Житiє i страждання святих преподобномученикiв Eпiктета-пресвiтера й Астiона-монаха

Мiсяця липня на 7-й день

У часи Диоклетiяна, нечестивого царя римського, був у краях схiдних муж один добродiйний, що чернече життя провадив, на iм’я Епiктет, саном пресвiтер, з юности почав служити Христовi й робив чуд багато, за чистоту-бо життя свого прийняв вiд Бога дар зцiлювати всiлякi в людях хвороби, i просвiтлював слiпих, очищав прокажених, розслаблених пiднiмав здоровими, i бiсiв проганяв з людей. Iз тих чудес, на свiдчення святости його, небагато тут нехай згадаємо.

Коли сидiв вiн у своїй келiї, що була на окремому мiсцi й дуже далеко вiд поселень людських, i у звичних молитвах i богомисленнi вправлявся, комит один доньку свою, п’ятнадцятилiтню дiвчину, розслаблену всiм тiлом, привiз до нього задля зцiлення. I, припадаючи до нiг його, просив, кажучи: «Помилуй мене, о чоловiче Божий, i не вiдкидай вiд лиця твого, як же i милосердний Бог, якому ти служиш, жодного не вiдкидає з тих, хто приходить до Нього. Ось маю доньку єдину, що розслаблена три роки лежить, всiм тiлом не володiє i ледь жива. Вiрю ж без сумнiву, що той, хто зцiлив жiнку кровоточиву, що дванадцять рокiв була недужа, сильний i мою доньку зцiлити, лише помолися, змилосердившись, за нас, бо й ми дiти Церкви Христової, хрещенням святим просвiтленi». Служитель же Господнiй Епiктет, досить до Бога помолившись, помазав єлеєм святим розслаблену дiвчину – i зразу стала здоровою, i всi дякували Боговi. Сказав же преподобний до комита: «Якщо хочеш, о любий, щоб нiяких недуг у домi твоєму не було, будь зi всiма домашнiми своїми у всi недiльнi днi причасником Божественних Таїнств, Тiла i Крови Христових, iз чистим серцем». Те мовивши, вiдпустив його з миром.

Знову iншого разу привели до нього бiснуватого чоловiка. I затримав його в себе преподобний на три днi, i мучив бiса молитвами до Бога. I викрикав бiс, кажучи: «О лихо, о бiда, що терплю! Чи не краще менi було у Фригiї, у капищi iдольському, сидiти й щодня приймати шану вiд багатьох безумних людей у поклонiннях i жертвах? Нинi ж тут цей один мучить мене без провини». Святий же пресвiтер на третiй день заборонив бiсовi, вигнав його з чоловiка.

Знову в iнший час привели до святого жiнку одну, iз благородних i багатих, що була нечестя еллiнського, очима ослiпла й вiд багатьох лiкарiв шукала зцiлення, i не знайшла, i просила чоловiка Божого, щоб лише правицю свою на ослiплi очi її поклав. Чула-бо вiд багатьох, що через руки його чеснi великi дiються чуда i подаються хворим зцiлення. Святий же, бачивши її велике прохання з вiрою, поклав правицю свою на очi її, прикликаючи iм’я Iсуса Христа. I зразу жiнка прозрiла на обидва ока, i скликнула, кажучи: «Слава Тобi, Боже християнський!» I повiрила в Христа з усiм домом своїм.

Але тому що довго довелось би розповiдати про всi чуда того Божого угодника, досить сказати про деякi, щоб показати його святiсть. Далi ж до наступної розповiдi перейдемо.

