Святий сповідник Михаїл Новицький, пресвітер

Місяця квітня на 17-й день.

Священносповідник Михайло народився 26 липня 1889 року в Мозирському повіті Мінської губернії в сім’ї священика Костянтина і його дружини Стефаніди Новицьких. У їхній родині було тринадцять дітей і, коли отець Костянтин помер, його дружині довелося нелегко. Михайло в цей час закінчив гімназію, поїхав до Санкт-Петербурга і вступив на навчання до Санкт-Петербурзького історико-філологічного інституту. Без допомоги з дому йому на перших порах довелося багато в чому себе обмежувати. Після закінчення інституту він 1914 року одружився з дівицею Зіновією, донькою священика Миколи Корзуна, і його направили викладати латинську мову в Мінську чоловічу гімназію. У 1914 році почалася Перша світова війна; Михайла Костянтиновича через короткозорість звільнили від військової повинності, і разом із сім’єю його евакуювали в місто Омськ, де він продовжував працювати викладачем.

У 1920 році Михайло Костянтинович повернувся до Мінська і того ж року його висвятили на священика до Петропавлівського храму в містечку Узда Мінського повіту; незабаром його звели в сан протоієрея і призначили благочинним. Парафіяни полюбили ревного і чуйного священика, завжди готового прийти на допомогу. Вони допомогли його родині пережити голод 1930-1931 років.
За час служіння отця Михайла безбожники кілька разів пропонували йому зректися сану і натомість обіцяли вигідну роботу, але він ці пропозиції відкинув; його почали викликати у відділення міліції, третирувати й принижувати.
Світ тієї пори демонстрував розгул кричущого зла, яке вирувало і захльостувало Росію, знищуючи і “правих”, і “винуватих”, і перед багатьма віруючими людьми не раз поставало питання про причину багатьох лих, які потребували релігійного пояснення й осмислення. Отець Михайло в одній зі своїх проповідей сказав: “Те, що ми називаємо злом, має два сенси. Є зло дійсне: блуд, заздрість, злодійство і незліченна безліч вад, гідних крайнього осуду і покарання. Але зазвичай люди називають злом і голод, і смерть, і хворобу, і бідність тощо; все це не може бути злом в істинному сенсі слова. Бо якби все це було злом, то не робилося б для нас провиною благ, не приборкувало б гордості, не викорінювало б недбалості, не збуджувало б нас до спостереження за собою, не робило б нас уважнішими до самих себе. Злом вважають страждання, що заподіюється нам покараннями, і вважають його так не за власною його природою, а пристосовано до думки людей. Багач, що розорився, вважає для себе найбільшим злом, що в нього немає можливості мати гарний одяг, смачну їжу, а бідняк вважав би себе щасливим, якби мав вдосталь бодай лише хліба та найнеобхідніший одяг. Лікар вважається вправним не тоді, коли пропонує хворому розкішний стіл, гуляти в саду, їхати в місця з теплим кліматом, а й коли змушує його залишатися без їжі, мучить голодом і мучить спрагою, коли приковує до ліжка й дім робить в’язницею, позбавляє хворого самого світла та закриває кімнати з усіх боків завісами, коли піддає його стражданням, ріже тіло й наказує гіркі ліки, – і тоді він той самий лікар. Тож чи не дивно того, хто завдає стільки неприємностей, називати вправним лікарем і схвалювати, а Бога, якщо Він наведе, наприклад, смерть, голод, хворобу, – зневажати й не визнавати? Багато хто дивується з того, чому це інша людина веде ганебне життя й гнобить інших, і грабує, і викрадає чуже – і не зазнає жодного нещастя, а інша живе скромно й вирізняється милосердям, справедливістю й іншими чеснотами – і зазнає хвороб, злиднів та інших лих. Але… і з тих, хто веде гріховне життя, багато хто зазнає нещастя – і з доброчесних багато хто… насолоджується щастям. Чому ж із двох злих один карається, а інший помирає без покарання, і з двох добрих один випромінює удачу, а інший все життя бідує?

У цьому самому позначається найбільша справа Промислу Божого. Якби Він тут усіх злих карав і всіх добрих нагороджував, то зайвим був би день Суду. Але якби Бог жодного злого не карав і нікого з добрих не нагороджував, тоді порочні стали б ще більш розпусними й гіршими, бо вони набагато більше за добрих схильні до безтурботності. Не карає всіх, щоб запевнити нас, що є воскресіння мертвих, коли буде загальний суд. Карає деяких, щоб безтурботних змусити замислитися про свій шлях, збуджуючи в них страх покаранням інших. З іншого боку – декого з добрих Бог нагороджує, щоб цими нагородами спонукати інших до ревнощів у доброчесності, але не нагороджує всіх, щоб знали, що є інший час, у який усім добрим дано буде нагороди. Якби тут усі отримували, що заслуговують, то не стали б вірити вченню про воскресіння, а якби ніхто не отримував за заслугами, то дуже багатьох це зробило би ще гірше.

