Світ православного богослов’я можна уподібнити величезній, премудро влаштованій і багато прикрашеній будівлі. Курс ” Катехізису” має на меті вивчити головні “несучі конструкції” і “з’єднувальні вузли” цієї будівлі, зрозуміти основні принципи її устрою і, таким чином,отримати можливість більш-менш вільно орієнтуватися у світі богословського знання.
1.Поняття про православний “катехізис”
1.1. Значення слова “катехізис”
Слово ” катехізис” походить від грецького дієслова katecheo, що означає “говорити комусь”, “усно наставляти”, “оголошувати”. Саме в такому значенні це слово вживається в Новому Завіті.
Високоповажний Феофіл, до якого євангеліст Лука звертається на початку свого Євангелія, був наставлений (κατηχήθης) (Лк. 1:4) у вченні християнської віри.
Олександрійський іудей Аполлос, який прийшов із проповіддю в Ефес, був наставлений (ἦν κατηχημένος) на засадах шляху Господнього (Діян. 18:25). Спочатку “катихизисом” називалося усне навчання основам християнської віри. Згодом це найменування поширилося також і на записані настанови. Таким чином “катихизис” перетворився на жанр християнської віровчительної літератури. За визначенням “Просторного Християнського Катихизису”, “Православний Катихизис є настанова в православній Вірі Християнській, яку викладають усякому християнину для вподобання Богові і спасіння душі “¹
1.2. Що таке віра?
а) Насамперед під вірою розуміють стан психологічної впевненості в істинності деяких положень, які не можуть бути логічно доведені й дослідно перевірені. Стосовно християнської релігії віра означає впевненість у бутті Бога і духовного світу, а також у виконанні Божественних обітниць.
Апостол Павло визначає віру як “здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1). За тлумаченням “Просторного Катехізису”, це означає “впевненість у невидимому, ніби у видимому, у бажаному й очікуваному, ніби в теперішньому “². Така віра є основою релігійного життя як такого, “бо треба, щоби той, хто приходить до Бога, вірив, що Він є, і тим, хто шукає Його, воздає” (Євр. 11:6).
б) Вірою називається також і сам предмет упевненості, тобто деяке вчення, в істинності якого людина переконана. У такому значенні використовує слово “віра” ап. Павло, коли говорить про людей, які відкинули колишню віру (1Тим. 5:12), про невігласів у вірі (2Тим. 3:8). У такому сенсі можна говорити про християнську, мусульманську, іудейську та іншу віру.
в) Бог Біблії не є абстрактна сутність, але жива Особистість, вільно-розумна Істота, з Якою людина може вступити в безпосереднє особистісне спілкування, з’єднатися найтіснішим внутрішнім союзом. Вірою ми отримуємо доступ до Божественної благодаті, вірою Христос вселяється в наші серця (Еф. 3:17).
Християнська віра від самого початку є вірою саме в Особистість, а не в доктрину, тому віра християн у принципі не може бути обмежена лише формальним визнанням істинності християнського вчення. За словами видатного російського богослова першої половини XX ст. В.Н. Лосського, “віра – не психологічний стан”, а онтологічний зв’язок (тобто зв’язок з буття – О. Д.) між людиною і Богом, зв’язок внутрішньо об’єктивний”³.
Із суб’єктивної сторони така віра розкривається насамперед як довіра – довіра до того, що Бог відкриває нам у Своєму слові, довіра Промислу Божому. “Повірив Авраам Богові, і це поставили йому за праведність” (Рим. 4:3). Акт віри, здійснений Авраамом, полягав не в тому, що патріарх визнав буття Боже – у цьому він не сумнівався і раніше, – а в тому, що він довірився Богові, цілком віддав себе волі Божій. Довіра Богу, Його велінням і обітницям породжує в людині бажання зберігати вірність Богові.
На низьких ступенях духовного розвитку прагнення бути вірним Богові може бути зумовлене страхом покарання або бажанням отримати нагороду. Однак ні страх, ні корисливий розрахунок не можуть надати вірності позитивного морального підґрунтя і тому несумісні з християнською досконалістю. Такою підставою може бути тільки любов як сукупність досконалості (Кол. 3:14). “Бог є любов” (1Ін. 4:8,16), і віра в Бога – Любов у міру свого зростання розчиняється любов’ю, любов же спонукає зберігати вірність тому, кого любиш: “Якщо любите Мене, дотримайте моїх заповідей” (Ін. 14:15); “хто любить Мене, той дотримається слова Мого” (Ін. 14:23). У цьому сенсі ап. Павло говорить про віру, що діє любов’ю (Гал. 5:6).
г) Таким чином, християнська віра не може бути зведена ні до простої впевненості в істинності християнського вчення, ні до стану душі, ні навіть до особистого ставлення людини до Бога. Можна сказати, що віра є насамперед певним способом життя.
З одного боку, його зміст – прагнення до богоспілкування, до з’єднання з Богом. З іншого боку, цей спосіб життя неодмінно містить у собі тверду рішучість виконувати волю Божу привести своє життя у відповідність із Божественним задумом про людину.
