – без віри, і тому нічого доброго душа наша не здобуває.

Тим часом те, з яким настроєм серця і душі ми переносимо страждання, є пробним каменем нашого духовного зростання. “Мужність перед ними, готовність до них – ось знак “правильної душі”. Мужні душі інстинктом шукають жертви, страждань і духовно міцніють у випробуваннях. “Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмежну вічну славу” (2Кор. 4:17). І не тільки страждання, що приходять ззовні, але всяке духовне зусилля, всяке добровільне позбавлення, всяка відмова, жертва, негайно розмінюються на духовні багатства всередині нас” (священик Олександр Єльчанінов).

Господи, прости нас, слабких духом!

Може, хтось із вас, не витримавши тягаря скорбот, робив замах подумки на своє життя, думав про самогубство, вишукував у думках способи припинити свої страждання припиненням життя, думаючи водночас ще й досадити кривдникам! Кайтеся Господу!

Та й окремо, підходячи до дозвільної молитви, особисто покайтеся священику, бо це страшний гріх, що призводить до загибелі.

Господи, прости нас грішних!

Ми ще якось терпимо те, що самі неуважним життям на себе накликаємо. Але ж там, на Небі, тільки тоді починається деяка оцінка нас, коли ми що-небудь невинно терпимо, і терпимо з усяким смиренням, покірно, як Боже потурання і випробування (єпископ Варлаам Ряшенцев).

Ось ми, на превеликий жаль, усі живемо в суєті, нам боляче на душі від усяких скорбот і бід, ми всі чекаємо на мирне, тихе благополуччя земне; приходить скорбота, і ми малодушествуємо!

А Апостол Павло, розкриваючи великий сенс страждання християнина, каже: “тому що вам дано заради Христа не тільки вірувати в Нього, але й страждати за Нього” (Флп. 1:29). Чуєте? Дано страждати за Господа, як велика милість, дано вірити і страждати! Як каже преподобний Ісаак Сирин: “Більш за всяку молитву і жертву дорогоцінні перед Господом скорботи за Нього, і більш за всі пахощі – запах поту їхнього”.

Апостол пише ще: “Улюблені! вогненої спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, але як ви берете участь у стражданнях Христових, радуйтеся, щоб і в явлення слави Його ви зраділи і звеселились” (1Пет. 4:12-13). Чи замислювалися ви над цими словами Святого Письма?

Ні, Господи, багато хто з нас уперше усвідомлено слухає його, незважаючи на свої сиві вже голови, пробач нам, грішним! Але ж це доступно всім нам і міститься все в тій самій Книзі – Євангелії, яка припадає пилом на наших полицях!

Те, до чого ми йдемо, занадто високо, а те, що ми тут залишаємо, занадто мізерне. У цьому світі нікчемні всі наші чесноти, нікчемне все наше розуміння істини. І тому немає на землі вищої краси, ніж страждання правди заради, немає більшого сяйва, ніж сяйво безвинного страждання (архієпископ Іоанн Шаховський). Ось так мислять і говорять великі мужні християнські душі!

Господи, прости нас, грішних!

Як далекі ми від такого розуміння життя християнського!

А спастися кожен із нас бажає. За словами Іоанна Златоуста, для християнина є три умови для спасіння:

– не грішити;

– згрішивши, покаятися;

– хто погано кається, тому терпіти скорботи, що приходять.

А хто ж може сказати, що він кається досить старанно? Звідси шлях позбавлення від страждань за свої гріхи є покаяння. Сила покаяння повинна бути пропорційна ступеню гріха. Якщо ж немає достатньої свідомості гріха, немає сили нести діяльне, глибоке покаяння, то треба в смиренності приймати страждання, що посилаються, і дякувати за них, як за милість, як за ознаку турботи про нас Бога.

Господи, прости нас, грішних!

Гріхів наших незліченна безліч, поняття наші про духовне життя, християнське світорозуміння надзвичайно малі. Аптека ж із духовними ліками проти недуг наших гріховних невичерпно багата в духовній лікарні Матері-Церкви!

Можна ще дуже довго і багато говорити з вами для користі душевної, проте час уже давно минув.

Господи, прийми наше покаяння!

Нині кожен повинен явити Тобі, Господи, тверду рішучість зректися гріха, зненавидіти гріх, переломити своє життя… І цю рішучість, підтвердивши клятвою, поцілувати Хрест і Євангеліє. Пообіцяти в цьому рішенні виправити життя своє.

Господи, я щиро хочу так! І молю Тебе, допоможи мені стримати клятву мою!

Господи, прийми нашу молитву!

Господи, мій Господи!

Я – бездонна прірва гріха: куди не подивлюся в себе – все зле, що не згадаю – все не так зроблено, неправильно сказано, кепсько обдумано… І наміри й прихильності душі моєї – одна образа для Тебе, мого Творця, Благодійника!

Пощади мене, Господи Іісусе Христе, Боже наш! Я як нікчемна людина згрішив, Ти ж яко Бог щедрий, помилуй мене!

У покаянні прийми мене! Дай мені час принести плоди покаяння. Не хочу більше грішити, не хочу ображати Тебе, Господи! Допусти мене до причастя Святих Таїн, нехай зійде на мене через них Твоя сила благодатна! Винищи гріх, що живе в мені! Живи в мені, Безсмертний Господи, щоб ні життя, ні смерть не розлучили мене з Тобою!

Імиже веди долями – як хочеш, як знаєш – тільки спаси мене, бідного грішника! І благословлю, і прославлю Пречесне ім’я Твоє навіки. Амінь!

Хтось запитав великих: як спасуться християни останніх століть, бо немає вже арени відкритого мучеництва, коли сповідників Христової віри забивали в колоди, кидали до в’язниць, розпинали на хрестах, віддавали на поталу звірам, колесували, відтинали руки або поступово всі члени тіла, прободали списами, обливали киплячим оловом чи олією, опускали у киплячі казани, спалювали на палаючих сковорідках? Бо ніхто вже не в змозі понести тих трудів і подвигів покаяння й очищення своїх душ, яких зазнали подвижники перших століть християнства, про яких до нас дійшли оповіді, що здаються нашій свідомості майже неймовірними.

І отримав відповідь: вони будуть врятовані терпінням душевних скорбот! І ті, хто понесе ці скорботи душевні мужньо і терпляче, отримають вінці більші, ніж ті, хто спав на землі, їв їжу раз на тиждень, стояв на стовпі в молитовному подвигу все життя.

Скорочення назв книг Старого і Нового Заповіту, що згадуються в тексті:

Старий Завіт:

Втор. – Второзаконня; Пс. – Псалтир; Притч. – Притчі Соломона; Сир. – Книга Премудрості Іісуса, сина Сирахова; Єр. – Книга пророка Єремії.

Новий Заповіт

Євангеліє:

Мф. – від Матвія; Мк. – від Марка; Лк. – від Луки; Ін. – від Іоанна.

Соборні послання Апостолів:

Як. – Послання Апостола Якова; 1 Пет. – Перше послання Апостола Петра; 1 Ін. – Перше послання Апостола Іоанна.

Послання Апостола Павла:

Рим. – Послання до Римлян; 1Кор. – Перше послання до Коринфян; 2 Кор. – Друге послання до Коринфян; Гал. – Послання до Галатів; Флп. – Послання до філіппійців; Кол. – Послання до Колосян; 2 Сол. – Друге послання до Солунян; Євр. – Послання до Євреїв.

Література:

Антоній, архієп. Казанський. Гріхи проти десяти заповідей Божих / Афонський листок. № 76. 1904.

Бухарєв І., свящ. Слово пастиря до тих, хто має говіти Великим постом / Кормчий, 1892.

Дьяченко Г., свящ. Уроки і приклади християнської любові. М. 1889.

Грішник, що кається: [Сб.]. СПб., 1901.

Матеріали з архіву свящ. Бориса Миколаївського.

Стратилатов К., свящ. Зібрання церковних повчань для простого народу. СПб., 1890.

Джерело: Досвід побудови сповіді / Іоанн (Крестьянкін) – М.: Вид. Стрітенського монастиря. 2007. – 255 с.

 

К читателю

Эта книга сложилась из многих источников по мере вживания в молитвенный строй Церкви, в опыт духовничества и пастырского душепопечения.

Непосредственным материалом для этого сборника стали беседы архимандрита Иоанна (Крестьянкина), которые проводились в семидесятые годы в Псково-Печерском монастыре на первой седмице Великого поста, после чтения покаянного канона Андрея Критского. Многим запомнились те вечера трепетного покаянного предстояния перед живым и близким Богом и собственной совестью, запомнилось обличающее и врачующее слово пастырского назидания.

Беседы были записаны. Естественно, что при переписывании и перепечатке в них появилось немало погрешностей. Издавая беседы по просьбе паломников и прихожан, мы стремились не только устранить погрешности, но и в наибольшей степени сохранить разговорную интонацию.

«Покайтесь, приблизилось бо Царствие Небесное!»

Публикуя эти беседы, мы надеемся, что они помогут хотя бы некоторым услышать и исполнить этот Божий призыв.

 

Мы собрались здесь, чтобы принести Господу очередное покаяние. Хотелось бы предварить исповедь несколькими словами. Всякий из нас по мере сил и возможностей старается в обыденной жизни соблюдать чистоту в жилище и опрятность в одежде. А есть некоторые особенно чистоплотные люди, которые ревностно поддерживают чистоту и порядок. И как озабочен такой человек, если по каким-либо обстоятельствам эти порядок и чистота нарушаются.

Также и человек, привыкший следить за чистотою своего сердца и опрятностью своей души, не может жить без покаяния. Такой человек ждет и жаждет очередной исповеди, как иссохшая земля ждет живительной влаги. По словам псалмопевца Давида, «душа моя, яко земля безводная Тебе» (Пс. 142:6). Представьте себе на минуту человека, не смывавшего с себя телесную грязь всю жизнь! Вот и душа требует омовения, и что было бы, если не было бы Таинства Покаяния, этого целительного и очистительного «второго Крещения»!

Все, наверное, видели не раз, а может, с детства помнят, что бывает, когда зимой потеплеет и дети катают снежные шары. Возьмут крохотный, с кулак, шарик и покатят с горки: в мгновение ока этот шарик превращается в огромный, невпроворот, ком мокрого грязного снега! То же происходит и с греховным состоянием нашей души. Последите за собой! Вы искреннейшим образом со слезами покаялись, причастились Святых Христовых Тайн – какой мир и покой на сердце! Но вот, идя из храма вы кого-то встретили и в разговоре неосторожно бросили маленький комочек осуждения в свое сердце… Все! Лавина тронулась с места! Посмотрите теперь, с какой молниеносной быстротой будет наматываться греховный ком…

У нас существует еще домашнее покаяние: вечером на молитве вспомнить, чем досадил Господу за день и покаяться. А опытные духовники-наставники вообще советуют не откладывать покаяния, а как покривил совестью, согрешил, сразу же укорить себя и просить у Господа прощения. И Господь простит, ибо «сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит» (Пс. 50:19).

Однако тяжесть этого кома греховного, который мы успеваем накатать в душе, будет давить до тех пор, пока над головой искренне покаявшегося грешника во время Таинства Исповеди не будет прочитана священником, имеющим по благодати священства власть разрешать грехи, разрешительная молитва.

Это ощущаем и переживаем мы, грешные люди. А вот что зримо видели люди святые. К последнему оптинскому старцу Нектарию перед его кончиной приехала духовная дочь. Когда она подошла к нему, старец благословил ее и сказал: «Тебе надо исповедоваться, над тобой туча бесов!» Вот кого привлекает к нам душевная грязь!

И еще хочется сказать: по окончании Таинства Исповеди перед прочтением разрешительной молитвы, священником читается молитва о принесших покаяние. Обратите внимание на слова этой молитвы: «…примири и соедини его [то есть кающегося] Святей Твоей Церкви, о Христе Иисусе Господе нашем…» Как это примирить с Церковью? Мы же ходим в храм, молимся, поем акафисты и молебны, исполняем клиросное послушание (это кто участвует в совершении богослужения). Оказывается, грехами своими мы давно уже отлучены от Бога, от благодатного внутреннего общения с Церковью. Перерезали духовную связь, пуповину, через которую наши души и дух питаются благодатию Духа Святого. Вот и молится священник, совершающий Таинство Исповеди, о присоединении нас, отторгнувших самих себя греховной жизнью от Церкви.

Вообще-то мы должны явиться на исповедь, уже обдумав свои поступки, уже оплакав перед Господом свою греховную жизнь. Должны каждый принести личное свое покаяние перед Крестом и Евангелием.

Прежде чем начать каяться, мы должны всем всё простить! Простить без промедления, сейчас же! Простить по-настоящему, а не так: «Я тебя простил, только видеть тебя не могу и говорить с тобой не хочу!» Надо немедленно так всем и всё простить, как будто не было никаких обид, огорчений и неприязни! Только тогда мы можем надеяться получить прощение от Господа.

Помоги нам, Господи, в эту минуту всем всё простить!

Однажды во время земной жизни Иисуса Христа подошел к нему некий законник и спросил: «Учитель, что мне делать, чтобы наследовать жизнь вечную?» И получил ответ: «возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим… и ближнего твоего, как самого себя» (Лк. 10:25-27). Вот наши главные заповеди – это любовь к Богу и ближнему своему.

Но так как наши обязанности к Богу и ближнему разнообразны, то и заповеди разделены Богом на десять и представлены таким образом, что первые четыре имеют отношение к Богу, а прочие шесть – к ближнему. Вот и рассмотрим сейчас, чем мы нарушили Закон Божий?

Господи, приими наше посильное покаяние!

Первая заповедь: Аз есмь Господь Бог твой, да не будут тебе бози инии разве Мене

В русском переводе это звучит так: «Я Господь Бог твой, да не будет у тебя никаких других богов, кроме Меня».

Какие же обязанности должны мы иметь в отношении к Богу по этой заповеди?

Первая обязанность. Мы должны иметь истинное познание о Боге. А имеем ли мы это истинное познание о Боге? Нет, мы не имеем правильного понятия о Боге, о православном учении нашей веры, о Церкви, членами которой мы являемся, о принятии Святого Крещения.

Господи, прости нас, грешных!

И мы еще оправдываемся, что нам негде почерпнуть эти правильные понятия о Боге, что нас никто не учил и не учит этому, но этим стремлением оправдаться мы усугубляем свою вину, ибо это неправда! Мы ведем слишком невнимательную, рассеянную жизнь и сами не хотим черпать нужные познания из тех источников, какие имеются у каждого из нас.

1. Спросите-ка свою совесть, дорожим ли мы каждым богослужением в храме, внимаем ли мы тем молитвословиям и песнопениям, какими молится Церковь? Вот вам школа, вот самое нужнейшее, самое истиннейшее богословие, вот самая покаянная молитва, самые вдохновенные славословия Богу. Питаем ли мы всем этим разум и душу? Нет, Господи, прости нас!

Мы не любим приходить в храм к началу богослужения, протискиваемся куда-то сквозь людей во время службы, толпимся и громко разговариваем у свечного ящика, переходим с места на место. Сами не слышим, что читается и поется, и другим мешаем, ничего не черпаем из этого источника истинного богословия.

Господи, прости нас, грешных!

А некоторые еще считают себя слишком начитанными и всезнающими, такие еще с раздражением и осуждением слушают: «Что, мол, он завел опять про одно и то же», совсем забывая о том, что священник, стоящий на амвоне, стоит как бы на камне, отваленном от дверей гроба Господня, и не может быть без пользы слово благовествования со святого места. Даже самое убогое слово с амвона всегда учит истинам Православия.

Господи, прости нас, отметающихся словес Твоих!

2. Мы не читаем душеспасительных книг, отговариваясь, что их сейчас нет, и опять это злая отговорка! А Книгу всех книг, Святое Евангелие, мы читаем? Евангелие есть почти у каждого из нас, а если нет до сих пор, то это по величайшему нерадению. Поучаемся ли мы из этой Книги Жизни? Святая Церковьположила на каждый день обязательные чтения Евангелия и Апостольских посланий. Допустим, это не каждый может проследить и выполнить, но кто мешает нам ежедневно прочитывать хотя бы по одной главе? Многие ли из нас, кающихся сегодня, хоть один раз внимательно прочли Евангелие, Апостольские деяния и послания?

Прости нас, Господи!

Мы не только дома не читаем Евангелие, но и в храме не слушаем! Благоговейное поведение в храме обязательно всегда, а во время чтения Святого Евангелия все должны замереть и с наклоненной головой внимательнейшим образом слушать. А мы хорошо еще, если внешне не толкаемся в этот момент (а это бывает с нами – Господи, прости нас). Хорошо еще, если не передаем свечки и тем самым не отвлекаем внимание других (кайтесь Господу, кто виноват в этом – Господи, прости нас). Хорошо еще, если, пользуясь как бы «пустым» временем, не лезем поправлять свечки или зажигать лампадку (это тоже у нас происходит – Господи, прости нас). Хорошо еще, если не отвлекаем окружающих пустыми разговорами, и в этом мы грешны, Господи!

Но если мы даже внешне не нарушаем этого момента богослужения, многие ли из нас чистосердечно могут сказать, что с предельным вниманием слушают слова Священного Писания? Не скользят ли слова по поверхности слуха, не достигая не только сердца, а просто ума, который блуждает в этот момент невесть где! Господи, прости наше невнимание, нашу дерзость, наше легкомыслие и холодность, которые мы проявляем к слушанию того чтения, какое предлагает нам Церковь во время богослужения. Принеся сейчас покаяние Господу, положим с этого дня (для этого не требуется великого ума или необычайного подвига), как только начинается чтение Евангелия в храме, прекращать все посторонние дела, всякое движение, наклонить голову и внимательнейшим образом внимать словам Евангелия.

Помоги нам, Господи!

Но если мимо вас будет все же протискиваться человек, который не слышал сегодня проповедь и не знает, как положено вести себя в этот момент, не одергивайте его злобно. А потом, может быть, запомнив его, после службы с любовью и доброжелательностью объясните, как надо вести себя во время чтения Евангелия. Вот это будет по-христиански!

Мы не читаем книги религиозно-нравственного содержания. Они, правда, не у всех есть и достать их трудно. Но есть среди нас и такие, кто имеет их, но стоят они на полках, а читать их самому или лень, или недосуг: «Лучше посплю побольше». А кто пообразованнее, тот охотнее читает газету, чем серьезное духовное чтение, другой же и сам не читает, и другим не дает: «А вдруг не отдадут, или самому захочется почитать как раз в это время». Вот как жадность одолевает!

Здесь еще необходимо помнить, что нет ничего неразумнее присвоения чужих книг духовного содержания! Какую пользу для души может дать чтение украденной книги? Если кто грешен и имеет такие книги, немедленно, при первой же возможности верните их тем, кому они принадлежат!

Господи, прости нам наше неразумение и нечестность!

3. Наконец, поучаться в познании о Боге можно и в беседах с людьми начитанными и благочестивыми. А что делаем мы? Мы очень любим поговорить, нас так и тянет пойти к соседке, друзьям и знакомым, но только не для разговоров о Боге, о душе и спасении. Стыдно и страшно сознаться, что мы, христиане, зачастую собираемся, чтобы осудить ближних, предаться картежной игре, или устраиваем еще и винопитие. Пошел в гости пустой, а вернулся еще более разоренный.

Господи, прости нас, грешных!

И это часто случается с нами после исповеди, в день причащения Святых Христовых Тайн.

Вторая обязанность, предписываемая нам первой заповедью Закона Божия: иметь истинную веру в Бога, надежду на Него и любовь к Нему.

1. Самый страшный грехпротив этой обязанности каждого человека есть безбожие, то есть то самое состояние, в котором пребывает сейчас великое множество наших соотечественников, наших родных, близких и знакомых. О том, как это прискорбно, особенно родителям, чьи дети безбожники, не надо и говорить! Но мы-то, пришедшие сюда на исповедь, имеем ли мы твердую и несомненную веру всему религиозному? Верим ли мы в бессмертие, что за гробом есть вечная жизнь с возмездием за дела земные? Как ни страшно сознаться, но живой веры, которая пронизывала бы все наше сознание, которая бы управляла нашими поступками, нет и у нас.

Господи, пощади нас, сомневающихся в Твоем бытии, в своем бессмертии, в грядущем Страшном Суде!

2. Может быть, среди кающихся ныне есть такие, которые не верят в существование небесного воинства Ангелов и полчищ злых духов. Последнее особенно распространено среди людей «образованных». Почему-то стыдно в наш век верить в существование реальных существ – злых духов. А это только и нужно врагу спасения нашего! Если нет злокозненного влияния, то зачем и от чего защищаться Животворящим Крестом, святой водою, молитвой Иисусовой? Может, кто недостаточно почитает Матерь Божию, святых мучеников, угодников Божиих? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

3. Есть еще один вид страшного греха против первой заповеди – это вероотступничество. Господи! Как мы близки к этому состоянию! А иногда, может, и были настоящими вероотступниками и не из-за страха мучений, как это случалось иногда в истории христианства, во время гонений на Церковь, а только из-за страха, зачастую мнимого, потерять то или иное земное благополучие.

Бывает, что мы, верующие люди, чаем получить какую-либо помощь от Господа, допустим, получить лучшую квартиру, лучшую работу и просим всех молиться, а сами прячем в это время иконы в шкаф, боясь, что увидят нашу веру в Бога и откажут нам. Вот до какого безумия мы доходим.

Пощади нас, Господи!

По малодушию своему, идя на прием к врачу, снимаем крест, боясь, что врач лечить не будет или больничный лист не даст!

Господи, прости наше отступничество и малодушие!

А если на работе вдруг заходит разговор о вере в Бога, то несчастный малодушный человек готов в воздухе раствориться. Только бы даже по выражению его лица никто не догадался, что он христианин – и слова отречения от Христа уже висят на кончике его языка… Кайтесь Господу те, кто в нарисованном облике малодушного христианина узнает себя!

Господи, помилуй меня, грешного!

Стыдно сознаться, даже произносить вслух. Не только молодые, но и старые люди, уже освободившиеся от общественных обязанностей, уже заслужившие и отдых, и пенсию, тоже боятся открыто повесить иконы в доме!

Господи, прости нас, грешных!

По боязни показать свою религиозность мы теперь часто совершаем грех духовного убийства своих умирающих родных тем, что, стыдясь соседей, не приглашаем священника со Святыми Дарами напутствовать умирающего. И горе нам, если по нашей вине кто-либо из наших близких ушел в вечность без покаяния и причащения Святых Христовых Тайн.

Господи! Прости нам эти грехи и не постыдись нас пред Ангелы Твоими в день Страшного Суда за наше отречение от Тебя здесь, на земле.

4. Истинной живой веры мало у нас, но зато мы предельно поражены суевериями. Суеверия, «суея», пустая, ложная вера. И чем только не заменяем мы истинной веры в благой Промысел Божий! Верим в какие-то «счастливые» и «несчастные» дни, в «тяжелые» и «легкие» дни. Боимся начать даже доброе дело в «тяжелый» день, нисколько не задумываясь, что до другого дня мы можем и не дожить. Верим всяким снам, толкуя их, гадаем по ним, обольстившись сновидениями, еще какие-то «пророческие» сны начинаем видеть и доходим через это до помрачения ума и болезни… Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Бойтесь верить снам, чтобы не впасть в прелесть – страшное духовное заболевание!

И в храм мы приносим эти суеверия и держимся за них крепче, чем за истинное благочестие. И своими нелепыми замечаниями нарушаем молитву окружающих. Вот передают свечи – кто это надумал, что их надо передавать через правое плечо, а не наоборот? (Даже мозг засорять памятью об этом не хочется.) Надо только так передавать свечи, чтобы их не сломать, чтобы не толкать человека, занесшего руку для крестного знамения, и не совать ему в этот момент свечи. Или не передавать их в ответственные моменты богослужения, а немного попридержать их в руке, а потом тихо передать без всяких предрассудков.

Эти суеверия достались нам от далеких предков-язычников. Вот день Святой Троицы. Что у нас творится на кладбищах, на могилах, где стоят кресты! Это воистину черный день для наших усопших! Вместо молитвы, вместо свечей и курения ладана справляются на могилах в этот день настоящие языческие тризны. А наши усопшие на том свете горят огнем горести и жалости, как евангельский богач, который просил Господа сказать братьям, еще живым, что их ожидает по смерти. Если кто из вас справлял эти тризны и собирал на могиле застолицу, пойдите на кладбище и попросите прощения у своих усопших родных за ужасные страдания, которые вы принесли им своим неразумением, и никогда больше не делайте этого в святой день праздника, когда Церковь молится особой коленопреклоненной молитвой о упокоении наших усопших близких, не делайте этот день мучительнейшим для них.

А сейчас просите у Господа прощения за неразумие свое.

Господи, прости нас, грешных!

Мы верим всяким приметам и говорим, что не верить нельзя, потому что они исполняются. А вот преподобный Серафим отвечал в таком случае: «А ты не верь – и не будут исполняться!»

Господи, прости нас, грешных!

5. Многие грешат против первой заповеди Закона Божия, что из всякого случая выводят какие-то предзнаменования. Грешат тяжко перед Богом те, которые распускают всякие слухи: о голоде, наводнении, а некоторые доходят до указания точной даты кончины мира. Как можно угадывать то, о чем не знают даже Ангелы, а знает только Отец Небесный! Не менее грешим и мы, если слушаем и верим этим дерзким речам и предугадываниям.

Господи, прости нас, грешных!

6. Еще грешат против первой заповеди волшебники, колдуны, ворожеи и гадатели – все эти люди, которые оставили веру в силу Божию, а верят тайным силам тварей, особенно злых духов, и стараются действовать в союзе с ними во вред другим. Если есть среди вас такие грешники, надо покаяться лично, со слезами горчайшими перед Господом!

За участие в волшебстве Церковь запрещает общение с ней на 20 лет, наравне с убийцами. А закостеневших и некающихся совершенно извергает вон. Не утешайтесь, что теперь каждому можно переступить церковный порог и подойти к Святой Чаше. Людей, священника обмануть можно, но Бога-то кто и как может обмануть! Мы говорили в начале исповеди, как можно внутренне отлучить себя от Церкви, тогда внешне хоть и не выходи из храма, а благодать отступит! Ну а горчайший пример причащения Святых Христовых Тайн во осуждение – причащение Иуды.

Кайтесь, пока еще есть время, пока еще не постигла вас смерть, и вы окончательно не попали в общество злых демонов, к чьей помощи и содружеству прибегали до сих пор. Как это страшно! Подумать только: отрекшийся во время Таинства Крещения от сатаны и всех его дел христианин обращается к общению с ними. И еще смеет бесстрашно соединяться с Христом, приступая без раскаяния бесповоротного ко Святому Причащению! Не думайте и все остальные, стоящие здесь, что вот, мол, есть грешники, а мы, слава Богу, не колдуем! Если кто из вас гадал или обращался за помощью к колдунам, или лечился, или сам лечил заговорами кого-то, может, советовал кому обращаться за помощью к «бабке», грешит не менее самих колдунов, оставляя веру в силу Божию и ожидая помощи себе от этих людей.

Вы скажете: «Да ведь молитвы читаются и крестное знамение накладывается». А вот послушайте, что говорит святитель Иоанн Златоуст: «Аще Святыя Троицы имя глаголется на сицевых, аще и святых будет призывать, аще и знамение крестное наводится, бежати подобает сицевых». Святая Церковь отлучает от Святого Причащения таких людей на пять-шесть лет.

Господи, прости нас, грешных!

Мы имеем такие Таинства Церкви, как Елеосвящение (или Соборование), установленное Церковью для лечения недугов, мы имеем великую святыню – крещенскую воду, мы имеем артос (пасхальный хлеб), наконец, мы в Таинстве Причащения соединяемся с Самим Богом! И в это мы мало верим, а вот бежать к «бабке» – это нам кажется настоящим и верным средством.

Господи, мы совершенно обезумели и запутались в понятиях, где свет, где тьма, где истина, где ложь!

Господи, прости нас, грешных!

7. Господи, мы настолько обезумели, что гадаем на Святом Евангелии, Библии, вместо того чтобы поучиться в них истинам веры. Мы гадаем на картах, а может, кто из вас еще и спиритизмом увлекается, крутит блюдца, вызывает каких-то духов (ясно, что не святых) и выспрашивает их о разных судьбах и событиях. Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Это все неверие в благой Промысел Божий, это дерзкое любопытство, отсутствие надежды на Бога!

8. Многие из нас грешат против первой заповеди Закона Божия тем, что любят кого из людей больше Бога. Бывает, что даже так и говорим: «Если он или она умрет, мне и жить не для чего, мол, вся жизнь в нем», – в этом человеке, а не в Господе, который отдал за нас жизнь!

Господи, прости нас, грешных!