Один юнак iз града, що був там близько, син багатого вельможi, мав лiт вiд народження вiсiмнадцять, iм’я Астiон, в iдолополонницькому блудi перебував. Вийшов якось iз друзями своїми прогулятися i, Божим Провидiнням, опинився на тому мiсцi, де була келiя чоловiка Божого. Захотiв довiдатися, хто в нiй окремо вiд людей живе. Увiйшов досередини, побачив мужа, чесного на вигляд, який люб’язно його прийняв, близько себе посадив i почав питати, кажучи: «Звiдки ти, дитино? I яких батькiв?» Вiдповiв юнак: «Батько мiй градоначальник, мати ж моя – донька Юлiяна-сенатора, я – єдиний син, i завжди пильнують мене, як єдину найдорожчу маргариту». Святий же сказав йому: «Добре ти сказав, дитино, що батьки твої пильнують тебе, як маргариту. Пильнують-бо тiльки, а не мають, бо блаженна душа твоя понад всiляку маргариту коштовнiша й люб’язнiша Христовi, Спасителю нашому, її вибрав Вiн собi на служiння, як же бачу. Послухай тому мене, о люба дитино, вiдкинь все, що має цей видимий тимчасовий суєтний свiт, щоб зi всiма святими в майбутньому вiцi отримати невидимi вiчнi блага. Те-бо все, що у свiтi видно, – минуще i скоро гине, а те, що приготував Бог для тих, хто любить Його i служить Йому, iснує навiки, як же i сам вiчний Бог. Золото i срiбло видиме – не справжнє, лише певна тимчасова зваба для людей. Я ж скажу тобi, яке справжнє золото добувати. Написано-бо в наших християнських книгах: «Раджу тобi купити вiд мене золото, випробуване вогнем, щоб ти збагатiв i в одяг бiлий щоб одягнувся, щоб не видно було наготи сорому твого». Золото ж те, випробуване вогнем, – Христос, Господь наш, який божественною любов’ю запалює людськi серця. Якщо ж i ти, о дитино, захочеш мати Його в серцi своєму, зразу приготуються для тебе небеснi багатства i в бiлий одяг одягнешся, а це вiра, надiя, любов. У них же, як у броню мiцну, одягнувшись, не лише вище вiд цього видимого свiту будеш, але й диявола, якого ви, наче бога, шануєте, зi всiма його ангелами переможеш. Ще ж i не знаєш, о любий, що батько твiй, який народив тебе тiлом, не є справжнiм батьком, бо народив тiльки тлiнну плоть, яка скоро помирає. Всесильний же Бог – твiй справжнiй Отець, бо створив безсмертну твою душу i влив у твоє тiло, Його ж велiнням зачате. Iнший-бо отець твiй видимий, iнший же – невидимий. Видимий батько смертний, тимчасовий, бiдам i стражданням пiдлягає i нiчого не може. Невидимий же, Отець безсмертний, – вiчний i нiяким стражданням не пiдлягає. Вiн всемогутнiй i все тримає. Вiн сказав – i ти створився в утробi материнськiй. Вiн звелiв – i ти вийшов iз лона матерi твоєї, Його ж волею юнацького вiку досягнув. I якщо дiти повиннi шанувати тiлесного батька, то наскiльки бiльше мають любити того, хто створив нас за образом i подобою своєю, i дав нам мудрiсть i розум, i поставив нас володарювати над дiлами рук Його. I нас, рабiв своїх, приєднав до своїх синiв, i до братiв, i друзiв благодаттю своєю. Його-бо, справжнього нашого Отця, що стiльки добра нам дав, повиннi ми знати, любити, шанувати й завжди Йому поклонятися. Також i мати наша справжня не та, що на свiт нас тiлом народила, а та, що вiчне життя народжує духовно. Вона Спасителю нашому заручена, ангелами шанована, пророками прикрашена, апостолами прославлена, мучениками й iсповiдниками вознесена. Їй же Христос Господь Небесну Свiтлицю приготував. Люди називають її святою Церквою-Матiр’ю. Її ж голос – як голос горлицi, що пiклується про дiтей. Її ж уста виливають миро апостольських учень. Її ж очi – iстиннна вiра й безсумнiвна надiя в Бозi. Її ж руки стiкають миром благодiянь, що з милости i любови творяться. Її груди – два завiти: Старий, якого пророки навчали, i Новий, який апостоли проповiдують. Хрещенням святим вона народжує безсмертя своїх дiтей. Тому, пiдiйшовши, о найсолодша дитино, пий iз грудей її, справжньої матерi. I, послухавши моєї поради, знехтуй тимчасовим багатством своїх батькiв, аби сподобитися стати спадкоємцем вiчних скарбiв, для синiв Божих приготованих. Почуй же й Отця iстинного, що через мене говорить до тебе: «Вийди iз землi твоєї, i з роду твого, i з дому батька твого, i йди в землю, яку Я тобi покажу, у землю, що кипить медом i молоком – ученнями пророкiв, i апостолiв, i святих отцiв». I коли все, що кажу тобi, виконаєш, дасться тобi спадок раю, вiдкриються тобi скарби неба. Дасться тобi слава Вишнього Царства, побачиш ангельськi чини й лики всiх святих i з ними, як щирий брат, оселишся, i, як син, до Бога приєднаєшся». Благорозумний же юнак усi тi богонатхненнi слова Божого чоловiка послухав i повiрив, що мова його правдива, розчулився серцем, проте нiчого не насмiлився йому говорити того дня: боявся тих хлопцiв, що були при ньому, щоб не сповiстили батькам. I, поклонившись чесному тому мужевi, пiшов.

