Священномученик Петро Варламов, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / лютого на 23-й день (перехідне) / травня на 21-й день – Собор Уфимських святих

Священномученик Петро народився 1897 року в селі Діяшево Белебеївського повіту Уфимської губернії в бідній селянській сім’ї Якова та Олени Варламових. Батько помер, коли Петру було дев’ять років, і мати сама виховувала трьох синів і доньку, і він змалечку впізнав бідність та поневіряння. Милістю Божою, що не залишає вдів і сиріт, Петро закінчив спочатку сільську школу, а потім 1915 року додаткові курси при двокласній школі для підготовки псаломщиків та дияконів, котра розташовувалася в селі Подлубово Стерлітамакського повіту Уфимської губернії. Після закінчення курсів Петра Яковича призначили псаломщиком до храму Казанської ікони Божої Матері в село Преображенівка Стерлітамакського повіту.
Дерев’яний храм був збудований 1885 року. Особливо шанованою іконою тут був список із чудотворного образу Табинської ікони Божої Матері. У дні святкування її пам’яті в селі відбувалися хресні ходи зі святинею, і священник заходив служити молебні в оселі парафіян. Бували випадки зцілень тих, хто приходив з молитвою до святині.
Під час навчання на курсах Петро Якович познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною Іванівною Портновою. Вона народилася 1895 року в селі Підлубово в родині коваля. У Івана Яковича Портнова і його дружини Варвари було троє дітей, з яких старшою була Анна. Вона дуже хотіла вчитися, але бідна сім’я коваля була проти того, щоб дочка здобувала освіту. На одному із сільських свят талановиту та веселу дівчинку помітила княгиня Кугушева і допомогла їй вступити до пансіону для дівчаток. Після закінчення пансіону Анна Іванівна отримала місце вчительки в школі в одному із бідних сіл; сюди до неї і приїхав свататися Петро Якович. Повінчавшись 1915 року, подружжя переїхало жити до Преображенівки, де оселилося в будинку, збудованому для церковного кліру сільською громадою; у ті роки в цьому селі це був єдиний будинок, критий залізом, тому й здавався багатим. Анні Іванівні майже відразу ж довелося зануритися в турботи з виховання народжених дітей. Крім того, вони в себе прихистили брата Петра Яковича, Григорія, і двоюрідну сестру Анни Іванівни, Євдокію, яка залишилася сиротою.
У 1918 році на території Уфимської губернії розгорнулися бойові дії. Громадянська війна, як і всі громадянські війни, велася з великою запеклістю; деякі села кілька разів переходили із рук у руки, і тоді сторона, що перемогла, вишукувала тих, хто активно співпрацював із протиборчою стороною. Каральні розправи були швидкі й майже безсудні. Петро Якович багатьох тоді вкрив і врятував від смерті.
Під час відступу білих разом з ними пішов священник Казанської церкви Іоанн Канін, і богослужіння в храмі припинилося. Парафіяни звернулися до Петра Яковича за згодою на висвячення його в сан священника. Йому було тоді всього двадцять два роки, і, посилаючись на свою молодість і недосвідченість, Петро Якович став відмовлятися від пропозиції. Анна Іванівна також була категорично проти того, щоб чоловік ставав священником, тому що бути священником у такий час ставало небезпечно не тільки для нього самого, а й для всієї родини. Парафіяни, однак, продовжували вмовляти, і він вважав, врешті-решт, неможливим відмовитися, і 1919 року його висвятили на священника до Казанської церкви.
Отець Петро з усією ревністю та енергією молодого пастиря взявся за виконання священницьких обов’язків. Він невпинно проповідував, часто служив, водночас йому доводилося на прожиток сім’ї заробляти селянською працею. Він сіяв хліб, займався городництвом, сім’я тримала худобу. Згодом свідки обвинувачення так охарактеризували священника: “Розумний, енергійний, є прикладом серед вірян у сенсі поведінки в особистому житті; дуже тактовний, ввічливий по відношенню до парафіян… цілком грамотний, обережний і хороший оратор-богослов… володіючи красномовством, зумів узяти під свій вплив навіть бідняків – віруючих фанатиків. На його проповідях присутні віруючі завжди плачуть… також підпорядкував своєму впливу своєю вмілою роботою багато молоді, до якої підходив не лише як піп, а й як культурник. Зростанню авторитету і зміцненню його впливу на віруючих сприяє його зразкова поведінка як попа і людини взагалі”.
