Святитель Константин, митрополит Київський і всієї Русі

Місяця червня на 5-й день

В 1155 році ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий вступив у першопрестольний град Київ і став великим князем. Об’єднавши майже всю Руську землю, Юрій Долгорукий приступив до рішення церковних справ, що вимагали влаштування з 1145 року, коли митрополит Київський Михаїл залишив кафедру й відійшов у Константинополь.

В 1147 році великий князь Ізяслав Мстиславич і собор руських єпископів поставили митрополитом Київським Климента Смолятича без участі Константинопольського патріарха, але не всі єпископи погодилися із цим, і в Руській Церкві почалася смута.

З ініціативи князя Юрія Долгорукого були проведені успішні переговори з Константинополем. У січні 1156 року в Константинополі був висвячений на Київську кафедру митрополит Костянтин, який у тому ж році приїхав у Київ. Перед відправленням у свою північну митрополію він у січні того ж року взяв участь у Константинопольському Соборі, що обговорював питання про Євхаристичну Жертву. Церковний Собор Руської Церкви в складі митрополита Костянтина і єпископів Косми Полоцького й Мануїла Смоленського приступив до відновлення канонічних норм церковного життя: священнодійства митрополита Климента були “испровергнуты”, а князь Ізяслав Мстиславич підданий суворому соборному осуду.

Митрополит Костянтин заміщав архієрейські кафедри єпископами-греками, прагнучи тим самим унеможливити повторення Собору 1147 року. У Суздалі на місце позбавленого кафедри Нестора був призначений грек Леон, у Чернігові – грек Антоній. По всій імовірності греком був і Косма, поставлений єпископом на новостворену кафедру в Галичі. У Переяславлі-Залісському був поставлений єпископ Василій. У Новгороді Великому на віче був вибраний єпископом Аркадій.

У князя Юрія Долгорукого з митрополитом Костянтином установилися добрі відносини, і князь прислухався до його думки в державних питаннях. 15 травня 1158 року Юрій Долгорукий помер. Кияни, що не любили його, почали грабувати князівське майно і “бити” суздальців по містах і селам. Смерть Юрія Долгорукого дозволила захопити великокнязівський престол Ізяславу Давидовичу, але наприкінці 1158 року він був вигнаний з Києва Ярославом Галицьким і Мстиславом Ізяславичем, що вирішили передати столицю князеві смоленському Ростиславу.

Мстислав, син відданого анафемі князя Ізяслава, вимагав при зведенні на київський престол дядька свого Ростислава Смоленського, щоб митрополит Климент знову керував Руською Церквою, тому що прибулець грек, говорив він, кляв нібито пам’ять батька його. Але Ростислав не хотів слухати про Климента, вибраного, на його думку, неправильно собором руських єпископів без бажання патріарха Царгородського. Князі погодилися нарешті між собою, щоб не бути митрополитом ні тому, ні іншому, а призвати нового із Царгорода. І митрополит Костянтин, прагнучи уникнути помсти Мстислава, відійшов у Чернігів, де княжив Святослав Ольгович, друг і союзник Юрія Долгорукого, а єпископом був грек Антоній. Тут митрополит Костянтин раптово занедужав. Тоді він став шкодувати і каятися в занадто строгім покаранні учасників постанови на Київську митрополію Климента. Митрополит Костянтин призвав єпископа Антонія і вручив йому свій заповіт, взявши зобов’язання виконати все, що в ньому написане. Коли, після кончини митрополита Костянтина, єпископ Антоній розгорнув перед князем Святославом заповіт і прочитав його, усі що були присутні були вражені: “По умертвии моем не погребите тела моего, но повергше его на землю и поцеплеше ужем за нози и извлекше из града, поверзите на оном месте, имя нарек ему, псом на расхищение”.

Здивували князь і єпископ великому його смиренномудрію, і Антоній, хоча з жахом і багатьма слізьми, виконав, клятви заради, його заповіт. Вжахнувся й народ нечуваній справі. Самозасуджене тіло лежало три дні й три ночі непошкодженим; ніякий звір не міг до нього доторкнутися, і щоночі виднілися над ним вогненні стовпи.

Тоді князь Святослав, перейнятий страхом суду Божого, послав сказати про те у Київ великому князеві Ростиславу, а тим часом велів підняти святителя Христова і з великою честю нести в місто в Спасо-Преображенський собор. Там покладено було в теремці тіло його, поруч князя Ігоря Ярославовича.

В усі ці три дні в Києві бушувала буря, а також і в інших місцях, так що намет Ростислава, що стояв на полі під Вишгородом, був розтрощений. Блискавка поразила двох пресвітерів, одного диякона і чотирьох мирських людей. Але в Чернігові в усі ці дні яскраво світило сонце, і як тільки було поховано священне тіло, усюди настала тиша. Розчулився великий князь Ростислав і послав по всіх церквах творити поминання по покійному святителеві, явно сповідуючи, що Господь послав кару цю заради його власної жорстокосердості. Подібно тому, як Господь не залишив розкаявшогося розбійника, так милосердний Владика прийняв і плоди покаяння, принесені митрополитом Костянтином – біля його мощів стали відбуватися численні чудесні зцілення.

Тропарі, кондаки, молитви та величання