Настанови про добру мораль і святе життя, у 170 главах
1. Звичайно людей вважають розумними у неправильному розумінні цього слова. Не ті розумні, що вивчили вислови й писання стародавніх мудреців, але ті, в яких душа розумна, котрі можуть розсудити, що таке добро, а що зло; злого і шкідливого уникати, а добрим і корисним для душі розумно користуватися з великою вдячністю до Бога. Лише такі повинні б називатися розумними людьми.
2. Справді розумна людина має одну турботу: цілковито коритися і всіляко догоджати Богові. Тому вона повчає душу свою, як би догодити Господу, дякуючи Йому за милосердне Провидіння Його. Бо нерозумно бути нам невдячними як до лікарів – за оздоровлення тіла (навіть тоді, коли вони дають нам гіркі та неприємні на смак ліки), так і до Бога, коли посилає нам щось сумне, не усвідомлюючи, що все походить з Провидіння Його і корисне нам. Таким розумінням і такою вірою у Бога знаходимо спасіння і спокій душі.
3. Стриманість, лагідність, стійкість, терпеливість та інші великі чесноти, наче сили ратні, одержали ми від Бога, щоб ними протистояти випробуванням, які випадуть нам, та щоб вони помагали нам у скорботах. Якщо будемо вдосконалюватися у цих чеснотах і мати їх завжди напоготові, то що би не сталося з нами, – ніщо не буде для нас важким, болісним, згубним і нестерпним; але усе те буде подолане наявними у нас чеснотами. Цього не усвідомлюють ті, в кого душа нерозумна, бо вони не вірять, що все діється нам на користь, щоб засяяли наші чесноти і ми були увінчані Богом.
4. Якщо, навіть шануючи багатство і насолоджуючись якоюсь однією короткочасною примарною суєтою, водночас бачитимеш, що чеснотливе і боговгодне життя краще від багатства, і твердо перебуватимеш у цьому переконанні та зберігатимеш це в пам’яті, то не зітхатимеш, не нарікатимеш і не ремствуватимеш ні на кого, коли побачиш, що гірші від тебе шануються за красномовність, вченість та багатство, але за все дякуватимеш Богові.
5. Розумна людина, пізнаючи себе, усвідомлює, що корисне, природне і спасенне для її душі, а що -чуже і згубне. Таким чином уникає того, що шкодить душі, як чужого їй.
6. Що поміркованіше хтось живе, то спокійнішим стає, бо не журиться про багато: про слуг, найманих робітників, майно і худобу. Коли ж прив’язуємось до усього житейського, то, підлягаючи скорботам, що від того настають, починаємо навіть нарікати на Бога. А самовільне бажання багатства бентежить нас, і ми блукаємо в пітьмі грішного життя, не маючи змоги пізнати самих себе.
7. Не кажи, що людині неможливо провадити цнотливого життя, але, що це – нелегко зробити. Дійсно, не для кожного воно доступне. Лише добросовісні люди, що мають боголюбний ум, здобувають цнотливе життя. Звичайний людський ум є мирським і мінливим, непостійним і схильним до матеріяльного; він зроджує добрі й погані думки, а боголюбний ум є каральником зла, яке постає в людях від свавільної безпечности їхньої.
8. Неосвічені і простаки вважають сміхотворними науки і не бажають слухати їх, тому що через них викривається їхнє неуцтво, – вони ж хочуть, щоби всі були подібні до них. Так само і нестримані бажають, аби всі були гірші від них, гадаючи здобути собі виправдання тим, що багато є злих. Гине і розбещується душа від грішного важкого життя, що вмістило в собі розпусту, гординю, жадібність, гнів, зухвалість, шал, вбивство, нарікання, заздрість, хабарництво, хижацтво, нетерпеливість, брехню, ласолюбство, лінивство, журбу, боязнь, ненависть, осудження, зледачіння, прогріх, неуцтво, спокушування, забуття про Бога. Цим і подібним покарана нещасна душа, що віддаляється од Бога.
9. Чи хтось дійсно цнотливо й похвально живе, – про це треба судити не з вдачі, яку на себе можна нещиро прибрати, і навіть не зі способу життя, бо і це може виявитися фальшивим, але з того, чи подвижник, подібно до досвідчених мистців та скульпторів, на ділі потверджує своє вміння: цнотливо й богобоязливо живе, відвертаючись од усяких насолод, як від сітей.
10. Людина багата і шляхетського походження, але бездуховна – нещасна в очах тверезомислячих людей; і навпаки, бідний слуга – щасливий, якщо він духовний і доброчесний. Як мандрівники, збившись з дороги, гинуть, так пропадають і ті, що не дбають про цнотливе життя, зваблювані пожаданнями.
11. Людинотворцем можна назвати того, хто вміє злагіднити вдачу неосвічених і змусити їх полюбити науку й освіту. Подібно й тих, що невпинно закликають людей до цнотливого й богобоязного життя, також треба вважати людинотворцями, бо вони ніби співтворять їх. Лагідність і стриманість є щастям та доброю надією для людських душ.
12. По правді треба людям влаштовувати своє життя і вдачу. Тоді легше пізнається і Сам Бог. Хто цілим серцем і з вірою шукає Бога, тому Провидіння посилає поміч для приборкання гніву й пристрастей. Похіть же і гнів є причиною усякого лиха.
13. Людиною треба називати або того, хто розумний, або того, хто рішився поправитись. Невиправного не можна називати людиною, тому що ця невиправність є ділом нелюдським. Від таких треба втікати, бо хто зживається зі злом, ніколи не буде в числі безсмертних, тобто – блаженних.
14. Тільки через розум ми маємо право називатися людьми; без розуму ми відрізняємося від тварин лише розміщенням членів і даром слова. Отож нехай пізнає розумна людина, що вона безсмертна, – і тоді зненавидить усіляку безсоромну похіть -причину смерти для людей.
15. Як кожен мистець показує уміння своє тим, що надає прекрасних форм якомусь матеріялу: один – дереву, інший – міді, ще інший – золоту й сріблу, так і нам треба виявляти, що ми є людьми, не тілесною будовою, але правдивим розумом у душі, тим, що коримося законові доброго – цнотливого й богобоязного життя. Істинно розумна і боголюбна душа знає, як треба поводитись у житті. Вона з любов’ю умилостивлює Бога і щиро дякує Йому, линучи до Нього всіма бажаннями й помислами своїми.
16. Як керманичі обережно провадять кораблі вперед, аби не натрапити на підводний камінь чи на якусь скелю, так і ті, що змагають до цнотливого життя, нехай пам’ятають і дбають про те, що їм треба робити і чого уникати, нехай вважають корисним для себе лише те, що походить від справжніх і божественних законів, відсікаючи од душі лукаві помисли.
17. Як старанні керманичі й візники досягають вправности в своєму ділі, так і ті, що змагають до правдивого чеснотливого життя, повинні турбуватися про те, як би його належно й богобоязно прожити. Бо хто цього бажає і переконався у можливості бажаного, той вірою досягає нетлінности чистого життя.
18. Вільними називай не тих, що вважаються такими згідно зі своїм станом, але тих, що вільні у житті та звичаях. Не можна, наприклад, називати вільними знатних і багатих, якщо вони злі й нестримані, бо ж такі – раби чуттєвих пристрастей. Справжня чистота і нехтування дочасним творять свободу й блаженство душі.
19. Нагадуй собі, що безперервно треба виявляти свій розум; а виявиш його доброю поведінкою і благими ділами. Так і хворі визнають лікарів рятівниками й доброчинцями не за їхні слова, а за діла.
20. Дійсно розумна й прикрашена чеснотами душа виявляється у всьому: у вигляді, ході, голосі, усмішці, розмовах і поведінці людини. У ній все змінилось і набуло прекрасного образу. Її боголюбний ум, як пильний сторож, зачиняє вхід для злих і нечистих помислів.
21. Знай: управителі й володарі мають владу тільки над тілом твоїм, а не над душею. Завжди про це пам’ятай. Тому коли вони наказують, наприклад, убити або щось інше грішне, несправедливе і шкідливе для душі зробити, – не треба їх слухати, хоч би вони й мучили тіло твоє. Бог створив душу вільною і самовладною, і вона чинить як хоче -добре або зле.
22. Розумна душа старається визволитись від нетямущости, зарозумілости, гордости, спокус, заздрости, розкрадання і подібного, що є ділом демонів і злого свавілля. Людина, що не бажає низьких приємностей, встигає всього того позбутись.
23. Ті, що провадять життя навіть у малих і незначних подвигах та визволяються з небезпек, – не мають потреби в особливих пересторогах. Перемагаючи у всьому пожадливість, вони впевнено знаходять дорогу, що веде їх до Бога.
24. Розумним людям не слід слухати всіляких бесід, а лише тих, що приносять користь і ведуть до пізнання Божої волі. Божа воля є шляхом, яким люди знову повертаються до життя і вічного світла.
25. Тим, що намагаються жити чеснотливо й боголюбно, треба позбутися зарозумілости і всякої пустої слави, прагнучи доброї поправи життя й серця. Боголюбний та немінливий ум є вказівником і шляхом до Бога.
26. Нема жодної користи з наук, якщо душа не буде добре і боговгодно жити. Причиною ж усіх бід є заблукання, облуда і незнання Бога.
27. Глибоке роздумування про добре життя й турбота про душі творять добрих і боголюбних мужів. Той, хто, перемагаючи всяку похітливість, безперервною молитвою шукає Бога, знаходить Його. Такий не боїться демонів.
28. Ті, що спокушаються земними благами і тільки на словах провадять добре життя, уподібнюються до тих, що здобули ліки чи лікарські інструменти, а користуватись ними не вміють і навіть не турбуються про це. Тому в гріхах своїх не будемо звинувачувати ні наше народження, ні когось іншого, а тільки самих себе. Бо якщо душа самовільно віддається зледачінню, то, звичайно, буде подолана.
29. Тому, хто не вміє розпізнавати добра і зла, не личить судити, хто з людей добрий, а хто – злий. Людина, що знає Бога, – добра; коли ж вона зла, то це означає, що вона не знає Бога і ніколи не буде знати, бо єдиний спосіб пізнання Бога – доброта.
30. Добрі й боголюбні мужі викривають поганих людей в очі; поза очі не тільки самі не обмовляють, але й іншим не дозволяють цього робити.
31. У розмовах не повинно бути жодної грубости; бо розумних людей звичайно прикрашає скромність і невинність більше, ніж дівственників. Боголюбний ум – це світло, що опромінює душі, як сонце – тіло.
32. Якщо душевні пристрасті постають у тобі, борися з ними. Пам’ятай: люди, що правильно міркують і на відповідній міцній підвалині стоять, вважають для себе солодким не здобуття тлінного багатства, а справжньої слави на небесах. Ось що чинить їх блаженними. Багатство можуть викрасти і відібрати сильніші. Єдина тільки душевна чеснота є безпечним та невикрадальним надбанням і, крім того, по смерті рятує тих, що її здобули. Того, хто так міркує, не потягає примарний блиск багатства та інших утіх.
33. Непостійним і неосвіченим людям не личить випробовувати розумних мужів. Розумним є той, хто Богові догоджає і більше мовчить; якщо і говорить, то небагато і лише Богові угодне.
34. Ті, що прямують до цнотливого й боголюбного життя, прагнуть душевних чеснот, тобто таких надбань, що є невід’ємною власністю і вічною розрадою. Дочасним же вони користуються лише заради потреби, наскільки дає та хоче цього Бог, вживаючи його з подякою, хоч би воно було і дуже помірковане. Бо багатий годує тлінне тіло, а пізнання Бога (стриманість, доброта, благотворіння, побожність і лагідність) обожують душу.
35. Могутні світу цього, котрі змушують людей чинити грішні, страшні діла, не мають жодної влади над їхньою душею, що створена самовладною. Вони можуть ув’язнити тіло, але не волю, володарем якої є розум людини – дар Творця, сильнішого від усякої влади й примусу, будь-якої сили.
36. Ті, що вважають нещастям втрату грошей, дітей, слуг чи майна, нехай знають, що насамперед треба бути вдоволеним тим, що дає Бог. Потім, коли зажадають від них чогось із даного їм, нехай з готовістю і благодушністю, без обтяження себе скорботою з приводу цього зречення, повертають назад дане їм Богом.
37. Людина розсудлива не повинна позбавляти себе свободи задля багатства, хоч би навіть воно було дуже великим. Життєві блага подібні до сну, багатство має тільки примарний і короткочасний блиск.
38. Люди повинні так змагати до боголюбного і чеснотливого життя, щоби їхня добродійність сяяла між людьми, як пурпур, накинутий поверх білих одеж.
39. Розумним людям треба оглядати силу свою і тримати у готовості чесноти душі, аби завжди могти протистояти пристрастям (які на нас нападають) наявною в душі силою (тобто військом чеснот), природно дарованою їй від Бога. Це: стриманість – проти надмірного захоплення красою і всякої шкідливої для душі похоти; терпеливість -проти нужди й біди; негнівливість – проти дошкуляння й гніву тощо.
40. Доброю і мудрою людиною одразу стати неможливо: досягається доброта і мудрість лише вдумливим обмірковуванням, вправою, досвідом, тривалим подвигом і, головно, сильним бажанням чинити добро. Добрий і боголюбивий чоловік, що справді пізнав Бога, не самозаспокоюється, але робить усе, що вгодне Богові. Проте такі мужі – рідкість.
41. Людям, що не мають природної схильности до добра, не годиться у відчаї опускати руки, але дбати про боголюбиве й добродійне життя, хоч би не знати яким воно видавалося недосяжним для них. Бо хоча й не зможуть осягнути вершин чеснот й досконалости, але, всіляко турбуючись про себе, стануть або кращими, або принаймні не стануть гіршими, а це – немала користь для душі.
42. Розумом людина торкається невимовної божественної сили, а тілом – споріднена з тваринами. Але небагато є таких, що намагаються звертати помисел до Бога і Спасителя та злучитися з Ним і ділами, і цнотливим життям своїм. Більша ж частина несвідомих душею людей, покинувши це божественне і безсмертне всиновлення, схиляються до мертвого, нікчемного й тимчасового споріднення з житейським, і, ніби тварини, мудруючи тільки про тілесне і розпалюючись похіттю, відлучаються від Бога, а душу з небес скидають до провалля тілесних мук.
