Слово на Преображення Господнє

Місяця серпня на 9-ий день

Дійство Господнього преображення достатньо описали не лише святі євангелісти, й Учителі Церкви у словах на нинішній празник багатьма реченнями про це просторо розповіли і ясно явили таїнства, які були при тому, поставили перед празниколюбцями трапезу духовну щедру. Нам же, що читаємо і слухаємо слова і сказання попередніх Учителів, що маємо вже все роз’яснене, не залишається нічого іншого, лише сприйняти готове й насолоджуватися богомисленим смаком поставленої духовної трапези. Проте не буде без користі, коли крихти, залишені по обіді, — слова, які раніше склали Вчителі чи залишки тлумачень — зберемо в одне й додамо до того ж святкування задля охочих.

Взяв Ісус Христос Петра, і Якова, і Іоанна, і вивів їх на гору високу самих, і переобразився перед ними.

Христос, Спаситель наш, перед добровільним своїм стражданням і смертю, бажаючи учням своїм почасти явити славу свого Божества, чому не взяв на гору Фавор всіх, аби її побачили? Через те, що був серед них Юда, не достойний того божественного бачення. Про це святий Феофілакт, архієпископ Болгарський^ роздумує, кажучи: «Не взяв дванадцятьох учнів своїх Владика Христос на гору, бо Юда не був достойний бачити зрадницькими очима славу Христового преображення». Добре співає святий Дамаскин: «Нечестиві не побачать слави Твоєї, Христе Боже».

Чи не можна було Юду, одного недостойного, залишити під горою, інших же, достойних, взяти? Можливо було те Господові, але довготерпеливий наш Владика, що покриває гріхи всіх людей, не захотів викрити недостоїнства його ані подати йому причину до більшого зла, як же говорить у Писанні9: «Не викривай злих, щоб не зненавиділи тебе». Адже якби Господь, взявши всіх, залишив одного Юду, той сповнився б гніву та ненависті не лише на самого Христа, а й на всіх апостолів і мав би виправдання для своєї зрадницької злости, кажучи: «Через те зрадив Ісуса, що зневажений був від Нього». Так думає Феофілакт, кажучи: «Якщо одного Юду залишив би внизу, інших же із собою взяв, то казав би хтось, що через те Юда був ображений серцем і вдався до зради владики свого».

Чи не позаздрив Юда тим трьом апостолам, взятим на гору? Не позаздрив, бо знав, що вони йшли на всенічну молитву, як же і євангеліст Лука написав0: «Взяв Ісус Петра, і Іоанна, і Якова, зійшов на гору помолитися». Юда ж хотів цілу ніч під горою спати і спочивати, лінивий був і сонливий, не дбав про корисне.

Чому ж Господь не взяв на гору більше учнів, лише трьох? Тому, щоб збулося Писання, що каже у Второзаконні: «При устах двох чи трьох свідків стане кожне слово». Той, хто взяв трьох апостолів, хотів взяти ще й двох пророків — Мойсея та Іллю, аби стали свідками для живих і мертвих, що Він — Син Божий, посланий від Бога Отця на спасіння світу, голосом, що згори зійшов, вказаний. Аби це засвідчити, досить було двох пророків і трьох апостолів. Мойсей був покликаний із мертвих, аби свідчити про Його прихід у світ тим, що утримувалися в аді. Ілля — щоб розповів у раю Єнохові. Троє ж апостолів — аби всім, що під небом живуть, славу Його, у Преображенні бачену, проповідували, кажучи: «Бачили ми славу Його, славу Єдинородного від Отця, сповненого благодати й істини». І знову: «Не за байками, хитро вигаданими, йдучи, розповіли ми вам про силу і прихід Господа нашого Ісуса Христа, але очевидцями ми були Величі Його. Прийняв-бо Він від Бога Отця честь і славу, голос прийшов до нього такий від величної слави: «Це Син мій улюблений, в якому я благоволив». І цей голос ми чули, як з неба сходив, коли ми з ним на горі святій були».