А иногда можно услышать и такие слова: «Я животных больше люблю, чем людей». Какое безумие! Сказано, правда: «Блажен, иже и скоты милует», но отдавать всю свою привязанность животным – это грех. Кто в этом грешен, кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

9. Ко грехам против первой заповеди Закона Божия относятся такие грехи, как человекоугодие и человеконадеяние.Чем же так страшно человекоугодие и лесть, что в словах Святого Писания говорится: «мужа кровей и льстива гнушается Господь»(Пс. 5:7). Да потому, что «своими речами мы обманываем тех, кому льстим и своими похвалами навлекаем проклятия на жизнь хвалимых и делаемся виновниками их осуждения вечного за то заблуждение, в кое мы вводим доверчивых людей, верящих нашей лести», – говорит святитель Василий Великий.

Может быть, кто из вас угождает человеку настолько, что делает его как бы своим богом. Сейчас даже мать пресмыкается перед своими детьми, часто в угоду им пренебрегая обязанностями по отношению к Богу. Надо в воскресный день пойти в храм, но приехали из города взрослые дети, и мать в угоду пьяному сыну или зятю остается дома, хотя никакого не было бы урона родственным отношениям, если бы она на два часа пошла в церковь.

Конечно, если бы это был один день, один исключительный раз, тогда во имя любви к ним не грех и остаться дома, но это повторяется каждое воскресенье, и стоят храмы, особенно в сельской местности, на приходах, пустые, и не потому, что кругом живут безбожники, а из-за нашего неумения жить по-христиански! Не большего ли уважения заслуживала мать, если бы дети знали, что мама все для них сделает, но в воскресный день она имеет право на два-три часа пойти в церковь.

Господи, прости нас!

Грех человеконадеяния заключается в том, что мы очень часто надеемся на себя и на свои силы, на свои молитвы, посты, подвиги различные, на свои зачастую мнимодобрые дела, совершенно забывая, что лишь при содействии благодати Божией мы можем спастись. Или мы надеемся на кого-либо более, чем на Бога, и тем самым отодвигаем Бога из жизни нашей на задний план, прибегаем к его помощи, когда все другое уже испробовано. Мы даже не представляем себе, как тяжек этот грех и как он прогневляет Бога!

«Проклят человек, – говорит Господь через пророка Иеремию, – иже надеется на человека» (Єр. 17:5). Господи! Прости нас, мы даже не сознавали, что навлекли на себя этим Твое проклятие! Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Наконец, наша третья обязанность, предписываемая нам первой заповедью Закона Божия: почитать Бога, служить Ему, например, молитвою церковною и домашнею, заботливостью и старанием исполнять Его заповеди.

Господи! Мы все грешны перед Тобой и оставлением домашних правил, и небрежением, и невнимательным отношением к жизни своей. Посмотрим в себя!

Кто из вас, встав утром и прочитав внимательно утренние молитвы, задается целью весь день угождать Господу исполнением Его заповедей? Где там, Господи! Мы, если и читаем молитвы, то думы наши уже далеки, уже все погружены в житейские заботы. Мало кто вспомнит: ведь я христианин; вот сегодня могут быть те или иные обстоятельства, как бы мне с Божией помощью прожить день свято, мирно и безгрешно.

Где такие благочестивые мысли?! Нас, не успеем мы открыть глаза, все злит, все раздражает: нагрубим матери, вставшей чуть не на час раньше нас, чтобы помочь нам уйти на работу, ходим по квартире, как зверь в клетке, на соседей не глядим, здороваемся сквозь зубы, хлопаем дверьми, накричим на детей, которые, может быть, и капризничают – ведь их разбудили и тащат чуть свет в ясли, или выталкивают в школу.

Потом, если живем в большом городе, попадаем в переполненный людьми транспорт и совсем теряем человеческий облик! Тут уж мы предельно раздражаемся, толкаемся, ругаемся, таких наговорим друг другу колкостей, как будто кругом смертельные враги наши. Нисколько не хотим потерпеть неудобств и неприятностей! Вот как, Господи, мы начинаем почти каждый день наш.

Господи, прости нас, грешных!

Вторая заповедь: Не сотвори себе кумира, и всякаго подобия, елика на небеси горе, и елика на земли низу, и елика в водах под землею: да не поклонишися им, ни послужиши им

В пересказе это означает: не сотвори себе кумира, то есть не делай себе никакого идола, не вытесывай из дерева и камня, не выливай из меди, ни из железа, ни из серебра, ни из золота, ни из чего не делай себе идола и не поклоняйся ему как богу.

Слава Богу, между нами, христианами, это дело невиданное, и получается, что мы будто и не грешим против второй заповеди Закона Божия.

Так ли это на самом деле? Разве наши страсти – не те же идолы, которым мы поклоняемся всю жизнь?!

Вот послушайте, что говорит Апостол Павел: «их бог – чрево» (Флп. 3:19).

Не к нам ли относятся апостольские слова? К нам, Господи! Потому, что мы служим чреву своему и вообще телу, больше, чем Богу. Мы чрезвычайно много времени и сил тратим на заботы о пище, но не о хлебе насущном, а о том, чем бы усладить свое чрево, чем бы утешить свое тело. Часами простаиваем в очереди за каким-нибудь лакомством, за какой-то особенной одеждой или обувью, а потом жалуемся, что не хватает времени и сил на молитву и на чтение Евангелия.

Господи, прости нас, грешных!

Многие ли из кающихся ныне могут сказать, что они с радостью встречают пост? А может быть, некоторые и вовсе не соблюдают посты, не имея воли даже на короткий срок обуздать свое чрево? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Второй страшный идол, к ногам которого сложено столько человеческих душ, у подножия которого погибло столько талантов и способностей, из-за которого пролиты и льются потоки горчайших слез матерей, отцов, братий, жен и детей – это пьянство. Не будем говорить здесь о тех неисчислимых бедах, кои проистекают от пьянства. Может быть, многие из стоящих здесь и не упиваются вином или водкой, но не случалось ли вам в гостях на празднике или вообще где-либо выпить вина более меры?

Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

И еще страшнее – не спаивали ли вы кого? Не приносили ли кому тайком от родственников или от начальства вина или водки? Не давали ли вы денег в долг тайком от семьи пьяницы? Вы скажете, что сейчас все услуги покупаются за «маленькую» или за «поллитра». Но у вас, христиан, знающих, какое зло приносят в семью эти «поллитровки» и «маленькие», неужели никогда совесть не подсказывала, что мы даем вместо платы за услуги яд своему ближнему?

Господи, прости нас, грешных!

Мы почти поголовно виноваты в спаивании ближнего!

Мы поставили ему поллитра, а человек выпьет и, потеряв рассудок, будет хулить Бога, изобьет жену, искалечит побоями детей, убьет человека – и мы разделим его грех, как соучастники преступления.

Третий идол, которому мы служим, – это страсть любостяжания, то есть жадность к богатству, ненасытное желание иметь всего как можно больше.

Господи! Мы все болеем этим недугом. Сердце наше возбуждено и тревожится жаждою приобретения, и не только вещей необходимых.

Мебель еще бы и послужила, а мы гонимся за модным гарнитуром или шкафом, или диваном. Вполне достаточно одежды, но мы запасаем впрок, забиваем шкафы, сундуки и чемоданы лишними вещами, забываем совет: второю рубашку отдать ближнему неимущему.

Господи, прости нас, грешных!

Может, кто из вас, кающихся ныне, собирает деньги ради денег или, не доверяя Промыслу Божию, копит деньги на «черный день»? Кайтесь Господу! И спешите употребить этого злого идола, эти злые накопления на добрые дела. Ибо этот злой идол любостяжания расхищает молитву – вспомните, сколько раз в храме, даже когда Церковь во время Божественной Литургии призывает отложить всякое житейское попечение, мы все строим в мыслях различные суетные планы к достижению житейских целей.

Прости нас, Господи!

Корысть приковала наше сердце к земле. Мы захламляем наши жилища всевозможными ненужными вещами, трясемся над каждой тряпкой, нет возможности даже перечислить весь список пристрастий к тем или иным вещам! Тут и одежда, и мебель, и посуда, и обувь, и книги и цветы, и запасы продовольствия (потом все гниет, поедается молью, червями, плесневеет и делается уже никому не нужным).

Эта страсть проявляется даже по отношению к таким вещам, как просфоры, антидор, артос, святая вода: мы почему-то копим их как сувениры, вместо того чтобы с благоговением и молитвою потребить их. Потом в них заводятся жучки и червячки, и мы вынуждены сжигать их, а может, некоторые и просто выбрасывают святыню. Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

И вот, обрастая этим грузом вещей, мы задыхаемся. Подумайте только, сколько времени уходит на одно вытирание пыли, перетряхивание всех этих совершенно лишних для христианина вещей. Уж до молитвы ли здесь Богу Истинному – так погрузились мы в служение идолу любостяжания.

Четвертый идол, которому ничуть не с меньшим усердием мы служим – это гордость.

Гордый человек сам себя делает идолом и чтит превыше всего и всех самого себя. Почти все мы думаем, что уж мы-то, верующие и часто ходящие в храм христиане, никак не страдаем этой пагубной страстью.

Многие из нас считают себя смиреннейшими людьми. Давайте проверим себя сейчас вот, стоя перед Крестом и Евангелием. Гордость познается от дела, как дерево от плодов. Разве не желает каждый из нас чести, славы и похвалы? Многие из вас, наверное, думают сейчас: «Нет, мы не ищем ни чести, ни славы, ни похвалы…» А почему же тогда вы малейшей укоризны, замечания не можете стерпеть, чтобы не обидеться, не гневаться?! Да потому, что каждый считает в душе, что он – нечто, и «нечто немаловажное», как образно сказал святитель Феофан Затворник. Уж какие смиренные мы на словах! Мы ничего не знаем, мы ничего не умеем, мы и духовно-то нищие, и молиться не умеем и т. д. А если кто, даже с добрым намерением, для пользы дела, скажет о твоей неспособности или незнании, да если еще отстранят по непригодности от какой-то работы, тогда все наше ложное смирение мгновенно испаряется из души, и мы начинаем обижаться, роптать, негодовать, браниться: «Чем я хуже других? Меня не понимают, меня напрасно уничижают, я этого не заслужила!» Вот наша гордыня и заговорила!

Господи, прости нас, грешных!

Мы любим учить, указывать, любим вмешиваться в чужие дела, по гордости своей воображая себя много умнее и рассудительнее других. А некоторые даже без стыда хвалят себя: «Я и то сделал, и другое, я лучше других сделал».

Господи, прости нас, грешных!

По гордости своей мы никому не хотим подчиниться, даже тому, кому обязаны: не покоряемся родителям, которые воспитывают нас, не выполняем приказания начальства, с трудом подчиняемся даже общему правилу гражданского общежития. Что нам все авторитеты, мы только свое мнение считаем верным, всегда хотим настоять на своем. А если кто зацепил нашу гордыню каким-либо словом, где уж тут смолчать, хотя бы ради наружного смирения, – мы будем говорить до тех пор, пока наше слово не останется последним! Мало того, мы еще и потом не сразу успокоимся, а все будем жалеть, что мало наговорили, нужно было бы еще и то, и другое побольнее сказать обидчику. Вот наша гордыня, наш самоистукан. Господи!

А уж увещевания и обличения даже от духовного отца, даже от самых близких и добродетельных людей болезненно переносим. Этот перечень можно без конца продолжать. Мы все больны недугом гордости, делаем себя самоистуканами, забывая, что все доброе, что может быть у нас, не наше, а Божие. «Не нам слава, а имени Твоему», а мы должны сознаться, что мыслим иначе: «Мне, моему «Я» слава!» Страшно это все, ибо гордым Бог противится и только смиренным дает благодать.

Господи, прости нас, грешных!

Господи! Мы еще страдаем тщеславием, то есть тщетной славой. Тщеславный сам того не замечая, в душе постоянно «трубит перед собой». Святой Иоанн Лествичник называет тщеславного христианина идолопоклонником.

Тщеславие столь тонкий и отвратительный вид духовной гордости, что оно старается быть при всяком добром деле. Послушайте, как говорит об этом грехе святой Иоанн Лествичник и кайтесь Господу, узнавая себя, свое тщеславие в этих образах: когда, например, храню пост – тщеславлюсь, и когда, скрывая пост от других, разрешаю пищу опять тщеславлюсь благоразумием. Одевшись в светлую (красивую) одежду – побеждаюсь любочестием и, переодевшись в худую, опять тщеславлюсь. Говорить ли стану? Попадаю во власть тщеславия. Молчать ли захочу? Опять предаюсь ему. Куда ни поверни эту колючку, она всегда иголками кверху, (Лествица. Слово 22, п. 5).

Господи, прости нас, мы все страдаем этим недугом!

Что же питает человеческое тщеславие? Человеческая похвала!

А как мы любим, чтобы нас хвалили люди! Уж если немного совестно бывает, что хвалят в глаза, то как хочется нашему тщеславию, чтобы хвалили нас заочно и думали о нас хорошо.

На почве тщеславия вырастает еще одна страсть – лицемерие, то есть стремление разыгрывать из себя благочестивого человека, не будучи таковым на самом деле. Может, с какой корыстной целью делали добрые дела напоказ; такие дела не только не приносят никакой пользы, но и навлекают на себя гнев Божий. «Горе вам, книжники и… лицемеры» (Мф. 23:13) – вот что говорит Господь о таких.

Можно надеть на себя черную одежду, можно до седьмого пота класть поклоны, можно раздать все свое имение, но если все это будет делаться напоказ, для людской похвалы или даже для самоуслаждения, ни малейшей пользы для души не будет. Пусть небольшая жертва, но поданная во исполнение заповеди «просящему у тебя дай», и в тайне, пусть краткие молитвы, но только не напоказ, пусть одна слезинка покаяния, но только не напоказ, только для Бога видная, чем лицемерная благотворительность и прочие подвиги.

Есть еще идол, поклонением которому мы еще и находим себе извинение в грехах, – это раболепство духу времени. Мы погрешаем этим, совершая то или иное нарушение заповедей Божиих и церковных, оправдываем себя тем, что «теперь все так делают». Поройтесь в своей совести, не грешны ли и мы этим грехом?

Господи, прости нас, грешных!

Третья заповедь: Не приемли имени Господа Бога твоего всуе

Это значит: не произноси имени Бога твоего напрасно.

1. Господи, мы все грешны, нарушая эту заповедь Твою и даже не понимаем, какие страшные преступления совершаем! Всякий ужаснется назвать себя богохульником. В нашем представлении богохульники – это ожесточенно неверующие люди. Мы, верующие, ходим в храм, приступаем к Таинствам Церкви… И все же мы богохульники:

– ибо в несчастьях и болезнях мы ропщем на Бога, осуждая тем самым Промысел Божий и волю Божию;

– есть среди нас, малодушных христиан, и такие, которые, не имея терпения перенести без ропота ту или иную скорбь или утеснение, открыто заявляют: «Бога нет!», а если не говорят, то мыслят так. Кайтесь с горьким сокрушением сердечным, кайтесь пред Господом в этих богохульных словах;

– а может, кто из вас еще дерзал винить Бога даже в том, что он попускает людям грешить? «Разве я виновата, что у меня такой характер, это от рождения…» или; «Если бы Бог был, разве допустил бы Он войны, грабежи, убийства, смерть детей и людей в юном возрасте» и т. д. И эти слова и мысли принадлежат христианам?!

Господи, прости нас, явных богохульников!

2. Есть среди нас еще и такие маловеры, которые искушают Бога, говоря Господу дерзкие слова:

«Если Ты, Господи, есть, то исполни то или иное мое желание, а если не исполнится мое желание, то Тебя нет!» И все это из уст не только приходящих к вере, а людей называющих себя глубоко верующими!

Господи, прости нас, грешных!

Мы уже уподобляемся тем хулителям, которые на Голгофе издевались над распятым на кресте Богом! Вспомните слова злодея, повешенного рядом: «если Ты Христос, спаси Себя и нас» (Лк. 23:39).

Если у кого из кающихся сегодня были подобные дерзкие обращения к Господу, кайтесь с горьким сокрушением, кайтесь:

Господи, прости нас, богохульников!

3. Господи, мы грешим постоянно, употребляя имя Твое в пустых разговорах, как присловье.

Прислушайтесь к разговору безбожников. Там вся речь пересыпана поминанием то Бога, то темной силы. Но они-то – безбожники, для них это действительно присловье. А наша речь, чем она отличается от речи безбожников?! Мы также, ничтоже сумняшеся, без страха и благоговения пересыпаем свою речь именем Божиим, Его Пречистой Матери и святых угодников Божиих.

Мало того! Мы еще дерзаем божиться и клясться именем Божиим, да еще иногда прикрываем этой божбой явную ложь. И все это бесстрашно творим перед всевидящим оком Божиим!

Господи, помилуй нас, грешных!

И если еще до сих пор не настигла нас кара Божия, то это только по великому долготерпению Божиему.

Кайтесь, кто дерзал клясться и великим даром – своей жизнью, здоровьем своим и даже детей своих.

Кайтесь не только те, кто сам клялся и божился, но и те из вас, кто упрямым недоверием к ближнему вынуждал его прибегать к клятве, или еще страшнее, не требовал ли кто у кого таких страшных клятв?

Господи, еще мы и кощунники…

Те из нас, кто побойчее на язык, к несчастью своему, частенько употребляли слова молитв, Святого Евангелия, слова Апостолов в шутку. Может, кто из нас передразнивал или пересмеивал в шутку священников, которые нам почему-то смешны или раздражают, – это тоже кощунство.

Кто из вас читает или поет в храме во время богослужения, всегда ли должным образом внимательны в чтении и пении? Иногда только одно слово, прочитанное или пропетое неправильно, а смысл фразы искажается так, что вместо славословия получается кощунство, хотя невольное, но произнесенное или пропетое в храме, в момент богослужения.

Господи, прости нас, злобных или просто пустословных кощунников!

4. Все мы без исключения грешим против третьей заповеди невнимательною молитвою. Можно прослушать в храме весь дневной круг богослужений, можно прочитать все до единой молитвыутреннего и вечернего домашнего правила – и не только не помолиться, а только согрешить, приемля имя Господа всуе. Конечно, ничем не развлекаемая молитва – это дар Божий трудящемуся в подвиге молитвенном.

Мы же должны всячески следить за собою и с предельным вниманием сосредоточивать себя на словах молитвы, нудить себя ко вниманию, возвращать к словам молитвы убегающие мысли.

Мы же, придя на богомолье, простаиваем подряд все монастырские службы, из храма почти не выходим и, очевидно, воображаем себя необыкновенными молитвенниками. А, может быть, дома, в своих храмах, ничем не развлекаемые, мы одну какую-нибудь службу или, по занятости своей, только акафист прослушаем, и лучше, чище, глубже можем помолиться.

Внимайте себе! И кайтесь Господу в глубоком несовершенстве ваших молитв.

Господи, прости нас, грешных!

5. Господи! Согрешая против Твоей заповеди, мы еще делаемся клятвопреступниками.

Сколько раз мы нарушали обеты, данные перед Крестом и Евангелием?! Принимая Таинство Крещения, мы отрицались от сатаны и всех дел его и обещались, сочетавшись Христу, служить Ему всею своею жизнью. Сколько раз мы нарушали это обещание?!

Господи, прости нас, грешных!

Подходя к Кресту и Евангелию при Таинстве Исповеди, сколько раз мы давали обещание Господу разорвать греховные навыки? И вот стоим сейчас здесь снова, по рукам и ногам связанные путами многосплетенных страстей и греховных привычек, и сознаем ли мы, что нарушили клятву, данную нами много раз Господу при Таинстве Покаяния? «Тмами обещах Тебе, страстный, о Иисусе мой, покаяние, но солгах окаянный» (канон Иисусу Сладчайшему, 7-я песнь).

Прости нас, Господи, и в этот раз!

Иноки, давшие обеты пред Крестом и Евангелием, разве удержали в чистоте все свои иноческие обеты? Сейчас из-за отсутствия монастырей некоторые стремятся сознательно или без должного даже понимания, живя в миру, и даже в семьях, принимать на себя иноческие обеты. И к великому ужасу, по наущению врага спасения нашего, бытует даже такое мнение, что монах в миру – это не монах в монастыре, что монаху в миру не обязательно соблюдать со всею строгостью все иноческие обеты. Это же только наше безумие может так говорить. Где бы и при каких обстоятельствах ни жил человек, принявший иноческие обеты, если он их не выполнит, он клятвопреступник.

Господи, прости нас, грешных!

И мы, священнослужители, принимая духовный сан, клятвенно обещаем перед Богом проходить священническое служение согласно со словом Божиим, с правилами церковными и с указаниями церковного начальства. И тоже, по немощи естества, нарушаем данную перед Богом присягу. А неисполнение бесчисленных наших обетов, когда мы даем Господу обещание что-то исполнить, а по получении желаемого от Господа, забываем или медлим это выполнить! Лучше уж ничего не обещать, а если уж обещал, то немедленно исполнять. Сейчас же примите решение немедленно, при первой возможности выполнить данные обеты и остерегаться давать новые.

6. Загляните в свою совесть, будучи верующими христианами, не стыдились ли мы показаться набожными и вообще христианами в кругу мирских людей. Да еще, может быть, сами, будучи малодушными, неуважительно и насмешливо относились к людям благочестивым и набожным: «Вот она что-то в церковьзачастила! Уж совсем Богу замолилась!» Не произносили ли и мы эти или им подобные слова, или, если не произносили, то думали так скверно?

Господи, прости нас, грешных!

Может быть, не имея терпения подождать своей очереди и сами не умея каяться, осуждали тех, кто подольше задерживается на исповеди у аналоя. А кто запрещает тебе самому внимательно подумать заранее о своей жизни, приготовляясь к исповеди в течении нескольких дней говения, чтобы было в чем каяться.

Мы осуждаем тех, кто часто дерзает приступать к Святым Тайнам. Но это уже совсем не наше дело, а дело совести человека и его духовника или исповедавшего священника. Разве мы можем знать, кто достойно, а кто недостойно причащается Святых Христовых Тайн?

7. А если не осуждать других, часто причащающихся и приступающих к Таинству Исповеди, а посмотреть на себя? Мы же почти все грешим, невнимательно готовясь к исповеди и Святому Причащению.

Жизнь христианина есть жизнь благодатная. Эта жизнь есть следствие общения с Господом. Самым действенным и самым близким это общение бывает через причащение Святых Тела и Крови Господа Иисуса Христа. «Аз есмь хлеб животный, – сказал Господь, – Ядый Мою Плоть и пияй Мою Кровь во Мне пребывает, и Аз в нем,… Аз живу Отца ради: и ядый Мя, и той жив будет Мене ради» (Ін. 6:48,56-57).

Причащение Святых Христовых Тайн – это благодатный источник сохранения и укрепления нашей духовной жизни. Поэтому с самого начала христианства истинные ревнители благочестия поставили первым благом частое приобщение. Но все мы должны помнить, что Господь – Источник жизни, оживляющий причащающихся Его, есть вместе с тем и огнь поядающий, и не быть легкомысленными и невнимательными. Достойно причащающийся вкушает жизнь, а недостойно причащающийся вкушает смерть. Хотя смерть эта не часто последует видимо, но невидимо совершается в духе и сердце человека. Вот иногда мы слышим, что кто-то причастился и, не дойдя до дома, умер по той или иной причине. «Ну, слава Богу, только что причастился человек, каждому бы так умереть». Как еще сказать: счастливая ли это смерть, а может быть, и эта смерть – следствие недостойного причащения Святых Христовых Тайн, от чего сохрани нас, Господи!

Но не думайте, что мы не в силах достойно приготовиться ко Святому Причащению. Мы должны со своей стороны употребить все возможные усилия к подготовке, а приступать к Таинству нужно, по слову преподобного Серафима Саровского, «в смиренном токмо сознании всегреховности своей», иначе мнимое «достоинство» отгонит благодать Божию, как дым пчелу.

В чем же должно заключаться посильное приготовление к Таинству? Послушайте, что повелевает Устав церковный: «Егда хочет кто причаститься Святых Христовых Тайн, подобает ему сохранити всю седмицу, от понедельника пребывая в посте, молитве и трезвости совершенной всеконечно, и тогда со страхом и великим благоговением приимет Пречистые Тайны».

Многие из вас по немощи и обремененности житейскими попечениями и различными обстоятельствами, зачастую от нас не зависящими, не в состоянии говеть неделю. Но, во всяком случае, хоть два-три дня необходимо соблюсти пост.

В канун Святого Причащения сходить в храм по возможности. После полуночи нельзя ничего вкушать или пить, никаких лекарств, даже святой воды. Если кто подвержен страсти табакокурения, да не дерзнет осквернить уста папиросой.

Необходимо и душу приготовить к Таинству Исповеди и Святого Причащения. Прочитать дома правило ко Святому Причащению, которое состоит из канонов Спасителю, Матери Божией и Ангелу Хранителю и канона ко Святому Причащению. У кого нет этих молитвословий, постарайтесь достать, переписать, кто может. А уж если кто не умеет читать, или плохо видит, или нет условий прочесть правило, то постарайтесь с сокрушенным сердцем почитать побольше молитву Иисусову: «Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя, грешнаго (грешную)». А в храме внимательнейшим образом прослушаем читаемые молитвы перед Причащением. Так или иначе, соизмеряя свои силы и примеряясь к обстоятельствам, необходимо сосредоточиться, приготовиться к принятию в дом души своея Великого Гостя.

Святое Причащение предваряется Таинством Покаяния. Многие из нас совсем не умеют каяться, и даже в оправдание себе говорят: «Не умею каяться!» А разве тебе не известны заповеди Господа? Большинству известны! Кто лучше самого человека знает о своих делах, мыслях, чувствах? Только надо потрудиться дома, сосредоточиться, оглянуться на свою жизнь, на себя: так ли я живу, как велит Господь?

Общая исповедь – это напоминание общих грехов. Если по причине многолюдства и прочих обстоятельств нет возможности индивидуальной исповеди в храме, то дома, пред лицом Господа, надо продумать свою жизнь и именно свои частные нарушения воли Божией. Проверить себя: как я веду себя с ближними дома, с сотрудниками на работе, на улице, в храме, в магазине, в поезде, в автобусе. Какие мысли меня занимают, какие интересы влекут, какого содержания мои разговоры с окружающими, и соответствует ли все мое поведение тому, что требует от меня Господь, как от христианина. Приучишь себя к такой проверке, такому самоанализу, тогда откроется тебе такая бездна грехов в твоей душе, что тебе и в голову не придет осуждать тех, кто кается долго и причащается часто. Не до того будет.

Господи, помоги нам научиться каяться!

Четвертая заповедь: Помни день субботный, еже святити его: шесть дний делай и сотвориши в них вся дела твоя, в день же седмый – суббота Господу Богу твоему

Помни субботний день, чтобы свято хранить его, шесть дней работай и делай в них все свои дела, день седьмой посвяти Господу.

И эту заповедь все мы нарушаем, зачастую даже не задумываясь, не сознавая греха, а следовательно, и не каемся Господу! Попробуем сейчас вникнуть в смысл этой заповеди, заглянуть в свою душу, и если грешны, то сознаться и покаяться.

1. Эта заповедь предписывает нам шесть дней трудиться честно. Да, мы, кто трудоспособен, трудимся. Но как? Уже накануне понедельника у многих из нас портится настроение: завтра на работу… Вышли на работу, вместо хотя бы мысленного: «Господи, благослови начать трудовую неделю», – мысли: «Ох, скорее бы опять суббота… ох, скорее бы на пенсию…» Стенаем, охаем, если работы много. Всячески стараемся урвать для безделья или своих дел, или пустой болтовни с сослуживцами как можно больше времени, за которое получаем зарплату. Работаем не по совести, а только чтобы начальство не увидело нашего нерадения, только бы на выговор не нарваться; и нам не стыдно нисколько в день получки получать деньги за такую работу. Мы еще обижаемся, что мало получаем денег, что нас не повышают по службе. А если кто, даже из начальства, сделает нам замечание, что работаем не так, как должно, то тут же обида до слез, до истерики, до грубости и дерзости тому, кто сделал замечание; и указывание на других, которые, по нашему мнению, еще хуже нас работают.

А может, кто из вас издевался или высмеивал товарищей своих по работе, которые по совести работают, упрекая их в желании выслужиться. Может быть, старались свалить более неприятную и тяжелую или менее выгодную работу на других. Кайтесь, кто узнает себя в этих обличительных словах исповеди.

Господи, прости нас, грешных!

Ведь стыдно называться на работе христианином при таком отношении к труду, за который мы получаем деньги на наш хлеб насущный.

И еще: не пренебрегаем ли мы нашими служебными обязанностями по работе под предлогом посещения храма? Не используем ли мы, христиане, больничные листы не для того, чтобы лечиться, а чтобы мотаться по храмам и монастырям? Если кто поступал так, кайтесь Господу за обман. А есть еще и такие среди нас, которые, приехав в отпуск посетить святые места, настолько увлекаются, что решаются на прогулы самовольно, да еще просят на это благословения у священника, искушая и священника и Бога. Кайтесь, кто виноват в этом перед Господом.

