Преподобний Амфілохій Почаївський

День пам'яті (н. ст.)

У Неділю третю після Пʼятидесятниці — Собор Галицьких святих (перехідне) / місяця квітня на 29-й день — прославлення / жовтня на 10-й день — Собор Волинських святих / грудня на 19-й день

У селі Мала Іловиця, що на Шумщині, в багатодітній родині Варнави Головатюка 27 листопада 1894 року народився син, у святому хрещенні названий Яковом — на честь мученика Якова Персянина. Мир і злагода, які панували в родині, передавалися й маленькому Якову. З раннього дитинства майбутній подвижник, занурений в господарські турботи, бачив благочестиве життя своїх батьків, які й із дому не виходили без молитви, і вбирав у себе все найдобріше та найсвятіше.

У 1912 році Яків Головатюк був призваний до царської армії, де віч-на-віч зустрівся з життям і смертю. Він служив у стрілецькому полку в Луцьку, потім працював у санчастині в сибірському місті Томську, ​​де молодий солдат виконував обовʼязки фельдшера. Після цього Яків опинився на передовій, де найкращі друзі гинули в бою, а згодом потрапив у полон. Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки працював у фермера. Виконуючи будь-яку роботу з великою ретельністю і християнською покорою, Яків заслужив довіру та любов свого господаря. Але, сумуючи за рідним краєм, юнак в 1919 році здійснив заповітне бажання свого серця і втік. За допомогою добрих людей він перейшов границю і повернувся до рідного села.

Молитовна теплота рідної домівки зігріла душу мандрівника. Дні потекли в звичній селянській роботі. Допомагав він і хворим, які зверталися за допомогою. Побачивши світ, скуштувавши горя на фронті і в полоні, Яків глибоко засвоїв, що життя є нескінченною битвою, в якій диявол бореться з Богом, а полем цієї битви, є серце людське. І в цій битві не вистояти, якщо на нині серцевого смирення не посіяне насіння благочестя, полите сльозами покаяння. У 1925 році Яків Головатюк, обравши тернистий шлях спасіння, прийшов до Почаївської лаври. З працьовитістю і смиренням виконував молодий чернець покладені на нього послухи.

У лютому 1931-го року, стоячи біля гробу покійного настоятеля, Яків раптом відчув всю суєтність і швидкоплинність життя: «Человек, яко трава, дни его, яко цвет сельный, тако отцветет» (Пс. 102:15).

Пройшовши чернече випробування, 8 липня 1932 року послушник Яків Головатюк був пострижений в чернецтво з імʼям Іосиф. Виконуючи різні роботи в Лаврі, отець Іосиф також лікував хворих і особливо прославився як костоправ. До нього везли стражденних зі всієї округи; потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. З благословення намісника Лаври він поселився в маленькому будиночку біля воріт на монастирському кладовищі, де разом з ієромонахом Іринархом прожив близько двадцяти років.

Проводячи дні і ночі в праці й молитві, отець Іосиф зростав духом. Прихованими для світу залишилися його багато таємних подвигів і боротьба. Подвижник упокорював свою плоть постом та неспанням, умертвляв плотські бажання й пристрасті, приводячи найменші рухи розуму і серця в «керування духом». Присвятивши життя служінню Богу і ближнім, отець Іосиф здобував тверду віру й любов, отримавши від Бога дар прозорливості та зцілення.

Він лікував, виганяв бісів, повертав слух глухим, повертав зір сліпим, скорботним приносив відраду та втіху. Все так само поспішали до нього люди, отримуючи лікування тілесних хвороб і таємних недугів душі. Зцілювалися навіть ті, чиї хвороби були запущені і, на думку лікарів, невиліковні. Особливий дар мав батюшка — виганяти бісів. До нього везли одержимих із найдальших республік Радянського Союзу. Нечистих духів старець бачив наяву, так що часто, проходячи у храмі, суворо наказував їм вийти із церкви й із людей. Горе, що переповнювало людські серця, отець Іосиф переживав як своє, співчуваючи стражденним і будучи поблажливим до немічних. Майже всі жителі Почаєва в різні періоди свого життя — в дитинстві, юності або старості — зверталися до отця Іосифа.

Цілий день проводячи на послухах і з людьми, старець молився вночі. Отець Іосиф полюбив смиренність і, уникаючи людської слави, всіляко намагався приховувати свої чесноти. Навіть багато невіруючих людей після зустрічі з отцем Іосифом глибоко міняли свої погляди і прославляли його.

