...
Без категорії

Житiє преподобного отця нашого Макарiя, iгумена обителi Святої живоначальної Тройцi, що на Жовтих Водах

Мiсяця липня у 25-ий день

Тезойменний блаженству угодник Божий Макарiй народився в Нижньому Новгородi вiд благочестивих i богобоязливих батькiв: вiд батька, на iм’я Йоан, i матерi Марiї. Був же подиву достойний вiд грудей матерi своєї. Коли був немовлям, вiд церковного дзвону на утреню будився в лiжку своєму i плакав, наче розумiв, i сльозами (бо ще слiв говорити не мiг) виявляв своє бажання, щоб його несли до церкви. Не лише на утреню, а й на кожну церковну вiдправу, коли дзвонили, плакало дитя, а в iнший час покiрно мовчало. Спочатку батьки не розумiли причини плачу дитини й хвилювалися через те. Тодi пiзнали це. Був празник якийсь, i покликав дзвiн на утреню, i дитина, як звичайно, розплакалася дуже. Батьки ж хотiли йти до церкви й казали собi: «Якщо б дитина наша перестала у святiй церквi плакати, тодi б завжди носили його на церковнi вiдправи». I, взявши, несли його з собою, i зразу перестала плакати дитина, й увiйшли з ним до церкви. Пiд час церковної вiдправи дитина радiла дуже, усмiхалася до матерi своєї, так само, як колись давно голос пречистої Матерi Божої, яка до святої Єлизавети прийшла, сповнив радости дитину в материнському лонi – святого Йоана Предтечу. Це було (як казала Єлизавета – «голос вiтання твого у вуха мої, затрiпотiла дитина з радости у лонi моїм». То таке подiбне щось було i в блаженнiй тiй дитинi: коли був у вухах його голос церковного спiву, перемiнював плач у радiсть. З того часу розумiли батьки причину плачу дитини, i велiли носити її до церкви на кожну церковну вiдправу. Якщо ж колись не несли, знову плакав невтiшно, а коли несли – радiв, i коли з церкви приносили, радiсний був. I з того пiзнавали батьки, що є якийсь Божий Промисел на дитинi.

Коли доходив вiн вiку, вiддали його на навчання книжне, у якому, благодаттю Божою, скоро встигав, був дуже розумний, не в мiру дитячих своїх рокiв, але вище. Не лише однолiткiв своїх перевершував, а й дорослим мужам дорiвнювався у дитячих своїх роках, дорослого мужа розум i звичаї показував, до дитячих забав не схилявся, а в мовчаннi i покорi слухав належно учення. Щодня до святої церкви ходив i з насолодою читання i спiв церковний слухав, розпалювався духом на любов Божу i з юности своєї навчився богоугодних добрих звичаїв, за що всi його любили. I всi пророчо про нього казали, що хлопець той має бути мужем, угодним Боговi. Батьки ж його тiшилися ним як великим даром Божим i дякували Творцевi.

Бачив же хлопець чин чернечий, забажав його вельми, зiгрiвав Дух Святий йому серце, але нiкому свого бажання й намiру не розповiдав. Вийшов з дому таємно вiд батькiв i подався в монастир, що був за три поприща вiд града, на березi рiки Волги, який називався Печерським. Зустрiв же на шляху одного убогого, що мав бiдний одяг, попросив його в нього собi, свiй же добрий одяг дав йому. I прийшов у святу обитель, просив архимандрита, щоб прийняв його в чернечий чин. Був же тодi архимандритом Дiонисiй, який потiм був єпископом града Суздаля. Вiн, бачивши юного хлопця, питав його, звiдки вiн, яких батькiв. Той же казав, що вiн з iншого града, безрiдний сирота, убогий, хоче служити Боговi. I бачив архимандрит, що хлопець мудрий, i вiдкрилося йому, що має бути вибраною посудиною Святого Духа, i прийняв його, i не в довгiм часi одягнув його в ангельський образ, i у свою келiю взяв, був йому наставником i учителем. Блаженний же Макарiй, отримавши бажане, почав усiм серцем чинити подвиг, усi належнi чернечi чесноти виконуючи i у всьому догоджаючи Боговi. Догоджав i наставниковi своєму, як самому Христовi, також i братам, всiлякий послух зi смиренням i тихiстю проходячи i зберiгаючи мовчання з незлостивiстю. I показався у новоначаллi своєму досконалим ченцем i добрим подвижником.

