Святий Василій Малахов, сповідник, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / березня на 11-й день / жовтня на 10-й день — Собор Волинських святих / жовтня на 19-й день — Собор святих Архангельської митрополії / листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви (1917-1918 рр.) / листопада на 27-й день — Собор новомучеників і сповідників Радонезьких

Священносповідник Василій народився 30 січня 1873 року в селі Дуброво Тіостянської волості Городоцького повіту Вітебської губернії в сім’ї білоруського селянина Якова Малахова. Після закінчення Вітебського духовного училища Василь вступив до Вітебської духовної семінарії, яку закінчив 1894 року. Василій мав намір продовжити духовну освіту, але для цього йому потрібно було вийти із селянського стану. 10 червня 1894 року у волосному правлінні відбулися збори селян Щелбовського товариства, до якого належав Василій.

Товариство складалося із сорока восьми домогосподарів і на сход зібралося двадцять п’ять осіб, які мали право голосу. У присутності сільського старости селяни вислухали “прохання селянина… села Дуброво Василія Яковича Малахова про видачу йому відпускного свідоцтва для продовження освіти” і постановили видати йому відпускне свідоцтво. Своєю чергою Василій Якович дав селянському товариству підписку про те, що після прибуття до Московської духовної академії він не відмовиться “від вступу до неї, а після закінчення академічного курсу — від вступу на духовно-училищну службу”.

У 1898 році Василій закінчив Московську Духовну академію і тоді остаточно був виключений із числа селян Тіостянської волості. Оскільки Василій Якович навчався за казенний рахунок, то він був зобов’язаний за чотирирічне навчання прослужити шість років у духовно-навчальному відомстві, звідки його не могли звільнити без особливого дозволу Святішого Синоду. 1899 року Василія Яковича призначили викладачем кафедри порівняльного богослов’я та історії і викриття руського розколу до Волинської Духовної семінарії. Василій Якович був обмежений у коштах і не міг власним коштом прослідувати до місця служби, і тому йому видали гроші на проїзд та платню на місяць наперед, за що він дав зобов’язання прослужити ще два роки в штаті навчально-духовного відомства.

У семінарії Василій Якович, як широко освічена і глибоко віруюча людина, користувався великою повагою. У 1903 році він виконував обов’язки інспектора семінарії. У 1906 році він був переміщений на кафедру загальної та руської історії.

У 1919 році семінарію закрили більшовики, які прийшли до влади, і Василія Яковича запросили як викладача до Житомирського училища пастирства, але в листопаді 1922 року його також закрили. У цей час владою було створено обновленство, яке енергійно почало захоплювати православні храми, і Василій Якович став його активним супротивником; йому часто доводилося виступати з доповідями на єпархіальних зборах і листуватися з питання історії та походження обновленства, як і інших розкольницьких учень — самосвятства, баптизму, адвентизму і тому подібних.

Мріючи про прийняття сану і церковне служіння у себе на батьківщині, Василій Якович у травні 1923 року виїхав до села Дуброво, але тут з’ясувалося, що всі священницькі вакансії на найближчих парафіях зайняті, і він повернувся до Житомира. 4 серпня 1924 року його висвятили на священника до Яківлівської церкви в Житомирі і незабаром возвели в сан протоієрея.

У 1926 році стало відомо, що священник парафіяльного храму в селі Тіосто, у двох верстах від села Дуброво, відмовився від служіння Церкві, і отець Василій у листопаді 1926 року повернувся на батьківщину та за вибором парафіян був призначений настоятелем цього храму. Жив він разом із дружиною Марією і старим батьком у селі Дуброво, а служив у Тіосто, але оскільки селища були розділені озером, вечірні отець Василій служив удома, і на ці служби приходили ті, хто хотів і мав змогу, а утрені та Літургії — у храмі. Зробивши свідомо вибір служіння Богу, протоієрей Василій нічого не боявся і як ревно служив викладачем богослов’я в семінарії, так само ревно — пастирем.