За часів гонінь на Церкву влада планувала перетворити Лавру на музей атеїзму, а насельникам пропонували покинути територію. За всіма вірянами, ченцями і прочанами було встановлено суворий нагляд, а потім щодо них було застосовано репресії, висилки, увʼязнення… Але ніщо не зломило стійкості ченців, які переносили все мужньо і спокійно, бажаючи, якщо потрібно, померти за святині Лаври. У храмах монастиря цілодобово жевріла лампада і підносилися молитви…

Отець Іосиф приходив у храм, де до ранку служив акафісти, а зі світанком велів всім співати: «Слава Тебе, показавшему нам свет…», «Пресвятая Дево» та інші піснеспіви і молитви.

Свого часу своєю мужністю і сміливістю відстояв отець Іосиф Троїцький собор. Він знав, на що йшов, і очікував від злопамʼятних богоборців жорстокої помсти. Через тиждень його заарештували і помістили до психіатричної лікарні в Буданові, що в ста кілометрах від Почаєва. Там його постригли і поголили, зірвали хрест і вночі роздягненого повели до палати буйних психічно хворих… Щодня вводили йому ліки, від яких розпухало все тіло і тріскалася шкіра. Всі, хто знав отця Іосифа, не переставали клопотати про його звільнення; сподівалися і не відступали, просили всюди, їздили навіть до Москви. Нарешті вдалося його звільнити. Після цього він оселився у свого племінника в рідній Іловиці. Дізнавшись, де знаходиться старець, знову почали зʼїжджатися до нього люди, одержимі різними недугами. Отець Іосиф щодня служив водосвятні молебні і зцілював людей. Але ворог в особі безбожної місцевої влади не дрімав. Стурбовані напливом хворих людей в село, вони налаштували проти нього родичів.

У отця Іосифа було девʼятнадцять племінників і племінниць. Якось один племінник, який працював трактористом, заманив його на свій трактор і відвіз за село до боліт. А там зіштовхнув з трактора на землю, побив до втрати свідомості, кинув у воду і поїхав. Отець Іосиф вісім годин пролежав у холодній воді, а був грудень місяць. Його знайшли ледве живого, він дивом не потонув. Негайно відвезли подвижника до Почаївської Лаври і тієї ж ночі постригли в схиму з імʼям Амфілохій — на честь святителя Амфілохія Іпонійського, памʼять якого святкувалася Церквою того дня. Ніхто тоді не сподівався, що він доживе до ранку. Але Господь поставив отця Іосифа на ноги — він одужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно. Приїхали родичі і забрали його до Іловиці.

Люди, як і раніше, ішли та їхали до старця за зціленням і отримували його, про що є багато свідчень. Слава про чудеса зцілень розносився всюди. До отця Іосифа їхали люди з півночі і півдня, зі сходу і заходу, із Молдови та Сахаліну. Уникаючи людської слави, він намагався приховувати від людей даний йому Божий дар зцілення від душевних і тілесних хвороб. І сам він часто висловлювався: «Ви думаєте, что я святий. Я грішник! А зцілення ви отрімуєте по своїх молитвах і по своїй вірі».

Приїздили до Почаївської лаври зі всієї країни і обовʼязково намагалися відвідати й отця Іосифа в його селі. Влітку у нього щодня бувало до пʼятисот чоловік, а іноді і більше. Всіх він обовʼязково пригощав обідом і вечерею: багато хто зцілювався завдяки благословенній трапезі.

Отцю Іосифу відкриті були душі всіх людей, їхні серця і наміри, але заради терпіння він тримав у себе в будинку і підступних, і лукавих, і одержимих. Часто, сідаючи за стіл, отець Іосиф співав: «Страха их не убоюся, ниже смущуся». У дворі старець щодня служив водосвятні молебні і зцілював людей. Як відомо, «цей рід» (демони) виганяють тільки молитвою і постом, тому отець Іосиф декого благословляв не вживати їжу в середу і пʼятницю. «Якби ви знали, який піст солодкий», — говорив старець, маючи на увазі солодкість духовну, якою насолоджується душа того, хто постує. У дні суворого посту він велів рано вранці, вставши з ліжка, до початку ранкової молитви відразу класти три земні поклони з молитвою «Богородице Дево, радуйся…», щоб легко витримувати піст в цей день. Отець Іосиф зцілював різні недуги, але стверджував, що половина хворих зцілюються, а половина їдуть від нього без зцілення — Богу не угодно це, бо їхнє телесне зцілення буде не на користь їм, а на погибель душі.

