Преподобний Никита сповідник, ігумен обителі Мідікійської у Віфінії

День пам'яті (н. ст.)

Місяця квітня на 3-й день

Батьківщина Никити преподобного — Кесарія Віфінська, батьки — благочестиві. Батька звали Філарет, він постригся в чернецтво, втративши законну дружину свою, яка після народження дитинчати Никити на восьмий день преставилася до Господа. Дитину виховувала батькова мати. А коли віку дійшов і книг навчився, віддався на службу Богові і спершу пономарське в церкві звершував служіння, вправляючись у читанні книг Божественних, потім до одного відлюдника Стефана, мужа доброчесного, пішов, який його після достатнього наставлення відіслав у монастир Мідікійський, його ж створив преподобний Никифор і був ігуменом у ньому. І прийняв Никифор Никиту люб’язно, бачачи в ньому благодать Божу, і постриг його в чин чернечий. У ньому ж блаженний Никита такий у посницьких подвигах, смиренні же, послуху і всіх добрих ділах успіх мав, що всіх, що там були, ченців скоро перевершив, і не закінчилися ще сім років його в монастирі, коли сан пресвітерський прийняти переконав його настоятель і був висвяченим святішим Тарасієм, патріархом Царгородським. Після прийняття ж священства одразу все монастирське управління зі старійшинством від Никифора преподобного, котрий старістю вже знеміг, йому, хоч і не хотів, вручили. І керував добре монастирем замість отця свого Никифора, випасаючи словесне стадо пильно і примножуючи його прикладом добродійного свого життя. Багато-бо людей, чуючи про життя його богоугодне, приходили до тієї обителі, відвертаючись від світу, і від нього на путь спасіння наставлятися хотіли, там хотіли жити. І через мало років примножилося братів до ста, благодаттю Христовою. Серед них же був Афанасій блаженний, муж воістину чесний і дивний, неможливо ж короткими словами його чесноти передати і виразити велику його до Бога любов, на початку відвернення від світу показану, таку, що й самі ангели йому дивувалися. Коли-бо, цураючись світу цього і похоті його заради Бога, із дому батьків таємно вийшов та, до монастиря одного прибувши, подвиги чернечі почати хотів, батько його рідний, довідавшись про те, прибіг з гнівом до монастиря того і, взявши сина, якого любив вельми, скинув з нього монастирський одяг, , що послушникам присвоюваний був, й одягнув його у світлий коштовний одяг і насилу відвів у дім свій. Хлопець же казав йому: “О батьку, чи думаєш мене одягом цим дорогоцінним відвернути від мого наміру, коли весь світ ненависний мені? «Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?» (Мф. 16:26). Батько ж замкнув його в хатині окремій і всіляко намагався перемінити думку його на любов до світу, але той, любов’ю Божою перемагаючи любов батькову і суєтного світу, одяг же той світський, в який був вбраний, скинув із себе й роздер на малі частини. Те побачивши, батько вбрав його в інший, дорожчий: багатий-бо був, і сановитий, і славний. Він же і з тим одягом те саме, що й з першим, зробив, і це у гнів великий привело батька: бив його нагого без милості, так що й тіло його від ран розшматувалося — і погнили рамена його та хребет від ран лютих, і треба було лікарям зцілювати його та зігниле тіло обрізати. Хлопець же казав: “Якщо й на шматки роздере мене батько мій, проте ніяк не відлучить від любові Божої (пор. Рим. 8:35), не відверне мене від наміру мого”. Тоді розчулився батько і, багато сліз проливши, сказав до Афанасія: “Іди, дитино моя, в путь добру, яку ж вибрав. Хай буде тобі Христос помічником, визволяючи тебе від усяких сітей ворожих”. Той пішов до монастиря, в якому був спершу, прийняв повністю на себе чин чернечий і так смирився, що нічого ж мирського зовсім у нього не можна було побачити: ані слова, ані звички, ані придбання якихось речей; вдачею лагідний і смиренний, слово тихе і люб’язне, одяг — лахміття, найгірше за все, і все життя його було безмірно гостре, хоч і у вигодах мирських виховувався: багатих батьків сином був. Такого мужа добродійного, котрий чимало років у трудах чернечих провів, любов преподобного отця нашого Никити і слава рівноангельського життя його притягнула до себе в монастир Мідікійський, і став він співбесідником і співмешканцем любим обом преподобним — Никифору і Никиті, вони ж через якийсь час упросили Афанасія прийняти в монастирі тому службу економа. І став Афанасій блаженний з Никитою преподобним у монастирському управлінні одною душею і одним розумом у двох тілах, наставляючи всіх братів словом і прикладом на всякі чесноти та досконале богодогоджання. Насаджували в них любов, навчали смирення, чистоти їхньої тілесної і душевної пильною сторожею стали, підкріплювали немічних і малодушних, тих, хто