1.3. Предмет данного курсу
Коли ми визначаємо катехізис як настанову у вірі, то розуміємо під цим огляд основних істин християнського вчення. Істини віри можна розділити на три групи:
а) істини віроучительні, що містять у собі знання про Бога і про Його ставлення до світу і до людини;
б) істини повчальні, що встановлюють коло моральних обов’язків людини по відношенню до Бога, до самої себе і до собі подібних; в) істини, які можна назвати містичними, що відносяться до практики богоспілкування. Цей курс “Катехізису” обмежений розглядом тільки основних віровчительних істин, що містяться в Нікео-Цареградському Символі віри.
2.Необхідність знання основ християнського віровчення для кожного християнина
2.1. Значення розуму в релігійному житті
Чому знання основ християнського віровчення необхідне “кожному християнину”? Хіба для нормального перебігу духовного життя недостатньо обмежитися тільки областю особистого благочестя: молитвою, дотриманням заповідей, відвідуванням храму тощо? Як показує досвід, обмеження духовного життя лише областю почуттів не дає християнину можливості побудувати своє життя як розумне служіння Богові (Рим. 12:1).
Такий християнин не в змозі виконати у всій повноті заповідь про любов до Бога. “Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумом [!] твоїм” (Мф. 22:37), – таку відповідь дав Господь Іісус Христос на запитання про найбільшу заповідь у законі. Служіння Богу вимагає участі всієї людини, включно з душею з її природними силами (розум, почуття і воля), і тілом.
Православ’ю чуже протиставлення віри і розуму, які нерозривно пов’язані між собою і припускають один одного. Не може бути віри без розуму, тому що
1) людина не може вірити в те, про що вона абсолютно нічого не знає;
2) сама віра має бути розумною, осмисленою.
Водночас і розум потребує віри. Скептицизм не веде до знання, навпаки, підриває його основи. Саме пізнання світу ґрунтується на двох передумовах, що приймаються на віру:
1) вірі в те, що навколишній світ реально існує;
2) вірі в пізнавальні здібності людини, у те, що наші почуття і розум нас не обманюють⁴.
Виключення розуму з релігійної сфери неминуче негативно відіб’ється на всьому устрої духовного життя людини. Наприклад, такі сумні явища релігійного життя, як фанатизм, нездоровий містицизм, обрядовір’я, часто мають своєю причиною невігластво в питаннях віровчення.
2.2. Що необхідно для спасіння?
Метою життя занепалої людини є досягнення спасіння. “Просторовий Катихизис” вчить, що “для благовоління Богу і для спасіння душі” необхідні⁵:
а) “пізнання істинного Бога”. Але що означає “пізнати Бога”? Адже Бог не є об’єктом пізнання в загальноприйнятому сенсі слова! Оскільки Бог є Особистістю, пізнання Його можливе тільки через особистісне ставлення, тобто в досвіді богоспілкування. Тому істинне богопізнання є не образ думки, а насамперед образ життя, життя в безпосередній єдності з Богом.
б) “правильна віра в Нього”. Тобто наявність у людини правильних уявлень про Бога, про Його ставлення до світу, тому що помилкова віра, забобони, поєднуючи душу людини з неправдою, об’єктивно відокремлюють її від Бога. При цьому віру як знання про Бога слід чітко відрізняти від безпосереднього знання Бога, яке набувається тільки на шляхах особистісного богоспілкування.
в) “життя за вірою і добрі справи”. Іншими словами, приведення всього життя людини у відповідність до волі Божої. Необхідність у духовному житті богоспілкування і виконання волі Божої не викликає сумніву.
Через особистісне спілкування з Богом, що виражається насамперед у молитві та в участі в церковних таїнствах, ми отримуємо благодать, що освячує нас, необхідні для праведного життя сили, а через вправу в чеснотах досягаємо духовно-моральної досконалості.
Яке ж місце і призначення в духовному житті теоретичного знання?
2.3. Поняття про богослов’я, догматична свідомість
Богопізнання, життя з Богом – досвідчений процес, але духовний досвід у міру нагромадження стає знанням, а знання, своєю чергою, потребує систематизації. Таким чином виникає наука – богослов’я. Слово “богослов’я” (theologia, від theos – Бог і logos – слово) у різні епохи могло вживатися в різних значеннях. Так, свв. отці Православної Церкви розуміли під “богослов’ям” вчення про Бога в Самому Собі, про Пресвяту Трійцю, а всі інші розділи віровчення (про Бога – Творця світу, про Бога – Промислителя, про Втілення Сина Божого, про Друге Пришестя Христове тощо) відносили до галузі Божественного домобудівництва, або ікономії⁶.
Пізніше богослов’ям стали називати все християнське віровчення, включно з вченням як про Бога, так і про Його домобудівництво⁷.
На сьогоднішній день під богослов’ям розуміють сукупність релігійних наук, серед яких розрізняють догматичне, моральне, основне, літургійне, пастирське богослов’я. У корпусі богословських дисциплін особливе місце належить догматичному богослов’ю. “Православне догматичне богослов’я – наука, яка в систематичному порядку розкриває зміст основних християнських віровчительних істин (догматів), що приймаються всією повнотою Православної Церкви “⁸.
