Тлумачення на 2-ге послання святого апостола Іоанна
Зміст послання
Після вступу йдеться про правильне життя в любові до Бога, за незмінного збереження благочестивої віри; тут же і про те, що єретика не слід приймати в дім або вітати, щоб не зробити гріха. – Обіцянка особисто прибути, в надії бути корисним.
Опис послання
Апостол пише це послання як старець (пресвітер) вибраній господині та дітям її. Привід до послання був наступний. Апостол бачив, що діти тієїгосподині добре живуть по вірі, а тим часом багато обманщиків обходять і кажуть, що пришестя Христового у плоті немає. Тому апостол пише це послання. У ньому він, по-перше, хвалить дітей господині тієї за те, що вони добре поводяться; потім навчає, що таїнство нашої віри не є новим; знову переконує до любові й до того, щоб вони перебували в викладеному їм вченні; нарешті, вчить, що хто говорить, нібито Христос не прийшов у плоті, той антихрист, і заповідав, щоб ніхто не брав таких людей у свій дім і не казав їм привітань, а потім закінчує послання.
Глава 1
2Ін. 1:1. Старець – вибраній господині і дітям її, яких я по істині люблю, і не тільки я, а і всі, що пізнали істину,
2Ін. 1:2. заради істини, що перебуває в нас і буде з нами повік.
Дехто думав, що справжнє послання, як і наступне за ним, належить не Іоанну – улюбленому учневі Господа, а іншій особі, яка його співіменує, бо в тому і в іншому посланні автор називає себе пресвітером, і одне послання пише до однієї жінки, а інше – до Гая, знову до одного, що не підходить до послання, яке називається соборним, і до того ж початок цього послання не такий, який є в першому посланні. На це ми скажемо таке. У першому посланні він не зробив такого початку, який тут, тому, що писав його не до певної особи або до церкви відомого місця (як зробив апостол Петро, виразно означивши, що він пише до іудеїв, які перебувають у розсіянні, і раніше за нього апостол Яків), а звертався з промовою до всіх взагалі вірних, чи то зібраних, чи то тих, що перебувають у розсіянні, і тому опустив цей початок. Тут називає себе пресвітером, а не апостолом, ні рабом Іісуса Христа, як інші апостоли. Не називає себе апостолом, можливо, тому, що він не перший проповідував Євангеліє в Азії, але після Павла, і не проходом, як той, але постійно залишаючись там. Не назвав себе рабом Іісуса Христа, бо за сильної своєї любові сподівався бути поза страхом рабства. Пресвітером же (старцем) тільки він зволив назвати себе або тому, що писав ці послання вже в старості, або тому, що ім’ям пресвітера позначив своє єпископство, тому що на той час ім’я пресвітера зазвичай уживалося і про єпископів. Пише до вірної жінки, і цим анітрохи не принижує себе, тому що у Христі Іісусі не має відмінності “нема чоловічої статі, ні жіночої,” (Гал. 3:28). Пише до одного Гаїя, за прикладом апостола Павла, який пише до Тита, до Тимофія і до приватної особи – Филимона. Це про початок послання.
Достовірність цих послань виявляється зі способу вираження та іншої будови мови. Бо й тут письменник часто повторює свою промову, кажучи одне й те саме про одне й те саме, за малої на те нагоди, щоб затвердити промову. Про два предмети просить апостол вибрану ту: про те, щоб вона ходила в любові, і про те, щоб відверталася від єретиків. Називає її вибраною (έκλεκτη) або за ім’ям, або за любов’ю до чеснот. Каже, що любить її по істині, і не тільки її, а й усіх тих, хто має одинакову мораль з нею, які мають істину, затверджену в самих собі. Каже, що любить по істині, бо можна любити удавано, одними устами, як сам він у першому посланні (1Ін. 3:18) викрив деяких віруючих, але лицемірних. Сказавши: “що перебуває в нас”, додав: “і буде з нами повік.”. До цього знову додав, що буде з нами благодать і милість, показуючи, які блага виростають від досконалої любові.
2Ін. 1:3. Хай буде з вами благодать, милість, мир від Бога Отця і від Господа Іісуса Христа, Сина Отчого, в істині і любові.