Господи, прости нас, грешных!

Быть может, среди вас, присутствующих ныне на исповеди, есть такие христиане, которые умышленно уклоняются от общественного труда, скрываются под мнимой болезнью, или под такой болезнью, которая вполне позволяет работать. Людей, врачебную комиссию иногда еще можно обмануть, симулировав болезнь, но перед Господом открыто все! Церковь никогда не поощряла тунеядства! Не трудящийся да не ест, – это слова Апостола Павла, обращенные уже к первым христианам (2Сол. 3:10). Кайтесь, кого совесть укоряет, и немедленно измените свой образ жизни.

Находятся еще и такие христиане, которые мало того, что не работают сами, так еще и осуждают тех, которые трудятся, зарабатывая себе на жизнь, стараясь обеспечить себе пенсию на старость. Осуждают, а сами при этом без всякого зазрения совести питаются подаянием тех, кто работает на той работе, которую они по предельной своей серости осмеливаются называть «бесовской».

Кайтесь, если среди вас есть такие грешники! Монашествующие, живущие в монастырях, с радостью ли, с предельным ли усердием и любовью исполняете вы порученное вам послушание? Не ропщете ли на начальство, посылающее вас на послушание, не отказываетесь ли от возлагаемых послушаний из-за упрямства, желания покоя или гордости? Не считаете ли, что выполняемое послушание унизительно для вас? Кайтесь Господу, если сознаете за собой эти неисправности монашеской жизни.

Господи, прости нас, грешных!

2. А как мы проводим «день седмый», то есть воскресенье и праздничные дни, которые обязаны посвятить Господу? Да мы давно смешали все дни, Господи, мы с головой ушли в житейскую суету. Мы никак не можем оторваться от снедающих наше время и силы забот и домашних работ. Нам все некогда, ни на что не хватает времени и в особенности на молитву и на добрые дела.

Кто из нас ежедневно и внимательно исполняет утреннее и вечернее молитвенное правило? Господи, прости нас, грешных, нам «некогда»!

А не задумывались ли вы, что, потратив, допустим, полчаса утром на прочтение со вниманием и сокрушением сердца утренних молитв, главы из Евангелия и Апостольских посланий, и вы получите духовную зарядку на весь день? И дела будут лучше спориться, в голову придут более удачные решения, найдутся помощники, – только утром об этом надо просить у Господа. То же и вечером на сон грядущий, те же 20–30 минут молитвы – и Господь силен за несколько часов сна восстановить силы, дать вам бодрость. А потом, кто из вас может поручиться, что, ложась на временный отдых, не заснет вечным сном? Святой Иоанн Дамаскин так и восклицает в одной из молитв, включенных в вечернее правило: «Владыко Человеколюбче, не ужели мне одр сей гроб будет?..»

Господи, прости нас, грешных!

Мы так закружились в водовороте дел и забот, что не помним о смерти. Вырвите свою душу хоть на один день в неделю из этой бешеной гонки дел. Отдайте «день седмый» Господу по заповеди Его! И вы сами убедитесь, насколько упорядочится ваша жизнь. Господь пошлет благословение на ваши труды, на вашу семью, на ваши дома, на вашу земную деятельность.

А за прошедшие нарушения заповеди Твоей прости нас. Господи!

3. Но если мы даже и не работаем в воскресные и праздничные дни, то грешим тем, что ленимся пойти в храм. А знаете ли вы, что 80-е правило Шестого Вселенского Собора гласит: «Аще… мирянин, не имея никакой настоятельной нужды или препятствия… в три воскресные дни… не приидет в церковное собрание: …да будет удален из общения», то есть отлучен от Церкви.

Господи, прости нас, грешных!

Многие из нас, стоящих здесь, наверно, утешают себя мыслию: «Мы-то уж в храм ходим, и даже чаще, чем раз в неделю!» Ходим-то, ходим… а как ведем себя в храме?

Мы безо всякого страха и благоговения переступаем церковный порог. Мы куда-то протискиваемся, толкаемся, ругаемся, огрызаемся и даже деремся в храме. Опомнитесь!

Господи, прости нас, грешных!

У каждого храма есть свой Ангел Хранитель, и он записывает на невидимую хартию поведение всех входящих в храм. Храм – это место особенного присутствия Бога На земле. Это – Небо на земле! С каким же благоговением и страхом, мы, великие грешники, должны переступать церковный порог, как осторожно должны вести себя в этом святом месте.

А как мы ведем себя?! Вот некоторые вопиющие безобразия нашего поведения в храме. Многие из тех, кто постоянно ходит в один и тот же храм или храмы нашей обители, почему-то считают, что у них есть в храме «свое», прямо-таки купленное место. И подумайте только, что вы делаете, если пришли, а место уже занято кем-то другим, кто раньше вас пришел в храм. Неужели вы надеетесь, что если вы оскорбите или обидите человека тем, что сгоните его с якобы «вашего» места, а потом на этом месте хоть лоб расшибете в молитве о каменные плиты, то хоть один ваш вздох молитвенный дойдет до Господа?! Поймите, что, кроме греха, вы ничего от этих ваших притязаний на «свои» места не достигаете. А ведь у нас дело доходит до самых настоящих драк из-за этих мест.

Хорошо стоять в каком-то определенном месте, но тогда приди пораньше и встань спокойно на любимое место, а если оно уже кем-то занято, смирись, уступи с любовью, и Господь тебе еще больше даст.

Помните, что это не пустые слова, а непреложная истина: выгнал человека тем или иным способом – ничего не получишь от Господа, только сатану потешишь. Уступи с любовью – такую молитву Господь не только примет, а, может, еще и сподобит с умилением помолиться. Положите после этой исповеди начало исправлению. Сначала, наверное, будет трудно, а потом с благодарностью вспомните эту исповедь.

Да ведь пора, пора уже нам, имеющим седые головы, начать разбираться в духовных вещах. А то мы воображаем себя молитвенниками, живем около обителей и храмов, а может, все труды наши напрасны из-за такого поведения в храме, и мы ничего, кроме осуждения, от Господа не приобретаем.

Есть еще один недуг нашего поведения в храме. Некоторые по немощи и болезни не в силах выстоять церковную службу и как-то устраиваются посидеть. Господь видит сердце человека и Сам знает его телесные немощи. Вы же, имеющие силу и здоровье, не осуждайте немощных, будь он молод или стар. Не делайте сидящим никаких выговоров и замечаний. Это дело совести самого человека. И молодой может быть полным инвалидом.

Мне рассказывал с ужасом один человек, приехавший посетить нашу святую обитель, что во время Божественной Литургии, да еще в самый главный момент ее, во время Евхаристического канона, одна пожилая женщина сгоняла с места сидящую на стульчике сравнительно молодую женщину. И на тихие, умоляющие слова последней, что она не может стоять из-за язвы на ноге, послышались страшные слова обидчицы: «Да чтоб твоя нога у тебя отгнила совсем и отвалилась!» А потом, как ни в чем не бывало, эта женщина крестилась, кланялась, пела «Отче наш» и, может быть, еще пошла причащаться Святых Христовых Тайн. Об этом страшно рассказывать и страшно слышать! А сколько у нас и в разных вариантах повторяются такие, прямо-таки не человеческие, а сатанинские диалоги в храме.

Мало того, оскорбим, обидим своим неуместным замечанием человека в храме, да еще лицемерно закончим свой приговор притворно-смиренными словами: «Прости меня, грешную!» Это звучит как хулиганская насмешка: «Прости, что мало попало». Вот ведь как лукава человеческая природа!

Господи, прости нас, грешных!

Опомнитесь! Не давайте воли своему злому языку в храме, помните, что Господь не только долготерпелив, но что «страшно впасть в руки Бога живаго» (Євр. 10:31).

И еще надо напомнить об одном грехе неблагоговейного отношения к храму. Детям трудно выстаивать многочасовые монастырские службы. Они, естественно, выбегают на улицу и начинают около храма заниматься шалостями. Мало того, что они нарушают тишину обители, но они мешают молиться тем, кто по тесноте или болезни не может стоять в храме и слушает богослужение через открытые окна и двери. Дети есть дети. Им свойственна подвижность и шумливость. Но пусть дети играют и бегают вне стен обители. А к святому месту у них с ранних лет надо воспитывать благоговение. Если вы, бабушки, мамы, тетушки, взяли с собой ребенка в храм, то должны следить за его поведением, внушать еще дома, что храм – это место святое, а обитель – это не место для игр и шалостей, что даже пройти-то по ней надо с особым настроением и особой, благоговейной походкой.

Господи, прости нашу неблагоговейность! Сами неблагоговейны и детей приучаем к этому.

4. Еще мы грешны против четвертой заповеди Закона Божия несоблюдением постов, установленных Святой Церковью.

Господи, прости нас, грешных!

Мы не соблюдаем даже телесный пост, то есть воздержание от определенного рода пищи в определенное время. Но если в какой-то степени и мере мы соблюдаем внешний пост, – не гордитесь и не хвалитесь, ибо: «…истинный пост есть злых отчуждение, воздержание языка, ярости отложение, похотей отлучение, оглаголания, лжи и клятвопреступления. Сих оскудение…» (стихира первой недели Великого поста). Кто из нас так постится?

Здесь уж все мы закоренелые и нераскаянные грешники. Об этой главной сущности поста мы нисколько не думаем. А вот телесный пост, наоборот, некоторые накладывают на себя самовольно во внеурочное время и снова грешат, нарушая Устав церковный без благословения.

Господи, прости нас, грешных!

В праздничные дни даже Устав Церкви позволяет утешение на трапезе, а в великие праздники даже «велие утешение», то есть большое утешение в трапезе. Можно, и не грешно, в праздник повкуснее поесть, подольше посидеть за столом, пойти в гости или в своем доме принять гостей. Но надо все это делать во славу Божию.

А может, кто из вас в праздник доходил до скотского состояния объядения и пьянства, предавался паче всякой меры пустым развлечениям, какой-нибудь азартной игре, смотрению каких-либо не подобающих христианину пьес или кинокартин, может быть, не отрываясь, целый день просидел у телевизора, или предавался карточной игре, предавался (особенно молодежь) каким-нибудь безудержным и диким пляскам и песням? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Нам-то, христианам, как нужно дорожить свободным от трудов праздничным временем! Почитать святоотеческую, душеспасительную книгу, навестить больного, пригласить к себе одинокого человека, пусть погреется теплом твоего радушного гостеприимства, навестить человека, в беде находящегося, хоть словом, а если можешь, и делом помочь тому, кто изнемогает в этот момент под бременем неприятностей, болезни или каких-либо материальных недостач. Блажен, кто так проводит праздники! А кто грешен, кайтесь!

Господи, прости нас, грешных!

Пятая заповедь: Чти отца твоего и матерь твою, да благо ти будет и да долголетен будеши на земли

Почитай отца твоего и матерь твою, чтобы хорошо было тебе и чтобы продолжались дни твои на земле.

1. Люби и почитай родителей своих.

Если бы мы исполняли эту заповедь Закона Божия, тогда с наших уст никогда не срывалось бы ни единого обидного слова в адрес родителей, не говоря уже о грубости. Мы бы всячески старались исполнить волю родителей, их добрые повеления; всячески покоили бы их старость безропотно, с терпением и любовью, ухаживали бы за ними во время их болезни; молились бы за продление их жизни и особенно усилили бы молитвы по отходе их из временной жизни в вечность.

Так подобает относиться к родителям. А мы как выполняем эту заповедь Божию? Стыдно поднять глаза на иконы – разве почитаем мы своих родителей? В наш век «не модно» уважать родителей. Молодежь даже стыдится в кругу своих сверстников назвать отца с матерью родителями, а употребляет оскорбительное, даже мерзкое, для слуха слово «предки». Если кто из вас, молодых, ныне кающихся, не желая отстать от товарищей, называл так непочтительно родителей, просите у Господа прощения.

Господи, прости нас, грешных!

Кто сам взрослый и уже имеет свою семью, стремится ли он покоить старость своих родителей, или считает, как это сейчас распространено, что родители нас должны покоить до самой своей смерти?! Мы требуем, не просим, а требуем, чтобы они вели домашнее хозяйство, воспитывали наших детей, ухаживали за нами. И оправдываем свои притязания: «Мы же работаем, а они дома сидят!» А если по каким-то причинам родители отказываются быть нашими рабами или делают, но не угождают нам, мы выливаем на них свое возмущение и гнев.

Господи, прости нас, грешных!

А если старушка-мать или старик-отец заболеют, мы совсем впадаем в отчаяние и с тоской терпим это не из жалости к родителям, а из жалости к себе. Мы настолько обезумели, что даже не отдаем себе отчета, на каком основании мы все это требуем от родителей. Если они сейчас дома, то ведь это заслуженный отдых, за их плечами прожитая жизнь: и ваше воспитание, и болезни, и труды, и тяжелые утраты. Если же они сейчас по любви своей родительской как-то помогают вам, то за это надо целовать им ноги. А мы дерзаем еще оскорблять их дерзкими словами и мелочными придирками. Нас раздражают их старческие немощи, а если родители в чем-то упрекнут нас, мы такое наговорим в ответ, что мать даже заплачет от горя и обиды.

Господи, мы безумны, даже просто по человеческому рассуждению, уже не говоря о том, что совсем потеряли страх перед Тобою, и, может, по нерадению даже не знаем, что Тебе настолько мерзок грех непочитания родителей, что в законе Моисееве Ты повелел избивать камнями таких нечестивцев, как мы. «Проклят бесчестяй отца своего или матерь свою» (Повт. 27:16). А потом удивляемся, почему у нас не ладится все, почему нет счастья в жизни нашей.

Господи, прости нас, грешных!

Особенно страшно нам, христианам, не чтить родителей: вот нагрубим родителям, нашвыряемся с раздражением всякими дерзкими словами и уйдем в храм, да еще в сердцах дверью на прощанье стукнем… Зачем пошли в храм? Думаете, наши молитвы и жертвы примет Господь? Нет! Не обольщайтесь! От таковых Бог не принимает ни молитв, ни жертв. Вот вам пример, происшедший во дни преподобного Александра Свирского.

На освящении одного храма во имя Святой Троицы, преподобный после молебна собирал от богомольцев жертвы на храм. Один крестьянин, по имени Григорий, тоже хотел подать от себя что-то. Но преподобный не принял жертвы. Два или три раза пытался Григорий положить свой дар в епитрахиль преподобного. Но прозорливый старец сначала молча отталкивал его руку и наконец сказал: «Рука твоя смердит, ты бил ею мать свою и тем навлек на себя гнев Божий». «Что же мне делать?» – спросил Григорий. «Ступай, испроси прощения у матери своей и впредь не смей оскорблять ее».

Этот совет пригоден для всех детей, которые грубым, непочтительным обхождением имели несчастье оскорбить своих родителей. Слышите? Оскорблять родителей – это величайшее несчастье для нас!

Господи, прости нас, грешных!

Если наши родители скончались, то молимся ли за них усердно, раздаем ли милостыню за них, поминаем ли их в родительские поминальные дни, в дни их Ангела, дни смерти? Подаем ли поминание в церковь, посещаем ли могилки их, поддерживаем ли чистоту на них? Стоят ли кресты на могилках наших родителей? Кайтесь Господу, кто забывает это делать или ссылается на свою непрестанную занятость. Нет, это не занятость, а суетность и нежелание беспокоить себя заботами об умерших родителях.

Господи, прости нас, грешных!

2. Мы грешим против пятой заповеди Закона Божия холодностью к родственникам.

Как часто можно услышать среди нас, именующих себя христианами: «А что мне мои братья, сестры, родственники. Они мне хуже чужих!» А ведь после заботы о родителях, мы в первую очередь должны заботиться о родственниках. Это кровная наша обязанность. Мы говорим: «Да они в Бога не веруют, у меня нет с ними ничего общего». Тем более мы должны заботиться о них, чтобы примером своей любви, примером добрых, доброжелательных отношений к ним, возбудить их интерес к христианству. Мы же, наоборот, ощетиниваемся на них, отгораживаемся от них, бежим от них, как от прокаженных. Вот какие мы недобрые христиане!

Господи, прости нас, грешных!

Если в твой дом, сын приводит невестку или дочь – зятя и если мы христиане, то только своим крайне доброжелательным отношением к новым членам семьи мы можем показать, что такое христианство и вера в Бога. А некоторые, быть может, и сегодня исповедающиеся, по дикой материнской ревности такие вносят раздоры в новые семьи, что, храни от этого Бог, доводят их до разрушения. Кайтесь, кто виновен в этом перед Господом!

Господи, прости нас, грешных!

3. Если мы сами родители, то грешим против пятой заповеди Закона Божия невнимательным воспитанием своих детей.

Мы настолько сейчас стали самолюбивы, что даже не хотим иметь детей, чтобы не утруждать себя воспитанием их. Многие матери, даже христианки, предпочитают работать, но не воспитывать детей, забывая апостольские слова, что жена спасается чадорождением, то есть воспитанием детей.

Тем же детям, которых имеем, мы не служим примером благочестия. Мало того, мы, наоборот, своим злым примером учим детей лжи, притворству, лени, непочтению к старшим, скверным словам. Раздражаем их своим несправедливым отношением к окружающим, а у детей особенно обострено чувство справедливости и правды. А потом удивляемся, почему они выросли не такими, какими хотелось бы их видеть.

Ленимся молиться за детей, ленимся почаще причастить младенца, ленимся привести ребенка в храм. Вот мы все жалуемся, что в наш безбожный век трудно вырастить христианина. А почему же, если вы чувствуете свою несостоятельность в этом деле, не прибегаете к самому главному? Причащайте ребенка как можно чаще, и поверьте, что душа такого ребенка не сможет забыть частого соединения с Самим Господом.

Но тут опять-таки можно впасть в противоположность и принести вместо пользы вред. Причащая ребенка, вы должны не механически носить его к Причастию, а как только у ребенка начнет хоть немного появляться понятие, приучать его к благоговейному и радостному причащению. Не надо говорить ребенку про Святое Причастие таких кощунственных слов: «Пойдем, тебе батюшка медок даст» и т. п. Говорите ребенку: «Пойдем причащаться Святых Христовых Таин». Оденьте его получше, создайте ему внешне особенное настроение. Если можно, пусть дитя до Причастия воздержится в еде. Для этого причастите ребенка за ранней литургией.

По нежеланию обуздать свою непомерную, неразумную родительскую любовь, мы часто настолько избаловываем детей, что растим настоящих эгоистов – потребителей, не желающих ни работать, чтобы добывать средства к пропитанию, ни учиться, чтобы получить специальность, безрассудно отдаем им все, что имеем, а потом сетуем, что под старость нашу они выгоняют нас из дому. Вы же сами вырастили эгоистов! Так терпите и просите у Господа прощения за искалеченные воспитанием души ваших детей.

Господи, прости нас, грешных!

Может, кто-либо из вас в момент гнева проклинал своих детей? Родительское проклятие – страшная вещь! Горе тем детям, которые навлекли своим поведением на свои головы родительское проклятие. Но не меньше горе тем родителям, которые проклинают своих детей. Может быть, в порыве гнева кто-нибудь из родителей отправлял своих детей в руки нечистой силы? А ведь нас невидимо окружает действительный мир духов, как злых, так и светлых. Не ровен час, и по попущению Божию вы сами пошлете душу своего ребенка в руки сатаны.

Кайтесь, просите у Господа прощения, чтобы ваши проклятья были стерты милосердием Божиим, а не висели бы на ваших детях!

4. Если мы являемся духовными родителями – восприемниками от купели при Таинстве Крещения, то есть являемся крестными отцами и матерями, выполняем ли мы свои обязанности восприемников, или только стали кумовьями с родителями для улучшения приятельских отношений? Помогаем ли родителям воспитывать детей, крещенных нами, в вере и благочестии?

Мы же у купели отреклись за них от сатаны и всех дел его. Мы не должны забывать об этом, и если обстоятельства не позволяют принимать непосредственного участия в воспитании крестников, то обязаны молиться за них. Но мы и не молимся за них, как должно. И если они вырастают хулителями Бога или просто неверующими людьми, то мы, нерадивые христиане и восприемники, в этом виноваты не меньше самих родителей по плоти.

Господи, прости нас, грешных!

До могилы есть еще надежда на исправление. Может быть, если сегодня Господь простит наше прежнее нерадение и мы будем молиться со всем усердием и верой за своих крестников, мы еще вымолим их для блаженной вечности.

5. Мы грешим против пятой заповеди Закона Божия непочтительным отношением к начальникам. Тут уж все мы грешны.

Быть начальником – это очень трудно. Не думайте, что начальство за «ничегонеделание» получает большую зарплату. Где бы ни был начальник – на работе, в монастыре, или в государственном аппарате, в сферах высшего духовного управления – на каждом из них лежит ответственность не только за порученное дело, но и за всех подчиненных. Какое мы имеем право пересуживать их деятельность, зачастую нам непонятную, порицать их действия?

В монастыре послушание старшим, начальству, духовнику, старцу – это духовный закон. Инок, идущий путем беспрекословного послушания, удобно достигает спасения. Это прямой путь духовного преуспевания. Но это сейчас забыто и монашествующими, а ведь путем такого же послушания должен идти и мирянин по отношению к тем, кто поставлен над ним начальником или старшим.

Если мы прекословим, раздражаем своим непокорством начальников, то грешим против пятой заповеди. Господи, прости нас, не желающих никому и ничему подчиниться по непомерной нашей гордыне, своеволию и строптивости. Может быть, кто-либо из кающихся ныне участвует в богослужении: поет или читает на клиросе. Не грешите ли вы неподчинением настоятелю или служащему священнику? Не делали ли ненужных и неуместных замечаний по ходу службы, нарушая тем самым молитвенное настроение в храме и даже строй богослужения? Не раздражались ли на необходимые замечания настоятеля, уставщика, регента? Не вредили ли умышленно чтению или пению? Не делали ли и в этом святом деле клиросного послушания чего-либо назло или со зла и с раздражением? Может быть, кого зло одергивали в пении, заставляли его молчать, чем жестоко обижали человека, превышая свои полномочия. Или, наоборот, упрямо не слушались замечаний и нарушали строй пения и чтения. Это все клиросные болезни.

Тем, кто или по послушанию, или по любви (так называемые любители) участвует в церковном богослужении, надо помнить: если хочешь получить какую-то пользу, а не навлечь на себя гнев Божий, то надо в первую очередь соблюдать строгую дисциплину. Беспрекословно подчиняться настоятелю, служащему священнику, уставщику, регенту, псаломщику. Никоим образом не нарушать хода богослужения, смиренно присоединяя наше убогое славословие и пение к невидимому хору Ангелов. А иначе лучше и не вставать на клирос, лучше молиться в каком-нибудь уголочке.

Кайтесь, кто своим поведением нарушал строй богослужения!

Господи, прости нас, грешных!

6. Если Господь кого из вас поставил начальником, то не грешны ли мы потворством или, наоборот, жестоким обращением с подчиненными? За своими начальническими обязанностями забыли, что в нашем подчинении живые люди, с живыми душами и что никто не снял с нас обязанности быть человеком по отношению к подчиненным. И это особенно требуется от нас, христиан! Не обидели ли подчиненных неровным отношением к ним, не заводили ли любимчиков, которым прощали все, вымещая на прочих свое раздражение? Не изводили ли подчиненных мелочными придирками, несправедливостью?

Господи, прости нас, грешных!

7. Мы грешим против пятой заповеди неуважением к старшим по возрасту. Пользуясь силой и молодостью, мы позволяем себе так относиться к людям старше себя, как будто это уже не люди, а слово «пенсионер» для нас стало каким-то ругательным словом. Особенно в больших городах люди, проработавшие всю свою жизнь, перенесшие весь ужас войны, разрухи, голода, вынесшие на своих плечах неисчислимые страдания, беды, трудности, получившие от государства заслуженное право на отдых, стали вдруг «мешать» более молодым. «Ох, уж эти пенсионеры! Сидели бы дома, нечего шататься по магазинам, поликлиникам, да загружать городской транспорт», то есть нечего вам больше жить, вы нам мешаете… Неужели кто-то из нас, христиан, еще работающих, осмеливался не только говорить вслух, в лицо пожилым людям уничижающие и обидные слова, но даже и думать так!

Если вы виновны в этом поразительном по жестокости и отсутствию элементарного понятия грехе, задумайтесь: промелькнет как миг молодость, проскочит зрелость и наступит старость, и уже будут тебе тогда кричать: «Не мешай жить!» – и кайтесь в безумии и ожесточении своем.

Господи, прости нас, грешных!

8. Мы грешим, и особенно монашествующие, живущие в монастырях, против пятой заповеди Закона Божия, неблагодарностью к благодетелям. Любой монастырь живет сейчас на добровольные подаяния благодетелей-богомольцев, то есть эти «надоедающие» нам богомольцы – наши кормильцы и поильцы.

Как мы должны относиться к ним, как молиться за них! Тем более что мы-то живем в благодатном месте, хоть и свои у нас искушения, но разве сравнимо наше и их положение? Что их тянет посетить монастырь? Да желание отдохнуть от суеты, от грубости, от жестокости мира, желание сосредоточиться на молитве, услышать уставное богослужение. Если по нашей вине кто-либо из наших кормильцев, наших благодетелей не получит желанного утешения, то горе нам, поядающим дома вдовиц и сирот.

Господи, прости нас, неблагодарных!

9. Тем еще мы согрешаем против пятой заповеди, что непочтительно относимся к пастырям Церкви, к своим духовным отцам. Тут уж мы настолько распоясались и даем такую волю своим злым языкам, что не щадим ни белых клобуков, ни седин бедного сельского священника. Может быть, избегали и благословения, избегали и принимать Таинства от тех священников, которые казались нам недостойными.

Кайтесь, ибо вы оскорбили Духа Святого, Который через самого недостойного священника освящает Таинства!

Не исполняли советов и наставлений духовного отца, мучили его своей завистью и ревностью к другим чадам духовным. Проверьте еще себя, не заслонил ли любимый вами духовный отец образ Христа. Не случилось ли с вами такой беды? Господь ревнив! Покайтесь и измените свое отношение к духовнику, пока дело не дошло до тяжкой духовной болезни – прелести.

Господи, прости нас, грешных!

Шестая заповедь: Не убий

Что мы скажем, приносящие сегодня покаяние в своих грехах Господу, относительно этой заповеди? Убийство, убийца – какие страшные слова! Убить, то есть лишить кого-либо самого величайшего дара – дара жизни.

Если есть среди кающихся ныне такие, кто совершил когда-либо непосредственное убийство, то есть убил кого-либо волею или нечаянно каким-либо орудием, рукою, отравою или еще чем, надо покаяться отдельно священнику. Конечно, подавляющее большинство из нас думает: «Слава Богу, я никого не убил, значит, я не виноват перед Господом в нарушении этой Его заповеди».

Но есть еще страшное непосредственное убийство – это когда матери умертвляют своего ребенка в утробе своей. Это убийство вдвойне страшно, ибо мать-убийца убивает не только тело, но и душу своего ребенка!

Кайтесь матери, совершившие это злодеяние! Кто дал вам право распоряжаться жизнью? Этот будет жить, а эти не будут жить! А может быть, вы умертвили будущего гения, может быть, умертвили того, кто молитвами своими спасал бы мир, умертвили настоящих людей с большим сердцем и умом! Умертвили великого старца, человека, вокруг которого спасались бы тысячи людей, умертвили какого-нибудь общественного деятеля, жизнь которого принесла бы великие благодеяния обществу. Мы утонули в крови убитых младенцев, и кровь эта вопиет к Небу! Не думайте, что это безнаказанно проходит. Это слишком страшный грех!

Кайтесь же, у кого совесть обагрена кровью убитых своих же детей!

Господи, прости нас, грешных!

И опять многие из нас, может, даже с осуждением думают о матерях-убийцах и воображают себя свободными от убийства. Но если мы и не убивали никого таким образом, то мы бесконечно виновны в медленных изощренных убийствах наших близких жестоким отношением к ним.

Сейчас кратко будут перечислены только некоторые, самые вопиющие грехи этого рода. Прослушайте и покайтесь от всего сердца с предельным сокрушением духа, ибо все эти грехи против любви к ближнему, без которой вся наша жизнь, как бы она не была переполнена даже великими подвигами, жесточайшими ограничениями, скорбями и бедами, будет осуждена на Страшном Суде, пред лицем Бога!

1. Очень близки к совершению настоящего убийства те, кто во гневе и раздражении пускает в ход кулаки, нанося побои ближнему своему. А может, кого изуродовали или изувечили своими побоями. Может, излишне озлоблялись на своих детей и били чем попало с жестокостью.

Господи, прости нас, грешных!

