Пам’ять святого праведного Євдокима

Мiсяця липня у 31-ий день

Святий праведний Євдоким родом був iз Кападокiї, син благочестивих батькiв Василiя i Євдокiї. За царювання Теофiла служив у воїнських полках i мав добродiйне життя, всiх заповiдей Божих дотримувався пильно i перебував у постi й повстримностi, у молитвах i сльозах, дбав про читання i навчання з Божественних книг, i робив милостинi багато злидарям i убогим, сиротам i вдовам, i благодiяв церквам i монастирям, i всiм нескупi щедроти виявляв. Берiг же й дiвственну чистоту свою непорочною: настiльки був цнотливий, що нiколи з жiнками не хотiв розмовляти анi дивитися на них, не допускав, щоб жiнки приходили до нього, окрiм матерi його: її єдину, як син, шанував i розмовляв з нею. У бесiдах же всiляких пильнувався вiд марнослiв’я i пустослiв’я, мовчанню надавав перевагу над балакучiстю i вiддалявся вiд тих, якi про пусте й дурне говорили, казали брехливi слова та наклепи, осуджували один одного, анi чути того не хотiв. Просто сказати – всiлякими чеснотами прикрашав свою душу. I виглядав вiн посеред галасу, i збентеження, i суєти свiтської як лiлея посеред терня i як золото посеред вогню, анiтрохи не пошкоджувався свiтськими звабами i пристрасними насланнями. I був за чесноти свої всiма люблений i шанований, i знаний царевi, вiд нього i воєводою кападокiйського полку поставлений був. Посланий був у край Харсiянський для управлiння людьми. I перебував при владi, всiм добре керуючи i справедиво чинячи, i праведний був цiлим життям своїм перед Богом i перед людьми.

Про добродiйнi його подвиги, якi були в таємницi, хто може довiдатися чи розповiсти – лише один Всевидець Бог, що дослiджує серця i нутро. Йому ж усiєю душею i всiм серцем блаженний i праведний муж цей послужив i, догодивши Йому добре, переставився до Нього з миром у молодостi своїй: тридцять-бо i три роки вiд народження свого мав. I сповнилося на ньому писання: «Помер за короткий час, сповнивши лiта довгi, угодна-бо була душа його Господовi». Хоч i не дочекався сивини старости, але добродiйною досконалiстю багатьох старцiв перевершив: старiсть богоугодна не вiд числа лiт залежить, але та сивина – мудрiсть, а вiк старости добродiйного мужа – життя чисте. I якщо хтось у такий вiк прийде, не потребує довголiтнього перебування в цьому суєтному i звабливому свiтi, але бажає звiльнитися i з Христом бути. Євдоким святий, досягнувши такого вiку, помер, хоч i молодий був лiтами, бо богоугодний був Боговi, любий, i через те з-помiж грiшникiв переставився, вихоплений був, щоб зло не змiнило розуму його чи зваба не звабила душi його.

Якою ж була кончина цього праведного, розповiдали тi, що при тому були. Коли на ложi хвороби лежав, наблизився до години смертної, скликав домашнiх своїх i заповiдав їм iз заклинанням, щоб пiсля вiдходу душi його не дивилися на тiло його, не омивали, анi не споряджали iнакше, але як же буде в одязi i взуттi, так i в гробi щоб поклали його. Тодi всiм звелiв вийти вiд себе i дверi зачинити звелiв, молився до Бога, що чув дехто через дверi. У молитвi просив, щоб кончина його не була нiкому вiдома, як же i за життя свого в таємницi подвиги свої мав, нiкому про них не було вiдомо. Дякував же Боговi дуже, на кiнець мовив: «У руки Твої, Господи, передаю дух мiй». I вийшов з тiла, i вiдiйшов до Господа. Домашнi ж поховали його так, як заповiдав їм.

Хотiв Господь прославити угодника свого й показати по кончинi його, якої святости було життя його. Дав чудесну благодать чесним його мощам, що бували вiд них зцiлення на всiляку недугу. По-перше, муж один, на iм’я Iлля, що мав у собi духа нечистого i люто вiд нього страждав, через небагато днiв пiсля переставлення i поховання Євдокима святого, гнаний i мучений бiсом, прибiг до гробу праведника. I як торкнулася нога його гробу того, зразу, наче вогнем обпалений, закричав сильно дух нечистий, i кинув на гробi чоловiка, вийшов з нього i бiг, гнаний молитвами праведного. Те бачивши, люди почали приводити i приносити недужих своїх i на гробi тому класти, i скоро всi отримували здоров’я.