Пiсля вiдходу його з дому батько i матiр шукали його всюди i, не знайшовши, сумували дуже, не розумiючи, де вiн мiг подiтися: чи звiр його де з’їв, чи злi люди його кудись завели, чи вбитий, чи iншим якимось чином загинув, – i ридали невтiшно. Тодi, через три роки, трапилося батьковi Макарiя Йоану зустрiтися з одним ченцем з тої обителi, який прийшов у град задля якоїсь монастирської потреби, з яким був знайомий, i розповiв йому про своє горе – про загиблого сина, i про час той розповiв, коли безвiсти пропав син його. Чернець же сказав Йоановi: «Здається менi, що в той час, три роки тому, прийшов до обителi нашої один хлопчина, з вигляду гарний i вихований, в поганому одязi. Архимандрит, прийнявши його, постриг. I нинi вiн в обителi подвизається в чернецтвi дуже добродiйно i має бiльшi успiхи вiд усiх нас, iм’я йому Макарiй». Коли ж Йоан те почув, зранилося його серце, наче стрiлою, i розчулено розплакався, побiг у монастир той i дивився туди й сюди, хотiв серед ченцiв сина свого впiзнати. Не бачачи його, пiдiйшов до архимандрита Дiонисiя i, припадаючи до нiг його зi сльозами, просив показати йому сина його, в чернецтвi постриженого. Архимандрит же пiшов у келiю i сказав Макарiєвi: «Дитино, батько твiй, про якого ти нам не розповiв, прийшов, шукаючи тебе, i бачити тебе хоче». Вiдповiв блаженний Макарiй: «Батько мiй – Господь Бог мiй, який створив небо i землю, пiсля Господа ж Бога – ти учитель мiй i батько». Йоан же, батько його, бiля келiї при вiкнi стояв, чув голос сина свого, крикнув з радiстю i плачем, кажучи: «Дитино моя, Макарiю, яви менi лице своє, батьковi твоєму, i позбав печалi мене i матiр твою». Вiн же, усерединi келiї стоячи, вiдповiв, кажучи: «Неможливо, пане батьку, нам тут бачитися, бо Христос Господь говорить у Євангелiї: «Хто любить батька чи матiр бiльше вiд Мене, не є Мене достойний». Якщо ти хочеш мене бачити, то хiба не хочеш у прийдешньому життi мене бачити. Чи не краще нам там бачитися навiки у благодатi Господа нашого, анiж тут тимчасово побачитися, позбавивши себе постiйного бачення там? Не надокучай тому менi, батьку, але йди з миром собi, я-бо задля твоєї любови не хочу втратити любов Господа мого». Батько ж бiльше почав плакати i говорити: «Дитино моя дорога, якщо не вiдкриєш менi, батьковi твоєму, лиця свого, то не пiду вiд келiї цiєї. Хiба я не тiшуся спасенням твоїм? I хiба якусь перепону хочу тобi зробити на добрiй твоїй дорозi – нiяк же, але хай побачу лице твоє i трохи порозмовляю з тобою». Блаженний же, наче дiямант твердий, не зворушувався слiзними проханнями батьковими i нiяк не погоджувався явитися йому. Тодi сказав батько: «О дитино моя, принаймнi правицю свою простягни менi з вiкна». Преподобний же з великою неохотою ледве простягнув руку, втамовуючи ридання батька. I, взявши його руку, батько сказав: «Дитино моя солодка, Макарiю, спасай душу свою i за нас молися Боговi, щоб i ми молитвами твоїми були спасеннi». I так пiшов Йоан у свiй дiм, радiючи, i сповiстив дружинi своїй про їхнього сина. I обоє разом радiли i славили Бога.