стояв, утверджували, тих, хто падав, підводили покараннями і вмовляннями всіляко. Коли-бо один із них карав, як суворіший, тоді другий був повчальником найлагіднішим і наймилостивішим. Обох же всі любили, і слово їхнє наче із уст Божих виходило — так брати сприймали. Але не до кінця така добродійних наставників двійця прожила разом — через декілька років преподобний Афанасій ереставився до Господа місяця уперверета еллінського, тобто жовтня, у 26-й день. Преставляючись, останнє слово братам сказав, говорячи: “Після кончини моєї довідаєтеся про мене, чи знайшов я благодать у Бога”. Коли похований був преподобний Афанасій, дерево кипарисне, велінням його, на гробі від самих грудей виросло, його ж листя будь-які недуги повністю виліковувало. Тоді й преподобний Никифор, творець того Мідікійського монастиря та перший у ньому ігумен, після багатьох трудів і хвороб тілесних до Господа відійшов місяця артемісія (тобто травня) у 4-й день, і залишився преподобний Никита осиротілий, втративши духовного свого отця Никифора святого й любого друга Афанасія преподобного, і немало тужив за обома з великої до них любові. Утішав же тугу свою безсумнівною щодо них певністю, що отримали благодать і блаженне життя у Владики Христа, Йому ж, добре з юності послуживши, догодили. Після преставлення блаженного отця Никифора всі брати просили преподобного Никиту, аби прийняв сан й іменування ігумена. Допоки ж був серед живих Никифор преподобний, не приймав Никита святий ігуменського сану й іменування, хоч і повністю управляв монастирем замість отця свого, Никифора святого, який через старість багато років недужав. Упросили його брати, а найпаче інших багато отців переконали — прийняв він сан і благословення від святішого патріарха царгородського Никифора, який після Тарасія посів цей престол. І докладав труди до трудів, сам же, з допомогою Божою, правив монастирем і піклувався про спасіння душ, йому довірених. Прославляючи ж угодника свого, дав Бог йому благодать зцілювати недуги й виганяти бісів. Хлопцеві одному, який був німим від народження, знаменням хресним дав говорити. Брата, що розум втратив, зцілив помазанням святим єлеєм. Одного із новоначальних, котрий біснуватим був, молитвою від бісівського катування визволив, біса, що на змія страшного перетворився, відігнав. Й іншого, також біснуватого, визволив від духа лукавого. І багато хвороб тілесних, трясовиці, і вогневиці, і інші різні, зцілював чудесно, благодаттю Христовою, що жила в ньому. Так богоугодно живучи, досягнув літ старості своєї і дійшов часу доблесного сповідництва і страждання, яке перетерпів за шанування святих ікон перед закінченням життя свого. У ті часи єресь іконоборча ще не закінчилася, хоч і проклята вже була Сьомим Вселенським Святих Отців Собором. Проте знову відновлювалася, маючи допомогу від царської влади, бо й початок її був від царів грецьких. Спершу від царя Лева, який третій того імені був, на прізвисько Ісаврянин, та злочестива єресь зросла і, наче хвороба шкідлива, примножилася. Він-бо першим видав наказ відкидати ікони і владою царською багатьох до свого неправедного мудрування схилив. І вигнав правовірного патріарха Германа святого, звів на престол єретика Анастасія, однодумця свого. Після смерті того злочестивого царя прийшов син його, Константин Копроним, гірший гонитель на Церкву Божу, який не лише відкидав святі ікони, а й святих угодників Божих святими називати заборонив і мощі святих мав ні за що. І хай коротко скажемо: зовні лише цар той видавався християнином, всередині ж весь був жидовином невірним, бо й Пречисту Матір Божу, за всяке творіння вищу, Яка захистом і пристановищем всьому світу є, ображати й ім’я пресвяте з іконою відкидати насмілився окаянний. Заступництво ж Її перед Богом, завдяки кому весь світ існує, заборонив навіть згадувати. А на докір Їй показував мішечок, повний золотих, і питав тих, що стояли перед ним: “Чи дорого коштує мішечок цей?” Відповідали ж йому ті, що перед ним стояли: “Настільки дорогий, скільки золота в ньому є”. Копроним же, висипавши із мішечка золото, знову питався: “Ось мішечок без золота. Чи дорога ціна?” Відповідали йому вони: “Нічим є порожній мішечок; яка-бо від нього користь, коли не має в собі грошей?” Після цього сказав Копронім: “Ось Марія, доки мала в лоні своєму Христа, доти була шанованою. Народивши ж Його, позбулася честі тої і нічим же від інших жінок не відрізняється”. О найскверніші уста і язик найнечестивіший! Якої образи шанованішій за всі небесні сили і за всіх святих святішій Матері Творця завдавати посмів! Хіба цариця, народивши царського сина, не є достойна царської честі? Хіба лише доти матір царську шанують, допоки царя носить в утробі?

