Священномученик Пимен (Бєлоліков), Верненський, єпископ p1e0suon6rroc1ff3c9g72o1rn73
Житія святих,  Вересень

Священномученик Пимен (Бєлоліков), Верненський, єпископ

Місяця вересня на 3-й день

Священномученик Пимен, єпископ Семиреченський і Верненський (в миру Петро Захарович Бєлоліков) народився 5 листопада 1879 року в селі Василівське Череповецького повіту Новгородської губернії у великій благочестивій сім’ї священика.
У 1900 році після закінчення Новгородської Духовної семінарії, Петро продовжив навчання в Київській Духовній Академії, яку закінчив серед найкращих у 1904 році.
Ще студентом 7 серпня 1903 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Пимен на честь Києво-Печерського преподобного Пимена Багатохворобливого, що в Ближніх печерах.
Духовний батько – митрополит Київський і Галицький Флавіан (Городецький) – благословив його на місіонерські труди. 3 червня 1904 року ієродиякона Пимена висвячують на ієромонаха з призначенням до Урмійської Православної Духовної місії на Північному Заході Персії (в місті Урмія). Перед від’їздом в Урмію отець Пимен познайомився в Санкт-Петербурзі з колишнім начальником місії єпископом Гдовським Кирилом (Смирновим, пам’ять 7 листопада), який користувався особливою любов’ю і повагою святого праведного Іоанна Кронштадтського.
Місіонерському служінню було віддано загалом дев’ять років із недовгого життя єпископа. Місіонер за покликанням, він скоро опанував давньосирійську і новосирійську мови, тюркські прислівники та проповідував серед сирійських несторіан, які перейшли в Православ’я, захищав їхні інтереси перед перською владою, викладав в училищі при місії, знаходячи час і для наукових праць, перекладів ранньохристиянських сирійських текстів, видавав місійний журнал “Православна Урмія”.
1911 року ігумен Пимен призначається на посаду ректора Ардонської Духовної семінарії Владикавказької єпархії з возведенням за посадою в сан архімандрита. В Ардоні протягом року він працював над духовною просвітою осетин. Однак жаль про відхід з Урмійської місії спонукає отця Петра просити начальство повернути його назад. У цей час отець Пимен починає своє листування з відомим місіонером, Святителем Миколою (Касаткіним, пам’ять 3 лютого), який трудився в далекій Японії. Прохання було задоволено, і два наступні роки служіння на посаді помічника начальника місії були відзначені розквітом його місіонерського таланту. Початок Першої світової війни зупинив справу подальшого приєднання до Православ’я сирійців.
З 1914 року отець Пимен служить у Пермі на посаді ректора Пермської Духовної семінарії, де стає сподвижником і надійною опорою у всіх починаннях полум’яного поборника Православ’я, майбутнього священномученика архієпископа Пермського Андроніка (пам’ять 7 червня), який сподівався бачити отця Пимена своїм вікарієм.
В одному з пермських виступів архімандрит Пимен прозорливо застерігав: “Бережіть своє дорогоцінне надбання – віру Православну і її священні спогади… Інакше ви виховаєте в народі не душу лагідну і терплячу, а душу звіра, який принесе незліченні біди і собі, і вам”.
6 серпня 1916 року в Петрограді відбулася його єпископська хіротонія з призначенням на прикордонну Салмасську кафедру в Персії. Преосвященний Андронік подарував йому свою панагію, з якою єпископ Пимен не розлучався наступні два роки життя.
Третій приїзд в Урмію вже як єпископ приніс багато скорбот: зубожіння місії, її вимушена бездіяльність у допомозі голодуючим від неврожаю, інтриги інославних місій. Це становище викликало скорботу в серці Владики. Проте командувач Урмійського загону відзначав благотворний вплив єпископа на дух російських воїнів.
Через рік Владику на його прохання відкликали з Персії. Відбулося його призначення вікарієм Туркестанським у місто Верний (нині Алма-Ата) на новостворену кафедру Семиреченську і Верненську. У своє кафедральне місто Верний, центр Семиреченської області, Владика прибув 11 жовтня 1917 року.