2. Не умер ли кто из ваших ближних или еще кто по причине того, что вы им не оказали вовремя помощи:

– может, кто умирал от голода, а вы знали и не помогали;

– может, кто тонул на ваших глазах, а вы не приняли мер и не спасли;

– может, кто умирал от болезни, а вы не пришли вовремя на помощь, и человек умер;

– может, на ваших глазах убивали человека, а вы не защитили, или издевались, а вы не пришли на помощь;

– может, слышали крики погибающего, просящего помощи, но убежали или покрепче закрыли двери, погасили свет, заткнули уши.

Господи! Какие же мы после этого христиане?!

Господи, прости нас, грешных!

3. Не приблизили ли мы чьей-либо смерти, подвергая человека опасным случаям, изнуряя его трудами, не верили болезни ближнего, насмехались над ним и упрекали в симуляции, заставляли перемогаться в болезни и тем самым направили ее к смертельному исходу.

Господи, прости нас, грешных!

4. Господи! Мы убивали ближних, когда во гневе и раздражении осыпали их укорами, бранными словами, обидными и жестокими!

Каждый на себе испытал, как убивает злое, жестокое, язвительное слово. Как же тогда сами-то мы можем этим словесным орудием наносить жестокие раны людям?! Господи, прости нас, грешных! Мы все убивали ближнего словом.

Святой Апостол Иоанн Богослов говорит: «Всякий ненавидящий брата своего, есть человекоубийца…» (1Ін. 3:15).

Кто из вас может даже во гневе и ярости укусить человека? «Это уж сумасшествие какое-то», – скажете вы. А вот послушайте, что говорит по этому поводу святитель Иоанн Златоуст: «Гораздо хуже кусающихся те, которые делают зло словами. Первые кусают зубами тело, а последние угрызают словами душу, наносят рану доброй славе, и рану неисцельную. Посему он подвергается тем большему наказанию и мучению, чем тягчайшее причиняет угрызение совести».

Кто из нас повинен в этом угрызении и пожирании друг друга? Кайтесь!

Господи, прости нас, грешных!

Берегитесь отнять у невинного честь, хотя он тебе и не нравился чем-то, хотя бы он был даже враг твой! Бойтесь совершить это нравственное убийство, ибо за него не меньший ответ понесем перед Господом, чем за убийство телесное.

5. Мало того, если вы сами по складу характера своего молчаливы и нераздражительны, но знаете, что другой человек легко воспламеняется раздражением и гневом, не занимались ли вы умышленным подстрекательством? Упрямством и даже своим упорным молчанием не вызывали ли ближнего на гнев, ругань, побои?

Господи, помилуй нас, грешных!

6. Может быть, своей строптивостью, желанием в споре настоять на своем, хотя мы и не правы, доводили людей до исступления. Мы тогда не менее виноваты, наведя человека на грех.

Господи, прости нас, грешных!

7. Блаженный Августин говорит: «Не думай, что ты не убийца, если ты наставил ближнего твоего на грех. Ты растлеваешь душу соблазненного и похищаешь у него то, что принадлежит вечности».

Приглашали на пьянку, подстрекали к отмщению обид, соблазняли пойти на зрелище в пост, развращали окружающих скверными анекдотами, неподобающими для христианина книгами, пошлыми разговорами, на осуждение и т. д. Этому перечню нет конца. И все это – убийство, растление души ближнего!

Господи, прости нас, грешных!

8. Еще раз о любви между собой, заповеданной нам Господом. Какой знак отличия для истинного христианина? “О сем, – говорит Христос, – разумеют вси, яко Мои ученицы есте, ащелюбовь имате между собою»(Ін. 13:35). А мы, Господи, как же мы далеки от истинных учеников Твоих!

Мы ссоримся, враждуем, негодуем, ненавидим, не терпим друг друга. Стыдно даже произнести перед неверующими: «Я – христианка». И часто в разговоре неверующих можно услышать: «У нас соседка верующая, в церковь ходит, а какой злобный, вреднющий человек». Горе нам, если хулится имя Христово через наше человеконенавистничество.

Посмотрите себе в сердце, спросите свою совесть, не является ли ваше поведение соблазном для всех. И если грешны, кайтесь!

Господи, прости нас, грешных!

Все мы не первый раз на исповеди и, конечно, неоднократно слышали, что если кто обижен нами, то, пока мы не помиримся, пока искренно не попросим прощения, никаких молитв, никаких трудов, никакого покаяния не примет у нас Господь!

Но знать-то теоретически мы знаем, а вот до сердца, до сознания эта истина мало доходит! Просим прощения у кого угодно, даже с легкостью, но только не у тех, кому постоянно действительно досаждаем; вся наша гордыня восстает, а если и попросим прощения, то формально, сквозь зубы, совсем без участия сердца, в лучшем случае «скрепя сердце». Это, конечно, приносит мало пользы душе. А то еще сами себя ожесточили воспоминанием обид и неправостей со стороны ближнего или посеяли раздор и вражду между людьми!

Господи, прости нас, грешных!

9. Сказано в слове Божием: «Блажен иже и скоты милует».

Не убивал ли кто из вас без нужды животных? Не пинали ли их ногами, не кидали в них камнями и палками? Может, кто в детстве умышленно издевался над животными? Это все грехи убийства! Кайтесь в своей жестокости!

Господи, прости нас, грешных!

10. Мы иногда не знаем, что грешны! Бывает изнуряем себя излишними трудами и заботами, предаемся чрезмерной печали, отчаиваемся даже до мысли о самоубийстве. Все это величайшие грехи против Бога! Ибо жизнь есть дар Божий, обстоятельства скорбные посылаются нам по воле Божией, скорбями Господь воспитывает душу для вечности, а мы унынием и отчаянием, и маловерием в Промысел Божий сокращаем себе и земную жизнь, расстраивая неуемными печалями здоровье, и Царство Небесное закрываем для себя.

Господи, прости нас, грешных!

11. И опять-таки, если Господь сохранил нас от греха отчаяния, то своими поступками, придирками, злобными выходками не доводим ли кого до отчаяния и, храни Бог, не виновны ли в чьем самоубийстве?! Если это случилось, кайтесь, плачьте, потому что вы повинны в гибели души ближнего.
12. Если мы живем невоздержанно, предаемся объядению, пьянству, развратной жизни, табакокурению, увлекаемся чрезмерно другими нечистыми удовольствиями, разрушающими здоровье, то мы – самоубийцы.

Господи, прости нас, грешных!

13. Есть некоторые христиане, которые считают грехом лечиться. Можно, конечно, определить себя на терпение и не лечиться, но тут легко можно впасть в самонадеянность и гордыню: «Пусть лечатся слабые верой и грешные… а мы не такие!» Лучше уж так: пришла болезнь – подлечись. Пройдет боль от лекарства и лечения – слава Богу, не пройдет – терпеть и Бога благодарить за испытание. Вот как должен поступать христианин!

Господи, прости нас, грешных!

14. Наконец, не совершаем ли мы убийства своей души, нисколько не заботясь о ее спасении?

О, как мы питаем и греем свое тленное тело! Так ли мы относимся к своей бессмертной душе? Да мы просто забываем о ней, забываем омывать ее слезами покаяния, питать молитвою, подкреплять Таинствами Церкви, украшать добрыми делами, исправлять и готовить ее в вечность. Где нам об этом думать! Настолько мы осуетились, думаем лишь о земной нашей жизни. Живем какой-то ложной надеждой, что спасение – это естественный исход нашей жизни. Господи, прости нас и дай прежде нашего конца покаяние и сознание, что «Царствие Небесное нудится, и только нуждницы восхищают е!» (Мф. 11:12).

Седьмая заповедь: Не прелюбы сотвори

Это означает: не прелюбодействуй. Эта заповедь запрещает следующие грехи:

– нецеломудрие в мыслях, словах, делах;

– блуд;

– кровосмешение.

Грехи против этой заповеди очень страшны! Страшны своим безобразием, последствиями и невероятным распространением среди нас. Эта греховная болезнь поражает человека с самого раннего детства и не оставляет его даже до момента смерти.

Почему же дьявол так воюет против человека этим видом соблазна на грех? Да потому, что он, ненавистник нашего спасения, больше нас знает, что неложны слова Апостола: «ни блудницы… ни прелюбодее, [ни сквернителе]… Царствия Божия не наследят» (1Кор. 6:9-10).

Грехи против этой заповеди столь мерзки и заразительны, что святой Апостол советует даже не говорить о них христианам. Только необходимость принести покаяние побуждает нас остановить наше внимание на этих преступлениях нашей совести перед Господом. Так как тело наше есть храм Духа Святого, то несохранением целомудрия, супружеской ли жизни или девства, для могущих его вместить, изгоняется из тела нашего Дух Божий и дается место диаволу.

На нас, именующих себя христианами, лежит великая ответственность: мы искуплены великою ценою – бесценною Кровию Сына Божия для того, чтобы служить Богу душею и телом (1Пет. 1:18-19, 1Кор. 6:20). Какое же оскорбление Господу мы наносим, если наше тело искупленное им для святости, оскверняем гнуснейшими вожделениями плоти. «Вы храм Божий, и Дух Божий живет в вас, – говорит Апостол Павел, – Если кто разорит храм Божий, того покарает Бог» (1Кор. 3:16-17).

И это подтверждается самой историей: за чрезмерное распространение этого греха род человеческий был истреблен всемирным потопом. Страшно погибли два богатейших города Содом и Гоморра, ибо грехи сладострастия жителей этих городов превысили меру долготерпения Божия!

А если мы заглянем в свою душу беспристрастно да оглянемся на окружающую нас жизнь? Не заслужили ли и мы своей порочной жизнью участи этих несчастных городов и надолго ли еще хватит долготерпения Божия! Покаемся же Господу с глубочайшим сокрушением и хорошо бы с горькими слезами в нарушении чистоты нашей души и тела.

Вот самый краткий перечень этих грехов. Сейчас он будет прочитан, а вы, если имеете на совести что-либо из перечисленных грехов, кайтесь, просите у Господа очистить скверну вашего сердца!

1. Мы грешим. Господи, сладострастиемво всех его видах: принятием нечистых помыслов, беседою с ними, услаждением ими, соизволением им, медлением в них, чем вызываем в душе своей произвольное похотливое разжжение. И не совершая еще на деле страшного греха, прелюбодействуем в сердце своем.

Кайтесь Господу! Все до единого повинны в этом!

Господи, прости нас, грешных!

2. Мы грешим, Господи, нарушая целомудриесвое: слишком вольным обращением с другим полом, нечистыми осязаниями, обниманием, страстными поцелуями, засматриваемся на красивые лица с вожделением, сквернословием, любовными песнями, бесстыдными телодвижениями (особенно молодежь в современных диких танцах), кокетством, волокитством, сводничеством, чрезмерной привязанностью, пресыщением в пище и питье, чтением книг, воспламеняющих воображение и вызывающих греховные помыслы, рассматриванием соблазнительных зрелищ, смотрением кинокартин и пьес, заведомо зная, что там будут представлены сцены, наполненные ядом этого греха, излишним щегольством и нескромностью в одежде, желанием нравиться и прельщать других, неестественным искажением образа Божия на себе, то есть употреблением всякого рода косметики, искусственным прихорашиванием себя.

Господи, прости нас, грешных!

Вся наша жизнь пронизана этими вожделениями, тонко или открыто действует в нас эта страсть, сознаем мы или нет свою греховность, но мы все виноваты в этом перед Господом!

Господи, прости нас, грешных!

3. Есть грехи и явного блуда: если кто из приносящих покаяние живет в брачном союзе, не освященном Таинством Церкви, кайтесь с горькими слезами покаяния, ибо вы проводите жизнь в блуде! Просите Господа освятить ваш брачный союз Таинством Церкви, в каком бы возрасте вы ни были.

Те, кто и состоит в браке, освященном Церковью, проверьте свою совесть, не изменили ли вы, даже в сердце своем, нечистым воззрением на лица другого пола, уж не говоря о явном грехе прелюбодеяния. Не согрешили ли неумеренностью в плотских удовольствиях, ибо в браке христианин обязан соблюдать воздержание и целомудрие. Соблюдали ли воздержание в посты, воскресенья и праздничные дни? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных! Не доводили ли вы, жены и мужья, своим худым поведением своего мужа или жены до распутства? Не разбил ли кто чужой семьи, к этому склонив мужа или жену? Неужели вы надеетесь на какое-то счастье в супружеской жизни после этого?

Брачный союз с разведенными супругами есть прелюбодеяние!

Господь Сам дал точный ответ вопрошающим Его об этом: «Я говорю вам: кто разводится с женою своею, кроме вины любодеяния, тот подает ей повод прелюбодействовать; и кто женится на разведенной, тот прелюбодействует» (Мф. 5:32). А вы еще оправдываетесь: «Так она или он свободны, они разведенные».

Господи, прости нас, грешных!

4. Не соблазнил ли кто кого, не развратил ли уговорами, что все так живут в наш век, или обещанием жениться обманул слишком доверчивую девушку? И насколько опустошает человека эта мимолетная преждевременная близость! Неужели ради удовлетворения или просто любопытства, или следуя моде века, или минутной вспышке страстных чувств юноша или девушка обкрадывают себя? А потом что? Горькое разочарование, упреки совести и быстрое полное моральное разложение. Как прекрасно в любой век было и будет сохранить свою телесную чистоту, свое целомудрие, девство и заложить это твердым фундаментом домашней церкви, которой является христианская семья.

Кайтесь Господу, кто не сохранил и преждевременно растлил свое девство!

Господи, прости нас, грешных!

5. Находящиеся в безбрачном состоянии и, может быть, по безрассудству и по духовной серости поносящие честный брак, мнящиеся быть девственниками, загляните в свое сердце, спросите свою совесть, не растлили ли вы давно свое девство блудными помыслами? Не обуреваемы ли вы в душе грехами сладострастия во всех его видах? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Не разрушили вы своего здоровья и жизни грехом рукоблудия или еще каким-либо тайным грехом противоестественным? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Если что тяготит вашу совесть, надо непременно очистить ее индивидуальным сердечным покаянием. Да не дерзнет таковой подойти к Святой Чаше. Ибо нераскаянный смертный грех не только уготовляет душу в ад, но еще при жизни разрушающе действует на человека. Старец Варсонофий Оптинский говорил: «Так диавол держит в своих руках капитал, да на него еще и проценты получает».

Чистосердечное же исповедание греха начисто разрушает все вражеские путы, которыми связан грешник. Потому, если кто имеет какие-либо еще не исповеданные ни разу тайные грехи против седьмой заповеди, наберитесь мужества и расскажите духовнику у Креста и Евангелия! Поспешите же, ибо Господь сказал: «В чем застану, в том и сужу!»

6. Есть еще грех против седьмой заповеди. Это кровосмешение, то есть грех, когда союзом, подобным супружеству, соединяются близкие родственники. Вот что говорит об этом постыдном грехе святой Апостол Павел:

«Есть верный слух, что у вас появилось блудодеяние… какого не слышно даже у язычников, что некто вместо жены имеет жену отца своего… дабы изъят был из среды вас сделавший такое дело» (1Кор. 5:1-2).

Такой грех губительно влияет не только на преступающих Закон Божий, но и приносит непоправимый вред потомству. Тупоумие и вообще слабость психических сил, телесные недостатки – это все печальные последствия браков, заключенных в родстве, вопреки законам природы.

Что же значит жить целомудренно?

Приснопамятный митрополит Московский Филарет так определил целомудренную жизнь: «Жить целомудренно, в точном значении сего слова, значит жить под управлением целого, неповрежденного, здравого мудрствования, не позволять себе никакого удовольствия, которое не одобряется здравым рассуждением, соблюдать ум, не оскверненный нечистыми мыслями, сердце, не зараженное нечистыми желаниями, тело, не растленное нечистыми делами».

Может, кто подумает сейчас: «Что же это за безрадостная жизнь, если запрещаются удовольствия?» Отнюдь нет! Ни здравый смысл, ни вера Христова не запрещают нам невинных забав и увеселений, они даже необходимы, как приятный отдых от трудов.

Великий учитель веры и благочестия святитель Иоанн Златоуст так пишет о радостях и наслаждениях земных: «Если ты хочешь получить удовольствие, иди в сады, к текущей реке и озерам, рассматривай цветы, слушай пение кузнечиков, посещай святые места; здесь ты найдешь и здравие для тела, и пользу для души, а вреда никакого, и не будешь раскаиваться после этого удовольствия, как то бывает после зрелищ. Ты имеешь жену, имеешь детей, что может сравниться с этим удовольствием? У тебя есть дом, друзья: эти удовольствия вместе с целомудрием доставляют великую пользу. Ибо скажи мне, что может быть приятнее жены и детей для того, кто хочет жить целомудренно?»

Восьмая заповедь: Не укради

Это означает: не воруй.

Воровство, по-славянски «татьба» – тяжкий грех, лишающий недугующих им Царства Божия, Царства Небесного. «Ни лихоимцы, ни татие… ни хищницы Царствия Божия не наследят», – говорит Апостол Павел (1Кор. 6:10). Очевидно, профессиональных воров, грабителей и жуликов среди нас, собравшихся сегодня, нет. Но ведь взять самую малость, тебе не принадлежащую, это уже воровство.

1. Вспомните, не соблазнились ли вы чем-нибудь, что, как говорится, плохо лежало. Мы совсем не считаем это грехом, а ведь это явное воровство. Да не приносили ли чего детям и не приучали ли их с детства, что с работы можно что-нибудь утащить, что это не воровство.

Господи, прости нас, грешных!

2. Не соблазнялись мы чем-либо в чужом саду, огороде или поле, частном или государственном, – это все тоже воровство.

Господи, прости нас, грешных!

3. Есть еще и такие рассуждения: «Я молиться еду Матери Божией, Она меня бесплатно провезет!» Одумайтесь и кайтесь! Это все тоже воровство. Какое это богомолье будет? Раньше ходили пешком, а теперь не считают зазорным бесплатно проехать в транспорте.

Господи, прости нас, грешных!

4. Не крали ли у государства электроэнергию, придумывая всякие фокусы со счетчиком. Это позор для христианина!

Господи, прости нас, грешных!

И от сего дня перестаньте пачкать свою совесть этими постыдными мелочами. Все сейчас имеют достаточно средств, чтобы честно расплатиться с государством за все эти бытовые услуги.

5. Работники торговли и общественного питания или те, кто продает избытки своих плодов земных на базаре! Кто из вас обмеривал, обвешивал, обсчитывал, продавал плохой товар за хороший? Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

И с сегодняшнего дня не пачкайте своих рук и совести краденым. Никакой пользы, ни материальной, ни тем более духовной, накопленное таким образом добро не принесет! Наоборот, и честно-то заработанное пойдет прахом, и душевного покоя нет – все думы: как бы не попасться, не подсчитал бы кто, что живу не по средствам, не заподозрил, не донес.

6. А какой позор перед людьми и Богом, и святыми, и Ангелами, если христианина-вора поймали и уличили в воровстве. Сейчас каждый имеет вполне достаточно средств, зарабатываемых честным путем, а лишнее и в еде, и в одежде, и в обстановке, приобретенное даже честным путем, – для христианина грех.

Может быть, кто, работая в детских учреждениях, объедал детей? Это уж совсем преступление! Кайтесь!

Господи, прости нас, грешных!

Не жульничали ли, подсовывая старые деньги, заведомо брали большую сдачу, если продавец ошибался в нашу пользу.

Господи, прости нас, грешных!

7. Утаивали и присваивали найденные вещи. Святые не брали стручка гороха, валяющегося на пути. Не положил – значит не твое. Нашел что – постарайся найти потерявшего.

Господи, прости нас, алчных на чужое добро!

8. Может быть, покупали заведомо краденую вещь, или покупали за бесценок что-либо у пьяницы, укравшего вещь у семьи. Одумайтесь! Помните, что, покупая краденое, вы становитесь соучастником преступлений, совершаемых и вором, и пьяницей. Никогда не вносите в свой дом таким образом приобретенных вещей! А кто так поступал, кайтесь!

Господи, прости нас, грешных!

9. Не подписывали ли или не пользовались ли каким-нибудь ложным денежным документом?

Господи, прости нас, грешных!

10. Может быть, не платили долгов или задерживали уплату их, ссылаясь на несостоятельность?! А на самом деле, или просто скупились отдать, или не могли сдержать своей расточительности, чтобы накопить и отдать.

Незамедлительно расплатитесь с долгами; если есть возможность, то сегодня же отдайте долги или обещайте Господу сделать это в ближайший срок. Тогда покаяние будет действенным! И вообще, христианин должен был бы укладываться в рамки наличных своих средств. Жить можно и поскромнее, но тогда спокойнее будет на душе, ибо долг всегда угнетает, «висит на душе».

11. Мы всегда грешим против восьмой заповеди небрежным отношением к чужой или казенной вещи. Если нам люди или государство доверяют пользоваться теми или иными вещами, то христиане должны относиться к ним с большей осторожностью, чем к своим вещам, чтобы не сломать, не потерять, не испортить небрежным отношением доверенное нам.

Господи, прости нас грешных, невнимательных и небрежных!

12. Мы грешны против этой заповеди, если вынуждаем людей задаривать нас. Может, кто из вас пускает переночевать своих родных, знакомых, приехавших посетить святые места. Не ведете ли вы себя так, что они бывают вынуждены дарить вам подарки? Не требуете ли к себе, как к хозяевам, каких-то особых, необыкновенных отношений? Кайтесь Господу!

Господи, помилуй нас, грешных!

Уж если не можете бескорыстно упокоить, накормить и вообще принять гостей в дом, то хоть старайтесь не делаться бессовестными вымогателями. Подумайте, что ведь ни у кого нет капиталов, все живут на пенсию, а тут еще и на дорогу надо накопить. Поэтому не требуйте подарков и приношений и постарайтесь по мере возможности принять гостей по-христиански!

13. Не наносили ли вы вреда имуществу ближнего умышленно со зла или зависти? Не вытаптывали ли огородов, ни обламывали ли плодовых деревьев, не отравляли ли собак, куриц, соседских животных и т. д.? Не заливали ли чем их территорию умышленно? Может, еще чем, еще каким злодеянием препятствовали выгодам других людей? Кайтесь Господу! И если тяготит какой из этих грехов, то возместите содеянный вами ущерб, помиритесь с обиженными вами и, как Закхей-мытарь возместите им вчетверо! Вот тогда это будет воистину покаяние!
14. Мы осуждаем тунеядцев, показываем на них пальцем, ругаем, но ведь мы все тоже тунеядцы! Кто из нас предельно добросовестно все положенное время до минутки работает на работе или послушании? А кто отказывается получить зарплату до копейки?

Господи, прости нас, грешных!

15. К грехам против восьмой заповеди Закона Божия относится также грех святотатства, то есть похищения или присвоения себе церковной или монастырской собственности. Самую малость нельзя уносить из храма, даже огарка свечного. Знайте, что церковное и монастырское имущество – буквально огонь, который вы вносите в жилище свое.
16. Существует еще один вид греха против этой заповеди, это грех лихоимства, то есть продажа продуктов питания или вообще вещей необходимых по повышенной цене. Этот грех выражается в спекуляции, тяге к перепродаже дефицитных товаров по заведомо завышенной цене в целях наживы. Кто из христиан занимается этим постыдным делом, немедленно прекратите это бесчестное дело и кайтесь Господу со слезами в своей хищной алчности и наживе.

Господи, прости нас, грешных!

17. Не выпрашивали ли вы денег или вещей на свои мнимые нужды, или на нужды вымышленных людей, храмов, обителей, с целью обмана простодушных людей для своей наживы? Если есть такие, кающиеся ныне, принесите Господу раскаяние и немедленно прекратите злой обман и постарайтесь возместить украденное тем, чтобы пожертвованное попало в руки нуждающихся.
18. Восьмая заповедь запрещает всякие денежные азартные игры. Всяческая картежная игра, игра в кости, тем более на деньги – это грех! Кто увлекается игрой в карты, проводит драгоценное время за любыми другими азартными играми, кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

И не прикасайтесь больше к этому занятию. Это не требует особого подвига, надо только относиться к этому со всей строгостью. Понять, что недостойно для христианина тратить время на пустое да еще входить в азарт, мучить свою душу и гневить Господа! Неужели же нет у нас занятий более достойных, чем картежная игра и «забивание козла» в домино?

Господи, прости нас, грешных!

19. Не брал ли кто из вас взятки? Не обижал ли кто кого при распределении вознаграждения за труды: может, не по совести разделили премию или какие подарки? Не лишил ли кто неправильно кого работы по своей власти или злому наговору начальству. Кайтесь, кто грешен в этом!

Господи, прости нас, грешных!

20. Может скупились тратить на добрые дела помощи ближнему? Не заботились о содержании и украшении наших храмов?

Господи, прости нас, скупых и жадных!

21. Мы грешим против этой заповеди употреблением хотя и собственных вещей, но не для насущной надобности, а на роскошь и тщеславие! Вот есть одно приличное пальто или обувь, или вообще одежда, а мы еще заводим для тщеславия не нужные нам предметы роскоши.

Господи, прости нас, грешных!

А другой, наоборот, ходит в латаном-перелатаном, во всем себе отказывает, только бы не потратиться – это уже другая крайность, страсть, вытекающая из нарушения этой заповеди, это скряжничество. Иной хвастается, что не привык денег считать, все до копейки на ветер пускает, – это грех расточительства.

Господи, прости нас, грешных!

22. Мы грешны против восьмой заповеди, если заведомо не предохранили других от убытков, зная, что они могут произойти. А в бедах и нуждах не пользовались ли растерянностью или безвыходностью положения пострадавшего? Не похищали ли чего от пожара, при наводнении или еще каких стихийных бедствиях? Не брали ли непосильной платы за свою помощь пострадавшим? Если это случалось с нами, кайтесь Господу!

Господи, прости нас, жестоких, своекорыстных и немилосердных!

23. Если даже мы чисты от всех или большинства перечисленных выше преступлений против восьмой заповеди Закона Божия, то надо помнить всем нам, что помимо материального достояния, каждый из нас одарен от Господа различными талантами и способностями. Тратили ли вы их на пользу ближним? Помогали ли добрым советом, обращали ли на путь истины заблудших, утешали ли в несчастье, и вообще, живем ли мы для людей или живем только для себя, закоснев в предельном эгоизме?

Спросите свою совесть, и если она укоряет вас, кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Девятая заповедь: Не послушествуй на друга своего свидетельства ложна

Не произноси на ближнего своего ложного слова.

Мы настолько заражены грехами против этой заповеди, что не проходит и дня – какое дня! – часа без этого греха. Это грехи нашей порочной души, нашего злого сердца, которые происходят через наш скверный язык. Принесем же Господу чистосердечное раскаяние!

1. Этой заповедью нам, христианам, запрещается всякая ложьво всех ее видах. Отец лжи – диавол, и потому никогда и никакая ложь не может быть оправдана. Посмотрим на свою жизнь, как опутываем мы себя ложью и когда надо, и когда не надо. Никто даже и не тянет нас за язык, а мы для чего-то наговариваем придуманную ложь окружающим.

Господи, прости нас, грешных!

2. А осуждения и пересуды? Да мы, очевидно, реже вдыхаем воздух, чем осуждаем и мысленно, и вслух, и присутствующих, и отсутствующих. Осуждение, увы, – это самый любимый предмет наших разговоров.

А Господь сказал: «Не судите, да не судимы будете» (Мф. 7:1). Но мы и не вспоминаем об этом. Мы потонули в осуждениях и пересудах!

Мы жить без этого не можем. Собрались двое или трое, не успели рта раскрыть, всего несколько фраз произнесли – и уже осуждение, а уж в мыслях мы и вообще из осуждения не выходим.

Господи, прости нас, грешных!

А вот послушайте, как научились рассуждать любомудрые люди!

Обличая страсть осуждать ближнего по поводу какого-либо его нравственного падения, один замечательный западный проповедник, Е. Берсье, говорил:

«Один из наших ближних пал!.. Итак, если вы действительно проникнуты духом Христа, то позвольте мне выразить впечатление, которое произведет это падение на вашу душу. Он пал. Но вы, осуждающие его, разве никогда не падали сами? Будет ли вам приятно, когда враждебный голос начнет рассказывать ваше предосудительное прошлое, и разве вас не успокаивает та мысль, что забвение похоронило его навсегда?

