Преподобний Досифей

День пам'яті (н. ст.)

Місяця лютого на 19-й день (перехідне)

Справді блаженний авва Дорофей, ревнуючи про чернече в Бозі життя, до кіновії отця Серида відійшов, де великих і багатьох знайшов посників безмовних. Серед них же були найвидатнішими два великі старці — священник Варсонофій і його учень та співпосник авва Іоанн, наречений пророком за дар ясновидіння, його ж мав від Бога. І віддав себе Дорофей посникам тим зі всією ревністю в покору: до великого старця Варсонофія зі святим отцем Серидом приходячи, бесідував, отцю Іоанну, котрого називали пророком, і служити удостоївся. Коли перебував блаженний авва Дорофей у кіновії авви Серида і подвиг святого послушництва проходив, пильнували святі, вищезгадані старці, аби отець Дорофей збудував лікарню і сам про неї піклувався. Дуже-бо терпіли брати, коли у хвороби впадали, бо не було нікого, хто б про них піклувався. Збудував отець Дорофей лікарню. Божою поміччю, сприянням же брата свого, якого ж мав по крові: той-бо давав йому потрібне для влаштування, був вельми христолюбним і чернечолюбним мужем. І служив авва Дорофей хворим з іншими братами благоговійними, бо мав від отців наказану собі таку службу. в один же із днів прикликав його до себе ігумен, авва Серид. І, коли прийшов, побачив у нього одного юнака, що військове вбрання носив, молодого дуже і вродливого, що прибув тоді в монастир з якимись приязними отцеві людьми, котрі з палат княжих були. Коли прийшов авва Дорофей, взяв його осібно авва Серид і мовив йому: “Ці люди привели юнака, кажучи, що хоче перебувати в монастирі. І боюся, щоб не був якогось вельможі сином, який або щось украв, або інше зло вчинив і хоче втекти, і опинимося ми в напасті, бо ані образом, ані виглядом не подібний на того, хто інокувати хоче”. Був же юнак той родичем одного воєводи, що жив у повному достатку, вихований у вигоді і насолодах, і ніколи ж не чув слова Божого. Хтось із людей воєводиних розповідав якось в його присутності про святий град Єрусалим, і забажав юнак бачити те, що там, і просився у воєводи, щоб послав його оглянути святі місця. Воєвода ж, не хотячи образити його, знайшов одного приятеля свого близького, котрий ішов туди, і мовив йому: “Будь ласка, візьми юнака цього з собою побачити святі місця”. Той же, від воєводи взявши юнака, мав його у всілякій честі і пошані. Ішов юнак з ним та з жінкою його. Коли ж прийшли у святий град і вклонилися святим місцям, пішли до Гефсиманії. Було там зображення страшного Суду Божого і розмаїтості мук лютих у пеклі, побачивши які, юнак стояв, переймаючись і дивуючись; тоді побачив жінку чесну, у багряницю одягнену, котра стояла поблизу нього; вона розповіла йому про  муку кожного засудженого й інше дещо від себе сказала, настановляючи його. Юнак же, чуючи від неї, мовчав і чудувався, ніколи-бо, як було сказано, не чув Слова Божого і про Страшний Суд нічого не знав — звернувся-бо до неї, кажучи: “Пані, що можна зробити, щоб врятуватися від мук цих?” Вона ж, відповідаючи, сказала йому: “Коли будеш постити, не будеш їсти м’яса і молитимешся часто — звільнишся від мук”. Ці три заповіді дала йому багряноносна