Житіє Преподобного отця нашого Антонія Римлянина, що у Великому Новгороді

Місяця серпня на 3-ий день

Преподобний Антоній народився й виховувався у Старому Римі, у ті роки, коли Західна Церква відлучилася вже від єднання зі Східною благочестивою Церквою. Батьки ж святого таємно берегли благочестя, й інших багато людей те саме робили — східного віровизнання таємно трималися.

Відданий же був хлопець на навчання книг, вивчився не лише римською, а й грецькою мовою читати і розуміти Божественне Писання. Доходячи віку, перейняв від добрих батьків святе благочестя й утвердився в ньому завдяки читанню книг, яким дуже був відданий. І прийняв передання святих Отців, які православну віру на семи вселенських соборах вияснили й утвердили, і того міцно тримався.

Коли відійшли батьки до Господа, почав юнак маєток, що після батьків залишився, роздавати убогим, бажаючи знехтувати суєтою світу й служити Богові. Ще ж і з Риму піти захотів, адже бачив, які в ті часи тут діялися збентеження, і непорозуміння, і бунт великий. Поспішав тому піти звідти, а те, що залишилося з маєтку, поклав у бочку: золото, і срібло, і церковний посуд, й інші коштовні речі, —і залізними обручами скріпивши, кинув у море, на Боже провидіння те покладаючи. Сам же пішов у пустелю і зустрів в одному місці монахів-пустельників, серед яких був один пресвітер. Умовив їх, щоб прийняли його на співжиття і у чин свій. І заледве погодилися його прийняти, бо бачили, що він молодий, вісімнадцять років мав. Оселившись із тими богоугодними монахами в пустелі, Антоній одягнувся в чернечий образ і двадцять років прожив там у всіляком послусі й постницькому подвизі.

Тоді конечне гоніння на благочестивих від відступників було. І досягло пустельницьких поселень, і багатьох взяли, і стривожені були монахи, ті пустельники, розбіглися через те гоніння, де хто міг, сховався. І преподобний Антоній звідти пішов, непрохідні місця у пустелях проходив. Знайшов же біля моря скелю й почав жити на ній, вдень і вночі безперестанно молячись Богові. Не мав намету ані якогось накриття, мав же їжу, яку з собою з пустельної своєї обителі приніс, і споживав її дуже потрохи, один раз на тиждень, від неділі до неділі постячи. Прожив же він на тій скелі один рік і два місяці.

Був то рік від буття світу шість тисяч шістсот чотирнадцятий, місяця вересня в -й день. Піднялися вітри великі, і море збурилося вельми, і підіймалися хвилі до скелі, на якій був преподобний. І раптом одна хвиля, кинувшись, забрала скелю з преподобним і несла його на скелі, наче на легкому кораблі. О чудо предивне! Хто коли бачив або чув, щоб камінь поверх води плив?! Проте Божому велінню все підвладне. Плив понадприродно камінь морем, хвилями, більше ж Божою силою несений. Господній же раб Антоній був на ньому, у подвизі молячись. О яке уповання дивного того мужа! Наскільки тверда надія на Бога! У такому великому страху не злякався, не впав у відчай, але, весь ум у Бозі заглибивши і Його волі себе віддавши, Його одного та Пречисту Богоматір перед очима мав. І здавалося, бачив (як же пізніше сам духовним мужам розповідав) вгорі у хмарах Пречисту Владичицю нашу Богородицю, Приснодіву Марію, яка Предвічне Немовля, Господа нашого Ісуса Христа, на руках тримала. І весь був у радості духовній, не зважав на страшне те плавання посеред хвиль морських, але, наче поза тілом своїм, забув себе, насолоджувався баченим видінням і з нього променем якимось божественним був освітлюваний. Плив же він із римської сторони по морю-океану, і рікою Невою, й озером Ладозьким, і рікою Волхвою вгору вод, проти нестримної течії, аж до великого Новгорода. І пристав камінь вночі до берега, де була обитель. І почув преподобний дзвони нічних співів, і налякався, думаючи, що знову до Риму принесло його, не знав-бо, куди Божа воля його наставила.

