Священномученик Василій Надєждін, пресвітер

Місяця лютого на 6-й день

Священномученик Василій народився 12 січня 1895 року в Москві в родині Федора Олексійовича і Софії Павлівни Надєждіних. Федір Олексійович служив чиновником Палацового управління у званні колезького асесора і доводився родичем архієпископу Анастасію (Грибановському).
У 1910 році Василь закінчив Заіконоспаське духовне училище, у 1916 році – Московську Духовну семінарію. Навчаючись у семінарії, він на канікули їздив у Холмську губернію, де владика Анастасій був на той час єпархіальним архієреєм.
Василь писав владиці Анастасію: “Я хочу закінчити Духовну академію і бути священиком – це рішення підказує мені моя душа, яку приваблює пастирська діяльність. Я знаю (і це безперечно), що чим соліднішою, ширшою і значнішою буде моя освіта, тим ціннішою для справи Церкви і цікавішою для мене самого буде моя діяльність як пастиря”.
Влітку 1916 року Василь поїхав готуватися до іспитів у Кишинів, куди був переведений владика Анастасій. Восени він вступив до Московської Духовної академії, заняття в якій через війну почали йти з перебоями; наприкінці листопада його запросив граф Олександр Медем у його маєток у Хвалинському повіті Саратовської губернії викладати Закон Божий його дітям Федору і Софії.
Наприкінці лютого 1917 року відновилися заняття в академії, і Василь виїхав до Москви, жителі якої на той час тріумфували з приводу зречення імператора Миколи II від престолу, тріумфували і студенти академії. Після закінчення навчального року Василь знову поїхав у маєток графа. Наслідки руйнівної революції швидко докотилися до губернських міст, і почалися грабежі та вбивства. Восени 1917 року він повернувся до Москви для продовження навчання.
На початку 1919 року Духовну академію закрили безбожники, які прийшли до влади. У квітні 1919 року Василь Федорович повінчався з Оленою Сергіївною Борисоглібською і виїхав у село Микільський Поїм Чембарського повіту Пензенської губернії, де служив знайомий йому священик, і працював тут до 1921 року вчителем у школі. У березні 1921 року він із сім’єю переїхав ближче до Москви, влаштувавшись рахівником у побудовельному управлінні вузькоколійки в Оріхово-Зуєві.
24 червня 1921 року Василя Федоровича висвятили на диякона, а 26 червня – на священика до Микільського храму біля Солом’яної Сторожки в Москві, побудованого на початку ХХ століття. До революції це був храм 675-ї пішої тульської дружини.
Дочка священномученика Володимира Амбарцумова, розстріляного на Бутовському полігоні 1937 року, писала про храм і про отця Василя: “Біля церкви колись існувала сторожова будка із солом’яним дахом, відома в народі як “солом’яна сторожка”. До часу будівництва храму її вже не було, але народна пам’ять зберегла за цим місцем старе найменування…
До храму ходили різні люди, але… склад парафіяльної громади насамперед визначався близькістю Петровсько-Разумовської академії…

Коли після революції було заборонено викладання в школах Закону Божого і в Петровсько-Разумовській академії закрили храм, група її професорів і викладачів звернулася до настоятеля храму Святителя Миколая “священика Василя Надєждіна” з проханням зайнятися релігійно-моральним вихованням їхніх дітей… Отець Василь жваво відгукнувся на прохання професорів академії. Він створив… молодіжний хор, що співає на правому криласі храму… навчав дівчат і юнаків не тільки церковного співу, а й церковної служби, розбирав основні питання віровчення, ходив з ними і на концерти класичної музики, читав і обговорював літературні твори. Для маленьких дітей у домі отця Василя обов’язково проводилися заборонені тоді різдвяні ялинки…
Отець Василь був чудовим проповідником. Його улюблений час для проповідей був у суботу на утрені після шестопсалмія… Він не відшліфовував своїх проповідей, але говорив жваво і переконано, часто виступаючи проти безвір’я”.
У жовтні 1927 року отець Василь отримав документ про закінчення Московської Духовної академії за першим розрядом зі ступенем кандидата богослов’я, в якому поставили свої підписи ще не заарештовані тоді професори Духовної академії, включно з проректором протоієреєм Володимиром Страховим.
У 1928 році в отця Василя виявилося захворювання на туберкульоз, і він був змушений виїхати в Башкирію для лікування кумисом. Під час його відсутності в Нікольському храмі служив на його прохання священик Володимир Амбарцумов.
Повернувшись до Москви, отець Василь у зв’язку з посиленням гонінь став рідше говорити проповіді; міліція заборонила йому з’являтися в будинку, де жила його сім’я, і священик зняв житловий куточок, куди до нього приїжджала дружина, намагаючись, щоб і ці візити залишилися непоміченими для влади.
Отець Василь був заарештований 28 жовтня 1928 року і поміщений до Бутирської в’язниці в Москві. Його звинуватили в тому, що він “організував гурток християнської молоді, роботою якого і керував, виховуючи молодь у тенденційно-антирадянському напрямку”.
1 листопада слідчий допитав священика. Він назвав, що саме цікавить слідство, і отець Василь сказав: “Про близьку до мене молодь можу сказати таке: прийшла до мене вона сама. Усі особи, які згодом бували в мене, були пов’язані між собою ще школою, де вони разом навчалися. Імовірно, тому вони також усією групою і перейшли до мене. У мене в церкві ця молодь співала в хорі…