На початку двадцятих років місцеві комсомольці із активістів підпалили будинок священника, і вся сім’я опинилася без даху над головою. Якийсь час вони жили на квартирі, але потім селяни ухвалили виділити священникові порожній будинок, котрий належав сільській громаді. Будинок не був пристосований для житла, і взимку в ньому майже неможливо було перебувати через холод, але довелося змиритися і влаштовувати в ньому своє життя. Сільрада, однак, ухвалила рішення влаштувати в цьому будинку червоний куточок, і родині священника довелося поступитися однією кімнатою. Отець Петро попросив дозволу читати відвідувачам червоного куточка лекції з садівництва та бджільництва, але влада, побоюючись його впливу як пастиря, відмовила і стала наполягати, щоб сім’я священника залишила будинок.

Отець Петро звернувся до жителів села, щоб ті спільним рішенням виділили йому землю для будівництва свого будинку, і селяни ухвалили виділити священнику землю. Будинок він купив, продавши все своє майно, у селі Відрадівка Стерлитамацького кантону і перевіз у село. Не встигла сім’я оселитися в новому будинку, як прийшла звістка, що волосний виконавчий комітет (ВВК) не затвердив рішення сільських зборів, розпорядившись: відвести цю землю під город біля хати-читальні.
У жовтні 1927 року напередодні настання зимових холодів отець Петро після богослужіння звернувся до парафіян зі словом: “Православні! На мене знову нападають. Вашу постанову ВВК не затвердив, до чогось причепившись, і частину моєї садиби відбирають під город. Вдаюся до вашої допомоги – захистіть мене на зборах, подбайте про свого пастиря, як і він про вас піклується!”
Народ відгукнувся на заклик свого пастиря, і на збори прийшли навіть глибокі люди похилого віку і старі баби, які давно вже нікуди не ходили. Священник звернувся до присутніх зі словом: “Віруючі! Прошу вас підтвердити старе рішення, адже це беззаконня! Я трудився над садибою, поставив будинок, а тепер хочуть забрати і мало не зламати будинок! Прошу не дати мене в образу і захистити справедливість!” Більшість присутніх підтвердили своє попереднє рішення – залишити за священиком виділену йому раніше землю.
У 1927-1928 роках влада вимагала від священника, щоб він виплатив як податок 470 рублів. Грошей у отця Петра не було, і він узяв у борг необхідну суму, яку згодом віддали віряни. Однак за несвоєчасну сплату податку від священника зажадали сплати штрафу. Платити знову не було чим, і як сплату влада зажадала віддати корову. За коровою прийшов голова сільради. Священник, побачивши, до чого хилиться справа, сказав: “Беріть”. І пішов із дому, щоб не бачити, як відводитимуть годувальницю родини. Анна Іванівна, однак, заступилася за корову і не дала голові відводити її з подвір’я, і той послав по священника, щоб той вплинув на дружину. Отець Петро повернувся додому і велів корову віддати. Для Ганни Іванівни це було великим ударом, і з нею сталася непритомність.
У 1928-1929 роках від священника зажадали сплати податків уже в сумі 1000 рублів. Отець Петро знову звернувся по допомогу до пастви: “На мене багато радянська влада накладає податків, немає можливості жити. Якщо ви, віряни, не допоможете, то мені доведеться піти, і тоді зруйнується Божий дім. Ви будете відповідальні перед Богом за те, що допустите перемогти антихристу”. Селяни спробували зібрати кошти для сплати податків, віддаючи їх Анні Іванівні, але коштів на виплату всіх податків не вистачило.
У 1927 році село Преображенівку відвідав вікарій Уфимської єпархії єпископ Стерлітамакський Марк (Боголюбов). Зустрічаючи його з хрестом у храмі, отець Петро сказав: “Існуюча влада, яко сірі вовки, нападає на пасоме мною стадо і тріпає його, але з Божою милістю захищаю свою отару і пасу її, наскільки вистачає моїх сил… Противники Христового вчення думають, що віра впала. Але віра зовсім ще не впала – у народі, у масі вона ще є”.
