Страждання святої великомученицi Марини

Мiсяця липня у 17-ий день

Марина свята народилася в Антiохiї Песидськiй вiд благородних батькiв, але не благовiрних, а потьмарених еллiнським нечестям. Батько її, на iм’я Едесiй, був iдольським жерцем. Вiн Марину, доньку свою, яка ще в пеленах пiсля померлої матерi осиротiла, вiддав годувальницi, котра жила в одному селi за п’ятнадцять поприщ вiд града. Росла дiвчина i до вiку прийшла, стала дуже гарна тiлом, ще краща душею, бо благорозумна була й добрими звичаями прикрашалася. У тi часи було гонiння на християн, єреї i клирики, Божого Слова учителi, ховалися однi в пустелях, i горах, i печерах через страх перед катами, iншi ж у селах помiж простими людьми в образах жебракiв таїлися, проте, де могли, навчали, хоч i таємно, святої вiри i вiд зваби iдольської до Христа багатьох навертали. Сталося так, що й дiвчина Марина, коли дванадцять рокiв мала, почула вiд одного Божого чоловiка Слово про Христа Iсуса, iстинного Бога, як Вiн воплотився вiд Духа Святого в утробi Пречистої Дiви i народився вiд неї, зберiгши дiвство її нетлiнним, як чуд багато зробив i добровiльно захотiв страждати задля спасення людей, помер же, i воскрес, i на небо вознiсся, i приготував життя безконечне, i славу, i Царство вiчне для тих, що вiрять у Нього i люблять Його. Те чувши, благорозумна дiвчина Марина повiрила в Христа. I розпалилося серце її божественною любов’ю, що нi про що iнше не могла думати й говорити, лише про Христа Iсуса. I вся увага її була там, де чула, що щось мовиться про iстинного Бога. А що вiрила в Нього серцем, так й устами визнавати Його не соромилася, хоч i була ще нехрещена, i не було пресвiтера християнського, щоб її охрестив. I бажала Марина кров свою за Христа пролити, i нею, наче купiллю хрещення, охреститися, як же чула про багатьох святих мученикiв обох родiв, якi у своїй власнiй кровi охрестилися, поклавши душi свої за Господа, i хотiла їх наслiдувати. Довiдався ж Едесiй, що донька його Марина повiрила в Христа, зненавидiв її i мав не як за доньку, а як за чужу. А дiвчина на Небесного Отця уповання своє складала. Коли вже була дорослого вiку, десь лiт п’ятнадцять мала, вийшла якось до овець свого батька, якi паслися в полi, щоб подивитися за ними. Тим часом трапилося єпарховi країв схiдних, на iм’я Олимврiй, лютому катовi християн, зустрiти її на шляху, коли йшов до Антiохiї Писидiйської. I побачив єпарх дiвчину, дуже гарну з лиця, подивувався її незвичайнiй красi, i зразу зранився на неї, i подумав взяти собi за жiнку. Тому зупинився i затримав її, i почав розпитувати: «Якого ти роду, дiвчино, чия донька i як називаєшся? Скажи менi правду про себе, бачу, що ти вельми вродлива. I якщо ти вiльних батькiв, вiзьму тебе в законнний шлюб. Якщо ж рабиня, то викуплю тебе i вiзьму за себе». Дiвчина ж цнотою бiльше, анiж вродою лиця красувалася, i покiрно вiдповiдала, розповiла, чия донька, i як називається, не потаїла й того, що раба Христова, вiрить в одного Бога, що створив небо i землю, i з Ним любов’ю серця одружилася, iншого ж полюбовника не потребує. Єпарх же, чуючи, що вона християнка, зразу, маючи дану вiд царiв владу мучити християн, звелiв воїнам взяти її i вести за собою до града, проте з честю. Зi слiв її дiвочих благорозумних ще бiльше полюбив її i сподiвався скоро погрозою мук вiдвернути її вiд Христа й привести до свого подружжя. Дiвчина ж, ведена воїнами, молилася, що чути було всiм, до Бога, кажучи: «Господи, Iсусе Христе, Боже мiй, не покидай мене i не передай душi моєї на стлiння, щоб не здолали мене вороги мої. Хай не оскверниться слух мiй словами їхнiми лукавими, хай не змiниться розум мiй вiд зваб їхнiх нечистих, хай не злякається моє серце погроз їхнiх грiзних, не дай вiрi моїй бути вкиненiй у болото, щоб не порадiв через мене ненависник добра диявол. Але пошли менi допомогу з висоти свого Престолу i дай премудрiсть на вiдкривання уст моїх, щоб, силою Твоєю утверджувана й благодаттю Твоєю нарозумлювана, без страху стала на допит катовий. Так, Господи, зглянься милостиво в годину цю надi мною, ось-бо я нинi як вiвця серед вовкiв, як птаха серед ловцiв, як риба у сiтях. Прийди тому й визволи мене з цих пiдступiв ворожих». Коли так свята в дорозi молился, дiйшла до града Антiохiї Писидської.

