...
Священномученик Павло Смирнов, пресвітер p1ba703428p70lpo1chn8csp323
Житія святих,  Лютий

Священномученик Павло Смирнов, пресвітер

Місяця лютого на 22-й день

Священномученик Павло народився 6 грудня 1877 року в селі Тишково Серпуховського повіту Московської губернії в сім’ї священника Федора Костянтиновича Смирнова, який служив тут у храмі Преображення Господнього. 1893 року Павло закінчив Перервинське духовне училище, 1899 року – Московську Духовну семінарію. Обравши шлях священника сімейного, Павло Федорович одружився з дівицею Клавдією; згодом у них із дружиною народилося четверо дітей.
22 січня 1902 року Павла Федоровича висвятили на священника до Іллінського храму в селі Іллінське-Скульневе, розташованому поруч із Тишковим, де пройшло його дитинство. В Іллінському пройшла велика частина пастирського служіння отця Павла. Для сільських дітей отець Павло став і законовчителем. 1914 року в селі було освячено будівлю церковнопарафіяльної школи, збудованої стараннями священника на кошти піклувальника школи Варгіна.
За довгу і бездоганну службу отець Павло був нагороджений 1921 року наперсним хрестом, 1924-го – возведений у сан протоієрея, а 1927 року нагороджений хрестом з прикрасами. Священноначалля призначило протоієрея Павла благочинним. Усі добре знали в селі отця Павла. Сам священник багатьом селянським дітям дав перші й найважливіші, не від людського розуму вигадані, уявлення про створений Творцем світ і людину. Тим страшніше було бачити йому, що жителі села розділилися: на віруючу більшість, яка виконує Божі заповіді, та агресивну, безбожну й безсоромну меншість, яка прибрала до рук за більшовиків владу в селі. Утім, ця меншість і раніше ненавиділа Бога і Церкву. Але до безбожної революції ці люди могли чинити і чинили зло в приватному порядку, а після революції, взявши у свої руки владу, вони стали нав’язувати його як громадський порядок, розправляючись з усіма неугодними їм людьми. І першим, кого ненавиділа ця невелика група людей, був священник. У 1929 році місцеві безбожники заборонили священникові служити молебні на Великдень у селах, що входили до складу парафії. Підійшов час Великодня 1929 року, і як же було на Великдень, на найбільше свято торжества життя над смертю, не прославити Господа в селах в будинках парафіян, як це було заведено на руській землі століттями, тремтіти і боятися безбожників у день, коли Господь здобув перемогу над дияволом і смертю; у ці всесвітньо світлі дні була якась неможливість поневолитися дияволу, все в ці дні кликало попрацювати Христу. І отець Павло, незважаючи на всі заборони і погрози, здійснив разом із селянами сповнені урочистої радості і миру великодні хресні ходи в селах парафії.
Помста безбожників не забарилася обрушитися на священника. Отець Павло був заарештований і засуджений до шести місяців примусових робіт, які він відбував у місті Каширі. Тут він не був позбавлений волі, жив не у в’язниці, зобов’язаний був лише працювати, де накажуть, але коли траплявся неробочий день, він завжди приїжджав до себе додому в село. У храмі служби не було, а йому, як тому, хто перебуває на примусових роботах, служити не дозволили.
У лютому 1930 року влада запланувала початок суцільної колективізації в цих місцях, тоді ж мали розкуркулити і деякі господарства, включно з господарством священника. У отця Павла відібрали будинок і домашнє майно; будинок віддали одному з найбідніших мешканців села, а майно розграбували члени сільради; сім’ї священника та іншим розкуркуленим веліли оселитися в одного з мешканців села, в якого вони й винайняли кімнати.
Авторитет священника, який присвятив усе життя просвіті пастви, серед жителів села був настільки високий, що селяни виступили проти пограбування його сім’ї та закриття храму і стали скаржитися у вищі державні організації. Однак їм відмовили і визнали розкуркулення правильним.
Наближався Великдень 1930 року. 15 квітня жителі села, близько сімдесяти осіб, зібралися біля сільради і виступили з вимогою відкрити храм, повернути майно сім’ї священника і викреслити зі списків колгоспників тих, хто був внесений до них насильно. Того ж дня було зібрано підписи селян під проханням про відкриття храму і про скасування розпорядження про розкуркулення. Клопоти жителів села врешті-решт увінчалися успіхом, розпорядження про розкуркулення було скасовано, а також дано дозвіл на відкриття храму, і коли отець Павло повернувся в село, богослужіння відновилися.
Співробітники сільради, місцеві активісти і члени партії, вирішили все ж таки домогтися закриття Іллінського храму і стали писати донесення в районний відділ ОДПУ. Один із комуністів відправив замітку в редакцію газети “За колективізацію” з проханням “помістити замітку під заголовком “Поп працює. Попадья не спит””, у якій виклав свої претензії до священника, а також свої приватні образи на односельців і звернувся з вимогою до влади: “Пропоную Міхневському РІКу звернути на це свій погляд і довести до відома вищі інстанції та вжити термінових заходів проти розкладання села Іллінського”.