Наступного ж дня, дуже рано, юнак Астiон пiшов сам до преподобного того старця, як бджола мудра, що поспiшає на те мiсце, де вчора солодкий мед збирала. I, увiйшовши в келiю до пресвiтера Господнього, так привiтав його: «Радiй, апостоле Христовий, Нового Завiту служителю». Святий же вiдповiв йому: «Радiй i ти, юначе прекрасний! Бачу, що мученичу одежу носиш i вiнець iз камiння чесного на головi маєш». I, сiвши, почали розмовляти. Сказав старець: «Що, дитино, насiння Господнє, яке я вчора в серцi твоєму, благодаттю Божою, посiяв, уже проросло? Чи хоче стати плодом, чи ще в пiтьмi невiрства перебуває?» Мовив Астiон: «Вчора я сказав тобi, о святий отче, що єдиний я син у батькiв моїх i дуже вони мене люблять. I боюся навести на них важку печаль, коли вiдкрито прийму християнську вiру: вони з безмiрної туги або в море кинуться, або розум стратять, чи самi собi якусь смерть заподiють. I звiдки я сподiваюся спасення, звiдти хай не буду причиною смерти й геєни вiчної для батькiв моїх. Якщо-бо хочеш прийняти раду мою, о отче, зроби мене християнином таємно. I нинi зразу настанови мене, як маю приготуватися до хрещення. Коли ж усе за чином християнським на менi сповниш, тодi вчини менi, прошу, любов таку: вiзьми мене з собою i вийди звiдси в якийсь далекий край, де тебе Бог наставить, щоб не бачили очi мої слiз батькiв i щоб не страждала совiсть моя через печаль їхню, i любов їхня щоб не була перепоною до мого спасення». Такi слова юнака чуючи, святий старець зрадiв духом i звелiв йому всi днi постити, пильнуватися уважно вiд iдоложертовних нечистот i молитися до Христа Спасителя, iстинного Бога.

I виконував те юнак Астiон старанно. Щодня таємно вiд домашнiх приходив до старця i вiд нього навчався про святу вiру. Коли ж все про Христа зрозумiв добре й повiрив у Нього без усiлякого сумнiву, тодi охрестив його освячений старець. I через небагато днiв вийшли вони вночi обидва звiдти. Взяв Астiон трохи срiбла, щоб на дорогу вистачило. I пiшли до пристанi морської, знайшли корабель, що до скитських країв плив. Заплативши, сiли на нього й досить днiв пливли. Прибули до града, що звався Алмiридiйським, у скитських межах, при рiцi, що звалася Данувiй. При тому градi недалеко знайшли собi для перебування осiбне добре мiсце, оселилися, малу хатину збудувавши.

Пiсля вiдходу Астiона з дому батьки його, не бачачи любого свого сина, почали шукати його всюди. I, не знаходячи, плач i ридання здiйняли велике, iм’я синове марно прикликаючи. Батько кликав, кажучи: «Астiоне, найсолодша дитино моя! Де ти нинi? Астiоне найдорожчий, єдиний мiй сину, що тобi сталося? Чи звiр якийсь несподiвано тебе з’їв? Чи глибини вод тебе прийняли? О жезле старости моєї i свiтло очей моїх, де тебе шукати, не вiдаю. I в який бiк за тобою раба послати, не розумiю». Також i мати, одяг свiй на собi рвучи й руками в груди б’ючи, ридала, кажучи: «Хто тебе вiд мене вiдлучив, о найсолодша моя дитино Астiоне? Думаю, що Бог християнський одного зi своїх послав, перетворив серце твоє i, звабивши, вiдвiв тебе вiд нас. Горе менi, бiднiй! Горе менi, гiркоти безконечної сповненiй, бо всi мої болi i труди, яких я зазнала, народивши й виховавши тебе, дитино, марними менi були! Висох плiд лона мого, загинула надiя моя i слава! I сиджу, як град спустошений. Була матiр’ю аж дотепер, нинi ж не є матiр’ю, позбавлена єдиної любої дитини!» Так батьки невтiшно у всi днi ридали.

