Житія святих,  Квітень

Преподобний Паїсій Київський, Христа заради юродивий

День пам'яті (н. ст.)

Місяця квітня на 17-й день

Преподобний Паїсій, Христа заради юродивий (в миру Прокопій Григорович Яроцький, 1821-1893), народився 8 липня 1821 року в місті Лубнах Полтавської губернії в багатодітній і заможній родині міщан. Його мати була глибоко віруючою й благочестивою жінкою і всіх своїх дітей виховала в благочесті та чистоті. Особливо вона любила приймати мандрівників і прочан.

Немовля Прокопій, як наймолодший у сім’ї, користувався особливо любов’ю матері, і вона, в простоті люблячого серця, намагалася присвятити всі свої сили і розуміння на виховання його.

У 10 років Прокопія призначили до Києво-Подільської духовної бурси. Юнак часто тікав із училища до Лаври, не з’являвся вдома. Подібні вчинки неодноразово викликали зауваження з боку училищного начальства і здивування з боку родичів-вихователів. Усі вважали юнака свавільним, упертим та неслухняним і вживали різних заходів для виправлення його дивного характеру, але марно. Юнак не довчився, його звільнили з училища і відправили переписувачем до Київської міської управи, де старший брат його обіймав на той час місце секретаря.

У 16 років був прийнятий до Києво-Печерської Лаври на тимчасовий послух. У цьому невизначеному становищі перебував близько трьох років, оскільки довго не міг зібрати потрібних паперів: була потрібна письмова згода матері, братів, звільнення від Луганського міщанського товариства, затвердженого Полтавською казенною палатою.

Втративши надію на вступ до обителі, хотів піти із неї і вже отримав від Лаври розрахунок і документи, але небезпечно захворів і був відправлений у братську лікарню. Там удостоївся чудесного видіння: Божа Матір відкрила йому його майбутній подвиг і дорікала в малодушності. Прокопій залишився в Лаврі. Сповіщений про видіння намісник Лаври, архімандрит Лаврентій, якому повідомлено було про це духівником Прокопія, негайно віддав наказ залишити Прокопія в Лаврі, а документи, що були в нього на руках, відібрати і долучити до канцелярських справ. 23 березня 1850 року Прокопій був зарахований дійсним послушником із залишенням на кліросному послуху при печерах.

Своїм духівником він обрав преподобного Парфенія (за іншими даними духівником був старець Порфирій). Також значний вплив на становлення подвижника справив інший великий старець – блаженний Феофіл. Старанно працюючи на кліросному послуху, Прокопій не раз піддавався глузуванням своїх товаришів-клірошан, через що він ще більше посилив свій молитовний подвиг.

До початкових проявів юродства Прокопія можна зарахувати те, що в храмі він ніколи не читав за книгою, а напам’ять, перевернувши при цьому книгу догори буквами. До Пресвятої Трійці та Матері Божої звертався на “Ви”; інколи поводився дивно в храмі або підрясником витирав перила. За таку незрозумілу поведінку був звільнений від кліросного послуху на Ближніх печерах і переведений 1853 року записником до Голосіївської пустині.

У Голосієві йому було доручено ще один послух: читати молитовне правило Київському святителю Філарету.

1854 року, з благословення святителя, скитоначальник ієросхимонах Мойсей постриг його в рясофор з ім’ям Паїсій.

Незабаром після постригу отець Паїсій повернувся до Києво-Печерської Лаври, де незабаром і почав подвиг юродства. Став поводитися як божевільний, поневірявся київськими монастирями, приходячи до Лаври тільки на богослужіння, спав де доведеться і як доведеться, та й ніхто не бачив, як він спить по-справжньому. Одягався дуже бідно і убого, на голові носив брудну пов’язку, а на ногах – діряві валянки або чоботи без підошов. У руках незмінно тримав палицю, обмотану ганчіркою. Якщо хтось дарував йому рясу, він спочатку забруднював її в багнюці, або відрізав шматок поли, або роздирав у кількох місцях, і тільки тоді одягав, а підрясники завжди віддавав жебракам. За кожну подану йому милостиню клав земні поклони, поминаючи всіх жертводавців поіменно.