До слів: “від Бога Отця і від Господа Іісуса Христа”, додав ще: “Сина Отчого”. Бо один тільки Бог у власному розумінні є Отець Сина. Тому й Павло каже: “від Котрого іменується всякий рід на небесах і на землі” (Еф. 3:15). В істині і любові. Цими словами надає достовірності мові і вказує ознаку любові, про яку говорить. “Мир” – тобто мир істинний і твердий, а не за одним тільки виглядом.
2Ін. 1:4. Я дуже зрадів, що знайшов між дітьми твоїми таких, що ходять в істині, як ми прийняли заповідь від Отця.
Воістину справа вельми радісна – знайти людину, яка бездоганно йде поприщем віри в Христа за Його заповіддю. Яка ж це заповідь? Та, про яку Христос говорить у Євангелії: “хто любить Мене, той слово Моє виконуватиме” (Ін. 14:23). Отцем називає тут Христа, бо Він є і батько тих синів, які за домобудівництвом дано Йому Отцем, як сказано: “Ось я та ті діти, що дав мені Господь” (Іс. 8:18). Зауваж і тут справжність цього послання. У цьому випадку воно згідно зі сказаним у першому посланні (1Ін. 5:2-3): знаємо, що той, хто любить Бога, виконує “заповіді Його”. Бо чинити за заповідями – те саме, що виконувати їх. Чесноти діяльні, і буття мають тоді, коли здійснюються. Тому, хто перестав ходити в чеснотах, той і не зберігає їх. “Що ходять” сказано з думкою вказати на успіх. Бо чим більше хто діє в чеснотах, тим далі йде вперед, тим більшої набуває навички до добра. Тому, думаю, сказано і це: “у що бажають проникнути Ангели” (1Пет. 1:12). Бо блага, даровані нам втіленим Словом, настільки великі, що й ангелам бажано отримати хоча б деяке поняття про них. Бо так потрібно розуміти “проникнути” (παρακύψαι). Усякий благорозумний бажає того, що не припиниться, але продовжиться назавжди. І як невичерпне не можна цілком обійняти, то бажано принаймні, наскільки можливо, стати учасником у ньому.
2Ін. 1:5. І нині прошу тебе, господине, не як нову заповідь пропоную тобі, а як ту, що ми маємо від початку, щоб ми любили один одного.
2Ін. 1:6. Любов же полягає в тому, щоб ми жили за Його заповідями.
“Не як нову заповідь”. І це згідно з тим, що говориться в першому посланні (1Ін. 2:7). Додає і вимогу заповіді: “щоб ми любили один одного”. І пояснює про любов, що сутність її полягає в ходінні по ній, і заповідь про неї є заповідь від початку, і дана не для чого іншого, як для того, щоб ви жили за нею.
Це та заповідь, яку ви чули від початку, щоб жили згідно з нею.
2Ін. 1:7. Бо багато тих, хто вводить в оману, увійшло в світ; вони не сповідують Іісуса Христа, Котрий прийшов у плоті:
Постійно говорить про одне й те саме. Заповіддю про любов переконує до єднання, до того, щоб вони не переходили до тих, хто вводить в оману. Які вже ходять світом і відкидають пришестя Господа у плоті. Говорячи про ходіння за заповіддю, даною від початку, показує, що думка заблукалих єретиків нова, і переконує вірних дотримуватися цієї споконвічної заповіді, а не захоплюватися обманом єретиків. Бо і Христос Своїм учням щодо тих, хто вводить в оману заповідав: “Багато прийде під іменем Моїм, кажучи, що це Я… не ходіть за ними” (Лк. 21:8). Отже, усім, хто дотримується заповідей, велить не обманюватися, але вважати антихристом того, хто скаже це. У грецькому тексті сказано: “вони не сповідують Іісуса Христа, Котрий прийде (ἐρχόμενον, а не того, Котрий “прийшов” – ἐλθόντα) у плоті”, з чого видно, що були дехто, хто відкидав друге пришестя Христове. І Сам Господь, коли говорить, що багато хто прийде під ім’ям Його, говорить не про перше Своє пришестя, а про друге. Утім, абсолютно справедливо, що ті, хто відкидає друге пришестя, не визнають і першого. Бо якщо Господь приходив уже у плоті й обіцяв ще прийти; то, очевидно, той, хто відкидає друге пришестя, відкидає і перше. Хто вірує, що Господь приходив, той з вірою прийме й обіцянку Його. А хто відкидає обіцянку, тому ніщо не перешкоджає заперечувати і перше пришестя. Тому-то, гадаю, і висловився апостол: “Котрий прийде”, а не “Котрий прийшов”, щоб одним словом обійняти тих, хто відкидає обидва пришестя Господнього.