За визначенням арх. Макарія (Булгакова), догмати⁹ суть “одкровенні (тобто такі, що відкриваються нам Самим Богом – О. Д.) істини, які викладає людям Церква, як незаперечні й незмінні правила спасительної віри “¹⁰.
Віровчення, засвоєне людиною і таке, що становить предмет її віри, називається догматичною свідомістю. Наявність у людини догматичної свідомості, знання хоча б основ віровчення необхідне:
а) для узагальнення і систематизації духовного досвіду, для повідомлення досвіду тим, хто його не має. Архім. Софроній (Сахаров), учень прп. Силуана Афонського, передає такі слова свого преподобного вчителя: “Ніхто зі святих не став би шукати словесного вираження свого досвіду…, якби не стояло завдання навчити ближнього “¹¹.
Позбавлена догматичної свідомості, людина в духовному житті виявляється абсолютно дезорієнтованою, вона подібна до сліпця, який змушений торувати собі шлях навпомацки. Наприклад, вона в принципі не здатна зрозуміти, яке значення в духовному житті має Церква з її таїнствами, яке місце в справі спасіння належить власне людській активності.
б) для перевірки доброякісності нашого духовного досвіду. Помилкова, спотворена догматична свідомість не менш небезпечна для духовного життя, ніж повна її відсутність
2.4. Догматична свідомість і єресь
Спотворення віровчення в християнському богослов’ї отримало найменування “єресі”. За своєю сутністю єресь (від грец. – вибір, перевага) являє собою перевагу частини істини над цілим, унаслідок чого одна з граней духовного досвіду виривається із загального контексту і зводиться в абсолют. Зазвичай єресь пов’язана з раціоналізацією віровчення, прагненням вигнати з богослов’я момент таємниці, підмінити досвідчене знання Бога знанням про Бога, зробити істину віри цілком доступною для людського розуму.
Будь-який погріх у питаннях віровчення є єресь, тому з точки зору канонічного права єретиками є всі взагалі неправославні.
Єресь не є результатом суто теоретичної хибної думки, практично завжди єресь є зовнішнім вираженням ушкодження в самому устрої духовного життя. Однак будучи вираженням помилкового духовного досвіду, єретичне вчення володіє і зворотною дією: засвоєне людською свідомістю, воно неминуче спотворює і саме духовне життя, більшою чи меншою мірою перешкоджає з’єднанню людини з Богом. Прп. Силуан попереджає:
“Догматична свідомість органічно пов’язана з усім ходом внутрішнього духовного життя. Змініть у своїй догматичній свідомості що-небудь, і незмінно зміниться відповідною мірою і ваш духовний вигляд, і взагалі образ вашого духовного буття “¹².
Наприклад, ушкодження вчення про Христа неминуче призводить до викривленого уявлення про спосіб звершення Богом нашого спасіння, а отже і про шляхи досягнення спасіння людиною.
Прикладом того, як незначні, на перший погляд, ушкодження віровчення здатні деформувати духовне життя величезних церковних спільнот, можуть слугувати римо-католицтво й особливо численні напрями сучасного протестантизму. У перші століття історичного буття Церкви віровчительні істини, будучи безпосереднім узагальненням живого духовного досвіду, не мали умоглядних формулювань.
Однак, коли почали з’являтися єресі, Церква, рухома турботою про духовне здоров’я своїх чад, змушена була встановити межі істини, визначити кордони релігійного досвіду, вказати ту межу, що відокремлює істинне церковне вчення від єресі. Таким чином з’явилися догмати. Тому у визначенні “Катехізису” вказується, що це є повчання саме в православній вірі¹³, тобто в істинній вірі, вільній від будь-яких єретичних спотворень.
2.5. Значення віровчительних істин у житті християнина
Християнство чуже будь-якого гностицизму, набуття богословських знань ніколи не розглядалося Церквою як самоціль, бо знання віровчення, навіть найточніше і найглибше, саме по собі не рятує, не наближає людину до Бога. За словами В.Н. Лосського, “християнське богослов’я, зрештою, завжди тільки засіб”, а “християнська теорія має значення найвищою мірою практичне”¹⁴. Віронавчальні істини, насамперед догмати, суть духовні орієнтири, відповідно до яких ми можемо правильно організовувати наше релігійне життя, набувати духовного досвіду, зберігати його від можливих спотворень. Таким чином, віровчительні істини абсолютно необхідні для “догоджання Богу і спасіння душі”, іншими словами, вони мають сотеріологічне значення¹⁵. Не випадково свт. Кирило Єрусалимський називав вивчення догматів “найбільшим надбанням “¹⁶. Догмати віри є фундаментом духовного життя. Спроби вибудувати будівлю своєї душі, які не ґрунтуються на міцній догматичній основі, подібні до будівництва будинку на піску (Мф. 7:24-27).
3.Православна катехізична література
Набуттю людиною чіткої догматичної свідомості служить катехізична література. Спочатку навчання істин віри здійснювалося усно, підставою для такого навчання слугували досить короткі Символи та Сповідання віри.