Перебуваючи при Ламiридiйському градi, раби Христовi Епiктет i Астiон провадили чернече життя в постницьких подвигах. Не втаїлися їхнi чесноти i святiсть, бо руками святого пресвiтера Епiктета багато чуд зцiлення творилося. I почали до них приходити люди, недужих своїх приносячи. Одного дня жiнка одна знатна принесла сина свого, що мав десь рокiв п’ятнадцять, нiмого, i глухого, i сухого. I поклала його при ногах старця святого, почала говорити до нього: «Звiдки ти прийшов сюди – не знаю. Вiрю ж, що, коли захочеш, можеш зцiлити сина мого, бо вигляд твiй виказує, що ти учень Назарянина, про якого багато я чула чудесного i преславного. I якщо ти Його учень, поможи нам i навчи нас пiзнати Його, щоб ми рабами Його були». Святий же мовив до неї: «Якщо вiд усього серця вiриш, о жiнко, в єдиного iстинного Бога, що небо, i землю, i все, що ми бачимо, створив, буде тобi те, що просиш». Те мовивши, звелiв підняти хлопця iз землi, плюнув тричi в уста, що нiмували, i спитав його: «Скажи нам, дитино, в якого Бога вiрити належить: чи в кумирiв, якi люди роблять, чи в Iсуса Христа розiп’ятого, що тебе нинi зцiлює?» Хлопець же голосно скрикнув, кажучи: «В Iсуса Христа, о чесний отче, належить вiрити, що такi благодiяння людям завжди являє!» Таке чудо бачачи, алмiридiйськi люди прославили Бога, i того дня понад тисячу душ обох родiв повiрило в Христа, Спасителя нашого.

Не лише через святого Епiктета, а й через святого Астiона благодать Божа дiяла чуда. Одного-бо разу, коли вийшов вiн до рiки Данувiя зачерпнути води, зустрiв його чоловiк бiснуватий. Астiон же знамення хресне на бiснуватому зробив – i зразу втiк бiс iз чоловiка, викрикуючи: «О Астiоне, вiра твоя i чистота серця твого велику владу над нами прийняли вiд Бога!» Iншого разу, коли йшов, посланий кудись вiд старця, побачив чоловiка, що впав iз високої споруди i, наче мертвий, на землi лежав. Ридали за ним батьки його. Змилосердився-бо через те Астiон блаженний, помолився собi, кажучи: «Господи Iсусе Христе, як же колись Євтиха, що з трикровника додолу впав, через апостола твого Павла Ти вiд ворiт смертних до життя повернув, i Єнея вiд восьмилiтнього розслаблення через апостола твого Петра Ти пiдняв, i через того самого святого Петра чоловiковi, що з лона матерi своєї кривий був, ступнi й ноги утвердив, дав йому ходити, так i нинi цього чоловiка живим i здоровим постав, через мене, недостойного раба твого». Так помолившись, пiдiйшов до лежачого й мовив апостольське слово: «В iм’я Iсуса Христа Назарянина, встань i ходи». I взяв його за праву руку, пiдняв живого i здорового. Той же разом з батьками своїми пiшов зразу до келiї святого, взиваючи й кажучи: «Один Бог Епiктета й Астiона, справдi один є Бог, Бог християнський. I не пiду звiдси, поки в цей же день мене i батькiв моїх не зробите християнами». Священик же Господнiй Епiктет, огласивши їх i повчивши, звелiв їм постити й приготуватися до прийняття святого того дару. I через мало днiв просвiтилися вони святим хрещенням.

