Священномученик Павло Брянцев

Місяця травня на 19-й день

Священномученик Павло народився 23 жовтня 1889 року в селі Пом’ялово Новоладозького повіту Санкт-Петербурзької губернії в сім’ї псаломщика Троїцької церкви Олексія Павловича Брянцева і його дружини Марії Миколаївни. Олексій Павлович помер 1902 року; відтоді Марія Миколаївна почала отримувати допомогу від єпархіального піклування, а діти були прийняті навчатися на казенний рахунок. Павло закінчив Олександро-Невське духовне училище і 1908 року вступив до Санкт-Петербурзької Духовної семінарії. Закінчивши 1911 року семінарію, він став учителем Ларіонівського земського училища в Новоладозькому повіті Санкт-Петербурзької губернії. 18 липня 1914 року його призвали до діючої армії і 11 листопада того ж року поранили в бою під Ловичем. За мужню поведінку на фронті Павло Олексійович був нагороджений срібною медаллю на Георгіївській стрічці. 6 червня 1916 року він був через поранення визнаний непридатним до військової служби. У госпіталі він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, сестрою милосердя Євдокією Олексіївною Свиридовою, яка була знайома з великою княгинею Єлизаветою Федорівною і просила її допомогти Павлу Олексійовичу.
10 листопада 1916 року велика княгиня надіслала клопотання ректору Петроградського університету, просячи його “посприяти зарахуванню до числа студентів Петроградського університету колишнього сільського вчителя Павла Олексійовича Брянцева”. Перебуваючи в 217-му Ковровському полку рядовим, Брянцев був поранений у ногу, і в нього одна нога коротша за іншу. Внаслідок цього каліцтва, він не може вчителювати в початковому училищі, оскільки йому важко багато ходити, а шкільному вчителеві доводиться під час занять бути весь час у русі, щоб стежити за роботою всіх учнів. Для продовження педагогічної діяльності Брянцеву необхідно здобути вищу освіту. Це дасть йому можливість бути викладачем у середньому навчальному закладі”.
У 1916 році Павла Олексійовича прийняли на історико-філологічний факультет Петроградського університету. У 1918 році його направили вчителем у Виндино-Островську єдину трудову школу. 3 травня 1919 року митрополит Петроградський Веніамін (Казанський) висвятив його на диякона до храму Пресвятої Трійці в селі Пом’ялове, а 1921 року його висвятили на священика, і він служив у селі Меміно Петроградської єпархії.
9 грудня 1933 року отця Павла заарештували з групою духовенства і мирян Волховського і Киришського районів. В обвинувальному висновку співробітники ОДПУ, намагаючись виправдати репресії, писали: “Наприкінці грудня 1930 року Волховським оперсектором було помічено пожвавлення серед найбільш реакційної частини духовенства.
Зовні це виражалося в організації урочистих соборних богослужінь, які ретельно готували й обставляли з максимальною помпезністю, розраховуючи привернути увагу культурновідсталих мас селянства, щоб підняти й укріпити серед них віру та збільшити кількість тих, хто молиться.
Природно, що це ж тягло за собою об’єднання і згуртування духовенства і давало можливість використання нелегальних збіговиськ у контрреволюційних цілях.
Внутрішній процес ішов по лінії промацування, виявлення і консолідації активних дієвих елементів для боротьби з диктатурою пролетаріату як серед духовенства, так і серед активних церковників-мирян.
У цей же період було відзначено розповсюдження серед духовенства контрреволюційної літератури, яка під прапором боротьби з безбожництвом закликала духовенство і віруючих до згуртування для боротьби з радянською владою”.
Під час обшуків під час арешту духовенства було вилучено рукописи віршів, написаних священиком Павлом Брянцевим: “На Новий Заповіт без вади євангеліста Дем’яна”, “Омеляну Ярославському”, “Свобода і рабство”, “До свободи”, “Альфа і Омега” та інших. Вірші із задоволенням читало духовенство і під час зустрічей і переписувало.