жінка і стала невидимою. Він же обійшов усе, шукаючи її, здавалося йому, що жінка така, як інші, була, і не знайшов її. Була ж то Пречиста і Пресвята Діва Марія Богородиця. Відтоді-бо перебував юнак той розчулений і дотримувався трьох заповідей тих, що їх дала йому бачена Пані в Гефсиманії. Приятель же воєводи, коли вийшли зі святих місць, бачивши його, що постив і не їв м’яса, журився через воєводу: знав, що той любив і шанував юнака особливо, а ті, що з ним були, воїни, бачивши юнака в такому перебуванні, говорили йому: “Дитино, те, що ти робиш, не є для того, хто хоче перебувати у світі, але якщо хочеш так жити, то йди в монастир і спасеш душу свою”. Він же, нічого не відаючи про Бога й про те, що таке монастир, не знаючи, а тільки дотримуючись тих трьох заповідей, у Гефсиманії почутих, сказав їм: “Як же знаєте, візьміть мене, я-бо не відаю, куди йти”. Один із них був у приязні з аввою Серидом, і прийшли до монастиря, привівши того юнака зі собою. Ігумен послав блаженного Дорофея говорити до юнака і довідатися про нього. Питав його святий Дорофей словами багатьма, юнак нічого іншого не знав казати, лише: “Спастися хочу”. Прийшов отець Дорофей до авви і каже йому: “Коли хочеш прийняти його, прийми, нічого не боячись, нічого там злого немає”. І сказав йому авва: “Вчини ти любов, отче, і прийми його до себе, хай спасеться”. Він же, смиренномудрий, відмовлявся, кажучи: “Понад силу мою прийняти на себе тягар чийсь і не моєї це міри”. І сказав йому авва: “Я тягар твій і його ношу. Ти ж чого журишся?” І мовив йому блаженний Дорофей: “Тому що ти так розсудив, сповісти про те великому старцеві Варсонофію”. І сказав ігумен: “Добре, я скажу йому”. Пішов і сказав великому старцеві. Святий же Варсонофій сказав отцеві Дорофею, кажучи так: “Прийми хлопця цього, через тебе має Бог спасти його”. Тоді отець Дорофей прийняв його з радістю і мав його при собі в лікарні, назвав же ім’ям його Досифей. Коли ж був час їсти, казав йому отець Дорофей: “їж, щоб насититися, тільки скажи мені, скільки їси”. І прийшов той, кажучи йому: “З’їв я один хліб і пів хліба”. Мав же хліба чотири літри. І сказав йому отець: “І досить тобі, Досифею?” Відповів: “Так, пане мій, досить мені”. Сказав йому отець: “Хіба голодуєш?” Той же каже: “Ні, владико, не голодую”. Тоді сказав йому: “Однак наступного разу з’їж один хліб і четвертину іншого, і розділи другу чверть надвоє, і з’їж половину”. І зробив Досифей так. І сказав йому отець: “Чи голодуєш, Досифею?” Відповів той: ”Так, пане мій, голодний трохи”. Через декілька днів знову сказав йому отець: “Як ти, Досифею, чи голодуєш?” Відповів йому Досифей: “Ні, пане, молитвами твоїми добре мені”. Сказав йому отець: “Тоді забери другу півчверть і їж хліб один і одну чверть”. І зробив Досифей так. І за декілька днів знову каже йому отець: “Як ти нині, дитино, чи голодний?” Відповів: “Добре, пане”. Сказав йому святий: “Розділи і другу чверть надвоє і з’їж половину, а половину зостав”. І зробив Досифей так. І так, з Божою допомогою, помаленьку від шести літрів зупинився на восьми лотах, бо і в їжі буває звичка, і скільки хто звикне їсти, стільки й їсть.