Жив преподобний в обителi тiй, роблячи успiхи день за днем у чернечих подвигах. I перевищував ченцiв, що там були, у чеснотах. Постництво його було понад усiх, дуже-бо мало їв, щоб лише не померти з голоду. Завжди був присутнiй з братами на трапезi, але з такою великою повстримнiстю i страхом Божим приймав їжу, наче приймав причастя Божественних Таїнств, i тiльки показував, наче їсть, щоб посту свого не виявляти. За таке його життя за якийсь час почали брати шанувати його i славити. Вiн же, чести i слави собi людської не бажаючи, замислив вiдлучитися з обителi тої i вiд людей у пустелю: прийшло йому бажання солодкої безмовности. Побачив для себе час зручний, вийшов потай, як же спершу з батькiвського дому, i вирушив у дорогу, покладаючись на Бога, i утверджувався вiрою, i молитвою озброювався. Ходив же пустелею, прийшов до рiки, що називалася Лух, i, полюбивши там мiсце, збудував собi малу хатину й почав там жити сам у Бозi. Якi були в пустелi тiй подвиги його, яка з невидимими ворогами боротьба, яке терпiння i труди, хто розповiсти може, те лише один Бог знає. Проте не мiг свiтильник той пiд сподом пустельного усамiтнення довго бути схований, але за якийсь час вiдкрився. Вiдкрив же Господь раба свого на користь багатьом. I почали до нього приходити, шукаючи спасення, i користаючи вiд нього, покидаючи свiтське, й оселялися при ньому, бо в спiвжиттi з ним здобували собi велику духовну користь. I через декiлька рокiв зiбралися брати, i був монастир iнокуючих, i церкву в iм’я Господа нашого Iсуса Христа, святого Його Богоявлення, збудували старанням i трудами преподобного Макарiя. Коли все добре влаштувалося в тiй обителi, знову угодник Божий безмовности бажав, i галасу й зовнiшнiх турбот не терпiв, i вiд слави людської втiкав. Бачив-бо, що всi його шанують, i тi, що приходять, безмовностi його перешкоджають. Назвав тому братам iгумена й утаївся вiд них, пiшов звiдти у внутрiшню пустелю. Ходив же непрохiдними мiсцями, Бог його наставляв, прийшов на Жовтi Води, де озеро, по iнший бiк рiки Волги. I сподобалося йому те мiсце, оселився на ньому, славлячи Бога. Малу собi влаштував печерку. Спершу-бо сам жив, у Бозi трудячись, як i на попередньому своєму мiсцi над рiкою Лух. Тодi Бог, що все на користь влаштовує, знову раба свого вiдкрив людям i прославив його не лише серед християн, а й серед агарян, якi в краю тому пiд державою росiйських князiв жили. I схилив серця їхнi на милiсть до угодника свого, i вони, приходячи до святого й бачачи безкорисливе його життя в пустелi, дивувалися його терпiнню, i розчулювалися, i приносили йому хлiб, i медовi стiльники, i пшеницю, й iнше до прогодування. Вiн же, приймаючи те вiд них з вдячнiстю, не для себе те берiг, а задля тих, що приходили до нього: багато-бо почали його вiдвiдувати, користаючи i з його життя, i зi слiв його богонатхненних. А iншi й жити при ньому бажали, свiту вiдрiкшись, путь спасення його настановою хотiли отримати. Преподобний же, згадуючи Господнiй вислiв у Євангелiї «Хто йде до Мене, не виганяйте його», не вiдвертав вiд себе тих, що приходили до нього, не боронив селитися в пустелi тим, якi хотiли. I через досить часу зiбралося багато братiв, влаштувався монастир. Доклавши старання i трудiв, преподобний Макарiй побудував церкву в iм’я Пресвятої життєначальної Тройцi i став iгуменом братам, пiклуючись про їхнє спасення. Про необхiдне ж для їхнього життя пiклувався Бог: i труди їхнi щедрiстю благословляючи, i руками щедроподаючих людей потрiбне їм посилаючи. I була славна обитель преподобного Макарiя, i багато людей почали приходити в ту пустелю в обитель святого, i постригалися вiд нього в чернечий чин. Серед таких був блаженний Григорiй, названий Пелшемським. Вiн-бо (як же у житiї його написано), суєту свiту цього побачивши i батькiв своїх покинувши, прийшов у пустельне мiсце, що називалося Жовтi Води, до преподобного ігумена Макарiя. I той його постриг у чернечий чин. I був прекрасний постник, за прикладом настоятеля свого – Макарiя святого, i священичого сану сподобився за великi свої чесноти: доброго отця добрi сини i вправного учителя учнi вправнi. Розходилася ж слава про життя богоугодного преподобного Макарiя i про зiбране його стадо по цiлiй Росiї, i було iм’я його чесне не лише серед простих людей, а й серед князiв, i подавали вони з маєткiв своїх потрiбне на утримання обителi його, яка у всьому досконала була, цвiла багато рокiв добротами своїми зовнiшнiми i внутрiшнiми, влаштуванням i благочинством, маючи в собi Богом вибраний i богоугодний лик добре iнокуючих, провiдником яких був такий преподобний, яким велить бути Господь у Євангелiї, кажучи: «Хто з вас хоче бути найбiльший, хай буде вам слугою, i хто хоче серед вас бути першим, хай буде вам рабом». I працював настоятель, служачи пiдлеглим своїм, i догоджав пастир вiвцям своїм, у всiх-бо монастирських службах вiн першим опинявся, трудячись, i нiколи не було видно, щоб був без роботи у всi днi життя його й у всi роки керiвництва його аж до старости. Отримав вiн i наймення серед людей вiд мiсця – назвали його Макарiй Жовтоводський, бо, при Жовтих Водах оселившись, влаштував обитель. Також i ту обитель його Жовтоводською прозвали, що й донинi благодаттю Божою бережена, хоч i запустiння у давнi часи витерпiла, про що зараз розповiмо.