Будучи заарештований і переконаний слідчим висловити своє ставлення до радянської влади, священик, знаючи, що рукописи написаних ним віршів уже перебувають в ОДПУ, заявив, що він є давнім ворогом більшовиків і вважає їх ворогами трудящих. Одним із мотивів його приходу на служіння в Церкву, за його словами, була ненависть до більшовиків, а Церква залишалася на той момент єдиною легальною організацією, яка негативно оцінювала більшовицьку революцію. Він виклав свої погляди у формі, запропонованій слідчими, і, проявивши явну малодушність, визнав себе винним, а також і однодумців із ним священиків. Отець Павло заявив, що вони агітували селян проти організації колгоспів і вірш про Дем’яна Бідного він написав на прохання благочинного. Він визнав, що його твори є контрреволюційними, і розповів, що він переписав їх у шести примірниках і поширив. Під тиском слідчого він підписався під показаннями, що визнає “себе винним у тому, що взяв участь у контрреволюційній діяльності групи священиків, яка мала на меті шляхом розповсюдження провокативних чуток про війну і загибель радянської влади, а також шляхом використання релігійних забобонів селянських мас зірвати заходи радянської влади в галузі колгоспного будівництва… у тому, що написав контрреволюційні вірші, які закликають до об’єднання духовенства і віруючих для боротьби з радянською владою”.
26 лютого 1934 року трійка ОДПУ засудила отця Павла до п’яти років ув’язнення в концтабір, і його відправили в Севвостоклаг. З табору він 15 червня 1934 року писав рідним: “Шлю вам сердечний привіт і бажаю всього найкращого, а найбільше – тихого і безтурботного життя в домашній обстановці, що найдорожче. Я ось не зумів утриматися і потрапив за одинадцять тисяч кілометрів. Але це все нічого. Догодити мені й треба було – сам обрав цей шлях, а от погано, що півроку я не маю звісток… і з’явився я сюди з сильно виснаженим організмом, тому, як слабосильний, несу обов’язки сторожа. Чергую на посту дванадцять годин на добу. Захворів на цингу, а вилікуватися тут нічим…”
Описуючи своє становище в ув’язненні, отець Павло писав у січні 1936 року рідним: “Сімнадцятий місяць живу по-дорожньому, як на вокзалі, і весь час думаю, що скоро поїду швидше; тоді за три місяці дістануся до дому. У серпні й вересні… хліба їв досхочу і дещо зміцнів, а зараз поки що починаю здавати, задовольняючись 500 грамами хліба на добу… Лежимо… сімдесят п’ять осіб в одному місці, думаємо одне і чекаємо одного: відправки. І нас не засмучують – усі кажуть, що відправимо. Було нас сто п’ятдесят, але до жовтневих днів 50 % відправили, але я не потрапив до їх числа. Здоров’я стерпне: якби груди не боліли, то був би зовсім здоровий. За формуляром у грудях є: склероз, міокардит, туберкульоз, емфізема і плеврит, тож серце і легені не того… Добре б цукорку, та вже гаразд…”
1 січня 1937 року отець Павло писав доньці: “Не думай, що роки дитинства і юності – найкращі роки життя; ні, ці роки – лише роки підготовки до життя, і добре поживе лише той, хто зуміє за ці роки добре підготуватися. Не сумуй за швидкоплинних неприємностей: їх уже немає – вони вже пішли в безповоротне минуле, намагайся створювати гарне сьогодення і вірити в краще майбутнє – ось ті нескладні правила життя, які виніс із нього я… Я тебе вже років чотири не бачив, і ти за ці роки, без сумніву, змінилася… Скоро тобі стукне сімнадцять, а я пам’ятаю тебе тринадцятирічною. Що стосується мене, то я порівняно з минулим значно схуд, важу п’ятдесят шість кілограмів… тепер стрижуся і голюся, і всім би був молодий, та зубів на верхній щелепі немає – цинга з’їла – і зморшкуватий трішки… Випробування, що випали на мою долю, переношу досить бадьоро… І хоча іноді доводиться непереливки, але ж я бачив на віку і гірше… Уже четвертий рік я в умовах ув’язнення, але скажу, що в німецьку було гірше. Якби я не був інвалідом, то жив би добре, бо заробляв би, а тепер мимоволі доводиться весь час відпочивати від неперенесеної праці. Залишилося мені ще двадцять три місяці, бо відчуваю, що раніше не відпустять – інакше давно б відпустили – через наклеєну мені статтю. Хоча вона й даремно причепилася до мене, але ж після бійки кулаками не махають. Я раніше не знав законів, а то домагався б застосування до мене іншої статті… По суті, адже винен я де в чому, – ну й посиджу. Я подав до Москви у ВЦВК клопотання, та не сподіваюся на сприятливий результат, знову-таки через статтю. Ну, будь що буде!..”
Того ж дня він написав:

«Суровый край, прекрасный, но не милый,
Где дни мои томительно текли,
Ты мне грозишь безвременной могилой
Вдали от Родины и от друзей вдали».

У лютому 1938 року проти священика було розпочато нову “справу”, яку табірні слідчі об’єднали зі справою святителів Онуфрія та Антонія і ув’язненого в табір духовенства. 27 лютого отця Павла викликали на допит до слідчого, який заявив, що йому відомо, що на їхній підконвойній ділянці існує контрреволюційна організація, до якої входить підслідний, і зажадав, щоб він вказав її членів. Перерахувавши кілька імен, слідчий зажадав назвати, хто очолює контрреволюційну організацію і через кого здійснюється зв’язок із волею. Навчений гірким досвідом першого слідства і табірними стражданнями, отець Павло заявив, що йому нічого невідомо про існування контрреволюційної організації, а також і про її діяльність. Якщо деякі ув’язнені і висловлювали своє невдоволення радянською владою, то в чому воно виражалося, він не пам’ятає.
17 березня 1938 року священика Павла Брянцева було засуджено разом з іншими до розстрілу, але він помер ще до виконання вироку – 13 травня 1938 року, і його поховали в безвісній могилі.