Пізніше стали з’являтися більш розлогі виклади віровчення, катехізиси в сучасному значенні слова. Серед авторів “катехізисів” були відомі отці та вчителі Церкви. У Православній Церкві великим авторитетом користуються “Огласительні слова” свт. Кирила Єрусалимського (387), “Велике огласительне слово” свт. Григорія Нісського (бл. 394), Enchridition ad Laurentium… (Посібник для Лаврентія…) блж. Августина (430), “Катехізис” прп. Феодора Студита (820) та ін.
Крім авторських книг, існують катехізичні твори, де виклад і тлумачення віровчення пропонується від імені Церкви. Такі книги, що мають великий авторитет, іноді називають символічними книгами Православ’я17. До їх числа належать:
а) “Православне сповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східної”, складене 1640 року за активної участі митрополита Київського Петра (Могили). Сповідання було затверджено Східними Патріархами (Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським та Єрусалимським) 1643 р. У Руській Церкві “Православне сповідання” було прийнято 1685 р. за патріарха Іоакима. У 1696 р. за патріарха Адріана це рішення було підтверджено, а “Сповідь” було рекомендовано як навчальний посібник.
б) “Виклад Православної Віри Східної Церкви” (у Російській Церкві відомий під назвою “Послання Патріархів Православно-кафоличної Церкви про православну віру”). Воно було складено Єрусалимським патріархом Досифеєм і в 1672 р. схвалено архієрейським собором в Єрусалимі.
У 1725 р. “Виклад” було схвалено чотирма Східними Патріархами. Тоді ж до нього приєдналася і Руська Церква. Яким має бути наше ставлення до цих віровикладів? Безсумнівно, загалом вони православні, проте їхні автори самі були не цілком вільні від впливу західного, латинського богослов’я, що й проявилося в деяких приватних положеннях. Очевидно, що “Сповідь” і “Послання” не можуть мати загальноцерковного неминущого значення, як, наприклад, догматичні визначення Вселенських Соборів. Незважаючи на те що вони зберігають для нас значний авторитет, це не більше ніж історичні пам’ятки догматичного характеру.
Для Руської Православної Церкви особливе значення має “Просторовий Катехізис Православної Кафоличної Східної Церкви”, основну частину якого склав свт. Філарет (Дроздов). Однак цей “Катехізис” не можна розглядати як авторський. По-перше, він піддавався редагуванню. По-друге, “Просторовий Катехізис” був одноголосно ухвалений Святійшим Синодом Руської Православної Церкви і затверджений імператором. Ці рішення досі ніким не були скасовані.
Фактично “Просторовийй Катехізис” виражає позицію всієї Руської Церкви XIX ст. “Катехізис” видавався в трьох редакціях: у 1823-1824, у 1827-1828, у 1839 рр. і в останній, третій, редакції зазнав переробки в дусі латинського богослов’я. За своїм богословським рівнем “Розлогий Катехізис” вищий за “Православне Сповідання” і “Послання Східних Патріархів”. У XX столітті з’явилася велика кількість авторських катехізисів: “Катехізис” єпископа Олександра (Семенова-Тянь-Шанського), “Катехізис” прот. Володимира Глиндського, сімейний катехізис “Живий Бог”, складений групою православних християн із Франції, “Основи Православ’я” прот. Хоми Хопко та ін., проте жоден із них за ступенем своєї авторитетності не може бути порівняний із “Просторовим Катехізисом”.
* * *
¹ Просторовий Християнський Катехізис Православної Кафоличної Східної Церкви. Белосток, 1990 (репринт), с. 3.
² Там само, с. 4.
³ Лосський В. Н. Віра і богослов’я. // Суперечка про Софію. Статті різних років. М., 1996, с. 152.
⁴ Хопко Фома, прот. Основи Православ’я. Мінськ, 1991, її. 25-26.
⁵ Просторовий Християнський Катехізис…, с. 3.
⁶ “Ікономія (oikonomia; від oikos – дім і nomos; – закон) буквально означає “мистецтво управління будинком”. Цим терміном свв. отці називали діяльність Бога у творенні. Українською мовою oikonomia зазвичай перекладається як “домобудівництво”.
⁷ Аліпій (Кастальський-Бороздін), архім. Ісайя (Бєлов), архім. Догматичне богослов’я. Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1994, с. 8.
⁸ Там само.
⁹ Слово “догмат” походить від грецького дієслова docein , що має значення “думати”, “вважати”, “здаватися правильним”. Безпосередньо слово “догмат” утворено від форми перфекту дієслова dedogme, що може бути перекладено як “покладено”, “вирішено”, “встановлено”.
¹⁰ Макарій (Булгаков), архієп. Православно-догматичне богослов’я. Свято-Троїцький Ново-Голутвинський монастир. 1993 (ре-принт), т. I, с. 7.
¹¹ Софроній (Сахаров), ієром. Старець Силуан. Париж, 1952, с. 82.
¹² Там само, с. 60.
¹³ Грецьке слово orthodoxia допускає двоякий переклад. Слово orthos означає “прямий, вірний”, а слово doxa може мати два значення: а) думка, уявлення; б) слава. Греки розуміють слово orthodoxia як “мораводумство”, проте слов’янською мовою це слово було перекладено як “православ’я”. Видається, що слов’янський переклад краще виражає саму суть християнської віри як способу життя, а не тільки способу думки.