така людина є спокусник і антихрист.
Для більшої ясності, перед цим потрібно мати на увазі: “хто не сповідує цього”, а потім вже читати: “той є спокусник і антихрист”. Без цього додавання мова неповна.
2Ін. 1:8. Пильнуйте себе, щоб нам не загубити того, над чим ми трудились, але щоб отримати повну нагороду.
2Ін. 1:9. Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в ньому, не має Бога;
Заповідує тим, кому пише, остерігатися людей, які відкидають обидва пришестя Господнього. Наводить і причину, саме те, щоб, приставши до них, вам не загубити того, що ви зробили, але отримати повну нагороду. Хтось із такого роду людей, можливо, скаже: якщо я не вірю в пришестя Христове у плоті, але проведу життя в добрих справах, то невже з цими справами не можу стати разом із благочестивими? Чи вже не можу отримати нагороди за свої справи? Апостол наперед знищує таке заперечення. Він каже: хто відкидає пришестя Христа у плоті, той нехай і не думає ні про отримання повної винагороди за діла, яка належить істинно віруючим, ні про зарахування себе до абсолютно благочестивих. Навпаки, кожен, хто переступає заповідь Його, тобто Христа, що прийшов у плоті, і не перебуває у вченні Його, не має Бога. Бо якщо на Того, Хто прийшов навчити людей досконалого богопізнання, дивиться зі зневагою, то як може бути ще благочестивим, коли зневажає Самого Учителя? Ні, така людина – безбожник; так само як той, хто твердий у вченні Христовому, є Божий і боголюбивий, і має в собі всю повноту Божества, тобто Отця і Сина і Святого Духа. Бо Христос навчає про Отця, коли каже: “усе, що має Отець, Моє” (Ін. 16:15); у багатьох місцях вчить про Себе Самого і про Отця, що один Отець, а інший – Син; вчить про Дух, коли каже: “Дух Святий, Який від Отця виходить” (Ін. 15:26); ще ясніше, коли говорить: “хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа” (Мф. 28:19). Якщо учень Господа сказав тут тільки про Отця і Сина, а про Духа Святого промовчав, то цим анітрохи не спокушайся. Бо тут і слід було сказати тільки про це, тобто про Отця і Сина.
хто перебуває у вченні Христовому, має і Отця і Сина.
Перебуває у вченні Христовому, тобто в євангельському, той, хто мислить відповідно до нього, вчить, діє, співвідносить із ним усе життя внутрішнє і зовнішнє. А хто віддаляється від нього, той безбожник. Бо як той, хто живе в точності за цим вченням, засвоює себе Богові, подібно до Авраама, який тому й почув від Нього: “Я Бог твій” (Бут. 17:1); так той, хто живе не за заповіддю євангельською, живе без Бога, бо сам віддалив себе від Бога. Але тоді як цей, тобто той, хто відчужував себе від божественного вчення, живе без Бога, той, хто перебуває в цьому вченні, має і Отця, і Сина. Про це і Син сказав: “Ми прийдемо до нього і оселю сотворимо у нього”, тобто разом з Отцем (Ін. 14:23). Бо через дотримання заповідей він зробив себе храмом і житлом Божим, і Бог вселився в нього. Слова “мати Бога” вживаються в двоякому сенсі. Йдеться про те, що і всі створіння мають Бога, як апостол Павло висловився: “ми Ним живемо і рухаємось і існуємо” ( Діян. 17:28). Так говориться у відношенні до буття. Знову, коли хто служить Богу чеснотами, говориться, що він має Бога. У цьому значенні і називається Бог Богом Авраама, Ісаака і взагалі боголюбезних євреїв. До сказаного тепер треба додати: хто має Сина, той має й Отця. Бо “хто бачив Сина, – як Сам Він сказав, – той бачив і Отця”. Він же сказав: “Я в Отці і Отець у Мені” (Ін. 14:9-10). Тому і звідси пізнається єдиносущність Отця і Сина. А якщо хто скаже: у такому разі й той, хто приймає учнів, має Отця і Сина, бо сказано: “Хто вас приймає, той приймає Мене, а хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене” (Мф. 10:40); такий нехай знає, що він говорить погано і розуміє неправильно. Бо це сказано про вчення. Хто добровільно прийняв апостолів і вчення їхнє, той через них прийняв учителями і Отця, і Сина. І інакше: той, хто перебуває у вченні, має і Отця, і Сина, а апостоли перебували у вченні, бо й проповідували його; тому той, хто прийняв їх, храм Божий, через саме прийняття їх, має Сина, який у них перебуває, і Отця.