Ваша жизнь, скажете вы, была свободна от больших погрешностей. Согласен. Но себе ли вы обязаны этим? Если вам недоставало случаев для падения, то не стремилось ли ваше сердце к ним тысячу раз, не жаждало ли и не домогалось ли их? Покажите-ка нам, если осмелитесь, историю вашей внутренней жизни! Расскажите нам о тех тайных мыслях, о которых никто и не подозревал, о тех постыдных вожделениях, глухих страстях, недостойных желаниях и успехах самолюбия, которые вы лелеяли и осуществляли по заранее обдуманному плану, в ущерб смирению и к скорби других. Всего этого не видал ни один человеческий взгляд. И в то время, как эта бездна греха бродила в вашей голове и душе, ваша жизнь была всегда благоустроена, всеми признаваема и уважаема. Предположим теперь, что в одну из этих минут, когда страсть зажгла ваше сердце и обольстила вашу совесть, явилось искушение действительное, живое, со всеми своими прелестями и очарованием, что сталось бы с вами? Куда девалась бы гордость беспорочной жизни и беспозорного прошлого? Предположим, что это первое падение обратило на себя взгляд человека, который по недостатку терпимости осудил бы и изобличил вас, как вы осуждали ближнего, что сталось бы с вами? Бог пощадил вас в Своем милосердии. Тысячи обстоятельств отвращали ваше падение, но будьте уверены, что, будучи предоставлены своим инстинктам, вы погибли бы и что высшая причина вашего спасения заключается не в вас самих.

Ваш ближний пал! Но знаете ли вы его историю? Знаете ли вы, какие заблуждения окружали его, какие обольщения обуревали, какие искушения застилали ему свет, загромождали ему путь? Знаете ли вы, что в роковой час падения ему недоставало братской руки, могущей его поддержать и спасти, и эта рука могла быть вашей?

Ваш ближний пал!.. Но знал ли он то, что знаете вы? Было ли у него прошлое, полное благословений и чистых влияний, могущее его предохранить? Изведал ли он, подобно вам, от своей колыбели молитвы, слезы, предостережения матери-христианки? Было ли ему открыто Евангелие с самого начала? Видел ли он на своем пути Крест, простиравший к нему надежду спасения? Слышал ли он многочисленные предостережения, в которых никогда не нуждались вы?

Итак, в глазах Бога, взвешивающего все на Своих весах, кто из вас виновнее? Кому Он дал больше талантов? К кому Он будет требовательнее?

Вот, братие, первое впечатление от падения одного из наших ближних: оно должно явиться скорбным обращением к самому себе, искренним смирением перед Богом. Первое побуждение влечет другое: это действительное и глубокое сострадание к тому, кого постигло зло.

Читая прекрасные главы, в которых Евангелие рассказывает нам о рождении Спасителя, и в особенности о дивном гимне, которым Ангелы оглашали равнины Вифлеема, вы никогда, может быть, не размышляли, сколько трогательного было в том факте, что Ангелы, то есть существа остающиеся чистыми, первые радуются и благословляют Бога за спасение падшего человечества! Таким образом, чем ближе к Богу и чем святее любовь, изъявляемая Ему, тем более способны к состраданию и милосердию. И зачем ссылаться на Ангелов, когда Тот, Кому поклоняются сами Ангелы, Кого Писание называет Святым и Праведным, представляется нам всюду бесконечно сострадательным и милосердным к падшим существам.

И если те, которые остаются чистыми, и Тот, Кто был самою Святостью, тронуты виновностью наших ближних, что же должны чувствовать к ним мы, которые все виновны в разных степенях и причастны их заблуждениям?»

Вот как должен рассуждать христианин!

Когда же мы положим начало своему исправлению? Когда обуздаем свой язык? Ведь многие, весьма многие из нас уже перешагнули половину, а то и подходят к концу своей жизни!

Господи, положи «хранение устом моим и дверь ограждения о устнах моих» хоть под конец жизни!

3. Девятая заповедь запрещает нам клеветуна ближнего своего. Клевета – это самое возмутительное оскорбление ближних. Клевета подобна убийству! Смотрите, даже пророк Давид молится: «Избави мя от клеветы человеческия, и сохраню заповеди Твоя!»(Пс. 118:134).

Если кто оклеветал кого из знакомых пред начальством или пред родными, – кайтесь со слезами Господу! Просите пощадить вас, как самых настоящих убийц, и немедленно, кому можете, говорите обратное, снимите клевету, какую вы возвели на человека, и, дай Бог, чтобы ваша клевета не наделала еще непоправимого зла!

Господи, прости нас, грешных!

4. Не любит ли кто из вас подслушивать, подсматривать, читать чужие письма? Кайтесь Господу, кто грешен в этом гнусном пристрастии.

Господи, прости нас, грешных!

И уж в этих-то делах остановиться и не заниматься этими постыдными делишками целиком зависит от нас. Да может ли христианин, именующий себя именем Христа, опускаться до такой низости?

Господи, помоги нам избавиться от этих недостатков и прости нас за наше прошлое!

5. Кто из вас, кающихся ныне, разглашал чужие слабости, грехи, очернял доброе имя ближнего, кайтесь Господу! Это грех Хама, не прикрывшего наготы отца своего.

Господи, прости нас, грешных!

6. Этой заповедью вообще запрещается празднословие, всегда рождающее осуждение, болтливость, сплетничание, обидные и оскорбительные насмешки над ближними, остроты или пустословие на их счет.

Господи, прости нас, грешных, мы все живем в этих грехах!

7. Не верите ли вы наговорам злым, сами не придумывали ли каких вредных слухов, не пускали ли их в город? Или любите прислушиваться и собирать слухи и питаете ими праздное любопытство и ум вместо молитвы и слова Божия! Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

8. «Блажени миротворцы»(Мф. 5:9), – говорит нам слово Божие. А мы ссорим людей, передаем всякие дурные слова, сказанные другими в раздражении, вместо того чтобы промолчать ради мира.
9. Резали, как говорят, правду в глаза, когда этого совсем и не требовалось, когда это приносило только обиду, оскорбление, вред делу.

Господи, прости нас, неразумных «правдолюбцев»!

10. И вообще, Господи, не имеем мы прямодушия, искренности, простоты, молчаливости и поэтому ежечасно оскорбляем ближних и Тебя, Господи, нарушая девятую заповедь Закона Твоего.

Десятая заповедь: Не пожелай жены искренняго твоего, не пожелай дому ближняго твоего, ни села его, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ни всякаго скота его, ни всего, елика суть ближняго твоего

Не желай жены ближнего твоего, не желай дома ближнего, ни поля его, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ни скота его и вообще ничего, что есть у ближнего твоего.

1. Десятой заповедью Закона Божия нам запрещаются порочные чувства, мысли и желания, запрещается останавливаться на них, удерживать их в себе, развивать, услаждаться ими. Какие это мысли?

Это желания сладострастные, корыстолюбивые, самолюбивые, горделивые, своекорыстные и плотоугодные. Все мы обуреваемы потоком этих желаний!

Господи, прости нас, грешных!

2. Мы грешим, Господи, против этой заповеди Твоей недовольством своей участью и впадаем в грех зависти. Кайтесь, кто завидует богатству, счастью, здоровью, способностям, красоте, успехам ближних наших.

Господи, прости нас, грешных!

3. Не радовался ли кто несчастью другого? Проверьте себя, не злорадствовали ли вы, особенно когда недруг ваш попадал в беду?

Господи, прости нас, грешных!

4. Желали ли, особенно обидчикам вашим, болезни или смерти?

Господи, мы грешны и в этом, прости нас!

5. Не досадуете ли, видя других в счастье, когда, по-вашему, они должны бы были уже погибнуть совсем?

Господи, прости нас, грешных!

Корень всех греховных мыслей, желаний и действий с их горькими последствиями есть самолюбие, превратное стремление нашего духа от бесконечного к конечному – удаление от Бога в себя.

По превратному направлению трех главных сил души – ума, воли, сердца, ищущих себе удовлетворения в области чувственной жизни вместо обращения к Богу, самолюбие наше проявляется: а) в мечтательном многоведении; б) в самовозношении или гордости; в) в своекорыстии и плотоугодии. Отсюда происходят все греховные цели, желания, слова, дела…

Господи, прости нас! Мы все самолюбцы! Мы все ропотники, недовольные своей участью. Мы завидуем сознательно и бессознательно всему, что видим и узнаем; все нам надо: и еда, и одежда, и дом, и чужая обстановка – все, что служит для комфорта в жизни, что видим в чужих домах, магазинах… Если я увидел – уже желаю это и для себя. И даже какую-то обиду мы чувствуем, если у нас этого нет: готовы жаловаться и на жизнь свою, и на свое несчастье, как мы это называем. Расстраивались так, что доходили до болезни, – и все это из зависти. Стыдно и больно, Господи, теперь вспоминать это.

Мы услаждаемся внутренним мысленным прелюбодеянием, взирая нечистым взором, с завистью на жену или мужа ближнего своего.

Господи, прости нас, грешных!

В довершение всего все эти только что перечисленные греховные помыслы, желания, чувства мы даже и не считаем за грехи – ведь не сделали, а только подумали, помечтали, поусладились в душе – и потому не каемся в них и тем самым готовим душу свою к вечной погибели!

Господи, прости нас, грешных!

Мы слишком легкомысленны, мы грешим без страха, мы испытываем Твое долготерпение без конца, откладывая свое исправление на завтра.

Господи, прости нас, грешных!

Общее заключение исповеди

Господи! У исповеди и Святого Причастия некоторые из нас редко бывают – все некогда… А как бы надо чаще ходить. Сколько раз бывало, тяжко заболит душа, надо бы сразу бежать к врачу духовному, а нам некогда, откладываем, все по-старому остается – и забудется…

Ты, Господи, требуешь на исповеди все худшее выкинуть, возненавидеть свой грех, собрать все силы, чтобы не грешить впредь. Мы знали об этом, да не делали так…

Ты, Господи, зовешь каждого из нас горько оплакивать свои грехи, отстрадать за них, с болью сердца открывать их и с ненавистью думать о них, как врагах своих, а мы приходим холодные и уходим бесчувственные…

И страшно подумать: неужели мы каждый раз уходили непрощенные, не разрешенные от грехов своих!

Каждый из нас сейчас должен явить Тебе, Господи, твердую решимость отречься от греха, возненавидеть грех, преломить жизнь свою…

И эту решимость подтвердить клятвою: поцеловать Крест и Евангелие в том, что мы так обещали, так клянемся.

Господи, мы искренно хотим этого. И молим Тебя, помоги нам сдержать клятву свою! Особенно страшно тем из нас, кто часто порывался сказать грех священнику – да стыдно было, и уходили нераскаянные! Помоги нам сегодня освободиться от тайных нераскаянных грехов! Хватит из ложного стыда носить на душе тяжесть и усугублять их нераскаянием!

Помолимся же Господу!

Господи, мой Господи!

Я – бездонная пропасть греха: куда ни посмотрю в себя – все худо, что ни припомню – все не так сделано, неправильно сказано, скверно обдумано… И намерения и расположения души моей – одно оскорбление Тебе, моему Создателю, Благодетелю!

Пощади меня. Господи, Иисусе Христе, Боже наш! Я как ничтожный человек согрешил. Ты же яко Бог щедрый, помилуй мя!

В покаянии приими мя! Дай мне время принести плоды покаяния. Не хочу больше грешить, не хочу оскорблять Тебя, Господи! Допусти меня до причастия Святых Тайн, да снидет через них на меня Твоя сила благодатная! Истреби живущий во мне грех! Живи во мне, Безсмертный Господи, чтобы ни жизнь, ни смерть не разлучили меня с Тобою!

Имиже веси судьбами – как хочешь, как знаешь – только спаси меня, бедного грешника! И благословлю, и прославлю Пречестное имя Твое во веки. Аминь!

(Молитва приснопамятного протоиерея-молитвенника о. Бориса Николаевского.)

 

Опыт построения исповеди по Заповедям блаженства

Задумывались ли мы, почему это у нас нет жизни святой Божией? Отчего это мы все время только и делаем, что нарушаем волю Господню? Все время грешим, каемся и грешим, опять каемся и опять грешим?..

Бывают минутки: промелькнет хорошее, отрадное… Но это именно минутки – мелькнут и исчезнут, и опять тьма греха и опять «работа вражья», опять служба сатане…

В чем же дело? Неужели мы об этом не думали? Или эта тайна нашей жизни так и останется тайной? Этого не должно быть.

Что же делать? Слышим такой вопрос часто. А есть ли ответ – особой заботы нет…

Ответ есть. Подумаем об этом… Слышим мы, что надо вести жизнь благочестивую, нужны труды и подвиги, читаем в книгах об этом, узнаем на общей исповеди заповеди Господни, узнаем и то, как люди нарушают эти заповеди, слышим священника, который убеждает нас исполнять заповеди, искренно на исповеди обещаем, что от сего часа будем другими, – ничего не выходит из всего этого… Снова грешим, снова оскорбляем Господа. Искренно прилагаем усилия свои, чтобы стать лучше, чтобы идти в Царство Небесное, – а на деле ни с места… Да еще хуже бывает, когда и на этом-то месте не удержаться, нет силы, и катимся назад, в ту же пропасть, из которой, кажется, уже вылезли…

Какое горестное положение! Ведь годы-то не стоят, бегут; листки с календаря срываются, и назад их не приставить. Дни и годы уходят, а смерть и гроб все ближе и ближе…

Что же делать? Ведь такое дальше продолжаться не может.

Скрыта здесь какая-то тайна, которую нужно, непременно нужно нам знать. Не может быть, чтобы Господь, Который больше нас заботится о нашем спасении, «всем человекам хочет спастися» (1Тим. 2:4), не может быть, чтобы Господь скрыл от нас то, что так нужно нам, без чего, просто говоря, и жить нельзя. И эта тайна открыта Господом нашим Иисусом Христом давным-давно и заключается она в словах Его: «без Мене не можете творити ничесоже» (Ін. 15:5).

А мы все привыкли жить и думать, что главная опора во всех делах наших «я сам» – мое разумение, мои силы… И бьемся, и стараемся, силимся сделать что-то хорошее и… ничего не выходит! (из бесед священника Бориса Николаевского, 1951 г). Не выходит потому, что мы, ослепленные своей самостью, своей гордостью, совершенно забываем, что первой ступенькой по лестнице добродетели является смирение.

Первая заповедь блаженства: Блажени нищии духом, яко тех есть Царствие Небесное

С этого начинаются заповеди блаженства или заповеди истинного счастья нашего, не того, земного призрачного, мимолетного счастья, за которым мы, как за тенью, гоняемся бесплодно всю жизнь, а истинного, полного и вечного блаженства, начало которого раскрыл Сам Господь для всех христиан в Своей Нагорной проповеди.

«Блажени нищии духом» (Мф. 5:3) – то есть счастливы предельно бедные духом… Что это такое – быть бедным духом? Это значит «…иметь смиренное понятие о своих духовных качествах, уничижать себя, считать себя грешником». Это значит иметь в себе качества, противоположные гордости, тщеславию, самолюбию. Почему им, то есть нищим духом, принадлежит Царство Небесное? Да потому, что смиренный духом, «сознавая свою греховность и недостоинство, вполне предается водительству Божественной благодати, нисколько не надеясь на свои духовные силы, и благодать приводит его к Царству» (архимандрит Михаил. Толковое Евангелие. Евангелие от Матфея).

Почему же мы пренебрегаем идти по прямому пути к совершенной радости?

Прежде чем начать каяться в преступлениях против этой заповеди Господней, хочется еще объяснить вам, что «по свойству природных способностей у человека есть побуждение или стремление раскрывать, усовершенствовать свои силы, сравняться с другими, приобрести себе доброе мнение других, честь, славу, благоволение. Это стремление бывает полезно, когда побуждает человека усовершенствовать себя в умственном и нравственном отношении. Также и доброе имя бывает полезно для усовершенствования и счастья нашего и других, когда основывается на истинном совершенстве, приобретается честным способом, правильно употребляется. Но наша природа, испорченная первородным грехом, наше самолюбие злоупотребляют этим стремлением, и от беспорядочной любви и уважения к своему превосходству происходит гордость, которая проявляется в разных видах и действиях» (епископ Петр. Указание пути ко спасению).

Вот мы слушаем сейчас внимательно эти слова подвижников благочестия и думаем, что мы-то сознаем себя грешниками, что нам-то, казалось бы, и нечем гордиться, но это самообман. На самом деле мы также грешим гордостью ума, не почитая Бога Верховным Владыкой и источником всех благ. В своей дерзости и безумии доходили даже до мысли отрицания Бога, отрицания Евангелия, отрицания Таинств Церкви.

Грешили, не воздавая Богу надлежащей чести, не относя к Нему всякого блага, какое получаем. Не благодарили Господа за Его милости к нам. Грешили, не думая, что всецело от Него зависим, не полагались на Него одного, не в первую очередь просили у Него благодать и помощь, а полагались на свои силы, искали помощи у людей, да еще, может быть, находясь в величайшем безумии, обращались за помощью к колдунам, чародеям и ворожеям.

Есть еще один страшный грех – оскорбление величия Божия – это прямое обращение к сатане за помощью. Если есть среди нас такие люди, то в этом грехе надо лично покаяться, подходя за разрешительной молитвой.

Грешили, приписывая своим заслугам те блага, какие получаем от Господа. И Господь отвращается нашей надменности, ибо мерзость Богу всяк надменный (Притч. 16:5). Это нарушения правды и любви к Богу, порождаемые гордостью.

Нищий духом, по словам преподобного Макария Египетского, постоянно пребывает в великом смиренномудрии и сердечном сокрушении о своем ничтожестве, всегда перед взором души своей имеет ее греховные язвы.

Мы тоже называем себя, а может, и действительно почитаем себя грешниками. Однако это чувство далеко еще от смиренномудрия, ибо, по слову преподобного Иоанна Лествичника, «сердце испытывается, когда другие бесчестят». Кто из нас, положа руку на сердце, может сказать, что он с радостью терпит укоризны, досады, поношения? Из-за чего мы теряем присутствие духа, впадаем в отчаяние и даже доходим до такого расстройства, что теряем здоровье? Потому что наша гордыня, по словам святителя Феофана, от прикосновения пальцем кричит: «Кожу дерут!» Оттого мы такие обидчивые. А если рассмотреть внимательно, то обидчивость наша происходит в основном от самолюбия, вот, оказывается, в чем зло. Мы, Господи, честолюбивы, мы любим только похвалы, а в лучшем случае молчаливое признание наших мнимых достоинств и ни малейшего замечания ни от кого, даже своего духовного отца, начальника по работе, родителей дома не можем смиренно принять, уж не говоря о том, чтобы поблагодарить Господа, открывающего нам глаза на наши недостатки через людей.

Ожидая похвал и одобрений и не получая их, мы раздражаемся, досадуем, теряем покой, увлеченные самовозношением, мы преисполнены зависти к совершенствам других людей! Мы прямо-таки не можем переносить достоинства и совершенства, заслуживающие возвышения, какие мы видим у других, и всячески пытаемся унизить, очернить, любым способом затушевать или перетолковать в худую сторону достоинства и заслуги других! А вот недостатки их, напротив, с любопытством и удовлетворением разузнаем, как бы через микроскоп рассматриваем и с величайшей нетерпимостью относимся к ним. Отсюда происходит тяжелейший грех, страшная проказа нашего духа – грех осуждения.

Господи, мы все погрязли, утонули в мутном тинном болоте осуждения, кого только и за что только мы не осуждаем, присваивая себе власть Твою и забывая Твое повеление: «Не судите, да не судимы будете» (Мф. 7:1).

Вот мы все домогаемся возвышения, домогаемся признания себя. Когда-то Господь, усмотрев среди Своих учеников это желание, сказал: «кто хочет между вами быть большим, да будет вам слугою» (Мф. 20:26). Задумывались ли мы над этими словами Господа? Есть ли у нас желание поставить себя по отношению к ближним на положение слуги? Нет. Господи, прости наше себялюбие! Мы ждем услуг от своих ближних, мы смертельно боимся дойти до положения слуги, а в оправдание своей гордыни мы приводим возраст, положение в обществе, усталость, болезни и т. д. А вы только на минуту вообразите, как бы преобразилась ваша жизнь, если бы каждый из нас, вот с этого момента, положил бы за правило предупреждать желания своих ближних, стремиться по мере сил своих, дарований и возможности служить ближним, забывая себя, – по слову Господа, быть всем слугою.

Рассмотрите свою жизнь, свои обстоятельства и попробуйте начать жить, смиряя себя до положения рабов, по слову Господа: «и кто хочет между вами быть первым, да будет вам рабом» (Мф. 20:27). И если вы будете поступать так по велению души, от чистого сердца, то несомненно почувствуете радость, блаженство смирения. А доселе мы, Господи, гордынею и злыми порождениями ее отравляли свою жизнь, удаляя себя от Тебя, закрывали доступ благодати Божией к нашим душам, а потому не имеем радости, счастья, блаженства. По причине гордости вместо здоровья душевного мы тяжко страдаем самонадеянностью – не просим даже благословения Твоего в молитве на начало дня и всякого дела, на сон грядущий. Отваживаемся на дела, превышающие наши силы, а потом стонем и изнываем под непомерной тяжестью их.

От гордости страдаем любопытством, страстью к новизне, лицемерием, упрямством, спорливостью, непокорством, завистью, ревностью, злословием, неблагодарностью.

Даже в наши молитвенные и прочие духовные подвиги вкладываем гордость. А «если в человеке в основе какого-либо подвига или делаемого добра не лежит смирение, то добро – не добро, вредно нам и чуждо Богу» (епископ Варлаам Ряшенцев). Вот, например, сейчас пост. Может, кто из вас побольше походил в храм, дома побольше помолился, может, что и доброго сделал для ближнего. Но если хоть только мысль возникла посчитать свои мнимые заслуги, то все погибло. Ибо видение и самооценка духовных подвигов есть гниль на духовном цвете (души христианской), сердечная ложь, слепота, гордыня. Эта самооценка умаляет нашу всецелую надежду на единое милосердие Божие, дескать, «я потрудился, а потому и помилуй». Самое же верное и приятное Богу от нас следующее: «Господи, ничего не имею, не смею и очей поднять, помилуй по велицей Твоей милости». И милость будет тем больше, чем больше будет сокрушения и упования на Бога, не на дела или что-либо свое (епископ Герман).

Есть еще один тонкий вид гордости, очень опасный для нашей души, – это тщеславие. Тщеславие силится извратить всякое наше дело так, чтобы оно было не во славу Божию, а для своей славы и человекоугодия. Тщеславие влечет и жаждет похвалы человеческой и славы его.

Господь повелел тщательно укрывать все добрые дела от взоров человеческих, повелел все добрые дела, самую любовь к ближнему приносить всецело в жертву единому Богу. Поэтому, если кто из нас делает какой-либо труд или доброе дело напоказ, самую добродетель делает средством к удовлетворению своей страсти – тщеславия, тот возбуждает на себя гнев Божий, как святотатец. Потому что дело, которое должно делать из любви к Богу и для славы Его, делаемое для своей славы, оскорбляет Бога, ибо угождаем людям, которых предпочитаем Богу; славу мирскую предпочитаем славе Божией!

Тщеславие и гордость порождают стремление к роскоши и пышности, желание чем-то особенным выделиться из среды окружающих. Казалось бы, все есть для простого обихода, так нет – нам мало, нам надо перед знакомыми и соседями, перед родственниками выставлять напоказ полированную мебель, ковры и прочие ненужные предметы роскоши; гоняемся за модными предметами туалета – это касается более молодых.

Даже в пороках стараемся послужить тщеславию! Вот как далеки мы от нищеты духовной, далеки от смиренных сердцем…

Это только при беглом рассмотрении мы открыли в себе столько греха, перейдем теперь ко второй заповеди блаженства.

Вторая заповедь блаженства: Блажени плачущии, яко тии утешатся

Очень трудно нам, мирским и плотским людям, понять эту заповедь! Она, по слову Иоанна Златоуста, кажется, противоречит мнению целой вселенной, ибо все почитают блаженными радующихся, а сетующих, бедных и плачущих – несчастными. Господь же вместо первых блаженными называет последних, говоря: «Блажени плачущии» (Мф. 5:4), хотя все почитают их несчастными.

Но плакать можно о разных предметах! И блаженными здесь называются не те, которые плачут о житейских предметах, ибо плачет и бессильная злоба, плачет и униженная гордость, плачет и оскорбленное самолюбие… Да мало ли бывает суетных слез? Но это все слезы грешные, слезы бесполезные, слезы крайне вредные для плачущих, ибо они причиняют смерть душе и телу, по слову Апостола: «сего мира печаль смерть соделовает» (2Кор. 7:10). Эта печаль мира сего часто доводит до смертного греха уныния и отчаяния.

Блаженство и утешение дается плачущим о том, что мы несовершенно и недостойно служим Господу, или даже заслуживаем гнев Его нашими грехами.

Давайте проверим свою совесть, свое сердце!

1. Плачем ли мы о том, что осквернили и непрестанно оскверняем в себе образ Божий грехами своими? Что мы ежедневно бросаем в грязь этот образ страстями житейскими, пристрастием к миру, неверием, гордостью, ненавистью, завистью, невоздержанием, пьянством и прочими страстями и через это крайне прогневляем своего Творца и раздражаем Его долготерпение!
2. Плачем ли мы о том, что только носим имя христианина, данное нам при крещении, не исполняем закон и живем как неверующие во Христа – прилепились к земле, не думаем о Небе, о тамошней жизни, не имеющей конца, о смерти, о неготовности нашей к страшному и праведному испытанию на всемирном Суде?

Мы беспечны в деле нашего спасения, какие там слезы – мы даже забываем совершенно обо всем этом!

3. Плачем ли мы о том, что сердце наше неустанно порывается делать все противное Господу? Сколько молимся, каемся, читаем, поем, сколько причащаемся Святых Животворящих Таин, которые могут и каменное сердце претворить и сделать мягким, как воск, а не изменяемся по нерадению. И мы плачем, что не приносим Богу плода веры и любви, плода кротости и незлобия, плода воздержания, чистоты и целомудрия, плода милостыни и т. п.
4. Плачем ли мы, когда:

– ощущаем прилив к сердцу нечистых помыслов;

– увлекаемся гордостью, злобой, завистью, жадностью, скупостью;

– ко врагу своему чувствуем не любовь, а вражду;

– увлекаемся страстью пьянства, сребролюбия и любостяжания;

– смущаемся и увлекаемся противлением и непослушанием к родителям, начальникам или к старшим.

Нет у нас, Господи, этого постоянного плача о грехах своих; вот только на исповеди, когда нам перечисляет священник грехи, мы немного узнаем о своей греховности, а так нам все некогда даже подготовиться к исповеди и Святому Причастию. Некогда подумать перед исповедью, чем же я прогневал Господа в личной своей жизни. Надеемся, что за нас перечислит грехи священник, а мы скажем «грешен», а личного покаяния так и не умеем принести.

Какой же там постоянный плач о грехах?! Мы ленимся прочесть положенное молитвенное правило перед причащением, чтобы, хоть ударяя в окаменевшее сердце словами покаянных молитв, составленных теми, кто умел плакать перед Господом о своих грехах, как-то разбудить уснувшую совесть и настроить сердце на покаяние (не говоря о положенном говении перед Таинством Исповеди и Святого Причастия). Все это нам кажется чрезмерно трудным и неудобоисполняемым.

А вот как сокрушался о своих грехах святой пророк Давид: «Утрудихся воздыханием моим, измыю на всяку нощь ложе мое, слезами моими постелю мою омочу» (Пс. 6:7).

5. Есть еще спасительные слезы, о которых мы и понятия не имеем. «И тогда, – говорит преподобный Макарий Великий, – подвижники плачут и сетуют о роде человеческом, проливают слезы, воспламененные любовью к человечеству». А мы о своих грехах плакать не умеем да не хотим, потому что наше бесчувствие и холодность к делу спасения толкает нас искать не истинных, совершенных радостей, а пустых развлечений, смехотворства, паясничества: развлекаемся игрой в карты, бесконечным увлечением телевизором или кино и театром, чтением пустых, а то и развращающих нас книг, рассказыванием анекдотов, предаемся пляскам, песням и прочим бурным проявлениям напускного, суетного, опустошающего душу и убивающего зачастую тело «веселья».

Вот как далеки мы от этой второй ступеньки нравственного совершенства! Мы совсем забываем, что находимся «под гневом Божиим: проходим поприще отчаянной борьбы на жизнь или смерть, когда отовсюду беды, когда всегубительный и обольстительный грех с такою наглостью и свирепством повсюду губит души человеческие, Кровию Сына Божия искупленные; когда это исчадие ада ежечасно угрожает низринуть нас в готовую разверзться геену огненную!» (праведный Иоанн Кронштадтский).

Время ли нам, христианам, сейчас смеяться и веселиться? «Время смеха и веселья настанет после слез и рыданий о грехах в этой жизни и после победы над грехом» (праведный Иоанн Кронштадтский).

Третья заповедь блаженства: Блажени кротцыи, яко тии наследят землю

Почему кроткие ублажаются тотчас после плачущих? Потому, что кротость есть плод и следствие сокрушения и плача о грехах наших.

Более всего мы ищем в мире спокойствия душевного, но не имеем его, потому что это спокойствие есть плод кротости и незлобия. «Научитеся от Мене, яко кроток есмь и смирен сердцем: и обрящете покой душам вашим» (Мф. 11:29).