Був же юнак Досифей тихий і лагідний у всілякому ділі, яке робив, служив хворим у лікарні, і кожен спочинок приймав через служіння його — усе-бо чисто робив. Якщо ж траплялося йому, втомившись, до когось із хворих вимовити слово гнівне, то залишав усе і йшов до келарні з плачем. І, коли заходили інші служителі лікарняні, щоб утішити його, невмолимий був. Тоді йшли й казали отцеві Дорофею: “Сотвори любов, отче, довідайся, що з братом цим, що плаче, і не знаємо, через що”. І входив отець, і знаходив його таким, що на землі сидів та плакав. І говорив йому: “Що тобі, Досифею? Чого плачеш?”. Відповідав Досифей: “Прости мені, отче, бо розгнівався і говорив погано до брата свого”. І казав йому отець: “Так, Досифею, чи гніваєшся і не соромишся, гніваючись і говорячи зле до брата свого. Чи не знаєш, що він — Христос, і ображаєш Христа?” І поникав Досифей лицем долі, нічого не кажучи. І коли бачив отець Дорофей, що плакав Досифей досить, казав йому тихо: “Бог простить тобі, встань, віднині покладемо початок виправленню і постараємося далі на краще, і Бог допоможе”. Те чуючи, Досифей зразу вставав, біг з радістю на свою службу, наче від Бога прийняв прощення. Довідавшися про звичку його, ті, що служили в лікарні, коли бачили його заплаканого, говорили: “Нічого не має Досифей, ніякого гріха”. І казали блаженному Дорофеєві: “Зайди, отче, в келарницю, бо маєш там справу”. Коли заходив, знаходив Досифея, який на землі сидів і плакав, — і розумів, що погане якесь сказав слово, і говорив йому: “Що є, Досифею, знову Христа образив? Чи знову розгнівався? Не соромишся, не виправляєшся більше?” І сидів він, плачучи. Знову-бо, коли бачив отець, що наситився Досифей плачем, казав йому: “Встань, нехай Бог пробачить тобі, знову поклади початок і виправляйся надалі”. Той же, одразу з вірою печаль ту струшуючи, ішов робити діло своє. Стелив же хворим ліжка дуже добре. Такий був добрий і пильний в сповіданні своїх помислів, що багато разів, коли стелив м’які ліжка і блаженного Дорофея, котрий проходив там, бачив, говорив і до нього: “Отче, отче, говорить мені помисел: добре стелиш”. І відповідав йому святий Дорофей: “О дивина, ось добрий раб виявився і винятковий постільник, але недобрий зробився чернець”. Не допустив же йому преподобний Дорофей мати пристрасть до жодної речі ніколи ж. Але й Досифей блаженний усе сприймав з вірою та любов’ю від отця свого і в усьому старанно його слухав. Коли ж потребував одягу, давав йому отець Дорофей самому шити. Той же, ішовши, шив його з великою обережністю та розумінням, і тоді, коли закінчував, прикликав його авва Дорофей і казав йому: “Досифею, чи пошив ти той одяг?” І казав той: “Так, пане, пошив і обточив його добре”. І казав йому отець: “Іди і дай його іншому [називав ім’я] братові чи цьому хворому, і віддай з радістю”. І знову отець давав йому другий одяг шити, і так само, коли пошив і обточив, казав йому отець: “Дай його цьому братові”. І зразу віддавав і ніколи ж не сумував та не нарікав, кажучи: “Забрали в мене й іншому віддали”. Але все добре, що почув, усе ревно чинив. Якось будівничий монастирський приніс від коваля ніж добрий і гарний, той же, взявши його, приніс отцеві Дорофею і сказав: “Брат будівничий приніс ніж добрий, і я взяв його, щоб, коли звелиш, мали ми його б лікарні, бо дуже добрий він” [ніколи ж не купував блаженний Дорофей нічого гарного до лікарні, хіба щось старе]. Сказав-бо Досифею: «Принеси, хай подивлюся, чи добрий». Він же подав йому, кажучи: «Так, отче, добрий». Бачив насправді й отець, що добра річ, але тому, що не хотів, щоб учень його пристрасть до будь якої речі мав, не велів йому носити ножа того і казав до нього: Досифею, чи ти так хочеш, щоб бути рабом ножеві цьому, а не рабом Божим? Чи так хочеш, Досифею, щоб зв’язатися