Бачив же диявол, що не лише вiд старця, а й вiд того юного осоромлений i позбавлений користи своєї з душ людських, – мучився заздрiстю й озброївся на них всiляко пiдступами своїми. Але нiчого не досягнув. Проте на юного знайшов час вiдповiдний такий. Одного дня вийшов Астiон до ріки зачерпнути води без старцевого благословення. Побачив ворог, що Астiон не загороджений старцевим благословенням, зразу, iз допусту Божого, нечистими якимись помислами напав на нього i збентежив його душу. Астiон же, повернувшись до келiї, соромився розповiсти про помисли тi отцевi своєму i бiдував, борючись з ними три днi. Постив-бо, i молився зi сльозами, i виснажував трудами тiло своє, проте нiяк не вiдступали вiд нього нечистi думки, якими, наче стрiлами невидимими, ратник на нього стрiляв i ранив. Бачив же старець, що учень збентежений i лицем понурий, сказав до нього: «Що таке, дитино, що бачу тебе збентеженим незвично? Така печаль, яку в тобi бачу, це не печаль святих, що про спасення своє пiклуються, анi не журба якась духовна, що на лицi виявляється, але, думаю, печаль ця твоя смертоносна, як же i та, що убила Ахiтофела, радника Авесаломового, i згубила Юду, зрадника Христового». Тодi Астiон почав сповiдатися, кажучи: «Перед цими трьома днями, коли ти бесiдував, отче, iз чесними мужами про небеснi таїнства, треба було менi вийти по воду. Соромився ж я благословення прийняти вiд тебе при тих мужах анi бесiди вашої не хотiв переривати. Коли ти не знав, я вийшов без твого благословення по воду. I найшла на мене в дорозi темна хмара нечистих помислiв, i ось вже третiй день минув, вiдколи борюся з ними й не можу їх вiд себе вiдiгнати. Тому я збентежений». Святий же старець, грiзно на нього поглянувши, мовив: «I чому без мого велiння за дверi келiї вийшов? Чому без благословення єрея Христового до рiки ходив? Чи не знаєш, що благословення наставника – як стiна непоборна для юних, i броня мiцна, i зброя непереможна на диявола». Те мовивши, звелiв йому простягнутися на землi хрестоподiбно в молитвi. Простягнувся ж i сам старець, i обидва разом зi сльозами молилися до Бога. Пiсля достатньої ж молитви, коли вони встали iз землi, побачив блаженний Астiон хлопця одного чорного, що зi свiчкою палаючою втiкав вiд нього i говорив: «Сповiдь твоя, Астiоне, велику мою силу нинi розбила, i молитва ваша мене роззброїла».

Так жили там цi отцi преподобнi й багато душ людських вiд зваби iдольської до Христа Бога навертали. I прийшов у град Алмiридiйський князь краю того, на iм’я Латронiян, що царськими i народними справами керував. Сповiщено було вiд iдолослужителiв про цю святу двiйцю, що вони волхви й багатьох зваблюють чарами своїми i вiд приношення богам жертв вiдвертають.

Князь же зразу звелiв взяти їх i вкинути до темницi. I були святi в путах, безперестанно молячись i псалми Давидовi спiваючи. I казав старець до учня: «Люба моя дитино, якщо виведуть нас на допит i питатимуть нас про iм’я, про рiд i батькiвщину, нiчого iншого не вiдповiдаймо їм, лише те, що ми християни. Це наше iм’я, i рiд, i батькiвщина. I нiким iншим ми не є, лише рабами iстинного Бога».