Вот видите, Господь не предлагает нам научиться от Него молитвенности, трудолюбию, терпению и другим качествам и добродетелям, а прежде всего кротости и смирению сердца. О смирении мы уже сказали несколько слов. Посмотрим теперь, что такое кротость и какое полчище отрицательных качеств противостоит в наших душах этой добродетели. Кротость есть такое расположение духа, соединенное с осторожностью, чтобы никого не раздражать и ничем не раздражаться (святитель Филарет Московский. Катехизис).

И еще одно определение кротости: кротость есть неизменное устроение ума, при котором человек и в чести и в бесчестии пребывает одинаковым и искренно молится за обидчика (преподобный Иоанн Лествичник).

Апостол Петр нетленную красоту кроткого и молчаливого духа относит к наиболее сокровенным дарам человеческого сердца, драгоценным пред Богом (1Пет. 3:4).

Заглянем в самих себя: что мы можем сказать Тебе, Господи, относительно выполнения этой заповеди. В наших душах, увы, вместо кротости, Господи, живет почти постоянная раздражительность. Нас вся и все раздражает, наше сердце буквально заряжено раздражительностью. Проснулись утром, вместо того, чтобы сказать: «Слава Тебе, Господи, благодарю Тебя, что Ты не погубил меня с беззакониями моими, а даровал еще продолжение жизни», мы с раздражением и досадой отрываем голову от подушки и сетуем, что недоспали. С раздражением относимся к замечаниям домашних, даже любимых и любящих родителей, или сами непомерно раздражаемся тем или иным поведением ближних своих домочадцев, на детей покрикиваем, излишне изводим мелочными придирками всех окружающих: то нас раздражает чужая медлительность или, наоборот, выводит из себя их порывистость и быстрота. Вышли из дома – тоже все раздражает: и погода, и транспорт. И на улице, и в магазине, и даже в храме, куда приходим молиться, и даже стоя на исповеди, и даже подходя к Святой Чаше, мы все раздражаемся: тут жмут, там толкают. Пришли на работу – раздражаемся на любое малейшее замечание начальника или товарища по работе, если они говорят то, что нам не нравится. И вот так весь день, пока не уснем! Вечная напряженность! Вечная раздражительность! Вечная досада на других!

Раздраженность наша, как какой-то запас воспламеняющегося газа. Потому достаточно только маленького толчка, как малой спички, чтобы раздражительность вылилась в гнев.

А что только не рождает гнев? Гнев – это ведь буквально временное сумасшествие! На нас и смотреть страшно! Не только христианский образ мы теряем в гневе и ярости, а просто человеческого-то ничего в нас не остается. Недаром про человека, объятого гневом, говорят: «Он озверел». А какие потоки преступных слов изрыгают наши уста и язык? Мы и оскорбляем всячески, и ругаемся непристойными словами. Может, кто по распущенности своей сквернословит или поминает имя сатаны? Изощряемся в произношении колких и обидных фраз и слов. Да этого мало, потом еще долго питаем свою злобность досадой, что мало сказал, да не такое обидное, вот еще и то и это надо было бы сказать.

Может, кто из вас совсем распускал свой бешеный нрав и доходил до того, что топал ногами, стучал кулаками, неистово кричал, хлопал дверьми, разбивал в ярости какие-нибудь предметы, а то и ранил или зверски избивал людей и животных. Кайтесь со слезами Господу.

Беда еще в том, что мы почти всегда считаем свой гнев справедливым, нам кажется, что мы ратуем за правду, совсем забывая слова Святого Писания, что «гнев бо мужа, правды Божия не соделовает» (Як. 1:20). Вот как помрачился в грехе наш рассудок, что мы величайшее зло принимаем за добро. Некоторые в оправдание свое говорят: «Я хоть вспыльчив, но у меня это скоро проходит». А вот послушайте, что об этом говорит великий и искуснейший учитель благочестия и подвижничества святой Иоанн Лествичник: «…иногда во время гнева лукавые бесы скоро отходят от нас с той целью, чтобы мы о великих страстях вознерадели и… сделали болезнь свою неисцельною» (Лествица. Слово 8, п. 9). То есть если не научиться пресекать вспыльчивость, то она станет страстью гневливости и будет очень трудно искоренима, как всякий злой навык. Господи! Во гневе и вспыльчивости мы словами своими убиваем доброе имя ближних своих. В ярости выводя наружу тайны друзей своих, обличали и обесчещивали их. Выступали как и предатели, разглашая то, что было доверено нам по дружескому расположению.

Поступая так, мы ведь и не подумали даже покаяться. Кроткий же человек не прекословит, не возопит, и никто не услышит голоса его (Мф. 12:19).

Но и тут может быть сокрыто немало греха. Не всякий молчащий уже кроток. Можно молчать, а в душе злиться, ненавидеть, презирать.

Кто в этих словах узнает свое внутреннее «Я» – себя узнает, – кайтесь Господу, ибо если от людей по природному устроению вашего скрытного, молчаливого характера вам удастся скрыть раздражение и гнев, гнездящиеся в вашем сердце, то Господь смотрит прямо в сердце и по нему судит нас.

Если гнев, выливающийся наружу, сам по себе уже обличает грешника, то еще тяжелее скрытному человеку сознаться в том, что он не имеет кротости. Святой Иоанн Лествичник таковых считает «окаяннейшими неистовых». И ведь как нелепа и противоестественна злоба и ярость! Посмотрите на лицо кроткого – как оно прекрасно, ясно, спокойно, невозмутимо, привлекательно! Какое духовное благоухание разливается в кротких человеческих душах… А взгляните на человека гневливого, злого – его лицо беспокойно, мрачно, безобразно… Кроме того, при кротком настроении души легко исполнять всякое дело, а при досаде и злобе очень трудно, и молитва при злобе на ближнего обращается в грех и осуждение.

Все это, Господи, мы и на себе испытываем, глядя на других, видим пользу и красоту одного и безобразие и вред другого. Но не умеем господствовать над своим сердцем и удобно впадаем в грех.

Чаще всего раздражительность происходит от нетерпеливости. Она – источник многочисленных грехов наших!

1. В отношении к Богу, который посылает или попускает нам те или иные испытания, мы грешим:

– безнадежностью;

– ропотом;

– даже хулой на Бога, посылающего, по нашему мнению, «несправедливые» и «непосильные» кресты.

Может, кто из вас сам говорил или присоединялся к словам других, или соглашался с ними в душе, что если бы Бог был благ, то не было бы войн, не страдали бы дети, не было бы болезней, не было бы внезапных смертей в расцвете молодости и сил и т. п. Может, кто из вас в этих мыслях доходил до отрицания даже бытия Божия, Промысла Божия?! Кайтесь Господу!

Как безрассудно своим ограниченным умом судить о Твоем Домостроительстве и делать безумные выводы из того, что недоступно нашему пониманию!

2. По отношению к людям нетерпеливость толкает нас считать их виновниками зла. Отсюда: бесчисленные и безрассудные подозрения; несправедливые обвинения, а это в свою очередь рождает ссоры и вражду, жалобы и взаимные оскорбления. И бесчувственно тонем в этой бездне греховной, будто и умирать не собираемся или не верим в жизнь за гробом, в Страшный Суд, в существование ада и рая.
3. В отношении самих себя нетерпеливость производит:

– возмущение духа;

– помрачение ума – отсюда мы теряем здравое суждение и не находим средств против зла;

– сильную продолжительную скорбь в сердце, приводящую к унынию – еще одному греху, который расслабляет душевные и телесные силы до полного прекращения всякой полезной деятельности (мы говорим: «Все из рук валится»).

Впадаем в малодушие, а некоторые доходят даже до отчаяния, этого смертного греха, то есть душевной смерти.

Это все вместо того, чтобы поупражняться в терпении, довериться Тебе, Твоему мудрому отеческому водительству, предоставить Тебе, Господи, «имиже веси судьбами» спасти нас. У нас этой добродетели противостоит злое неразумное упрямство, желание в любом случае настоять на своем, и как часто из-за ничтожных пустяков теряется всякий мир. «Ни за что не уступлю, ничего и ни в чем!» – вот лозунг нашего упрямства и жестокосердия, с которым мы живем: не уступлю ни клочка земли на общем огороде, ни крохотного пространства на общей кухне, ни даже какого-то «своего» места в храме, зло буду выталкивать человека, осмелившегося встать на «мое» место, или негодовать на него, если не удастся выжить, вместо молитвы. Не уступлю места на клиросе, не уступлю другому, если что читаю во время богослужения, не уступлю в споре, хоть и явно понимаю свою неправоту.

Даже до суда доходим мы в своей неуступчивости, в нашем чрезмерном пристрастии ко всему земному, нашем сутяжничестве, забывая и даже не зная заповеди Спасителя, потому что не читаем Евангелия. «И кто захочет судиться с тобой и взять у тебя рубашку, отдай ему и верхнюю одежду» (Мф. 5:40).

Господи! Как далеки мы от этой заповеди! Прости наше безрассудное злое упрямство!

А задумывались ли вы, почему это мы стали такие обидчивые? Это все происходит от отсутствия кротости и смирения в наших сердцах! Обидчивость происходит от «самоцена», потому что каждый из нас мнит, что он «нечто» и «нечто немаловажное», и потому, когда кто дерзнет не воздавать нам должного, кипятимся и обижаемся до слез и ссор и замышляем отмщение (святитель Феофан Затворник). Вот этот «самоцен», это «нечто» и надо разорить и выбросить в окно, как говорит епископ Феофан, тогда и образуется в духе какая-то опора внутреннего мира. А мы-то думали, что обижаемся потому, что мы такие уж необыкновенно чувствительные, нежные натуры, а кругом бесчувственные, зложелательные грубияны.

Есть еще одно свойство кротости, которое уже совсем превосходит наше разумение – это исходящее из сердца искреннее доброжелательство врагам своим по заповеди Спасителя: «Любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас… и молитесь за обижающих вас» (Мф. 5:44). Есть ли эти чувства в сердцах ваших? Нет, Господи, это совсем кажется нам неудобоисполнимым. Мы еще как-то терпимо можем относиться к тем, кто нас любит, кто благодетельствует нам. Но это общечеловеческое свойство, «ибо и грешники любящих их любят» (Лк. 6:32).

А христианская добродетель заключается в том, чтобы не только не ненавидеть врага, а даже любить его, благодетельствовать ему, молиться о нем Богу, то есть видеть в нем ближнего своего, такого же, как каждый из нас, призванного ко спасению, но духовно недугующего, а потому нуждающегося в нашей помощи и даже служении ему.

Мы в ненависти и раздражении желаем всяческих несчастий ближним, злорадствуем тайно и явно, если наши обидчики и враги терпят какие-то бедствия, и еще осмеливаемся думать и говорить, что они еще и больших несчастий заслуживают, а может, кто в душе даже и смерти желал своим недругам, или, что уж совсем страшно, радовался смерти своих недругов и горю их родных.

Вот как мы должны поступать с теми, кого мы считаем своими мучителями и врагами. Послушайте, что говорит Иоанн Златоуст: «Восстанет ли кто против нас, мы будем смиренны; станет ли кто поступать нагло, мы будем услужливы; будет ли кто язвить нас насмешками и ругательствами, не будем отвечать тем же, чтобы мщением за себя не погубить себя».

По оценке людей, кроткие – это наиболее беззащитные, гонимые. Однако Господь обещает стяжавшим кротость то, что «они наследуют землю» (Мф. 5:5)! И это уже проверено веками! В первые века христианства, казалось, они должны были быть истреблены яростью язычников, однако наследовали землю, которой раньше владели гонители. И в селениях праведных кроткие получают благость от Господа «на земле живых» (Пс. 114:8).

Сподоби и нас, Господи, прежде конца покаяться, принести Тебе как достойный плод покаяния кроткое и смиренное сердце и получить духовное наследие в селениях праведных.

Какова же следующая ступенька к совершенной радости у христианина?

Четвертая заповедь блаженства: Блажени алчущии и жаждущии правды, яко тии насытятся

Что такое алчба и жажда правды? Бог создал человека праведным, безгрешным, святым. Духовною пищею была для человека правда или приснотекущий Источник правды – Господь Бог. В соединении с Богом человек не знал, что значит алкать и жаждать правды, потому что с избытком насыщался ею. Алчбу и жажду человек узнал тогда, когда через грех лишился праведности и отпал от Источника правды – Бога, в котором мог обретать вечное насыщение. Душа, лишившись через грех сродной для себя стихии – правды, начала чувствовать лишение, голод и жажду, скорбь и тесноту от недостатка сродной для себя пищи.

Кто из нас праведен и не томится голодом духовным?! Однако, томясь этим голодом, мы не спешим насытиться, чувство этого голода души притупилось у нас, как притупляется чувство телесного голода у больных. Мы тяжко больны грехом, ослеплены мудрованием и своей постоянно греховною, сластолюбивою, разгульною и любокорыстною жизнью; постоянно насилуя, наконец, совсем заглушили совесть. Это бесчувственное состояние души есть греховная смерть человека, которая из временной может перейти в вечную.

Мы мертвы для правды и, к несчастью, живы для мрака! Мы холодны к делу спасения нашей души, укреплению спасительной веры, в то время как заповедь Спасителя призывает алкать и жаждать правды, то есть иметь сильное желание быть праведным пред Богом верою в Господа Иисуса Христа как Искупителя мира. Есть ли у нас желание праведной жизни? Стараемся ли мы всею силою души направлять свою волю к добру?

Мы тяжко, смертельно больны духом, но не ищем средств к выздоровлению. Не принимаем даже того, что предлагает нам чадолюбивая Мать-Церковь, желая напоить нас целительной благодатью Божией!

Как мы заботимся о своем телесном здоровье! Если увидим книгу о каких-нибудь целебных травах или услышим какой рецепт, то спешим прочесть, записать, запомнить, да и другим посоветовать. А вот поискать в книгах духовного содержания рецепт от душевного недуга, каким неисцелимо страдаем, и в голову не приходит!

О чем только мы не спрашиваем священников и старцев! А вот сколько из вас хоть раз в жизни подумали обратиться за советом, как избавиться от мучающей дурной привычки, греховного навыка! Вы скажете, что нет сейчас духовных книг, нет опытных старцев, но почти у каждого из нас есть дома самая главная Книга – Евангелие (а если у кого нет этой Книги, то это тоже признак крайней нерадивости; сейчас и неверующие люди стараются приобрести Евангелие и Библию). Эта Книга содержит исчерпывающие ответы на все запросы духа, на все века жизни! Много ли мы читаем эту Книгу Правды? Да мы ее месяцами, годами не открываем! Церковь почти за каждым богослужением предлагает нашему вниманию спасительное чтение. Слушаем ли мы его благоговейно и внимательно? Нет!

Мы скорее считаем этот момент богослужения какой-то передышкой в молитве и заполняем время или разговорами, или проходим взад и вперед, мешая тем, кто слушает чтение, или тянемся поправить лампады и свечи. И если стоим внешне благоговейно, то мыслью блуждаем невесть где!

Кто заботится о красоте своего тела, кто добивается в модном сейчас увлечении спортом каких-то результатов, посмотрите на них, чего только не предпринимают они, не жалея ни сил, ни времени! Часами упражняются они, ограничивая себя в еде, даже придумали новый способ лечения и обновления организма длительным голоданием! И все это предпринимается для физического здоровья, то есть для ничтожно короткого периода земной жизни!

А мы, христиане, искупленные от вечной смерти страданиями Господа нашего Иисуса Христа, не радеем о здоровье своей души, которая будет жить вечно, но в раю с Богом, или в аду с сатаной!

Путь к Богу – молитва. Если душа выздоравливает от греха, она тянется к молитве, стремится к единению в ней с Богом. А мы совсем мало молимся! Редко ходим в храм, домашнее правило вообще стало нам в необыкновенную тяжесть. На все хватает времени, только не на молитву!

Церковь предлагает нам спасительные посты для оздоровления нашего духа, для утончения духовного восприятия. Но мы тяготимся постами, отвергаем их по своему сластолюбию и невоздержанию. Какие только причины не выставляем мы, чтобы оправдать нарушения постов! А вот преподобный Серафим Саровский говорил, что «на хлеб и воду еще никто не жаловался». И никто от них не умирал. Мы же придумываем себе всякие увертки и извинения относительно воздержания в пище.

А кто из нас помнит еще о посте духовном, заключающемся в обуздании страстей, в усиленном самопожертвовании и делании добрых дел. Нет у нас ничего этого.

Господи, прости нас, грешных! И подай, Господи, алчбу и жажду правды здесь, чтобы посредством искреннего покаяния отринуть всякую неправду и предотвратить страшный и праведный суд Твой! Ибо «блажени алчущии и жаждущии правды» (Мф. 5:6).

Пятая заповедь блаженства: Блажени милостивии, яко тии помиловани будут

Бегло, в общих чертах, проверив свою совесть по четырем предыдущим заповедям блаженства, вот мы уже, кажется, поняли, как грешны перед Богом! Как нуждаемся мы в помиловании! Потому что невозможно даже просто перечислить наши грехи, которыми мы продолжаем мучить и распинать Господа!

Так вот, пятая заповедь блаженства и объясняет нам, чем мы можем склонить Бога к помилованию нас, грешных. Проверим нашу совесть – живем ли мы так, чтобы, оказывая милость ближним, дерзновенно, с надеждой на помилование, просить милости у Господа?

Господь сказал: «во всем как хотите, чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними» (Мф. 7:12). Кто из нас не нуждается в добром слове, в участии при тяжелых обстоятельствах жизни? Как мы рады видеть около себя добродетельного, отзывчивого человека! Всякий из нас рад, когда у него хорошие, доброжелательные соседи по квартире, по дому, добросовестные сослуживцы по работе. Отзывчивый, сердобольный человек носит в себе начальные черты милосердия. Для всех он – желанный, близкий и нужный человек. А кто из нас не хочет, чтобы в дни скорбей, болезней, испытаний был милостив к нам Господь, призрел бы на наши скорби и воздыхания Своим любвеобильным отеческим взором?

К этому ведет путь милосердия.

Слово Божие говорит: «Блажен разумеваяй на нища и убога, в день лют избавит его Господь. Господь да сохранит его, и живит его… Господь да поможет ему на одре болезни его» (Пс. 40:2-4).

Давайте проверим свою совесть, стоим ли мы на пути милосердия?! Есть дела милости телесной, а есть дела милости духовной.

Главные дела милости телесной:

– алчущего напитать;

– жаждущего напоить;

– одеть нагого или имеющего недостаток в приличной одежде.

Остановимся пока на этих трех видах добродетели. Всегда ли мы с любовью и готовностью выполняем эти дела милосердия? Нет! Мы корыстолюбивы и скупы, нам все не хватает денег, нам все мало нашего имущества, и уж когда и оторвали от себя какую малую толику на дела милосердия, то необычайно довольны собой, почитаем себя выполняющими эту заповедь.

Еще в минуту воодушевления, в минуту увлечения мы готовы бываем иногда на всякую жертву, а вот постоянно, неуклонно творить дела милосердия в обыденной жизни, среди постоянных мелких ежедневных раздражений, видя себя непонятым, несправедливо осужденным, отвергнутым всеми, встречая одно молчаливое нерасположение, не получая ответа, в полном одиночестве, – это мы считаем невозможным подвигом для себя! Потому что мы все покоим себя, боимся чем-то утеснить себя, в чем-то себя ограничить, смертельно боимся пожертвовать своими удобствами для удобства ближних. Отсюда неисцелимо страдаем грехами бессердечия и немилосердия.

Мы не ищем тех несчастных, которые нуждаются в помощи. Даже если кто и укажет нам на бедность другого кого, то мы начинаем подсчитывать его доходы, обсуждать его жизнь, всячески ища оправдание своей жадности.

Иногда придет в сердце благая мысль – раздать то лишнее, что накопилось в шкафу или сундуке, а начнем смотреть, и приходит лукавая мысль, что вот это платье мне на такой-то случай пригодится, эта одежда на другой случай еще подойдет, а вот эти вещи еще продать можно и… к концу пересмотра ничтожная кучка ненужного вам хлама отложится на дела благотворения по страшно звучащей пословице: «На Тебе, Боже, что нам негоже!» А может, кто насобирал себе на «черный день» деньги и вещи и припрятал от людских взоров, даже от своих близких, и часто ради этой страсти себе и ближним отказывал при нужде, лишь бы сохранить свои сбережения, радовался, когда эти сбережения все увеличивались, и горевал, когда приходилось с ними расставаться, – тем самым совершали грех упования на имущество свое, а не на Христа. Святой Симеон Новый Богослов говорит очень строго: «…кто имеет запрятанные деньги, тому невозможно веровать и надеяться на Бога» (Слово 21, п. 2).

Так вот, кто из вас страдает этой страстью, скорее развяжите свою душу, раздайте нуждающимся запрятанные деньги, пожертвуйте на бедный храм, отдайте на помин души своей и родных своих.

Есть еще один вид греха – это когда родные и близкие скрывают от умирающих истинное положение, успокаивают их ложной надеждой – это вместо того, чтобы настроить умирающего принять Таинства Соборования, Исповеди и Причащения Святых Христовых Таин.

Кайтесь Господу, если по вашей вине кто-либо из близких или знакомых ушли в вечность, не напутствованные этими спасительными Таинствами или по невниманию крайнему к их положению на смертном одре, или по ложной боязни испугать смертью. Так могут поступать только люди, не верующие в жизнь за гробом. Очень страшно, если на вашей совести лежит такой грех крайнего немилосердия к ближнему.

Нам так трудно расставаться со своим добром, до того трудно отцепиться от вещей и денег, что если случается потерять все это по каким-нибудь причинам, то мы не рады бываем и жизни. Господи, расположи наши сердца к раздаянию хотя бы того, без чего мы легко можем обойтись, избавь нас от страсти любоимения и отучи нас возлагать свою надежду на богатство, такое непрочное и мимотекущее!

Далее к делам милости относятся:

– посетить находящегося в темнице;

– посетить больного, послужить ему и помочь его выздоровлению или христианскому приготовлению к смерти;

– странника принять в дом и упокоить. Уделяем ли мы хоть немного нашего времени на эти дела милосердия? У всех нас есть среди знакомых кто-то больной, слабый, немощный – помогаем ли мы им? Нет!

У нас все нет времени и сил на это! Так и говорим при встрече с их родственниками: «Уж простите, некогда зайти, минуточки нет свободной!» А вот на пересуды, на сплетни, на развлечения, на чтение пустых книг и прочее пустое и вредное время провождение у нас с избытком хватает, тут мы не дорожим временем! А то и опять жадность одолевает – ведь больному надо что-то принести, да еще что-то получше, а нам жалко денег на покупку, вот мы и успокаиваем себя, что нам вообще зайти к больному некогда.

Всегда ли с радостью, с открытым сердцем и душой вы принимаете и упокаиваете странников у себя дома? Не занимались ли вы вымогательством даров или денег от них? Забывая, что это не богачи какие-то приезжают, а люди с такими же доходами, что и у вас, только еще на дорогу немалые средства тратящие. Неужели и это доброе дело омрачается у нас корыстолюбием? А какое это счастье – оказать приют человеку, приехавшему помолиться Богу, а если еще позволяют доходы и силы, то и послужить им, упокоить, накормить и напоить, чем Бог пошлет!

А вот пример святого Филарета Милостивого. Он жил в Малой Азии в VIII веке, был богат. Любил нищих и убогих и щедро наделял их. После набега разбойников на его селение у него осталось два вола, лошадь, корова и немного земли (пашни). Подобно праведному Иову, он не возроптал, а предал себя воле Божией и не перестал помогать бедным из оставшегося у него добра. Так сначала он отдал одного вола, потом и другого поселянину, у которого свои волы пали на пашне. Отдал неимущему теленка…

Если кто еще до сих пор не покаялся, а грешен в этом, особо надо сказать священнику при получении разрешительной молитвы. Да и не только к тем это относится, кто жил в голодающем до смерти городе, а вообще ко всем нам, если мы не оказывали ни капли милосердия голодающим, разутым, раздетым, не имеющим крова над головой (сколько тогда было таких!). Может, кто и умер от нашего равнодушия и жестокой черствости сердца?! А мы так и не покаялись и так и забыли об этом! Если это тяготит совесть, если что из тех лет тяжким грузом лежит на нашей совести, кайтесь Господу!

Дела милостыни тогда приятны Господу, когда делаются из своей собственности, приобретенной честным трудом, а не хищением, обманом и неправдою. И чтобы подавать милостыню достаточную, надобно ограничивать свои издержки, например, не покупать излишне дорогие вещи, без коих легко можно обойтись, ибо это есть похищение собственности бедных, так как избытки наши принадлежат только им. Вот так мыслят святые отцы.

Мы так часто воруем! Многим кажется странным и оскорбительным такое обвинение. А проверьте свою совесть, кто из вас не приносил что-нибудь с работы! Пусть это самая малость, мы оправдываемся, что не все можно купить, но ведь это не наше, значит, мы воруем!

Кто из вас честно работает все положенные часы, ни на что не отвлекаясь, с полной отдачей сил, знаний и терпения? Это особенно относится к тем, кто получает не с выработки. А ведь зарплату получаем полностью! Честно или нечестно отработали время – вот и опять нечестным путем полученные деньги.

А мы и за грех это не считаем, хотя на самом деле обманываем государство, воруем у общества время и деньги. Может, кто из вас подумает: «Да и все-то так же поступают, есть лишь некоторые особо честно работающие». Так вот, христиане обязаны по званию своему быть особо честно работающими. Всякое дело делать, как порученное Самим Господом, наблюдающим, с каким усердием, честностью и добросовестностью мы работаем.

Мы читаем в утренних молитвах: «…на дела Твоя подвизаюся милосердием Твоим…» Какие же это Твои дела, Господи? А вот все те дела и дома для семьи, и служебные на работе, и послушания в монастыре для монашествующих, дела, которые входят в круг наших обязанностей, и есть те самые дела, на которые поставил нас Господь в настоящее время, за честность и добросовестность исполнения которых мы и отвечаем в первую очередь перед Ним. Многим из нас это и в голову не приходило! И работали мы кое-как, только бы скорее время прошло, да денег побольше получить, да поработать поменьше, да полегче!

Если кто работает на поле и что-то принес в кармане или под полой домой, то все это ворованное. А потом посмотрит человек: «Эх, хороши помидорчики, огурчики, яблочки: снесу-ка больной соседке; жаль, бедный человек болеет, пусть покушает!» Мы радуемся, будто доброе дело делаем, а ведь такой дар в очах Божиих гнусен. Вот так лукавая совесть искажает наше понятие о добре!

И еще есть условие, при котором наша милостыня будет иметь какую-то цену. Святитель Иоанн Златоуст говорит: «Милостыня состоит не в том, чтобы давать деньги, а в том, чтобы давать с христианским чувством милосердия». Это значит, благотворить должно добровольно, охотно, радушно, с почтительностью и непритворной любовью к бедным, с чувством благодарности к принимающему, помня, что «блаженнее… даяти, нежели принимати» (Деян.20:35). Надо стараться своей помощью не унизить, не оскорбить человека, которому хотим помочь. И далее святитель Иоанн Златоуст говорит: «Если кто дает не с таким расположением, то лучше не давать, ибо это не милостыня, а напрасная трата…»

Проверим свою жизнь и совесть, с радостью ли мы благотворим? Великий знаток человеческих душ святой епископ Феофан Затворник так говорил, как бы о себе, в обличение относящихся к нему духовных совопросников: «Я очень жадный человек, потому что все, что я отдаю другим, отдаю «через жаль». Эти слова обличительны и для нас! Вот и мы такие же. Мы или вообще не отдаем, или отдаем вот через это «жаль».

Должно, наконец, милостыню непременно творить втайне! Должно помогать не по тщеславию и самолюбию, не из желания благодарности и вознаграждения от Бога, а из искренней любви к ближнему! А если еще будешь «трубить» о своих делах, то тщеславие присоединишь к лицемерию. И тогда видимое другими твое добро превратится для тебя в явное зло.

Поэтому остерегайтесь! Делая добро, лучше и самому не знать о своем добре, то есть сразу же забывать его. И переходить к другим добрым делам. И тогда правая рука не успеет и не пожелает узнать, что делает левая. А Бог, видящий тайное, воздаст тебе явно.

Пока мы еще в мире с теми, кому немного благотворим, то как будто и не вспоминаем своих малых услуг и добра, а вот стоит только возникнуть ссоре или вражде, как мы уже начинаем перечислять свои добрые дела по отношению к нынешнему «врагу» и сетовать на его неблагодарность. Вот тут-то и обнаруживается вся тщеславная пустота наших дел милосердия!

Господи, прости нас, грешных, и научи нас по-христиански делать добрые дела во имя любви и во славу Твою!

