Преподобномученик Лукіан, пресвітер Великої Антіохії

Місяця жовтня на 15-й день

Святий Лукіан родом був із міста Самосата, що в Сирії, від благочестивих батьків, у дванадцятилітньому віці осиротів, і майно, що залишилося після батьків, роздав убогим, сам же, тісноту суворого життя вибравши, віддався навчанню Божественних книг. Від юності вина не пив, тільки воду. Лишень раз на день приймав їжу, іноді й цілий тиждень не їв нічого, харч же його був хліб сухий та вода. Довгий час життя свого прожив у молитві та сльозах, шукаючи блаженства тих, котрі плачуть, мовчання люблячи, серце своє богомислям завжди утішаючи, на лиці ж був старим. Коли ж випадала потреба бесіди, тоді від вуст його, як струмінь, виходили Божественні Писання, в них-бо повчився аж стільки, що ледве й заснути коли міг, безнастанно їх обмірковуючи. В такому житті здобув премудрості глибину і над інших був управний у вченні і сподобився в Антіохії священичого чину. Бажаючи ж і інших численних бачити в благочесті й премудрості рівних собі, а більше навчити юних, училища влаштував і багато учнів зібрав та й був учителем подвійної премудрості, книжної та духовної: і Божественне Писання розуміти навчав, і чесно жити наказував. Був у писанні вправний, швидко й красно пишучи, численні книги написав і з цього свого рукоділля себе й жебраків живив. Старий та Новий Завіт грецькою мовою, зіпсований єретичним лукавством, за мовою єврейською виправив. Такий це був у Божій благодаті чоловік, що, коли проходив через місто, часом видимий, а часом невидимий ставав.

Коли прославився він своєю чеснотою всюди, довідався про нього злочестивий цар Максиміан, названий Галерій, котрий у той час у східних країнах хотів викоренити й погубити святу віру, найбільше премудрих й іменитих учителів християнських мучачи та вбиваючи. Гадав беззаконний, що коли стовпи церковні розрушить, тоді й сама Церква Христова легко впаде. І вже вбив святого Антима Нікомідійського і святого Петра Александрійського. Почув же і про святого Лукіана та й повелів шукати його на муки. Він-бо, як людина, боявся, що в муках ослабне, і ховався від тих, котрі шукали його. Але один священник, що там-таки, в Антіохії, жив, на ім’я Панкратій, був він Савелієвого злослав’я, давно заздрячи добрій Лукіановій славі, виказав його посланцям царя, де ховається, і, як Іуда, віддав на смерть неповинного смерті. Схоплений був нечестивими Лукіан, і в Нікомідію на муки повели його.

У той час лютий мучитель настільки озлобився на християн, що й малих християнських дітей убивав, ніби другий Ірод. Бажаючи ідоложертовною їжею дітей осквернити, наказав її примусом їм до уст вкладати. Вони ж, навчені Духом Святим, не хотіли приймати, гидуючись тією мерзотою, і через те їх і вбивали.

Трапилися два хлопці благородні, обидва одних батька й матері, вони, будучи навченими від батьків, а більше від Бога, вельми цуралися ідолопоклонства. Їх прикликав мучитель, зваблюючи добрими словами і солодкими від ідольських жертв стравами, щоб причастилися їхнім бісівським сквернам. Вони ж міцно противилися і ту їжу відкидали, кажучи: “Батьки нам заповідали не їсти тієї їжі, бо коли хтось їсть її, той Христа гнівить”. Тоді мучитель різками їх бити повелів нещадно, вони ж, як дорослі мужі, про те не дбали. Один із наближених до царя, софіст, говорить: “Ганьба була б, коли б малі діти, недавно від пелюшок звільнені, римського царя терпінням своїм мали б здолати! Дай мені їх до рук, великий царю, і я їх навчу, щоб шанували богів”. Тоді цар віддав тих отроків. Він-бо тоді зробив мазь із міцної гірчиці, голови їхні оголив і тією лютою мастю намазав і в гарячу лазню посадив, від чого розпалилися голови їхні, ніби вогненним полум’ям палали або ніби блискавкою були уражені, і в тій муці обидва померли — спершу менший упав мертвий. Побачив-бо старший мертвого брата свого і закричав: “Переміг ти, брате мій, переміг, Бог тобі помічник!” Потім і той, цілуючи тіло мертвого, віддав дух свій. Було це в Нікомідії, туди ж і Лукіана на муки ведено було. Коли був у Каппадокії, бачив там воїнів, котрі через страх мук відкинулися від Христа, і докорив їм, кажучи: “О яка ганьба вам і срамота, що ви, воїнами будучи, здоров’я своє за царя земного й тимчасового завжди несете на війні і душі свої за нього покладаєте, а за небесного і вічного Царя Христа не захотіли добре стояти, бо ж не тільки себе пожалкували, але і Його відкинулися. Яку ж бо, послухавши царя земного, маєте користь, поміркуйте, і чого позбулися, не послухавши Царя Небесного, помисліть: заради марної слави й честі у таку погибель себе віддали. Заради ж свого Господа, Котрий віддав кров свою за нас і приготував невимовне добро рабам своїм, не зволили й трохи потерпіти, щоб навіки із ним зацарювати. Подивіться на малих дітей і немічних жінок, які більше вас мають мужнє серце; вони-бо, доблесні, за Господа свого ставши, були як крепкі мужі; ви ж, побоявшись мук, стали жінками та малими дітьми. Що вам буде, коли Христос покличе вас тепер на суд свій?”

