Святий Олександр Державін, сповідник, пресвітер

Місяця березня на 12-й день.

Священносповідник Олександр народився 13 серпня 1864 року в селі Зеленцино Клинського повіту Московської губернії в сім’ї священика Сергія Івановича Державіна. 1880 року Олександр закінчив Звенигородське духовне училище, 1887-го – Віфанську Духовну семінарію. Того ж року він був висвячений на священика до Богородице-Різдвяного храму в селі Александрово Звенигородського повіту Московської губернії. Тут він прослужив десять років і в 1897 році був переведений у Троїцький храм у селі Троїцьке того ж повіту.

У 1929 році, під час гонінь на Російську Православну Церкву, ОДПУ запланувало провести арешти і в селі Троїцькому, і 2 січня 1930 року отця Олександра було заарештовано, і разом із ним двох членів церковної ради. Усіх заарештованих ув’язнили в Бутирській в’язниці в Москві, і наступного дня отець Олександр був допитаний. Слідчий вів справу мляво, мало чим цікавився, знаючи, що священика заарештували в рамках боротьби безбожної держави з Церквою, і сам запитав його, чи знає священик, за що його заарештували. Отець Олександр, дещо здивувавшись такій постановці питання, відповів:
– Я не знаю, за що мене заарештували. Антирадянської агітації я не вів, і взагалі стою осторонь політики.
– Чи заходить хтось до вас і ви до кого заходите – по дружбі, по сусідству або як до однодумців? Перерахуйте, хто і як часто.
– Заходить колишня наша прислуга попити чаю й іноді переночувати, більше до мене ніхто не заходить.
– Хто з віруючих парафіян заходить до вас більше, ніж інші, і в яких справах?
– Заходить іноді староста парафії у справах церкви. Наприклад, заходив, коли обікрали церкву на початку жовтня, і ми з ним разом розшукували зниклі речі в лісі.
– Чому ви попрямували в ліс на пошуки, а не ще куди-небудь? – запитав його слідчий.
– Тому що жінки принесли ризи від ікон, передані їм мисливцями в лісі, – відповів священик.
На цьому допити було закінчено, і священика відправили в загальну камеру. Протягом січня слідчий допитував свідків, один із них показав: “Священик Олександр Сергійович Державін явно налаштований проти радянської влади. На зборах вірян, де були присутні 62 особи, з питання про ліквідацію церковної ради виступив і говорив: “Жодної громади організовувати не потрібно, вона у нас є. Зараз по селах голова Троїцької сільради ходить по домівках і переписує, хто вірує і хто не вірує. Це товариші роблять тому, що вони нам не вірять. Ми даємо наші відомості, хто в наших списках записаний не за страх, а за совість, а більшовики навпаки – не за совість, а за страх”. Більше жодних виступів я з його боку не помічав. Політична фізіономія Державіна дуже прихована і вивченню піддається насилу. Я особисто вважаю, що арешт Державіна був передчасний і безцільний. На арешт Державіна населення дивиться як на гоніння на віру, а не як на арешт якогось контрреволюціонера”

13 лютого 1930 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила отця Олександра до трьох років заслання в Північний край, і за місяць його етапом відправили в Архангельськ.
Згодом усі ці події священик так коротко описав у своєму щоденнику: “З 1-го на 2-ге в моєму домі о 10-й годині ночі було проведено обшук колишнім виконробом села Михайлівського… у присутності понятих… і міліціонерів. Усі книжки… листи і речі були перериті, і багато дріб’язкових папірців було взято із собою. Після обшуку без пред’явлення будь-якої мені провини мене заарештували і відвезли… на станцію Кубинка і поміщений до поїзда в окрему кімнату як арештант. Важким був для мене цей перший арешт невинно. О 5-й годині ранку з поїздом відправлений був до Москви і з вокзалу в закритому автомобілі відправлений був на Луб’янку в ОДПУ… Про це описувати не буду… Мені був допит один раз, але провини якої-небудь не пред’явлено, і допит був недовгий… 5 січня, у неділю, у темній клітці автомобіля відправлений був у Бутирську в’язницю і після обшуку поміщений був у камеру № 70, коридор № 16, де просидів до 15 березня 1930 року. Про перебування у в’язниці писати не буду. У Бутирках один раз викликав мене до себе слідчий і пред’явив мені статтю закону 58, пункт 10, тобто агітація проти радянської влади, і 13 лютого Комісія ОДПУ засудила мене до заслання в Північний край на три роки. Після вироку я просидів у в’язниці ще місяць і 15 березня етапом був відправлений в Архангельськ. Пробув я в Архангельську ночей п’ять, але ці ночі для мене були важчими за Бутирську в’язницю. Дні й ночі я проводив у будинку сезонника – нічліжка брудна, народу засланця в будинку маса, бруд страшний, пияцтво, розпуста, воші здолали. Злодійство, буйство. Нарешті, усім священикам дали паспорти на проживання в Часовенській сільраді на річці Лодьмі, за двадцять п’ять верст від Архангельська.