Коли ж розвиднілося, прийшли люди на берег ріки й дивувалися, бачачи скелю, якої там раніше не було, і чоловіка-чужоземця, що на ній стояв. І питалися його, звідки він. Він же анітрохи їм не відповідав, бо не знав мови слов’янської, але тільки кланявся їм. І перебував на скелі три дні, нікуди не сходячи й молячись Богові, щоб відкрив йому про град, і про людей, і про мову. Четвертого ж дня, після достатньої молитви, зійшов з каменя й пішов до граду, бажаючи знайти такого чоловіка, з яким би міг розмовляти й довідатися про все. І з Божого Провидіння зустрів чоловіка, з одягу якого упізнав, що то грек, і грецькою мовою заговорив до нього. І виявилося, що уміє той не лише грецьку, але й латинську та руську мови. Був-бо купець, що багатьма краями подорожував і різні мови знав. Його спитав, що то за град, і що за люди, і якої віри. Купець же сказав, що град називається Великий Новгород, люди ж русини, слов’янської мови, а віри православної християнської, церква соборна Софії, святитель Микита, а володіє градом благочестивий князь Мстислав Володимирович Мономахович. Почувши це, преподобний дуже зрадів і дякував Богові, що приніс його до православних християн. І знову спитав того купця: «Щ е мені, друже, скажи, яка відстань від Старого Риму до цього града?» Той же йому сказав: «Далека і важка дорога, по суші і по морю, заледва за пів року можна її перейти». І здивувався преподобний всемогутній силі Божій, як за два дні і за дві ночі таку відстань перейти йому влаштувала. Вклонився мужеві тому, пішов до церкви святої Софії помолитися й побачити великого святителя. І, побачивши красу церкви, і чин, і святительський сан, возвеселився духом вельми. Обійшов же й інші церкви й повернувся знову на місце своє, на скелю, не відкривши себе святителеві, бо руської мови не знав.

Молився ж старанно до Бога, щоб відкрив йому ум розуміти руську мову. І почали приходити до нього люди, що жили поблизу берега, і їжу йому як подорожньому приносили.

Він же почав від них вчитися розуміти руську бесіду. І скоро вивчив її, Божою допомогою. Коли люди питалися його про батьківщину і народження і як у них зі скелею опинився, він нічого їм не розповідав, дише називав себе грішним. Через короткий час довідався про нього святитель Микита ( був же Микита святий постриженником обителі Києво-Печерської, сповнений Духа Божого), послав тому покликати того подорожнього ченця до себе. І, побачивши його, питав, хто він, і звідки, і як прийшов. Той же нічого іншого йому не відповідав, лише кланявся, кажучи: «Прости мені, владико святий, грішний я чоловік і подорожній». Не хотів-бо преподобний, аби хтось довідався про нього, щоб не прославляли його люди. Святитель же Божий Микита, зрозумівши духом, що є в ньому якась Божа таємниця, взяв його осібно й почав розпитувати, заклинаючи, аби розповів все за порядком про себе правдиво. Тоді преподобний, змушений твердим наказом архієрея, почав детально розповідати про народження та виховання своє в Римі, про гоніння на благочестивих, і про втечу свою до пустелі, і як на скелі, водами несений, за два дні та дві ночі пристав до Новгорода. Розповідаючи це, святий сльозами вмивався й припадав до ніг святителя, просив ревно, аби нікому того не розповідав, щоб не впав він у марнотне людське пошанування. Святитель же Микита, слухаючи розповідь, був здивований і наляканий, і думав, що то не чоловік, але ангел Божий. Тоді, вставши зі свого місця, почав молитися й після довгої молитви впав перед преподобним на землю, просячи благословення та молитви від нього. Преподобний також перед святителем упав, молячись і просячи благословення, себе ж недостойним і грішним називаючи. І лежали обидва на землі довгий час, сльозами землю омиваючи. Святитель Микита сказав до преподобного: «Ти великого дару від Бога сподобився, з тобою сталося подібне до давніх чудес: Ілля — вогненною колісницею, апостоли хмарами несені були в повітрі, тебе ж Господь на скелі по водах до граду нашого приніс і відвідав та благословив через тебе, угодника свого, новохрещених своїх людей». Преподобний же сказав до святителя: «Ти — архієрей Бога Вишнього, тебе поставив Бог, щоб ти стояв перед Ним і молився за весь світ. Годиться тому тобі за всіх, як і за мене, молитися». Устав святитель із землі і підвів преподобного, благословив його і дав йому у Христі цілування, не можучи стримати сліз. І розмовляв з ним довго, насолоджуючись медоточивими словами його. І хотів прославити те чудо, але через настійне прохання святого стримався, не смів-бо переступити волі такого угодника Божого. Бажав же святитель, аби преподобний Антоній перебував з ним разом до кінця життя, але той не погоджувався, кажучи: «Заради Господа, не примушуй мене, архієрею Божий, але залиши мені жити на тому місці, де мені Бог звелів». І відпустив його святитель з миром. Тоді, не гаючись, і сам архієрей пішов подивитися на скелю, на якій же угодник Божий приплив, і на місце, де пристав. І, побачивши, подивувався Божій дії. І скоро при тому березі поставив преподобному малу дерев’яну церкву в ім’я Пречистої Божої Матері, чесного її Різдва, напередодні-бо цього празника привів Бог свого угодника до граду їхнього. І келію на пристані ченцям влаштував при церкві.