О біда окаянному тому хулителю, котрий нічим не відрізняється від хулителів-жидів богомерзенних! Не лише сам був таким хулителем, а й інших всіх до такого ж нечестивого ображання оманливими ласками і грізними погрозами приводив. Тих, що не погоджувалися з ним і противилися, різними муками мучив: путами і голодом довго морив, лютими ранами зранював, мечем усікав, вогнем палив, у безодні морській топив, і всякими видами мук нестерпних і гірких смертей губив вірних й істинних рабів Христових, за що і сам найлютішою смертю окаянну свою віддав душу. Останній подих віддаючи, гірко кричав, кажучи: “Живий відданий я вогню незгасимому!” І той, хто ображав спершу Пречисту Матір Божу, тепер велів піснями і співами Її вшановувати, але вже не здобув розради, відчужений зовсім від Божого милосердя.

Коли так кат той із шумом загинув, настав після нього син його Лев, четвертий того імені, також єретик іконоборний, до батька свого подібний. Але й він скоро помер — прийняла царство дружина його Ірина з малим сином Константином. Вона повернула мир Церкві святій і зібрала Собор Вселенський Сьомий для прокляття єресі іконоборної. І зраділа вся Церква Христова, прийнявши первісну свою іконну красу і православних царів та архієреїв на престолах побачивши. Після Ірини царював Никифор, після нього Михаїл — царі правовірні. Тоді зацарював Лев, п’ятий того імені, прозваний Вірменин, — він наслідував попереднього, тезоіменного собі Лева Ісаврянина, царя злочестивого, почав гнати правовірних і святих, як же і той гнав, відновлюючи і піднімаючи знову прокляту іконоборчу єресь. Шукав же помічників собі однодумних, учителів зла. І знайшов трохи серед бояр, із яких сосуд вибраний для диявола, такого собі Антонія Силея, та із чернечого чину — Леонтія і Зосиму, який через деякий час у розпустві викритий був, через урізання носа постраждав і помер з соромом, погану славу по собі залишивши. З ними цар утверджувався в зловір’ї і, ради їхньої слухаючи, заохочувався на боротьбу, яку проти Церкви піднімати починав.