Много мы уже говорим о добродетели милосердия к ближним; по недостатку времени, кажется, надо переходить ко второй – духовной – стороне этой добродетели, но как можно не покаяться в нашем отношении к самым близким людям – к родителям нашим? Не почитаем ли мы за великую тяжесть кормить их, одевать и вообще покоить их старость? Обеспечены ли они у нас всем необходимым? Не вытолкнул ли кто когда мать или отца из дома? Ведь и такое бывает среди нас, христиан, хотя и страшно в этом признаться! Может, и не грубо это было, а хитро и ловко, сплавляли мы мать или отца к другим детям или в инвалидный дом? Может, отказываясь взять из больницы тяжело больных родителей, тяготясь уходом за теми, кто годами растил нас, ночами не спал у нашей колыбели, жертвовал всем, чтобы вырастить нас?

Может, и наоборот, переманивали к себе в семью, в дом не из искренней любви и желания послужить родителям, а для получения большей жилплощади или отдельной квартиры, или чтобы мама стала бесплатной нянькой и домработницей в вашей семье. А подрастали внуки, мама старела, слабела и становилась в тягость, начинала раздражать!

Если среди вас, кающихся Господу, кто-то имеет на совести такую страшную перед Богом вину, торопитесь все изменить, пока живы родители, а если уже поздно, то плачьте и кайтесь, просите прощения у них и у Господа, молитесь за усопших родителей, подавайте милостыню за них!

Есть еще и дела милости духовные:

– поставить на путь истины заблудших, то есть через увещевание обратить грешника. Например, суметь пьяницу, блудника, расточителя, неверующего человека отвратить от греха. Такой поступок низводит на душу милующего благодать. «Обративший грешника от ложного пути его спасет душу от смерти и покроет множество грехов» (Як. 5:20).

Вам кажется, что такие дела милосердия совершенно невыполнимы. Однако в истории Церкви таких примеров множество. Когда святые подвижники являлись по велению милующего сердца в развратные города и силою своего духа уводили в места покаяния великих грешниц, и те становились святыми.

Даже в светской литературе есть такие примеры – кто читал «Отверженных» В. Гюго, знает, как великая простота, крайняя нестяжательность и святое доверие к человеку, проявленные сельским священником, в одну минуту перевернули сердце закоснелого во зле каторжника, сделали его христианином, который с этой благодатной минуты только и жил делами благотворения.

Мы, именующие себя христианами, не имеем права равнодушно или с раздражением и злобой относиться к несчастным, погибающим во грехах. Не злобными упреками искореняются пороки, а великой жалостью, терпением, иногда даже просто молчанием.

А главная помощь таким несчастным – это молитва за них! И не однократное воздыхание, а молитва, постоянная молитва со слезами и верой в то, что невозможное нам – возможно Богу! Не умеем мы, Господи, так благотворить ближним!

Мы скорее еще подтолкнем на грех пьяницу, расплатившись с ним за работу водкой. Мы привечаем в своем доме прелюбодейца, бросившего свою семью. Мы совершаем отвратительные поступки на глазах детей, развращаем их души. Не имея терпения в минуту трудную и скорбную, начинаем вслух порицать Бога, поносить христианскую веру, и этим сеем в сердцах, не очень стойких в вере, семя сомнения.

Никогда не забывайте, что слова назидают, а примеры влекут! И зло никогда злом не изживается! Иной раз легче сделать доброе дело, оказать крупную помощь нуждающемуся, чем постоянно оказывать внимание, избегать столкновения, воздерживаться от колкого замечания или такого слова, которым можно оскорбить ближнего. Вот тут-то целое поле для доброделания духовного:

– печального утешить;

– подать добрый совет человеку, находящемуся в затруднении или опасности, не замечаемой им;

– не платить злом за зло, не мстить, не досаждать;

– от сердца прощать обиды.

Всегда ли мы расположены к исполнению этих дел милосердия? Нет, Господи! Скорее все наоборот!

С печальными нам неуютно и трудно, мы стараемся не портить настроение общением с ними, раздражаемся даже, если человек долго не выходит из подавленного состояния.

Видим находящегося в затруднении человека или узнаем, что ему грозит опасность, и в лучшем случае проходим мимо, а то еще и злорадствуем, говоря злые слова, что, мол, мало еще ему, пусть теперь помучается.

Не терпим ни малейшего проступка против нас, особенно если зло нам сделал человек, которого мы любим, желаем непременно отомстить. И если на деле боимся причинить явное зло – не Бога боимся, а неприятностей еще больших для себя: милиционера, суда, – то уж мысленно какие только мщения не воображаем, какого только зла не желаем, вплоть до вечного мучения обидчика! А ведь Господь видит наше сердце и судит нас по внутреннему нашему состоянию души.

Господи, прости наше жестокосердие! И зарони в наше холодное сердце искру любви и сострадания к людям! Всегда помните, что и без нас много желающих обидеть и оскорбить, причинить зло, а нам надо научиться для начала хотя бы жалеть всех, стараться ежедневно хоть немного отбавлять от огромной горы человеческого страдания и прибавлять к малому холмику человеческой радости.

Шестая заповедь блаженства: Блажени чистии сердцем, яко тии Бога узрят

Вот следующая ступенька к Богу – духовная лестница к Небу. «Больше всего хранимого храни сердце твое, потому что из него источники жизни» (Притч. 4:23). Источник жизни, жизни святой и непорочной – это плод чистого сердца, а жизнь греховная, порочная – это плод нечистоты сердечной.

Господь сердцеведец говорит: «извнутрь, из сердца человеческого исходят злые помыслы, прелюбодеяния, любодеяния, убийства, кражи, лихоимство, злоба, коварство, непотребство завистливое око, богохульство, гордость, безумство» (Мк. 7:21-22). Вот в чем состоит нечистота сердца! В чем надо нам каяться великими слезами, непрестанным плачем и душевным сокрушением, со словами псалмопевца Давида: «Сердце чисто созижди во мне, Боже!» (Пс. 50:12).

Откуда же происходит греховная нечистота сердца, когда мы сотворены по образу и подобию Божию, а Бог Чист и Пресвят?! Она происходит от диавола, который и называется чаще всего в Писании духом нечистым, а в церковных молитвах – духом чуждым, скверным и омерзенным. Этот нечистый дух, сделавшись после своего отпадения от Бога скверным сосудом всяческой нечистоты и греха, осквернил изначала нечистым своим дыханием сердца первых человеков и, глубоко заразив нечистотою греха все существо их, душу, тело, передает эту нечистоту, как наследственную порчу, всему потомству даже до нас. А эта греховная нечистота так велика, так глубоко въелась в человеческое сердце, так трудно избавиться от неё, что даже святые угодники Божии, которые всю жизнь бдели над всеми движениями и помыслами своего сердца, ощущали в себе, по временам как бы наплыв или бурю лукавых, скверных и хульных помыслов. Так велика, что некоторые мужи, взошедшие уже на верх чистоты и святости, стремительно падали в грех нечистоты. Так велика, что, несмотря на частые наши молитвы, на благодать Таинств, на получение нами разума в слове Божием, на все наказания, которыми Бог посещает нас за нашу греховную нечистоту, она все еще остается в нас и будет с нами жить до могилы, и в иных, к стыду человечества, обнаруживается с особенной наглостью и бесстыдством (праведный Иоанн Кронштадтский).

Наиболее опасным врагом сердечной чистоты является помысел, особенно блудные и хульные помыслы, – это не зависящее от нашей воли возникновение в нашем сознании тех или иных представлений, образов, предположений, намерений, желаний, воспоминаний и т.д.

Помыслы бывают разного рода: одни прозябают от благодати Божией, насажденной в каждого православного христианина Святым Крещением, а иные наносятся падшими духами. «В помыслах и ощущениях падшего естества добро смешано со злом, а в демонских – добром часто прикрывается зло, действуя, впрочем, иногда и открытым злом» (святитель Игнатий Брянчанинов).

Все мы почти всегда бываем рабами помыслов. Они врываются в сознание, засоряя его ненужными, пустыми, даже вредными, развращающими представлениями, картинами, воспоминаниями. В правильный и спокойный ход мышления врываются не идущие к делу и мешающие работе мысли, воспоминания и представления, например, о вчерашней встрече, о неприятном разговоре, о планах, впечатлениях, о газетных сообщениях и т. д. И особенно все это засоряет сознание и сердце, когда человек становится на молитву или в храм Божий. Как нарочно, словно из рога изобилия, посыпятся в голову всевозможные посторонние мысли, планы будущего, мелкие заботы, тревоги о забытом, иногда раздражение против другого человека, потребность сделать то и то… И ваша молитва начинает не ладиться, она мешает вам, задерживает вас, вы начинаете молиться торопливо, чтобы скорее закончить правило и заняться делом, и т. п.

Отчего все это происходит с нами? Конечно, прежде всего, от недисциплинированности нашего сознания, от непривычки держать его в пределах назначенной ему работы. Но не только от этого! В наш просвещенный XX век, особенно среди более образованной части людей даже думать серьезно стесняются, а не только говорить о той внешней посторонней бесовской силе, которая стремится всевозможными способами засорить, осквернить и загрязнить наше сознание и сердце с целью поработить нас своей власти, отнять у нас ясность и чистоту мысли и оторвать нас от Бога. И мы нередко, не сознавая и не желая сознавать это, становимся игрушкой этой внешней и злой силы.

Святые отцы и Православная Церковь предлагают нам верный и испытанный веками способ и путь к очищению нашего сердца и сознания от этого засорения помыслами. А вот мы дожили до седых волос, а даже и не догадываемся о необходимости борьбы с помыслами. Мы настолько прилепились к нашим земным мудрованиям, телесным заботам, настолько далеки от жизни духовной, что и за зло не считаем это полчище разбойническое помыслов, безжалостно расхищающих то, что получаем от Господа, приступая к Таинствам Церкви! Но надо же нам оторваться от нескончаемого круговорота суеты, подумать о бессмертии души, позаботиться об очищении сердца! Ибо чистое сердце – это та брачная одежда, о которой говорил Господь в своей притче, и только в этой одежде мы сможем стать участниками Небесной трапезы в вечной жизни! (митрополит Крутицкий Николай).

Обычно пост – время благодатное для нас, если мы сумеем хоть немного сократить свою суетную многозаботливость о мирском земном благополучии, если мы хоть какую-то долю своего внимания и сил стараемся уделить нашей бедной, заброшенной, голодной и холодной душе, если мы пытаемся заглянуть в свое сердце и пытаемся понять, что же происходит с ним, что живет в нем. Поэтому, несмотря на недостаток времени, уделим несколько минут учению святых отцов о борьбе с помыслами.

Постепенно возрастающую силу захвата нашей души помыслами святые отцы изображают так.

1. Вначале является так называемый п р и л о г. Этим именем называют всякий простой помысел, или представление какого-либо предмета, или какую-либо мысль, пришедшую на ум человека. Как таковой, прилог называют безгрешным, не заслуживающим ни похвалы, ни осуждения, пока он не вызывает в нас того или другого к себе отношения.
2. Второй момент наступает тогда, когда мы замечаем этот предмет или эту мысль, начинаем присматриваться к ним, или, по выражению святых отцов, начинаем с ними беседовать страстно или нестрастно. В этом случае мы не отталкиваем помысла и дозволяем ему остаться в нас, хотя и не принимая его. Это называется с о ч е т а н и е м. Это святые отцы почитают уже не всегда безгрешным, но оно может быть и похвально в том случае, если это рассматривание помысла совершается богоугодно, то есть когда мы отвергаем его, усматривая его греховность.
3. Третий момент бывает тогда, когда к возникающему помыслу мы начинаем относиться сочувственно, склоняемся к нему и готовы последовать ему. Это называется с л о ж е н и е м или соглашением с помыслами. Но в этом случае могут быть два исхода:

– после временного склонения в сторону помысла мы можем опомниться и, раскаиваясь и исповедуя Богу свой мысленный грех, мы преодолеваем помысел;

– другой же исход, по слову святого Григория Синаита, бывает тогда, «когда кто волею своею принимает от врага наносимые мысли и, согласуясь и сдружась с ними, побеждается или так, что уже не только не противится им, но и решается сделать все по их внушению; если не исполнит своих решений на деле, то не почему-либо другому, как потому, что времени или места не было, и по другой причине, которая не позволяла выполнить намерение!» Это уже явный грех.

4. Четвертый момент тот, что помысел невольно или принудительно овладевает нашим сердцем, сливается с ним, как бы в одну жизнь, удерживается в нем и разрушает наше доброе устроение. Этот момент называется п л е н е н и е м. Но и в этом случае плененный помыслом ум при помощи Божией может освободиться от него.

Бывает, однако, что ум, как бы уносимый бурею и волнами и увлекаемый лукавыми мыслями, не может уже опомниться и прийти в доброе устроение. Это особенно бывает от суеты и от многих бесполезных бесед.

5. Наконец, высшая степень овладения нас помыслами именуется с т р а с т ь ю. Это происходит тогда, когда долгим временем угнездившийся в душе нашей злой помысел становится как бы ее нравом и постоянной привычкой. В такое состояние человек приходит по собственной воле, и в нем он постоянно обогревается страстными помыслами, влагаемыми врагом и укореняющимися от постоянного упражнения и от мечтательности. Избавиться от этого состояния можно только путем покаяния, в противном случае человек подлежит вечной муке.

Видите теперь, что мы должны, как говорит святитель Иоанн Златоуст, всю жизнь сидеть у дверей своего сердца и беречь его от засорения тем, что лишает нас общения с Богом. Наша главная беда и заключается именно в неупорядоченности, беспризорности и запущенности сердца.

Господи, прости нам нашу предельную беспечность в деле спасения нашей души!

Мы живем так, будто и умирать не собираемся. Чтобы как-то немного очистить сердце сегодняшним покаянием, давайте разберем, какими же помыслами мы особенно черним свои души, независимо от возраста, знания и положения.

Все мы, как один, без исключения, подвергаемся блудным нечистым помыслам, услаждаемся ими, подогревая и укореняя их в сердце своем. Засматриваемся на красивые лица с вожделением, грешим сквернословием, любовными помыслами, бесстыдными телодвижениями, кокетством, волокитством, сводничеством, пресыщением в пище и питье, излишним сном, чтением романов, смотрением всяких зрелищ с любовными сценами (будь то в театре, кино или по телевизору), рассматриванием соблазнительных картинок, отвратительных открыток и снимков, вольным обращением с другим полом, излишним щегольством, употреблением всяких косметических средств, чтобы придать себе, как вам кажется, более привлекательный вид, надеванием неподобающей, бесстыдно обнажающей вас одежды или надеванием одежды и прической, неподобающих вашему полу, болтливостью, непристойными шутками, рассказыванием и слушанием непристойных анекдотов и прочих двусмысленных грязных фраз, намеков, острот и шуток, произвольным похотным разжением, взиранием с нечистой совестью на совокупление животных.

Мы не только не сопротивлялись помыслам блудным, не восставали против них тотчас, как диавол подбрасывал их нам, не обращались к Тебе, Господи, с молитвой за помощью, не остерегались, как огня, способного в секунду воспламенить нашу склонную на похоть блудную плоть, а с упоением принимали их в сердце, услаждались тайно, а при первом же подходящем моменте, если Господь Своей благодатью не отводил, не разрушал эту мерзкую мысленную постройку блудилища, совершали страшные смертные грехи: блуд, прелюбодеяние и всякие противоестественные грехи, о которых страшно и не только говорить, но даже и помыслить!

Со слезами кайтесь о блудной нечистоте своего сердца, коей, по слову блаженного Августина, убегают Ангелы, узрев которую, смежают очи диаволы!

В церковных сказаниях есть многочисленные примеры, подтверждающие справедливость слов блаженного Августина. Некий волхв, один из так называемых чернокнижников, вызвал к себе диавола для некоторого служения ему. Диавол долго не появлялся, а волхв не переставал призывать и умолять его. Наконец диавол явился к волхву в образе человеческом и, стоя вдали, закрывал нос перстами. Тогда волхв спросил диавола: «Что это значит?» И диавол отвечал ему: «Смрад блудодеяния твоего не допускает, чтобы я приблизился к тебе».

«О, блудник окаянный! – восклицает святитель Димитрий Ростовский, – до какого крайнего окаянства ты доходишь, что не только Бог и святые Ангелы Его, но и самые нечистые бесы гнушаются нечистотою твоею и, видя ее, смежают очи свои, затыкают ноздри от смрада!»

Этот же святитель приводит другое повествование, как человек на исповеди рассказывал, что, когда он совершил беззаконную плотскую нечистоту, был слышен голос диавола, который как будто стоял за стеной, страшно загоготал и трижды сказал: «Фе, фе, фе!»

Горе нам, бедным, несчастным грешникам, не имеющим чистоты сердечной, не заботящимся о ней, валяющимся в тине самовластных страстей!

Греховная скверна омывается слезами покаяния, такого покаяния, когда согрешившему сердцу стыдно того, что оно совершало, и больно терять общение со своим Господом, и страшно умереть с нераскаянным грехом.

Господи, нам стыдно, больно и страшно. Прости нас, грешных!

Вот с этой минуты нашего покаяния и надо дать, наконец, Господу решительное обещание всеми способами, какие предлагает нам Церковь, святые отцы и подвижники благочестия, очищать свое сердце, безропотно принимать любые скорби и тесноты, как врачующее средство, посылаемое Божественным Провидением, ибо мы все тяжко духовно больны!

«А скорби уничтожают в сердце следы духовного услаждения, исторгают глубоко проникшие тонкие корни греха» (святитель Филарет Московский).

Над приобретением чистоты сердца каждому из нас надо трудиться неустанно и не ослабевая всю жизнь, чтобы – не дай Бог! – не умереть в греховной нечистоте сердца, потому что страшно слово Господне: «В чем застану, в том и сужу!»

Седьмая заповедь блаженства: Блажени миротворцы, яко тии сынове Божии нарекутся

Желающие получить вечное блаженство должны быть миротворцами, то есть во-первых, восстанавливать нарушенный мир, стараться прекращать случившиеся несогласия. Но миротворцем может быть только тот, кто стяжал мирное устроение своего сердца. Только тот, кто сам придет в мирное устроение, может и на других изливать мир. И потому нам, христианам, надобно всеми силами стараться сохранить душевный мир. Чем же нарушается мир сердца? Мир сердца возмущают страсти! И в первую очередь такие, как гнев и ярость. О них мы уже говорили, когда каялись в отсутствии у нас кротости и смирения.

Однако повторим: чтобы сохранить мир душевный, мы обязаны привести себя в такое состояние, чтобы дух наш ничем не возмущался. Надобно быть подобно мертвому или совершенно глухому и слепому при всех скорбях, клеветах, поношениях, лишениях, которые неминуемо бывают со всеми желающими идти по спасительным стезям Христовым.

Если же невозможно, чтобы не возмутиться, то, по крайней мере, нужно удерживать язык, по глаголу псалмопевца: «смятохся и не глаголах» (Пс. 76:5). Чтобы сохранить душевный мир, должно отгонять от себя уныние и стараться иметь дух радостный, по слову премудрого сына Сирахова: «многи бо печаль уби, и несть пользы в ней» (Сир. 30:25).

Для сохранения мира душевного надо всячески избегать осуждения других. Снисхождением и молчанием сохраняется мир душевный.

Может быть, некоторым из вас, имеющим горячий темперамент, подобно Апостолу Петру, который мгновенно, по горячности сердца, вынул нож и урезал ухо рабу, покажется, что такое устроение похоже на равнодушие! Нет! Равнодушие – это холодность сердца и ума, это проявление крайнего эгоизма, это грех против заповеди о любви к ближнему. А истинный, благодатный мир и тишина сердца являются плодом пламенной и чистой любви, венцом всех подвигов и борьбы со страстями! Стяжавшие истинный мир душевный прощают обиды не из равнодушия, а ради Христа. Не возмущаются, терпя клеветы и поношения, потому что стяжали истинное смирение. Ибо другого входа в мирное устроение сердца нет. «Брате мой, если любишь мир сердца, потщись войти в него дверью смирения. Другого входа в него, кроме смирения, нет» (преподобный Никодим Святогорец).

У того же старца Никодима Святогорца, описана целая система добродетелей для стяжания внутреннего мира: смирение, совестливость, воздержание от страстей, терпение, любовь и др. А мы, стоящие здесь сегодня на исповеди и приносящие покаяние, что можем сказать Господу? Стремились ли мы этими добродетелями укрепить и сохранить свое сердце от беспорядочного смятения! Нет!

Мы даже и не думали об этом. И живем как живется по велению необузданной натуры, по заветам злой силы, и еще оправдываемся, что у нас такой характер, такой темперамент, что мы иначе не можем, такие уж мы есть. Мы даже ни на минуту не задумывались о плачевной участи своей, не останавливали своего внимания на словах Апостола: без мира никто не узрит Господа (Євр. 12:14). Для нас, ведущих беспорядочную жизнь, это ведь страшные слова! Святые отцы, направлявшие свою жизнь ко спасению и по великой любви к ближним желая и им спасительного пути, заповедали положить непрестанным подвигом всей жизни хранение мира сердца. Господи, а мы так равнодушны, так беспечны в деле спасения своей души! Прости нас, Господи! Помоги нам положить начало духовной жизни!

Как страшно звучат эти слова, если жизнь уже приблизилась к концу, и столько драгоценного времени прожито беспечно!

Прости нас, грешных, Господи! Во единонадесятый час пришедших к Тебе, не стяжавших добрых плодов прожитых лет, а могущих только принести покаяние.

Умиротворяя себя, мы должны быть миротворцами относительно ближних. Разлад внутри человека, разлад и отчужденность друг от друга, враждебность, подозрительность – это все результаты нарушения благодатной мирной связи с Богом грехопадением прародителей Адама и Евы. Без восстановления этой связи, без примирения с Богом спасение стало невозможным. Об этом так говорит Апостол Павел: «Ибо благоугодно было Отцу… чтобы посредством Его [Своего Сына] примирить с Собою все, умиротворив через Него, Кровию креста Его, и земное и небесное» (Кол. 1:19-20).

Если обратиться к нашему времени, то оно особенно характеризуется отчужденностью людей, потерей сердечной связи, взаимного доверия и искреннего, доброжелательного влечения одного к другому. Даже среди членов одной и той же семьи заметны желания отъединиться, отгородиться перегородками, чтобы иметь свой, особый угол. Это происходит потому, что не создана гармония у каждого члена семьи внутри себя, чтобы на основе этого внутреннего мира искать и создавать мир и с близкими, и со всеми другими людьми. Только когда во Иисусе Христе восстанавливается мир внутренний в человеческом сердце, тогда восстанавливается связь этого сердца со своими ближними. Эта связь выражается в единстве слова, духа и мысли. «Умоляю вас, братия, именем Господа нашего Иисуса Христа, чтобы все вы говорили одно, и не было между вами разделений, но чтобы вы были соединены в одном духе и в одних мыслях» (1Кор. 1:10).

Чем же мы нарушаем согласие и мир? Мы упрямы и своенравны, до предела настойчивы в своих мнениях и желаниях, в спорах неуступчивы, даже если понимаем, что неправы, только бы наше слово было последним. Мы тщеславны и славолюбивы, считаем себя умнее, лучше других, ни в чем не имеем намерения уступить, не имеем и признаков скромности, завидуем решительно всему: и богатству, и счастью, и здоровью, и способностям, и успехам в жизни других. Отсюда всячески стараемся принизить чужие заслуги, а то и очернить или оклеветать ближнего. Какое же это миролюбие?

Господи, прости нас, грешных!

Следующей причиной нарушения согласия и мира является желание властвовать, поучать других. Кто из нас в своем кругу не болен этим греховным желанием? И к каким раздорам, раздражениям, вплоть до ненависти, приводят в наших отношениях эти желания!

Теперь никто и никому не хочет подчиняться, уступать, кого-то послушаться… Это касается и детей по отношению к родителям, и подчиненных по отношению к начальству. Везде мы показываем свою строптивость и намеренную гордыню.

Еще одним врагом мира является своекорыстие, то есть предпочитание своих выгод выгодам ближних. Кто из нас может сказать, что для сохранения мира, во имя братской любви умеет жертвовать своими удобствами и выгодами? Да мы готовы, как говорят в народе, глотку перегрызть тому, кто покушается в чем-то утеснить нас.

Если мир как-то нарушен, то братская любовь требует вспыхнувшую искру раздора скорее погасить. Если мы сами подали повод к чьему-либо оскорблению, то мы должны скорее спокойно объяснить свое намерение и поступок, который он понял в противоположном смысле. Если же кто и в самом деле потерпел от нас оскорбление или вред, то мы обязаны смиренно попросить прощения и удовлетворить за вред. А если мы сами оскорблены или обижены другими, то должны быть удобопреклонны к примирению: когда оскорбляющие у нас просят прощения, надо немедленно с готовностью простить, а иногда для обоюдного блага полезно оскорбленному самому искать примирения, когда оскорбивший по жестокости характера не заботится об этом. Поступаем ли мы так в своих взаимоотношениях с ближним? Нет!

Мы постоянно кого-то обижаем, постоянно дуемся на кого-то, сердимся, враждуем без примирения. Посмотрите на себя – постоянно ссорящиеся, враждующие, недоверяющие друг другу! Не ваш ли портрет описал святитель Григорий Нисский: «Они встречаются угрюмо и друг другом всегда гнушаются: уста их безмолвны, взоры отвращены, и слух одного закрыт для слов другого. Все, что приятно для одного из них, ненавистно для другого, и, напротив, что ненавистно одному, то нравится другому».

Стыдно, совестно со стороны посмотреть на себя. Мы даже сами того не замечаем, что, постоянно пребывая в несогласиях и ссорах, раздорах и вражде с ближними, делаемся все более холодными, бесчувственными, жестокими, дикими, свирепыми, и не человеками и не христианами. Это к нам относится грозное предупреждение Апостола: «Если же друг друга угрызаете и съедаете, берегитесь, чтобы вы не были истреблены друг другом» (Гал. 5:15). Смотрите! Когда-нибудь откроются перед нами плоды нашей земной вражды, и мы ужаснемся! Бог хочет миротворцев, а мы ссоримся! Бог хочет созидателей мира, а мы разрушаем его даже там, где он есть, своей болтливостью и злонамеренными сплетнями и пересудами с искажением истины.

«Господь совершенно истребляет и уничтожает все противоестественное и чуждое добру. Подобную же деятельность Он заповедует каждому, именующему себя христианином. Каждый из нас должен погашать ненависть, прекращать вражду, мщение, уничтожать ссоры, изгонять лицемерие, угашать в сердце памятозлобие, и вместо него вводить все противоположное: любовь, радость, мир, благость, великодушие, словом, все собрание благ…

Господь потому и называет миротворца сыном Божиим, что доставляющий такое спокойствие человеческому обществу делается подражателем Истинному Богу» (святитель Григорий Нисский).

Если же озлобление и немирство проявляются между верующими во Христа, если люди относятся с горечью и недружелюбием друг к другу по каким-либо причинам или по узости своих взглядов, то какой позор мы накладываем на имя Христово! Как часто среди неверующих возникают такие разговоры, мол, что толку, что они в Бога верят, посты соблюдают, из церкви не выходят, а посмотрите, как живут: и ссорятся, и осуждают, и клевещут, и враждуют между собой, а нас и за людей-то не считают совсем!

Господи, прости нас, грешных! Умири нашу жизнь, Господи, умягчи нашу жестокость, дай нам любовь, побеждающую все восстающее против нас. Пусть послушание этому слову – ищи мира и стремись к нему – восторжествует над всеми раздорами, которые отравляют жизнь и сердце.

Мир имейте «и Бог любви и мира будет с вами» (2Кор. 13:11).

Восьмая заповедь блаженства: Блажени изгнани правды ради, яко тех есть Царствие Небесное

Под правдою в этой заповеди разумеется вера христианская и жизнь по заповедям Христовым. Значит, блаженны те, которые гонимы за веру и благочестие, за добрые дела свои, за постоянство и непоколебимость в вере.

Но отчего мир гонит истинную веру, благочестие, правду, которые столь благотворны для людей, ибо вносят в человеческое общество единство, взаимную любовь, добрые нравы, мир, тишину, порядок?

Оттого, что мир во зле лежит, и люди возлюбили злобу паче благостыни.

Спаситель в Нагорной проповеди указал на два пути жизни: широкий (пространный) и узкий (тесный). Широкий путь – «широкие врата» – ведет к погибели, и многие идут этим путем, а узкий ведет в жизнь, то есть дарует спасение. Узкий путь, или «тесные врата», требует подвига, постоянной духовной борьбы с грехом и со всеми препятствиями на этом пути. Против этого пути восстает наша плоть, наша испорченная первородным грехом природа, для которой стеснительно попечение о чистоте тела и сердца. Восстает враг рода человеческого, которому претит забота людей о своем спасении. Восстают и окружающие люди, которым добрая жизнь верующих людей кажется обличением их, укоризною для них.

