Місяця листопада на 19-й день

Священномученик Сергій народився 6 вересня 1874 року в сім’ї священика .
Духовну освіту Сергій Костянтинович здобув у Віфанській Духовній семінарії. Після закінчення семінарії його було визначено у псаломщики до московської церкви святителя Миколая Чудотворця у Кошелях.
З самого початку своєї церковної діяльності Сергій Костянтинович виявив себе як педагог та ревний проповідник слова Божого. Будучи псаломщиком, він виконував обов’язки вчителя. У ці ж роки він одружився з Людмилою Сергіївною Цвєтковою, донькою московського священика Сергія Цвєткова. Дітей подружжя Махаєвих не мало.
У 1900 році за Московської Іверської громади сестер милосердя Червоного Хреста, почесними піклувальниками якої були великий князь Сергій Олександрович і велика княгиня Єлизавета Феодорівна, було збудовано церкву на честь Іверської ікони Божої Матері. На священицьку вакансію у цій церкві 29 липня 1900 року був призначений псаломщик Сергій Махаєв. Преосвященний Парфеній (Левицький), єпископ Можайський, 15 жовтня 1900 висвятив його в диякона і 17 жовтня того ж року в священика. У цій церкві отець Сергій прослужив дев’ятнадцять років.
Ставши священиком, отець Сергій отримав можливість продовжити педагогічну діяльність вже як законовчитель. З 10 вересня 1901 року з дозволу єпархіального начальства він одночасно є законоучителем основних класів Петровсько-Серпухівського міського початкового училища та Торгових класів Московського товариства розповсюдження комерційної освіти. Він також стає членом-співробітником Московської комісії Імператорського Православного Палестинського Товариства.
З осені 1905 року на прохання княгині Єлизавети Феодорівни отець Сергій починає навчати Закону Божого та майбутніх сестер Іверської громади.
Займаючись із сестрами громади, отець Сергій намагався духовно розвивати своїх підопічних, готувати їх до майбутнього служіння допомоги стражденним і зміцнювати тих, хто вже подвизався на цій ниві, навчаючи черпати сили у Божій благодаті і вдаватися до представництва святих. Він здійснював із сестрами паломницькі поїздки до Трійце-Сергієвої Лаври, вів з ними бесіди про духовне життя, наставляв їх на прикладі вітчизняних подвижниць благочестя. Прикладом таких бесід є видані ним у 1914 році в Москві книги «Бесіди пастиря з сестрами милосердя» та «Подвижниці милосердя. Російські сестри милосердя: короткі біографічні нариси. У цій останній книзі отець Сергій на прикладі відомих і маловідомих вітчизняних трудівників на ниві милосердя показує своїм підопічним, як серед звичайних, буденних і малопривабливих праць може бути цілком виконана заповідь Христова про любов до Бога і ближнього.

Отця Сергія відрізняла особлива духовна налаштованість, яка виявлялася стосовно оточуючих його людей та подій. Прикладом цього є деякі з його слів, опубліковані в дореволюційних церковних періодичних виданнях. Коли після закінчення військових дій у 1905 році загін Іверської громади повернувся до Москви з Далекого Сходу, отець Сергій зустрів їх в храмі з вітальною промовою. Отець Сергій, нагадуючи відомі слова Спасителя, риторично запитав тих, хто повернувся: «Що дивитися ви ходили в пустелю?» (Мф. 11:7). Далі він сказав, що війна також є пустелею – пустелею духу, де зневажаються і заперечуються вищі прагнення людей до єднання в любові. Але як у пустелі з’являлося багато великих подвижників духу, так і в цій пустелі духу просіяли багато подвижників, не тільки серед воїнів, а й серед багатьох трудівників, що вирушили на поля воєнних дій для справ милосердя та любові. Який плід цих справ для самих трудівників?

