Священномученик Сергій Воскресенський, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / лютого на 26-й день (перехідне) / жовтня на 21-й день – Собор новомучеників і сповідників землі Карельської (перехідне)

Священномученик Сергій народився 29 липня 1890 року в селі Д’якове Московського повіту Московської губернії в сім’ї священника Сергія Воскресенського і його дружини Євдокії Сергіївни. Священник Сергій був настоятелем Іоанно-Предтеченської церкви в селі Д’якове. За його служіння було споруджено церковну огорожу, влаштовано бруківку від храму до мосту через річку, побудовано церковнопарафіяльну школу, але відкрити її вже не встигли: сталася революція і почалися гоніння на Православну Церкву.
У 1907 році Сергій вступив до Перервинського духовного училища, після його закінчення — до Московської духовної семінарії. Закінчивши семінарію 1915 року, він вступив учителем словесності до школи при жіночому Князе-Володимирському монастирі в Подільському повіті. Обитель було засновано 1890 року біля села Філімонки у мальовничому, піднесеному місці, серед густого смерекового лісу. 1916 року Сергій Сергійович одружився з дівицею Олександрою, дочкою священника. Того ж року Сергія Сергійовича висвятили на диякона, і до 1920 року він служив у монастирі. У 1920 році помер його батько, і диякона Сергія висвятили на священника до храму Іоанна Предтечі в селі Д’якове.
1918 року влада видала декрет “Про реєстрацію, прийняття на облік і охорону пам’яток мистецтва і старовини, що перебувають у володінні приватних осіб, товариств і установ”, який послужив приводом для закриття багатьох храмів і, зокрема, храмів у розташованих поруч селах Коломенське і Д’якове.
21 червня 1923 року комісія під головуванням Н. І. Троцької та у складі П. Д. Барановського і М. Ф. Левінсона склала акт про закриття храму Іоанна Предтечі та передачу його музейному відділу Головнауки.
8 грудня 1923 року влада міста Москви ухвалила забрати храм Іоанна Предтечі у вірян: оскільки, як писала вона, “будівля церкви є винятковою пам’яткою архітектури ХVI століття і реставрується державними коштами, запропонувати Московському повітовому виконавчому комітету договір з громадою вірян розірвати та передати церковну будівлю відділу музеїв та охорони пам’яток мистецтва і старовини Народного Комісаріату з Просвіти”.
7 лютого 1924 року місцева влада передала храм музейному відділу. 4 березня церковна громада відправила владі клопотання про відкриття храму, в якому, зокрема, йшлося: “Православна парафія, об’єднана нашим храмом, містить у собі чотири великих підмосковних селища: Дякове, слободу Садову, село Бєляєво і Чертаново… з населенням тисяча дев’ятсот – дві тисячі душ… серед нас немає не тільки невіруючих, а й навіть тих, хто мало вірить. Виховані на засадах старого сільського укладу життя, ми звикли все наше трудове життя, на всіх його етапах, пов’язувати з колом життя церковного, підпорядковуючи перше останньому, і до кінця днів своїх ми не зрадимо цим своїм традиціям”.
Після закриття храму Іоанна Предтечі отець Сергій перейшов служити до храму Казанської ікони Божої Матері в селі Коломенському. У селі Коломенському діяв тоді ще другий храм в ім’я великомученика Георгія, але на початку квітня 1929 року адміністрація музею почала клопотати про закриття обох храмів: “У Президію Мосради. При проведенні культурно-освітньої роботи по Музею архітектурних і побутових пам’яток у селі Коломенському вельми істотним недоліком є наявність на території музейної садиби двох діючих церков.

Територія Коломенського привертає щорічно дедалі більшу кількість трудящих і є одним із найпопулярніших місць масової екскурсійної роботи; крім звичайних пішохідних екскурсій з огляду музею, тут влаштовують пароплавні масовки з музикою, фізкультурою, купанням, організовують ігри, танці тощо.
За цієї постановки розумного відпочинку трудящих, основною метою якого ставиться зарядка бадьорістю і життєрадісністю, вклинюється великим дисонансом близькість церков з їхньою обрядовістю, дзвоном, хресними ходами. Особливо заважає в цьому відношенні Георгіївська церква, розташована на центральному майданчику садиби посеред музейних споруд.
Зважаючи на зазначене, Головнаука просить про ліквідацію відправлення релігійного культу у двох церквах села Коломенського: Георгіївській і Казанській”.