Господові, що вчинив своїм преображенням на Фаворі явлення для ангелів і людей, вистачить, аби лише троє з тих, що живуть на землі, були глядачами та свідками Божественної його слави. Бо ті троє перед його очима були кращими від усіх людей і народів. Бо один праведник має в Нього більше шани, ніж безліч грішників, що й у Завіті Старому явив. Хотів-бо могутністю своєї величі настрашити єгипетського царя, фараона. Звелів Мойсеєві аби, перед лицем фараоновим ставши, сказав, що Бог, який послав його, — Бог трьох людей: Бог Авраама, Бог Ісака, Бог Якова. Але як фараон, що був царем стількох багатьох градів і такого великого єгипетського народу, міг злякатися Бога, що називався Владикою лише трьох людей?! І чи не сором перед царем настільки великої землі розповідати, що той, хто послав Мойсея, лише трьома володіє? Хіба не було потрібно, щоб для постраху озлобленого фараонового серця Мойсей розповів, що той, хто послав його, є Богом, який над усіма царює, у всіх краях землі, володіючи всіма на світі царствами? Проте Господь не хотів так, а бажав славитися перед фараоном лише і трьома своїми рабами. Навіщо? Тому, що ці троє, догоджаючи Богові й шукаючи небесного, більше чести здобули перед Богом від усіх царств і племен. Через те (говорить апостол) «не соромиться Бог їхнім Богом називатися», наче кажучи: «Чому ти, фараоне, пишаєшся просторами свого царства, багатьма градами й незліченними народами, що служать тобі? Я маю трьох таких рабів своїх, до яких ціле твоє царство не дорівняється. Я — Бог Авраама, Ісаака та Якова, і не соромлюся». Це й Золотоустий святий, розмірковуючи, говорить: «Бог вселенної не соромиться називатися Богом трьох, і справедливо: сильніші-бо святі, кращим є той, хто творить волю Господню, від тисячі беззаконників. Трьох апостолів на споглядання слави Господньої взяв на Фавор, і не треба більше, бо їх був не вартий цілий світ.

Чого Господь не взяв інших трьох, лише цих: Петра, Якова, Іоанна? Золотоуст святий і після нього інші досить на те відповіли. Ми ж, згадавши три богословські чесноти (без них неможливо нікому побачити Царства Божого): віру, надію і любов, — кажемо: тому цих трьох взяв Господь із собою, що від початку ті три чесноти виявилися в них на ділі. У Петра — віра, бо він швидше від усіх визнав Христа Сином Бога живого, а після того сказав йому Господь: «Я молився за тебе, щоб не змаліла віра твоя». У Якова — надія, бо він серед дванадцяти апостолів мав першим, задля надії Ізраїлевої, схилити під меч свою голову. У Іоанна ж — любов, бо він був перший у любові Христовій, названим сином Пречистої Діви Богородиці. Через те цих трьох пізніше назвав святий апостол Павло у Посланні до галатів стовпами. А Золотоуст святий до тих стовпів і цю хвалу додав: «Великі [стовпи] і прекрасні, їх же всі всюди прославляють, себто хвалять. Вони-бо, перші у вірі, і надії, і любові, як стовпи, утвердили первісну Церкву Христову».

Ще ж через тих трьох апостолів показано три чини найкращих угодників Божих, які понад усіх інших удостоюються споглядати Христа в його небесній славі: чин боголюбців, чин мучеників і чин тих, хто цнотливо береже чистоту. У святому Петрові був образ боголюбців, бо Петро, за свідченням про нього Золотоуста, понад інших любив сердечно Христа. А скільки хтось у тимчасовому житті любить Христа, стільки від Нього у вічному житті буде люблений і насолоджуватиметься спогляданням Його. Сам Господь говорить: «Я люблю тих, що люблять мене». І знову: «Хто мене любить, того полюбить Отець мій, і Я полюблю його, і об’явлю йому себе». У святому Якові — образ чину мучеників, не лише тих, що кров свою за Христа мали проливати, а й тих, що й без крови щодня задля Христа намагаються помирати для гріха, розпинаючи тіло своє з пристрастями і похотями. Ім’я бо «Яків» тлумачиться як той, що чинить перепону чи бореться і знищує, — усе те без страдництва не буває. Кожен-бо, хто чинить перепону невидимому своєму ворогові, який нападає на нього спокусами, долає й топче свої пристрасті щоденними умертвліннями, — той, як і Яків, — мученик, хоч і без крови, борець сильний. І скільки, борючись, терпить, чинячи спротив і, долаючи, знешкоджує, стільки з Христом Переможцем і прославиться.