У рiк буття свiту шiсть тисяч дев’ятсот сорок сьомий у днi благовiрного великого князя Василiя Васильовича було, з допусту Божого, нашестя агарянське на Руську землю. Нечестивий-бо цар Золотої орди Улуахмет iз царства й вiтчизни своєї був вигнаний, до руських земель наблизився i, осiвши в занепалому градi Казанi, почав розширювати своє володiння, воювати i спустошувати Руську землю. I прийшов iз сином своїм Момотяком з вiйськом на Нижнiй Новгород i на межi його. I розсiялися сарацинськi воїни повсюди, мечем i вогнем спустошували поселення християнськi, скiльки змогла досягнути катiвська їхня рука. Пройшли ж i пустельнi у тих межах мiсця i дiйшли до Жовтоводської обителi преподобного Макарiя, на яку несподiвано напали, багатьох у нiй ченцiв i мирян одних мечем, як колосся на нивi, пожали, iнших же полонили й обитель спалили. Преподобного ж Макарiя взяли живого, повели з iншими полоненими до свого воєводи: було-бо iм’я Макарiя i серед сарацинiв вiдоме i добродiйне життя його славне. I бачив воєвода святого отця Макарiя, мужа чесного, сивиною прикрашеного, i про преподобнiсть його довiдався, що добрий i лагiдний, нiкому нiчого злого не сподiяв, але всiм добро робить, не лише-бо своїх одновiрних християн, але й сарацинiв, що приходили до нього, преподобний з любов’ю приймав i давав їм спочинок, – зжалився над ним, Бог сарацинське жорстоке серце пом’якшив, i докоряв воїнам своїм iз гнiвом, кажучи: «Нащо такого доброго i святого мужа, який з вами не боровся, образили, зруйнувавши житло його? Хiба не знаєте, що за таких лагiдних людей прогнiвається Бог, який над усiма один?» Отож, змилосердився воєвода агарянський, дав свободу преподобному Макарiю, ще ж й iнших полонених звiльнив задля нього. Було ж мирян полонених до сорока мужiв, без жiнок i дiтей, всiх тих преподобному подарував i вiдпустив їх з жiнками i дiтьми, ще ж i з майном їхнiм, одну вимогу давши преподобному: щоб не залишався на тих жовтоводських мiсцях. «Iди, – казав, – не затримуючись на цих мiсцях, куди хочеш, бо земля ця наша, Казанському царству належить». Просив же преподобний воєводу, щоб не боронив йому йти спершу поховати вбитих братiв своїх в обителi, i не боронив воєвода, щоб було за проханням його. Пiшов тому святий з усiма вiдпущеними з ним людьми до зруйнованої i на попiл перетвореної своєї обителi i побачив тiла братiв своїх, плакав над ними гiрко. Виглядало так само, як же давно були преподобнi отцi у Синаї i Раїтi, ще ж i в обителi преподобного Сави убитi. I цi також, таку чашу страждання випивши, сподобилися частки з тими преподобномучениками у царствi Христовому. I, зiбравши тiла побитих i звичному iз псалмоспiвом похованню їх передавши, Макарiй преподобний радився з людьми, що з ним були, куди звiдти йти. Не про себе пiклувався святий, що, раз для свiту померши, готовий був i з тимчасового цього життя зразу пiти, але через людей, з ним вiдпущених, журився, щоб знову не потрапили в агарянськi руки, i не велiв їм iти на попереднi свої спустошенi поселенння, але деiнде, у дальший край переселитися. I зiбралися йти в Галицькi межi, до яких же iз Жовтоводської пустелi вiдстань десь двiстi сорок поприщ i бiльше. Помолилися до Бога й, уповання своє на нього поклавши, вирушили в дорогу непрохiдними лiсами i болотами, через страх перед поганими. Був же тодi мiсяць червень. Iшли вони багато днiв, забракло людям хлiба, i була журба велика знемагаючим вiд голоду: нiчого-бо їстiвного не було в них. I, Божим Провидiнням, молитвами ж преподобного супутника свого Макарiя, знайшли дику худобину, що зветься лось, у тiсному одному мiсцi, i схопили його живого, i хотiли зарiзати, щоб з’їсти. I просили в отця святого благословення i звiльнення вiд посту: був-бо тодi пiст апостольський i ще три днi було до празника святих верховних апостолiв Петра i Павла. Преподобний же не благословив їх порушувати пiст, встановлений Церквою, але велiв терпляче чекати святкового апостольського дня, i втiшав їх богонатхненними словами, й укрiплював у терпiннi, i звелiв схопленому лосевi вiдрiзати вухо й вiдпустили його живим. Казав-бо: «Повiрте, дiти, що Божий Промисел не покине вас, i в той день, коли пiст закiнчиться, лось у вашi руки буде вiдданий. Нинi ж потерпiть ще до трьох днiв, i сильний Господь збереже життя ваше вiд смерти». I зробили люди за велiнням святого: вiдрiзали лосевi вухо й вiдпустили. I йшли три днi i три ночi голоднi. Преподобний-бо, з юних лiт до посту звикши, не зважав на себе, а через голодних людей журився i молився за них старанно до Бога, щоб укрiпив їх у знемаганнi вiд голоду. I казав людям: «Не бентежтеся, дiти мої, але молiться до Господа. Той, хто прогодував манною Iзраїль сорок днiв у пустелi, сильний i вас прогодувати у цi днi. Вiн-бо все, що в життi цьому створив, годує i оживляє життєдайною своєю Правицею, як написано у псалмах: «Ти вiдкриваєш руку свою i насичуєш все живе благоволiнням». Люди ж укрiплю валися, наче хлiбом, словами преподобного, що були справдi їжею духовною, i мужнiми були. Всемогутнiй годувальник Бог i без їжi полегшував їм голод i берiг їх, що анi з малих дiтей нiхто не помер у голодi тому.