пристастю до цього ножа? І не соромишся, хочучи, щоб ніж цей володів тобою, а не Бог?» Він же, це чуючи, мовчав, не заперечуючи, поникнувши долі. Достатньо словами поганьбивши його, преподобний сказав: «Іди, поклади і не торкайся до нього». І так пильнував Досифей блаженний, щоб не торкатися до ножа того, що ані подати його ніколи нікому не насмілився, але інші служителі брали його, він же один не торкався до нього ніколи ж. І не казав собі: «Чому мені лише одному таке наказано і чим я відрізняюся від інших, чи не є я такий, як інші?» Не подумав ніколи цього, але все, що чув від отця, з радістю робив. І так чинив весь час свого недовгого в монастирі життя — прожив-бо десь п’ять років і помер у послушництві, не задовольнивши жодного свого бажання до якоїсь речі і з пристрасті нічого не зробивши. Коли ж у хворобу впав і кров’ю плював [на сухоти-бо помер], чув від когось, що яйця, на м’яко зварені, допомагають тим, хто кров’ю плює. Знав же це і блаженний Дорофей і піклувався про зцілення його, але від незвички не спало йому те на думку. Сказав-бо Досифей йому: «Отче, хочу сказати тобі, що чув про річ, яка принесе користь мені, але не хочу, щоб ти давав мені з того, бо надокучатиме мені помисел». Сказав йому: «Скажи мені, дитино, що то є?» Той же сказав йому: «Дай мені слово, що не подаси мені тої речі, щоб не бентежився я помислом». Сказав йому святий Дорофей: «Добре, як же хочеш, так зроблю». Тоді хворий сказав йому: «Чув від декого, що яйця недоварені на користь тим, хто кров’ю плює. Але, Господа ради, тому що сам не випередив від себе дати мені, то не давай уже, через помисел мій». Сказав йому отець: «Добре, дитино, що не хочеш, не дам тобі, тільки не сумуй». Намагався дати йому щось інше, аби помогло замість яєць. Ось так і в такій хворобі вже подвизався, щоб відсікти волю свою.

Мав же завжди і пам’ять про Бога, навчив-бо отець його завжди говорити: «Господи, Іісусе Христе, Боже мій, помилуй мене». І знову: «Сине Божий, поможи мені». Ця-бо молитва завжди в устах його була. Коли ж хворобою обтяжений був вельми, говорив йому авва Дорофей: «Досифею, дбай про молитву, дивись, щоб не загубити її». Він же відповідав: «Добре, отче, молися за мене». Знову, коли погіршало, сказав йому: «Що є, Досифею, як молитва, чи так само?» Сказав йому: «Так, отче, твоїми молитвами». Тоді в крайню впав хворобу таку, що доводилося носити його на полотні, і сказав отець: «Як молитва, Досифею?» Тоді він сказав: «Прости, отче, більше не можу тримати її». І сказав йому отець: «Можеш залишити молитву, лише поминай Бога і дивись на Нього, наче Він перед тобою». Мучився вельми у хворобі і сповістив великому старцеві Варсонофію, кажучи: «Відпусти мене, отче, бо більше не можу жити». Відповів же йому великий старець: «Терпи, дитино, бо близько Милість Божа». Блаженний Дорофей, бачачи його вельми хворим, журився, щоб не втратив розуму. Знову через декілька днів хворий Досифей сповістив старцеві, кажучи: «Владико мій, не можу більше зовсім живим бути». Тоді великий старець Варсонофій відповів, кажучи: «Іди з миром і стань перед Пресвятою Трійцею, і молися за нас». Чуючи таку відповідь великого старця, брати почали обурюватися і говорити: «Що великого зробив Досифей і що було ділом його, що таку відповідь від святого старця прийняв?» Справді-бо, не бачили, щоб Досифей вельми подвизався, чи через день їв (як робив дехто з тих, що там були), чи чував понад звичне чування, а навіть на саме те чування не вставав, хіба після другої служби, ані не бачили,щоб мав він велику стриманість, але бачили, що їв мало: коли лишалася юшка та, що для хворих, чи коли лишалося трохи голів риби, чи щось ще такого. Були там деякі, що довгий час стримувалися та через день їли і подвійне чування творили. Вони таку вищезгадану відповідь від