¹⁴ Лосський В. Н. Нарис містичного богослов’я Східної Церкви. Догматичне богослов’я. М., 1991, с. 10.
¹⁵ Сотеріологічний (від грец. soteria – спасіння) – такий, що має позитивне відношення до справи спасіння.
¹⁶ Огласительні повчання, IV, 2. // Повчання огласительні та тайноводчі. М., 1991, (репринт), с. 43.
¹⁷ Про символічні книги Православ’я див: Василій (Кривошеїн), арх. Символічні тексти в Православній Церкві //БТ., 1968. Зб. 4, ее. 18-27.
Мир православного богословия можно уподобить огромному, премудро устроенному и богато украшенному зданию. Курс «Катихизиса» имеет целью изучить главные «несущие конструкции» и «соединительные узлы» этого здания, понять основные принципы его устройства и, таким образом, получить возможность более или менее свободно ориентироваться в мире богословского знания.
1.Понятие о православном «катихизисе»
1.1. Значение слова «катихизис»
Слово «катихизис» происходит от греческого глагола katecheo, что значит «говорить кому-то», «устно наставлять», «оглашать». Именно в таком значении это слово употребляется в Новом Завете.
Достопочтенный Феофил, к которому евангелист Лука обращается в начале своего Евангелия, был наставлен (κατηχήθης) (Лк. 1:4) в учении христианской веры.
Александрийский иудей Аполлос, пришедший с проповедью в Ефес, был наставлен (ἦν κατηχημένος) в начатках пути Господня (Деян. 18:25).
Первоначально «катихизисом» называлось устное научение основам христианской веры. Со временем это наименование распространилось также и на записанные наставления. Таким образом «катихизис» превратился в жанр христианской вероучительной литературы.По определению «Пространного Христианского Катихизиса», «Православный Катихизис есть наставление в православной Вере Христианской, преподаваемое всякому Христианину для благоугождения Богу и спасения души»1.
1.2. Что такое вера?
а) Прежде всего под верой понимают состояние психологической уверенности в истинности некоторых положений, которые не могут быть логически доказаны и опытно проверены.Применительно к христианской религии вера означает уверенность в бытии Бога и духовного мира, а также в исполнении Божественных обетований.
Апостол Павел определяет веру как «осуществление ожидаемого и уверенность в невидимом» (Євр. 11:1).По истолкованию «Пространного Катихизиса», это означает «уверенность в невидимом, как бы в видимом, в желаемом и ожидаемом, как бы в настоящем»2. Такая вера является основанием религиозной жизни как таковой, «ибо надобно, чтобы приходящий к Богу веровал, что Он есть, и ищущим Его воздает» (Євр. 11:6).
б) Верой называется также и самый предмет уверенности, то есть некоторое учение, в истинности которого человек убежден. В таком значении использует слово «вера» ап. Павел, когда говорит о людях, которые отвергли прежнюю веру (1Тим. 5:12), о невеждах в вере (2Тим. 3:8).
В таком смысле можно говорить о христианской, мусульманской, иудейской и другой вере.
в) Бог Библии не есть отвлеченная сущность, но живая Личность, свободно-разумное Существо, с Которым человек может вступить в непосредственное личностное общение, соединиться теснейшим внутренним союзом. Верой мы получаем доступ к Божественной благодати, верою Христос вселяется в наши сердца (Еф. 3:17).
Христианская вера изначально есть вера именно в Личность, а не в доктрину, поэтому вера христиан в принципе не может быть ограничена лишь формальным признанием истинности христианского учения. По словам выдающегося русского богослова первой половины XX в. В.Н. Лосского, «вера – не психологическое состояние», а онтологическая связь (то есть связь по бытию – О. Д.) между человеком и Богом, связь внутренне объективная» 3 .С субъективной стороны такая вера раскрывается, прежде всего, как доверие – доверие тому, что Бог открывает нам в Своем слове, доверие Промыслу Божию.
«Поверил Авраам Богу, и это вменилось ему в праведность» (Рим. 4:3).Акт веры, совершенный Авраамом, заключался не в том, что патриарх признал бытие Божие – в этом он не сомневался и ранее, – а в том, что он доверился Богу, всецело предал себя воле Божией.Доверие Богу, Его повелениям и обетованиям порождает в человеке желание хранить верность Богу. На низких степенях духовного развития стремление быть верным Богу может быть обусловлено страхом наказания или желанием получить награду. Однако ни страх, ни корыстный расчет не могут сообщить верности положительного нравственного основания и потому несовместимы с христианским совершенством. Таким основанием может быть только любовь как совокупность совершенства (Кол. 3:14).
«Бог есть любовь» (1Ін. 4:8,16), и вера в Бога – Любовь по мере своего роста срастворяется любовью, любовь же побуждает хранить верность тому, кого любишь:
«Если любите Меня, соблюдите мои заповеди» (Ін. 14:15);«кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое» (Ін. 14:23).В этом смысле ап. Павел говорит о вере, действующей любовью (Гал. 5:6).г) Таким образом, христианская вера не может быть сведена ни к простой уверенности в истинности христианского учения, ни к состоянию души, ни даже к личному отношению человека к Богу.