Наступного дня князь звелiв приготувати суд посеред града i проголошувачам збирати людей на видовище. Прийшов, i сiв на престолi своєму у третю годину дня, i послав вивести святих iз темницi до нього на суд. Коли ж прийшли святi перед лице його, поглянув на них князь i вжахнувся. Побачив-бо якесь дивне свiтло Божої благодатi, що лиця їхнi осявало, i були чеснi на вигляд. Святий Епiктет був шiстдесятилiтнiм, на зрiст високий, бороду мав довгу, сивиною прикрашену. Також i святий Астiон високий був зростом i лицем дуже вродливий, красою цнотливости цвiв, мав лiт вiд народження свого тридцять п’ять. На них дивлячись, князь мовчав десь годину, неспроможний нiчого сказати. Тодi ледве уста розтулив, мовив: «Скажiть, як ви називаєтеся, i якого ви роду, i з якого краю сюди прийшли.» Святi ж вiдповiли: «Ми – християни». Сказав князь: «I я знаю, що ви проклятої християнської вiри, але розкажiть нам про рiд ваш i про вiтчизну». Святi ж знову мовили: «Ми – християни, єдиного Бога, Господа нашого Iсуса Христа, знаємо i Йому одному поклоняємося. Iдольською ж мерзотою гидуємо, i тих, що кланяються iдолам, сторонимося i псалмом кажемо: «Хай будуть подiбними до них тi, що роблять їх, i всi, що покладаються на них». Те чуючи, князь сповнився гнiву i звелiв святих, оголивши, бити без милости довгий час. Вони ж, битi, говорили: «Господи, Iсусе, Учителю наш, Твоя воля на нас хай збувається». А князь, бачачи їх нездоланних, бiльше лютував гнiвом i казав: «Де Христос ваш, якого безпере станно прикликаєте? Хай прийде нинi й поможе вам i хай забере вас iз рук моїх». Святi ж казали: «Ми християни, хай буде на нас воля Бога нашого». I знову бiльше розлютився князь, звелiв на катiвнi повiсити їх, i кiгтями залiзними обдирати тiла їхнi, i свiчами палаючими обпалювати. Вони ж одне взивали: «Ми християни, хай буде на нас воля Бога нашого». Коли так святих мучили, закiнчувалася сьома година дня, i звелiв князь, знявши їх iз катiвнi, вiдвести знову до темницi. Один же зi слуг, що катував, на iм’я Вiгилантiй, чув тi слова святих, якi вони в стражданнi безперестанно промовляли, i подумав, що в них якась чарiвна сила, яка бiль тiла в муках забирає. Почав їх безперестанно тримати в думцi, удень i вночi про те мiркуючи. I через три днi почав серед людей голосно взивати, кажучи: «Я – християнин, хай буде на нас воля Бога нашого!» Побiг у темницю до святих, настановився вiд них на святу вiру i через мало днiв сподобився святого хрещення зi всiм своїм домом.

Перебували ж святi пiсля першого допиту i мук у темницi п’ять днiв, вiдтак знову на суд їх вивели. Не змiг князь нiякими вмовляннями до нечестя свого їх схилити, знову почав їх мучити. Спершу оцтом i сiллю струпи їхнiх попереднiх ран обтирати звелiв, тодi казан великий смолою наповнив i, сильно розваривши, вкинув у нього мученикiв. Вони ж у киплячiй смолi, наче у якiйсь купелi, без шкоди перебували, попереднi свої слова часто повторювали, кажучи: «Ми християни, хай буде на нас воля Бога нашого». Дивувався ж князь, бачачи їх у киплячому казанi живими й неушкодженими. I казав: «О, яка велика сила чарiв християнських». I звелiв їх вийняти з казана i знову вкинути до темницi, i нiкому до них не приходити, не подавати хлiба i води, щоб вiд голоду й спраги танули. I перебували святi без їжi i пиття тридцять днiв, єдиним словом Божим пiдживлюючись, й укрiплялися благодаттю Святого Духа.

Коли святих мученикiв перед усiм народом допитували й судили, трапилося тодi прийти до того града мужевi одному з країв схiдних, Бог так влаштував. Той муж упiзнав Астiона, бо й батькiв його добре знав, повернувся у свої краї, прийшов до батькiв Астiонових i сповiстив їм, кажучи: «Бачив я сина вашого в Алмiридi, градi скитському. Вiн з одним старцем, Епiктетом, за Христа страждання терпiв». Батьки ж, як почули це, зi сльозами припадали до мужа того, просячи його, щоб розповiв їм правду. Той же присягою пiдтверджував сказане. I сказав батько Астiонiв: «Якщо сподоблюся бачити лице любого сина мого, зразу все те зроблю, що вiн менi звелить i чого мене навчить». Також i мати казала: «Якщо в життi моєму побачу солодку дитину мою, все покину й пiду за ним. I якщо звелить менi християнкою стати – не вiдмовлятимуся i не злякаюся з ним разом муки i смерть за Христа витерпiти». Так говорячи, дiм свiй i маєток доручили найвiрнiшим своїм приятелям, самi ж, небагатьох рабiв i рабинь взявши, вiдплили до Скитiї.