2Ін. 1:10. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його.
2Ін. 1:11. Бо той, хто його вітає, бере участь у злих ділах його.
2Ін. 1:12. Багато маю написати вам, але не хочу на папері чорнилами, а надіюсь прийти до вас і говорити устами до уст, щоб радість ваша була повна.
Тих, кому пише послання, апостол застерігає, щоб вони тих, хто приходить до них без сповідування вчення Христового, не лише не брали під дах свій, а й не удостоювали привітання, бо привітання від нас повинно бути зроблено тільки тим, хто однорівний і одновірний з нами. Бо кому ми повинні благати благополуччя, як не тим, хто має одинакову мораль і єдиновірним із нами? Якщо ж будемо вітати нечестивих, що пристойно тільки у ставленні до тих, хто має одинакову мораль з нами і до єдиновірних, то цим показуємо, що ми в спілкуванні з ними, і що вони вже захопили нас у своє нечестя. Причиною, чому це і наступне за ним послання викладено стисло, апостол ставить те, що сподівається прийти сам і під час особистого побачення заповнити те, чого бракує.
2Ін. 1:13. Вітають тебе діти сестри твоєї вибраної. Амінь.
Дехто на підставі цих слів думає стверджувати, що послання це писано не до жінки, а до Церкви. З тим, хто так думає, я анітрохи не сперечаюся.
Кінець другого послання ап. Іоанна.
Оглавлення послания
После вступления говорится о правой жизни в любви к Богу, при неизменном сохранении благочестивой веры; здесь же и о том, что еретика не должно принимать в дом или приветствовать, чтобы не сделать греха. – Обещание лично прибыть, в надежде быть полезным.
Содержание послания
Апостол пишет это послание как старец (пресвитер) избранной госпоже и детям ее. Повод к посланию был следующий. Апостол видел, что дети госпожи той хорошо живут по вере, а между тем многие обманщики обходят и говорят, что пришествия Христова во плоти нет. Посему апостол пишет настоящее послание. В нем он, во-первых, хвалит детей госпожи той за то, что они хорошо ведут себя; потом учит, что таинство нашей веры не ново; снова убеждает к любви и к тому, чтобы они пребывали в преподанном им учении; наконец, учит, что кто говорит, будто Христос не пришел во плоти, тот антихрист, и заповедует, чтобы никто не принимал таких людей в дом и не говорил им приветствий, и затем оканчивает послание.
Глава 1
2Ін. 1:1. Старец – избранной госпоже и детям ее, которых я люблю по истине, и не только я, но и все, познавшие истину,
2Ін. 1:2. ради истины, которая пребывает в нас и будет с нами вовек.