Тоді, зібравши із земель своїх усіх архієреїв і весь чин духовний до Царгорода, прикликав святішого патріарха Никифора з усім освяченим собором у свою палату, хочучи, аби перед лицем його і перед усім синклітом сперечалися з тими вищеназваними єретиками, поки що таємними, однодумцями його. Спершу тому сам до правовірних говорив, вдаючи правовірного, і вийняв розп’яття Христового ікону, яку мав на грудях, у той час головою іконі вклонився лицемірно і сказав до святих отців: “І я нічим же від вас не відрізняюся, шаную ікону святу, як же самі бачите. Але з’явилися інші, котрі інакше вчать і кажуть, що праведна путь та, якої вони тримаються. Хай з’являться тому тут перед вами, питаннями і відповідями ж хай віднайдеться праведне про ікони розуміння. І якщо вони в словах переможцями виявляться, правоту свою ясно показавши і перемігши вас, то й ви не бороніть доброї речі, більше того — і самі її не лишайте. Якщо ж ви переможете та викриєте їхнє марнослів’я, то хай перестануть розсіювати згубне учення і, як же раніше, хай тримаються правовір’я. Я ж ваші обидві сторони слухатиму і судитиму. Якщо-бо про менші речі мені судити годиться, то наскільки більше про церковне управління маю дбати? Послухаю вас, послухати ж і другу сторону мушу — і за ким істинну правду пізнаю, за тим маю піти”. Святіший же патріарх Никифор і всі з ним архієреї ніяк на те не погоджувалися: не лише ж сперечатися, а й навіть бачити не хотіли зломудрих єретиків тих, ані допускати, щоб вони перед лицем їхнім стали, кажучи, що вже єресь ту розглядав і прокляв Сьомий Вселенський святих отців Собор, і не варто більше розглядати й відновлювати в Церкві те, що цілком нею відкинуто. Бачили ж святі Отці царя, що зовсім схилився до зловір’я і єретикам помагав, говорили йому сміливо. Святий Ємиліан, єпископ Кизицький, казав: “Якщо питання це, через яке скликав нас, царю, є питання церковне і розгляд праведної віри, то годиться обговоренню його за звичаєм бути у святій церкві, а не в царській палаті”. Говорив цар: “Але і я є сином Церкви і, як же посередник і примирювач, послухаю вас, аби з обох сторін сказане розсудити, саму істину пізнати”. На це відповів йому святий Михаїл, Синадський єпископ: “Якщо ти посередник і примирювач, то чому не робиш те, що тобі, як посередникові і примирювачеві, належить? Ось противників церковних збираєш і тримаєш у своїй палаті, даючи їм сміливість без страху навчати всіх дотримуватися догми злочестивої. А ті, що правовірні, не сміють навіть по кутах щось про правовір’я говорити, налякані твоїми страшними погрозами. Не є це знаком посередництва і примирення, а є знаком гоніння і катування”. Сказав цар: “Але я, як сказав, з вами однодумець. Але оскільки сумнів щодо шанування ікон до мене дійшов, то не годиться мені про це мовчати, а годиться допитувати точно про правдиве. Яка ж причина, що не хочете із супротивниками вашими розмовляти? Очевидно, та, що ви невігласи і не маєте свідчень із Божественного Писання, якими змогли б захищати ваше мудрування”. Відповів святий Феофілакт, єпископ Нікомідійський: “Свідок Христос, Його ж святу ікону перед очима маєш, о царю, що маємо незліченні свідчення православної віри нашої, які утверджують благочесне ікон святих шанування, але нема нікого, хто б послухав нас, і не можемо нічого досягти, борючись із державною рукою, яка силою нам забороняє”. Тоді Петро святий, Нікейський єпископ, сказав до царя: “Як говориш, аби сперечалися ми з тими, котрим ти допомагаєш і з котрими проти нас сам воюєш? Чи не знаєш, що коли б і маніхеїв сюди провів і допомагати їм захотів, то й ті легко перемогли б нас, допомогу від тебе маючи?”

Після цього святий Євфимій, єпископ Сардикійський, з більшою сміливістю почав говорити: “Чуєш, о царю, відколи Христос, Господь наш, на землю зійшов, років вже вісімсот і більше всюди Його в церквах через іконопис зображають і в Його образі шанують. І хто має стільки гордині, аби сміти передання, що від стількох років у церквах від святих апостолів, мучеників і богонатхненних отців до нас дійшло, зрушити чи зруйнувати? Говорить апостол: «Отже, браття, стійте і держіть передання, яким ви навчились чи словом, чи посланням нашим» (2Сол. 2:15). І знову: «коли б навіть ми або Ангел з неба став благовіствувати вам не те, що ми вам благовіствували, хай буде анафема» (Гал. 1:8). Отож проти тих, хто винайшов іконоборчу ту єресь, зібраний був Собор Вселенський за благочестивого царювання Ірини й Константина, і сам Син Божий перстом своїм Собор той знаменував. Якщо-бо хтось посміє щось із Собору того зруйнувати чи знищити, хай буде проклятий”. Цар же, те почувши, хоч і лютував всередині гнівом, проте терпеливо слухав те, що говорили, лицемірно лагідність вдаючи.