Харчувався залишками з братського столу, змішуючи у своїй тарілці всі страви одразу; залишки складав у маленький горщик і ховав “про запас”, щоб через деякий час з’їсти цю вже неїстівну для звичайної людини їжу.

Терпів багато глузувань, отримував плювки в обличчя, бував неодноразово побитий, але все прощав своїм кривдникам і лагідно молився за них. За таке смирення і добровільне мучеництво Господь прославив його даром чудодійної молитви, прозорливості та зцілень, а також обдарував його великою співчутливою любов’ю до людей, яку преподобний приховував під покровом юродства. До кожного преподобний звертався “душечко” або “душко”; всі проступки й гріхи, таємні наміри й думки співрозмовника ніби перекладав на себе і викривав, немов свої власні.

Монастирське начальство, бачачи примхи Паїсія, стало дивитися на нього як на душевнохворого і не в змозі було придумати жодних заходів для запобігання його подальшому юродству.

12 грудня 1854 року він відпросився у двомісячну відпустку для побачення з матір’ю, яка протягом 14 років, тобто з дня вступу сина до обителі, жодного разу не бачила його. Після повернення із відпустки його звільнили від послуху записника і відправили в братську хлібню. Але 10 листопада 1855 року, через крайню нестачу церковних співаків, його знову перевели на Ближні печери та призначили на колишній кліросний послух.

Там пробув кілька місяців, особливому юродству не віддавався, а потай займався вдосконаленням духу, був навіть призначений помічником уставника. Щоб уникнути нових принад і спокус, вирішив назавжди віддалитися від людей.

Став поневірятися містом і київськими монастирями. Лише зрідка заходив до Лаври, під час богослужіння, і, ставши біля кліросу, брався навмисне бурмотіти незв’язні слова.

Із клірошанської келії отця Паїсія виселили і помістили в сторожці. Але блаженний і від цього комфорту навідріз відмовився. Замість цього він знайшов собі притулок на горищі, проводячи дні свої у всякому стражданні: влітку терпів денну спеку, а взимку – холод.

Незабаром Лаврське начальство почало переконуватися, що все те, що творить отець Паїсій, є ніщо інше, як навмисне юродство, і тому 1867 року перемістило його на послух до Китаївської пустині на кухню. Тут отець Паїсій ще більше посилив своє юродство, здійснюючи потай великі справи терпіння, любові і добра. Приходячи до кухні раніше за всіх, готував дрова і воду, запалював вогонь та допомагав кухарям у їхній важкій роботі, виснажував плоть свою посиленою працею.

З прийняттям на себе подвигу юродства отець Паїсій різко змінив спосіб життя. Не визнавав пристойності, в брудному одязі, із залізною палицею, почав поневірятися Києвом, ночуючи на вулиці або в Лаврі. Харчувався недоїдками, взимку переносив морози, стоячи на колінах у снігу. Буваючи в церкві, перебував у постійному русі, викриваючи тих, хто молився, ганяючись за примарами, яких він бачив, порушуючи богослужіння криками і химерними рухами тіла. Юродство приваблювало до Паїсія безліч шанувальників; для побачення з ним приїжджали з віддалених міст і сіл. Прославився чудотворіннями і прозорливістю. Під час спілкування з людьми улюбленим заняттям святого було грізне викриття.

Блаженний старець передбачав убивство імператора Олександра II, призначення на Київську митрополичу кафедру владики Іоанникія (Руднєва) і багато іншого. Він завжди вчасно з’являвся там, де потрібно було втішити тих, хто сумує, примирити тих, хто свариться, підбадьорити подвижників.

У 1879 році преподобного помістили до Китаївської братської богадільні, і сам він, будучи немічним, з великою любов’ю доглядав за немічнішими стражденними братами. Блаженний чимало послужив і своїй хворій матері та проводив її в останню путь, поховавши її на монастирському кладовищі.

День кончини старець передбачив заздалегідь. Відчуваючи наближення смерті, пішов до Лаври, де його помістили в братську лікарню.

Помер 17 квітня 1893 року після причастя Святих Христових Таїн.

Похований на братському кладовищі в Спасо-Преображенській пустині, що знаходиться недалеко від Китаївської і приписана до Києво-Печерської Лаври. Кончину блаженного Паїсія оплакував весь Київ.

У 1999 році був прославлений рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви.

Знайшли помилку