Надiйшов же день святих верховних апостолiв. Преподобний трохи вiдiйшов вiд людей у пустелю, пiднiс руки свої й помолився, кажучи: «Хвалю Тебе, Господи Iсусе Христе, благословенний Боже, Ти берiг нас досi живими, у Тобi-бо все живе i рухається, зглянься милостиво з висоти святої Твоєї i почуй молитви недостойного раба Твого, i як колись годував Ти п’ять тисяч людей п’ятьма хлiбами, так i цих малих людей Твоїх у пустелi цiй прогодуй милосердним i чоловiколюбним Твоїм Провидiнням, Небесний Царю». Коли так святий помолився, раптом той вищезгаданий лось, невидимою рукою приведений, опинився посеред людей. I взяли його руками живого, i, бачивши вiдрiзане вухо, пiзнали, що то той, а не iнший, i дивувалися дуже, i з радiстю до святого привели. Вiн же, побачивши чудеснi тi лови, вiддав славу Боговi i благословив їм його на їжу. Люди ж, заколовши i спiкши лося, їли всi, i наситилися досить, i дякували Боговi. Святий же казав їм: «Дiти, вiдтепер не маєте журитися їжею, лише покладайтеся на Бога i будьте вдячнi». Коли йшли звiдти, знаходили завжди їжу, яку їм Бог посилав. I коли лося, коли ж оленя покiрно, що в руки їм приходив, брали, доки перейшли велику вiдстань тої пустелi i наблизилися до рiки, що називалася Унжа, i до мiста при нiй, що так само називалося, на межi Галицької землi.

Град Унжеськ, вiд рiки Унжа так iменований, у той час був малий, i навколо нього небагато було малих сiл. Туди прийшов преподобний з тими людьми. Довiдалися про те у градi, i вийшли громадяни з радiстю назустрiч преподобному, чули-бо про його святiсть, i зустрiли його чесно, прийняли з любов’ю, як ангела Божого. I розповiдали тi, що прийшли, як удiлив Господь милiсть свою на них: з полону звiльнив i в голодi дивним своїм божественним Промислом прогодував, молитвами отця преподобного. Тi, що чули те, прославили Бога й угодника Божого дуже шанували, але вiн, шани i слави вiд людей не терплячи, знову бажав безмовности пустельної i питав тамтешнiх мешканцiв, де б таке мiсце для перебування йому добре знайти. I показали вони йому за п’ятнадцять поприщ вiд града мiсце гарне, над озером, недалеко вiд рiки Унжi, що було гладке й рiвне i мало навколо себе краснi лiси. Люди, що зi святим прийшли, поселилися, хто де захотiв: однi у градi, iншi в навколишнiх селах. А преподобний, полюбивши показане йому пустельне мiсце, поставив на ньому хрест, i келiю побудував, й оселився там. Через короткий час i обитель ченцям на перебування влаштувалася, Божим благоволiнням, i жив Макарiй блаженний, за звичаєм своїм, у преподобностi i правдi, вдень i вночi служачи Боговi, у молитвах, i славословленнi, i постницьких трудах, був прикладом для всiх богоугодження i святости, що й засвiдчилося чудесною, даною йому вiд Бога благодаттю зцiлення. Дiвчину-бо одну, бiснувату й слiпу, яку батьки до нього привели, хресним знаменням з молитвою зцiлив, вiдiгнавши вiд неї бiса i ясне прозрiння очам її подавши.