У липні 1927 року помічник лісничого Степановицького лісництва надіслав донос начальнику 10-го районного відділення міліції: “…у червні місяці… я… пішов на хутір у село Дуброво до Малахова Якова за підводою… у службових справах, — писав він. — Прийшов увечері годині о десятій… У хаті сидів син Василій Малахов… У той час, коли я щойно прийшов до хати, цей самий піп закінчував якусь промову, я її не зрозумів, а після цієї промови став говорити іншу, що ось, дорогі громадяни… у нас настав такий світ, як колись був в Америці. Жили там індіанці, володіли вони озерами, лісами, ловили рибу… а коли прийшли європейці, то забрали у них все і перетворили на своїх рабів. Так само і у нас настав такий світ… прийшли більшовики… забрали у нас усе… Факт цей дійсний, і не перший і не останній… цей піп є контрреволюціонером, якому не тільки не можна жити в таємному кутку Меженського району… а й у межах СРСР”.

Цей донос тоді ж було переслано начальникам окружного відділення міліції та ОДПУ і супроводжено таким проханням: “Прошу вжити відповідних заходів проти священника Малахова. Якщо знадобиться на Малахова матеріал, то такий можна буде зібрати”.

22 липня надійшло розпорядження начальника окружного відділення міліції: “Треба зайнятися цим типом і як слід розібратися”.

Після цього співробітники ОДПУ стали допитувати місцевих жителів, домагаючись від них потрібних їм свідчень. 12 листопада один із таких свідків показав, що одного разу під час похорону протоієрей Василій звернувся з промовою до присутніх, сказавши, що покійний не вірив у Бога, його завели погані люди на неправильну дорогу, але перед смертю покаявся у своїх гріхах. “Далі священник Малахов висловився, що прийде той час, що всі вороги нашої релігії будуть стерті з лиця землі, і значить те, що священник Малахов сподівається на англійців. Після таких слів Малахов вийшов на вулицю, де були люди похилого віку, яких він просив, у разі будь-якого непорозуміння, щоб вони його захистили… Далі священник Малахов на Радоницю… молився Богу за упокій… і теж сказав, що ось, як люди нині розмовляють без усяких дротів і чують одне одного, так ці небіжчики чують нашу молитву. Взагалі, священник Малахов ворог радянської влади”.

Цих свідчень виявилося достатньо для арешту священника, і 13 грудня 1927 року, коли отець Василій повернувся додому після ходіння парафією з требами, його заарештували співробітники ОДПУ. Обшук у квартирі та повідомлення, що його заарештовано, отець Василь зустрів абсолютно спокійно, заявивши співробітникові ОДПУ: “Я прийняв сан священика нещодавно, але я прийняв його цілком свідомо, добре розуміючи, що я цим самим підписав собі ордер ДПУ на право у мене обшуків та арешту, а можливо й заслання”.
Одночасно разом із протоієреєм Василієм, на виконання загального плану зі знищення Церкви, заарештували й ув’язнили до вітебської в’язниці благочинного, священника і церковного старосту однієї із найближчих парафій.

За кілька днів після арешту отця Василія староста храму, порадившись із селянами-парафіянами, вирішив направити до Вітебського окружного відділу ОДПУ клопотання про звільнення заарештованого пастиря. Безмірно поважаючи священника і будучи цілком упевненими в його невинності, парафіяни писали: “Ми, громадяни Тіостовської церковної громади, які нижче підписалися, вражені арештом свого духовного пастиря, отця Василія Малахова, бо, не бачачи в ньому нічого супротивного владі, а навпаки, чуючи від нього в проповідях, що ми маємо владі коритися, вважаємо його невинним, а тому і просимо владу його звільнити”.

Лист було переписано в багатьох примірниках, і члени церковної ради розійшлися по селах парафії, для того щоб усі парафіяни могли під ним підписатися. Під листом підписалося понад триста осіб, і його направили як клопотання до ОДПУ.