Дуже часто старцю доводилося терпіти неприємності від своїх невгамовних відвідувачів, одержимих бісами. Домашні навіть умовляли його не брати біснуватих, бо біси мстилися, на що отець Іосиф відповідав: «Трудно терпіти, але і боятися демонів не треба».

Говорячи його словами, земля у дворі була просякнута сльозами людей, що моляться, тяжкохворих, таких, що всією душею прагнуть зцілення. Він часто повторював, що діти в наші часи народжуються непокірними, гордими й зухвалими, а потім стають біснуватими. Смиряючи таких дітей, примушував їх просити пробачення у батьків. Потрібно було мати велику любов в серці, щоб ніколи і нікому ні в чому не відмовляти. Старець Божий був таким. Він знаходив час для кожного. У нього було незмінне правило: якщо привезуть когось з переломом, то викликати його в будь-який час дня і ночі.

Немолодий послушник Іоанн бував у отця Іосифа в селі Мала Іловиця не один раз і там бачив чудеса зцілень. «Без здобуття благодатних дарів Духа Святого, я думаю, — розповідав цей очевидець, — важко творити такі дива зцілень, які творив цей великий угодник нашої Волинської землі». Це підтвердить і будь-який житель Почаєва, і ті десятки, якщо не сотні тисяч людей вітчизни нашої, яких зцілив отець Іосиф. Володів він і даром провидіння, про що також багато свідчать.

Якось після ранкової молитви батюшка довго не виходив із келії до народу. Раптом вийшов і привітав всіх словами пророка Ісаї: «С нами Бог! Разумейте, языцы, и покоряйтеся, яко с нами Бог!» А потім почав розмірковувати про причини, що привели стількох людей до нього. Головна причина, за словами старця, криється в дусі безбожництва, насадження якого починається ще в школі. Учнів не пускають до храму, ведуть ідеологічну обробку, принижуючи людську гідність. А людина, яка не відвідує церкву, не сповідається, не причащається, позбавляється благодаті Духа Святого. Це і призводить до того, що більшість населення — душевнохворі.

Отець Іосиф порадив молитвою лікувати «недугу нинішнього віку». В його будинку вона відбувалася цілодобово. У молитовні на підлозі, застеленій соломою і ряднами (покривалами), спали хворі, одержимі злими духами. Сонні, вони серед ночі бурмотіли: «Прокинувся апостол кошлатий, знову нас мучить! Ходімо! Ходімо!..»

Подвижник ночами щільно завішував вікна чорними фіранками: вночі в повній схимі, з запаленим ладаном в руках він творив молитву, яку відчували і не терпіли злі духи в біснуватих людях, які спали. Часто вранці розповідав старець, як всю ніч біси не давали йому спокою: їхали на підводах, йшли легіонами у двір з погрозою вбити, застрелити, зарізати або отруїти.

Приїжджали до батюшки і сучасні молоді хлопці, скаржилися на душевну тугу, відсутність сну й апетиту. Старець ставив їх посеред двору і велів класти земні поклони, велів, щоб так і вдома щовечора робили, щоб носили хрестики, не випивали, не палили, ходили до церкви, дотримувалися постів, причащалися. Тоді, за його словами, «всі нерви вийдуть» і повернеться здоровʼя. Водночас додавав, що нерви відчувають біль, але коли болить душа, то це не «нерви засмучені», а біси мучать, і треба постом та молитвою боротися з ними.

Маючи добре серце, отець Іосиф не любив злих людей, бо зло не властиво природі людини. Воно збуджується в людині через демонів, тому-то злі люди їм і уподібнюються.

Старець говорив: «Будь-який гріх обвиває серце, як павутина, а злість — як дріт —спробуй розірви її. Злі люди вбили царя, злі глумляться над православними». «Велике щастя, що Господь сподобив нас народитися в православній вірі і бути православними, а багато народів, на жаль, не знають православʼя», — неодноразово повторював подвижник.

Несхвально ставився батько Іосиф і до телепередач, які «спустошують, обкрадають душу». Після перегляду телепрограм людині зовсім не хочеться молитися, а якщо і примусить себе до молитви, то молиться тільки вустами, а серце далеко від Бога. Така молитва, на думку старця, тільки на осуд.

Свою любов до людей батюшка дарував усім, тому і йшли до нього з вірою, запалалювалися від нього святою благодаттю. Духовної любові у нього вистачало на всіх: він любив хворих і стражденних, бажав їм зцілення та намагався допомогти. На запитання однієї раби Божої про те, як досягти такої любові, він відповідав, що Бог дає благодать любові за смиренність. І ще часто повторював: «Як ти до людей, так і люди до тебе».

