Священномученики Олександр Смирнов і Феодор Ремізов пресвітери

Місяця вересня на 25-й день – знайдення мощей / листопада на 1-й день

Отець Олександр Смирнов та отець Феодор Ремізов були священиками двох, розташованих у півверсті одна від одної церков села Вишегород Верейського повіту Московської губернії. Ці пастирі жили і служили поруч, і зазнати мученицької смерті їм довелося разом.
Священномученик Олександр народився 1875 року в сім’ї почесного громадянина Василя Смирнова. В 1898 Олександр Васильович закінчив Московську Духовну семінарію і вступив законоучителем в церковноприходську школу в селі Круглино Дмитровського повіту Московської губернії. У 1903 році він був висвячений на священика в Хрестовоздвиженській церкві села Вишегород Верейського повіту. Храм був збудований у 1754 році ретельністю графа Олександра Івановича Шувалова. У 1913 році стараннями місцевого поміщика Шліппе при храмі був збудований будинок для псаломщика, а священик жив у приміщенні, яке належало тому ж поміщику, безкоштовно. Храм знаходився за чотирнадцять верст від міста Вереї та півверсти від Ризоположенської церкви. Парафія мала церковноприходську школу в селі Паново і земську школу в селі Сотникове.
У 1903-1904 роках отець Олександр був законовчителем у Сотниківській земській школі, а з 1904 року – законовчителем та завідувачем Панівської церковноприходської школи. У лютому 1911 року його було обрано членом благочинницької ради.
За простоту у зверненні та милосердя отець Олександр був улюблений своїми парафіянами. Коли комусь із них була потрібна допомога, він надавав її просто і без сумнівів. Неухильно виконував церковний статут, не допускаючи скорочень чи відступів у службах, за що мав велику повагу старообрядців, яких багато тоді жило в цьому повіті. Був наділений від Бога гарним і сильним голосом, тож церковне начальство неодноразово хотіло перевести його до Москви в один із соборних храмів.
У 1918 році радянська влада видала декрет про відокремлення Церкви від держави, подібний до антихристиянських едиктів язичницьких імператорів Риму, які мали на меті знищення Церкви. Декрет радянської влади забороняв будь-яку форму проповіді, що мало на увазі навіть носіння священиком ряси поза храмом. Де-не-де погрозами примушували священиків змінити свій вигляд і, бувало, за непокору вбивали.
Місцева влада зажадала і від отця Олександра, щоб він перестав ходити селом у рясі та обстриг волосся. Після поради зі своїм старцем-священиком отець Олександр сказав, що ніколи не підкориться беззаконному розпорядженню і не відмовиться від зовнішності православного пастиря.
У Верейському районі особливою жорстокістю вирізнявся тоді міліціонер Мужеров. Обурені його лиходійства селяни, не знайшовши на нього управи у місцевих начальників, убили його. У помсту з Москви було послано загін карателів-латишів числом у п’ятдесят вершників, які мали жорстокістю страт залякати селян. Однак не лише селян вони збиралися страчувати, а й усіх священиків, яких вдасться захопити. І лише зречення Бога могло врятувати життя.

Священномученик Феодор народився у сім’ї священика Миколи Ремізова. Він був висвячений на священика в Ризоположенській церкві села Вишегород Верейського повіту Московської губернії. Дерев’яну церкву було збудовано у 1791 році графинею Катериною Олександрівною Головіною, уродженою Шуваловою. У храмі було два престоли: один в ім’я Положення ризи Пресвятої Богородиці, інший – в ім’я безсрібників та чудотворців Косми та Даміана. Будинків для священика і псаломщика не було, і вони жили в наймані сирих і холодних селянських хатинках. Приміщення ці, як повідомляють про це клірові відомості, були нижчими за будь-яку критику, але «за відсутністю вільних хат, доводилося причту з сімействами тулитися в таких». До 1917 року в ризоположенском храмі служив брат отця Феодора, священик Олександр Ремізов. У них із дружиною Олександрою Омелянівною було шестеро дітей; жити сім’ї не було де, і отець Олександр перевівся на інший прихід, а на його місце прийшов служити його брат, у якого дітей не було.
14 листопада 1918 року в селі відзначалося престольне свято – пам’ять безсрібників та чудотворців Косми та Даміана, на яке з’їхалося духовенство та миряни з усієї округи. Після літургії, молебню та спільної трапези священики роз’їхалися по парафіях.