Некоторые думали, что настоящее послание, как и следующее за ним, принадлежит не Иоанну – возлюбленному ученику Господа, но другому лицу, ему соименному; потому что в том и другом послании писатель называет сам себя пресвитером, и одно послание пишет к одной женщине, а другое – к Гаию, снова к одному, что не подходит посланию, называемому соборным; притом начало этого послания не такое, какое в первом послании. На это мы скажем следующее. В первом послании он не сделал такого начала, какое здесь, потому, что писал его не к определенному лицу или к церкви известного места (как сделал апостол Петр, определенно означив, что он пишет к иудеям, находящимся в рассеянии, и прежде него апостол Иаков), но обращался с речью ко всем вообще верным, собранным ли или находящимся в рассеянии, и потому опустил это начало. Здесь называет себя пресвитером, а не апостолом, ни рабом Иисуса Христа, как прочие апостолы. Не называет себя апостолом, быть может, потому, что он не первый проповедовал Евангелие в Азии, но после Павла, и не проходом, как тот, но постоянно оставаясь там. Не назвал себя рабом Иисуса Христа, потому что при сильной своей любви надеялся быть вне страха рабства. Пресвитером же (старцем) только он соизволил назвать себя или потому, что писал эти послания уже в старости или потому, что именем пресвитера обозначил свое епископство, так как в то время имя пресвитера обыкновенно употреблялось и о епископах. Пишет к верной женщине, и этим нисколько не унижает себя, потому что во Христе Иисусе не имеет различия «ни мужеский пол, ни женский» (Гал. 3:28). Пишет к одному Гаию, по примеру апостола Павла, который пишет к Титу, к Тимофею и к частному лицу – Филимону. Это о начале послания.
Подлинность этих посланий обнаруживается из образа выражения и прочего строя речи. Ибо и здесь писатель часто повторяет свою речь, говоря одно и то же об одном и том же, при малом к тому поводе, чтоб утвердить речь. О двух предметах просит апостол избранную ту: о том, чтобы она ходила в любви, и о том, чтобы отвращалась еретиков. Называет ее избранной (έκλεκτη) или по имени, или по любви к добродетели. Говорит, что любит ее по истине, и не только ее, но и всех единонравных ей, имеющих истину, утвержденную в самих себе. Говорит, что любит по истине, ибо можно любить притворно, одними устами, как сам он в первом послании (1Ін. 3:18) обличил некоторых верующих, но лицемерных. Сказав: «которая пребывает в нас», прибавил: «и будет с нами вовек». К этому опять присовокупил, что будет с нами благодать и милость, показывая, какие блага произрастают от совершенной любви.
2Ін. 1:3. Да будет с вами благодать, милость, мир от Бога Отца и от Господа Иисуса Христа, Сына Отчего, в истине и любви.
К словам: «от Бога Отца и от Господа Иисуса Христа», прибавил еще: «Сына Отчего». Ибо один только Бог в собственном смысле есть Отец Сына. Посему и Павел говорит: «от Которого именуется всякое отечество на небесах и на земле» (Еф. 3:15). В истине и любви. Этими словами придает достоверность речи и указывает признак любви, о которой говорит. «Мир» – то есть мир истинный и твердый, а не по одному только виду.
2Ін. 1:4. Я весьма обрадовался, что нашел из детей твоих, ходящих в истине, как мы получили заповедь от Отца.
Поистине дело весьма радостное – найти человека, непреткновенно идущего поприщем веры во Христа по Его заповеди. Какая же это заповедь? Та, о которой Христос говорит в Евангелии: «кто любит Меня, тот соблюдет заповеди Мои» (Ін. 14:23). Отцом называет здесь Христа, потому что Он есть и отец тех сыновей, которые по домостроительству даны Ему Отцом, как сказано: «вот я и дети, которых дал мне Бог” (Іс. 8:18). Примечай и здесь подлинность настоящего послания. В этом случае оно согласно со сказанным в первом послании (1Ін. 5:2-3): знаем, что любящий Бога соблюдает «заповеди Его». Ибо поступать по заповедям – то же, что соблюдать их. Добродетели деятельны, и бытие имеют тогда, когда совершаются. Посему, кто перестал ходить в добродетелях, тот и не хранит их. «Ходящих» сказано с мыслью указать на преуспеяние. Ибо чем более кто действует в добродетели, тем далее уходит вперед, тем больший приобретает навык к добру. Посему, думаю, сказано и сие: «во что желают проникнуть Ангелы» (1Пет. 1:12). Ибо блага, дарованные нам вочеловечившимся Словом, столь велики, что и ангелам желательно получить хотя некоторое понятие о них. Ибо так нужно понимать «проникнуть» (παρακύψαι). Всякий благоразумный желает того, что не прекратится, но продолжится навсегда. И как неисчерпаемое нельзя всецело обнять, то желательно по крайней мере, насколько возможно, сделаться участником в нем.