Є й інша причина, чому тут, на землі, часто люди добрі страждають, а злі процвітають: якби Бог піддавав усіх покаранню негайно після злочину, то рід людський давно б уже винищився і не міг би підтримуватися. У Євангелії говориться, що той, хто назвав брата потворою… винен геєні вогненній, – але хто не винен у цьому? Про того, хто присягає, сказано, що він, хоч би неложно присягав, робить справи від лукавого. Той, хто дивиться на жінку хтивими очима, є справжній перелюбник. Якщо явні наші гріхи такі великі й нестерпні, і кожен із цих гріхів накликає на нас неминуче покарання, то, коли ми подумаємо ще про таємні свої гріхи, тоді-то особливо визнаємо Промисел Божий, який не посилає на нас покарання за кожен гріх. Тому, коли бачиш, що інший і грабує, і веде непристойне життя і за це не карається, – розкрий своє сумління, роздивись своє життя, досліди свої гріхи і дізнаєшся добре, що тобі першому невигідно бути покараним за кожен гріх. І не потрібно нарікати на Бога за те, що Він посилає нам різні випробування. Потрібно терпляче переносити їх. Не потрібно бентежитися й тим, що на перший погляд нібито немає тут, на землі, відповідності між поведінкою людини та її долею, а тим більше робити звідси висновки, що немає Бога. Приклад святої Катерини та інших християнських мучеників нехай буде завжди в нас у пам’яті. Вони знехтували багатством і всіма життєвими благами, які так приваблюють людей. Їх вабило тільки бажання бути з Христом, і свою віру в Бога, у можливість єднання з Богом вони закарбували своєю кров’ю. А було цих мучеників не один і не десять – кілька мільйонів мучеників налічує наша християнська Церква. Не потрібно бентежитися й тим, що вірян вважають людьми відсталими, малоосвіченими, навіть темними. Не тепер це почалося. Апостол Павло пише коринфським християнам: “Юдеї вимагають дива, елліни шукають мудрості, а ми проповідуємо Христа розп’ятого і не бентежимося тим, що для юдеїв це спокуса, а для еллінів – божевілля… Та, продовжує він, навіть божевільне Боже розумніше від людей, а немічне Боже – сильніше від людей”.
І ми будемо зберігати віру в Христа розп’ятого, віру ж не на словах тільки, а засвідчену самим життям… Бо немає у світі нічого сильнішого за віру. Віра допомагає людині переносити важкі скорботи; віра давала сили мученикам переносити їхні страждання; віра і тільки віра в Бога давала те, що апостоли – прості, неосвічені рибалки, привели до Христа народи і царства…”
У 1933 році безбожники захопили Петропавлівський храм і влаштували в ньому склад зерна, дозволивши священику служити в церковній сторожці. У цей час через слабкість здоров’я і від того, що довелося пережити у зв’язку з розоренням храму, отець Михаїл став тяжко хворіти.

1935 року на Страсній седмиці до вівтарника Петропавлівського храму прийшов якийсь чоловік іудейської зовнішності і попросив провести його в сторожку до священика, щоб забрати у того церковні цінності. Отець Михайло нічого йому не дав і сказав: “Іди, мені треба готуватися до служби”. Тоді той, хто прийшов, накинувся на священика і, жорстоко його побивши, пішов.
У Велику Середу отець Михаїл насилу відслужив літургію Передосвячених Дарів, почуваючись тяжко хворим. Увечері він відслужив утреню з читанням дванадцяти Євангелій: всі Євангелія читав стоячи, але в проміжках йому доводилося сідати. У Велику П’ятницю священик зранку сповідував, але, коли за звичаєм мав бути винос плащаниці, йому довелося лягти в ліжко.
У Велику Суботу протоієрей Михайло відслужив літургію, потім освячував паски. Великодню утреню він відслужив із великими труднощами, літургію вже служити не зміг і відслужив обідню і, лежачи в ліжку, подавав возгласи. Народу на службу зібралося так багато, що сторожка не могла вмістити всіх, хто прийшов, і були відчинені всі вікна, щоб богослужіння могли чути ті, хто залишився зовні. Велику вечірню в перший день Великодня він служив, уже не встаючи з ліжка; на другий день Великодня він також відслужив обідню, не маючи змоги встати. Цього дня він послав за священиком у сусідню парафію, сповідався і соборувався. Наступного дня він із сьомої години ранку вже міг говорити тільки окремі слова. Дружина отця Михайла і священик, який приїхав, читали акафіст Пресвятій Богородиці та Євангеліє. Протоієрей Михайло Новицький помер від перенесених побоїв на третій день Великодня о третій годині пополудні 30 квітня 1935 року і був похований на парафіяльному кладовищі в містечку Узда.