Викликаний на допит отець Василій, відповідаючи на запитання слідчого, сказав: “У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе не визнаю і пояснюю, що засідання церковної ради зазвичай бували відкритими, з присутністю на них від одного до п’яти сторонніх осіб, і на зазначених засіданнях обговорювали винятково парафіяльні справи без жодного ухилу в бік політики. З пропагандою парафією я ніколи не роз’їжджав і ніколи нею не займався… Про швидке падіння радянської влади не лише ніколи не говорив, а навпаки, і з церковної кафедри, і в приватних розмовах говорив про… необхідність поминання влади… Наприкінці минулого або початку поточного року на похованні… колишнього безбожника, який потім покаявся і причастився, говорив промову винятково релігійного характеру проти безбожництва, поклавши в основу слова Святого Письма… Свій арешт вважаю незрозумілим для себе, і мимоволі спадає на думку, що моя енергійна душпастирська діяльність могла збурити проти мене місцеві невіруючі кола, які зробили на мене донос, звинувачуючи в політичних злочинах. Вважаю за необхідне виклик свідків зі свого боку, які мною будуть вказані під час детального допиту за кожним окремим пунктом”.

31 грудня 1927 року секретар місцевого партійного осередку і хатник направив заяву до Вітебського ОДПУ, в якій писав, що після арешту священника “церковна рада терміново скликала своє засідання… на якому, як видно, вирішили виручити свого попа… склали підписні листи… про його благонадійність і почали старанно збирати підписи серед населення… Це питання вчора обговорювали в нас на закритому засіданні партгрупи, де доручили мені донести до Вітебського ОДПУ про справжні факти і просити про арешт збирачів підписів і розкриття осіб, які скликали закриті збори церковної ради без відома сільради”.

Після цього почалися допити парафіян, які підписали прохання про звільнення священника; особливо палко допитували церковного старосту. Він довго не погоджувався обмовляти священника, але після того, як співробітники ОДПУ йому заявили, що під час обшуку у священника було знайдено антирадянські документи, що викривають його злочинну діяльність, староста підписався під протоколом допиту: “Тепер я переконався, що Малахов Василійставиться ворожу до радянської влади… вирок, який я послав від громади з проханням звільнити Малахова, прошу… вважати для судового органу недійсним, про що я поставлю до відома церковну громаду…”

Незабаром староста виступив у церкві перед вірянами. Священника “заарештували за те, — сказав він, — що він вів агітацію проти радянської влади, це доведено… тим, що в нього під час обшуку знайшли листи контрреволюційного характеру… нам такий священник не потрібен”.
Документами, знайденими під час обшуку співробітниками ОДПУ, були уривки із листів, які протоієрей Василій писав різним людям, здебільшого священникам. Він, наприклад, писав, маючи на увазі григоріанців: “…З одним із єпископів нової групи я перебуваю в листуванні і маю відомості, так би мовити, із першоджерела. Фізіономія і характер нової групи мені зрозумілі. Деякі із єпископів її із Москви вже повернулися на свої кафедри. Однак думаю, що ставлення до групи з боку православного населення буде таке саме, як і до обновленства. Третього дня я отримав резолюцію митрополита Петра на поданні групи, де він усуває колишніх місцеблюстителів, Сергія та інших, і призначає трьох нових із групи, все-таки верховні права залишаючи за собою. Дуже дивно! Підкладки всього цього ми, звісно, не знаємо. У всякому разі, це останнє розпорядження Петра (якщо я про нього маю точні відомості) юридичного значення не має: як особи, що перебуває не на волі, як ніким не уповноваженого своє місцеблюстительство передавати іншим особам. Ми, отже, у ставленні до всіх цих дій митрополита Петра зберігаємо за собою повну свободу.
Беручи до уваги прецеденти історії, думаю, що зазначений досвід угодовства ще не останній. І доля його буде та сама, що й усіх попередніх: ніколи компроміси і поступки мети не досягали і жодної зі сторін не задовольняли…”