Але перш нiж дiйшли вони до Алмiридiйського града, святi мученики Епiктет i Астiон подвиг страждання здiйснили таким чином. Через тридцять днiв, протягом яких голодом i спрагою були мученi в темницi, знову князь вивiв їх на суд. Сказав: «Багато разiв питав я вас про iмена вашi, i про рiд, i про батькiвщину, i не розповiдали ви менi правди. Думаю, тому, що ви є нiчим iншим, хiба бiсами в тiлi, бо вони без iмени й без роду знанi. Таким вас називаю iм’ям: скажiть-бо менi, о тiлеснi бiси, чи принесете жертви богам нашим, чи нi? Якщо нi, то в цей день обезголовлю вас». Вiдповiли святi: «Ми – християни, а не бiси, i Христовим iменем вiдганяємо бiсiв вiд тiл людських. Якби й ти захотiв звiльнитися вiд бiса, що живе в тобi, вигнали б його з тебе силою Христа, Бога нашого». Тодi розгнiвався князь, звелiв мученикiв святих камiнням в уста бити. Вiдтак, палицями довго бивши, на страту мечем засудив їх.

Коли виведенi були святi за град на мiсце страти, випросили в катiв своїх час на молитву. I стали до сходу, пiднесли руки свої до неба й, очi пiдвiвши, молилися до Бога довго. Пiсля того просив святий Епiктет, щоб спершу стратили Астiона. I сказав до нього Астiон: «Отче, тобi годилося б першим ту честь прийняти, щоб вiнцем мученицьким увiнчатися, ти-бо пресвiтер Господнiй, отець i учитель мiй. Я ж пiсля тебе пiду». Вiдповiв святий Епiктет: «Сiмнадцять рокiв, дитино, благодаттю Христовою, берiг я тебе чистим i непорочним i чи нинi захочу пiсля стiлькох рокiв труд свiй втратити й залишити тебе без мене, самого? Чи не знаєш, що ворожi пiдступи тонкi й нелегко їх впiзнати, i боюся, щоб ти, юний, побачивши мою смерть, не злякався i не був вороговi за iграшку. Не так-бо, о дитино, але хай буду я Авраамом, що приносить Боговi в жертву Iсаака. Тому йди передi мною i першим вiнець страждання прийми. Вiрю ж, що святий Михаїл з ангелами, Авель iз пророками, Петро з апостолами, Даниїл з iсповiдниками вийшли назустрiч тобi й чекають, щоб прийняти тебе i з торжественними пiснями вести до Престолу Христа, Спаса нашого». Сказав святий Астiон: «Воля Господня i твоя, о святий отче, хай буде». I, загородивши себе хресним знаменням, сказав: «Ти захисник мiй, Господи, у руки Твої передаю дух мiй». Схилив пiд меч голову свою i помер. Святий Епiктет, впавши на тiло учня свого, просив катiв, щоб так його, лежачого, вбили. Й ударили його мечем, i помер за Христа. Усi ж, що там були, еллiни та християни, дивилися на чеснi тiла їхнi, бачили, що вони просiяли, як промiння сонця, i пахощi невимовнi наповнювали те мiсце.

Коли ж настав пiзнiй вечiр, вищезгаданий Вiгилантiй iз домашнiми своїми i з iншими християнами, прийшовши, взяв потай тiла мученикiв i чистими плащаницями з ароматами їх обвив, на мiсцi знаному поховав чесно.

Тої ж ночi на Латронiяна-князя бiс лютий напав. Встав зранку князь i в претор, за звичаєм, пiшов, але почав нiсенiтницi говорити, як несповна розуму, тодi схопив меч i кинувся на тих, що з ним були, i почав тяти їх i ранити. Вони ж, бачачи, що вiн так збiсився, схопили його i, меч iз рук вирвавши, били та зв’язали йому руки й ноги, у малiй комiрчинi замкнули, де за два днi погано викинув свою душу, задушений бiсом.