Все это восстание, особенно со стороны людей, злобно настроенных против верующих, направлено против самой правды Божией. Злые, развращенные люди всегда ненавидели праведных и гнали, и будут ненавидеть и гнать. История помнит многих из этих гонителей. Первым из них был Каин, убивший Авеля за его благочестие. Злонравный Исав гнал кроткого своего брата Иакова. Дети Иакова гнали брата Иосифа и продали его в Египет, чтобы он своим добронравием не был у них бельмом на глазу. Кроткого Давида до смерти гнал несчастный Саул. Иудеи гнали и били пророков своих, обличающих их беззаконную жизнь, и наконец гнали и убили величайшего Праведника, Исполнение закона и пророков, Солнце Правды – Господа нашего Иисуса Христа. После вознесения Спасителя открылся длительный период страшных гонений на последователей Иисуса Христа. Все эти гонения происходили и происходят, как указывает Сам Господь, за правду. Не за правду вообще – житейскую, служебную, общественную, а за самую насущную для человека – за правду Христа. Только эта правда отвечает основным запросам человеческого духа и только она помогает по-настоящему разрешить и все остальные запросы (или правды) человеческой жизни: житейско-семейные, служебно-трудовые и социальные.

Гонение за правду выражается в многообразных формах. От невероятных, зверских мучений, коим подвергали мучеников христианских за исповедание Христа в первые века христианства, до насмешек, осуждений, оскорблений и пренебрежения к верующим, как якобы людям отсталым, несовременным и даже вредным. В основе этой вражды лежит человеконенавистническая неприязнь, и не только к людям, но, как мы уже говорили, и к самой правде Божией.

Какие же требования предъявляются нам этой заповедью?

1. Любовьк правде, или истине. Достойно ли мы любим правду Божию? Нашу христианскую веру и жизнь по заповедям Христовым? Нет!

Господи, прости нас, грешных!

Если бы мы любили правду Божию, нашу христианскую веру и жизнь по заповедям Божиим, то дорожили бы каждой минутой своей жизни, употребляли бы их на поучение в Законе Божием, на молитву, на доброделание, на искоренение дурных наклонностей нашей природы.

А мы растворились в любви к миру и «яже в мире». Настолько растворились, что и отличаемся от прочих неверующих разве только хождением в церковь и соблюдением с большой натяжкой кое-каких правил церковных и внешних обрядов, или своей подчеркнуто особой манерой одеваться. Может, кто из вас надевал особого покроя черную одежду, заматывал голову черным до кончика носа, надевал на руки четки – все эти, не соответствующие вашему званию и поэтому нелепо, на посмешище неверующим, выглядящие формы одежды, – и уже думал, что угождает Богу внешней личностью своей? Кайтесь Господу!

Ибо еще книжникам и фарисеям, любящим отличаться от прочих своим внешним, якобы благочестивым видом одежды, Господь сказал: «Горе вам, книжники и фарисеи, лицемеры, что уподобляетесь окрашенным гробам, которые снаружи кажутся красивыми, а внутри полны костей мертвых и всякой нечистоты; так и вы по наружности кажетесь людям праведными, а внутри исполнены лицемерия и беззакония» (Мф. 23:27-28). Господи прости нас, грешных, за это.

Может, кто из вас не воспитал в свое время в детях своих религиозности, любви к храму, веру в Таинства Церкви, а теперь настоял насильно на том, чтобы сын или дочь пришли в храм, причастились или повенчались? И они, чтобы как-то отвязаться от ваших настырных просьб, приступили к Таинствам без веры, а может, и с кощунством в душе, а вы еще и порадовались об этом их мнимом обращении к вере.

Кайтесь Господу, ибо через это поругана святыня лично вами!

Прости, Господи, нас, грешных, так неразумно стремящихся исправить ошибки многих лет своей беспечной жизни, когда мы и сами о Боге не думали, и детям не прививали ничего религиозного.

Может, кто из вас сомневался в истинности Церкви, к которой принадлежите по крещению? Сочувствовали сектантам и оторвавшимся от Церкви самочинникам, раздирающим хитон Христов. Да еще и других смущали своими суждениями и осуждениями, которые определенно далеки от истины, потому что надо много знать, много чувствовать, много понимать, чтобы иметь право не только осуждать, а просто рассуждать о Церкви.

Господи, прости нас, грешных, потерявших всякий страх и в дерзости своей зашедших так далеко, что дерзали судить о судьбах Церкви!

Господи, мы все почти поголовно безграмотные или полуграмотные в вопросах вероучения, правил церковных, церковного Устава, ни за что не отвечающие перед Господом, кроме спасения своей души, не имея ни малейшего морального права, привыкли постоянно осуждать священнослужителей и добрались в своем осуждении уже до иерархов церковных и даже до Патриарха. Кайтесь!

Таковые есть неразумные дети церковные и по положению своему в Церкви, как пасомые, и по своему духовному разуму, не имеют ни малейшего понятия о глубине трудностей и величайшей ответственности перед Богом тех, коим Господь вручил пасти овцы Своя. Наша святая обязанность от всего сердца помогать им своей молитвой, а не кидать в них камнями осуждения. И без вас найдутся толпы людей, желающих побить служителей Христовой Церкви «камнями».

Господи, прости нас, грешных!

Мы ругаем, осуждаем тех, кого и без нас презирает и ненавидит неверующий мир, повторяем грех Хама, не покрывшего наготу своего отца, – это в том случае, когда осуждаем священнослужителей за обычные человеческие слабости и недостатки, причем осуждаем с невероятным пристрастием, как будто священник по природе своей телесной не такой же человек, как и мы все. А подумал ли кто из вас, грозные и немилосердные судьи, на какое бесчестье среди мира обрекает себя сейчас человек, принимающий сан священника, чтобы в храмах служилась литургия, за которой вы причащаетесь Святых Христовых Таин, чтобы крестить, соборовать, отпевать, прощать вам грехи, которые, кроме священника, никто вам разрешить не может! Вот хоть за это благодеяние, исходящее к вам от Бога через лиц, принимающих на себя вместе с рукоположением в священнический сан подвиг добровольного мученичества, оставьте злое осуждение.

Святитель Иоанн Златоуст говорит: «Если оскорбление, причиненное слугам земного царя, исполняющим его волю, навлекает великое наказание на оскорбителей царских слуг, то какому наказанию подвергнутся те христиане, которые не только не уважают, но даже оскорбляют служителей Царя Небесного!» Помните всегда – где нет уважения к священническому сану, там нет уважения к религии. Безнравственные люди всех времен и ни о чем так не заботились, как ослабить клеветами и злословием уважение к священному сану. Вот кому мы способствуем, осуждая и злословя служителей Церкви! И воображаем, что ратуем за правду!

Господи, прости нашу слепоту и крайнее неразумение!

А может, среди вас есть страшные кощунники, которые, прикрываясь видимым хождением в храм, приступают к Таинствам Церкви и особенно к Таинству Причащения Святого Тела и Крови Господней, будучи тайными сектантами или зараженными всякими философскими измышлениями? Не дерзайте и дальше искушать долготерпение Божие. Помните, Бог поругаем не бывает, смотрите, как бы вам не сгореть от прикосновения к Святым Тайнам, которые есть огонь, недостойных опаляющий. Надо, наконец, прозреть, опомниться, искренне, лично покаяться священнику, который после покаяния должен еще молитвенно присоединить вас к Церкви, от которой таковые давно невидимо отлучены Богом. Если кто из вас лично знаком с такими людьми, избегайте общения с ними, как с необычайно легко распространяющейся заразой.

Из жизни проповедника любви, кротко, с любовью относившегося ко всем грешникам, побежавшего в горы за разбойником, чтобы отвратить его от греха, Апостола Иоанна Богослова, дошло одно повествование. Встретившись в бане с одним еретиком, он поспешно сказал своему ученику: «Бежим отсюда, баня может загореться, ибо в ней находится этот несчастный грешник!»

Зачем тебе, православный христианин, любопытствовать о ложных вероучениях и водить дружбу с зараженными сектантством?

«Хочешь спастись, – говорит Иоанн Златоуст, – пребывай в Церкви, и она не выдаст тебя. Церковь есть ограда. Если ты внутри той ограды, то тебя не тронет волк, если выйдешь вон, то будешь похищен зверем. Не уклоняйся же от Церкви. Нет ничего в мире сильнее ее. Она – твоя надежда, в ней твое счастье!»

Возможно, среди нас нет тайных сектантов и еретиков, и мы со всею искренностью считаем себя православными христианами, православными, то есть имеющими правильную, истинную веру во Христа. А так ли это на самом деле? Не заменяем ли мы часто веру суевериями, то есть суетной, ложной верой? Может, кто из вас, не веря в благой Промысел Божий о нас, обращался когда к волшебникам, гадателям и ворожеям? Кайтесь Господу, это великий грех!

Сам Бог через святого пророка Иеремию говорит: «Вы же не слушайте лжепророк ваших и волхвующих вам и видящих сония вам, ни чарований ваших, ни обаятелей ваших… яко лжу прорицают тии вам…» (Єр. 27:9-10). По правилам Святой Церкви тех, кто обращается к волшебникам и всяким прочим гадателям и ворожеям, надо на шесть лет отлучать от Святого Причащения. Кайтесь Господу!

Господи, прости наше недоверие к Тебе!

Может, кто из вас ходил заговаривать болезни к разным гадателям, шептунам и бабкам, да еще оправдывался, что они, мол, читают молитвы и крестят больное место. А разве Таинство Соборования, установленное Церковью для исцеления болящих, по воле Божией, через благодать Святого Духа менее помогает получить исцеление? Почему вы, именующие себя православными христианами, советуете своим близким пойти к «бабке» заговорить болезнь, а не советуете скорее приступить к Таинству Елеопомазания? Выходит, верите заговорам больше, чем Таинствам Церкви?

Господи, пощади нас, грешных!

Мы истинную веру смешали с суеверием, верим всяким силам, предчувствиям, гаданиям, колдовству. Это наследие нашего языческого прошлого. Прошло 1000 лет после Крещения Руси, а все никак не можем отложить суеверия и быть действительно православными христианами!

2. Второе, что требует от нас восьмая заповедь блаженства, это мужество и твердость, когда нам нужно свидетельствовать об истине или ее защищать.

Может, кто из вас изменил когда Христу, малодушно соглашаясь с теми, кто кощунственно осмеивал святое учение, Таинства и обряды Церкви. Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных!

Может, кто из вас в кругу неверующих людей на работе или в общей квартире, кухне или дворе стеснялся своей религиозности из боязни прослыть отсталым, неполноценным человеком, боялся насмешек над собой. Кайтесь Господу!

Господи, прости нас, грешных, трусливых и малодушных!

Отчасти эта боязнь происходит еще и оттого, что стыдно признать себя христианином или христианкой, потому что отношение наше с сослуживцами и отношение к выполняемой работе позорит христианство. Может, кто из вас в жилище своем стыдился и боялся повесить иконы открыто. И ведь все из-за отсутствия веры в Промысел Божий, охраняющий и направляющий нашу жизнь. А вдруг зайдут неверующие сослуживцы, и на работе будут неприятности. Соседи, если увидят иконы, будут пользоваться нашей религиозностью, как самым колким и действенным оружием против нас, – оправдываемся мы. Но ведь если во всем наше поведение безупречно, то исповедание наше будет заключаться в мужественном перенесении лишь словесных издевательств. Никто не выгонит из квартиры, из родного города или села за веру, так чего же вы боитесь?!

Господи, прости нас, маловерных и безмерно боязливых!

Может, кто из вас боится носить нательный крест? Боится пойти с крестом к врачу или в баню? Просите у Милостивого Бога прощения за отсутствие решительности открыто исповедовать Его имя, но никогда не ходите, не оставайтесь без креста! Хоть как-то скрыто, но носите крест, возложенный на вас рукой священника при Таинстве Крещения! В одной из стихир Октоиха поется:

«Иже Крестом ограждаеми, врагу противляемся, не боящеся того коварства и ловительства!» Как же может верующий человек быть без креста на груди?

Господи, прости нас, грешных!

Мы не только неверующих боимся, но даже некоторые из нас стесняются перекреститься перед едой в доме, где все знают, что мы верующие, где никто не будет издеваться над нами или насмехаться, но в котором сами хозяева не соблюдают этого правила благочестия, хоть и иконы висят. Рука, как свинцом налитая, не в состоянии подняться для крестного знамения – стыдно своей религиозности, своего молитвенного обращения к Господу! Вот какие мы неверные Тебе, Господи! Прости нас, грешных!

Может, кто отрекся от Христа еще каким-нибудь образом? Обязательно покайтесь в этом при получении разрешительной молитвы. Уж очень страшны слова Господа, сказанные без всяких оговорок всем: «кто постыдится Меня и Моих слов, того Сын Человеческий постыдится, когда приидет во славе Своей и Отца и святых Ангелов» (Лк. 9:26). Кто из нас сможет тогда сослаться на незнание этого грозного предупреждения Господа?

Господи, прости нас, грешных, за нашу боязнь, стыд и смущение – это все верные признаки нашего маловерия! Умножь в нас веру и всели в сердца мужество и твердость!

Подумать только, чего мы стыдимся?! Самого высокого, самого почетного в мире звания – христианина, – то есть того, что мы Христовы ученики, люди, всею жизнью служащие высшей правде.

3. И наконец, мы обязаны терпеливо переносить все гонения за правду, соединяя терпение с твердым упованием на Бога.

Как же обязывает закон Христов относиться к гонителям правды? На неприязнь, враждебность мы обязаны отвечать спокойствием, доброжелательством. А как мы относимся хотя бы к тем, кто с праздным любопытством, зачастую просто со своею невоспитанностью в общечеловеческом понимании этого слова, приезжает или приходит к нам на экскурсии и мешает нам молиться? Раздражаемся на них, при случае даже зло-презло одергиваем, а если бы дать нам волю, так мы бы вышвырнули их вон и поколотили притом изрядно! Ну и кого же бы мы таким способом порадовали? Только врага нашего, который питается всякой злобой, ненавистью и неприязнью, и уж никого не привлечем к вере во Христа. И будут разносить по свету неверующие люди: «Там, в Монастыре, в храмах собрались какие-то отъявленные злые старухи и старики». Если кто из вас допускал какую-нибудь бестактность или злобную выходку по отношению к какому бы то ни было человеку в храме Божием, кайтесь пред Господом!

Господи, прости нас, грешных!

На ложь и клевету мы обязаны отвечать терпением, молчанием или спокойным, серьезным объяснением истины, если хватает знаний и ума и обстоятельства позволяют высказаться. На злобные выходки христианин отвечает по правилу: отойди от зла и сотвори благо. Надо твердо помнить, что зло никогда не побеждается злом. Апостол Павел наставляет: «никому не воздавайте злом за зло, но пекитесь о добром пред всеми человеками» (Рим. 12:17). Лучше самому пережить боль и унижение, чем причинить их гонителю и обидчику нанесением ответного удара.

Не надо вступать в пререкания и споры о вере, ни желать, чтобы гром и молния поразила наших гонителей и угнетателей, тех упорных, кощунственных безбожников, кто своим глумлением над верой причиняет нам невероятную боль, а надо молиться за них и жалеть их, потому что это самые несчастные люди на земле, ибо земная жизнь скоротечна, а вечная жизнь бесконечна. Сейчас они упорно противятся правде, а некоторые открыто гонят ее. Но когда закроются их очи земные и откроются очи духовные, тогда страшно будет их прозрение! Разве не жалко этих людей! Разве христианское сердце может желать кому-либо вечной гибели и ада? Если кто способен на желание кому бы то ни было такого непоправимого зла, кайтесь Господу!

Прости, Господи, наше отнюдь не христианское отношение к неверующим, страдающим такой страшной болезнью души, как неверие!

Приими нашу молитву, Господи, за них, наших же русских людей, наших соотечественников, погибающих в неверии в Тебя как Бога и Творца мира! Открой им глаза, чтобы спала еще при жизни земной пелена с их глаз, чтобы поняли они, Кого гонят и чью злую волю исполняют! Они не знают, что творят! Господи, прости и их и нас, тем более что теперешнее поколение – это наши дети и внуки, которых мы не воспитали в вере и любви к Тебе!

Девятая заповедь блаженства: Блажени есте, егда поносят вам, и ижденут, и рекут всяк зол глагол, на вы лжуще Мене ради. Радуйтеся и веселитеся, яко мзда ваша многа на небесех!

Вот обетование великой награды терпеливцам!

Посмотрите на нашу жизнь, как мы все тяжко страдаем под игом душевных скорбей! «Все житие наше на земли болезненно и печали исполнено от клеветы, досаждения, укорения и иних многовидных бед и напастей!». «Беды от врагов, беды от сродник, беды от лжебратии терпяще». «Немошствует бо тело, изнемогает и дух наш». Так молитвенно взываем мы в акафисте перед иконой Божией Матери, именуемой «Всех скорбящих Радость». Особенно тяжки душевные муки, когда бывают непоняты наши самые возвышенные духовные устремления, то есть именно то в нашей жизни, о чем Господь сказал в словах «на вы лжуще Мене ради».

Вот вы, видя несчастие у своих ближних (детей, мужа, родных), спешите в храм, зная, что только молитвой можно помочь им, а те, за которых вы только что молились со слезами, встречают вас дома потоками брани или гневными взорами, раздраженным тоном только за то, что вы на несколько часов оторвались от нескончаемого потока суетных дел по дому. Как больно и горько сердцу!

Или живет человек далеко от храма, пригнули его к земле прожитые годы, и потому страшит расстояние. Но желание побыть в храме, помолиться, подать записочку, отслужить молебен, взять святой воды преодолевает все! И вот спешит, как может, такой человек в храм ночью по плохой дороге, преодолевает невероятные трудности в транспорте, и вот заходит он в храм, как ходатай о всем селении своем, о тех, кто хотел бы, да уже совсем не в силах дойти, и о тех, кто совсем забыл храм, а его осыпают укорами и насмешками: «Ты еще таскаешься в церковь, сидела бы дома и молилась, вот помрешь где-нибудь на дороге» или: «Видно мало работать пришлось, что еще в такую даль ноги носят».

Как больно сердцу такое непонимание! Непонимание того, что любовь к храму преодолевает, казалось бы, непреодолимое!

Вы дорожите святынькой, хранящейся в доме: иконкой-благословением. Евангелием, святой водичкой – и какими словами можно передать душевную муку, когда однажды, придя домой, видите полное разорение дорогого уголка – над вашей святыней надругались самые близкие вам люди!

Вы бескорыстно, по чувству жалости и сострадания, ради Христа, помогли кому-то своим трудом, а вас оклеветали, беспощадно обвинив в корысти, в нечестности, заподозрили невесть в какой грязи… Как тяжело перенести такую клевету!

Вы стремитесь чем-то послужить в храме, обители, делая это от всего сердца, с большой любовью, вкладываете в делание все свои таланты, все способности души и физические возможности, а вас упорно отказываются понимать, вас гонят, поносят и всячески унижают, и унижают не только морально, а может быть, даже физически – бьют, толкнут, пнут, что-нибудь уронят на вас. Сколько мужества требуется, чтобы не бросить дела, не охладеть, не отчаяться и, главное, не возненавидеть гонителей! И сколько еще бывает всяких непониманий, ложных представлений, немыслимых обвинений, порождающих невыносимые муки души, те злострадания, кои превышают страдания мученические и превосходят величайшие подвиги христианских подвижников первых веков.

* * *

Вот мы подошли к концу нашей исповеди, которую сегодня построили на исполнении заповедей о блаженствах.

И наверное, каждый из вас, кто искренно каялся, понял, что он «пуст и наг» добродетелей духовных. Казалось бы, можно прийти в отчаяние: что же нам, грешникам великим, делать? Мы же ни на что не способны, Господи! У нас нет ни смирения, ни кротости, ни чистоты сердечной, ни любви, ни даже плача о грехах!

А в ответ на такой полный отчаяния вопрос один из подвижников благочестия отвечает: «Если не можешь принести Господу ничего другого, то принеси Ему свой жизненный крест и свои страдания». О пользе для нас страданий говорить можно очень много. А так как сейчас Таинство Исповеди, то есть проверка нашей совести – духовная лечебница и баня, смывающая скверну нашего сердца, – то нам надо чистосердечно признаться перед Господом, что мы не умеем терпеливо, по-христиански нести обиды, неприятности, несправедливости. Мы все – величайшие ропотники!

Кто из нас принимает скорби с радостью, как лекарство очистительное от Самого Господа, а в обидчике видит своего друга и целителя?

Прости нас, Господи, мы крайне малодушны!

Мы непомерно сетуем, даже до расстройства здоровья, мы оскорбляемся на обидчиков, мы ожесточаемся сердцем и становимся сами нетерпеливы по отношению к людям, потому что жадно кидаемся на жизнь, на счастье, суетное, пустое, кратковременное, как сон. Ставим его выше всего, выше Церкви, Бога, любви ко Христу, и обрушивающееся несчастье застает нас врасплох, озлобляет и огрубляет нас! Мы проливаем слезы, пот и кровь – здоровье теряем, но, увы, Господи! Пот проливается с внутренним противлением, злобой, проклятьем. Слезы – от обиды, злобы, досады, невозможности отмщения. Кровь (болезнь) – без веры, и потому ничего доброго душа наша не приобретает.

Между тем то, с каким настроением сердца и души мы переносим страдания, является пробным камнем нашего духовного роста. «Мужество перед ними, готовность к ним – вот знак «правильной души». Мужественные души инстинктом ищут жертвы, страданий и духовно крепнут в испытаниях. «Ибо кратковременное легкое страдание наше производит в безмерном преизбытке вечную славу» (2Кор. 4:17). И не только страдания, приходящие извне, но всякое духовное усилие, всякое добровольное лишение, всякий отказ, жертва, немедленно размениваются на духовные богатства внутри нас» (священник Александр Ельчанинов).

Господи, прости нас, слабых духом!

Может, кто из вас, не выдержав тяжести скорбей, покушались мысленно на свою жизнь, думали о самоубийстве, изыскивали в мыслях способы прекратить свои страдания прекращением жизни, думая при этом еще и досадить обидчикам! Кайтесь Господу!

Да и отдельно, подходя к разрешительной молитве, лично покайтесь священнику, ибо это страшный грех, приводящий к гибели.

Господи, прости нас грешных!

Мы еще как-то терпим то, что сами невнимательной жизнью на себя навлекаем. А ведь там, на Небе, только тогда начинается некоторая оценка нас, когда мы что-нибудь невинно терпим, и терпим со всяким смирением, безропотно, как Божие попущение и испытание (епископ Варлаам Ряшенцев).

Вот мы, к великому прискорбию, все живем в суете, нам больно на душе от всяких скорбей и бед, мы все ждем мирного, тихого благополучия земного; приходит скорбь, и мы малодушествуем! А Апостол Павел, раскрывая великий смысл страдания христианина, говорит: «вам дано ради Христа не только веровать в Него, но и страдать за Него» (Флп. 1:29). Слышите? Дано страдать за Господа, как великая милость, дано веровать и страдать! Как говорит преподобный Исаак Сирин: «Более всякой молитвы и жертвы драгоценны пред Господом скорби за Него, и более всех благоуханий – запах пота их».

Апостол пишет еще: «Возлюбленные! огненного искушения, для испытания вам посылаемого, не чуждайтесь, как приключения для вас странного, но как вы участвуете в Христовых страданиях, радуйтесь, да и в явление славы Его возрадуетесь и восторжествуете» (1Пет. 4:12-13). Задумывались ли вы над этими словами Святого Писания?

Нет, Господи, многие из нас впервые осознанно слушают его, несмотря на свои седые уже головы, прости нас, грешных! А ведь это доступно всем нам и находится все в той же Книге – Евангелии, которое пылится на наших полках!

То, к чему мы идем, слишком высоко, а то, что мы здесь оставляем, слишком ничтожно. В этом мире ничтожны все наши добродетели, ничтожно все наше понимание истины. И потому нет на земле высшей красоты, чем страдание правды ради, нет большего сияния, чем сияние безвинного страдания (архиепископ Иоанн Шаховской). Вот так мыслят и говорят великие мужественные христианские души!

Господи, прости нас, грешных!

Как далеки мы от такого понимания жизни христианской!

А спастись каждый из нас желает. По словам Иоанна Златоуста, для христианина имеются три условия для спасения:

– не грешить;

– согрешив, покаяться;

– кто плохо кается, тому терпеть находящие скорби.

А кто же может сказать, что он кается достаточно усердно? Отсюда путь избавления от страданий за свои грехи есть покаяние. Сила покаяния должна быть соразмерна степени греха. Если же нет достаточного сознания греха, нет силы нести деятельное, глубокое покаяние, то надо в смирении принимать посылаемые страдания и благодарить за них, как за милость, как за признак заботы о нас Бога.

Господи, прости нас, грешных!

Грехов наших неисчислимое множество, понятия наши о духовной жизни, христианском миропонимании чрезвычайно малы. Аптека же с духовными лекарствами против недугов наших греховных неисчерпаемо богата в духовной лечебнице Матери-Церкви!

Можно еще очень долго и много говорить с вами для пользы душевной, однако время уже давно истекло.

Господи, приими наше покаяние!

Сейчас каждый должен явить Тебе, Господи, твердую решимость отречься от греха, возненавидеть грех, переломить свою жизнь… И эту решимость подтвердив клятвою, поцеловать Крест и Евангелие. Пообещать в этом решении исправить жизнь свою.

Господи, я искренно хочу так! И молю Тебя, помоги мне сдержать клятву мою!

Господи, прими нашу молитву!

Господи, мой Господи!

Я – бездонная пропасть греха: куда ни посмотрю в себя – все худо, что ни припомню – все не так сделано, неправильно сказано, скверно обдумано… И намерения и расположения души моей – одно оскорбление Тебе, моему Создателю, Благодетелю!

Пощади меня, Господи Иисусе Христе, Боже наш! Я как ничтожный человек согрешил, Ты же яко Бог щедрый, помилуй мя!

В покаянии приими мя! Дай мне время принести плоды покаяния. Не хочу больше грешить, не хочу оскорблять Тебя, Господи! Допусти меня до причастия Святых Таин, да снизойдет на меня через них Твоя сила благодатная! Истреби живущий во мне грех! Живи во мне, Безсмертный Господи, чтобы ни жизнь, ни смерть не разлучили меня с Тобою!

Имиже веси судьбами – как хочешь, как знаешь – только спаси меня, бедного грешника! И благословлю, и прославлю Пречестное имя Твое во веки. Аминь!

Некто вопросил великих: как спасутся христиане последних веков, ибо нет уже арены открытого мученичества, когда исповедников Христовой веры забивали в колоды, бросали в темницы, распинали на крестах, отдавали на растерзание зверям, колесовали, отсекали руки или постепенно все члены тела, прободали копьями, обливали кипящим оловом или маслом, опускали в кипящие котлы, сжигали на горящих сковородах? Ибо никто уже не в состоянии понести тех трудов и подвигов покаяния и очищения своих душ, какие понесли подвижники первых веков христианства, о которых до нас дошли сказания, кажущиеся нашему сознанию почти невероятными.

И получил ответ: они будут спасены терпением душевных скорбей! И те, кто понесет эти скорби душевные мужественно и терпеливо, получат венцы большие, чем те, кто спал на земле, вкушал пищу раз в неделю, стоял на столпе в молитвенном подвиге всю жизнь.

 

Сокращения названий книг Ветхого и Нового Завета, упоминаемых в тексте:

Ветхий Завет

Втор. – Второзаконие; Пс. – Псалтирь; Притч. – Притчи Соломона; Сир. – Книга Премудрости Иисуса, сына Сирахова; Иер. – Книга пророка Иеремии.

Новый Завет

Евангелие:

Мф. – от Матфея; Мк. – от Марка; Лк. – от Луки; Ин. – от Иоанна.

Соборные послания Апостолов:

Иак. – Послание Апостола Иакова; 1 Пет. – Первое послание Апостола Петра; 1 Ин. – Первое послание Апостола Иоанна.

Послания Апостола Павла:

Рим. – Послание к Римлянам; 1Кор. – Первое послание к Коринфянам; 2 Кор. – Второе послание к Коринфянам; Гал. – Послание к Галатам; Флп. – Послание к филиппийцам; Кол. – Послание к Колоссянам; 2 Фес. – Второе послание к Фессалоникийцам (Солунянам); Евр. – Послание к Евреям.

 

Литература

Антоний, архиеп. Казанский. Грехи против десяти заповедей Божиих / Афонский листок. № 76. 1904.

Бухарев И., свящ. Слово пастыря к имеющим говеть Великим постом / Кормчий, 1892.

Дьяченко Г.. свящ. Уроки и примеры христианской любви. М. 1889.

Кающийся грешник: [Сб.]. СПб., 1901.

Материалы из архива свящ. Бориса Николаевского.

Стратилатов К., свящ. Собрание церковных поучений для простого народа. СПб., 1890.

 

Источник: Опыт построения исповеди / Иоанн (Крестьянкин) – М.: Изд. Сретенского монастыря. 2007. – 255 с.