В інших збережених уривках листів читаємо: “Написав уже два листки, а між тим писати ще багато. Постараюся решту вмістити в цей листочок. Мені здається, що, опускаючи псалми на початку утрені та вставляючи замість них або полуношницю, або ранкові молитви, Ви робите правильно і добре. Початок утрені — спеціальне моління за царя: який він має смисл нині? Анахронізм, нічим не викликаний. Перетворювати ж це моління на свого роду демонстрацію (як роблять деякі) нерозумно. Що ж стосується звершення Вами Передосвячених у понеділок або вівторок, або в який-небудь інший день, не зазначений уставом, то цього я не схвалюю. Не можна йти проти традицій Церкви Православної і порушувати їх самовільно. На що анахронізмом є єктенії і молитви за оглашенних, але і їх самовільно викидати не можна.

Питання про ставлення Православного Сходу до обновленства мене дуже цікавить, і колись я мав можливість слідкувати за деталями цього ставлення. Тепер, на жаль, цієї можливості я не маю. Кореспонденти з цього питання чомусь не пишуть. Що на Сході обновленство кредитом не користується, в цьому я глибоко переконаний; що східні патріархи, які з нашими обновленцями обмінюються люб’язними посланнями, з ними не будуть разом молитися, це, здається, теж не підлягає сумніву; що в усіх цих люб’язностях зі Сходу проявляється звичайна політика “східних людей”, надія на “бакшиш”; що на східних наших братів у бік обновленства є тиск ззовні: знову ж таки, і цього заперечувати не можна… але довести все це, так би мовити, на місці злочину, ми не маємо можливості, тому що роз’єднані зі Сходом. Коли я віч-на-віч говорив з людьми, близькими до Сходу, вони все вище написане підтверджували і роз’яснювали, тепер же письмово продовжити свої повідомлення соромляться…”

“…Ви кажете: як розібратися напівписьменному попу у всіх чварах обновленців із тихонівцями? Нема чого й розбиратися — треба тільки йти прямим шляхом і мати чисту совість. Логіка проста: «Тепер смута, різні суперечки, нові проекти тощо. Якщо я втручуся в усе це, легко можу заблукати. Я сповідую свою віру у Святу Церкву. Вона завжди була, є і буде до кінця віку. І наша Руська Церква — свята, що доводиться сонмом великих праведників, котрі були в ній, із яких один недавній — преподобний Серафим. Тому буду і я вірно триматися Передання. За основу візьму Святе Євангеліє, а як керівництво — “Кормчу”, або “Книгу правил”. Тоді я буду спокійний. Тоді я не погрішу. Можливо, деяка чистка в Церкві й потрібна — її і зробимо, коли настане спокійніший час. Коли буря на морі, не час займатися прибиранням корабля». — Але не так зазвичай міркують напівграмотні попи. Лукава совість зараз же починає бентежити їх: дивись, куди краще пристати, дивись, де вигідніше, де безпечніше тощо. І вони метушаться із боку в бік. І досягають якраз зворотних цілей: замість вигоди » постійні тривоги й неприємності…

«Осанна», а завтра: «розіпни». Вірно. І Господь Іісус «не ввіряв Себе їм»… Ніщо людське не постійне. Ніколи пастир не може покластися і на своїх пасомих, на їхню відданість йому. Одна тільки є непорушна скеля на землі — Церква Христова. Її повинен, безсумнівно, і триматися кожен, зберігати віру і вірність їй. Тоді він може бути цілком упевнений, що Великий Кермувальник Церкви не залишить його в біді. Це — істинно, незаперечно. Тільки віра! Хоч макове зернятко! Не бентежся тимчасовими негараздами і «будь вірний до смерті»…”
14 січня 1928 року слідчий викликав на допит завідувача хати-читальні, і він показав, що незабаром після приїзду священника Василія Малахова до нього “почали доноситися чутки, що… приїхав батюшка, служить добре і говорить добре. Я почав прислухатися до населення, яке відвідувало церкву, розпитувати, як служить, що говорить. Працюючи в хаті-читальні, мені доводиться мати більше справи з молоддю. Одного разу дівчата, прийшовши ввечері до хати-читальні, кажуть мені: «Знаєш що? Піп у церкві говорив, щоб молодь не ходила на кіно і до хати-читальні співати комсомольські пісні, називав їх антихристиянськими».
Був і такий випадок. Староста церковний приходить до нашого Половського кооперативу і запитує у голови: чи є у вас дешевенькі хусточки головні; на запитання: навіщо, він відповів, що батюшка хоче подарувати їх дівчатам, які ходять співати до церкви…
У 1926 році на Різдво — мені передавали — що Малахов у проповіді перед народом висловився так: «Ми сьогодні не будемо згадувати Калініних і Черв’якових, а будемо згадувати нашого дорогого Господа Іісуса Христа…»”