Ще ж і святий Феодор, палкий ревністю церковний учитель, Студійського монастиря ігумен, без страху говорити посмів: “Не руйнуй, о царю, церковного добре влаштованого чину. Говорить-бо святий апостол Павло: “І Він поставив одних Апостолами, інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих…” Не додав апостол там царів — тобі-бо, о царю, доручено світськими міськими керувати ділами та воїнськими силами, тому про них дбай, а церковне правління залиш пастирям і учителям, за апостольським ученням. Якщо ж ні, то знай: якби й ангел з неба учення вірі нашій праведній противне приніс, не послухали б його, тим паче тебе, тлінного чоловіка, не маємо слухати”. Тоді розгнівався цар вельми, слова святих тих отців прийнявши за хулу й образу щодо себе, і лють внутрішню, яку вдаваною лагідністю приховував, на поверхню виніс, з безчестям та дошкуляннями вигнав із палати весь освященний собор той, скинув несправедливо з престолу праведного пастиря, святішого патріарха Никифора, так само і з іншими правовірними архієреями вчинив та всіх у вигнання до різних країв і міст розіслав, також і преподобного Феодора Студита. А на патріарший у Царгороді престол возвів якогось із радників своїх, котрий світського чину був — Феодота, прозваного Касситером, вірою єретика, життям же — нечистого. Мав він якусь рабиню, лікарку ремеслом, начебто для зцілення недуги своєї (казав-бо, що його утроба болить), насправді ж через свою нечистоту. Також і на інших престолах після вигнання правовірних єпископів цар посадив своїх зловірних лжеєпископів. І викинули ікони святі із церков святих, і було знову на правовірних за шанування ікон таке гоніння, яке ж було раніше за Льва Ісаврянина і сина його Копронима. І, зібравши зі своїм однодумним лжепатріархом Феодотом беззаконний свій у Царгороді собор, той зловірний Лев Вірменин прокляв правовірних божественних і благословенних отців святих — прокляли ті, що самі були прокляті. Тих, хто не погоджувався з неправедним тим собором, мучили всіляко і страчували.

Після закінчення злочестивого того собору прикликав до себе цар ігуменів найвідоміших монастирів, серед них же був і божественний отець наш Никита, про якого розповідаємо. Спершу-бо ласкою зваблював їх на своє зловір’я, тоді, побачивши, що вони не підкоряються його волі, у різних в’язницях замкнув їх, осібно кожного, і думав, що далі має з ними робити. І був преподобний Никита у в’язниці вельми смердючій днів багато, і саме те в’язничне смердюче ув’язнення було немалою для святого мукою. Ще ж до цього щодня приходили якісь люди, безчинні й безсоромні вдачею та словом, так що й імені людського не достойні були. Вони словами образливими і ганебними безчестили святого і докоряли йому, образу велику чинили старцеві. Для того-бо навмисно єретики їх підіслали, серед них же найзліший був один, Миколай на ім’я. Він найбільше безумством своїм засмучував преподобного, злословлячи на нього нечистими словами, допоки Миколаю тому батько його, котрий давно помер, не явився уві сні, кажучи: “Відійди від раба Божого”. З тієї-бо години зупинився Миколай у безчинстві своєму, і не лише сам не надокучав святому, а й іншим боронив. Коли ж пробув днів багато преподобний у в’язничному стражданні, звелів цар відвести його у вигнання у східні землі, до міста Масалеон. Була ж у той час зима дуже люта, і велику біду терпів старець від морозу, і снігу, і вітрів, поганий маючи одяг. Ще ж і приставник той, що у вигнання вів святого, жорстокий і немилосердний вельми, втомив старця дорогою, швидко женучи, намагаючись за мало днів пройти велику відстань того шляху. Те саме зробив цар і з іншими чесними ігуменами, кожного окремо у вигнання послав. Тоді розмислив, що нічого не досягне, тримаючи у вигнанні тих, хто вищий за всяку скорботу, а лише ревнішими в дотриманні попередніх догматів їх зробить, — тож змінив свій намір, бо непостійний був розумом. І ледве п’ять днів преподобний Никита у вищеназваному місті у вигнанні прожив, як звелів його цар, також й інших ігуменів, знову до Візантії скоро повернути. І повертали святого ще в більшому поспіху, ніж минулого разу, так що ледве живий він залишився і від холоду великого, і від швидкої дорогою ходьби. Коли ж приведено було всіх ігуменів тих до Візантії, звелів цар залишити їх під наглядом, допоки ж не вирішить, яким способом зможе їх притягнути до однодумства з собою. Коли ж минула зима і свята велика Чотиридесятниця, після пресвітлого празника святої Пасхи віддав їх тому вищезгаданому Іоанну Грамматику, який був наче устами диявола, ритором, щоб, як хотів, так їх мучив. Він же, у різних темницях окремо кожного замкнувши, мучив їх не менше, ніж язичники святих мучеників. Були-бо в темниці тіснота, мряка, і сморід, і всяка тяжка нужда, і не було там ні ліжка, ні будь-яких умов для відпочинку. Подавали ж їм через мале віконце хліб нечистий і гнилий, наче псам, і по вісім золотників на день, аби лише не померли з голоду, і воду подавали каламутну та смердючу. Думав-бо той кат Іоанн такою нуждою або перемогти отців і до зловір’я схилити, або заморити. Ще ж на більшу печаль преподобному Никиті учня його юного, на ім’я Феоктист, взяв злісний той Іоанн і спрагою мучив.