святого великого старця Варсонофія, прислану хворому юнакові, що заледве п’ять років у монастирі мав, почувши, бентежилися, бо не відали діянь його, слухняності ж і безсумнівного у всьому його послуху, що ніколи не чинив за волею своєю. І коли б трапилося коли блаженному Дорофею сказати до нього слово, наче насміхаючись і щось наказуючи, зразу ішов поспіхом і робив те, не роздумуючи. Так само й це: тільки-но прийшов до монастиря, говорив Досифей, як звик, дуже голосно. Через те блаженний Дорофей, наче насміхаючись, сказав якось: «Потрібна чаша вина нерозчиненого, Досифею, іди-бо візьми глечик». Він же, послухавши, пішов і приніс чашу вина повну і хліб та подав йому, наче благословення прийняти мав. Отець же Дорофей, ніби здивований, дивився на нього і сказав: «Чого хочеш, Досифею?» Відповів той: «Ти звелів принести глечик вина нерозведеного, дай мені благословення». Тоді сказав отець: «Нерозумний, тому що голосно говориш, як готи, бо вони, коли уп’ються, кричать голосно, через те сказав тобі «візьми чашу вина», бо й ти, наче п’яний гот, кричиш». Він же, почувши те, кинувся і пішов покласти те, що приніс, і відтоді говорив тихо. Якось же знову прийшов до преподобного Дорофея спитати його про якесь слово зі Святого Письма: почав-бо був через чистоту розуму свого над Писанням Божественним роздумувати. Отець же Дорофей не хотів, щоби він Писанням займався, а щоб краще смиренням берігся, тож, коли-бо спитав його Досифей, відповів йому: «Не знаю». Той же знову прийшов і спитав його про іншу якусь книгу Писання. І знову отець відповів йому: «Не знаю, але іди спитай отця ігумена». Той же пішов, нічого не розсудивши. Сказав же отець Дорофей наперед ігуменові: «Якщо прийде Досифей до тебе спитати щось із Писання, бий його трохи». Коли ж бо прийшов Досифей до ігумена і спитав його, почав ігумен бити його, кажучи: «Чому не мовчиш, коли нічого не знаєш? Чи ти про це питати смієш? Чи не дбаєш про нечистоту свою?» І, іншого дечого такого сказавши, відпустив його, давши йому двічі поза вуха. Той же повернувся до отця Дорофея, показуючи йому щоки свої червоні й кажучи: «Ще й по хребту кулаком дістав». І не сказав блаженний Досифей отцеві своєму: «Чому ти не виправив мене, а послав до ігумена?» Нічого ж такого не сказав, а все приймав, що від нього, з вірою і робив не роздумуючи. Коли ж питав його отець про помисли, і після того, як розповів про них, приймав повчання до виправлення, то так повчань і покарань отцівських дотримувався пильно, щоби більше не повторити нічого, що в тому помислі. Цієї-бо дивовижної Досифеєвої поведінки інші брати не розуміли, то й нарікали через відповідь йому святого Варсонофія. Аж ось захотів Бог явити приготовану Досифеєві славу за святий його послух, заразом же і той дар, що в преподобному Дорофеї був, до доброї послушників настанови, завдяки якому так скоро учня свого, блаженного Досифея, короткою і неспокусливою стежкою привів до Бога. Через кілька днів після преставлення Досифея прийшов до монастиря один великий і святий старець, і, як подорожнього, його пригостили. Захотів же бачити раніше спочилих у кіновії тій святих отців, помолився до Бога, щоб відкрив йому про них. І бачив всіх отців разом: на місці світлому в лику стояли. Посеред них був один юнак, що веселився. І після видіння того спитав, хто той юнак, якого ж у лику святих отців бачив. І, коли оповів подобу образу його, розуміли всі, що то Досифей, і прославили Бога, дивуючись з його життя і з такого перебування, якої міри сподобився досягти за короткий час, бо тримав послух, відсікав волю свою, підкоривши її старцеві своєму, як Богові. І став зі святими отцями перед Тим, Хто на небесах живе і на смиренних та слухняних споглядає, — Отцем і Сином і Святим Духом, єдиним Богом, Йому ж слава навіки. Амінь.