1 травня. Ранок. Встав о пів на шосту, мороз – 6 градусів. Санний шлях ще хороший. Здоров’я моє… краще, а в серцевій порожнині все ще триває невеликий біль. В’язниця і заслання своє беруть, а так само й самотність. Видно, потрібно тепер і підкоритися волі Божій.
Із Холмогор прийшло триста чоловік козаків-донців на сплав лісу по Лодьмі, голодні, слабкі, ледь ноги свої пересувають. Щось буде з нами, якщо в нас не буде хліба.
18 червня денні звістки, тобто 10 липня всіх викликають до Архангельська з речами.
1 серпня старого стилю. Після місячного мого мовчання і поневіряння чотирнадцяти днів по Архангельську… з великими негараздами, почну знову, перебуваючи в Усть-Цільмі, свій убогий запис. По приїзді в Усть-Цільму весь час шукали квартиру і нарешті тимчасово знайшли на дві особи, клоповник. Нині, 1-го, ходив у храм до літургії. Слава Богу, що є де помолитися, легше душі. Ох, як важко мені буде жити самотнім, відірваним від сім’ї і від друзів моїх плюс дітей. Одна надія на Боже милосердя.
13 серпня. Ранок, ясно і тепло. Сьогодні святителя Тихона Задонського чудотворця, день мого народження. Закінчив топити піч. Хочу помолитися, прочитати Господу Іісусу акафіст, Утішителю в скорботах.
22 серпня. Встав, пишу рано. Зараз ходив на відмітку і почув, що я з Усть-Цільми призначаюся в село Усть, верст тридцять п’ять від Усть-Цільми. Що робити, воля Божа. З моїх товаришів нікого зі мною не призначають, доводиться жити одному. Посилається зі мною священиків чоловік двадцять.
Прийшов на пароплав о третій годині вечора. Взяв квиток за свої гроші. Пароплав зверху не приходив до сьомої години вечора. Народу багато було пасажирів. Речі свої переніс на пароплав, важко. Пароплав не йшов усю ніч, вранці пішов.

23 серпня. Приїхали в Усть годині о 12 дня. Дощ, бруд. За підводу до села за шість верст утрьох заплатили дев’ять рублів із надбавкою. Минулої ночі не спали, а день весь був у метушні, втомився, ледь дійшов до села. Заснув на підлозі добряче. У хаті чисто і тепло. Дерева на крутій горі й річці… храму немає. Квартиру постійну ще не зняли, але знайдемо. Нині голова хотів нас вигнати на роботу, ліс окатувати. Пішов дощ, скасував. Ми троє не хотіли йти, бо засуджені на заслання, а не на примусові роботи.
30 квітня 1931 року. Христова Неділя. Тепло. Відчуваю в собі слабкість і в ногах, і в руках, є кашель, усе не минає після грипу… сили падають, мабуть, скоро треба розлучатися з життям. Допоможи, Господи, покаятися.
11 березня 1932 року. Вітер і холодно. Тривожна чутка йде про наше виселення в Усть-Цільму, а потім кудись далі з Усть-Цільми. Щось буде до 1 квітня. Дійсно, нас вимагають до 30 березня в Усть-Цільму, а куди звідти пошлють, не знаю.
12 березня. Увесь день пройшов у занепокоєнні й тривогах. Ось що отримали замість відпустки додому – перегонку в інше село, невідоме.
15-16 березня. Мороз. Збори в Усть-Цільму. Ночували батьки… йде засланців дуже багато.
31 травня. Вітер і ясно. Сьогодні з ОДПУ отримано сільрадою папір, щоб я з’явився в Усть-Цільму 3 червня з речами, в ОДПУ. Куди мене висилають, не знаю. Моторошно стає. Допоможи мені, Царице Небесна.
1 червня. Йдуть у мене збори до відправлення, але куди знову відправляють, невідомо. Доведеться мені, мабуть, поголодувати нинішній рік.
1 січня 1933 року. Тепло, іде сніжок невеликий. Пробув на засланні три роки. Сьогодні термін трирічний, а відпусток нікому ще немає…
2 березня. Невеликий мороз. Трохи болить шлунок.
4 березня. Мороз і вітерець. Сьогодні причастився Святих Таїн. Подяка Богу.
10 березня. Знову сильний мороз із вітром. Ну вже північна зима 1933 року, будеш пам’ятати її. Живіт усе мучить мене болями… сильними. Мабуть, буде поганий результат хвороби, і допомогти нічим.
19 березня. Мороз несильний. Майже всю ніч не спав, біль живота… У мене, здається, грижа від натуги і підйому дров…”
25 березня 1933 року священик Олександр Державін помер і був похований у невідомій нині могилі на сільському кладовищі.