У святому Іоанні-дівственникові був образ тих, що бережуть чистоту тіла й духа. їм же понад інших особлива благодать дається, щоб бачити у славі Бога. «Блаженні, — каже, — чисті серцем, бо вони Бога побачать». Петра-бо, і Якова, і Іоанна взяв Господь зі собою на Фавор побачити славу преображення свого, показуючи, що коли хтось хоче оселитися з Ним у Небесному Царстві й спогляданням Його насолоджуватися, мусить любов’ю до Бога бути Петром, мучеництвом — Яковом, чистотою — Іоанном. Тобто має наслідувати, за силою своєю, Божих угодників, що гаряче полюбили Бога, що виявилися мучениками, хоч і без крови, щоденним умертвлінням самих себе і що від усілякої нечистоти тіла й духа береглися чи покаянням істинним очистилися.

Узявши трьох своїх учнів на молитву, чому Господь відвів їх не на рівне місце, а на високу гору? Для того, щоб із земних долин наблизити їх до небесних висот, у такий таємний спосіб навчивши всіх, що той, хто хоче сподобитися небесних одкровень і бачити славу Божу, має покинути долішні пристрасті, а бажати й шукати горішніх насолод. Про це говорить Теофілакт: «На гору високу їх виводить, являючи, що хто не піднесеться від земного, не достойний таке бачити». Добре повчає святий апостол, кажучи: «Горішнього шукайте: там Христос. Про горішнє думайте, а не земне, там ваше життя сховане в Бозі». Хто в долині ходить, той не може бачити того, що далеко. Хто на гору високу зійде, тому найдальше видно. Хто завжди про теперішнє життя дбає, як зрозуміє блага прийдешнього життя? Хто на гору богомислення сходить, яка вище небес, пізнає і розумом те бачить, наче очима. Гаддя, що по землі повзає, і тварини, що в землі живуть, не можуть дивитися на сонячне проміння, і розум людський, що в земній суєті заглиблюється, ніяк не може побачити слави Христа і світлом благодаті Його осяятися. Піднеси розум свій, о чоловіче, від земного до небесного, від теперішнього до прийдешнього, від пристрастей долішніх до бажання горішнього, тоді пізнаєш, наскільки добрий Бог Ізраїлевий, наскільки солодкий Ісус найсолодший, яка бажана любов Його, і божественними одкровеннями Його насолодишся.

Не на низьку, а на високу гору вивів учнів своїх Господь. Для чого? Щоб разом з богомисленням навчити їх працелюбносте: без труду на висоту зійти неможливо. Висота гори — символ богомислення, вихід на гору — вказівка на труд. Добре нам підноситися до Бога, але й без труду залишатися не годиться, бо добрі діла трудом здобувають. Ум бачить Бога, труд же підносить до богобачення. Ум підкорюється Христові, слухаючи закликів Його, труд же носить ярмо Христове, ходячи услід за Ним. Богомислення насолоджується умовим баченням Христа, працелюбство же привертає до себе очі Христові: бачиш (каже) смирення і труд мій. Бути баченим від Христа — не менше благо, ніж бачити Його. Обидва — богомислення і працелюбство — для того, хто хоче досягнути горішніх красот і насолод, дуже потрібні, як крила птахові. Не може птах на одному крилі в повітрі літати, також людина не може якоюсь одною з тих двох чеснот у височінь досконалого спасіння піднестися: недієве богомислення без працелюбного життя, і працелюбство без богомислення небагато користе дає. Двома крилами всіляка птаха добре літає, двома тими чеснотами, трудолюбством і богомисленням, кожен, хто спасається, сходить на мисленний Фавор, щоб споглядати вічно славу Божу. Спочатку ж працелюбністю, бо вона — предтеча богомислення та богобачення. Труд підняли святі апостоли, сходячи на гору високу, щоб бачити славу преображения Господнього. І хто сподівається сподобитися без труду насолоди споглядання лиця Божого?