Через те вшанували святого Євдокима надгробним шатром i запаленою лямпадою. I розходилася слава про чуда його всюди, i сходилося до нього багато людей, рiзними хворобами обтяжених, i однi єлеєм з лямпади мастилися, iншi землю з гробу брали i до хворих мiсць на тiлi прикладали, i зразу отримували зцiлення. Жiнка одна принесла дитину свою, що мала розслабленi руки, цiлком недiєвi, нерухомi, наче мертвi. I коли з лямпади святого єлеєм руки дитинi помастила – у ту ж годину дитина зцiлилися i почала добре руками своїми володiти. Подiбно iнший юнак, ногами розслаблений, принесений був, анiтрохи ходити i стояти не мiг, омертвiли ноги його. Коли його помастили єлеєм з лямпади, зразу зцiлився хлопець, i ожив, i стрибав, хвалячи Бога. Iнша жiнка, що люту рану на тiлi своєму мала, прийшла i, взявши землю з гробу святого, змiшала її з водою, краще ж сказати зi сльозами, i до рани, як цiлющий пластир, приклала – того ж дня рана та цiлком загоїлася. Дiйшла ж слава про чуда святого Євдокима i до Царгорода, коли живi були ще батьки його i з Кападокiї до Вiзантiї переселилися. Встала-бо мати його з Вiзантiї, поспiшила до Харсiянського краю i бачила грiб сина i великий збiр людей, що сходилися при ньому задля отримання зцiлення. Припала до гробу i, обiймаючи його, казала зi сльозами: «Дитино моя солодка, свiтло очей моїх, звiдки в тебе ця велика сила чудодiяння? Звiдки така благодать зцiлення? Справдi, це винагорода тобi вiд Бога за твої таємнi добродiйнi труди, якими ти угодив Владицi своєму. Блаженна я серед матерiв, сподобившись народити такого сина, i вже не ридаю за тобою, як же мати за померлою дитиною, але приношу тобi духовнi спiви як Божому друговi, що з Ним живе». Сказавши багато слiв зi сльозами радости, мати звелiла взяти камiнь i, вiдкопавши землю, вiдкрила раку, i побачила тiло святого, що анiтрохи не зазнало тлiння: лице свiтле, наче живе, й уста у своїй красi. Вiсiмнадцять мiсяцiв вже у землi був, i нi в чому не змiнився, але виглядав, наче живий спить, i пахощi великi виходили. I винесли раку з мощами iз землi наверх. Захотiла ж мати у новiший одяг одягнути синове тiло. Трапилося там бути чорноризцю, який звiдкiлясь прийшов, на iм’я Йосиф, муж добродiйний, саном пресвiтер. Вiн вийняв iз раки тiло святого, наче живе, руки i ноги вiльно згиналися, i скинув з нього попереднiй одяг, i взуття iз нiг зняв без всiлякого труду, подавалися руки самi до скидання i ноги до роззування, i, одягнувши його у новiший одяг, знову у рацi благочинно поклав.

Захотiла ж мати взяти i вiднести з собою до Вiзантiї чудотворне тiло любого сина свого, казала-бо: «З моєї утроби зiрка ця засiяла, хай повернеться до мене у дiм мiй». Мешканцi ж краю того, зiбравшись, заперечили їй, кажучи: «Хоч i з твоєї утроби зiрка ця зiйшла, але в нас зайшла i знову яснiше чудами засяяла. Хоч i з тебе добра ця лоза проросла, але в нас принесла солодкi грона цiлющої благодатi. Якби хотiв Бог, щоб чудеснi мощi угодника його були деiнде, то чи не мiг живого його туди повернути, звiдки до нас прийшов? Не супереч судам Божим анi не заздри нам на такий дар, о добра мати, досить тобi доброї слави, що ти такого сина народила». Вона ж, такi слова їхнi почувши, замовкла, i, пробувши декiлька днiв при гробi сина, попрощалася з усiма й повернулася додому. Вищезгаданий єромонах Йосиф став охоронцем угодника. I досить часу там пробувши i час вибравши, взяв таємно вночi мощi праведника i втiк звiдти, прямуючи до Царгорода. I були чуда в дорозi: як же украдене миро, хоч i сховане, не може утаїтися через великi пахощi, що з нього виходять, так i мощi святого Євдокима, таємно несенi, не могли утаїтися через благодать зцiлення, що вiд них виходила. Де-бо траплявся хворий – був зцiлений. Жiнка одна бiснувата прибiгла до чесної раки, i кричав у нiй бiс, викриваючи несеного праведника i кажучи образливi докори на святого, але зразу невидимою силою вражений був, кинув жiнку i втiк вiд неї. Iгуменя з монастиря Мантинiйського мала якусь недугу i рану люту в таємних мiсцях, що зцiлитися не могла i страждала вiд того дуже. Вона, зустрiвши несеного святого, i торкнувшись до чесної раки, i до святого тiла прихилившись, пошепки устами сказала, як до живого, про свою недугу – i зразу отримала повне зцiлення.

Донiс же Йосиф чеснi мощi святого Євдокима до Вiзантiї, вiддав батькам його, вони ж невимовної радости сповнилися. I не лише вони, а й цiлий град утiшився принесеними до них чудотворними мощами. I скоро батьки окували срiблом чесну раку святого сина свого, i поклали його в ними збудованiй Богородичнiй церквi, славлячи Бога й дякуючи Йому, у Тройцi славленому, Отцю, i Сину, i Святому Духовi, Йому ж i вiд нас хай буде слава нинi, i повсякчас, i навiки-вiкiв. Амiнь.