Тоді єретики злочестиві, бачачи отців тих, що воліють радше вмерти, ніж від свого відступити правовір’я, винайшли проти них хитрість таку, кажучи: “Нічого іншого від вас не вимагаємо, лише щоб один раз з патріархом Феодотом у церкві причастилися Святих Тайн, а понад те нічого ж не зробите. І так підете вільно кожний до свого монастиря зі своєю вірою і мудруванням”. Таким єретичним лукавством зваблювані, отці начебто погоджувалися. Не в той час, а пізніше звабу пізнали, вельми покаялися і виправилися добре. Випустили ж їх кожного із осібного темничного затвору й ув’язнення, прийшли вони до преподобного отця Никити, радячи і просячи, щоб і він погодився вступити у спілкування з Феодотом, — і вийде тоді із в’язниці. Не погоджувався ж Никита святий покинути ув’язнення, яке Христа заради терпів, і послухати їх ніяк не хотів. Наполягали отці: “Не можна, — казали, — вийти нам звідси, тебе тут покинувши. Мала річ, яку від нас вимагають, — щоб лише причастилися з Феодотом, а віру нашу собі збережемо, будьмо розважливими в час цієї нужди, малим себе звільнимо, щоб не всі ми загинули”.

Так вони довго й докучливо наполягали й примушували Никиту; вийшов Никита преподобний, хоч не хотів, — не від злостраждання втікаючи чи мук боячись, а настійливого прохання отців тих послухавши і на сивину старості їхньої зглянувшись, схилився до переконування їхнього понад волю свою. Перед ним лежали життя і смерть, і він волів би обрати за правовір’я смерть, а не життя. Проте послухав у той час шановане товариство, їхні ж і віру праведну, і добродійне життя знав. Пішли всі разом до лжепатріарха того, він же їх, щоб легше вловити у спілкування з собою, ввів до якоїсь молитовниці, навмисно іконами прикрашеної, задля того щоб отці ті, побачивши ікони святі, вважали його патріархом правовірним. Там Феодот літургісав, прийняли Причастя із рук його, чули із уст його слова такі: “Якщо хтось не шанує ікони Христові, анафема хай буде”. Це ж він говорив не тому, що сам ікону Спасителеву шанував, а лицемірив перед ними, щоб не сумнівалися співпричасниками йому бути. Після того кожен до свого монастиря пішов. Преподобний Никита сердечним зранився жалем через те, що з лжепатріархом Феодотом, лицемірним обманщиком, причастився. Бо й мале з путі праведної відхилення святий собі вміняв у цілковиту оману. Замислив тому втікати до іншого краю і там у гріху своєму каятися. І, увійшовши в корабель, відплив на острів, що Проконнис називався (нині Мармара, острів на Мраморному морі). Тоді розмислив у собі, що де був гріх, там і каятися належить.

