Святий Олександр Державін, сповідник, пресвітер

Місяця березня на 12-й день.

Священносповідник Олександр народився 13 серпня 1864 року в селі Зеленцино Клинського повіту Московської губернії в сім’ї священника Сергія Івановича Державіна. 1880 року Олександр закінчив Звенигородське духовне училище, 1887-го – Віфанську духовну семінарію. Того ж року він був висвячений на священника до Богородице-Різдвяного храму в селі Олександрово Звенигородського повіту Московської губернії. Тут він прослужив десять років і в 1897 році був переведений до Троїцького храму у селі Троїцьке того самого повіту.

У 1929 році, під час гонінь на Православну Церкву, ОДПУ запланувало провести арешти і в селі Троїцькому, і 2 січня 1930 року отця Олександра було заарештовано, і разом з ним двох членів церковної ради. Усіх заарештованих ув’язнили в Бутирській в’язниці в Москві, і наступного дня отець Олександр був допитаний. Слідчий вів справу мляво, мало чим цікавився, знаючи, що священника заарештували в рамках боротьби безбожної держави з Церквою, і сам запитав його, чи знає священник, за що його заарештували. Отець Олександр, дещо здивувавшись такій постановці питання, відповів:
– Я не знаю, за що мене заарештували. Антирадянської агітації я не вів, і взагалі стою осторонь політики.
– Чи заходить хтось до вас і ви до кого заходите – по дружбі, по сусідству або як до однодумців? Перерахуйте, хто і як часто.
– Заходить колишня наша прислуга попити чаю й іноді переночувати, більше до мене ніхто не заходить.
– Хто із віруючих парафіян заходить до вас більше, ніж інші, і в яких справах?
– Заходить іноді староста парафії у справах церкви. Наприклад, заходив, коли обікрали церкву на початку жовтня, і ми з ним разом розшукували зниклі речі в лісі.
– Чому ви попрямували в ліс на пошуки, а не ще куди-небудь? – запитав його слідчий.
– Тому що жінки принесли ризи від ікон, передані їм мисливцями в лісі, – відповів священник.
На цьому допити було закінчено, і священника відправили до загальної камери. Протягом січня слідчий допитував свідків, один із них показав: “Священник Олександр Сергійович Державін явно налаштований проти радянської влади. На зборах вірян, де були присутні 62 особи, з питання про ліквідацію церковної ради виступив і говорив: “Жодної громади організовувати не потрібно, вона у нас є. Зараз по селах голова Троїцької сільради ходить по домівках і переписує, хто вірує і хто не вірує. Це товариші роблять тому, що вони нам не вірять. Ми даємо наші відомості, хто в наших списках записаний не за страх, а за совість, а більшовики навпаки – не за совість, а за страх”. Більше жодних виступів я з його боку не помічав. Політична фізіономія Державіна дуже прихована і вивченню піддається насилу. Я особисто вважаю, що арешт Державіна був передчасний і безцільний. На арешт Державіна населення дивиться як на гоніння на віру, а не як на арешт якогось контрреволюціонера”.

13 лютого 1930 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила отця Олександра до трьох років заслання в Північний край, і через місяць його етапом відправили до Архангельська.
Згодом усі ці події священник так коротко описав у своєму щоденнику: “З 1-го на 2-ге в моєму домі о 10-й годині ночі було проведено обшук колишнім хатником села Михайлівського… у присутності понятих… і міліціонерів. Усі книжки… листи і речі були перериті, і багато дріб’язкових папірців було взято із собою. Після обшуку без пред’явлення будь-якої мені провини я був заарештований і відвезений… на станцію Кубинка і поміщений до поїзда в окрему кімнату як арештант. Важким був для мене цей перший арешт невинно. О 5-й годині ранку з поїздом відправлений був до Москви і з вокзалу в закритому автомобілі відправлений був на Луб’янку в ОДПУ… Про це описувати не буду… Мені був допит один раз, але провини якої-небудь не пред’явлено, і допит був недовгий… 5 січня, у неділю, у темній клітці автомобіля відправлений був до Бутирської в’язниці і після обшуку поміщений був у камеру № 70, коридор № 16, де просидів до 15 березня 1930 року. Про перебування у в’язниці писати не буду. У Бутирках один раз викликав мене до себе слідчий і пред’явив мені статтю закону 58, пункт 10, тобто агітація проти радянської влади, і 13 лютого Комісія ОДПУ засудила мене до заслання в Північний край на три роки. Після вироку я просидів у в’язниці ще місяць і 15 березня етапом був відправлений до Архангельська. Пробув я в Архангельську ночей п’ять, але ці ночі для мене були важчими за Бутирську в’язницю. Дні й ночі я проводив у будинку сезонника – нічліжка брудна, народу засланого в будинку маса, бруд страшний, пияцтво, розпуста, воші здолали. Грабіжництво, буйство. Нарешті, усім священникам дали паспорти на проживання в Часовенській сільраді на річці Лодьмі, за двадцять п’ять верст від Архангельська.