15 серпня 1930 року начальник Михневського адміністративного відділу провів обшук у будинку отця Павла. Результати як обшуку, так і проведеного ним особисто розслідування, він виклав у заяві, де писав, що в будинку священника він знайшов копії з клопотаннями про поновлення у виборчих правах деяких селян, про відкриття храму, про зменшення податків. Звідси було зроблено висновок, що священник веде стосунки з чужим елементом і всіляко його підтримує. Але коли він намагався зібрати серед мешканців села відповідні відомості про священника, тільки чотири людини з усього села погодилися свідчити проти священника, і ті були комуністами або їхніми родичами. Решта сказали, що дружина священника справді ходила по хатах, але всі як один стверджували, що вона ходила не задля агітації, а за господарськими потребами – чи то за молоком, чи то до кравця і так далі. На закінчення начальник адміністративного відділу написав, що більша частина села перебуває під великим впливом священника, його дружини та їхньої дочки. Того ж дня отця Павла і його дружину заарештували.
25 вересня 1930 року трійка ОДПУ засудила отця Павла і його дружину до трьох років заслання до Казахстану, у місто Семипалатинськ. Їм було дозволено їхати на заслання вільним порядком за свій рахунок.
Повернувшись із заслання, отця Павла 8 березня 1934 року було призначено настоятелем Микільської церкви в селі Карачарово Можайського району Московської області. 29 листопада 1937 року отець Павло знову був заарештований і ув’язнений спочатку під варту в селі, а наступного дня переведений до в’язниці в місті Можайську.
Свідками проти священника виступили голови Карачарівського колгоспу і сільського споживчого товариства та начальник місцевої пошти. Вони показали, що відразу ж після арешту священника в будинку церковного старости зібралося багато жінок, які прийшли з різних сіл і були незадоволені, що їхнього священника заарештували. Крім того, ще до арешту священника було помічено, що багато парафіянок носять до храму вузлики з продуктами, а багато хто з різних сіл приходить до священника додому. Це викликало обурення деяких колгоспників, які стали говорити з цього приводу: “Значить, радянська влада відчуває свою слабкість і тому нічого не робить щодо священника Смирнова”. Священник Смирнов у присутності всіх членів сільського активу вів антирадянську агітацію, доводячи присутнім тут членам ВКП(б), що вибори до Верховної Ради проводять недемократично, він говорив: “Нам не буде надано право бути обраними, бо кандидатуру виставляють громадсько-партійні організації, а не хто хоче, кого б я хотів виставити кандидатом у Верховну Раду, тому мені цього права не надано, ось зважаючи на це, і вибори у нас не зовсім демократичні”. Усі присутні почали йому викладати положення про порядок виборів до Верховної Ради, на що священник сказав: “Ви мені положення не роз’яснюйте, я його краще за вас знаю”. Одного разу під час проведення виборів священник зайшов на виборчу дільницю і, побачивши у списку своє прізвище, з посмішкою сказав: “Це член Верховної Ради”. Розмовляючи телефоном із представником районного фінансового відділу, Смирнов висловлював невдоволення з приводу взяття з нього податку і доводив, що радянська влада незаконно бере з нього другий податок.
Будучи допитаний, отець Павло не визнав себе винним у пред’явлених йому обвинуваченнях, а на запитання, кого він знає зі священників і хто з них ходить до нього, а також із ким із парафіян він підтримує тісні зв’язки, отець Павло відповів, що ні священників нікого не знає, а також і з парафіян мало кого знає. 7 грудня 1937 року трійка НКВС засудила священника до десяти років ув’язнення у виправно-трудовий табір. Протоієрей Павло Смирнов помер в ув’язненні в одному з таборів Новосибірської області 1 березня 1938 року, в день, коли Церква святкує пам’ять святого мученика Павла Кесарійського, і був похований у безвістій могилі на табірному кладовищі.

Знайшли помилку