Того ж дня, ближче до вечора, до села Нова Борисівка, що розташоване поряд з Вишегородом, в’їхав озброєний загін латишів. На шляху їм зустрівся церковний сторож, і вони зарубали його.
Селяни, запідозрені у вбивстві міліціонера, були страчені без жодного суду.
Дізнавшись, що отець Олександр удома, карателі послали до нього фельдшерицю, щоб вона запросила його до сільради.
– Навіщо я піду? – просто відповів священик. – Я ні в чому перед владою не винний.
– Як хочете, – відповіла та й пішла, але в голосі її пролунала погроза.
Дружина отця Олександра зі старшою донькою Оленою вирішили самі піти до сільради, щоби подивитися, що там відбувається. У будинку залишилися лише священик та його чотирирічний син Олександр. Незабаром пролунав гучний стукіт у двері.
Отець Олександр відкрив, і одразу ж будинок наповнився озброєними латишами. Вони вимагали:
– Збирайтеся, вас викликають до начальника.
– Я не можу покинути будинок, де залишається лише маленький хлопчик, – відповів священик.
— Але ж начальник не може чекати! – зі злобою та погрозами почали вони. І вже самі брали і запалювали товщі свічки.
Нема чого робити, нехай буде воля Твоя! Помолившись, отець Олександр одягнув нову теплу рясу, шапку і вийшов надвір.
Був тихий осінній вечір, нещодавно випав перший сніжок, і з темряви світлом, символом земної чистоти, розливалася довкола білизна. Тримаючи палаючі свічки, кати вели отця Олександра до сільради, долю його було вирішено. Як живого покійника, призначеного для поховання, супроводжувала його блюзнірська хода катувальників. Їм хотілося поглумитися над ним, обсипати глузуваннями, але вони не сміли, зніяковіли, на яву відчувши благодатну силу священика, що йде поруч.
На шляху вони зустріли отця Феодора, що йде під конвоєм, і тоді священикам оголосили, що вони будуть зараз страчені.
– Тоді треба помолитись, – сказав отець Олександр.
– Молись, – дозволив начальник загону.
Священики, схиливши коліна, стали молитися до Бога. Блаженна і свята смерть мучеників, і світлозорий непорочний Христов жереб. Отримавши запевнення згори про те, що душа його буде удостоєна мученицького вінця, і навіть про найближчу долю катів, отець Олександр сказав:
– Я готовий. Тепер робіть зі мною, що хочете, але знайте, що ви незабаром загинете.
Тільки-но він це сказав, кат змахнув шашкою і розсік йому голову. Священик упав навколішки і підняв руку для хресного знамення. Настав другий удар шашкою. Але священик живий. Кати вистрілили в голову і в шию і двічі проткнули живіт багнетом до спини і одного разу впоперек від бока до бока.
Але диво! Священик був силою Божою живий. Страх напав на мучителів. І тоді один із них, підійшовши до отця Олександра впритул, завдав останнього удару – у серце.
Після цього кати приступили до отця Феодора, який став викривати їх у жорстокості та вбивствах. У відповідь вони почали бити його по обличчю, і коли він упав, кат двічі вистрілив у нього. Одна куля влучила у вухо, інша – у плече. Отець Феодор був ще живий, але вони не стали його добивати: таке було враження від вбивства безвинних священиків карателі поспішали покинути скоріше місце страти.
Селянам у селі вони казали:
– Ну й піп цей Олександр, ніколи ще таких ми не бачили.
І далі розповіли про долю, яку він їм сповістив.
Слова отця Олександра справдилися точно. За кілька днів весь загін карателів було знищено під селом Балабановим.
Свідками мученицької смерті священиків з’явилися деякі городяни, які запаслися на селі продуктами і збиралися додому. Побачивши загін карателів, вони сховалися і з укриття спостерігали за тим, що відбувається, але як тільки каратели поїхали, кинулися бігти, лише через деякий час розповівши, як було діло.
Наступного дня рано-вранці один із місцевих жителів при в’їзді до Нової Борисівки почув стогін. Він зліз з коня і побачив отця Феодора, що лежить на снігу. Неподалік виявив тіло отця Олександра. Він оголосив про це селянам, але коли вони прийшли, отець Феодор уже помер.
На третій день відбулося відспівування та поховання священномучеників. На похорон зібралося багато народу. Відразу після вбивства влада з боязні перед народом поспішила визнати священиків невинними і прислала на поховання своїх представників, які йшли серед парафіян з білим прапором на знак невинності мучеників.
На дев’ятий день після смерті отець Олександр з’явився уві сні дочки Олени і наказав їй зібрати кісточки голови, що залишилися на місці вбивства, вказавши їй і саме місце. Приблизно через рік після смерті він з’явився синові Олександру, одягнений у ризи сліпучого білизни.
У двадцятих роках будинок священика було спалено. З усього майна вціліла серед попелища лише фотографія отця Олександра, що обгоріла по краях.
Мощі священномучеників Олександра і Феодора були найдені 8 жовтня 1986 року, і з тих пір всі священномученики, які вдавалися до молитовної допомоги, отримували її від швидких клопотань і заступників. Священномученики Олександр та Феодор були прославлені на Архієрейському Соборі 2000 року.

Тропарі, кондаки, молитви та величання