Можно сказать, что вера есть, прежде всего, определенный образ жизни. С одной стороны, его содержание – стремление к богообщению, к соединению с Богом. С другой стороны, этот образ жизни непременно включает в себя твердую решимость исполнять волю Божию, привести свою жизнь в соответствие с Божественным замыслом о человеке.
1.3. Предмет настоящего курса
Когда мы определяем катихизис как наставление в вере, то понимаем под этим обзор основных истин христианского учения. Истины веры можно разделить на три группы:а) истины вероучительные, заключающие в себе знание о Боге и о Его отношении к миру и к человеку;6) истины нравоучительные, устанавливающие круг нравственных обязанностей человека по отношению к Богу, к самому себе и к себе подобным;в) истины, которые можно назвать мистическими, относящиеся к практике богообщения.Настоящий курс «Катихизиса» ограничен рассмотрением только основных вероучительных истин, содержащихся в Никео-Цареградском Символе веры.
2.Необходимость знания основ христианского вероучения для всякого христианина
2.1. Значение разума в религиозной жизни
Почему знание основ христианского вероучения необходимо «всякому христианину»? Разве для нормального протекания духовной жизни не достаточно ограничиться только областью личного благочестия: молитвой, соблюдением заповедей, посещением храма и тому подобное? Как показывает опыт, ограничение духовной жизни только областью чувств не дает христианину возможности построить свою жизнь как разумное служение Богу (Рим. 12:1). Такой христианин не в состоянии исполнить во всей полноте заповедь о любви к Богу.
«Возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим и всею душею твоею и всем разумением [!] твоим (Мф. 22:37), – такой ответ дал Господь Иисус Христос на вопрос о наибольшей заповеди в законе.
Служение Богу требует участия всего человека, включая и душу с ее естественными силами (разум, чувства и воля), и тело. Православию чуждо противопоставление веры и разума, которые неразрывно связаны между собой и предполагают друг друга. Не может быть веры без разума, потому что1) человек не может верить в то, о чем он совершенно ничего не знает;2) сама вера должна быть разумной, осмысленной.В то же время и разум нуждается в вере. Скептицизм не ведет к знанию, напротив, подрывает его основы. Само познание мира основывается на двух предпосылках, принимаемых на веру:1) вере в то, что окружающий мир реально существует;2) вере в познавательные способности человека, в то, что наши чувства и разум нас не обманывают4.
Исключение разума из религиозной сферы неизбежно негативно отразится на всем строе духовной жизни человека. Например, такие печальные явления религиозной жизни, как фанатизм, нездоровый мистицизм, обрядоверие, часто имеют своей причиной невежество в вопросах вероучения.
2.2. Что необходимо для спасения
Целью жизни падшего человека является достижение спасения. «Пространный Катихизис» учит, что «для благоугождения Богу и для спасения души» необходимы5:а) «познание истинного Бога».
Но что значит «познать Бога»? Ведь Бог не есть объект познания в общепринятом смысле слова! Поскольку Бог есть Личность, познание Его возможно только через личностное отношение, то есть в опыте богообщения.
Поэтому истинное богопознание есть не образ мысли, а, прежде всего, образ жизни, жизнь в непосредственном единстве с Богом.б) «правая вера в Него».То есть наличие у человека правильных представлений о Боге, о Его отношении к миру, так как ложная вера, суеверия, сочетая душу человека с неправдой, объективно отделяют его от Бога. При этом веру как знание о Боге следует четко отличать от непосредственного знания Бога, которое приобретается только на путях личностного богообщения.в) «жизнь по вере и добрые дела».Иными словами, приведение всей жизни человека в соответствие с волей Божией.Необходимость в духовной жизни богообщения и исполнения воли Божией не вызывает сомнения.
Через личностное общение с Богом, выражающееся, прежде всего, в молитве и в участии в церковных таинствах, мы получаем освящающую нас благодать, необходимые для праведной жизни силы, а через упражнение в добродетели достигаем духовно-нравственного совершенства. Каково же место и назначение в духовной жизни теоретического знания?
2.3. Понятие о богословии, догматическое сознание
Богопознание, жизнь с Богом – опытный процесс, но духовный опыт по мере накопления становится знанием, а знание, в свою очередь, требует систематизации. Таким образом возникает наука – богословие.Слово «богословие» (theologia, от theos – Бог и logos – слово) в различные эпохи могло употребляться в различных значениях. Так, свв. отцы Православной Церкви понимали под «богословием» учение о Боге в Самом Себе, о Пресвятой Троице, а все остальные разделы вероучения (о Боге – Творце мира, о Боге – Промыслителе, о Воплощении Сына Божия, о Втором Пришествии Христовом и так далее) относили к области Божественного домостроительства, или икономии6.
Позднее богословием стали называть все христианское вероучение, включая учение как о Боге, так и о Его домостроительстве7.
В настоящее время под богословием понимают совокупность религиозных наук, среди которых различают догматическое, нравственное, основное, литургическое, пастырское богословие. В корпусе богословских дисциплин особое место принадлежит догматическому богословию.«Православное догматическое богословие – наука, в систематическом порядке раскрываются содержание основных христианских вероучительных истин (догматов), принимаемых всей полнотой Православной Церкви»8.