Дiйшовши до глибокої старости i при кончинi бувши, прийшов задля якоїсь потреби, чи, краще сказати, Божим влаштуванням, у град Унжеськ i розхворiвся там. Пiзнавши свiй до Бога вiдхiд, заповiдав про тiло своє, щоб пiсля переставлення вiднесли його в пустелю, в обитель його. I помолився до Бога, i, давши мир, i благословення, i останнє всiм цiлування, заснув у Господi мiсяця липня у 25-ий день, сповнений днiв i богоугодження. Перебував у чернечих подвигах лiт десь вiсiмдесят, усiх же рокiв вiд народження свого прожив дев’ятдесят п’ять.

У годину ж ту, коли преподобний Макарiй святу свою душу передав у руки Божi, сповнилися чудесних пахощiв цiлий град той i околицi. I всi люди, хто в домах, хто в дорозi, i де кому трапилося бути, вiдчували дивний прекрасний запах, що наче з тимiяну i смирни виходив, i всi розумiли, що преподобний Макарiй Жовтоводський переставився до Господа, i через нього пахощi наповнили все повiтря. Вшанував-бо Господь таким чудом переставлення угодника свого, за написаним: «Чесна перед Господом смерть преподобних Його». I зiйшовся до чесного його тiла цiлий град, i з навколишнiх сiл багато людей, i був плач великий через те, що втратили такого свiтильника i до Бога молiльника. I несли його зi свiчками, i кадилами, i псалмоспiвами в пустельну його обитель, як же заповiдав, i поховали чесно, славлячи Бога. У час переставлення святого того отця i перенесення та поховання чесних мощей iз града в обитель багато недужих, рiзними хворобами охоплених, зцiлення i здоров’я прийняли молитвами преподобного. Також i пiсля переставлення з чесного його гробу почали подаватися зцiлення тим, що з вiрою приходили. Прославляв Бог угодника свого, його ж дав краю тому за цiлителя, помiчника й заступника, що не лише вiд хвороб звiльняв i вiд ворогiв невидимих визволяв, а й вiд видимих супостатiв захищав i з полону агарянського визволяв, як же нижче сповiстимо.