Повернувся знову до Візантії і, відкрито ходячи містом, учив без страху людей, щоб трималися праведних догм, на Сьомому Вселенському Соборі святими отцями встановлених. Довідавшись про те, цар прикликав святого до себе і сказав йому: “Чому ти не пішов до монастиря свій, як же інші ігумени пішли? Чому один залишився, ідучи за волею своєю, нашому ж велінню, як же чую, не підкорившись? Ні за що не маєш владу нашу? Послухай веління нашого і йди до монастиря свого, якщо ж ні, то мучити тебе звелю”. Святий лагідним голосом відповів, кажучи: “Я, о царю, ані до монастиря свого не піду, ані віри своєї не покину, а в сповіданні своєму перебуваю і перебуватиму, у якому ж отці мої, єпископи святі православні, перебувають, вигнання і узи невинно від тебе терплять та, багатьом бідам віддавшись, захищають правовірну Церкву, у ній же стоїмо і хвалимося в надії Слави Божої. Знай же про мене відкрито, що не смерті боячись чи життя земне люблячи (Бог мені свідок) зробив те, чого не годилося чинити, а ради послуху скорився старцям — хоч не хотів, виконуючи волю їхню, причастився з лжепатріархом Феодотом, про що шкодую нині і каюся. Будь цілком певний, що віднині жодного нема в мене з вами спілкування, а перебуваю у переданні святих отців, яке прийняв спочатку. Роби ж мені, що хочеш, не сподівайся інше щось почути від мене”.

Побачивши ж твердість переконань святого Никити, цар віддав його такому собі Захарії, старійшині палат царських, що Маншна називалися, аби під вартою тримати його, доки щодо нього подумає. Захарія ж, добрий і благочестивий муж, не лише нічим не скривдив старця, а й шану велику виявляв до нього. Після того цар послав преподобного Никиту у вигнання на якийсь малий острів, що ім’ям святої мучениці Гликерії називався. Там-бо лежали святі її мощі і церква велика збудована була в ім’я її та монастир, який єретикуюча влада вручила одному євнухові на ім’я Анфим. Той чоловік недобрий був дуже, волхв, святотатець, здатний на зло, неприязний, лукавий, гордий, немилосердний. Його ж через лють і погану вдачу Каіафою називали тамтешні мешканці. Таким-бо тоді правління монастирське вручалося, щоб, владою світською утверджені, все перевернули за своїм бажанням. Той святого, присланого до нього, прийнявши і владу над ним від тих, хто прислав, отримавши, кривдив його, як міг. Замкнувши в найтіснішій темниці, весь час мучив угодника Божого, не даючи йому навіть виглянути, сам ключ темничний носив і через шпарину їжі йому дуже мало подавати наказував. Була-бо Анфиму тому вождями єретичними велика честь обіцяна, якщо Никиту примусить до однодумства з ними, через те особливо надокучав святому окаянний, сподіваючись примусом схилити до єретичного мудрування. А преподобний таку кривду заради благочестя з любов’ю терпів. Бог же чудесною своєю благодаттю, яка в ньому діяла, явив його праведним, і святим, і чудотворним помічником людям у біді. Коли-бо вищезгаданий Захарія у народних справах посланий був царем до Фракійських земель, потрапив до рук варварських і в полон був заведений. Про те довідавшись, святий Михаїл, єпископ Синадський, якого у в’язниці також за правовір’я тримали, послав до преподобного Никити, сповіщаючи: “Спільного нашого друга Захарію у варварський край відвели зв’язаного. Прошу тебе, молися за нього до Бога, можеш-бо у Нього вимолити”.