Пiсля кончини святих мученикiв батьки Астiона водним шляхом зближалися до Алмiридiйського града. I явився святий Астiон Вiгилантiю, кажучи: «Батько мiй i мати моя нинi прийдуть сюди шукати мене. Вчини-бо любов, брате, вийди до пристанi i вiзьми їх у дiм свiй, i дай їм спочинок, й утiш, бо тугою й печаллю через мене дуже виснажилися. Ще ж i про спасенну вiру повчи їх, i про велич Божу сповiсти їм». Вiгилантiй же зразу до пристанi пiшов, побачив корабель, що причалював до берега. З нього ж Астiоновi батьки вийшли, людей, що там були, питали, чи не бачив хто чоловiка молодого на iм’я Астiон. Вiгилантiй же, пiдiйшовши до них, мовив: «Я бачив його i познайомився з ним добре. Але ходiть спершу, спочиньте в домi моєму, i розповiм вам про нього». Вони ж дуже зрадiли, пiшли до нього, i дав спочинок вiн їм iз шаною. Просили ж вони Вiгилантiя, щоб розповiв про сина їхнього. Сказав той, що недавно Астiон у градi цьому був i перед кiлькома днями пiшов звiдси з одним старцем чесним у край далекий, покликаний чесно вiд царя преславного на спiвцарювання з Ним, iз невимовною славою. I почав Вiгилантiй розповiдати їм про те вiчне життя, про поселення райськi, про Небесне Царство й про безсмертного Царя Христа Господа, про ангелiв же, i про всi святi лики, що з Христом спiвцарюють, до яких же й Астiон, син їхнiй, зарахований. Коли слухали батьки цi слова, яких нiколи ранiше не чули, дивувалися, розчулювалися й вiдчували в серцях своїх певну духовну радiсть. I ретельнiше допитувалися, як туди вiдiйшов любий їхнiй син. Вiгилантiй же, взявши їх, повiв спершу в келiю святих мученикiв i показав їм залишенi по них хрест святий i Євангельську книгу. I багато зi слiв євангельських до них говорив, i зробив так, що повiрили вони в Христа. I тодi розповiв їм про страждання святих мученикiв Епiктета й Астiона, як за Христа Господа поклали свої душi. Вiдтак повiв їх на те мiсце, де тiла святих похованi. Там досить вони плакали, тодi звелiв з вечора стати до молитви й молитися з ним цiлу нiч до Христа Бога. Коли минула пiвнiч i вже ранкова зоря почала свiтити, раптом осяяло їх свiтло, наче блискавка, i пахощi дивнi прилинули. I побачили святих мученикiв, що стали перед ними в красi невимовнiй. I обiйняв святий Астiон матiр свою з любов’ю, кажучи: «Добре, що прийшла ти сюди, о ученице Христова, моя ж мати Маркелино (таке-бо iм’я мала)». Також i святий Епiктет, обнявши голову батька Астiонового, цiлував, кажучи: «Радiй в Господi, любий брате Олександре (таке iм’я його було), що сподобився ти до числа вiрних зарахованим бути й достойним виявився вiчного блаженства». Тодi обидва сказали до Вiгилантiя: «Радiй i ти, любий брате, що сповнилося на тобi писання, яке говорить: якщо хто вiдверне грiшника вiд блуду його, врятує свою душу вiд смерти й покриє безлiч грiхiв». Говорили ж їм й iнших багато слiв утiхи, сповнених духовної насолоди, i за якийсь час стали невидимими.

Вони ж вiд видiння того й солодкої зi святими бесiди такої радости сповнилися, що вимовити неможливо. I пролили серця свої в молитвi й дякуваннi Боговi, що любого сина свого, якого так довго iз сердечним болем шукали, сподобилися побачити в небеснiй славi.

У той час у скитському тому краю був єпископ християнський, на iм’я Євангел. Вiн, хоч i ховався в час гонiння, проте, про загибель Латронiяна-князя довiдавшись, без страху до Алмiридiйського града прийшов, вiдвiдуючи й утверджуючи вiрних. До того святителя Вiгилантiй повiв батькiв Астiонових i все про них, як же i про святих мученикiв, детально розповiв йому. Єпископ же, мученикiв святих прославивши, батькiв Астiонових, до Христа навернених, з радiстю прийняв й охрестив їх в iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа. Пiсля того Олександр i Маркелина при гробi мученика досить днiв у постi й молитвах пробули, потiм повернулися додому. I, продавши багатi маєтки, роздали грошi вбогим, трохи на прогодування собi залишивши. I прожили богоугодно до кончини своєї.

Так святi преподобномученики Епiктет-пресвiтер й Астiон-монах вiнцем мученицьким на небi прославилися. До них же й Олександр iз Маркелиною iз землi перейшли, частки святих сподобилися, благодаттю Господа нашого Iсуса Христа, Йому ж з Отцем i Святим Духом честь i слава нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.