У рiк буття свiту сiм тисяч тридцятий, у днi великого князя Василiя Iвановича, був великий напад агарян на той край, їх же число, казали, було до двадцяти тисяч. Вони обступили град Унжеськ, добивали його мiцно й неослабно три днi i три ночi. Град же той був малий, як же ранiше казалося, i люди в ньому невправнi у вiйнах, лише на Бога i Богородицю мали надiю i на преподобного Макарiя, його ж допомоги вже багато разiв у подiбних випадках не були позбавленi. I, тiєю надiєю укрiплюючись, чинили спротив зi стiни градської, мужньо стояли проти ворогiв своїх. Був же в той час у градi присланий вiд великого князя воєвода Теодор. Коли вiн побачив велику силу агарянську, був у страху i розгубленнi. Казали громадяни так: «Багато разiв агаряни приходили на наш град i намагалися його здобути, але не могли – вiдбивав їх i вiдганяв Макарiй преподобний. Часом здалеку стоять i повз нього ходять, не смiють наблизитися до града. Нам же траплялося деяких з них брати, i питали ми їх, чого далеко вiд града ходять, не наближаючись. Вони вiдповiдали: «Бачили ми якогось чорноризця великого, що в руцi град тримав. Деколи бачили його у хмарi над градом, деколи, що на конi бiлому по повiтрi їздить, i погрожує нам, i вiдганяє нас». Почувши, що розповiдали йому громадяни, Теодорвоєвода пiшов до церкви i впав перед iконою преподобного Макарiя, почав зi сльозами молитися, кажучи: «Отче, святий Макарiю, як же ранiше багато разiв цей град твiй ти визволяв iз рук агаярнських, так i нинi визволи молитвами своїми i збережи христойменних людей вiд полону, щоб не порадiли i не посмiялися з нас вороги нашi». Поки Теодор молився, агаряни ще бiльше обступили град i пiдпалили його. I розлилося полум’я велике до пiвграда. I були всi у страху i тремтiннi великому: i через те, що варвари налягали, i що вогонь палив. I вже втратили надiю на життя, i закричали iз зойком i плачем великим, взиваючи: «Святий Макарiю, поможи нам! Преподобний отче, визволи нас вiд бiди цiєї». I бачив у той час багато хто iз громадян преподобного, що над градом стояв i вiдро тримав у руках, i воду лив на полум’я. I зразу пролився дощ великий, i вiд нього не лише вогонь погас, а й цiлий град, здавалося, сплив, як вiд потопу. Сарацини ж збентежилися й почали самi себе сiкти та убивати, i багато їх впало самих вiд себе, а iншi втiкали, наче кимось гнанi. Громадяни ж, бачивши збентеження агарянських воїнiв i розумiючи допомогу Божу, яка молитвами Макарiя святого їм надiйшла, вiдчинили град, i кинулися на ворогiв своїх, i розбили їх сильно, багатьох же взяли живих, у град повели й питали їх, чого воїни їхнi збентежилися i самi мiж собою почали битися. Вони ж сказали: «Бачили ми одного чорноризця, який над мiстом стояв. Вiн спершу стрiлами, тодi пращами бив нас, тодi з’явився в полках наших посерединi, їздив на бiлому великому конi. I вiд того напав на нас страх i жах великий, i були ми наче безумнi, анi не впiзнавали один одного, i збентежилися, i думали вас порубати, а самi себе поранили». Те чуючи, мiщани велику дяку вiддавали Боговi й угодниковi його Макарiю святому. Того ж часу й обитель свою, у якiй був похований, що лежала за п’ятнадцять поприщ вiд града Унжеська, вiд тих самих агарян визволив. Коли добивалися вони мiста, вiдлучилася вiд них немала кiлькiсть воїнiв i кинулася на обитель святого. I коли до неї наблизилися, враженi були слiпотою та збентеженi страхом, i кинулися тiкати, багато хто в рiцi потонув. I вiдтодi нiяк не смiли наближатися до святої обителi тої. Коли пiсля того траплялося їм iти повз ту обитель, то здалеку її минали, пам’ятаючи поразку, якої ранiше в них не було.

Коли ж минуло десять рокiв, знову напали на тi краї агаряни у великiй своїй силi, й обступили град Галич, i добивалися його сильно. Преподобний же Макарiй подiбним чином, як же ранiше град Унжеськ, так i град Галицький врятував, являючись агарянам з погрозами, i бентежачи їх, i вiдганяючи, про що просторо в окремiй книзi життя i чуд його написано. Тут же коротко лише згадуємо, щоб iсторiя не продовжувалася безмiрно.