 

Чого ж Господь вивів учнів своїх самих — не взяв з ними людей ані інших апостолів, які за ними йшли, а тільки самі вони вийшли? Тому, аби цим прикладом навчити шукати усамітнення й безмовності тих, які хочуть практикувати богомислення й насолоджуватися умовим богобаченням. Троє апостолів було возведено на безмовне місце — вершина-бо тої гори була як пустеля, не заселена людьми — для того, щоб усамітненим і безмовним ясніше відкрилася Господня слава. Не може-бо в галасі й людській суматосі Бог відкритися комусь так, як в усамітненому безмовстві. Бачить Ілля-пророк Бога умом своїм9, стоячи перед ізраїльським царем Ахавом і розмовляючи з ним. Говорить-бо: «Живий Господь, перед яким я стою». Тобто: «тілом перед тобою, умом же стою перед Богом». Але незрівнянно ясніше бачить свого Господа Ілля в безмовності0, усамітнений на пустельній Кармель-горі, де сподобляється не лише умом, а й наяву Його божественних одкровень і солодкої з Ним бесіди.

Чи може хтось з-посеред житейського галасу піднести ум свій до Бога, коли не перебуває в безмовному усамітненні. Навколо — багато перепон, тут же — тиша і спокій. Не марно сам Господь говорить: «Звільніться (тобто усамітніться від галасу) і зрозумійте, що я — Бог». Пізнайте мене, каже, богомисленими вашими умами, наскільки я добрий, наскільки милосердний, наскільки люб’язний до тих, що люблять мене, і швидко знаходять мене ті, що шукають мене! Пізнайте ж мене і скоро знайдете, коли звільнитеся від суєти й усамітнитеся від галасу. Те зрозумівши, багато хто втікав від бентежного світу в пустельне безмов’я, блукаючи горами і проваллями земними, аби самому розмовляти із самим Богом, насолоджуючись його спогляданням. У пустельників-бо (як співає святий Дамаскін) безупинне божественне бажання, коли вони поза суєтою світу.

Ще й у цьому пошукаймо таїни, чому Господь вивів своїх учнів не вдень, а вночі. Тому, що ніч зручніша від дня для богомисленої молитви, бо тоді ціла вселенна мовчить. До того ж уночі нічого з того, що під небом, не видно, окрім самого неба, зорями прикрашеного, яке самою своєю красою очі й ум людський до себе тягне. Тому вночі вивів апостолів до споглядання своєї слави, щоб усіх нас навчити в богомисленій молитві ні на що із земного умом не дивитися, а тільки сприймати небесне.

Співав колись пророчо Давид, наперед сповіщаючи, що людям має відкритися розуміння божественного. І хто має бути вчителем, що відкриває божественне, почуймо: «ніч (каже) ночі сповіщає розуміння». Ніч справді є таким учителем, що людей, які в короткочасному цьому житті, наче в пітьмі нічній і тіні смертній, сидять, навчає розуміння Божого. Каже святий Кирило: «Якщо поглянеш на небо (вночі), яке незліченною кількістю зір, як свічками, сяє, і роздивишся умом, що люди, які цілий день ходять, галасуючи, у той нічний час (сплячи) нічим не відрізняються від мертвих, погидуєш усілякими зухвальствами людськими. Ось розуміння, якого навчає ніч: учить розуміти суєту житейського галасу та нахабних діл, що гнівлять Бога, і гидувати ними. Усі, що під небом живуть, уночі — наче мертві. І все видиме, нічною пітьмою покрите, — як поховане. Пресвітлі палати й гарні будівлі — як гроби, прекрасні садові дерева, вертогради — наче якісь пострахи. Золото, срібло, коштовне каміння в нічному мороці нічим не відрізняються від міді, і заліза, і простого каміння, краси-бо та коштовності їхньої не видно. І нічого з долішнього не може вночі очей людських звеселити, усе-бо темне, видно лише саме небо, зорями, ЯІС коштовними перлами, прикрашене, воно очі тих, що дивляться, звеселяє. Тут маємо розуміння божественне, бо богоугодне, якого навчає нас ніч таємничо: якщо усамітнився ти, чоловіче, у безмовності на молитву з трудолюбним подвигом і починаєш сходити умом на гору богомислення, то поклади перед очима своїми земне, як ніч. Усі житейські красоти, які тимчасово тебе звеселяють, хай будуть зневажені та знехтувані, як темні, які жодної веселості не мають, тінню смерті вкриті. Нехай ум твій споглядає лише небесне — і відкриється тобі світло благодаті Божої, і сповнишся духовної радості від солодкого богобачення.