Через рік поблизу скелі преподобного Антонія рибалки, ловлячи рибу в ріці Волхві, трудилися цілу ніч, нічого не спіймали і, втомившись від труду, витягнули сіті свої на берег і були сумні. Преподобний же, закінчивши свої ранкові молитви, пішов до рибалок і дав їм гроші, кажучи: «Вкиньте свої сіті і, якщо щось знайдете, то хай буде для дому Пречистої Богородиці». Вони ж спершу не хотіли, кажучи: «Цілу ніч ми трудилися й нічого не витягнули». Тоді, проханням старцевим переконані, взяли гроші й вкинули сіті в ріку. І витягнули на берег велику кількість риби, що мало сіті не порвалися. Поміж рибою витягнули й велику делву, що мала залізні обручі. І пізнав Антоній преподобний, що то його бочка, яку він у Римі вкинув у море. І сказав до ловців: «Діти мої, бачите милість Бога, що думає про рабів своїх. Візьміть собі рибу, мені ж Бог дарував бочку, аби те, що в ній, було на будівництво мого монастиря». Рибалки не хотіли дати йому бочки і казали: «Ми найнялися в тебе ловити рибу, а не бочку. Хай риба буде тобі, а бочка нам. Самі-бо ми вкинули її у воду на зберігання». Преподобний же сказав їм: «Я з вами не сперечаюся, але ходімо до суддів». І сподобалося це слово рибалкам. І пішли до міста, везучи й бочку з собою. І, ставши перед суддями, розповіли про ловитву. І сперечалися рибалки щодо бочки, називаючи її своєю. Преподобний же сказав суддям: «Панове, спитайте їх, якщо бочка їхня, що в ній мають покладене». Коли ж спитали ловців, не знали ті, що казати. Тоді преподобний, такою потребою переконаний, хоч не хотів, відкрив почасти свою таємницю, яка лише самому Богові була відома. Бачив-бо щодо себе дивне Боже Провидіння, що відкрито відбувалося, не міг втаїти чудесного Божого діла й сказав: «Ця бочка моєї нікчемності, віддана морській глибині в Римі моїми грішними руками. Покладено в бочку церковний посуд, золотий, і срібний, і кришталевий, чаші й тарелі, й іншого багато зі священних речей, і підписи на них латинською мовою. Ще ж і окреме золото й срібло з маєтку батьків моїх я поклав до неї і вкинув у море, покладаючись на Божий Промисел. Це ж зробив через збентеження та гоніння, що було там на правовірних». (Це про бочку преподобний суддям розповів. Не розповів про друге велике чудо щодо себе — як на скелі по водах, силою Божою несений, за два дні та дві ночі приплив до града їхнього. І ніхто ж не знав про нього тої таємниці, окрім святителя Божого Микити.)

Судді ж звеліли розбити бочку й побачили те, що казав їм старець, і здивувалися Божій чудесній і всесильній дії, і дивному тому мужеві преподобному Антонію подивувалися. І звеліли йому все своє взяти, також сповістити й показати те святителеві Микиті. Той же другим тим чудом, на перше подібним, подивувався й прославив Бога. А преподобний за золото й срібло, що було в бочці, церкву кам’яну та монастир малий спочатку побудував і братів небагато зібрав. І землю навколо монастиря та місце риболовлі викупив на прогодування ченців.

Після того святитель Христовий Микита переставився до Господа, нікому не розповівши таємниці святого Антонія. І ніхто про те не знав до переставлення Антонія. Після святого Микити прийняв престол Іоанн. Він пас Церкву двадцять літ, знеміг старістю й на безмовність відійшов. Після нього взятий був на архієрейство новгородське преподобний Нифонт8 з обителі Києво-Печерської. Він, маючи любов духовну до преподобного Антонія, переконав його прийняти єрейське свячення і владу ігуменства. І став Антоній святий наставником прекрасним братам і прикладом всім богоугодного життя. Досить же років проживши і в старості добрій бувши, наблизився до блаженної кончини своєї. І, прикликавши одного з ченців обителі своєї, мужа духовного, Андрія на ім’я, розповів йому все про себе (як же раніше святителеві Микиті) детально, і відкрив таємницю, яку доти таїв, як на скелі приплив з Риму до Великого Новгорода. Тоді, повчивши братів й Андрія їм по собі ігуменом назвавши, і всім благословення та останнє цілування давши, переставився до Господа в рік буття світу 1147-й, проживши всіх літ вісімдесят.

Після переставлення ж преподобного Антонія розповів Андрій святителеві Нифонту, і князям града того, і всім людям усе, що чув з неоманливих уст угодника Божого про надприродну його ходу на скелі морем. І всі вельми здивувалися й віддали хвалу Богові та Пречистій Божій Матері. Коли минуло чотириста п’ятдесят літ, виявилися мощі преподобного нетлінними. Вийняті тому з надр земних у рік 1597-й, аж донині в нетлінні спочивають, подаючи зцілення тим, хто з вірою приходить на славу Христа Бога нашого, з Отцем і святим Духом славленого навіки. Амінь.