Там 38-річний єпископ відновив народні читання і бесіди, пояснюючи присутнім сучасне становище в Росії. Владика давав вельми стримані оцінки Лютневої революції, а з приходом до влади більшовиків діяльний, розумний, промонархічно налаштований архіпастир був приречений на загибель. За спогадами самих більшовиків народ йшов до нього з ранку до вечора. Його авторитет був такий великий, що “соввлада” серйозно побоювалася “двовладдя” в Семиреченську. Миротворчими зусиллями він заважав політиці розпалювання класової ворожнечі між козацтвом і селянством, засудив декрет про цивільний шлюб, домагався збереження викладання в школах Закону Божого. Часто він займався у своєму будинку з дітьми, організував дитячий духовний гурток. Влітку 1918 року Владика став на заваді вилученню церковних цінностей із кафедрального собору.
Несучи відповідальність перед Богом за весь народ Семиріччя, Святитель втішав і напучував поранених і тієї, й іншої сторони в громадянській війні, що почалася. Але на сторінках газети “Вільне слово”, що видавалася в Китаї, в Кульджі, і нелегально розповсюджувалася Семиріччям, він давав християнську оцінку беззаконню, яке творила нова влада, підтримував Білий рух і закликав до участі в його лавах. Про це ж він говорив і у відкритих проповідях, закликаючи народ молитися “про позбавлення від супостата”.
Уже в серпні 1918 року йому стало відомо про розстріл Государя і він з амвона Архієрейської церкви засудив це злодіяння. При цьому він залишався у Верному на фактичній самоті у своєму спротиві розгулу зла. Цілісність і чистота його натури, тверда воля, інтелект вченого, що були сусідами зі звичкою до фізичної праці та сприйнятливістю до прекрасного, талант оратора за повної відсутності домагання на зовнішнє самоствердження, аскетичний спосіб життя людини, звиклої до похідного життя поряд із офіцерами Кавказького фронту, – все це свідчило про глибину духу Святителя.
Напередодні арешту він вів у своєму будинку заняття дитячого духовного гуртка. Увечері, 3 (16 н. ст.) вересня 1918 року, в його покої увірвалися червоноармійці з карального загону Мамонтова. Ображаючи і принижуючи Святителя, вони зажадали їхати з ними. Після роздумів Владика підкорився. Його посадили на тачанку і відвезли в заміський гай Баума. Навіть бійці карального загону, викликаного у Вірний для “наведення революційного порядку”, довго не наважувалися вистрілити у Святителя. Убив же Владику пострілом впритул відомий у місті бандит, який служив у міській міліції, і, впавши з коня, тут же зламав ногу.
Духовенство, якому Владика велів дзвонити в дзвони в разі довгої своєї відсутності, щоб підняти народ – не виконало прохання свого Архіпастиря. Погодившись їхати з червоноармійцями, Владика свідомо пішов на велику жертву: він віддавав своє життя для того, щоб розправа над ним стала сигналом православному народові виявити свою згуртованість і силу. Тільки даремно слух його ловив звуки набату: духовенство ухвалило рішення не дзвонити, наводячи один аргумент, що є більш легкодухим, ніж інший…
Але відомо те, що в місті був мітинг із вимогою видати тіло вбитого і демонстрація протесту, яку розігнали за допомогою зброї. Лише наступного дня діти, які ходили в гай за горіхами, побачили на галявині вбитого єпископа. Тіло Владики віряни глибокої ночі таємно поховали в парку поруч із кафедральним собором у старому родинному склепі Семиреченського генерал-губернатора. На місці, де після розстрілу лежало тіло Владики, ще недавно було видно рівний прямокутник – розміром з людину – червоного моху. Такого ніде більше немає у всьому старовинному гаю. Тепер тут стоїть гранітний обеліск.
Поруч із кафедральним собором, недалеко від таємного поховання святих останків, 1999 року закладено храм-хрестильню імені священномученика Пимена.
Канонізований як місцевошанований святий Алма-Атинської єпархії Руської Православної Церкви 12 жовтня 1997 року. Зарахований до лику святих новомучеників і сповідників на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.

Знайшли помилку