43. Розумний муж, дбаючи про єдність і спілкування з Божеством, ніколи не опуститься до чогось земного або низького, але спрямовує свій ум до небесного й вічного, знаючи, що воля Божа (причина всякого добра і джерело вічних благ для душі) є такою, аби людина спаслася.
44. Коли зустрінеш людину, що любить сперечатися проти правди й очевидних речей, то, припинивши суперечку, віддались од неї, бо закам’яніла вона умом. Як застояна вода робить непридатними і найдобірніші вина, так і зла розмова розбещує людей, цнотливих життям і вдачею.
45. Якщо ми всіляко стараємося оминути тілесну смерть, то тим паче повинні прагнути уникати смерти душевної. Бо хто хоче спастися, не матиме щодо цього жодної перешкоди, хіба власне недбальство і зледачіння душі.
46. Про тих, які не хочуть пізнати, що їм корисне і що треба вважати добром, можна сказати, що вони хворі. У тих же, що, пізнавши правду, безсоромно суперечать їй, – пригас розум, вдача їхня стала вдачею худоби. Не знають вони Бога і душа їхня не осяяна світлом.
47. Бог словом Своїм створив для нашої хористи різних тварин: одних – для споживання, інших – для служіння. А людину Бог створив споглядальником і вдячним тлумачем Своїх діл. Про це і треба дбати людям, аби, інакше, – не вмерти їм, не побачивши і не збагнувши Бога та діл Його, подібно до безмовних тварин. Людині потрібно знати, що Бог може усе. Тому ж, хто все може, ніхто інший не здатен чинити опору. Як Бог словом Своїм сотворив із несущого все, що тільки захотів, так і сьогодні все творить – для спасіння людей.
48. Небесні істоти – безсмертні, бо мають у собі доброту; а земні стали смертними через самовільне зло, що в нерозумних помножується від їхнього зледачіння і незнання Бога.
49. Смерть для людей, що її правдиво розуміють, є безсмертям; а для простаків, що не розуміють її, – кінцем. І боятися треба не тілесної смерти, а лиш душевної загибелі, тобто незнання Бога. Ось що є страхіттям для душі.
50. Гріх знайшов собі опору в матеріяльному, і тіло стало вмістилищем його. Але розумна душа, збагнувши це, скидає з себе матеріяльне ярмо і, визволившись від нього, пізнає Бога всіх і пильно стежить за тілом (як за ворогом і протиборцем), не довіряючи йому. Так душа, перемігши злі пристрасті та тілесність, увінчується Богом.
51. Душа, пізнавши гріх, ненавидить його, як найогиднішого звіра; а любить гріх хіба той, хто не пізнав і не усвідомив собі його злоби. Гріх поневолює свого любителя і тримає у своїм полоні. А нещасна й бідна людина не бачить, що для неї спасенне, навіть і не думає про це; але, гадаючи, що гріх прикрашає її, тішиться ним.
52. Чиста душа, будучи доброю, освячується і осяюється Богом. Тоді ум думає про добро і породжує боголюбиві наміри й діла. Але коли душа осквернюється гріхом, тоді Бог відвертається од неї або, краще мовити, сама душа віддаляється від Бога. Тоді лукаві демони, ввійшовши в помисел, нашіптують душі негідні діла розпусти, вбивства, розкрадання і подібні демонські злі діяння.
53. Ті, що знають Бога, сповнені всяких добрих помислів і, бажаючи небесного, нехтують житейським. Але такі люди небагатьом подобаються, тож за це бувають не тільки зненавидженими, але й підлягають нарузі багатьох немудрих. Ті, що мають чисті помисли, готові терпіти крайню вбогість, знаючи: те, що для багатьох видається лихом, для них є добром. Хто розуміє небесні речі, той вірить Богові, що всі творіння є ділом Його волі; а хто не розуміє цього, той ніколи не пізнає, що світ є Божим ділом і створений для спасіння людини.
54. Сповнені гріха і неуцтва не знають Бога, бо не тверезіють вони душею. Бог же пізнається розумом. Господь хоч невидимий, але цілком явний у видимому, як душа – в тілі. Як тіло не може жити без душі, так усе видиме й суще не може існувати без Бога.
55. Чому була створена людина? – Щоби, споглядаючи творіння Божі, пізнавала вона Сущого і прославляла Того, Котрий створив усе те для людини. Ум, що приймає любов Божу (боголюбивий і боголюб’язний), є невидимим добром, дарованим самим Богом тим, що удостоїлися його за добре життя.
56. Вільним вважається той, хто не служить насолодам, але панує над тілом своїм завдяки розсудливості й невинності та з вдячністю задовольняється тим, що подає йому Бог, хоч би це було й дуже помірковане. Коли боголюбивий ум і душа дійдуть згоди між собою, тоді тіло стає приборканим і вільним від похітливости, бо душа, діянням ума, погашає усякий тілесний порух.
57. Хто не вдовольняється тим, що має для підтримки життя, але домагається більшого, поневолює себе пристрастям. Вони ж бентежать душу помислами та мріями все гіршими й гіршими, що все, мовляв, недобре, тож треба здобувати нове й краще. Як занадто довгі одежі перешкоджають в ході подорожнім, так і надмірне бажання майна не дає душі подвизатися і спастись.
58. Хто перебуває десь з примусу і без бажання – сприймає те як в’язницю та кару. Отож будь вдоволений тим, що маєш, бо, будучи незадоволеним, станеш тираном собі самому, не усвідомлюючи цього. Але дорога до цього вдоволення завжди одна – знехтування життєвими благами.
59. Як зір дав Бог людині, щоб розпізнавати видиме (біле і чорне), так і розум дарований нам від Бога, щоб розрізняти, що корисне для душі, а що -шкідливе. Пожадання, що відкидає розсудливість, породжує пристрасність до чуттєвих утіх, а це не дозволяє душі спастися, або приступити до єднання з Богом.
60. Гріхом вважається не те, чого потребує людська природа, але те, коли людина своєю волею поповнює зло. Споживати їжу не є гріхом, але споживати її без дяки і нестримано – це вже гріх. Не є гріхом просто дивитись; гріх – у тому, коли дивимось заздрісно, гордо, ненависно. Не гріх – слухати мирно, але гріх – слухати з гнівом; не гріх – змушувати язик дякувати й молитися, але гріх – дозволяти йому зводити наклепи й осуджувати; нема гріха в тому, щоби простягати руки для милостині, але гріх – красти й вбивати. Кожний член тіла грішить, коли згідно з нашою свобідною волею чинить зло замість добра – всупереч волі Божій.
61. Якщо сумніваєшся, чи кожне діло твоє бачить Бог, розміркуй, що і ти – земля та порох – можеш подумки відразу й одночасно оглядати всі знані тобі місця і думати про них. Чи не тим більше Бог, Який створив усе і годує згідно з волею Своєю, не бачить зерна гірчиці?
62. Коли зачиниш двері житла твого і залишишся сам, то й тоді знай, що коло тебе завжди є призначений Богом для кожної людини Ангел. Греки називають його домашнім духом. Він не дрімає, а завжди, будучи при тобі, все бачить. Обманути його неможливо, навіть темрява не сховається перед ним. Усвідом собі, що разом з ним і Бог присутній на всякому місці. Бо немає такого сховку, де б не було Бога: Він бо понад усіма і все утримує в руці Своїй.
63. Якщо воїни вірно служать цареві за плату, то наскільки більше ми повинні безнастанно благодарити Бога своїми немічними устами за все, що Він сотворив для нас.
64. Вдячність Богові й добре життя – угодний плід людини для Господа. Але як земні плоди не відразу дозрівають, а потребують часу, дощу і догляду, так і плоди людини вимагають подвигу, розсудливости, терпеливости, стриманости й терпіння. Зрештою, якщо завдяки їм будеш видаватись деколи комусь побожним, не вір собі, поки перебуваєш у цьому тілі, і нічого свого не вважай вповні угодним Богові, знаючи, що важко людині до кінця зберегти безгріховність.
65. У людей ніщо не цінується вище за чесні слова. Слово настільки важливе, що ним ми почитаємо і благодаримо Бога. Вживаючи непотрібних або нечесних слів, ми виявляємо зіпсутість своєї душі. Тупоголовій людині, коли вона добровільно говорить погані слова або чинить недобрі діла, властиво звинувачувати або своє народження, або щось інше.
66. Якщо ми намагаємося лікувати різні тілесні хвороби задля того, щоб не сміялися з нас люди, то набагато більше потрібно докласти нам зусиль для лікування душевних недуг, щоб не виявитись безчесними й осміяними перед Богом на страшному судилищі Христовому. Бо, маючи владу над собою, ми можемо не чинити поганих діл навіть тоді, коли бажаємо. Нам підвладно також жити угодно перед Богом, й ніколи ніхто не примусить нас зробити щось погане, якщо самі цього не захочемо. Так подвизаючись, будемо людьми, гідними Бога, живучи, як Ангели на небі.
67. Якщо захочеш, можеш стати рабом пристрастей, і якщо захочеш – можеш залишитись вільним, не підпадаючи під їхнє ярмо. Бог створив тебе вільним. Той, хто перемагає тілесні пристрасті, вінчається нетлінням. Якщо б не було пристрастей, не було б і чеснот, ні вінців, дарованих від Бога достойним людям.
68. Ті, котрі не знають, що для них корисне і що це – добро, сліпі душею, їхній розум осліп. Не наслідуймо їх, щоб і нам з необачности не уподібнитись до них, сліпих.
69. Не гніваймося на тих, що прогрішуються, хоч би їхні провини й були гідні покарання. Винних треба навертати на істинний шлях задля самої правди й опам’ятовувати – або самим, або через інших. А гніватися на них або нарікати не можна, бо гнів у нас діє лише від пристрасти, а не через суд і правду. Не треба вихваляти милостивих, але й злих треба покарати (не задля власної пристрасти гніву, а в ім’я добра й правди).
70. Тільки одне душевне надбання є безпечним і невикрадальним. – Це цнотливе та боговгодне життя, знання і добрі діла. Багатство є сліпим дорадником, і той, хто необдумано вживає багатство тільки для свого задоволення, губить зморену душу свою.
71. Людям треба або зовсім не набувати нічого зайвого, або, маючи щось, твердо усвідомити, що все житейське за своєю природою є тлінним і може бути віднятим, втраченим і знищеним, тому той, кого це спіткає, не повинен занепадати духом.
72. Знай, що тілесні хвороби природно властиві тілові – як тлінному й матеріяльному. Отож душі, що навчена добру, треба з вдячністю виявляти мужність і терпеливість під час хвороби та не докоряти Богові, чому Він створив тіло.
73. Тих, що змагаються на олімпійських іграх, увінчують не тоді, коли переможуть того чи іншого, але коли переможуть усіх. Так і кожному, хто бажає бути увінчаний Богом, треба навчати душу свою бути чистою не тільки від тілесних пристрастей, але й від користолюбства, бажання посісти чуже, заздрости, ласолюбства, марнославства, докорів, небезпек смерти тощо.
74. Будемо дбати про добре, чеснотливе й боголюбне життя не задля людської похвали, а ради спасіння душі; ми щоденно повинні мати смерть перед очима і бачити, яким ненадійним є усе людське.
75. Жити невинно – під силу людині, але стати багатою – непідвладне їй. То що ж? Чи не осуджувати душу нашу за бажання короткочасного й примарного блиску багатства, здобуття котрого від нас не залежить? О, як нерозумно ми поводимось, бажаючи багатства! Чи не знаємо, що понад усі чесноти є смиренномудрість, а понад усі пристрасті -обжерство та ненаситне бажання життєвих благ?
76. Розсудливим людям треба постійно пам’ятати, що, небагато й коротко потрудившись у цьому житті, вони після смерти одержать найвеличнішу втіху і вічне блаженство. Той, хто бореться з пристрастями і бажає бути увінчаним Богом, якщо впаде, хай не буде малодушним і не залишається в упадку, зневірюючись у собі. Але, вставши знову, нехай бореться і прагне одержати вінець, до останнього подиху підіймаючись з усіх падінь своїх. Тілесні труди є знаряддям чеснот, вони – рятівні для душі.
77. За зречення життєвих вигод мужні борці удостояться вінців від Бога. Отож треба в цьому житті умертвити члени свої до всього житейського, бо мертвий не буде вже турбуватися ні про що земне.
78. Розумній душі, що подвизається, не треба одразу падати духом і лякатися, як тільки випаде щось скорботне, щоб не бути осміяною за боязливість. Душа, що захоплюється житейським блиском, виходить із свого чину 14. Душевні чесноти роблять нас достойними вічних благ, добровільні ж людські гріхи є причиною вічних мук.
79. Людину часто поборюють душевні пристрасті через тілесні чуття, що притаманні мислячим істотам. Органів чуття – п’ять: зір, слух, нюх, смак, дотик. Коли ці п’ять органів чуття спричиняють виникнення чотирьох пристрастей, бідна душа потрапляє в полон. Ось ці чотири душевні пристрасті: марнославство, жадоба втіх, гнів і страх. Однак коли людина мудро і розсудливо перемагає ці пристрасті, вже не буває подолувана, але заспокоюється душею й вінчається Богом як переможець.
80. Декому в заїздах дістаються ліжка, інші ж лягають на підлогу й засинають так само міцно, як і ті, що сплять на постелях. Ранком ті й інші покидають свої лежанки і всі однаково виходять із заїзду, несучи зі собою тільки своє, власне. Так і всі ті, що простують шляхом цього життя (і ті, що жили помірковано, і ті, що купались в славі й багатстві), покидають цей світ, не беручи зі собою нічого з майна та життєвих насолод. Єдине, що вони несуть із собою, це свої діла, вчинені за життя – добрі чи злі.
81. Маючи велику владу, не погрожуй нікому смертю, знаючи, що і ти не безсмертний та що кожна душа скине з себе тіло своє, як останній одяг. Зрозумівши це, намагайся бути лагідним, творячи добро, і завжди дякуй Богові. Хто немилосердний, той не має в собі жодної чесноти.