На початку лютого 1928 року співробітники ОДПУ склали обвинувальний висновок: “Приймаючи недостатність зібраних у справі доказів для передання справи в загальносудовому порядку, але вбачаючи їхню соціальну небезпеку… цю справу направити… на позасудовий розгляд Особливої Наради при Колегії ОДПУ…”

5 лютого 1928 року протоієрей Василій направив до Вітебського ОДПУ заяву, в якій писав: “…4-го цього лютого слідчим… мені було оголошено, що слідство у моїй справі закінчено. Оголошення це стало для мене деякою несподіванкою, оскільки після третього допиту, який був 6 січня, я чекав ще четвертого… На четвертому ж допиті я хотів зробити деякі додаткові свідчення і роз’яснення.
Насамперед я хотів з’ясувати питання про «англійців», про яких згадувалося мимохідь на другому і третьому допитах, причому на другому допиті мені ставили за провину, що я «говорив про англійців», без вказівки місця й часу моєї промови, а під час третього допиту вже виразно було сказано, що про англійців я говорив на похороні… Спочатку я ніяк не міг пригадати: до чого приплелися «англійці» в похоронній промові, але потім уночі, після третього допиту, нарешті пригадав: так, про англійців я згадував. Промова моя була спрямована проти невір’я, безбожництва. Наводячи докази проти невір’я, я сказав між іншим таке: «Вам кажуть, що в Бога вірять тільки люди невчені, неосвічені, а вчені в Бога не вірять. Неправда. Я зараз можу назвати багато вчених людей, які вірили в Бога; але не буду утрудняти вас, вкажу вам тільки на інші народи: німців, англійців, американців. Вони освіченіші за нас, а тим часом у Бога вірять, особливо англійці. Як свято англійці шанують недільні дні! Ніхто не працює; у святкові дні вони відвідують свої церкви, а вдома старші читають святу книгу — Біблію, а молодші слухають». Так ось звідки взялися «англійці»! Цікаво тільки, в яку концепцію поставив їх у моїй промові кореспондент ОДПУ?!

На третьому ж допиті мені було вказано на мої слова на похованні: «…будьте свідки, що я нічого не говорив проти влади». Пригадую, що ці слова були сказані, однак не під час самої промови, а на подвір’ї, після відспівування небіжчика. Було так: дві-три людини із присутніх звернулися до мене з попередженням: “Батюшко, не чіпайте ви цих безбожників, зроблять вони вам якусь біду”. На що я відповів: «Що ж! Нехай роблять! Влада дала нам повну свободу вести релігійну й антирелігійну пропаганду; я говорив проти безбожництва; нехай на мене наговорять; проти влади я не говорив: ви самі тому свідки». Така сама репліку з боку моїх слухачів і така приблизно відповідь моя один або два рази бували і після богослужіння в церкві, коли я громив хуліганство, пристрасть до лихослів’я, моральну розбещеність та інше сільської молоді. Слухачі мали підставу мене попереджати — до мене не раз доходили погрози частини розбещеної молоді на мою адресу…

Взагалі ж, у результаті всіх слідчих допитів у моїй справі… я вважаю обов’язком заявити, що вважаю себе цілковито невинним у пред’явлених мені звинуваченнях. Доноси з місця та інші дані, які мені були пред’явлені на слідстві, не мають під собою жодної фактичної основи або ж помилково розуміються… Безсумнівно, мої свідчення підтвердили б і свідки, яких я міг би представити в разі судового розгляду моєї справи…”