1 травня. Ранок. Встав о пів на шосту, мороз – 6 градусів. Санний шлях ще хороший. Здоров’я моє… краще, а в серцевій порожнині все ще триває невеликий біль. В’язниця і заслання своє беруть, а так само й самотність. Видно, потрібно тепер і підкоритися волі Божій.
Із Холмогор прийшло триста чоловік козаків-донців на сплав лісу Лодьмою, голодні, слабкі, ледь ноги свої пересувають. Щось буде з нами, якщо в нас не буде хліба.
18 червня денні звістки, тобто 10 липня всіх викликають до Архангельська з речами.
1 серпня старого стилю. Після місячного мого мовчання і поневіряння чотирнадцяти днів Архангельськом… з великими негараздами, почну знову, перебуваючи в Усть-Цільмі, свій убогий запис. Після приїзду до Усть-Цільми весь час шукали квартиру і нарешті тимчасово знайшли на дві особи, клоповник. Нині, 1-го, ходив у храм до літургії. Слава Богу, що є де помолитися, легше душі. Ох, як важко мені буде жити самотнім, відірваним від сім’ї і від друзів моїх плюс дітей. Одна надія на Боже милосердя.
13 серпня. Ранок, ясно і тепло. Сьогодні святителя Тихона Задонського чудотворця, день мого народження. Закінчив топити піч. Хочу помолитися, прочитати Господу Іісусу акафіст, Утішителю в скорботах.
22 серпня. Встав, пишу рано. Зараз ходив на відмітку і почув, що я із Усть-Цільми призначаюся до села Усть, верст тридцять п’ять від Усть-Цільми. Що робити, воля Божа. Із моїх товаришів нікого зі мною не призначають, доводиться жити самому. Посилається зі мною священників чоловік двадцять.
Прийшов на пароплав о третій годині вечора. Взяв квиток за свої гроші. Пароплав зверху не приходив до сьомої години вечора. Народу багато було пасажирів. Речі свої переніс на пароплав, важко. Пароплав не йшов усю ніч, вранці пішов.

23 серпня. Приїхали в Усть годині о 12-й дня. Дощ, бруд. За підводу до села за шість верст утрьох заплатили дев’ять рублів з надбавкою. Минулої ночі не спали, а день весь був у метушні, втомився, ледве дійшов до села. Заснув на підлозі добряче. У хаті чисто і тепло. Дерева на крутій горі й річці… храму немає. Квартиру постійну ще не зняли, але знайдемо. Нині голова хотів нас вигнати на роботу, ліс окатувати. Пішов дощ, скасував. Ми троє не хотіли йти, бо засуджені на заслання, а не на примусові роботи.
30 квітня 1931 року. Христове Воскресіння. Тепло. Відчуваю в собі слабкість і в ногах, і в руках, є кашель, усе не минає після грипу… сили падають, мабуть, скоро треба розлучатися з життям. Допоможи, Господи, покаятися.
11 березня 1932 року. Вітер і холодно. Тривожна чутка йде про наше виселення до Усть-Цільми, а потім кудись далі із Усть-Цільми. Щось буде до 1 квітня. Дійсно, нас вимагають до 30 березня до Усть-Цільми, а куди звідти пошлють, не знаю.
12 березня. Увесь день пройшов у занепокоєнні й тривогах. Ось що отримали замість звільнення додому – перегонку до іншого села, невідомого.
15-16 березня. Мороз. Збори в Усть-Цільму. Ночували отці… йде засланців дуже багато.
31 травня. Вітер і ясно. Сьогодні із ОДПУ отримано сільрадою папір, щоб я з’явився в Усть-Цільму 3 червня з речами, в ОДПУ. Куди мене висилають, не знаю. Моторошно стає. Допоможи мені, Царице Небесна.
1 червня. Йдуть у мене збори до відправлення, але куди знову відправляють, невідомо. Доведеться мені, мабуть, поголодувати нинішній рік.
1 січня 1933 року. Тепло, іде сніжок невеликий. Пробув на засланні три роки. Сьогодні строк трирічний, а звільнення нікому ще немає…
2 березня. Невеликий мороз. Трохи болить шлунок.
4 березня. Мороз і вітерець. Сьогодні причастився Святих Таїн. Дяка Богу.
10 березня. Знову сильний мороз із вітром. Ну вже північна зима 1933 року, пам’ятатимеш її. Живіт усе мучить мене болями… сильними. Мабуть, буде поганий результат хвороби, і допомогти нічим.
19 березня. Мороз несильний. Майже всю ніч не спав, біль живота… У мене, здається, грижа від натуги і підйому дров…”
25 березня 1933 року священник Олександр Державін помер і був похований у невідомій нині могилі на сільському кладовищі.