82. Неможливо уникнути смерти, й нема на це жодної ради. Знаючи це, справді розумні люди, що досвідом набули чеснот і боголюбних помислів, зустрічають смерть без стогонів, страху й плачу, розуміючи, що вона, з одного боку, неминуча, а, з другого, визволяє від лих, яким підлягаємо в цьому житті.
83. Тих, що забули про сумлінне й боговгодне життя та мудрують по-своєму, не ненавидьмо, а радше жаліймо – зубожіли бо вони на розсудливість і сліпі серцем та розумом. Вважаючи зло за добро, гинуть вони від незнання. І Бога вони не знають – заблукані, окаянні та нерозумні душею.
84. Не з кожним розмовляй про побожність і добре життя, щоб не виявитися смішним перед нерозумним. Подібний подібному співчуває, але для побожних розмов знайдеться небагато слухачів, бо вони – рідкість. Тому краще для спасіння людини говорити тільки те, що угодне Богові.
85. Душа співстраждає тілові, а тіло не співстраждає душі. Коли тіло, наприклад, розтинають, страждає з ним і душа, а коли тіло міцне й здорове, його здатностями користуються душевні почуття. Коли ж роздумує (розкаюється) душа, не роздумує (не розкаюється) разом з нею і тіло, а перебуває саме собою, залишаючись осторонь: бо роздумування (розкаювання) є болісним почуттям душі; так само, як – незнання, гордість, зневіра, зажерливість, ненависть, заздрість, гнів, марнолюбство, чванливість, честолюбність, незгода, нечутливість на добро тощо.
86. Думаючи про Бога, будь побожним, незаздрісним, добрим, невинним, покірним, по змозі щедрим, товариським, несварливим, бо все те подобається Богові та є невикрадальним багатством душі. Не осуджуй нікого, але краще замислюйся над своїми поганими ділами та досліджуй своє життя, чи угодне воно Богові. Яке нам діло до того, що хтось інший поганий?
87. Істинний чоловік намагається бути благочестивим. Благочестивий той, хто не бажає чужого своїй природі; чуже ж людині все створене людьми. Отож знехтуй усім, бо ти – образ Божий. У людині відтворюється образ Божий, якщо живе вона справедливо і богоугодно, а це можливо тоді, коли відсторониться вона від усього пристрасного. У кого ум боголюбивий, той досвідчений у всьому побожному, що є спасенним для душі. Боголюбний муж не судить нікого, бо знає, що й сам прогрішується. Це є прикметою душі, що спасається.
88. Ті, що сильно прагнуть тимчасових надбань, і, забувши про смерть та погибель своєї душі, перебувають у хтивості злих діл, а про спасенне для себе не турбуються, – не уявляють собі, нещасні, що чекає на них після смерти.
89. Бог не є винуватцем зла. Він дарував людині розум, здатність розрізняти добро від зла і свобідну волю. А злі пристрасті породжуються або від недбайливости, або із необачности людей. Бог у жодному разі не є причиною того. Через вільний вибір волі демони стали злими, як і більшість людей.
90. Людина, що живе побожно, не дозволяє злу ввійти до душі. А коли немає зла в душі, тоді їй не загрожує небезпека і шкода. Над такою людиною не мають влади ні злобний демон, ні випадковості, тому що Бог визволяє її від лих і живе вона береженою від шкоди, як богоподібна. Якщо похвалить хтось таку людину, вона подумки засміється з того, що її похвалили; якщо зневажать її, вона не борониться і не обурюється на те.
91. Зло псує людську природу, як іржа роз’їдає метал, а бруд прилипає до тіла. Але як метал не витворює іржі й від батьків не передається бруд, так і зло не походить від Бога. Господь обдарував людину совістю і розсудливістю, щоб вона могла уникати зла, знаючи, що воно шкідливе для неї і готує їй вічні муки. Будь же обачний, побачивши якогось щасливого в силі й багатстві, в жодному разі не улещуй його, будучи спокушений демоном. Але зараз же смерть хай постане у тебе перед очима – і ніколи не забажаєш чогось поганого або житейського.
92. Наш Господь Бог обдарував небожителів безсмертям, землян створив підвладними змінам, решті ж створінь дарував дихання й рух, – і все це для людини. Отож хай не перемагають тебе спокуси, коли диявол буде навіювати злі помисли душі, але зараз же згадай про небесні блага і скажи собі: «Якщо змушу себе, то зможу перемогти і цей порух пристрасті; але несила мені опанувати себе, якщо задовольнятиму бажання свої». Ось таким подвигом подвизайся, що може спасти душу твою.
93. Життя – це поєднання ума (духа), душі й тіла; натомість, смерть – це не знищення цих складових частин, а розрив їхнього союзу; всіх їх Бог зберігає і після їхнього роз’єднання.
94. Ум – це не душа, але дар Божий, що спасає душу. Богоугодний ум іде попереду душі й радить їй знехтувати дочасним і тлінним та полюбити вічні, нетлінні, нематеріяльні блага, аби людина, живучи в тілі, уявляла і споглядала умом небесне й божественне. Отже, боголюбивий ум є доброчинцем і спасителем людської душі.
95. Душа, потураючи тілу, затьмарюється втіхами й гине. Боголюбивий ум діє протилежно: він через тілесні скорботи рятує душу, як лікар, котрий розтинає і припалює тіло у хворих місцях.
96. Душі, не приборкані розумом і не керовані умом, – гинуть, як нерозумні тварини, тому що їхній розум керований пристрастями, як візник кіньми, що вийшли у нього з-під влади.
97. Найбільша недуга, руїна і згуба душі – незнання Бога, Котрий усе створив для людини, обдарував її умом та словом, якими, підносячись вгору, вона може спілкуватися з Богом, споглядати й прославляти Його.
98. Душа перебуває в тілі, ум – у душі, слово – в умі; ними споглядуваний і прославлений Господь обезсмертнює душу, дарує їй нетлінність і вічну насолоду. Бо ж Бог дарував буття усьому сущому єдино через Свою доброту.
99. Бог, всещедрий і благий, створив людину самовладною та дав їй можливість подобатись Йому своїм чеснотливим життям. А угодним Богові є те, щоб у людині не було зла. Бо якщо ми хвалимо добрі діла й чесноти, а вчинки безсоромні й злі осуджуємо, то чи не тим більше робить це Бог, Котрий хоче спасіння людини?
100. Добро людині посилає Бог; а злу піддається вона добровільно від пануючого в ній зла, від похотей та нечутливости.
101. Нерозважна душа – за природою безсмертна – стає рабою смертного тіла через чуттєві насолоди, не розуміючи, що тілесна втіха – це згуба душі. Ставши нечутливою і звироднівши, душа дбає та журиться лише про тіло.
102. Бог – добрий, людина – зла. На небі немає зла, на землі – важко відшукати справжнє добро. Проте розумна людина вибирає краще: пізнає Бога всіх, дякує Йому і пам’ятає про Нього; тілом же нехтує ще перед смертю, а його злим пожаданням 15 противиться, знаючи їхню згубність і лихі наслідки.
103. Грішна людина живе жадобою і не дбає про правду, не задумується над непевністю, несталістю і короткочасністю життя, забуваючи про непідкупність і неминучість смерти. Якщо ж і в старості хтось безсоромний та безглуздий, – то він, як зігниле дерево, непридатний до будь-якого діла.
104. Втіхи й радости ми досягаємо після того, як зазнали скорботи, бо неохоче п’є той, кого не мучить спрага; без смаку їсть той, хто не відчуває голоду; несолодко засинає той, кого не здолала дрімота; не радіє той, хто раніше не був у журбі. Так і ми не відчуємо насолоди вічних благ, якщо не знехтуємо короткочасними.
105. Слово є слугою ума. Що хоче ум, те й виражає слово.
106. Ум усе бачить, навіть те, що на небі, і ніщо не затьмарює його, крім одного – гріха. Для чистого немає нічого незрозумілого, як для слова його – невисловленого.
107. Тілом людина смертна, а умом і словом – безсмертна. У мовчанні починаєш розуміти; зрозумівши, – говориш: бо в мовчанні ум породжує слово. Вдячне ж слово, принесене Богові, є спасінням для людини.
108. Той, хто говорить беззмістовно, – нерозумний, бо говорить, не думаючи. Чини тільки те, що корисно тобі робити для спасіння душі.
109. Розумне й корисне слово для душі – дар Божий; навпаки, пустопорожнє слово, що намагається визначити віддаль неба від землі, величину сонця й зір, – це винахід людини, яка даремно трудиться і з пустої зарозумілости шукає того, що не приносить їй жодної користи. Така людина бажає зачерпнути воду решетом, шукає те, що не можливо знайти.
110. Неба небес ніхто не бачив, і того, що на ньому, ніхто не може пізнати, крім людини, яка змагає до чеснотливого життя, благодарить та прославляє Того, хто створив це небо на спасіння й життя людини. Такий боголюбивий муж, безсумнівно, знає, що без Бога, всюди і в усьому необмеженого Господа, не існує нічого.
111. Як із материнського лона дитина нагою приходить на світ, так і душа нагою виходить з тіла. Одна виходить чистою та світлою, інша – заплямленою від падінь, а ще інша – чорною від багатьох гріхів. Тому розумна і боголюбива душа, пам’ятаючи й міркуючи про кари після смерти, живе побожно, щоб не бути засудженою і не терпіти мук. А невіруючі не відчувають цього і грішать. Безумні душею нехтують тим, що їх чекає після смерти.
112. Як, вийшовши з лона, не пам’ятаєш того, що було в лоні, так вийшовши з тіла, не пам’ятатимеш того, що було за життя.
113. Як, вийшовши з лона, ти став кращим і більшим тілом, так, вийшовши з тіла чистим і неоскверненим, будеш кращим і нетлінним, перебуваючи на небесах.
114. Як тіло, дозрівши та розвинувшись у лоні, мусить народитись, так і душа, коли досягне Богом покладеної межі свого життя в тілі, мусить вийти з нього.
115. Як будеш ставитися до душі, поки вона в тілі, так і душа поставиться до тебе, вийшовши з тіла. Той, хто послужив тут тілові своєму, всіляко догоджаючи йому, сам собі зробив погану послугу після смерти (як відомо з притчі про багача й Лазаря), бо нерозважно засудив душу свою.
116. Як тіло, що вийшло з материнської утроби недосконалим, не може жити, так і душа, що вийшла з тіла, не осягнувши боговидіння через добре життя, не може спастися чи злучитися з Богом.
117. Тіло, злучившись із душею, виходить на світло з мороку утроби, а душа, з’єднавшись з тілом, огортається темрявою його. Тому не жаліти, а приборкувати треба тіло як ворога й супротивника душі. Надмірність харчів і солодощів викликають злі пристрасті в людях, стримане ж черево втихомирює пожадання та спасає душі.
118. Орган тілесного бачення – очі, а орган душевного бачення – ум. Як тіло без очей – сліпе, не бачить сонця, що освітлює всю землю й море, і не може насолоджуватися світлом його, так і душа без належного ума і доброго життя – сліпа, не споглядає і не прославляє Бога, Творця й Доброчинця усіх створінь, і не може насолоджуватися Його нетлінням і вічними благами.
119. Незнання Бога постає від нечутливости та безумства душі. Від цього незнання і породжується зло, від богопізнання ж прибуває людям добро, що спасає душі. Отож якщо, перебуваючи у тверезінні й богопізнанні, зрікаєшся своїх пожадань, тоді ум твій звернений до чеснот. Якщо ж, сп’янівши від задоволення, стараєшся задовольнити лихі бажання свої, то загинеш, як тварина, забувши про ті кари, що стрінуть тебе після смерти.
120. Промисел згідно з непорушним порядком, визначеним Богом для світу, – у тому, що сонце щодня сходить і заходить, а земля приносить плоди. Все ж оте створене для людини.
121. Усе, що творить Бог яко благ, – для людини творить, а що людина робить – те робить сама для себе – як добре, так і зле. Щоб не дивував тебе добробут лихих людей, знай, що як міста тримають катів не для того, аби заохочувати їхню злу волю, але для того, щоб завдяки їм карати злочинців, так і Бог допускає, щоб лукаві мали перевагу в житейському, аби за їхнім посередництвом карати нечестивих. Пізніше їх самих віддасть Господь суду, бо не Йому служили, а власній злобі своїй, причиняючи людям зло.
122. Якщо б ті люди, що почитають ідолів, знали і серцем бачили, кого почитають, то, нещасні, не збились би з дороги побожности; але, споглядаючи красу, чин і задум у всьому, що створене й походить від Бога, пізнали б Того, Котрий створив усе те для людини.
123. Людина, будучи злою і несправедливою, може когось убити; Бог же безперервно дарує життя, навіть негідним людям. Будучи до всіх щедрим і добрим з природи, Він захотів, аби був світ, – і він постав для людини та її спасіння.
124. Справжньою людиною є той, хто зрозумів, що таке тіло, його тлінність і короткотривалість. Такий і душу розуміє як належить, що вона божественна та безсмертна, і, будучи подихом Бога, сполучена з тілом для випробування і піднесення до богоподібности. Хто істинно зрозумів, що таке душа, – живе праведно й боговгодно, не довіряючи і не потураючи тілу. Споглядаючи Бога умом своїм, він водночас подивляє і розуміє вічні блага, даровані Господом душі нашій.
125. Бог, будучи добрим і щедрим, створив людину свобідною щодо добра і зла, обдарував її розумом, аби, споглядаючи світ і те, що в світі, пізнавала вона Того, Котрий створив усе те для людини. Але неправедна людина може бажати, не розуміючи того, що бажає, і, на своє нещастя, не вірити й не думати по правді. Таку бо має людина свободу щодо добра і зла!
126. Боже призначення є таким, щоб, зростаючи тілом, душа сповнювалась умом, аби людина із добра і зла вибирала їй відповідне, тобто добро. Душа, що не вибирає добра, нерозумна. Тим-то, хоч кожне тіло має душу, але не кожна душа повною мірою посідає ум. Боголюбивий ум буває у невинних, преподобних, праведних, чистих, добрих, милостивих і побожних. Ум – це помічник людини в її відносинах з Богом.