Воїни, вислухавши це, знову до Христа із покаянням повернулися й пішли на муки, сповідуючи серцем та устами всесвяте ім’я Іісуса Христа, і близько сорока воїнів було вбито за Христа. Так Лукіан святий солодкою і Божої благодаті сповненою мовою своєю знову навернув до Христа відпалих од нього і до мученицького подвигу укріпив. Коли ж привели його в Нікомідію, знайшов там багато знайомих християн та учнів своїх, що були у великому страсі через гоніння, — одні із них ховалися, інші хотіли відкинутися християнства, боячись лютих мук та смерті; їх усіх Лукіан святий сильним своїм словом наставляв і твердими у вірі зробив, щоб не боятися їм тих, котрі вбивають тіло, а не душу.

Розповідають, що одна дівиця, на ім’я Пелагія, учениця Лукіанова, коли її шукали через Христову віру на мучення, боючись, що спотворене буде дівство її, скочила із високого вікна і, впавши, розбилася та й померла, її вірні шанували із мучениками. А оскільки Максиміан почув, що Лукіан є такою доброприємною людиною і славиться красномовством, що кожному, хто побачить чесне його обличчя і послухає його слова, то побоявся нечестивий, щоб і він, бесідуючи із Лукіаном, не став християнином. Через це, коли привели його до нього, через завісу і звіддаля із ним бесідував. Спершу-бо численні обіцяв йому дари й почесті, а коли Лукіан посміявся над його улесними та лукавими словами, тоді почав загрожувати йому новими муками. Він же нітрохи не застрашився погроз його і посаджений був у темницю, в якій усілякі перетерпів страждання: вузами зв’язаний, гострим камінням битий, голодом та спрагою довго був морений, а поміж інших мук була й та: всі члени його із суглобів вибили, тоді на гострому череп’ю поклали хребтом, на ньому-бо сорок днів лежав. Коли ж настав празник Богоявлення, побажав святий, щоб і сам, і ті християни, що з ним були, стали причасниками святих таїнств. Помолився Богу, щоб дістати бажане, і влаштував Бог: через недогляд сторожі деякі вірні зібралися до нього в темницю, принісши хліб та вино. Лукіян же святий сказав учням своїм та всім, які були там, вірним: “Обступіте мене навколо і церквою будете, вірую я Богові, що церква жива приємніша Йому, аніж з дерева чи з каменю збудована”. А коли обступили його навкруги, говорить: “Звершимо Літургію і причастимося Божественних Таїнств”. Кажуть учні його: “Де, отче, на звершення святих таїнств хліб покладемо, стола-бо немає тут”. Він-бо,  на череп’ю зв’язаний лежачи, каже: “На грудях мені покладіте, і буде живий престол живому Богу”. І так у темниці на грудях святого звершилася Божественна Літургія із усіма належними їй молитвами, чинно, як і належить, і всі були причасниками Святих і Божественних Таїнств.

Вранці ж послав цар слуг довідатися, чи ще живий Лукіан, і, коли входили слуги у темничні двері, Лукіан святий закричав тричі, кажучи: “Християнин я є!” — і з тими словами віддав дух свій у руки Христа, Господа свого. І звістили Максиміанові слуги, що вже Лукіан помер, він-бо повелів тіло його вкинути в море, і учинили слуги за повелінням його, прив’язали камінь і вкинули багатостраждальне тіло святого Лукіана в морські глибини. І був у морі тридцять днів. По тому явився одному із учнів своїх, на ймення Глікерій, повеліваючи йому йти на беріг морський і, взявши, поховати тіло його. Пішов Глікерій із іншими християнами на берег шукати святого, і тут побачили в морі дельфінів, які несли на собі нетлінне мучениче тіло; відтак принесли до берега й викинули на сушу. Вірні ж узяли з радістю й поховали його чесно.

Через багато років свята цариця Єлена, мати Константинова, церкву на ім’я святого мученика над гробом його спорудила у славу Богу у Трійці єдиному, Йому ж і сьогодні від нас нехай буде слава, і честь, і поклоніння на віки віків. Амінь.

Тропарі, кондаки, молитви та величання