28 лютого 1928 року отець Василій надіслав нову заяву до ОДПУ: “13 грудня минулого року я був заарештований агентом Вітебського ОДПУ; відтоді вже два місяці томлюся у виправдомі, звичайним порядком піддавався допитам в ОДПУ… Увесь цей час я уважно ставився до всього, що відбувається, ретельно аналізував своє минуле життя щодо його політичної благонадійності, намагався проникнути в суть пред’явленого мені обвинувачення — і все одно досі ніяк не міг зрозуміти: за що мене заарештовано, у чому мене обвинувачують?… Онук і син бідних селян, я на прикладі своїх діда і батька бачив свавілля влади поміщиків, бачив багато неправд колишнього соціального ладу, на собі самому я відчув, як важко було мені, селянському хлопчикові, пробивати собі дорогу! У роки навчання скільки доводилося мені переносити незаслужених образ, проковтнути гірких сліз! З дитинства, з молоком матері в мою кров всмокталися, з одного боку, відраза до всякого насильства, до всякої соціальної несправедливості, соціальної нерівності, з іншого боку — любов до народу, той «демократичний напрямок», що відзначався в мені моїми недоброзичливцями й часто ставився мені на вид. Я жив і служив завжди з думкою закінчити життя у себе на батьківщині, на своєму родовому хуторі, серед рідної природи… За тринадцять місяців служби на батьківщині я намагався принести посильну користь своїй рідній парафії. Попит на мою працю був, і я задовольняв його чесно, відповідно до свого звання і служіння. Не замовкаючи я кликав своїх пасомих бути добрими християнами і чесними громадянами, чужими від сучасних вад: моральної розбещеності, хуліганства, бандитизму тощо. Особливо я кликав до цього молодь. Слово ворожнечі, агітації проти радянської влади з моїх вуст ніколи не сходило. Влада для мене завжди була «Божим повелінням», що існує і діє з волі Божої…

Конкретних звинувачень у тому, що я підбурюю населення до масових заворушень… на слідстві мені не було пред’явлено. Я не вважаю серйозним обвинуваченням 2-3-4 доноси з місця, нібито я говорив, що «радянській владі настане кінець», що взагалі «агітував проти влади» або щось на подобу цього. Тому що обстановка, в якій мені приписують виголошення цих слів, у доносах на мене малюється до того невідповідною, до того не відповідною приписуваній їй меті, що відпадає і сама ймовірність злочину! Це я роз’яснив в особистих свідченнях, які далеко не всі були зафіксовані в слідчих протоколах… це саме з очевидністю могли б показати і свідки, яких я міг би представити і з проханням про виклик яких звертався до слідчої влади. Що більше має сили: жалюгідні доноси 2-3-4 осіб, керованих упередженим передсудом проти «попа», чи голос сотень людей, які свідчать протилежне?! Я закликав і зкакликаю до гласного розбору моєї справи — світла гласності я не боюся, — але цього допущено не було. Як же? Чим мені виправдатися? За мене подала клопотання моя парафія. Цього клопотання я не читав, однак упевнений — у ньому з достатньою ясністю підкреслено характер моєї діяльності в парафії, а саме: на що ця діяльність була спрямована — чи то на політичний бік життя, чи то на релігійно-церковний. Усі інтереси мої і вся робота моя на парафії оберталися у сфері життя релігійного.
…Я уклінно прошу Повноважне Державне Політичне Управління… анулювати мою справу, а мене звільнити від незаслуженого мною ув’язнення у виправдомі… якщо ж вища влада знайде що-небудь нез’ясованим у моїй справі, то уклінно прошу піддати її гласному судовому розгляду, щоб я сам міг бачити, у чому мене звинувачують, так само як міг би і своїми роз’ясненнями та показаннями свідків встановити свою невинність. Можливих покарань і поневірянь я не боюся, але, перш за все і найбільше, я шукаю правди. Я вірю, що ця правда є і вища влада її мені надасть”.