127. Одне тільки непідвладне людині – обминути смерть. За добре життя у вірі й любові людина стає співбесідником Бога.
128. Око бачить видиме, а ум осягає невидиме. Боголюбивий ум є світлом душі. Хто має боголюбний ум, той просвічений серцем і бачить ним Бога.
129. Жодна добра людина не є безсоромною. Хто недобрий у житті, той звичайно злий і тілолюбний. Першою чеснотою людини є знехтування своїм тілом. Зречення (по волі своїй, а не через бідність) дочасного добра, тлінного і матеріяльного, робить нас спадкоємцями вічних і нетлінних благ.
130. Хто має ум, той знає себе самого, а саме те, що він є тлінною людиною. Той, хто пізнав себе, про все інше теж знає, що воно – творіння Боже і створене для спасіння людини. Так усе розуміти й правильно вірити – людині підвладне. Такий муж твердо знає: ті, що нехтують життєвими благами, докладають маленьких зусиль, а одержують за те від Бога вічний спокій і розраду після смерти.
131. Як тіло без душі – мертве, так душа без ума – бездіяльна і не може посідати Бога у спадкоємство.
132. Лише людину Бог вислуховує, тільки їй з’являється; Господь бо – чоловіколюбний, і де б не була людина, там є і Він. Лиш людина може гідно прославляти Бога, для неї Бог переображується.
133. Бог сотворив для людини небо, прикрашене зорями; для неї сотворив Він землю; і люди обробляють її для себе. Ті, що не відчувають такого Божого задуму, – неосвічені душею.
134. Добро – невидиме, як невидиме те, що в небі; а зло – видиме, як видиме те, що на землі. Добро неможливо ні з чим порівняти; людина ж, котра має ум, вибирає краще. Лише людина здатна пізнавати Бога і створіння Його.
135. У душі діє ум, а в тілі – природа. Ум обожує душу, а природа розкладає тіло. У кожному тілі діє природа, але не в кожній душі діє ум, тому не кожна душа спасається.
136. Душа у світі – як народжена; а ум понад світом – як ненароджений. Душа, розуміючи, що таке світ, і бажаючи спастися, має невідкладний закон – повсякчасно думати про себе, що ось нині подвиг смертний 16 і випробування діл, на якому не витерпиш погляду Судді. Так думаючи, вона збереже себе від нікчемних та безсоромних задоволень.
137. На землі від Бога і народження, і смерть, а на небі – повнота всього і незмінність. Усе ж сотворене для людини та спасіння її. Бог, що не потребує жодних благ, облаштував для людини небо, землю і стихії, щоб людина черпала з них усіляку насолоду.
138. З великої любови Бога Сотворителя до людини і з невимовної благости Його – смертне підлягає безсмертному і служить йому.
139. Убогий, що не може зашкодити, не залічується до числа діяльно благочестивих; той же, хто може спричинити шкоду, проте не вживає своєї сили на зло, а щадить упосліджених через благоговіння перед Богом, удостоїться доброї відплати після смерти.
140. Багато доріг ведуть до спасіння, навертають душі й підносять їх на небеса, бо Господь, що нас сотворив, – чоловіколюбний. Людські душі за чесноту отримують нагороду, за гріхи ж – покарання.
141. Син в Отцеві, Дух в Сині, Отець в Обох. Вірою людина пізнає усе невидиме і те, що можна розумом збагнути. Віра є добровільною згодою душі з тим, що сповіщається від Бога.
142. Ті, що змушені перепливати великі ріки, -залишаються живими, якщо тверезі. Бо хоч би й настав сильний приплив вод чи вода зачерпнулась у човен, – вони спасаються. Якщо ж п’яні, то хоч би й безліч разів пробували доплисти до берега, -все ж занурюються у хвилі й гинуть. Так і душа, пливучи течією життя, якщо сама не визволиться від тілесного лукавства, не розпізнає сама себе і, будучи божественною і безсмертною, з’єднається з матеріяльним, ненадійним, багатопристрасним і смертним тілом, дозволить собі захопитись тілесними пристрастями на власну згубу, то, знехтувавши собою, сп’яніла від незнання й байдужости, -гине, залишається поза спасінням. Бо тіло, подібно до ріки, часто захоплює нас зайвими втіхами.
143. Розумна душа, залишаючись непохитною у своєму доброму намірі, загнуздує, як коня, гнів і похіть – ці свої найнерозумніші пристрасті. І за те, що бореться з ними, приборкуючи та перемагаючи їх, вінчається й удостоюється життя на небесах -відплати за посів і труди від Бога, Котрий її сотворив.
144. Справді розумна душа, не заздрить щастю злих і добробуту нечестивих, не обурюється на це. Її не бентежать їхні насолоди у цьому житті (як це буває з безглуздими людьми), бо така душа добре знає і нестійкість щастя, і короткотривалість цього життя, і безсторонність суду та вірить, що Бог подбає про все необхідне для неї.
145. Тілесне життя, велике багатство та світська влада буває смертю для душі; навпаки, праця, терпеливість, убогість з подякою і умертвіння тіла є життям душі та шляхом до вічної розради.
146. Розумна душа, нехтуючи матеріяльним надбанням і короткочасним життям, вибирає небесну втіху та вічне життя, що їх одержить від Бога за праведність свою.
147. Ті, що мають на собі брудну одіж, забруднюють одяг і тих, до котрих торкаються. Так і люди злої вдачі та невиправної поведінки, спілкуючись з побожними і кажучи їм непристойні речі, як грязюкою, заплямовують душі їхні, якщо ті слухають їх.
148. Початком гріха є похіть, через котру гине розумна душа. Початок спасіння і Царства Небесного для душі – це любов.
149. Як метал, що його довго не вживають, стає іржавим і ні до чого непридатним, так і бездіяльна душа, що не турбується про добре життя та не пам’ятає про Бога, позбавляє себе Божого покрову через негідні діла свої, роз’їдається злом, зродженим у тілі від такого недбальства, – і через те стає непотребом, нездатним для спасіння.
150. Бог – добрий, безпристрасний та незмінний. Якщо хтось, визнаючи благословенним та правдивим те, що Бог не змінюється, – все ж не певний того, як Він, будучи таким, добрими радіє, від злих одвертається, на грішників гнівається (а коли вони каються – милує їх), то на це треба сказати, що Бог не радіє і не гнівається, бо радість і гнів – це пристрасті. Неправильно думати, що Божеству – добре або погано через людські вчинки. Бог добрий і творить тільки добро; шкодити ж – нікому не шкодить, перебуваючи завжди однаковим. А ми, коли добрі, то лучимося з Богом через подібність до Нього; коли ж злі, то віддаляємося од Бога через неподібність із Ним. Живучи чеснотливо, ми наближаємось до Бога, а стаючи злими, робимо Його своїм ворогом. Це не означає, що Господь має гнів на нас, але те – що наші гріхи не допускають Богові засяяти в нас, а, навпаки, лучать з демонами, нам на кару. Якщо потім молитвами і добрими ділами випросимо відпущення гріхів, то це не тому, що ми Бога ублажили і Його змінили, але тому, що за посередництвом таких діянь та нашого звернення до Бога ми зцілилися від зла, яке було в нас, і знову зазнали Божої доброти. Отож сказати: «Бог відвертається від злих», є те саме, що мовити: «Сонце ховається від тих, що позбавлені зору».
151. Благочестива душа знає Бога всіх, бо бути благочестивим означає сповняти волю Божу, що водночас і означає – знати Бога, тобто намагатися бути незаздрісним, поміркованим, лагідним, щедрим по спромозі, товариським, несуперечливим і робити все, що відповідне волі Божій.
152. Знання Бога і страх Божий є ліками проти пристрастей тіла. Коли душа не знає Бога, тоді пристрасті доконують душу. Вона розбещується лукавством, що в ній живе, і стає невиліковно хворою. Але Бог непричетний до цього, бо ж Він дарував людям знання і розум.
153. Бог сповнив людину знанням і розумом, бажаючи очистити її від пристрастей та лукавства, і з благости Своєї бажає перевести смертне у безсмертність.
154. Ум, перебуваючи в чистій і боголюбивій душі, правдиво бачить Бога – несотвореного, невидимого, невимовного, Єдиного чистого – для чистих серцем.
155. Вінцем нетління, чеснотою і спасінням людини є вдячно зносити нещастя. Приборкання гніву, язика, черева і ласолюбства буває справді великою поміччю для душі.
156. Провидіння Боже тримає світ і нема жодного місця, якого б воно не охоплювало. Провидінням Божим є самозвершуване слово Боже, що надає форми матерії (яка входить у склад цього світу), і творить та прикрашає все, що існує. Ніяк неможливо матерії набути досконалої форми без розсудливої сили Слова, що є образом, умом, мудрістю і Провидінням Божим.
157. Похіть, що викликається згадуванням грішного, є коренем пристрастей, властивих темряві. Перебуваючи в цьому похітливому згадуванні, душа не знає, що вона є подихом Бога, й поринає у гріх, не думаючи про страшне лихо, в якому, безумна, буде перебувати після смерти.
158. Найбільша й невиліковна недуга душі, її згуба – це забуття про Бога та марнославство. Зла похіть є позбавленням добра; добро ж наше полягає в тому, аби охоче виконувати всіляке благодіяння, що миле Богові усіх.
159. Лише людина здатна приймати Бога. І з нею єдиною розмовляє Бог (уночі – через сновидіння, а вдень – через ум) і всіляко передрікає їй Свої будучі блага.
160. Для того, хто вірить і бажає, зовсім не важко пізнати Бога. Якщо ж хочеш побачити Його, глянь на влаштування всього, бо Провидіння охоплює все, що було і є Його словом. І все це – для людини.
161. Святим називається той, хто чистий від лукавства і гріхів. Тому найбільшою досконалістю душі та ділом, вельми вгодним Богові, є те, коли немає лукавства в людині.
162. Ім’я є означенням одного з числа багатьох. Але нерозумно думати, що Бог, Який є Одним-Єдиним, має співіменних собі, бо слово «Бог» означає безначального, Котрий усе сотворив для людини.
163. Якщо чуєш за собою лихі діла, – відсічи їх та очікуй будучих благ, бо Бог – праведний і чоловіколюбний.
164. Та людина знає Бога і Бог знає її, яка завжди намагається бути невідлучною від Бога. Такою є людина добра в усьому, що стримується від усякого чуттєвого задоволення (не через брак можливостей, а добровільно).
165. Якщо будеш дякувати тому, хто ображає тебе, – Бога будеш мати другом. Нікому не наговорюй на свого ворога. Подвизайся в любові, поміркованості, терпеливості, стриманості тощо; бо це і є пізнанням Бога, аби за посередництвом смиренномудрости й подібних чеснот наслідувати Бога. Але такі діла не кожному під силу, а тільки розумній душі.
166. Проти тих, які осмілюються говорити, що рослини мають душу, написав я цю главу для повчання простих. Рослини мають фізичне життя, але душі не мають. Людина називається розумною істотою, бо має ум і здатна пізнавати. Тварини, земні й повітряні, у котрих є голос, – мають дихання і посідають душу. Все, що збільшується чи зменшується, можна назвати живим (тому що живе і росте), але не можна сказати, що все те має душу. Є чотири різновиди живих істот: перший з них -безсмертні й обдаровані душею – це Ангели; другий різновид має розум, душу й духа (такими є люди); третій має дихання і душу – такими є тварини; четвертий має тільки життя – такими є рослини. Життя в рослинах триває як без душі й віддиху, так і без розуму та безсмертя.
167. Коли прийде помисел про якесь чуттєве задоволення, оберігайся, аби не одразу ним захопитися; але, трохи відсторонивши його, згадай про смерть і подумай, наскільки краще усвідомити себе переможцем цієї спокуси сластолюбства.
168. Бог найприроднішим способом заклав у людях перешкоду для зла, дарувавши їм ум, знання, розум та здатність розпізнавати добро, аби ми зла уникали, пізнавши, як воно нам шкодить. Але безумна людина йде вслід за злом і навіть величається тим, і, якби в сіть потрапивши, б’ється, будучи обплутана ним зсередини. І не має навіть сил розірвати пута ці, аби побачити й пізнати Бога, Який все сотворив на спасіння й обоження людини.
169. Смертні повинні турбуватися про себе, пам’ятаючи, що їх очікує смерть. Бо блаженна безсмертність – це спадкоємство святої душі за те, що була доброю, а вічна погибель – покарання душі злиденній та безглуздій.
170. Коли йдеш на спочинок, з вдячністю пригадуй в собі благодіяння і Провидіння Боже. Тоді, сповнений цим благим помислом, ти вповні звеселишся духом – і буде для тебе сон тіла тверезінням душі, стулення очей твоїх – правдивим видінням Бога, а мовчання твоє (сповнене відчуттям добра) з усієї душі й сили воздасть сходячу вгору щиру славу Богові всіх. Бо коли немає лукавства в людині, тоді й одна подяка, більше від усілякої багатоцінної жертви, – приємна Богові.
Йому ж слава навіки-віків. Амінь
* * *
14 Чин – тут треба розуміти зусилля щодо освячення душі.
15 Пожадання – бажання пристрасних насолод.
16 Подвиг смертний – смерть людини. Тут ясно бачимо вплив стоїків, які вважали, що спасіння осягається за посередництвом розуму.
1. Люди обычно именуются умными по неправильному употреблению сего слова. Не те умны, которые изучили изречения и писания древних мудрецов, но те, у которых душа – умна, которые могут рассудить, что добро и что зло, и злого и душевредного убегают, а о добром и душеполезном разумно радеют и делают то с великим к Богу благодарением. Эти одни поистине должны именоваться умными людьми.
2. Истинно умный человек одну имеет заботу – вседушно повиноваться и угождать Богу всяческих. Тому и единственно тому поучает он душу свою – как бы благоугодить Богу, благодаря Его за Его благое промышление, в каких бы ни находился случайностях по жизни. Ибо не уместно ли врачей и тогда, как они дают нам врачевства горькие и неприятные, благодарить за выздоровление тела, а к Богу из-за того, что кажется нам нерадостным, оставаться неблагодарными, не разумея, что все бывает по Его промышлению и на пользу нам. В таком разумении и в такой вере в Бога – спасение и покой души.