2Ін. 1:5. И ныне прошу тебя, госпожа, не как новую заповедь предписывая тебе, но ту, которую имеем от начала, чтобы мы любили друг друга.
2Ін. 1:6. Любовь же состоит в том, чтобы мы поступали по заповедям Его.
“Не как новую заповедь». И это согласно с тем, что говорится в первом послании (1Ін. 2:7). Прибавляет и требование заповеди: «чтобы мы любили друг друга». И объясняет о любви, что сущность ее заключается в хождении по ней, и заповедь о ней есть заповедь от начала, и дана не для чего иного, как для того, чтобы вы поступали по ней.
Это та заповедь, которую вы слышали от начала, чтобы поступали по ней.
2Ін. 1:7. Ибо многие обольстители вошли в мир, не исповедующие Иисуса Христа, пришедшего во плоти:
Постоянно говорит об одном и том же. Заповедью о любви убеждает к единению, к тому, чтобы они не переходили к обольстителям. Которые уже ходят по миру и отвергают пришествие Господа во плоти. Говоря о хождении по заповеди, данной от начала, показывает, что мнение заблудившихся еретиков ново, и убеждает верных держаться этой изначальной заповеди, а не увлекаться обманом еретиков. Ибо и Христос Своим ученикам относительно обольстителей заповедал: «многие придут под именем Моим, говоря, что это Я… не ходите вслед их» (Лк. 21:8). Итак, всем, соблюдающим заповеди, повелевает не обманываться, но почитать антихристом того, кто скажет это. В греческом тексте сказано: «не исповедающие Иисуса Христа грядущего (ἐρχόμενον, а не «пришедшего» – ἐλθόντα) во плоти”, из чего видно, что были некоторые, отвергавшие второе пришествие Христово. И Сам Господь, когда говорит, что многие придут под именем Его, говорит не о первом Своем пришествии, а о втором. Впрочем, совершенно справедливо, что отвергающие второе пришествие не признают и первого. Ибо если Господь приходил уже во плоти и обещал еще прийти; то, очевидно, отвергающий второе пришествие отвергает и первое. Кто верует, что Господь приходил, тот с верой примет и обещание Его. А кто отвергает обещание, тому ничто не препятствует отрицать и первое пришествие. Посему-то, полагаю, и выразился апостол: «грядущего», а не «пришедшего», чтобы одним словом обнять отвергающих оба пришествия Господня.
Такой человек есть обольститель и антихрист.
Для большей ясности, перед этим нужно подразумевать: «кто не исповедует сего», а потом уже читать: «тот есть обольститель и антихрист». Без этого добавления речь неполна.
2Ін. 1:8. Наблюдайте за собою, чтобы нам не потерять того, над чем мы трудились, но чтобы получить полную награду.
2Ін. 1:9. Всякий, преступающий учение Христово и не пребывающий в нем, не имеет Бога;
Заповедует тем, кому пишет, остерегаться людей, отвергающих оба пришествия Господня. Представляет и причину, именно то, чтобы, приставши к ним, вам не потерять того, что вы сделали, но получить полную награду. Иной из такого рода людей, быть может, скажет: если я не верую в пришествие Христово во плоти, но проведу жизнь в добрых делах, ужели с этими делами не могу стать вместе с благочестивыми? Ужели не могу получить награды за свои дела? Апостол вперед уничтожает такое возражение. Он говорит: кто отвергает пришествие Христа во плоти, тот пусть и не думает ни о получении полного воздаяния за дела, какое предлежит истинно верующим, ни о причтении себя к совершенно благочестивым. Напротив, всякий, преступающий заповедь Его, то есть Христа, пришедшего во плоти, и не пребывающий в учении Его, не имеет Бога. Ибо если на Того, Кто пришел научить людей совершенному богопознанию, смотрит с пренебрежением, то как может быть еще благочестивым, когда презирает Самого Учителя? Нет, такой человек – безбожник; равно как тот, кто тверд в учении Христовом, есть Божий и боголюбезен, и имеет в себе всю полноту Божества, то есть Отца и Сына и Святого Духа. Ибо Христос учит об Отце, когда говорит: «все, что имеет Отец, есть Мое» (Ін. 16:15); во многих местах учит о Себе Самом и об Отце, что один Отец, а другой – Сын; учит о Духе, когда говорит: “Дух Святый, Который от Отца исходит» (Ін. 15:26); еще яснее, когда говорит: «крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа» (Мф. 28:19). Если ученик Господа сказал здесь только об Отце и Сыне, а о Духе Святом умолчал, то этим нисколько не соблазняйся. Ибо здесь и следовало сказать только об этом, то есть об Отце и Сыне.