Ще нехай буде згадане i таке. Жiнку одну, на iм’я Марiя, юну, i гарну, i цнотливу, з унжеських меж казанськi сарацини полонили. Її з iншими полоненими три днi зв’язаних вели, плакала гiрко через полон i через цноту свою, боячись, щоб не осквернили її погани. I нiчого у тi днi не приймала з їжi, яку їм давали, анi води не пила, але сльози були їй хлiбом i питтям удень i вночi. У риданнi ж своєму старанно до Бога i Пречистої Богородицi молилася, прикликаючи на допомогу швидкого в бiдах заступника – преподобного Макарiя Жовтоводського, вiру-бо велику до нього мала. Через три днi, коли надiйшла нiч i стали сарацини в пустельному мiсцi на ночiвлю, Марiя, впавши на землю зв’язана, заснула мiцно – i з труду, i з печалi: не спала-бо, вiдколи взяли її агаряни. Коли ж вона спала, явився їй спочатку в сонному видiннi преподобний Макарiй, стоячи в узголiв’ї. I торкнувся її рукою проти серця, кажучи: «Жiнко, не сумуй, але встань i йди собi». Те в сонному видiннi бачила, але збудитися не могла. Знову святий за руку її взяв, пiдняв i сказав: «Встань i йди за мною». Вона ж, збудившись зо сну, побачила, що розв’язана з пут, i бачила преподобного вже не увi снi, а наяву, образом дуже чесного i свiтлого, iз сивою бородою, як же на iконi зображено. Велiв їй, щоб iшла за ним. I пiшов перед нею. Вона ж, услiд йому йдучи, нiкого iз сарацинiв не бачила. I вивiв її iз сарацинського стану. Йшла ж Марiя i думала собi, чи не в сонному це видiннi. Тодi почала сходити ранкова зоря, i невидимим став святий. I не розумiла жiнка, де вона. Бачила мiсце пустельне, i була перелякана. Дивилася туди й сюди, пiзнала, що є на шляху до мiста Унжеська, i, сам той град побачивши, побiгла скоро до нього з радiстю i сльозами. Прибiгши до ворiт, стукала, кличучи: «Вiдчинiть менi, вiдчинiть!» Коли питала її сторожа, хто вона, розповiла про себе, i впiзнали її, всi-бо знали мужа її, i вiдомо було про полон її. I вiдчинили їй, i до града ввели, де ж i домашнi її тодi були, що втекли зi страху перед сарацинами. I була радiсть через неї велика не лише родичам її, а й мiщанам через те преславне чудо. Розповiдала-бо Марiя всiм, що визволив її Господь з полону агарянського через угодника Його Макарiя, його ж вочевидь бачити сподобилася. I за одну годину вiн привiв її до града на таку вiдстань дороги, яку треба йти три днi. I всi, те чуючи, прославляли Бога й величали угодника Божого Макарiя святого. Про його ж iншi чуда, якi були ранiше i пiзнiше, i нинi бувають, про допомогу в потребах, i про зцiлення вiд усяких хвороб не стане нам часу оповiсти. Знають їх великороси, а найбiльше тi, що мають до нього сердечнiсть, i за заступника собi його перед Богом, i звертаються до нього з вiрою в рiзних потребах. Ми ж лише короткими словами згадаймо, що попередня Жовтоводська обитель преподобного Макарiя пiсля свого запустiння оновилася. Було це так. Пiсля ранiше згаданого того полону вiд агарян i спустошення багато рокiв минуло. Коли вже царство Казанське Божою правицею було покорене пiд державну руку великих самодержцiв всеросiйських, чернець один богоугодний, на iм’я Аврамiй, у пустелi, що в сибiрських межах, подвиг чернецтва свого почавши, у горах пiвнiчних постницьки жив. Йому було трикратне явлення преподобного Макарiя, яке наказувало, щоб iшов у Жовтоводську пустелю й оселився на мiсцi, де була ранiше обитель: хоче-бо премилостивий Бог, щоб знову там пiднялося чернече життя й оновилася Його божественна хвала на тому мiсцi. Аврамiй же, у межi жовтоводськi прийшовши, про мiсце давньої обителi старанно дослiджував i шукав його, але не було таких, хто б точно знав те мiсце, лише в переказах розповiдали, що була колись у тiй пустелi обитель преподобного Макарiя. А з тих днiв, коли був напад агарян, пуста була та земля пiд володiнням Казанського царства. Коли ж благовiрний цар i великий князь Йоан Васильович з Божою допомогою перемiг агарян i взяв Казанське царство, тодi християнськi люди почали помалу в тих пустельних мiсцях селитися. Аврамiй же пiсля того прийшов туди у днi благовiрного царя й великого князя Михаїла Федоровича за святiшого патрiярха Фiларета. I ледве з великим шуканням те мiсце знайшов, i великої радости сповнився. Бачивши, що воно болотисте, подумав на iншому недалеко оселитися, але знову явився йому преподобний Макарiй, наказуючи, щоб не на iншому, але на тому мiсцi жив. Оселився тому там Аврамiй, i почали до нього приходити ченцi, яких Бог посилав, i будувати собi келiї, i збудували спочатку малий храм молитовний. I ходив Аврамiй в Унжеську обитель преподобного Макарiя на поклонiння чесному його гробу, де ж iкону святого написав, принiс її на благословення у Жовтоводську пустелю, наче самого того Божого угодника Макарiя привiв на попереднє його мiсце. I почали вiдбуватися чуда вiд чесної тої iкони. Пiсля того пiшов Аврамiй у царюючий град Москву i прийняв вiд царя наказ, а вiд святiшого патрiярха благословення на будiвництво монастиря i церкви. I так давня обитель преподобного Макарiя на Жовтих Водах через багато рокiв оновилася, молитвами його святими, благодаттю ж Господа нашого Iсуса Христа, Йому ж слава з Отцем i Святим Духом нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.

 

Знайшли помилку