На початку 1929 року посилилися гоніння на Православну Церкву. Центральна влада всюди розсилала директиви про посилення роботи з обезбоження народу і вжиття до духовенства і вірян дедалі жорсткіших заходів. 9 березня 1929 року в Преображенівці відбулися загальні збори комуністів, комсомольців і активу бідноти, які одноголосно постановили храм закрити.
Отець Петро знову звернувся по допомогу до вірян, закликаючи їх відстоювати храм. “Церкву не можуть закрити, якщо ви будете на зборах протестувати, – сказав він. – Церква від держави відокремлена, а держава все-таки втручається. Церква нікому не заважає, треба нам виступити організовано проти закриття церкви, інакше можуть закрити!”
Перед 1 травня серед жителів почали поширюватися чутки, що храм закриватимуть під час цього радянського свята. Отець Петро звернувся до парафіян, закликавши їх зібратися до храму і не дати його закрити. Він сказав: “Буду і я там, нехай що буде, те буде, заарештують – так заарештують, мене відвезуть, але народ не повинен дати закрити церкву”.
1 травня перед храмом зібралося близько двохсот парафіян, вони пробули тут до полудня, але ніхто з представників влади не з’явився.
Усі відчували, що справа йде до арешту священника. Близькі із вірян і навіть місцеві комуністи, які співчували отцю Петру, радили йому, щоб уникнути тяжких наслідків, залишити село, але на це він відповідав: “Мене нема за що заарештовувати. Я ні в чому не винен, своє служіння і парафіян не кину”.

Отця Петра стали викликати в сільраду на бесіди і вмовляти відмовитися від служіння і сану, пропонуючи натомість земні блага. “Петре Яковичу, – говорили йому, – ти ж грамотна людина, ми тобі першу посаду дамо, кинь ти це”. Однак отець Петро відмовився, сказавши: “У мене ціла отара овець, я їхній пастух і не можу їх кинути”.
У ті дні дружина благала священника, щоб він зглянувся над нею і заради дітей, яких уже було п’ятеро, до того ж старшій доньці було лише вісім років, а молодшій – шість місяців, залишив небезпечне село та поїхав на батьківщину до Діяшевого. Отець Петро мовчав, але з усього було видно, що він починав вагатися. Зрештою він розпорядився найняти дві підводи, і вже почали в них укладати речі, коли він вирушив до черниць, які жили в селі, – насельниць із закритого жіночого монастиря, який був розташований поруч із Преображенівкою. Дізнавшись, що отець Петро збирається їхати, вони запитали його: “А як же ми, батюшко?” Це питання вирішило все. Повернувшись додому, отець Петро твердо сказав дружині про своє безповоротне рішення: “Нюро, я не поїду!” Анна Іванівна благала його, валялася в ногах, умовляла, але священник залишився непохитним.
26 травня 1929 року отця Петра заарештували й ув’язнили у в’язниці в Стерлітамаку. Майже одразу ж після арешту священника парафіяни зібралися до церкви, щоб написати лист на його захист. Під листом було зібрано понад двісті підписів. Однак, коли віряни прийшли в сільраду, щоб там завірили їхні підписи, голова сільради відмовився це зробити, і одного із ініціаторів збору підписів було заарештовано. Було складено нове звернення, під яким поставили свої підписи 150 осіб. Секретар партійного осередку в селі відібрав цю заяву і відіслав в ОДПУ як матеріал для обвинувачення дружини священника в підбурюванні селян до бунту.
– Кого ви маєте на увазі під безглуздими і збожеволілими людьми, які думають, що віра в Бога швидко падає? Це ви говорили у вітальній промові до єпископа Марка 1927 року, – запитав слідчий священника на допиті 7 липня.
– Я мав на увазі людей невіруючих, безбожників…
– Що ви хотіли сказати вірянам, кажучи на проповіді в день Казанської: “Підведіться ж, люди православні, і обтрусіть прах невір’я, поширюваного сучасними заперечувачами, і не вступайте на «широкий шлях», який вони проповідують”?