Після заяви священника справа знову надійшла на розгляд ОДПУ і прокуратури, і 19 березня 1928 року прокурор у своєму висновку написав: “… незважаючи на відсутність у справі достатніх доказів для віддання обвинувачених суду… перебування їх… у прикордонній смузі, а так само і на волі взагалі, є нині соціально небезпечним, а тому вважав би належним цю справу скерувати до Особливої Наради при Колегії ОДПУ для позасудового розгляду й ув’язнення… обвинувачених у концтабір на строки на розсуд Особливої Наради”.
18 травня 1928 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила протоієрея Василія Малахова до трьох років заслання до Сибіру, і його направили етапом до міста Нижньо-Удинськ у Східному Сибіру. 30 травня 1931 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила священника до позбавлення права проживання у дванадцяти великих містах з областями, а також у Читі та в Омському районі, і після закінчення строку заслання він поїхав до села Абрамово Арзамаського району Нижегородської області, де оселився разом із дружиною, яка супроводжувала його в засланні. Селяни його добре прийняли, побачивши в ньому ревного і освіченого пастиря, і багато хто із них став приходити до нього з питаннями і поговорити на духовні теми. Живучи в селі Абрамово, отець Василій ходив молитися до місцевої церкви, де співслужив парафіяльному священику. Як засланець, отець Василій користувався великою любов’ю і співчуттям місцевих жителів, і згодом у нього зав’язалися з ними такі близькі стосунки, що вони вже не припинялися і після того, як скінчився строк обмежень у місці проживання, і священник із дружиною Марією поїхали до містечка Усвяти, розташованого неподалік від села Дуброво. Селяни продовжували листуватися зі священником, у міру можливості допомагаючи йому продуктами.

Перебування в різних місцях на засланні, часто там, де не було храмів, зменшення і закриття храмів у країні, так що вже на величезні простори з кожним роком їх ставало дедалі менше й менше, а віряни потребували їх і прагнули почути проповідь слова Божого, привели отця Василія до переконання в необхідності проповідувати саме в таких місцях і селищах. У деяких таких селах у нього були духовні діти, і, коли він приїжджав, до одного якого-небудь дому сходилися віряни і звершувалися богослужіння. Бувало, що співробітники НКВС дізнавалися, що до села приїхав священник, і намагалися заарештувати його, але не було випадку, щоб його видали віряни, вони приховували його від переслідувачів і переправляли в безпечне місце. Сам отець Василій служив щосуботи та щонеділі в себе вдома в Усвятах, Літургію служив на антимінсі, який йому дав під час гонінь, що настали, архімандрит Герман (Вейнберг), згодом єпископ Алма-Атинський, добре знайомий йому за Житомирським пастирським училищем. Псаломщиком під час богослужінь була його дружина.
Із Усвят священник із дружиною досить часто їздили до Москви, зупиняючись у родичів. Буваючи в Москві, отець Василій іноді заходив до храму на честь святих мучеників Адріана і Наталії, де настоятелем служив священник, знайомий йому за Волинською духовною семінарією, у нього він із благословення Патріархії брав святе миро, щоб звершувати таїнство Хрещення.

8 лютого 1936 року отець Василій також зайшов до цього храму, де зустрів диякона Михаїла Толузакова, який, як секретний співробітник НКВС, становив на той час смертельну небезпеку для людини. Отець Василій трохи поговорив із ним і пішов, але вже наступного дня його і його дружину заарештував співробітник НКВС Булижніков, і після першого ж допиту його помістили до Бутирської в’язниці в Москві.