3. Воздержание, незлобие, целомудрие, твердость, терпение и подобные им великие добродетели, как бы силы (ратные), получили мы от Бога, чтобы они сопротивлялись и противостояли встречающимся с нами прискорбностям и помогали нам во время их: так что если мы будем упражнять сии силы и иметь их всегда наготове, то ничто из случающегося с нами не будет для нас тягостно или болезненно, гибельно и несносно, ибо все то будет преодолеваемо сущими в нас добродетелями. Этого не имеют в мысли те, у коих душа не умна, ибо они не верят, что все бывает на пользу нам, чтобы просияли добродетели наши и мы увенчаны были за них от Бога.
4. Если, почитая богатство и полное им наслаждение одною кратковременною призрачною суетою и ведая, что добродетельная и богоугодная жизнь лучше богатства, ты твердо будешь стоять в сем убеждении и содержать то в памяти, – то не будешь ни воздыхать, ни сетовать, ни роптать на кого-либо, но за все будешь благодарить Бога, когда увидишь, что худшие тебя прославляются за краснословие или ученость и богатство. Ненасытное желание богатства и удовольствий, славолюбие и тщеславие, при неведении истины, суть самые злые страсти души.
5. Умный человек, рассматривая сам себя, познает, что должно и что полезно ему делать, что сродно душе его и спасительно и что чуждо ей и пагубно. И таким образом избегает того, что вредит душе, как чуждое ей.
6. Чем кто умереннейшую проводит жизнь, тем тот спокойнее бывает, потому что не печется о многом: о рабах, земледельцах (наемных работниках) и приобретении скота. Когда же прилепляемся мы к сему, то, подвергаясь случающимся из-за того прискорбностям, доходим до того, что на Бога ропщем. Таким образом, самопроизвольное наше желание (многого) наполняет нас смятением, и мы блуждаем во тьме греховной жизни, не зная себя самих.
7. Не должно говорить, что невозможно человеку проводить добродетельную жизнь, но – что это нелегко. И точно: не для всякого без различия удободостижимо это, но только те из людей приобщаются добродетельной жизни, которые благочестивы и имеют боголюбивый ум. Общий (обыкновенный) ум есть ум мирской и превратный; он дает помышления добрые и худые, изменчив и склонен к вещественному; а ум боголюбивый есть казнитель зла, которое бывает в людях от произвольной их беспечности.
8. Необразованные и простецы смешным делом считают науки и не хотят слушать их, потому что ими обличается их невежество, – и они хотят, чтобы все были подобны им; равным образом и невоздержные по жизни и нравам заботливо желают, чтобы все были хуже их, думая снискать себе обезвинение в том, что много злых. Гибнет и растлевается душа от зла греховного, которое многосложно и совмещает в себе блуд, гордость, алчность, гнев, продерзость, неистовство, убийство, ропот, зависть, лихоимство, хищничество, нетерпеливость, ложь, сластолюбие, леность, печаль, робость, ненависть, осуждение, разленение, заблуждение, невежество, обольщение, богозабвение. Этим и подобным терзаема бывает бедная душа, удаляющаяся от Бога.
9. Истинно ли подвижнически проходит кто добродетельную и прехвальную жизнь, об этом должно судить не по нраву, притворно на себя принимаемому, и не по лживому виду жития, но по тому, если кто, подобно искусным живописцам и ваятелям, показывает свою добродетельную и боголюбезную жизнь самим делом, отвращаясь от всяких сластей, как от сетей.
10. Человек богатый и благородного происхождения, но без душевного образования и добродетельной жизни несчастен в глазах людей здравомыслящих; напротив, бедный и раб по состоянию – счастлив, если он украшен образованием и добродетелью. Как странники заблуждают на дорогах (и гибнут), так погибают и не пекущиеся о добродетельной жизни, будучи увлекаемы пожеланиями.
11. Человекотворцем должно назвать того, кто успевает умягчить нравы необразованных и заставить их полюбить науки и образование. Равным образом и тех, кои людей невоздержной жизни приводят к жизни добродетельной и богоугодной, тоже должно считать человекотворцами, потому что они будто воссозидают людей. Кротость и воздержание – счастье и благая надежда для душ человеческих.
12. Поистине, должно людям надлежащим образом устроить свою жизнь и нравы. Когда это будет исправлено, тогда удобно познается и Бог. От всего сердца и со всею верою чтящий Бога промыслительно получает от Него помощь к укрощению гнева и похоти. Похоть же и гнев суть причина всех зол.
13. Человеком должно называть или того, кто умен (по первому пункту), или того, кто принялся исправлять себя. Неисправного не должно
называть человеком, потому что это (то есть неисправимость) есть дело не человеческое. От таковых должно бегать. Сживающиеся со злом никогда не будут в числе бессмертных (блаженным бессмертием).
14. Только самим делом качествующая в нас умность (по первому пункту) делает нас достойными называться людьми; не имея же такой умности, мы разнимся от бессловесных одним расположением членов и даром слова. Итак, да познает разумный человек, что он бессмертен, и да возненавидит всякую срамную похоть, которая бывает для людей причиною смерти.
15. Как всякий художник показывает свое искусство тем, что отделывает в прекрасные формы взятое им надлежащее вещество, как то: один дерево, другой медь, иной золото и серебро, – так и нам должно показывать, что мы люди, не тем, что так устроены телесно, но тем, что истинно умны в душе: тем что покорствуем закону благожития, то есть добродетельной и богоугодной жизни. Истинно умная и боголюбивая душа знает все, чему и как следует быть в жизни, и Бога любительно умилостивлять, и благодарить Его искренно, к Нему устремляясь всем желанием и всею мыслию.
16. Как кормчие осмотрительно направляют корабль вперед, чтобы не наткнуться на подводный камень или скалу какую, так и ревнующие о добродетельной жизни пусть тщательно рассматривают, что им должно делать и чего убегать, полезным почитая для себя только то, что внушают истинные и Божественные законы, отсекая от души лукавые помышления.
17. Как кормчие и кучера, при сообразительности и старании, успевают быть исправными в своем деле, так и тем, кои ревнуют о правой добродетельной жизни, должно внимательно соображать и заботиться о том, как бы пожить достодолжно и богоугодно, ибо хотящий сего и убедившийся в возможности для него достигнуть желаемого верою достигает нетления (чистой жизни).
18. Свободными почитай не тех, кто свободен по состоянию, но тех, кто свободен по жизни и нравам. Не должно, например, называть истинно свободными знатных и богатых, когда они злы и невоздержны, потому что такие – рабы чувственных страстей. Свободу и блаженство души составляют настоящая чистота и презрение привременного.
19. Напоминай себе, что непрестанно должно являть себя умным, но являть доброю жизнию и самыми делами. Так и больные находят и признают врачей спасителями и благодетелями не по словам, а по делам.
20. Чья душа действительно умна и добродетельна – обнаруживается во взоре, поступи, голосе, улыбке, разговорах и обращении. В ней все изменилось и приняло благообразнейший вид. Боголюбивый ум ее, как бодренный привратник, затворяет входы для злых и срамных помышлений.
21. Рассмотри окружающее тебя и знай, что начальники и владыки имеют власть над телом только, а не над душою, – и всегда содержи сие в мысли своей. Поэтому, когда они приказывают, например, убить или что другое сделать неуместное, неправедное и душевредное, не должно их слушать, хотя бы они мучили тело. Бог создает душу свободною и самовластною, и она вольна поступать как хочет – хорошо или худо.
22. Умная душа старается избавиться от беспутства, надмения, гордыни, обольщения, зависти, хищения и подобного, каковы дела суть (дела) демонов и злого произволения. Все же то, при заботливом старании и внимательном обдумывании, успевает совершить человек, у которого пожелание не устремляется к низким удовольствиям.
23. Те, кои проводят жизнь в малых и невысоких подвигах, и опасностей избавляются, и не имеют нужды в особенных предосторожностях. Побеждая же во всем пожелания, они удобно обретают путь, к Богу ведущий.
24. Умным людям не нужно слушать всякого рода беседы, но только те, которые приносят пользу, которые ведут к познанию воли Божией: ибо она есть путь, которым люди опять возвращаются к жизни и Свету вечному.
25. Тем, кто старается жить добродетельно и боголюбиво, надо отстать от самомнения и всякой пустой и ложной славы и стараться о добром исправлении жизни сердца. Боголюбивый и непеременчивый ум есть руководство и путь к Богу.
26. Никакой нет пользы изучать науки, если душа не будет иметь доброй и богоугодной жизни. Причина же всех зол есть – заблуждение, прелесть и неведение Бога.
27. Углубленное размышление о доброй жизни и попечение о душе производят добрых и благолюбивых мужей. Ищущий Бога обретает Его, побеждая всякое похотение непрестанною к Нему молитвою. Таковой не боится демонов.
28. Обольщающиеся земными благами и знающие все до слова, что должно делать проводящим добрую жизнь, походят на тех, которые приобрели лекарства и врачебные орудия, а пользоваться ими не умеют и даже не заботятся о том. Посему в соделанных нами грехах не будем винить ни рождения нашего, ни другого кого, а только себя самих, ибо если душа самоохотно предается разленению, то не может быть непобеждаемою.
29. Потому тем, кто не умеет различить, что добро и что зло, не пристало судить, кто добр и кто зол из людей. Человек, знающий Бога, – добр; а когда он не добр, то, значит, не знает (Бога) и никогда не будет познан (от Него), ибо единственный способ к познанию Бога есть доброта.
30. Добрые и боголюбивые мужи обличают в чем-либо худом людей, когда они есть налицо, а отсутствующих не только не укоряют сами, но и тем, кто покушается говорить что-либо о них, не позволяют того.
31. В собеседованиях не должно быть никакой грубости, ибо умных людей обыкновенно украшают скромность и целомудрие более, чем дев. Боголюбивый ум есть свет, осиявший душу, как солнце – тело.
32. При каждой из душевных страстей, восстающих на тебя, помни, что те, которые право- мудрствуют и желают постановить касающееся их (свою участь) на должном и прочном основании, считают для себя усладительным не приобретение тленного богатства, а истинную славу (на небесах). Вот что соделывает их блаженными. Богатство и окрадывается, и бывает отнимаемо сильнейшими, а добродетель душевная – одна есть стяжание безопасное и некрадомое, и притом такое, которое по смерти спасает стяжателей своих. Тех, кто так рассуждают, не увлекает призрачный блеск богатства и других утех.
33. Непостоянным и необученным не следует испытывать умных мужей. Умен тот, кто Богу угождает и больше молчит, или если говорит, то говорит немного и только нужное и Богу угодное.
34. Стремящиеся к добродетельной и боголюбивой жизни ревнуют о добродетелях душевных, как о таком стяжании, которое составляет неотъемлемую их собственность и вечное утешение. Привременным же пользуются они лишь столько, сколько и как дает и хочет Бог, употребляя его с веселием и всяким благодарением, хотя бы то было и очень умеренно. Ибо богатый стол питает тела, как вещественное, а познание Бога, воздержание, благость, благотворение, благочестие и кротость обоживают душу.
35. Властители, которые принуждают делать неуместные и душевредные дела, не господствуют над душою, которая создана самовластною. Они вяжут тело, но не произволение, которого господином пребывает умный человек по дару Создателя своего, сильнейшего всякой власти, и принуждения, и всякой силы.
36. Почитающие несчастьем потерю денег, или детей, или рабов, или другого имущества да ведают, что, во-первых, должно быть довольными тем, что подает Бог; а потом, когда потребуется, отдавать то (обратно) с готовностью и благодушием, не мучая себя скорбью по причине лишения того, или, лучше, обратного возвращения: подобно тем, кто, попользовавшись не своим, опять отдают то обратно.
37. Дело человека хороших качеств не продавать свободу свою ради приобретения богатства, хотя бы достающееся ему было очень значительно. Ибо сну подобны житейские блага и богатство имеет только призрачный блеск, неверный и маловременный.
38. Люди с истинно человеческими достоинствами (по значению вышеизложенному) должны столько стараться о боголюбивой и добродетельной жизни, чтобы их добродетельная жизнь сияла между другими людьми подобно тому, как малая порфира, набрасываемая поверх белых одежд в украшение им, выдается и всем заметна бывает. Ибо таким образом надежнее будет их ревность о душевных добродетелях.
39. Благоразумным людям должно осматривать свою силу (рать) и держать в строю находящиеся в душе добродетели, чтобы, таким образом, быть всегда готовыми воспротивиться нападающим страстям, с сущею в душе их силою (ратью добродетелей), естественно дарованною им от Бога. Таковы суть: против красоты и всякой душевредной похоти – воздержание; против нужды и бедности – терпение; против досаждения и гнева – незлобие и подобное сим (сличи с 3-й ст.).
40. Добрым и мудрым человеком вдруг сделаться нельзя, но сие достигается внимательным обсуждением, упражнением, опытом, продолжительным подвигом и (главное) сильным желанием доброго дела. Добрый и боголюбивый человек, истинно познавший Бога, покоя себе не дает, делая все без исключения угодное Богу. Но такие мужи редко встречаются.
41. Людям, не имеющим природных расположений к добру, не следует в отчаянии о себе, опустив руки, небрегать о боголюбивой и добродетельной жизни, как бы она ни была недоступна и недостижима для них, но должно и им подумать и приложить посильное попечение о себе. Ибо хотя и не возмогут они достигнуть верха добродетели и совершенства, но, всячески думая о себе и заботясь, они сделаются лучшими или, по крайней мере, не станут худшими, – и это немалая польза для души.
42. Человек по уму соприкасается с неизреченною Божественною силою, а по телу имеет сходство с животными. Но немного таких, которые, как настоящие люди, умные, стараются обращать мысль к Богу и Спасителю и иметь с Ним сродство и это показывают делами и добродетельною жизнью. Большая же часть людей, не- смысленные душою, оставив то Божественное и бессмертное всыновление, склоняются к мертвому, бедному и маловременному сродству с телами и, как бессловесные, мудрствуя только о плотском и похотью разжигаясь, отлучают сами себя от Бога и душу с неба низводят в пропасть пожеланий.