– Я хотів довести вірянам, що “широкий шлях”, який проповідують безбожники, насправді є шляхом широким тільки для зла, гріхів тощо.
– Кого ви мали на увазі в проповіді на Казанську під ворогами Христа, які зневажають Його вчення і заповіді?
– Мав на увазі тих, хто не приймає і не виконує вчення Христа…
– Для кого ви писали відозву 1926 року, з якою метою і як цю відозву було поширено серед вірян?
– Це було прочитано як проповідь у день Казанської.
– Що ви хотіли сказати на проповіді 1926 року словами: “Багато хто з нас, браття, приєднується до тих лиходіїв, які за намовлянням сліпих і безбожних вождів умертвили Боголюдину. Чи немає серед нас таких людей, які сіють серед інших кукіль безбожництва?”
Я закликав вірян міцно триматися за віру і не йти стопами безбожного вчення, яке проповідують вожді безбожництва, автори літератури, як Ярославський. Говорив, що гонителі, хулителі віри в майбутньому посилюватимуть гоніння на віру в часи антихриста.
9 липня 1929 року слідство було закінчено. 2 серпня Анна Іванівна звернулася до ОДПУ з проханням звільнити чоловіка. “Із допиту чоловіка видно, що він затриманий за агітацію, – писала вона. – Я, як дружина, оскільки його знаю, він проти радянської влади не йшов і не піде, а проти комуністів ніколи я від нього не чула; якби він ішов проти, то він не став би приховувати червоного; коли були білі, то ми приховували товариша Саранцева Георгія Павловича. Білі його сильно шмагали, він таємно втік і в нас переховувався. Я просила його допитати терміново, оскільки він був у Стерлітамаку два тижні у відпустці, а тепер живе в Красноусольську фельдшером. Адже, приховуючи його, нам загрожувала небезпека… Я залишилася з дітьми зовсім одна… Дітей у нас п’ятеро, старшій 8 років і молодшій 7 місяців, і в мене засобів до існування немає, продаю дріб’язок, що залишився, раніше на податок усе розпродали, бо всього сплатили майже 1 000 рублів. Хліба посіяного немає і запасу ніякого. Виїхати без чоловіка на батьківщину неможливо, бо землі, напевно, не дадуть. Працювати від дітей немає можливості, вони всі малі… І якщо можливо, то прошу відпустити як годувальника дітей, бо я не в змозі прогодувати дітей сама”.

Наприкінці серпня Анна Іванівна звернулася з проханням до односельців, щоб вони поклопоталися за священника. У своєму зверненні до них вона написала: “Прошу громадян дати схвалення – відгук про священника Варламова. Ви знаєте, він тут живе з 1915 року, був псаломщиком, і ви його вблагали зборами висвятитися у священники. Пам’ятаєте, він вам говорив, що він молодий і не може впоратися, але ви, громадяни, просили, і він погодився, і в 1919 році вступив у священники. За все його життя в селі Преображенівка нікого не ображав. Під час революції проти радянської влади ніколи не виступав і нічого не виявляв. Коли тут були білі, то він усіх захищав, хто переховувався, і нікого не видавав. Він сам походить із селян, і дружина його дочка робітника, і йти проти влади він не міг. Він у вас на очах був весь час, і ви його добре знаєте. Прошу громадян, обговоріть це питання. Адже я з малими дітьми залишилася ні з чим, і відійти від них неможливо. Підходить зима, у мене немає ні хліба, ні топки. Ви знаєте, він із білими не переховувався, а весь час перебував у Преображенівці. Навіть під час білих у нас переховувався червоний Саранцев – це багато хто знає. Прошу, не залиште…”
1 вересня 1929 року в селі зібралися загальні збори селян, на яких було розглянуто заяву дружини священника. Селяни, які виступали на зборах, говорили: “Ми знаємо, що він у нас із 1915 року. Поганого ми за Варламовим не помічали. З бідняками завжди поводився добре, нікого не утискав. Коли евакуювався священник наш Канін, то ми стали просити Варламова, щоб він погодився висвятитися на священника; він відмовлявся, але ми, громадяни, його вблагали і зборами ухвалили їхати клопотатися до Уфи, і він погодився на наше прохання. А коли він був священником, ми від нього ніколи не чули нічого проти радянської влади…
Коли в нас була революція, ми бачили і знаємо, що наш священник Варламов із білими не виїжджав, і ми, які виїжджали з червоними, знаємо, що він наші сім’ї не видавав, а навпаки захищав їх, і завдяки йому наші сім’ї не були скривджені та пограбовані білими…”
Збори постановили все сказане про священника одноголосно підтвердити і схвалити. Під протоколом зборів, де було дано письмову характеристику священнику, підписалося близько п’ятдесяти осіб.