По определению арх. Макария (Булгакова), догматы9 суть «откровенные (то есть открываемые нам Самим Богом – О. Д.) истины, преподаваемые людям Церковью, как непререкаемые и неизменные правила спасительной веры»10.
Вероучение, усвоенное человеком и составляющее предмет его веры, называется догматическим сознанием. Наличие у человека догматического сознания, знание хотя бы основ вероучения необходимоа) для обобщения и систематизации духовного опыта, для сообщения опыта тем, кто его не имеет. Архим. Софроний (Сахаров), ученик прп. Силуана Афонского, передает следующие слова своего преподобного учителя:«Никто из святых не стал бы искать словесного выражения своего опыта.., если бы не стояла задача научить ближнего»11.
Лишенный догматического сознания, человек в духовной жизни оказывается совершенно дезориентированным, он подобен слепцу, который вынужден прокладывать себе путь ощупью. Например, он в принципе не способен понять, какое значение в духовной жизни имеет Церковь с ее таинствами, какое место в деле спасения принадлежит собственно человеческой активности.б) для проверки доброкачественности нашего духовного опыта. Ложное, искаженное догматическое сознание не менее опасно для духовной жизни, чем полное его отсутствие.
2.4. Догматическое сознание и ересь
Искажение вероучения в христианском богословии получило наименование «ереси». По своей сущности ересь (от греч. – выбор, предпочтение) представляет собой предпочтение части истины целому, в результате чего одна из граней духовного опыта вырывается из общего контекста и возводится в абсолют.
Обычно ересь связана с рационализацией вероучения, стремлением изгнать из богословия момент тайны, подменить опытное знание Бога знанием о Боге, сделать истину веры вполне доступной для человеческого рассудка.
Всякое погрешение в вопросах вероучения есть ересь, поэтому с точки зрения канонического права еретиками являются все вообще неправославные.Ересь не есть результат чисто теоретического заблуждения, практически всегда ересь является внешним выражением повреждения в самом строе духовной жизни.
Однако будучи выражением ложного духовного опыта, еретическое учение обладает и обратным действием: усвоенное человеческим сознанием, оно неизбежно искажает и саму духовную жизнь, в большей или меньшей степени препятствует соединению человека с Богом. Прп. Силуан предупреждает:
«Догматическое сознание органически связано со всем ходом внутренней духовной жизни. Измените в своем догматическом сознании что-либо, и неизменно изменится в соответствующей мере и ваш духовный облик, и вообще образ вашего духовного бытия»12.
Например, повреждение учения о Христе неизбежно приводит к искаженному представлению об образе совершения Богом нашего спасения, а следовательно и о путях достижения спасения человеком.Примером того, как незначительные, на первый взгляд, повреждения вероучения способны деформировать духовную жизнь огромных церковных сообществ, могут служить римо-католичество и особенно многочисленные направления современного протестантизма.
В первые века исторического бытия Церкви вероучительные истины, являясь непосредственным обобщением живого духовного опыта, не имели умозрительных формулировок. Однако, когда начали появляться ереси, Церковь, движимая заботой о духовном здоровье своих чад, вынуждена была установить пределы истины, определить границы религиозного опыта, указать ту черту, которая отделяет истинное церковное учение от ереси. Таким образом появились догматы.
Поэтому в определении «Катихизиса» указывается, что это есть наставление именно в православной вере13, то есть в истинной вере, свободной от каких-либо еретических искажений.
2.5. Значение вероучительных истин в жизни христианина
Христианство чуждо какого-либо гностицизма, приобретение богословских знаний никогда не рассматривалось Церковью как самоцель, ибо знание вероучения, даже самое точное и глубокое, само по себе не спасает, не приближает человека к Богу.
По словам В.Н. Лосского, «христианское богословие, в конечном счете, всегда только средство», а «христианская теория имеет значение в высшей степени практическое» 14.
Вероучительные истины, в первую очередь догматы, суть духовные ориентиры, в соответствии с которыми мы можем правильно организовывать нашу религиозную жизнь, приобретать духовный опыт, сохранять его от возможных искажений. Таким образом, вероучительные истины совершенно необходимы для «благоугождения Богу и спасения души», иными словами, они имеют сотериологическое значение15.
Не случайно свт. Кирилл Иерусалимский называл изучение догматов «величайшим приобретением»16. Догматы веры являются фундаментом духовной жизни. Попытки выстроить здание своей души, которые не основываются на прочном догматическом основании, подобны строительству дома на песке (Мф. 7:24-27).
3.Православная катихизическая литература
Приобретению человеком четкого догматического сознания служит катихизическая литература.
Первоначально научение истинам веры осуществлялось изустно, основанием для такого научения служили достаточно краткие Символы и Исповедания веры.
Позднее стали появляться более пространные изложения вероучения, катихизисы в современном значении слова. Среди авторов «катехизисов» были известные отцы и учители Церкви. В Православной Церкви большим авторитетом пользуются «Огласительные слова» свт. Кирилла Иерусалимского (387), «Большое огласительное слово» свт. Григория Нисского (ок. 394), Enchridition ad Laurentium… (Руководство для Лаврентия…) блж. Августина (430), «Катехизис» прп. Феодора Студита (820) и др.