«Ви, як одиниці, бачили на власні очі силу і владу гріха, що несе жахи війни та страждань людських. Що ж, споглядання всього цього навіяло вам сильну огиду до першопричини цих нещасть – гріха? Вигляд постійної смерті – наслідки того ж гріха – чи навчив вас бути мертвими плоті та гріху та живими Богові? Вигляд жахливих страждань чи зігрів серце ваше жалем і щирою любов’ю до будь-якого меншого брата, чи сповнив вас почуттям глибокої подяки до Промислителя за те, що ці страждання випали не на вашу долю; Чи все це усвідомило, що Всемилостивий “не по беззаконням нашими” віддає нам? Бачачи войнів, які позбавленні більшістю земних благ, чи навчилися ви бути задоволеними тим малим, що дає вам Господь? Бачачи терпіння і покірливе несення хвороб і нещасть скалічених, понівечених братів своїх, чи навчилися ви від них християнському терпінню в несенні добровільно покладеного на себе Хреста Христового? Чуючи і бачачи постійну готовність і бажання інших померти за батьківщину, чи ви звикли бути готовими все життя своє віддати на справу любові і не тільки не отримати ніякої нагороди земної чи похвали за справу служіння свого, а, навпаки, отримати, можливо, образи, гоніння, хвороби і смерть?
Якщо такі результати вашої подорожі, то справа милосердя набула в особі вашій великих, істинних служителів… Вітаючи вас з благополучним поверненням, благаю Господа, да допоможе Він вам уподібнитися тим, хто йшов з пустелі Іорданської з проповіді Іоанна, повертався в дусі покаяння але, разом, і в радісному очікуванні швидкого спасіння, з гарячим бажанням піти за майбутнім Спасителем і бути гідними Його, з почуттям глибокої вдячності до Бога. Амінь».
Після жовтневого перевороту 1917 року отець Сергій продовжував служити в Іверському храмі. Оскільки громада була позбавлена коштів, на які забезпечувалося раніше її існування, він подібно до багатьох інших священиків у цей час, влаштувався на державну службу.
24 червня 1919 року отця Сергія було призначено настоятелем храму в ім’я святих апостолів Петра і Павла на Великій Якиманці. У серпні 1919 року батюшка піклувався про передачу до храму, настоятелем якого він став, богослужбового майна із закритого будинкового храму святого Олександра Невського та про дозвіл богослужіння у цьому храмі. Не полишав він і викладання Божого Закону. Він був секретарем Ради парафіяльних громад в ім’я Святого Духа в Замоскворіччя, яким було організовано богословські читання для дорослих у храмі святих апостолів Петра та Павла на Якиманці та для юнацтва – у храмі святителя Миколая у Голутвині.
1922 року він був заарештований за підозрою у викладанні Закону Божого дітям і утримувався два тижні в Будинку попереднього ув’язнення, але був звільнений.
4 квітня 1922 року відбувалося вилучення церковних цінностей у храмі святих апостолів Петра та Павла. У червні – на початку жовтня 1922 року протоієрей Сергій був членом Московського єпархіального управління, яке в цей період перебувало в руках обновленців. Як член Московського єпархіального управління він був присутній на зборах духовенства третього відділення Замоскворецького сорока. В умовах відновленої смути отець Сергій був спочатку серед тих, хто визнав обновленське Вище Церковне Управління.
19 липня 1922 року за дорученням обновленського Вищого Церковного Управління отець Сергій виступав на благочинницьких зборах священноцерковнослужителів другого округу Звенигородського повіту. Ті, хто зібрався під головуванням благочинного протоієрея Виноградова, ухвалили «…одностайно приєднатися до резолюції московських столичних благочинних і звернути увагу ВЦУ на необхідність збереження незмінності догматів віри та основних канонів Церкви… Вважати за необхідне якнайшвидше скликання Всеросійського Церковного Собору».
Однак, коли батько Сергій розібрався в істинній суті та джерелах обновленсько руху, він відійшов від обновленців і зайняв по відношенню до них непримиренну позицію.
У лютому 1924 року протоієрей Сергій, котрий стояв на чолі православної громади, організував активний опір громаді «Союзу церковного відродження», яка захопила церкву Петра та Павла. Він подавав апеляцію заступнику наркома юстиції і навіть здав групу обновленців, які почали переобладнати храм на свій смак, у відділення міліції, тож обновленський «єпископ» Антонін (Грановський) змушений був виправдовуватися. Отець Сергій із парафіянами організували охорону храму. Коли з’явилися обновленці, то були замкнені всередині, і отець Сергій привів до храму міліцію, яка вимагала припинення робіт і надіслала учасників до відділення для складання протоколу, пообіцявши повернути отцю Сергію ключі від храму.
У зв’язку з цим 22 лютого Антонін написав на отця Сергія до Московського Ради повідомлення, яке закінчувалося словами: «Громада Відродження просить Відділ управління вжити заходів для ліквідації махаївщини та сприяння їй до вступу та користування храмом відповідно до обряду “Союзу відродження”».
1 березня 1924 року отець Сергій подав митрополиту Крутицькому Петру (Полянському) прохання наступного змісту: «Зважаючи на передачу нашого храму Управлінням Мосради групі віруючих “Союзу відродження”, прошу зарахувати тимчасово, аж до вирішення справи в Наркомюсті, до храму святого Марона Чудотворця в Старих Панєх, парафіян, які перебувають у канонічному спілкуванні зі Святішим Патріархом Тихоном, і причет у складі мене, диякона Федора Чемичева та просфорниці Марії Введенської».
Того ж року отця Сергій був заарештований і утримувався в ув’язненні три місяці.
У 1925 році він служив другим священиком у храмі святого Марона Чудотворця у Старих Панєх до його закриття у 1930 році.
1937 року отця Сергія було призначено настоятелем Богоявленського собору міста Ногінська (Богородська).
У серпні 1937 року було заарештовано всіх членів церковної ради Богоявленського собору. Щоб уникнути закриття храму, отець Сергій організував створення нової двадцятки. В обстановці масових арештів деякі члени нової двадцятки заявили про свій вихід із неї; згодом це дало привід звинувачувати отця Сергія в тому, що, організовуючи новий церковний актив, він чинив тиск на віруючих і, крім того, ввів до церковної ради «антирадянсько налаштованих осіб».
22 листопада 1937 року отця Сергія було заарештовано за звинуваченням у «контрреволюційній агітації» і ув’язнено місто Ногінська. Того ж дня його допитали.
25 листопада 1937 року трійка НКВС засудила отця Сергія до розстрілу.
Протоієрей Сергій Махаєв був розстріляний 2 грудня 1937 року і похований у безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.