Увiйшов Єпарх до града, спочатку, за нечестивим своїм звичаєм, принiс жертви нечистим своїм богам, й урочистi похвали iменам царiв своїх сотворив, i християн, яких застав, взяв i кинув до темницi, щоб там їх пильнували на муки. Марину ж дiвчину доручив пильнувати одним чесним жiнкам. Наступного ж дня, сiвши на судi перед народом, насамперед звелiв привести на допит святу Марину, про неї-бо думку мав. Коли дiвчина стала перед ним, дивився з насолодою на її невимовну красу i любов’ю тiлесною до неї безмiрно зранювався. Тодi ж почав ласкаво до неї промовляти, кажучи: «Знають всi боги, о найгарнiша дiвчино, що, милосердячись над юнiстю твоєю i шкодуючи молодого твого тiла, що цвiте красою, прошу тебе, послухай мене i принеси богам жертву, щоб було тобi добро. Багато-бо маєткiв i багатства зразу приймеш, i будеш славнiша понад ровесниць своїх i шанованiша вiд усiх жiнок у цьому градi». Свята ж Марина вiдповiла: «Я, що навчилася знати Небесного Отця, i Його єдинородного Сина, i Пресвятого Духа, єдиного у Тройцi Бога, iстинного i живого, i поклонятися Йому навчилася, i Йому жертву хвали завжди приношу, богам же, яких не пiзнала, не поклонюся, анi не принесу їм жертви, бо вони бездушнi, i без чуття, i не знають самих себе, не знають-бо, чи шанованi, чи безчещенi. Не вiддам тому таким тої чести, що Творцевi моєму належить». Сказав єпарх: «Прошу тебе знову, Марино, послухай мене i вшануй непереможних богiв, точно знаючи, що, коли послухаєш моєї поради, зразу перед очима всiх громадян сподобишся великої чести: вiзьму-бо тебе за дружину мою любу. I буду тобi на славу i честь, ти ж будеш менi на веселiсть i насолоду життя мого. Якщо ж не послухаєш мене i зневажиш любов, що маю до тебе, то знай, що у велике зло впадеш: переконаєш-бо мене, хоч i не хочу, мучити тебе. I стратиш марно таку свою красу, i здоров’я, i солодке життя, приймеш-бо багато лютих i нестерпних мук, вiд вогню i залiза загинеш». Вiдповiла свята: «Не сподiвайся, о єпарше, моєї вiри у Христа перемiнити на ваше безвiрство анi ласкою, анi погрозою. Вiрна-бо я раба Владики мого, що за мене добровiльно постраждав. I якщо Вiн за мене хрест i смерть витерпiв, не жалiючи пресвятого свого тiла, прийнятого вiд Пречистої Дiви Марiї, то всiляко i я за Нього повинна страждати й померти, анiтрохи не жалiючи свого грiшного тiла i здоров’я. Не думай тому настрашити мене своїми погрозами. Ось я готова на всi муки i смерть, змiцнить-бо мене той, на кого покладаюся. А те, що про подружжя менi говориш, i про честь, i про славу, i про багатство, – те все мерзотнiше менi вiд брудного болота. Чи маю, вiдрiкшись безсмертного мого Нареченого Христа, Царя Небесного, одружитися iз псом смердючим, з мертвою душею? Нiяк же».

Такi смiливi слова святої Марини чувши, єпарх їх за великий докiр i безчестя собi мав, сповнився гнiву та лютi i зразу любов на ворожнечу i ненависть перемiнив: звелiв Христову наречену з одягу її роздягнути, простягнути на землi й палицями2 нещадно бити. Коли ж били святу довго без милости, потрiскало вiд ран дiвоче тiло, i текла кров потоками, i забагрянила землю. Люди ж, на те дивлячись, жалем до неї були охопленi, що така гарна дiвчина так люто мучена. I плакав багато хто. Проголошувач же кричав: «Марино! Принеси жертву богам, щоб не стратити взагалi краси своєї i передчасно не згубити солодкого цього життя». Мучениця ж, умовi очi до Бога пiднiсши, молилася, просячи допомоги згори i змiцнення у страдницькому подвизi. I не чула болю в муках, благодаттю Христовою утверджена, але, наче в чужому тiлi, терпiла завданi рани. Говорили ж i з людей до неї деякi: «Дiвчино, чому красу свою добровiльно тратиш, у непокорi перебуваючи? Чи не бачиш, який лютий суддя, i стратити тебе має, i зникне з землi пам’ять про тебе. Ми ж тебе жалiємо». А свята вiдповiдала голосно, докоряючи їм: «О лукавi радники i помiчники зла, сповненi духа пiдступу! Як же давно змiй лукаво радив Євi у раю, так нинi ви менi радите вiдступити вiд мого Бога. Але вiдступiть вiд мене ви, служителi беззаконння, не звабите мене, бо я всю душу вiддала Христовi». Тодi слуги перестали її бити, i сказав кат до мученицi: «Ось початок твого болю, Марино, i якщо далi в непокорi залишатимешся, то зразу бiльшi муки приймеш». Вiдповiла свята: «Все, що хочеш ти i твiй батько диявол, роби, я ж не зважаю на муки: маю-бо Христа, який менi допомагає, i Вiн всi вашi пiдступи осоромить скоро». Єпарх же бiльше розсердився, звелiв її цвяхами на катiвнi прибити i тризубцями залiзними обдирати її тiло. Вона ж, до неба зводячи очi свої, казала: «Обступили мене вороги моїа, замисливши погане на мене. Але Ти, Господи мiй, зглянься на мене i помилуй мене, пошли на допомогу животворний Твiй Дух, щоб нарозумив мене визнавати Пресвяте iм’я Твоє до останнього подиху. I хай змiцнить мене стати мужньо проти диявола i слуг його, щоб, здолавши їх, сповнила я їх сорому i безчестя. I буду за приклад тим, що люблять Тебе i дiвство своє задля Тебе бережуть. I нехай з ними отримаю частку серед тих, що праворуч, у час праведного Суду Твого». Коли так свята молилася, немилосерднi слуги немилосердного ката, як кровожерцi, тризубцями шматували тiло святої, мучачи її люто, i вiдпадало тiло її, з кров’ю стiкаючи на землю, i костi нагi було видно. Єпарх же не мiг дивитися на такi лютi муки, закривав лице своє i вiдвертався вiд неї. I всi, що стояли там, дивувалися такому терпiнню святої. Але й ще казав до неї кат: «Доки, Марино, не пошкодуєш себе, вже-бо тiло твоє розшматоване? Може, хоч нинi захочеш принести жертву богам, щоб не загинути до кiнця?» Вiдповiла мучениця: «О мерзенний собако i свине, що їси тiла людькi, а вдаєш, наче милосердишся i жалiєш мене! Але я не жалiю себе задля Христа, що не пожалiв себе, а передав себе за мене на великi муки. Якщо ж послухаю безумної твоєї ради i пожалiю своє тiло, то як душа моя має вiнчатися в Царствi Небесному?» Пiсля цього звелiв єпарх, знявши мученицю з катiвнi, вкинути її в окрему темницю, глибоку i похмуру, сповнену пострахiв бiсiвських, куди вкидали засуджених на смерть.

Коли сидiла свята мучениця в тiй темницi сама (iнших засуджених тодi там не було), молилася до Бога в гарячi свого духа, з глибини серця зiтхаючи: «Боже Всевишнiй, перед яким всi небеснi сили зi страхом стоять i всi начала i властi тремтять перед лицем Твоїм, i всiляке творiння Твоєю всемогутньою силою тримається, i мiняється, й оновлюється. Ти, Владико, зглянься з висоти небесної, з Престолу слави своєї на мене, смиренну, i негiдну, i недостойну рабу Твою, на Тебе-бо покладаюся, i до Тебе прибiгаю i за Твоє iм’я страждаю. Зглянься, о Добрий, i зцiли це ранами зранене i, як веретище, розшматоване тiло моє, й онови душу мою, i збережи її на Царство Твоє. Дай же менi здолати й потоптати ворога мого, як же топчеться ногами пiсок, щоб стерла я його силу Твоєю непереможною допомогою, щоб i в менi прославилося пресвяте iм’я Твоє навiки».

Коли ж настала нiч i свята безперестанку до Бога молилася, насмiлився диявол пострахом-привидом настрашити мученицю, Бог так допустив на бiльше прославлення угодницi своєї. Раптом затряслася темниця, i свiтло якесь похмуре, наче з вогню задимленого, явилося, i показався диявол в образi змiя барвистого, великого, страшного, що навколо видимого тiла свого оточений i оперезаний був багатьма меншими змiями i єхиднами. Вiн жахливо свистiв i пащу велику i страшну роззявляв, сморiд випускав нестерпний, i обходив навколо мученицю, страх i жах їй великi творячи. Тодi роззявив сильно пащу прескверну i проковтнув голову святої, поглинаючи її. I здавалося, що пожер мученицю змiй, як же давно пророка Йону кит. Проте свята, не покидаючи свого уповання анi не сумнiваючись, але увесь розум до Бога спрямувавши, поклала на собi хресне знамення, i зразу побачила, як просiла утроба змiєва, i себе побачила, що з пащi його вийшла цiлою i неушкодженою. I в ту годину загинули всi страшнi бiсiвськi примари i привиди: земля-бо, розчахнувшись, пожерла змiя i з ним всiх змiй i в ад їх скинула. А святу мученицю осяяло небесне свiтло. I, поглянувши вгору, побачила, що зник дах темницi, i промiння сонцеподiбне на неї згори сходить, i побачила хрест великий, що свiтлом невимовним сяяв, зверху ж хреста видно було голубку, як снiг бiлу, яка по-людськи до неї промовляла, кажучи так: «Радiй, Марино, розумна голубко Христова, що перемогла ворога злiсного.

Радiй i веселися, донько Сiону Вишнього, бо прийшов день веселости твоєї, коли з мудрими дiвами увiйдеш до нетлiнної свiтлицi Нареченого – безсмертного Царя Небесного». Так голубка до неї промовляла, Марина свята сповнилася невимовної радости i насолоди, i розшматоване її тiло зцiлилося. I чула сама в собi, як наростає плоть i заповнює рани, i шкiра поранене покриває, i зникає всiлякий бiль i недуга, i стало цiле тiло здорове i гарне, як же i спочатку. I почала дякувати Боговi, взиваючи i промовляючи: «Благословлю Тебе, Владико, i прославляю Тебе, Господи, Боже мiй, i восхваляю iм’я Твоє, що змилосердився надi мною, вiдвiдав мене i зцiлив тiло моє, i душу мою укрiпив, i не передав мене в руки ворогiв моїх, але, явивши менi жахливi образи їхнi, вкинув їх у пекло, i пострахи їхнi вiдiгнав вiд мене. Нинi ж, радiючи i веселячись у Тобi, Бозi i Спасi моєму, прошу ж Твою чоловiколюбну доброту, щоб Ти сподобив мене купелi святого хрещення, щоб, як же кров’ю, так i водою омита, була я достойна входу до Твоєї небесної свiтлицi зi святими дiвами, що заручилися Тобi, бо Ти благословенний навiки». У таких видiннях i одкровеннях i в такому урочистому утiшеннi свята Марина перепровадила ту нiч, доки засяяв день i надiйшов час останнього її подвигу.

Настав ранок, Олимврiй-єпарх знову сiв на нечестивому i неправедному своєму судищi, коли зiбрався увесь люд, i звелiв вивести мученицю iз темницi i поставити її на допит. Побачивши, що вона лицем свiтла i всiм тiлом цiла та здорова, анi слiду вчорашнiх ран не має, дуже здивувався i, наче у подивi, мовчав, не розумiючи, як мучениця, котра вчора була зовсiм зранена, за одну нiч так цiлком зцiлилася. Дивувалися ж i люди через таке чудесне зцiлення, й однi про велику Христову силу говорили, iншi до волхвування те зараховували. Тодi єпарх, ледве уста свої розкривши, почав говорити до святої: «Бачиш, о Марино, як боги пiклуються про тебе, змилосердилися-бо над юнiстю i красою твоєю, зцiлили тебе вiд ран твоїх. Належить i тобi за прийняте вiд них благодiяння вiддати їм вдячнi жертви. Бiльше ж годиться тобi бути наслідувачкою i спадкоємницею свого батька: так само, як вiн служить богам у чинi жерця, так i ти жрицею будеш поставлена i служитимеш їм у всi днi твого життя». Вiдповiла свята: «Не годиться менi покинути Бога мого, iстинного i живого, i послужити брехливим i мертвим вашим богам. Бiльше ж годиться тобi пiзнати єдиного небесного Бога й повiрити в Нього, бачачи на менi Його силу: вчора ти мене на частини розшматував, Вiн нинi, в одну годину, зробив цiлою i здоровою, бо Вiн – Всемогутнiй Лiкар душ i тiл людських». Розлючений єпарх звелiв знову мучити святу. Тому знову повiсили її на катiвнi. I, принiсши запаленi свiчки, обпалювали їй груди i боки, вона ж ум свiй з молитвою, яку в таємницi серця складала, заглибила в Бозi, терплячи мовчки. Й обпалена була, як вугiлля, i, як їстiвне м’ясо, спечена. I коли ледь живу зняли її з катiвнi, скликнула, кажучи: «Господи, сподобив Ти мене за Iм’я Твоє пройти крiзь вогонь, сподоби пройти i крiзь воду святого хрещення, щоб, омиту вiд грiхiв, Ти ввiв мене до своєї свiтлицi». Кат же, чуючи, що мучениця згадала про воду, мовив: «Ось спрагла, проклята, напоїти її треба». I звелiв притягнути дуже велику бочку, i наповнити водою, i вкинути в неї зв’язану мученицю, щоб, занурившись, потонула. I коли слуги зв’язали її i вкинули у воду, вона голосно сказала: «Господи Iсусе Христе, що виводиш скованих у мужностi, звiльняєш вiд пут смерти й аду i з гробiв пiднiмаєш, помахом божественної сили Твоєї зглянься на рабу свою i розiрви пута мої. I нехай буде ця вода бажаним менi святим хрещенням i вiдродженням на вiчне життя, щоб, скинувши стару людину, одягнулася я в нову i явилася перед Тобою в одязi шлюбному у свiтлицях Твоїх». Коли так молилася мучениця, слуги вкинули її в бочку, повну води, i, зануривши її, топили. Але зразу затряслася земля, i пута на мученицi розв’язалися, слуги ж, великим страхом охопленi, втекли вiд бочки. Зiйшовбо згори над головою святої промiнь невимовного свiтла, i явилася знову ранiше бачена бiла голубка, сонцеподiбна, що, з висоти сходячи, несла в устах золотий вiнець. I кружляла над головою мученицi, торкаючись ногами її голови, i знову летiла увись. Видiння це бачила не лише свята, а й дехто з предстоячих, хто був достойний його: багато серед людей було таємних християн, i вони сподобилися те бачити. Свята стояла на водi, не тонучи, спiвала, славлячи i благословляючи велике iм’я Пресвятої Тройцi – Отця, i Сина, i Святого Духа. Тодi видно було стовп вогняний над святою, що досягав неба, на стовпi ж хрест наче кришталевий, що випускав пресвiтлi променi. I голубка та, злетiвши, сiла зверху на хрестi. I прийшов голос згори, що чули всi: «Мир тобi, Христова наречено Марино, нинi приймеш нев’янучий вiнець доброти з рук Господнiх, i спочинеш у Царствi Небесному зi святими». Той голос чули люди, ще ж i мученицю бачили, що вийшла з води зi здоровим тiлом, анi слiду вогненних опiкiв на собi не мала, але цiла була бiла та гарна. Зразу велика кiлькiсть чоловiкiв i жiнок повiрили у Христа, i християнами себе визнали, i показали себе готовими на смерть за Христа. Iгемон же настрашився, бачачи таке навернення людей до Христа, i не знав, що робити. Тодi сповнився гнiву, вивiв вiйсько озброєне, з оголеними мечами на людей i звелiв всiх, хто iм’я Христове славить, рубати. Хто був невiрний чи боязливий, тi втiкали. А хто справдi вiрив, тi самi пiд меч схилялися. I впало убитих чоловiкiв i жiнок десь коло п’ятнадцяти тисяч душ, що кров’ю своєю хрестилися i вiд всiх грiхiв очистилися, увiйшли в радiсть Господа свого, мучеництвом увiнчанi. Пiсля того єпарх i мученицю засудив на страту мечем.

Коли вивели святу на смертне мiсце, випросила трохи часу в тих, що вели її, i, обернувшись до людей, що йшли за нею, переконувала всiх пiзнати єдиного iстинного Бога, Творця свого – вiд бiсiвських же зваб та iдолопоклонницьких згуб втiкати. Тодi, схиливши колiна до молитви, досить за всiх помолилася. I раптом затряслася земля, i прийшов страх на всiх, i багато вiд страху попадало на землю, i кат упав. Господь наш Iсус Христос з ангелами святими явився з неба до нареченої своєї, прикликаючи її до свого спокою i простягаючи руки, щоб прийняти її душу. Вона ж невимовної радости сповнилася, пiдганяла ката, щоб швидко закiнчив наказане йому. I схилила пiд меч чесну свою голову, i страчена була, i взята була душа її руками Господнiми, i в небо пiднеслася. Так свята великомучениця Марина закiнчила подвиг мучеництва свого мiсяця липня в 17-ий день. Страждання її записав очевидець, раб Божий Теотим, який бачив усi муки i сподобився бути свiдком тих видiнь, якi були вiдкритi святiй, i передав вiрним на користь, на честь же i пам’ять любої Христової нареченої Марини, i на славу самого чоловiколюбця Христа, Спаса нашого, Йому ж з Отцем i Святим Духом i вiд нас нехай буде честь i слава нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.