43. Муж умный, помышляя о сопребывании с Божеством, никогда не прилепится ни к чему земному или низкому, но устремляет ум свой к небесному и вечному, зная, что воля Божия – сия вина всякого добра и источник вечных благ для людей – есть та, чтобы человек спасся.
44. Когда встретишь человека, который, любя спорить, вступает с тобою в борьбу против истины и очевидности, то, прекратив спор, уклонись от него, совсем окаменевшего умом. Ибо как дрянная вода делает ни к чему не гожими самые лучшие вина, так и злые беседы растлевают людей, добродетельных по жизни и нраву.
45. Если мы употребляем все старание и все средства для избежания смерти телесной, то тем более должны стараться избежать смерти душевной, ибо кто хочет спастись, тому нет к тому никакого препятствия – разве только нерадение и разленение души.
46. О тех, которые не любят узнавать, что им полезно и что должно почитать добром, можно сказать, что они не в добром здоровье; у тех же, кои, познав истину, бесстыдно спорят против нее, умерщвлена разумность: нрав их сделался скотским, не знают они Бога и душа их не озарена светом.
47. Разные роды животных произвел Бог словом Своим для нашей пользы: одних для употребления в пищу, других для служения. А человека создал Бог, чтобы он был зрителем и благодарным истолкователем Его дел. Об этом и надо стараться людям, чтобы иначе не умереть им, не узревши и не уразумевши Бога и дел Его, подобно животным бессловесным. Ведать надлежит человеку, что Бог все может. Тому же, Кто все может, никто не может противиться. Как из не-сущего все, что ни восхотел, сотворил Он словом Своим, так (и ныне) все творит во спасение людей.
48. Небесные существа бессмертны по сущей в них доброте; а земные стали смертными по причине находящегося в них самопроизвольного зла, которое у неразумных умножается от разленения их и неведения Бога.
49. Смерть для людей, которые понимают ее, есть бессмертие; а для простецов, не понимающих ее, есть смерть. И этой смерти не следует бояться, а (бояться надо) погибели душевной, которая есть неведение Бога. Вот что ужасно для души!
50. Грех нашел себе опору в вещественном, и тело стало седалищем его. Но умная душа, поняв сие, свергает с себя бремя вещественного и, возникнув из-под сего бремени, познает Бога всяческих и внимательно смотрит за телом, как за врагом и противоборцем, не доверяя ему. И таким образом душа, победив злые страсти и вещество, венчается от Бога.
51. Грех, быв понят душою, возненавидим бывает ею, как зверь зловоннейший; непонятый же, он бывает и любим непонимающим его, и, порабощая любителя своего, держит его в плену у себя. А он, несчастный и бедный, не видит, что для него спасительно, даже не думает о том, но, полагая, что грех красит его, рад ему.
52. Чистая душа, будучи добротна, освящается и осеняется Богом, и тогда ум помышляет о добром и рождает боголюбивые намерения и дела. Но когда душа оскверняется грехом, тогда Бог отвращается от нее или, вернее, сама душа отделяет себя от Бога, и лукавые демоны, вошедшие в помыслы, внушают душе неподобные дела: прелюбодеяние, убийство, хищение и подобные сим демонские злые деяния.
53. Ведающие Бога исполнены бывают всякими благими помышлениями и, вожделевая небесного, презирают житейское. Но таковые не многим нравятся, – так что за это они не только бывают ненавидимы, но и подвергаются поруганию многими из несмысленных. Они готовы терпеть крайнюю бедность, зная, что кажущееся для многих злом для них есть добро. Кто помышляет о небесном, тот верует Богу и знает, что все творения суть дело воли Его, а кто не помышляет о том, тот не верит никогда, что мир есть дело Божие и сотворен для спасения человека.
54. Исполненные греха и упивающиеся невежеством не знают Бога, ибо не трезвенствуют они душою; Бог же умствен (то есть трезвенным умом только может быть познаваем). Он хотя невидим, но очень явствен в видимом, как душа в теле. Как телу нельзя жить без души, так все видимое и существующее не может стоять без Бога.
55. Для чего создан человек? Для того, чтобы, познавая творения Божии, он зрел Самого Бога и прославлял Создавшего их для человека; ум, любовью к Богу прилепленный (боголюбец и боголюбезный), есть невидимое благо, от Бога даруемое достойным за добрую жизнь.
56. Свободен тот, кто не рабствует сластям (чувственным удовольствиям), но господствует над телом посредством рассуждения и целомудрия и с полной благодарностью довольствуется тем, что подает ему Бог, хотя бы то было очень умеренно. Когда боголюбивый ум и душа войдут в согласие между собою, тогда тело смирно и непохотно, ибо тогда душа действием ума погашает всякое плотское движение.
57. Не довольствующиеся тем, что есть у них для поддержания жизни, но домогающиеся большего, порабощают себя страстям, мятущим душу и влагающим в нее помыслы и мечтания все худшие и худшие: что все нехорошо и что, следовательно, надо приобрести новое и лучшее. Как сверх меры длинные одежды мешают идти путешествующим, так желание имущества сверх меры не дает душе подвизаться и спастись.
58. В чем кто находится поневоле и неохотно, то для него есть темница и казнь. Итак, будь доволен тем, что есть у тебя; иначе, перенося (это состояние свое) без благодарения (с недовольствием, неохотно), ты будешь тираном для себя самого, не сознавая того. Но путь к сему один – презрение житейских благ.
59. Как зрение имеем мы от Бога для того, чтобы распознавать видимое: что бело и что цвета черного, – так и разум дарован нам от Бога для того, чтобы различать, что душе полезно (и что вредно). Пожелание, отторгаясь от рассудка, рождает пристрастие к чувственным удовольствиям, а это не дает душе спастись или вступить в общение с Богом.
60. Не то грех, что делается по закону естества, но то, когда по произволению делают что худое. Вкушать пищу не есть грех, но грех – вкушать ее без благодарения, неблагоговейно и невоздержно; не грех – просто смотреть, но грех – смотреть завистливо, гордо, ненасытно; не грех слушать мирно, но грех – слушать с гневом; не грех – заставлять язык благодарить и молиться, но грех – позволять ему клеветать и осуждать; не грех – утруждать руки милостынею – подаянием, но грех – позволять хищение и убийство. Так каждый член грешит, когда по нашему свободному произволению делает злое вместо доброго, в противность воле Божией.
61. Если сомневаешься, что каждое дело твое видимо бывает Богом, то рассуди, что и ты, человек и прах, сразу в одно и то же время можешь мысленно озирать все известные тебе места и помышлять о них, – ни тем ли паче все видит, как зерно горчичное, Бог, все животворящий и питающий по Своему хотению.
62. Когда затворишь дверь жилища твоего и останешься один, ведай, что тебе соприсущ определенный от Бога каждому человеку Ангел, которого еллины называют домашним духом. Он недремлющ и, всегда будучи при тебе, все видит. Его обмануть нельзя, и тьма не скрывает от него. Вместе с ним сознавай и Бога во всяком месте присущим. Ибо нет места или вещества какого, где бы не было Бога, Который больше всех и все содержит в руке Своей.
63. Если воины хранят верность царю ради того, что от него доставляется им пища, во сколько больше мы должны стараться, благодаря Бога немолчными устами, непрестанно угождать Ему, все создавшему для человека?
64. Благодарность Богу и добрая жизнь – угодный Богу плод от человека. Но как плоды земные не в один час созревают, а требуют времени, дождя и ухода, так и плоды человеческие требуют подвига, рассуждения, времени пожда- ния, воздержания, терпения, пока явятся во всем блеске своем. Впрочем, если ради них покажешься ты иногда кому-либо мужем благоговейным, не верь себе, пока находишься в теле сем, и ничего своего не считай вполне угодным Богу. Ибо знай, что неудобно (трудно) человеку до конца сохранить безгрешность.
65. У людей ничего нет честнее слова. Слово столь важно, что словом и благодарением мы Бога чтим. Употребляя слова непотребные или бесчестные, обличаем непотребство души своей. Несмысленному человеку свойственно за грехи свои винить рождение свое или другое что, когда самопроизвольно употребляет он худое слово или делает недоброе дело.
66. Если стараемся мы врачевать иные телесные болезни ради того, чтобы не смеялись над нами те, с кем случается нам быть, то гораздо более необходимо нам со всею заботою постараться уврачевать болезни душевные, чтобы не оказаться бесчестными и осмеяния достойными пред Богом, пред лицем Коего имеем Суд прия- ти. Ибо, имея самовластие, мы можем, если захотим, не делать худых дел даже тогда, как вож- делеваем их; в нашей также власти есть жить благоугодно Богу, и никто нас не принудит никогда сделать что-либо худое, если не хотим. Так подвизаясь, мы будем людьми, Бога достойными, живя, как Ангелы на небе.
67. Если хочешь, можешь быть рабом страстей, и если хочешь, можешь остаться свободным, не подклоняясь под иго страстей, ибо Бог создал тебя самовластным. Побеждающий страсти плотские венчается нетлением. Если б не было страстей, не было бы ни добродетелей, ни венцов, даруемых от Бога людям достойным.
68. Не видящие, что для них полезно, не знающие, что добро, слепотствуют душою, и рассудок их ослеп. Не должно смотреть на них, чтобы тому же по необходимости не подвергнуться и нам непредвиденно, как слепым.
69. На согрешающих не должно гневаться, хотя бы совершаемые ими проступки были достойны наказания. Виновных, ради самой правды, должно обращать (на путь истинный) и наказывать, если потребуется, или самим, или через других, а гневаться на них или серчать не следует, потому что гнев действует только по страсти, а не по суду и правде. Не должно одобрять тех, кои сверх должной меры милостивы, но и наказывать злых должно ради самого добра и правды, а не ради собственной страсти гнева.
70. Одно только душевное стяжание безопасно и некрадомо; есть же оно – добродетельная и богоугодная жизнь, видение и творение добрых дел. Богатство есть слепой руководитель и советник несмысленный. Тот, кто употребляет богатство худо, в свое только удовольствие, губит обуморенную (помраченную) душу свою.
71. Людям надо или совсем не приобретать ничего излишнего, или, имея то, быть твердо уверенными, что все житейское по естеству тленно, может быть отнято, потеряно и разрушено, и что потому, когда случится что, не должно малодушествовать.
72. Знай, что телесные болезни естественно свойственны телу, как тленному и вещественному. Итак, в случае таких болезней душе обученной (добру) должно с благодарностью показывать мужество и терпение и не укорять Бога, зачем создал тело.
73. Подвизающиеся на олимпийских играх увенчиваются не тогда, как победят одного, или другого, или третьего, но когда победят всех, вступающих с ними в состязание. Так и всякому, желающему быть увенчану от Бога, надо обучать душу свою целомудрствовать не только в отношении к телесным страстям, но и тогда, как бывает искушаем корыстолюбием, желанием похитить чужое, завистью, сластолюбием, тщеславием, укорами, опасностями смерти и подобным сему.
74. Будем ревновать о доброй и боголюбивой жизни не ради человеческой похвалы, но изберем добродетельную жизнь ради спасения души, ибо каждодневно видится смерть пред глазами нашими – и все человеческое ненадежно.
75. В нашей власти жить целомудренно, но сделаться богатыми не в нашей власти. Итак, что же? Не должно ли осуждать душу нашу за желание маловременного и призрачного блеска богатства, которого стяжать не имеем власти? О, как неразумно поступаем мы, желая все богатства! Не знаем разве, что выше всех добродетелей есть смиренномудрие, как больше всех страстей есть чревоугодие и ненасытное желание житейских благ?
76. Помнить непрестанно должно людям рассудительным, что, подъемля в жизни сей небольшие и маловременные труды, после смерти получим мы величайшее утешение и блаженство вечное. Борющийся со страстями и желающий быть увенчанным от Бога, если падет, да не малодушествует и не остается в падении сем, отчаиваясь в себе, но, восстав опять, пусть борется и заботится получить венец, до последнего издыхания восставая от случающихся падений. Телесные труды суть орудия добродетелей и спасительны для души.
77. Лишение житейских удобств людей мужественных и борцов соделывает достойными венцов от Бога. Итак, должно в жизни сей умертвить уды свои для всего житейского, ибо мертвый не будет уже заботиться ни о чем житейском.
78. Душе умной и подвизающейся не должно тотчас падать духом и устрашаться, когда случится что скорбное, чтобы не быть осмеянною за боязливость. Душа, увлекаемая житейским блеском, выходит из своего чина. Душевные добродетели делают нас достойными вечных благ, а самопроизвольные грехи человеческие – причина вечных мучений.
79. Умный человек борим бывает страстьми душевными через чувства (телесные), кои есть у разумных тварей. Телесных чувств пять: зрение, слух, обоняние, вкус и осязание. Через сии пять чувств подпадая четырем своим собственным страстям, бедная душа берется в плен. Эти четыре страсти душевные – тщеславие, жажда утех, гнев и страх. Но когда человек с мудростью и рассуждением, хорошо повоевавши, одолеет и победит страсти, тогда уже не бывает борим, но мирствует душою и увенчивается от Бога как победитель.
80. Из останавливающихся в гостиницах некоторые получают постели, а другие, не имея постели, на полу ложатся и засыпают так же крепко, как и те, кто спят на постелях. Дождавшись конца ночи, утром те и другие оставляют постели и равно все выходят из гостиницы, неся с собою только свое собственное. Таким же образом и все шествующие путем жизни сей: и те, кто жили в умеренном состоянии, и те, кто жили в славе и богатстве, – выходят из жизни сей, как из гостиницы, не беря с собою ничего из сластей житейских и богатства, а одни только собственные дела свои, соделанные ими в жизни сей, – добрые ли то или злые.
81. Имея большую власть, не грози сразу кому-либо смертью, зная, что по естеству и ты подлежишь смерти и что всякая душа, как последнюю одежду, скидает с себя тело свое. Разумея сие ясно, подвизайся быть кротким; делая добро, благодари всегда Бога. Кто не милостив, тот не имеет добродетели в себе.