Святий же, таку звістку одержавши, сумний був дуже і цілий день той не куштував їжі, ввечері ж, взявши свічку від брата Филипа,котрий йому прислуговував, запалив і цілу ніч стояв на молитві за полоненого Захарію, благаючи милостивого Бога, щоб звільнив його з рук варварських. І прийняв сповіщення від Бога, що скоро Захарія на свободу вийде. Зранку ж прийшов Филип, побачив отця веселого на обличчя і духом радісного. І спитав його, кажучи: “Вчора я пішов від тебе дуже печального і скорботного, нині ж бачу тебе, отче, радісним. Прошу тебе, розкажи мені причину такої твоєї від печалі на радість переміни”. Відповів святий: “Через Захарію, друга нашого, радію, бо скоро його тут побачимо”. І було так: через небагато днів уклав мир цар грецький з варварами. І віддавали полонених на обмін з обох сторін. Не згадав же цар про Захарію, посилаючи на обмін полонених, довідався-бо вже про нього, що догм Сьомого Собору тримається і правовірним допомагає, через те у варварських руках його залишив, аби загинув там. Коли відпустили варвари багато грецьких полонених, князь варварський до Захарії, котрий залишився, сказав: “Чи хочеш до себе піти?” Той же відповів: “І дуже хотів би, але не забажав цар наш визволити мене із полону цього”. Сказав князь: “Я тебе звільняю, іди, якщо хочеш”. Захарія, побачивши таку несподівану варварського князя до себе милість, зрозумів, що то сам Бог влаштував, умолений за нього святими отцями, їм же колись благодіяв. І, прийнявши дерзновіння, сказав до князя: “Якщо захочеш відпустити мене на свободу, то даруй мені і другого, що зі мною в путах був, полоненого, однойменного зі мною і із одного краю”. Князь же сказав: “Візьми й того, і йдіть собі з миром”. Так Захарія звільнений був, прийшов з другом своїм на той острів до преподобного отця Никити, віддаючи йому дяку за святі його молитви, за які визволив його Бог із полону варварського. Але й інше преславне святий той отець зробив чудо: трьох мужів, братів по крові, які морем плавали в одному човні, від хвиль, що несподівано вночі піднялися, і від конечного потоплення визволив своєю належною за них до Бога молитвою і на сушу вивів здорових.

Так сам в путах, наче якийсь полонений, і в біді будучи, інших від пут і біди визволяв чудом. Провів же преподобний у злостражданні тому темничному шість літ — аж до загибелі богопротивного царя Льва Вірменина, його ж власні воїни несподівано убили. Зацарював після нього Михаїл із Аморії, прозваний Травл чи Валвос. І випускали отців святих із ув’язнення й вигнання на свободу, тоді і преподобний отець Никита, ігумен Мідікійського монастиря, відпущений вийшов, без крові мученик, нездоланний православ’я сповідник, воїн Христовий непереможний. І не пішов до свого монастиря, а безмовно захотів жити — оселився на якомусь усамітненому місці поблизу Візантії з північного боку. Там трохи часу після довгого злостраждання прожив, багатьом вельми цілющою благодаттю чудесно благодіяв і до кончини своєї наблизився. І після багатостраждальних у вигнанні трудів розхворівся останньою хворобою, і причастився Божественних Тайн у день суботній. Коли ж неділя світала, преставився до Господа в 3-й день місяця ксандика, тобто квітня. І одразу відомо стало про успіння його святе у Царгороді й околицях. І зібралося скоро із міста й звідусіль багато людей обох статей, обох чинів, духовного і світського, та братів із Мідікійського монастиря й інших монастирів. Прийшли ж і два єпископи — святий Феофіл Ефеський і святий Іосиф Фесалонітський. І, за звичаєм спорядивши чесного святого отця тіло і в раці поклавши, несли в корабель і до монастиря його Мідікійського відвезли. Зустрів же на березі гроб преподобного Никити блаженний Павло, єпископ Плусіадський, з багатьма ченцями й мирянами; і, взявши на плечі, несли гроб до монастиря. Чудес немало на шляху відбувалося: недужі-бо отримували зцілення, і духи лукаві із людей проганялися. Жінка одна довгий час була кровоточива — лише торкнулася святих преподобного мощей, одразу отримала зцілення. Весь же собор псалми й пісні належні співав, поклали преподобного у гробі святого отця Никифора, який спочив перед тим, першого тієї обителі ігумена, з лівого боку паперті. Багато ж і після поховання його чудес звершувалося і зцілень тим, хто з вірою приходив, — подавалися на славу Христа, Бога нашого, Котрий у святих своїх прославляється. Йому ж разом з Отцем і Святим Духом хай буде від усіх честь, і слава, і поклоніння нині, і завжди, і на віки віків. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання