Без категорії

Страждання свтого мученика Андрія стратилата і тих, що зним

Місяця серпня на 19-ий день

Коли царював над римською областю нечестивий Максиміян і всюди християн гонив, був у Сирії воєвода один, на ім’я Антіох, злий норовом і служитель ідолам палкий, що дихав погрозами й убивством на рабів Христових. Йому ж дана була від царя влада над усією Сирією, наказано мучити й убивати християн. І вручено йому було багатьох тривунів із римським воїнством. Під його владою між іншими тривунами, як між терном цвіт лілеї пахучої, був раб Христовий Андрій, який спершу святу віру в Христа беріг у таємниці, до часу, коли цілому світу її показав, перед усіма визнавши ім’я Христове. Він хоч і нехрещений ще був, проте мав тверду віру й гарячу любов до Христа Бога і служив Йому вдень і вночі в молитвах і пості, відгороджуючись від усілякого не угодного Богові діла, богоугодні ж старанно виконуючи. І дав йому Бог силу та хоробрість у битвах велику, і нікого не було подібного до нього хоробрістю і мужністю у всіх полках, перемагав-бо сильно противників, і був славний і чесний серед воїнів понад інших полководців.

Якось напала несподівано немала сила перського воїнства на ті краї, піднявши боротьбу проти Антіоха. І був у великому збентеженні Антіох через несподіваний напад персів. Згадав же про хоробрість тривуна Андрія, швидко прикликав його до себе і вручив йому замість себе воїнство, назвав його стратилатом, тобто найголовнішим над воєначальниками, і звелів йому йти з військом проти супостатів, що напали, і спинити їхній напад. І казав йому: «Про твою мужність і хоробрість на війні не лише я знаю, а й сам цар про те добре знає. Через те й честю цією ти вшанований, тобі-бо цю війну, що несподівано надійшла, доручаю, бери військо та будь замість мене воєводою, і постарайся примножити славу, яку маєш». Воїн же Христовий Андрій святий не задля свого прославлення, а задля слави імені Ісуса Христа хотів вийти хоробро на супостатів: з великого римського війська вибрав небагатьох (уподібнився до давнього Гедеона) воїнів на боротьбу, знаючи добре Давидові слова, що Господь не в силі кінській благоволить ані не в литках чоловічих, а любить тих, що бояться Його й уповають на милість Його. Вибрав же Андрій тих, кого йому благодать Божа, що діяла в серці таємним натхненням, показала. І вийшов супроти супостатів. Бачив же велику силу супротивних, що, як саранча, напали на ті сирійські краї, готував воїнів своїх до мужньої боротьби, переконуючи, щоб не боялися великого перського війська через те, що самих їх небагато. І дав їм пізнання єдиного Всесильного і страшного в боротьбі Бога, який рабам своїм допомагає. Ще-бо тоді ні один з тих воїнів не був християнином — усі були ідолопоклонниками. І сказав їм: «Нині пізнаєте, о браття і друзі, що боги язичників — біси й нікому не можуть допомогти, бо немічні. Один же є істинний Бог, якому я служу, Він створив небо і землю. Він може все і всім, хто прикликає Його, швидку подає допомогу, і сильними робить їх у боротьбі, і перед лицем їхнім проганяє супротивників. Ось, як бачите, незліченні напроти нас полки супостатів, які від нас у кількості своїй сильніші, але якщо суєтних богів ваших зневажите й зі мною разом прикличете одного істинного Бога — зразу побачите, що вороги, наче якийсь дим чи порох, перед вами щезнуть». Коли він те говорив, повірили словам його всі воїни, що були з ним, і, прикликавши на допомогу Христа Бога, сміливо кинулися на супротивників, вчинили велику січ і перемогли сильно, згори-бо невидима прийшла їм допомога завдяки вірі і молитвам Андрія святого і збентежила страхом перські полки, і вони, показавши плечі, утекли. Римське ж військо з Андрієм гнало їх ззаду, наче серпом колосся, мечами перські стинало голови. І так сталася славна перемога римлян над персами силою Христовою. Коли були прогнані супостати, воїни, що були зі святим Андрієм, побачивши таку несподівану, Христовою допомогою, перемогу над ворогами, повірили всі у Христа. А святий Андрій, скільки міг, зміцнював їх у вірі, навчав розуміти праведний шлях, що веде до спасіння. І повернулися, торжествуючи, з тої битви, і прийшли до града Антіохії славно.

Дехто ж із воєначальників, заздрячи святому Андрієві за таку хоробрість і добру славу, донесли на нього Антіохові, розповідаючи, що стратилат Андрій Бога розіп’ятого шанує. Антіох же, те чуючи, розгнівався і послав до нього деяких старійшин із чину воїнського довідатися, чи правда те, що про нього кажуть. Дізнавшись, що справді так, послав до нього знову, переконуючи, і погрожуючи, і нагадуючи йому про свою лють на християн. І сказав через посланців: «Знаєш добре, якими муками стратив я Полієвктового сина і багатьох, що з ним пішли за християнською вірою, з них же ні одного я не пожалів. Ти ж нині чиєю намовою і якою надією прославляєш, наче Бога, чоловіка, що був розіп’ятий на хресті?» Святий тим, що з тими словами до нього прийшли й говорили, відповів, кажучи: «Ті слова Антіохові зміцнюють більше мене, ніж лякають. Якщо ті, про яких він згадує, на люті муки ним віддані, перемогли його і перед Христом Богом у вінцях мученицьких стали, чому і я не маю бути вірним рабом Господа мого Ісуса Христа, аби з тими, хто переді мною за Нього постраждав, сподобитися частки в Його Царстві?»

Коли таку Андрієву відповідь принесли до Антіоха, сповнився той люті й послав воїнів, наказав привести стратилата до себе зв’язаного і, сівши на суді, велів Андрієві святому перед усіма відкрито визнати, чи скоряється царевому наказу, чи хоче служити своєму Богові? Святий же, стоячи на тому нечестивому судилищі, перед ангелами та людьми, сміливо визнав Христа, істинного Бога, і сповістив, що він — Його раб. І зразу кат звелів принести мідне ложе й розжарити його дуже, аби спалити на ньому воїна Христового. І коли було розжарене ложе й іскри випускало, сказав кат, насміхаючись із мученика: «Андрію, багато трудився ти в битвах, належить тобі після стількох трудів на цьому ложі спочити». Святий же мученик не чекав, поки візьмуть його слуги на муки, а сам зразу скинув одяг, зійшов швидко на ложе те й ліг на ньому, наче на м’якому діжку простягнувся, і терпів мужньо обпікання тіла свого, відчуваючи спочатку біль і молячись до Христа Бога, аби подав йому швидку допомогу. І зразу вогонь, Божим ведінням, силу свою залишив і не міг пошкодити мученикового тіла.

Взяв же Антіох й інших мужів із воїнів Андрієвих і, прибивши їм хрестоподібно руки на хрестоподібних деревинах, насміхався, кажучи: «О, ми сподобилися бути наслідувачами Христа, Господа нашого, на дереві хресному розіп’ятого». Знову спитав кат святого Андрія, чи він уже покараний жаром вогню і чи хоче вже навернутися від Христа до богів. Мученик же відповів, що хоче терпіти до кінця, бо кінець — ділу початому вінець, адже не той, хто добре почав, а той, хто добре закінчить, увінчається від Христа Бога. Звелів тому Антіох-кат зняти Андрія святого з мідного ложа і друзів його з дерев забрати і вкинути їх до темниці, наче даючи їм час на роздуми, поки не переконаються навернутися до богів їхніх. Насправді ж для того, аби сповістити цареві: не смів такого хороброго й сановитого мужа — Андрія святого — і його друзів без царевого відома та згоди стратити. Цар же Максиміян, послання від Антіоха прийнявши й прочитавши, вирішив, що то недобре такого славного воїна й інших з ним хоробрих відкрито страчувати, аби не піднявся серед воїнів бунт і збентеження через них і щоб не почалася серед них нова боротьба. Відписав до Антіоха, наказуючи відпустити Андрія з дружиною, звільнивши від пут і кари. Окремо ж дав таємний наказ, аби після звільнення Андрія і його друзів, короткий час зачекавши, придумати на них підступно іншу якусь кару, наче не за віру, і щоб, по одному беручи, стратити їх, якщо незмінно в християнстві перебуватимуть. Антіох, такий наказ від царя прийнявши, зразу Андрія святого та друзів його з пут і темниці звільнив, відпустив вільних, звелівши їм у їхньому чині жити, як же й раніше.

Христовий же воїн Андрій святий, із Божого одкровення про той підступ нечестивих довідавшись і від Антіоха утаївшись, пішов зі всіма воїнами, що в Христа повірили, до Тарсу Киликійського до єпископа града того Петра задля святого хрещення, бо ще ні один із них не був охрещений, також сам Андрій блаженний (було ж з ним дружинників числом дві тисячі п’ятсот дев’яносто три). Через короткий час довідався Антіох про відхід Андрія з дружиною до килікійського краю, сповнився великої люті і гніву та, порадившись із своїми радниками, послав лист до Селевка, ігемона килікійського, кажучи: «Знаю, що ти чув про Андрія, який був тривуном у полках царських. Нині він не лише сам втратив розум, а й багатьох із воїнів до того ж безумства привів, аби не коритися царським наказам, й утік, як же чуємо, до краю килікійського зі своїми послідовниками. Тому ти, виконуючи царський наказ, візьми його і всіх, що з ним, і, зв’язаних, пошли до нас. Якщо ж чинитимуть спротив чи почнуть утікати, хай озброєні воїни б’ють їх». Таке послання від Антіоха прийнявши, Селевк-ігемон зразу послав по цілій килікії розпитувати про Андрія і тих, що з ним. Довідавшись, що святий у Тарсі, вставши, пішов з воїнством туди. Тим часом Андрій святий, передбачивши духом, що йдуть вовки на Христове стадо, просив єпископа Тарського, Петра блаженного, і другого, що там у той час нагодився, на ім’я Нона, із града Вереї, щоб, не затримуючись, подали їм святе хрещення. Зразу-бо єпископи охрестили Андрія святого та дружину його. Після прийняття святого хрещення, Андрій святий зі своїми співвоїнами пішов із Тарсу на місце, що звалося Таксаніти, — не тому що смерті боялися, її ж Христа ради бажали, але виконуючи веління Господа свого, що казав: «Коли гонять вас у цьому граді, втікайте в інший». Селевк же, із озброєними, як на війну, воїнами до Тарсу прийшовши й Андрія з дружиною не знайшовши, збентежений був і на лиці мінився від гніву. Більшої ж люті сповнився — погнав слідом за стадом Христовим. А святий від вищезгаданого місця вийшов у вірменські межі, на гору, що звалася Таврос. Селевк же ігемон із воїнством всюди за ними гнався, шукаючи їх, щоб убити. Проходили ж святі у горі тій різні місця. Коли були в одному тісному місці, яке звідусіль оточували непрохідні, як стіни, гори, мало, до нього ж лише вхід був, наче ворота до града, там Андрій святий із дружиною стали й чекали на своїх убивць. Те-бо місце Андрієві святому від Бога було провіщено, що на ньому кінець їм прийняти. І сказав до дружини Андрій святий: «О друзі, і співвоїни, і діти мої, нині час добрий, нині день спасіння, стіймо в любові Божій єдинодушно й мужньо, як же звелів нам Господь. І руки наші не проти тих, що гонять нас, але до Бога на подяку піднесімо, що дав нам у цей час доспіти, коли отримаємо частку зі всіма святими, що за Нього постаждали. Молімося тому до Нього, як же святий первомученик Стефан, що був камінням від юдеїв убитий, кажучи: “Господи, Ісусе Христе, прийми душі рабів твоїх, які передаєм у руки твої».

Так Андрій святий до дружини своєї говорив, став посеред воїнів і, руки до неба піднісши й очі звівши, почав молитися, кажучи: «Господи, Господи, великий і всесильний, почуй молитву грішного й недостойного раба твого і всіх, що зі мною, які непорочно зберегли святу віру в Тебе. Прийми в мирі душі наші і покрий їх твоїм милосердям, удостоюючи райських поселень. Ще ж молимо твою доброту, Владико, і за тих, що почнуть вшановувати нашу пам’ять: виконуй усі прохання їхні, що до спасіння, й у всіляких потребах Помічником їм будь задля наших молитов на місці цьому, на якому смиренна наша кров за Тебе проллється, щоб стало джерелом зцілень і відганяння лукавих духів. І тих, що будуть сюди приходити, покрий від усілякого зла та подай їм душевне й тілесне здоров’я, аби прославилося на цьому місці ім’я Твоє пресвяте Отця, і Сина, і Святого Духа». Коли так Андрій святий і всі, що з ним були, до Бога молилися, прибув Селевк із воїнами своїми. Оголивши мечі та скрегчучи зубами своїми, кинулися, наче звірі, на стадо Христове. А святі воїни Христові, хоч і могли себе в тому тісному місці, що мало тільки один вхід, захистити від рук убивць, бо хоробрі були в битвах, проте, наслідуючи Господа свого, як агнці незлостиві, на заколення убивцям своїм віддалися і, схиливши коліна, шиї свої під мечі приготували. Ті ж немилосердно тяли й за одну малу годину всіх винищили. І пролилася кров святих, наче вода, течучи з того місця потоком, душі ж їхні з торжеством увійшли в радість Господа свого. Постраждали святі в день недільний у другу годину дня дев’ятнадцятого серпня. А на місці тому, на якому кров мученицька пролилася, зразу витекло джерело живої і цілющої води.

Коли ж убивали святих, бачили те вищезгадані єпископи, що ховалися на одному горбі, — Петро з Тарсу Киликійського та Нон із Вереї-града. Вони з кліриками йшли за ними віддалік, бажаючи бачити їхню кончину. Селевк-бо зі своїми воїнами після вбивства мучеників святих повернувся до себе. Єпископи ж ті з кліриками, прийшовши до мученицьких тіл, плакали над ними та спорядили їх, поховали чесно на тому ж місці. Бачили ж і джерело те, молитвами мученицькими виведене. П’ючи з нього, пізнали, що вода цілюща: один із кліриків, що з ними був, страждав довгий час від нечистого духа і, коли напився з того джерела, зразу втік із нього нечистий дух.

Після поховання святих Петро-єпископ із тими, що з ним були, не повернувся до Тарсу, бо шукав його Селевк, аби вбити, а пішов до Ісаврії. А про те джерело довідалися навколишні люди, почали приходити, приносили своїх недужих, пили воду та вмивалися нею —і від усіляких хвороб отримували зцілення, молитвами святого страстотерпця Андрія і мучеників святих, що з ним постраждали, добротою ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.