Сама молодь була неактивна у вивченні хоча б церковної історії, тому я сам читав їм іноді на теми з історії Церкви уривки з церковних письменників Болотова і Лебедєва, читав їм деякі оригінали творів церковних письменників (Василя Великого, Григорія Богослова та інших).
Робив доповідь про враження від моєї поїздки до Саровської пустелі, про ті оповіді, які пов’язані з Дівєєвим монастирем і Серафимом Саровським…
Були в мене бесіди, присвячені ювілеям Першого Вселенського Собору, Григорія Богослова і Василя Великого. Власне, проповідь у церкві була з цих питань, а вдома молоді я читав тільки деякі документи тієї епохи.
Спеціальних питань з приводу існуючого соціального ладу і з приводу окремих моментів взаємовідносин Церкви і держави, так само як і суто політичних питань, ми ніколи не обговорювали. Останні, тобто політичні питання, іноді тільки, і то мимохіть, в обивательському розрізі, трактувалися в нас; говорили, наприклад, що жорстокою є політика влади по відношенню до дітей позбавлених та до позбавлених взагалі… У питаннях про арешти церковників я дотримуюся тієї точки зору, що важко провести межу між церковним і антирадянським і що тому з боку влади можливі перегини…
Молодь у мене бере участь у церковних справах з 1921 року. Загалом у мене не більше десяти осіб…
Коли в нас порушувалося питання про сповідництво, тобто про можливість примирення вірян з навколишніми умовами, то тут я проводив таку точку зору: є межі (для кожного різні), в яких кожен християнин може примирятися з навколишньою нехристиянською дійсністю, що його оточує; у разі порушення цих меж він мусить уже примиритися з можливістю і неприємних для нього особисто змін умов його життя, інакше він не є християнином. Християнином треба бути не тільки по імені…”

20 листопада 1929 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила священика до трьох років ув’язнення в концтаборі, і він був відправлений на Соловки. Але коли він прибув у пересильний табірний пункт у місто Кемь, морська навігація вже закінчилася, і отець Василь був залишений у Кемі. Це був час, коли на всьому Соловецькому архіпелазі, перетвореному на концтабори, лютувала епідемія висипного тифу. Отець Василь захворів на тиф і був поміщений у табірну лікарню. У лікарні йому зробили укол і внесли інфекцію, що призвело до гангрени. Під час хвороби священика до нього приїхала дружина і, оселившись у Кемі неподалік від табору, щодня носила йому передачі.
“Ходжу вранці і ввечері вздовж дерев’яного паркану з дротом нагорі і доходжу до лазарету… Бачу верхню частину замерзлого вікна і посилаю привіт і молюся. О третій годині роблю передачу… отримую записку, написану слабким почерком. Ось і все! Ніч минає в тузі й болісних снах. Щоразу, як відчиняються двері нашої квартири, я дивлюся, чи не прийшли сказати фатальну звістку. Його обстригли, змінився він сильно і змарнів, кажуть, перев’язки болісні і виснажують його…”
Незадовго перед кончиною отець Василь сподобився прийняття Святих Христових Таїн. Останні його слова були: “Господи, спаси благочестивія і почуй ни”. Священик Василь Надєждін помер у табірній лікарні 19 лютого 1930 року. Начальник табору дозволив дружині священика помолитися вночі поруч із тілом покійного чоловіка і поховати його на кладовищі в Кемі.
24 грудня 1929 року, ще до хвороби, отець Василь відправив дружині останнього листа, який став своєрідним прощанням із близькими: “Сегодня, в день Ангела моего старшего сынка… мені прийшла думка сумна, але, здається мені, правильна, що я повинен написати прощального листа на випадок моєї смерті… Бо якщо я захворію на тиф, то писати вже не зможу, нікого з близьких не побачу й не почую, не зможу нічого передати їм, окрім цього листа, якщо він буде написаний заздалегідь і… якщо Господь влаштує так, що він дійде до моїх близьких… Цей лист має замінити мене, прощання зі мною, участь у моєму похороні, який відбудеться тут без участі моїх близьких, без їхньої молитви і сліз… Перше слово до тебе, моя дорога, кохана, єдина… Перш за все, благословляю тебе за твою любов, за твою дружбу, за твою відданість мені… Хай буде воля Божа! Ми дочекаємося радісного побачення у світлому Царстві любові й радості, де вже ніхто не зможе розлучити нас, – і ти розкажеш мені про те, як прожила ти життя без мене, як ти зуміла по-християнськи виховати наших дітей, як ти зуміла вселити їм жах і огиду до похмурого безбожного світогляду і закарбувати в їхніх серцях світлий образ Христа…”

Тропарі, кондаки, молитви та величання