Помимо авторских книг, существуют катихизические произведения, где изложение и истолкование вероучения предлагается от лица Церкви. Такие книги, имеющие большой авторитет, иногда называют символическими книгами Православия17. К их числу относятся:
а) «Православное исповедание Кафолической и Апостольской Церкви Восточной», составленное в 1640 г. при активном участии митрополита Киевского Петра (Могилы). Исповедание было утверждено Восточными Патриархами (Константинопольским, Александрийским, Антиохийским и Иерусалимским) в 1643 г. В Русской Церкви «Православное исповедание» было принято в 1685 г. при патриархе Иоакиме. В 1696 г. при патриархе Адриане это решение было подтверждено, а «Исповедание» было рекомендовано в качестве учебного пособия.
б) «Изложение Православной Веры Восточной Церкви» (в Русской Церкви известно под названием «Послание Патриархов Православно-кафолической Церкви о православной вере»). Оно было составлено Иерусалимским патриархом Досифеем и в 1672 г. одобрено архиерейским совещанием в Иерусалиме. В 1725 г. «Изложение» было одобрено четырьмя Восточными Патриархами. Тогда же к нему присоединилась и Русская Церковь.
Каково должно быть наше отношение к этим вероизложениям? Несомненно, в целом они православны, однако их авторы сами были не вполне свободны от влияния западного, латинского богословия, что и проявилось в некоторых частных положениях. Очевидно, что «Исповедание» и «Послание» не могут иметь общецерковного непреходящего значения, как, например, догматические определения Вселенских Соборов. Несмотря на то что они сохраняют для нас значительный авторитет, это не более чем исторические памятники догматического характера.
Для Русской Православной Церкви особое значение имеет «Пространный Катихизис Православной Кафолической Восточной Церкви», основную часть которого составил свт. Филарет (Дроздов). Однако этот «Катихизис» нельзя рассматривать как авторский. Во-первых, он подвергался редактированию. Во-вторых, «Пространный Катихизис» был единогласно принят Святейшим Синодом Русской Православной Церкви и утвержден императором. Эти решения до сих пор никем не были отменены.
Фактически «Пространный Катихизис» выражает позицию всей Русской Церкви XIX в. «Катихизис» издавался в трех редакциях: в 1823–1824, в 1827–1828, в 1839 гг. и в последней, третьей, редакции подвергся переработке в духе латинского богословия. По своему богословскому уровню «Пространный Катихизис» выше, чем «Православное Исповедание» и «Послание Восточных Патриархов».
В XX столетии появилось большое количество авторских катихизисов: «Катихизис» епископа Александра (Семенова-Тянь-Шанского), «Катихизис» прот. Владимира Глиндского, семейный катихизис «Жив Бог», составленный группой православных христиан из Франции, «Основы Православия» прот. Фомы Хопко и др., однако ни один из них по степени своей авторитетности не может быть сопоставлен с «Пространным Катихизисом».
* * *
1 Пространный Христианский Катихизис Православныя Кафолическия Восточный Церкве. Белосток, 1990 (репринт), с. 3.
2 Там же, с. 4.
3 Лосский В. Н. Вера и богословие. // Спор о Софии. Статьи разных лет. М., 1996, с. 152.
4 Хопко Фома, прот. Основы Православия. Минск, 1991, ее. 25–26.
5 Пространный Христианский Катихизис…, с. 3.
6 «Икономия (oikonomia; от oikos – дом и nomos; – закон) буквально означает «искусство управления домом». Этим термином свв. отцы называли деятельность Бога в творении. На русский язык oikonomia обычно переводится как «домостроительство».
7 Алипий (Кастальский-Бороздин), архим. Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1994, с. 8.
8 Там же.
9 Слово «догмат» происходит от греческого глагола docein , имеющего значение «думать», «полагать», «казаться правильным». Непосредственно слово «догмат» образовано от формы перфекта глагола dedogme, что может быть переведено как «положено», «решено», «установлено».
10 Макарий (Булгаков), архиеп. Православно-догматическое богословие. Свято-Троицкий Ново-Голутвин монастырь. 1993 (ре-принт), т. I, с. 7.
11 Софроний (Сахаров), иером. Старец Силуан. Париж, 1952, с. 82.
12 Там же, с. 60.
13 Греческое слово orthodoxia допускает двоякий перевод. Слово orthos означает «прямой, верный», а слово doxa может иметь два значения: а) мнение, представление; б) слава. Греки понимают слово orthodoxia как «нравомыслие», однако на славянский язык это слово было переведено как «православие». Представляется, что славянский перевод лучше выражает самую суть христианской веры как образа жизни, а не только образа мысли.
14 Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие. М., 1991, с. 10.
15 Сотериологический (от греч. soteria – спасение) – имеющий положительное отношение к делу спасения.
16 Огласительные поучения, IV, 2. //Поучения огласительные и тайноводственные. М., 1991, (репринт), с. 43.
17 О символических книгах Православия см.: Василий (Кривошеин), арх. Символические тексты в Православной Церкви //БТ., 1968. Сб. 4, ее. 18–27.