4 квітня віряни відправили владі заяву про залишення хоча б однієї Казанської церкви. У результаті 10 травня 1929 року Георгіївський храм було закрито, а вірянам залишено храм Казанської ікони Божої Матері.
Церковний народ любив отця Сергія. Якщо треба було хрестити або йти невідкладно причащати — він нікому не відмовляв. Селяни в Коломенському були цілком забезпечені, вони тримали великі сади й заробляли тим, що продавали ягоди та фрукти, які возили на продаж на базар, що був тоді на Болотній площі в Москві неподалік від Кремля. Щоб прогодувати сім’ю, і отець Сергій разом із селянами возив на базар малину, яблука, вишню.
Однак для влади було ненависним існування великого благочестивого села поблизу Москви, селяни якого, незважаючи на утиски влади, жили самотужки та матеріально достатні, і під час посилення гонінь вони вирішили заарештувати тих, хто не погоджувався на співпрацю з ОГПУ. Дехто із тих, хто співчував священнику, попереджав його про початок широкомасштабних гонінь на Церкву, внаслідок яких його можуть заарештувати, і пропонували йому виїхати, але отець Сергій відмовився.
У ніч із 15 на 16 березня 1932 року співробітники ОДПУ заарештували священника. Тоді ж було заарештовано сім селян. Перший час їх утримували в концентраційному таборі в селі Царицино поруч із Москвою разом із сотнями інших заарештованих. Отця Сергія і селян звинувачували в поширенні антирадянських чуток, джерелом яких став тринадцятирічний хлопчик. Він розповів, що йому одного разу довелося їхати на возі на базу. Поблизу Перерви, біля містечка, яке називається Іоанн Богослов, йому зустрівся невідомий старий, який попросив підвезти його до Перерви. Сівши на віз, він дорогою запропонував хлопчикові озирнутися назад у бік Москви. Обернувшись, той побачив: дорогою тече кров, а над Москвою мчить кіннота. Старий запропонував подивитися в правий бік. Там була група селян-одноосібників, які працювали. Він подивився ліворуч. Тут стояли колгоспники, одягнені в схожі на савани жовті халати, а попереду них ішов натовп із музикою. Озирнувся навкруги хлопчик, а старого вже не було. Викликаний на допит в ОДПУ, хлопчик підтвердив усе бачене. “Що це був за старий, я абсолютно не знаю”, — сказав він. “Хто тебе навчив розпускати подібні чутки?” — запитав слідчий. “Ніхто мене не вчив”, — відповів підліток.
Наступного дня після арешту священника уповноважений ОДПУ по Московській області Шишкін написав: “Розглянувши агентурну справу “Тепла компанія” антирадянського угруповання селища Д’якове, за якою проходить куркульсько-заможний елемент… який під керівництвом попа Воскресенського впродовж 1931 року та подальшого часу веде антирадянську роботу, спрямовану на зрив заходів партії та радянської влади на селі; зважаючи на те, що для арешту та притягнення їх до відповідальності є достатньо матеріалу, ухвалив: агентурну справу “Тепла компанія” ліквідувати шляхом арешту громадян, які проходять по ньому”.

Допитані свідки показали, що священник “серед вірян говорив, що настане час, коли народ ховатимуть без відспівування, старі попи помирають, а нових не вчать, і проповідувати слово Боже нікому. Скоро й у нас під Москвою влаштують голодний степ, усіх найкращих селян радянська влада розкуркулює, заарештовує, засилає, працювати нікому. А за що викрадають? Лише за те, що вони не хочуть іти в колгосп. Весь цей гордіїв вузол, який зав’язали більшовики, може розрубати лише війна. Взяли мене, запитували в ОДПУ про моє господарство, можуть сказати, що я вів агітацію проти радянської влади і колгоспів. Мені, як священнику, часто доводиться ходити з требами як до колгоспників, так і до одноосібників. Звичайно, вони запитують мене: «Як, отче Сергію, ти мислиш щодо колгоспів — вступати чи ні?» Що ж мені залишається відповідати? Звичайно, я відповідав так, як уявляв собі, і говорив: «Колгосп, як бачите ви і я, нічого доброго не принесе, зараз мужика зігнули в баранячий ріг, а коли пройде суцільна колективізація, то тоді зовсім пропало діло». Ну хіба це агітація? Я тільки висловлював свою думку”. “Піп Сергій Сергійович Воскресенський народився і виріс у селищі Дякове, де його батько також був попом. Серед вірян користується авторитетом. Воскресенський говорив: «Радянська влада – це червоні поміщики, які гноблять трудове селянство, розоряють і закривають храми. Але ми повинні зі свого боку не примирятися з цими гоніннями, а діяти, як перші християни». Воскресенський часто говорив проповіді, в яких закликав селян кріпитися, кажучи: «Настав важкий час для віруючих, усюди на нас гоніння, нам потрібно міцно триматися за Церкву. Настав останній час, але Церква залишиться непереможною». Будучи у мене в домі і побачивши в мене оздоблені портрети Леніна і членів реввійськради, вийшовши з дому, сміявся наді мною, кажучи: «Замість ікон портрети стали прикрашати»”.