Справу за обвинуваченням священника в контрреволюційній діяльності розглядали в судовому засіданні в Стерлітамаку 15-17 січня 1930 року. Захист запропонував суду додатково опитати тридцять п’ять свідків, із яких, зрештою, було опитано шість. Отець Петро на суді спростував усі звинувачення лжесвідків і слідства.
Помічник прокурора, бачачи, що справа виходить бездоказовою, зажадав відправити її знову в ОДПУ для дорозслідування, на що адвокат висловив свій протест: “Недослідженості у справі не видно. Це заявлено після того, як справа йде на виправдання підсудних. Раніше прокурор від допиту свідків відмовився, а тепер наполягає на них. Тут виявлено, що слідство ГПУ викривлене, підсудні сидять невинно вісім місяців, і немає підстав для подальшого викривлення передавати справу до ГПУ. Матеріал дуже повний, і якщо є сумнів у чомусь, можна тут виявити. Допитувати більше нікого, тут уже достатньо допитано і ще є; передача справи на дослідування є затягування. Прошу справу слухати!”
Суд проігнорував заяву захисту, і справу було переслано на нове розслідування в ОДПУ.
Анна Іванівна домоглася зустрічі з суддею, який їй сказав прямо: “Якщо ми вашого відпустимо, то треба партійних людей засадити, бо вони брехню написали. Ми ж не можемо цього зробити – священника звільнити, а партійних людей засадити”.
Незабаром усіх заарештованих стали відправляти зі Стерлітамака до Уфи. Родичі ув’язнених, дізнавшись про це, зібралися до воріт в’язниці. Ув’язнених виводили і шикували в колону по вісім осіб. Отець Петро, побачивши дружину і дочку, які прийшли побачитися з ним, благословив їх і осінив себе хресним знаменням. В Уфу їх гнали пішки (128 км.). У перший день колона ув’язнених пройшла близько п’ятнадцяти кілометрів і зупинилася в селі Підлісному. Анна Іванівна намагалася домогтися дозволу конвою священнику їхати на підводі, оскільки він у в’язниці став хворіти, намагалася вручити йому передачу, але її не пропускали до отця Петра. І все ж їй вдалося з ним зустрітися; він віддав їй пуховий шарф, що був у нього з собою, і сказав: “Нюро, у тебе ж дівчатка, візьми цей шарф пуховий, стане в нагоді донькам”.

5 березня 1930 року слідство було закінчено і складено новий обвинувальний висновок, у якому священника звинувачували в тому, що, “будучи керівником куркульського угруповання, проводив активну діяльність з метою зриву всіх найважливіших заходів, які проводяться радянською владою в селі”. В обвинувальному висновку слідчий ОДПУ написав, що священник не визнав себе винним у контрреволюційній діяльності та всі звинувачення категорично відкидає, стверджуючи, що вони побудовані на неправдивих доносах на ґрунті ворожнечі та особистих рахунків.
9 березня трійка ОДПУ засудила отця Петра до розстрілу. Священик Петро Варламов був розстріляний у місті Уфі 11 березня 1930 року і похований у безвісній могилі.
У паперах Анни Іванівни після її смерті було знайдено написану її рукою молитву, якою вона молилася до Господа після арешту чоловіка: “Дякую Тобі, Господи Боже, за все: за життя, за негаразди, прожиті мною, за розлуку з коханим чоловіком (священником) моїм, за муки і радість… за все Тобі, Боже, дякую…”