Божа Матір для отця Іосиф була Небом, він постійно в своїх молитвах звертався до Неї. Іноді під час спільного обіду він просив всіх перервати обід, встати і проспівати молитву Божій Матері «Под Твою милость…»

Старець вважав, що зневіра і порожнеча в душі, виникають через багатослівність, обжерливість і користолюбство. Він велів тоді щогодини й щодня співати «Елицы во Христа креститеся» і «С нами Бог». Сам він мав гарний баритон, добре розумів і любив церковний спів.

Якось взимку, на початку 1970 року, отець Іосиф зайшов до трапезної і строго запитав, хто приніс йому квіти. Попросив не носити більше, бо не квіти потрібні, а молитва. Всі здивувалися. Ніхто не бачив квітів. Потім стала зрозуміла ця притча: подвижник передбачив, що на могилу йому будуть приносити квіти, але йому приємна молитва людей, а не прикрашання гробу.

Що відчував отець Іосиф в останні дні свого життя, які думки тривожили його? Домашні часто бачили, як змінювалося його обличчя: глибоко йшов він у себе в молитовному спогляданні. Він знав помисли людей, які оточували його: добрі і злі. Дякував за добро, прощав зло. Ополчилися проти нього не тільки злі духи, а й люди.

Влітку 1970 роки з батюшкою траплялися дивні напади: він лежав на лавці в саду неначе в несвідомому стані. Пролежавши так якийсь час, він вставав зовсім здоровий. Повторилися напади і в жовтні. Ніхто ні про що не здогадався тоді. Пізніше стало відомо, що отцю Іосифу в черговий раз дана була отрута.

Провидів старець, напевно, задуми ворога і знав його спільників-виконавців. Але хто міг уявити собі, що може статися щось погане! Кілька разів отець Іосиф збирав своїх домашніх в трапезній і просив проспівати деякі молитви зі служби на Успіння Божої Матері, а «Апостолы от конец, совокупльшеся зде» просив проспівати тричі. А сам, слухаючи, закривав обличчя руками і плакав. Потім з сумом говорив: «А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на труну кидати…»

Через чотири місяці в Лаврі відспівували отця Іосифа. Помер він 1-го січня, а ховали його 4 січня 1971 року (за новим стилем).

У Почаєві розповідають, що смерть отця Амфілохія була насильницькою і викликана отруєнням. Не раз старець говорив, що серед його послушниць є «іуда», але коли люди, що страждали від поведінки однієї із його «помічниць», просили його видалити її від себе, батюшка лише смиренно закликав їх терпіти, оскільки і сам він терпить.

Роки летять, час продовжує свій нестримний біг. Минуло вже більше тридцяти років з дня його смерті, а люди, які памʼятають його живого, його голос, любляче серце і добрі, розумні очі, із уст в уста передають один одному про чудеса зцілень. Всі ці роки ​​йшли на могилу до подвижника люди, запалювали свічки або лампадки, вели тиху розмову, довіряючи старцю свої біди і хвороби.

Все життя отця Іосифа, в схимі Амфілохія, була самовідданим служінням в імʼя любові до Бога і ближнього, бо любов — це головний плід духовного подвигу християнина і ціль чернечого життя. Вона є законом життя на небі і на землі й народжується від чистого серця та непорочної совісті. Любов безсмертна, вона йде з людиною за його гробом у вічне життя та звʼязує між собою душі живих і померлих людей. Саме такою любовʼю старець здобув глибоку повагу до себе.

Вірою і милосердям він явив для нас милостивий приклад життя і залишив вічну памʼять у серцях віруючих людей, для яких був і залишається цілителем, милостивим помічником та заступником. Він і після смерті лікує, утішає, навчає: люди і тепер відчувають цю любов. Дехто навіть чує його голос, який кличе молитися, каятися, виправлятися і жити за заповідями Божими. Народ переконано вірить в його святість. Відтоді й до сьогодні на місці поховання схиігумена Амфілохія відбуваються чудеса і зцілення людей. Перед святом Пасхи 2002 року були знайдені його нетлінні мощі.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви 12 травня 2002 року за новим стилем схиігумен Амфілохій урочисто канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський. Мощі преподобного Амфілохія відкриті для поклоніння в храмі преподобного Іова Почаївського.

Тропарі, кондаки, молитви та величання