Серед інших свідків був викликаний священник Казанської церкви в селі Коломенському Миколай Константинович Покровський. “Сергія Сергійовича Воскресенського, — казав він, — знаю з дитячого віку. У своїй роботі мені часто доводилося з ним стикатися. Останній, будучи священнослужителем, використовував своє становище для антирадянської роботи, обробляючи в цьому напрямі і вірян, підбираючи із їхнього середовища групу однодумців і через них проводячи подальшу роботу. Воскресенський антирадянську роботу проводив також і під час виконання треб. Так, наприклад, восени минулого року я, Воскресенський і селянин села Чертанове, який віз нас на похорон, сказав нам: «Дивіться, отче Сергію, було порожнє місце, а зараз велике будівництво». На що Воскресенський відповів: «Немає нічого дивного — роботи в Радянському Союзі виконуються примусовою працею з-під палиці, напівголодним народом». У момент ізоляції куркульства Воскресенський у присутності вірян, прізвища яких я забув, говорив: «Отримав я лист від наших в’язнів. Пишуть вони, що живуть погано, у землянках. Усе їхнє майно пропало в дорозі, отримали лише свої сокири й лопати, а цінності правителі взяли собі. Не вдалося тут обібрати — так зробили, що в дорозі обібрали до останньої сорочки». Восени 1931 року під час підбиття підсумків господарського року було влаштовано виставку роботи колгоспів. Я, проходячи селом Коломенським із Воскресенським, попросив у нього подивитися виставку, на що останній відповів: «Що там дивитися? Якби це була власність селян, тоді інша справа, а то все колгоспне, а в селянина залишилася одна голова власна і та скоро з плечей геть полетить».
20 березня слідчий Шишкін допитав отця Сергія. На запитання слідчого священник відповів: “Я та інші заарештовані зі мною колгоспники вели розмову про висланих куркулів, про їхні сім’ї, залишені в районі, про їхнє матеріальне забезпечення, моральний стан. Я до свого арешту в селищі Д’якове служив у Казанській церкві. Сільрада Д’якового 1929 року здійснила вилучення в мене частини майна — стільців, столів, шаф тощо. Частину із них мені повернули, частину не повернули. Мене обкладали в індивідуальному порядку податком. Щодо ягід мені було дано тверде завдання, частину мого будинку сільрада використовувала під проживання робітників овочевого комбінату, змусивши мою сім’ю проживати в тісноті. Під час реалізації позики мені було запропоновано підписатися на позику в 200 рублів, я запропонував 50. У результаті я на позику не підписався. Усе це викликало в мені невдоволення радянською владою та її представниками на місцях — сільрадою. Здаючи ягоди радянській владі за твердими цінами, я був позбавлений можливості отримати за здану продукцію хліб і промтовари, тому що продукти харчування доводилося купувати на ринку, сплачуючи за них за ринковими цінами. Поселивши в моєму домі робітників, примусили мене з сім’єю тулитися на площі, яка не задовольняла мою сім’ю. Але, незважаючи на все це, я зі свого боку невдоволення, яке маю, оточуючим не передавав і агітацією не займався. Винним себе в пред’явленому мені обвинуваченні не визнаю”. 26 березня 1932 року слідство було закінчено.
6 квітня обвинувачених перевезли до Бутирської в’язниці в Москві. 4 серпня 1932 року трійка ОДПУ засудила отця Сергія до трьох років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Він був ув’язнений до табору на Біломорсько-Балтійському каналі поблизу станції Ведмежа Гора. На початку березня наступного року отця Сергія посадили в камеру з кримінальниками. Вони зняли з нього кожушок, потім решту одягу і виставили на мороз, який на той час був дуже жорстоким. Не витримавши знущань, священник Сергій Воскресенський помер 11 березня 1933 року і був похований у безвісній могилі.