Чого ж на Фаворську гору, а не на якусь іншу вивів Господь своїх учнів, щоб явити їм славу свого Преображення? Фавор з єврейської мови тлумачиться як світлиця чистоти і світла. Тому на Фавор, а не деінде, вивів їх, аби самою назвою ясно навчити, що той, хто хоче споглядати Господню славу, мусить насамперед мати совість свою як світлицю чистоти, достойну прийняти в себе світло Божої благодати. Згадаймо тут і давніше дійство, що було на Фаворі, коли Сісера, воєвода сил ханаанських, прийшов винищити ізраїльтян. Барак, ізраїльський провідник, вийшов спочатку на Фавор і зібрав там ізраїльських воїнів. І, озброївшись, кинувся звідти на супостатів і розбив увесь полк ворожий до решти, що й сам Сісера загинув. Те давнє дійство Господь таємничо оновив у своєму Преображенні: той, хто йшов перемогти адського Сісеру, спочатку зійшов на Фавор і там явленою силою Божества, як бронею, озброївся, звідти на нього кинувся і переміг, про що й бесіда була на Фаворі і говорить відхід його. Для людини ж, яка хоче здолати невидимого супостата й потоптати наслану від нього гріховну силу, це приклад, аби вона спершу зійшла на Фавор чистоти сердечної, щоб очистила совість свою справжнім покаянням, і переобразилася від злого життя до добродійного, й одягнулася в броню правди, і прийняла всю зброю Божу, — тоді легко здолає ворожу силу.

Коли зійшов Господь на гору з учнями своїми, переобразився перед ними. Те слово «перед ними» не просто євангелісти написали, це новий вияв цього таїнства, бо не задля себе переобразився Христос, просвітивши лице своє, як сонце, не потребує-бо світло просвітлення для себе, ніякого потьмарення в собі не маючи. Він — сяйво Отчої слави, але задля нас переобразився, щоб просвітити нашу пітьму й переобразити нас з рабів гріха на істинних своїх рабів, і з синів гріха на улюблених синів Бога. Це-бо цілий намір Христовий і кінець наміру — щоб зробити нас дітьми Божими, задля того воплотився від Пречистої Діви, задля того за образом став людиною, задля того вигляд раба прийняв, і якими лише рабськими способами не послужив нам, аби загиблий у нас образ Божий оновити як у синах Отчих? Казав колись Мойсей Господові8: «Святиня Твоя, Господи, яку приготували руки Твої». Прислухаймося до цього: «приготували руки Твої». Не говорить «руки людські велінням Твоїм зробили», але «Ти сам руками своїми потрудився». Це ж каже, виявляючи велике Господнє опікунство над людиною. Чого-бо задля людини Господь не зробив і не зробить? Задля людини створив небо, і землю, і моря, і ріки, і все, що в них і на них. Задля людини вдень і вночі небесними світилами всю землю освітлює, задля людини дощ дає, росу, сніги посилає. Задля людини насаджує, створює, землеробом і садівником стає, аби нічого людині не бракувало. Про те роздумуючи, святий Кирило Єрусалимський9 говорить: «Для кожного різний буває наш Спаситель: тим, що потребують веселості, стає виноградом, для того, хто хоче увійти, — дверми, тим, що хочуть принести свої [до Бога] молитви, стає заступником і архієреєм. І знову тим, що мають гріхи, стає агнцем, щоб зарізаним бути за них. І для всіх усім буває сам, у тотожності єства незмінним залишаючись» [Доти Кирило]. Так розмаїтими образами нам, грішним, служить Владика наш, кажучи0: «Не прийшов я, щоб мені послужили, але щоб я послужив їм». І все задля нашого добра робить, не собі самому шукає, а щоб привести нас у пізнання, за безупинних благодіяннь Його, для нас творених, аби ми на вдячність налаштувалися, переобразилися з грішників на праведники і зі світолюбців на боголюбців. І на Фаворі тому переобразився задля нас, аби повідомити про приготовану нам небесну славу і що переобразить тіло смирення нашого, аби стало воно подібне до тіла слави Його у спільне всіх воскресіння і в безконечному Його Царстві, що приготував від створення світу для тих, що люблять Його. Із ними ж і всіх нас нехай сподобить благодаті споглядання лиця свого, милосердям своїм, Бог і Владика наш Христос чоловіколюбець, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.