— Яку мету ви переслідували, зберігаючи у себе антимінс? – запитав у священика слідчий.
— У разі закриття всіх храмів або неможливості здійснювати богослужіння в храмі, я мав намір звершувати богослужіння у себе на квартирі.
— Чи звершували ви богослужіння у себе на квартирі та на квартирах вірян?
— Проживаючи в містечку Усвяти, я дійсно звершував богослужіння… у себе на квартирі. У квартирах віруючих я богослужінь не звершував, причому обов’язки півчої виконувала моя дружина.
— Ваше ставлення до радянської влади та її заходів?
— Радянську владу я визнаю і підкоряюся їй, але, як християнин, дуже журюсь, що за радянської влади закриваються храми і поступово знищуються християнські святині, з огляду на загальне збідніння віри.
— Чим ви займалися в цей час і на які кошти існували до арешту?
— Я в цей час проживав без певних занять. Живучи в містечку Усвяти Західної області і відвідуючи своїх рідних… дорогою звершував ті чи інші треби на прохання місцевих громадян. Існував я на кошти, які надсилали мені рідні, почасти знайомі, і на ті матеріальні приношення, що їх час від часу приносили мені мої колишні парафіяни.
— Що ви розповідали про свою діяльність духовенству церкви Адріана і Наталії в Москві під час бесіди з ними в храмі 8 лютого 1936 року?
— Викладене в попередній відповіді я розповідав священнику і диякону, які звернулися до мене із запитаннями, називаючи це своє діло апостольським ділом.
— Чи говорили ви тоді, що маєте в різних місцевостях СРСР численних духовних дітей, періодично відвідуєте їх і звершуєте в їхніх будинках таємні богослужіння?
— Про те, що я маю духовних дітей у різних місцях СРСР, я не говорив, але говорив, що в Горьківському краї, в тому селі, в якому я відбував мінус 12, я мав порядну кількість добрих знайомих, які свого часу мене матеріально підтримували, з одного боку, як засланця, з іншого боку, як позаштатного священника, що часто звершував богослужіння в їхньому храмі. Ці особи моїми духовними дітьми ніколи не були.
— Слідству відомо, що ви, перебуваючи без певних занять, їздили і ходили до своїх численних шанувальників і на їхніх квартирах звершували таємні богослужіння. Чому ви приховуєте це від слідства?
— За минулі два роки я всього два рази їздив до Москви… до міста Арзамас, до села Абрамово… до села Андосово Пільненського району… У пред’явленому мені обвинуваченні… винним себе не визнаю. Прихильником ІПЦ ніколи не був, що засвідчується офіційними документами Московської Патріархії та іншими, які перебувають у руках слідства.

У ті ж дні була допитана дружина отця Василія Марія, яка показала, що, дійсно, її чоловік звершував у їхній квартирі богослужіння, в яких вона брала участь як псаломщиця; на богослужіннях були присутні духовні діти отця Василія, віряни із колишніх його парафіян, а також селянки із сіл, віддалених від їхнього містечка на 15-20 верст. Однак, беручи участь із чоловіком і його духовними дітьми в богослужіннях, антирадянської агітації і розмов проти радянської влади вони не вели.

Потім допитали свідків — священників храму святих мучеників Адріана і Наталії та диякона Михаїла Толузакова, який закінчив свої розлогі свідчення словами, начебто сказаними йому отцем Василієм, що він служить там, “де зовсім немає священників, де зачинено православні храми, де найбільше стражденних за православною вірою… Я готовий у будь-який час постраждати за віру православну, але, як пастир, буду говорити правду народу про те, що радянська влада поставила своїм завданням знищення православ’я “.
25 березня слідство було закінчено. Священник і його дружина були звинувачені в тому, що, будучи вороже налаштованими проти радянської влади, систематично проводили антирадянську агітацію, організовували таємні моління та поширювали контрреволюційні провокаційні чутки про нібито проведене гоніння на віруючих у СРСР.
16 квітня 1936 року Особлива Нарада при НКВС засудила їх до п’яти років заслання в Північний край, і їх відправили спочатку до Архангельська, а потім до міста Каргополь Архангельської області, де, передбачалося, вони пробудуть весь час заслання. Священик Василій Малахов помер 24 березня 1937 року в місті Каргополі і був похований у безвісній могилі.