82. Смерти избежать невозможно и нет способов. Зная сие, истинно умные люди, опытно навыкшие добродетелям и боголюбивому помыслу, встречают смерть без стенаний, страха и плача, имея в мысли, что она, с одной стороны, – неизбежна, а с другой – избавляет от зол, каким подвергаемся мы в жизни сей.
83. Забывших добрую и богоугодную жизнь и мудрствующих не по правым и боголюбивым догматам не должно ненавидеть, а более – жалеть, как оскудевших рассуждением и слепот- ствующих сердцем и разумом, ибо, принимая зло за добро, они гибнут от неведения. И Бога не знают они, треокаянные и несмысленные душою.
84. Не со всяким веди беседы о благочестии и добром житии. Не по зависти говорю так, но потому, что пред неразумевшим покажешься ты, думается мне, смешным. Подобное подобному сочувствует, а для таких бесед немного слушателей, или, вернее, они очень редки. Лучше потому не говорить, ибо не этого хочет Бог для спасения человека.
85. Душа состраждет телу, а тело не состраждет душе. Так, когда тело рассекают, страдает с ним и душа, и когда тело крепко и здорово, соуслаждаются тем и чувства душевные. Но когда душа раздумывает (раскаивается), не раздумывает (не раскаивается) вместе с нею и тело, а пребывает само по себе, оставаясь позади (не двигаясь), ибо раздумывание (раскаяние) есть болезненное чувство души, равно как неведение, гордость, неверие, любостяжание, ненависть, зависть, гнев, малодушие, тщеславие, честолюбие, несогласие, нечувствие добра и подобное – душою производятся.
86. Помышляя о Боге, будь благочестив, независтлив, добр, целомудр, кроток, щедр по силе, общителен, неспорлив и подобное, ибо всем этим угождать Богу есть некрадомое богатство души, а также не осуждать никого, или ни о ком не говорить, что он-де не хорош, согрешил, но лучше разыскивать свои худые дела и свою жизнь рассматривать, угодна ли она Богу. Какое нам дело до того, что другой кто нехорош.
87. Истинный человек старается быть благочестивым. Благочестив тот, кто не желает чуждого ему; чуждо же человеку все сотворенное. Итак, презри все, так как ты – образ Божий. Образом Божиим бывает человек, когда живет право и богоугодно, а этому быть невозможно, если не отстанет человек от всего страстного. У кого ум боголюбив, тот искусен во всем, что спасительно для души, и во всяком благогове- инстве, требуемом от него. Боголюбивый муж не укоряет никого другого, потому что знает, что и сам согрешает, – и это есть признак души спасающейся.
88. Те, кто с усилием стараются иметь временное стяжание и, забыв о смерти и погибели души своей, любят вожделение злых дел, а о том, что спасительно для них, не заботятся, не представляют, бедные, что претерпевают люди от зла по смерти.
89. Бог не есть виновник зла. Он даровал человеку разум, способность различать добро, и зло, и самовластие; злые же страсти рождаются уже от нерадения и беспечности людей. Отнюдь не виновен в них Бог. По свободному выбору воли демоны сделались злыми, равно как и большая часть людей.
90. Человек, благочестиво живущий, не попускает злу войти в душу. А когда нет в душе зла, тогда она бывает безопасна и невредима. Над таковыми ни злобный демон, ни случайности не имеют власти. Бог избавляет их от зол, и живут они невредимо хранимы, как богоподобные. Похвалит ли кто такого человека, он в себе самом посмеивается над хвалящими его; обесславит ли, он сам не защищается пред поносящими его и не негодует за то, что так говорят они о нем.
91. Зло приражается к естеству, как ржавчина к меди и грязнота к телу. Но как не медник произвел ржавчину и не родители грязноту, так и не Бог произвел зло. Он даровал человеку совесть и разум, чтобы избегал зла, зная, что оно вредно для него и готовит ему муку. Смотри же внимательно: увидев какого счастливца в силе и богатстве, ни под каким видом не ублажай его, прельщен будучи демоном. Но тотчас смерть да будет у тебя перед глазами – и никогда не возжелаешь ты ничего худого или житейского.
92. Бог наш тем, кто на небе, даровал бессмертие, а тех, кто на земле, создал подлежащими изменению; всему (прочему) даровал жизнь и движение – и все для человека. Итак, да не увлекают тебя житейские прелести, когда диавол будет влагать злые помышления в душу твою; но тотчас вспомни о небесных благах и скажи себе самому: если захочу, в моей состоит власти победить и это восстание страсти; но я не смогу победить, если захочу удовлетворить моему желанию. Таким-то подвизайся подвигом, могущим спасти душу твою.
93. Жизнь есть соединение и сочетание ума (духа), души и тела, а смерть есть не погибель этих сочетанных (частей), а расторжение их союза; все это Бог хранит и по расторжении.
94. Ум не есть душа, но дар Божий, спасающий душу. Богоугодный ум течет впереди души и советует ей презреть временное, вещественное и тленное, а возлюбить блага вечные, нетленные и невещественные, так чтобы человек, живя в теле, умом представлял и созерцал Небесное и Божественное. Таким образом, ум боголюбивый есть благодетель и спаситель человеческой души.
95. Душа, поблажая телу, омрачается удовольствием и погибает. Боголюбивый ум действует противно сему: он причиняет скорбь телу и спасает душу, как врач, рассекающий и жгущий тела.
96. Те души, которые не обуздываются разумом и не управляются умом, который бы остепенял, удерживал и направлял (куда следует) страсти их, то есть скорбь и удовольствие, – такие души погибают, как неразумные животные, потому что у них разум увлекаем бывает страстями, как кучер лошадьми, вышедшими у него из повиновения.
97. Величайшая болезнь души, крайняя беда и пагуба – не знать Бога, все создавшего для человека и даровавшего ему ум и слово, коими, возносясь горе, может он вступать в общение с Богом, созерцая и прославляя Его.
98. Душа – в теле, в душе – ум, в уме – слово, коими созерцаемый и прославляемый Бог обессмертивает душу, даруя ей нетление и наслаждение вечное. Ибо Бог всему сущему даровал бытие по единой Своей благости.
99. Бог, сотворив человека самовластным, как независтный (всещедрый) и благий, доставил ему возможность, если захочет, угождать Богу. Угодно же Богу то, чтобы в человеке не было зла. Ибо, если люди хвалят хорошие дела и добродетели святой и боголюбивой души, а дела срамные и злые осуждают, не тем ли паче – Бог, хотящий спасения человеку?
100. Благо получает человек от Бога, как Благого; а злу подвергается человек сам от себя, от сущего в нем зла, от похоти и нечувствия.
101. Безрассудная душа, по естеству бессмертная и госпожа тела, становится рабою тела из-за чувственных удовольствий, не разумея, что услаждение тела – пагуба душе. Но впадши в нечувствие и объюродивши, заботливо печется она о сем услаждении тела.
102. Бог Благ, а человек зол. На небе нет зла, а на земле нет истинного блага. Но умный человек избирает лучшее: познает Бога всяческих, благодарит и воспевает Его; телом же гнушается прежде смерти и злым его чувствованиям (требованиям, желаниям) не позволяет приходить в исполнение, зная их пагубность и злое действие.
103. Грехолюбивый человек любит многостяжание, а о правде нерадит, не помышляя о неверности, непостоянстве и маловременности жизни и не помня о неподкупности и неизбежности смерти. Если же и в старости кто бывает так срамен и несмыслен, то он, как древо гнилое, негоден ни на какое дело.
104. Удовольствие и радость чувствуем мы после того, как испытываем скорбное, ибо несладко пьет тот, кто не томился жаждою, несладко ест, кто не голодал, несладко засыпает, кого сильно не клонила дремота, несильно чувствует радость, кто прежде не был в скорби, – так и вечными благами не насладимся мы, если не презрим маловременное.
105. Слово есть слуга ума. Что хочет ум, – то и слово выражает.
106. Ум все видит, даже то, что на небе, и ничто не помрачает его, кроме одного греха. Для чистого же ничего нет неудобопонятного, как для слова его – неизглаголанного.
107. По телу человек смертен, а по уму и слову – бессмертен. Молча ты умствуешь и, умствуя, говоришь в себе, ибо в молчании ум рождает слово. Благодарное же слово, Богу приносимое, есть спасение для человека.
108. Говорящий несмысленно не имеет ума, ибо говорит, ничего не думая. Но рассмотри, что полезно тебе делать для спасения души.
109. Слово умное и душеполезное есть дар Божий; напротив, слово пустопорожнее, хотящее определять меру и расстояние неба и земли, и величину солнца и звезд, есть изобретение человека, всуе трудящегося, который по пустому самомнению ищет того, что никакой ему не приносит пользы, как бы желая решетом зачерпнуть воды, – ибо этого людям нет возможности найти.
110. Неба никто не видит, и того, что на нем, познать никто не может, кроме человека, ревнующего о добродетельной жизни, который ведает и прославляет Сотворшего оное (небо) во спасение и жизнь человеку. Такой боголюбивый муж несомненно знает, что без Бога нет ничего, но Он есть везде и во всем, яко Бог, ничем не ограниченный.
111. Как из материнского чрева выходит человек, так из тела душа выходит голою; и бывает иная – чиста и светла, иная запятнана падениями, а иная – черна от многих прегрешений. Поэтому умная и боголюбивая душа, поминая и рассуждая о бедах и крайностях послесмертных, живет благочестиво, чтобы не быть осужденною и не подвергнуться им. А неверующие не чувствуют и грешат, презирая имеющее быть там, безумные душою.
112. Как, исшедши из чрева, не помнишь того, что было в чреве, так, исшедши из тела, не помнишь того, что было в теле.
113. Как, из чрева исшедши, стал ты лучше и больше телом, так, исшедши из тела чистым и нескверным, будешь лучшим и нетленным, пребывая на небесах.
114. Как телу, когда совершенно разовьется во чреве, необходимо родиться, так душе, когда она достигнет положенного Богом предела ее жизни в теле, необходимо выйти из тела.
115. Как ты будешь относиться к душе, пока она в теле, так и она отнесется к тебе, выйдя из тела. Хорошо послуживший здесь телу своему, доставляя ему всякие утехи, худую сам себе оказал услугу по смерти (как известно из притчи о богатом и Лазаре), ибо подверг осуждению душу свою, как безрассудный.
116. Как тело, вышедшее из матерней утробы несовершенным, не может жить, так душа, исшедшая из тела, не достигнув боговидения через доброе житие, спастись или быть в общении с Богом не может.
117. Тело, соединяясь с душою, выходит на свет из мрака чрева; а душа, соединяясь с телом, заключается во мраке тела. Посему надо не жалеть, а обуздывать тело как врага и противоборца души, ибо множество яств и сласти возбуждают злые страсти в людях, воздержанное же чрево усмиряет страсти и спасает душу.
118. Орган зрения телесного – глаза, а орган зрения душевного – ум. Как тело, не имеющее очей, слепо, не видит солнца, освещающего всю землю и море, не может наслаждаться светом его, так душа, не имеющая благого ума и доброй жизни, слепа: не ведает и не славит Бога, Творца и Благодетеля всех (тварей), и войти в наслаждение Его нетлением и вечными благами не может.
119. Неведение Бога – от нечувствия и безумия души. От сего неведения рождается зло; от боговидения же прибывает людям добро и спасает душу. Итак, если, пребывая в трез- вении и боговидении, стараешься ты не исполнять своих пожеланий, то ум твой обращен на добродетели; если же, опьянев неведением Бога, в удовольствие свое стараешься исполнять злые пожелания свои, то погибнешь, подобно бессловесным, не помня тех бед, какие имеют встретить тебя по смерти.
120. Дело Промысла есть и то, что бывает по непреложному порядку, Богом для мира определенному, как, например, то, что солнце заходит и восходит ежедневно и земля приносит плоды. Все же человека ради сотворено.
121. Что Бог творит, как Благой, – для человека творит; а что человек делает, то делает сам для себя, как доброе, так и злое. Чтоб не быть тебе в недоумении относительно благоденствия злых людей, знай, что, как города содержат палачей не потому, чтобы похваляли их злейшее произволение, но для того, чтобы посредством их наказывать достойных того, так и Бог попускает злым преобладать в житейском для того, чтобы через них наказывать нечестивых. После же их самих предаст Он суду, потому что не Богу служа, а своей собственной злобе раболепно удовлетворяя, причиняли они людям зло.
122. Если б почитающие идолов знали и видели сердцем, что почитают, то не совратились бы с пути благочестия, несчастные; но, созерцая красоту, чин и помыслы во всем сотворенном и бывающем от Бога, познали бы Сотворшего все сие для человека.
123. Человек, будучи зол и неправеден, может убить; Бог же непрестанно дарует жизнь и недостойным. Будучи независтен (Всещедр) и Благ по естеству, восхотел Он, чтобы был мир, – и он стал быть и продолжает быть для человека и спасения его.
124. (Настоящий) человек есть тот, кто понял, что такое тело: именно, что оно тленно и маловременно. Таковой и душу понимает (как следует) – именно, что она божественна и бессмертна и, будучи вдуновением Бога, соединена с телом для испытания и восхождения к богоподобию. Понявший же душу как следует, живет право и богоугодно, не доверяя и не поблажая телу. Созерцая Бога умом своим, он зрит умно и вечные блага, даруемые Богом душе.
125. Бог, будучи Благ и независтен (Щедродателен), дал человеку свободу в отношении к добру и злу, одарив его разумом, чтобы, созерцая мир и что в мире, познавал он Сотворшего всяческое для человека. Но человек неправедный может желать и не разуметь сего, может, к своему несчастью, не веровать и мыслить противно истине. Такую имеет человек свободу в отношении к добру и злу!
126. Таково Божие определение, чтобы, по мере возраста тела, душа исполнялась умом – дабы человек из добра и зла избирал угодное уму (то есть добро). Душа же, не избирающая добра, не имеет ума. Поэтому хотя все тела имеют душу, но нельзя сказать, чтобы всякая душа имела ум. Ум боголюбивый бывает у целомудренных, преподобных, праведных, чистых и благих, милостивых и благочестивых. Присутствие ума бывает помощью человеку в его отношениях к Богу.