пребывающий в учении Христовом имеет и Отца и Сына.
Пребывает в учении Христовом, то есть в евангельском, тот, кто мыслит в соответствии с ним, учит, действует, соображает с ним всю жизнь внутреннюю и внешнюю. А кто удаляется от него, тот безбожник. Ибо как тот, кто живет в точности по сему учению, усвояет себя Богу, подобно Аврааму, который посему и услышал от Него: “Я Бог твой” (Бут. 17:1); так тот, кто живет не по заповеди евангельской, живет без Бога, потому что сам удалил себя от Бога. Но тогда как сей, то есть отчуждавшийся божественного учения, живет без Бога, пребывающий в этом учении имеет и Отца и Сына. Об этом и Сын сказал: «Мы придем к нему и обитель у него сотворим», то есть вместе с Отцом (Ін. 14:23). Ибо чрез соблюдение заповедей он сделал себя храмом и жилищем Божиим, и Бог вселился в него. Слова иметь Бога употребляются в двояком смысле. Говорится, что и все твари имеют Бога, как апостол Павел выразился: «мы Им живем и движемся, и существуем» (Деян. 17,28). Так говорится в отношении к бытию. Опять, когда кто служит Богу добродетелями, говорится, что он имеет Бога. В этом значении и называется Бог Богом Авраама, Исаака и вообще боголюбезных евреев. К сказанному теперь надобно приставить: кто имеет Сына, тот имеет и Отца. Ибо «видевший Сына, – как Сам Он сказал, – видел и Отца». Он же сказал: «Я в Отце, и Отец во Мне» (Ін. 14:9-10). Поэтому и отсюда познается единосущие Отца и Сына. А если кто скажет: в таком случае и тот, кто принимает учеников, имеет Отца и Сына, потому что сказано: «принимающий вас принимает Меня, а… принимающий Меня, принимает Пославшего Меня» (Мф. 10:40); такой пусть знает, что он говорит худо и понимает неправильно. Ибо это сказано об учении. Кто добровольно принял апостолов и учение их, тот чрез них принял учителями и Отца и Сына. И иначе: пребывающий в учении имеет и Отца и Сына, а апостолы пребывали в учении, потому что и проповедовали его; посему принявший их, храмы Божий, чрез самое принятие их имеет пребывающего в них Сына и Отца.
2Ін. 1:10. Кто приходит к вам и не приносит сего учения, того не принимайте в дом и не приветствуйте его.
2Ін. 1:11. Ибо приветствующий его участвует в злых делах его.
2Ін. 1:12. Многое имею писать вам, но не хочу на бумаге чернилами, а надеюсь прийти к вам и говорить устами к устам, чтобы радость ваша была полна.
Тех, кому пишет послание, апостол предостерегает, чтобы они приходящего к ним без исповедания учения Христова не только не принимали под кров свой, но и не удостаивали приветствия, потому что приветствие от нас должно быть делаемо только тем, кои единонравны и единоверны с нами. Ибо кому мы должны молить благополучия, как не единонравным и единоверным с нами? Если же будем приветствовать нечестивых, что прилично только в отношении к единонравным и единоверным; то этим показываем, что мы в общении с ними, и что они уже увлекли нас в свое нечестие. Причиной, почему настоящее и следующее за ним послание изложены кратко, апостол поставляет то, что надеется прийти сам и при личном свидании восполнить недостающее.
2Ін. 1:13. Приветствуют тебя дети сестры твоей избранной. Аминь.
Некоторые на основании этих слов думают утверждать, что послание сие писано не к женщине, а к Церкви. С тем, кто так думает, я нисколько не спорю.
Конец второго послания ап. Иоанна.