127. Одно только невозможно человеку – быть несмертну (миновать смерти). С Богом возыметь общение он может, если поймет, как сие возможно. Ибо при желании и понимании (дела) ради веры и любви, свидетельствуемой доброю жизнию, человек становится собеседником Богу.
128. Глаз видит видимое, а ум постигает невидимое. Боголюбивый ум есть свет души. У кого ум боголюбив, тот просвещен сердцем и зрит Бога умом своим.
129. Ни один добрый не срамен. Кто недобр – тот, конечно, и зол, и телолюбив. Первая добродетель человека есть презрение плоти. Отрешение от благ привременных, тленных и вещественных по произволению, а не по бедности соделыва- ет нас наследниками благ вечных и нетленных.
130. Кто имеет ум, тот знает о самом себе, что он есть – именно, что он есть человек тленный. Себя же познавший знает и обо всем, что оно есть творение Божие и создано для спасения человека. Так все разуметь и право веровать состоит во власти человека. Таковой муж твердо знает, что презирающие житейские блага труд имеют очень небольшой, а утешение и покой вечные получают от Бога по смерти.
131. Как тело без души мертво, так душа без ума бездейственна (бесплодна) и Бога достоянием своим иметь не может.
132. Одного человека Бог слушает, одному человеку Бог является, ибо человеколюбив есть Бог и где бы ни был человек, там есть и Бог; один человек есть достойный Бога поклонник; для человека Бог преображается.
133. Для человека создал Бог небо, украшаемое звездами, для человека создал Он землю, и люди возделывают ее для себя. Не чувствующие такого Божия промышления несмысленны душою.
134. Добро невидимо, как невидимо сущее на небе; а зло видимо, как видимо сущее на земле. Добро есть нечто, сравнения не имеющее; человек же, имеющий ум, избирает добрейшее. Один человек способен познавать Бога и творения Его.
135. В душе действует ум, а в теле – природа. Ум обоживает душу, а природа разлагает тело. В каждом теле действует природа, но не в каждой душе бывает ум, потому не всякая душа спасается.
136. Душа есть в мире как рожденная; а ум превыше мира как нерожденный. Душа, понимающая, что есть мир, и желающая спастись, имеет неотложным законом – каждый час помышлять в самой себе, что вот ныне подвиг (смертный) и истязание (дел), на коем не стерпишь (взора) Судии, и что будто уже гибнет душа. Помышляя так, она хранит себя от ничтожных и срамных удовольствий.
137. На земле положены Богом рождение и смерть, а на небе – полнота всего и неизменность. Все же сотворено для человека и спасения его. Не нуждающийся ни в каких благах, Бог для человека устроил небо, землю и стихии, доставляя ему через них всякое наслаждение благами.
138. Смертное подчинено бессмертному и служит ему, то есть стихии – человеку, по человеколюбию и существенной благости Создателя Бога.
139. Убогий, не имеющий сил вредить, не ставится в числе деятельно благочестивых. Но кто может причинить вред и не употребляет силы своей на зло, а щадит уничиженных, по благочестию пред Богом, тот бывает причастником воздаяний благих и по смерти.
140. По человеколюбию создавшего нас Бога, ко спасению есть весьма много путей, обращающих души и возводящих их на небеса. Души всяческие получают за добродетель награды, а за грехи – наказания.
141. Сын в Отце, Дух в Сыне, Отец в Обоих. Верою человек познает все видимое и умопредставляемое. Вера же есть свободное убеждение души в том, что возвращается от Бога.
142. Как те, кои по каким-либо потребностям и обстоятельствам вынуждаемы бывают переплывать большие реки и, если бывают трезвы, сохраняют жизнь, ибо, хотя бы случилось сильное стремление вод, хотя бы даже зачерпнулась вода лодкою, – они спасаются, ухватившись за что-либо, бывающее обычно при берегах; но если же бывают пьяны, то хотя бы тьмократно покушались доплыть до края, будучи одолеваемы вином, погружаются в волнах и остаются вне круга живых; таким же образом, если и душа, впадши в волны и кружение течений жизни, сама не возникнет из-под плотолюбия и не познает самой себя, – именно, что она, будучи божественною и бессмертною, соединена с вещественным телом, маловерным, многострастным и смертным, только на испытание, и позволит себе увлечься плотскими страстями на пагубу себе, то, как презрительница себя самой, пьяная неведением и о себе не заботящаяся, – погибает и остается вне круга спасаемых. Ибо тело, подобно реке, часто увлекает нас к непотребным удовольствиям.
143. Умная душа, стоя непоколебимо в своем добром намерении, как коня, обуздывает гнев и похоть – эти неразумнейшие свои страсти, и за то, что борется с ними, укрощая и преодолевая их, увенчивается и удостаивается пребывания на небесах, получая сие как воздаяние за посев и труды от создавшего ее Бога.
144. Истинно умная душа, смотря на счастье злых и благоденствие недостойных, не возмущается, помышляя об их наслаждениях в сей жизни, как это бывает с людьми безрассудными; ибо такая душа ясно знает и непостоянство счастья, и безвестность пребывания здесь, и маловременность жизни сей, и нелицеприятность суда и верует, что Бог не небрежет о том, что необходимо для ее пропитания.
145. Жизнь плотская и наслаждение в жизни сей большим богатством и властью бывает смертью для души; напротив, труд, терпение, бедность с благодарением и умерщвление тела есть жизнь души и путь к вечному утешению.
146. Умная душа, презирая вещественное стяжание и маловременную жизнь, избирает утешение небесное и жизнь вечную, которую и получит от Бога за доброе житие.
147. Имеющие на себе замаранную одежду марают платье тех, кто прикасается к ним. Таким же образом люди, злые нравом и неисправные поведением, обращаясь с простейшими и говоря к ним неподобающие речи, как грязью, оскверняют душу их через слух.
148. Начало греха есть похоть, через которую погибает умная душа. Началом же спасения и Царствия Небесного бывает для души любовь.
149. Как медь, брошенная в небрежении и оставленная без должного о ней попечения, повреждается ржавчиной, появляющейся на ней от долговременного лежания в связках и неупотребления в дело, и через то делается недобротной и неупотребной, так и душа, в бездействии пребывающая и не заботящаяся о доброй жизни и обращении к Богу, злыми делами своими лишая себя покрова Божия, снедается злом, разрождающимся от такого нерадения в веществе тела, и через то является недобротной и негожей ко спасению.
150. Бог Благ, и бесстрастен, и неизменен. Если кто, признавая благословным и истинным то, что Бог не изменяется, недоумевает, однако ж, как Он (будучи таков) о добрых радуется, злых отвращается, на грешников гневается, а когда они каются, является милостив к ним, то на сие надо сказать, что Бог не радуется и не гневается, ибо радость и гнев суть страсти. Нелепо думать, чтобы Божеству было хорошо или худо из-за дел человеческих. Бог Благ и только благое творит, вредить же никому не вредит, пребывая всегда одинаковым. А мы, когда бываем добры, то вступаем в общение с Богом, по сходству с Ним, а когда становимся злыми, то отделяемся от Бога, по несходству с Ним. Живя добродетельно, мы бываем Божиими, а делаясь злыми, становимся отверженными от Него. А сие не то значит, чтобы Он гнев имел на нас, но то, что грехи наши не попускают Богу воссиять в нас, с демонами же мучителями – соединяют. Если потом молитвами и благотворениями снискаем мы разрешение во грехах, то это не то значит, что Бога мы ублажили и Его переменили, но – что посредством таких действий и обращения нашего к Богу, уврачевав сущее в нас зло, опять соделываемся мы способными вкушать Божию благость. Так что сказать: «Бог отвращается от злых» – есть то же, что сказать: «Солнце скрывается от лишенных зрения».
151. Благочестивая душа знает Бога всяческих, ибо быть благочестивым есть не что иное, как исполнять волю Божию, а это и значит знать Бога, то есть когда старается кто быть независтливым, целомудренным, кротким, щедрым по силе, общительным, нелюбопрительным и делает все, что угодно воле Божией.
152. Ведение Бога и страх Божий суть врачевство против страстей плоти. Потому, когда в душе есть неведение Бога, тогда страсти, оставаясь неисцеленными, портят душу; она тогда растлевается от живущего в ней зла, как от долговременного вреда. Но Бог не виновен в этом, потому что Он даровал людям видение и разум.
153. Бог исполнил человека видением и разумом, стараясь очистить страсти и самопроизвольное зло и по Своей благости желая преложить смертное в бессмертие.
154. Ум, находящийся в чистой и боголюбивой душе, истинно зрит Бога – нерожденного, невидимого, неизглаголанного, Единого Чистого для чистых сердцем.
155. Венец нетления, добродетель и спасение человека есть – и благодарно переносить несчастие. Обуздание же гнева, языка, чрева и сластолюбия весьма великой бывает помощью для души.
156. То, чем держится мир, есть промышление Божие, и нет ни одного места, которого не касалось бы сие промышление. Промышление же есть самосовершительное Слово Божие, Образователь входящего в состав мира сего вещества, Устроитель и Художник всего бывающего. Никак невозможно веществу принять прекрасное устройство без рассудительной силы Слова, Которое есть образ, ум, мудрость и промышление Божие.
157. Возбуждаемая воспоминанием похоть есть корень страстей, родственных тьме. Находясь в сем похотном воспоминании, душа не знает о себе, что она есть вдуновение Бога, и бросается на грех, не помышляя о крайней беде, в какой будет находиться по смерти, безумная.
158. Самая большая и неисцельная болезнь души и пагуба ее есть – богозабвение и тщеславие. Похотение зла есть лишение блага; благо же наше состоит в том, чтобы охотно делать всякое добро, которое угодно Богу всяческих.
159. Лишь человек способен принимать Бога, ибо с этой одной живой тварью беседует Бог – ночью через сновидения, а днем через ум всячески предсказывает и предзнаменует Он достойным Его людям будущие блага.
160. Для верующего и желающего нисколько не трудно познать Бога. Если же хочешь и зреть Его, смотри на благоустройство всего и промышление о всем, что было и бывает словом Его. И все это для человека.
161. Святым называется тот, кто чист от зла и грехов. Потому величайшее совершенство души и дело, весьма Богу угодное, есть то, когда нет зла в человеке.
162. Имя есть означение одного из числа многих (нарицательное). Но неразумно думать, что Бог, Который есть един и единственен, имел соименных Себе, ибо слово «Бог» означает безначального, все сотворшего для человека.
163. Если сознаешь за собой худые дела, отсеки их от души твоей в чаянии благ, ибо Бог Праведен и Человеколюбив.
164. Знает Бога и знаем бывает от Бога тот человек, который старается всегда быть неотлучным от Бога; неотлучным же от Бога бывает человек, добрый во всем и воздерживающийся от всякого чувственного удовольствия не по недостатку средств к тому, а по своей воле и свободной воздержности.
165. Благодари того, кто обижает тебя, и Бога будешь иметь другом. Никому не наговаривай на врага своего. Подвизайся в любви, в целомудрии, в терпении, в воздержании и подобном, ибо то и есть познание Бога, чтобы посредством смиренномудрия и подобных добродетелей последовать Богу. Но такие дела не всякому свойственны, а только душе умной.
166. Против тех, кто дерзает говорить, что растения и травы имеют душу, написал я сию главу к сведению для простейших. Растения имеют жизнь физическую, но души не имеют. Человек называется разумным животным, потому что имеет ум и способен приобретать познания. Прочие же животные – земные и воздушные, у которых есть голос, имеют дыхание и душу. Все растущее и умаляющееся можно назвать живым, потому что живет и растет, но нельзя сказать, чтобы все такое имело душу.
Живых существ четыре различных вида: одни из них бессмертны и воодушевлены – каковы Ангелы; другие имеют ум, душу и дыхание – каковы люди; иные имеют дыхание и душу – каковы животные; а иные имеют только жизнь – каковы растения. Жизнь в растениях держится и без души, и без дыхания, и без ума и бессмертия; но и прочее все без жизни быть не может. Всякая человеческая душа есть приснодвижна.
167. Когда воспримешь мечтание о каком-либо чувственном удовольствии, поберегись, чтобы не быть тотчас увлечену им; но, несколько отстранив его, вспомни о смерти и помысли, сколько лучше сознать себя тогда победившим эту прелесть сластолюбия.
168. Бог приличнейшим образом положил преграду злу в людях тем, что даровал им ум, ведение, разум и различение добра, чтобы, познавая зло, что оно вредит нам, мы убегали его. Но безумный человек идет вслед зла и даже величается им, и, как бы в сеть попавшись, бьется он, будучи опутан им внутри и не имея сил возникнуть когда-либо из-под него, чтобы увидеть и познать Бога, все создавшего во спасение и обожение людей.
169. Смертные должны заботиться о себе, зная наперед, что их ожидает смерть. Ибо блаженное бессмертие бывает уделом преподобной души, когда она бывает доброю, и смерть вечная сретает ее, когда она бывает злою.
170. Когда склоняешься на свое ложе, со благодарением воспоминай в себе благодеяния и Промысл Божий. Тогда, исполненный этим благим помышлением, ты полно возвеселишься духом, и будет для тебя сон тела трезвением души, сме- жение очей твоих – истинным видением Бога, и молчание твое, будучи преисполнено чувством блага, от всей души и силы воздаст восходящую горе сердечную славу Богу всяческих. Ибо когда нет зла в человеке, тогда благодарение и одно, паче всякой многоценной жертвы, приятно Богу. Ему же слава во веки веков. Аминь.
Комментарий
Перевод выполнен святителем Феофаном Затворником. Публикуется по: Добротолюбие. Т. 1. С. 53–80. Подлинность этих наставлений свидетельствована св. Петром Дамаски- ным (VIII), на которого ссылается Иоанн Маврокордато, издавший их в 1782 году на греческом языке в «Добротолюбии». Сомнения в этом вопросе высказывают Каве, Удино, Фабриций, приписывая наставления Антонию Мелиссе (VII) (Fabr. Bibl. T. 9. P. 262).
