Житія святих,  Квітень

Священномученик Миколай Гаварін, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 9-й день

Священномученик Миколай народився 23 грудня 1870 року в місті Якобштадті Курляндської губернії в сім’ї священнослужителя Іоанна Гаваріна. Микола закінчив 1893 року Ризьку Духовну семінарію за першим розрядом і один курс Духовної академії і був висвячений на священика до храму в місті Гродно. Під час Першої світової війни 1915 року, у зв’язку з воєнними діями, причт храму був евакуйований до Москви, і отець Миколай став служити в храмі святителя Миколая на Щепах поблизу Смоленської площі.

Через десятиліття після революції, в 1930 році радянська влада стала виселяти з Москви тих, кого вона вважала соціально чужими, а до них насамперед належало духовенство. Втративши місце проживання, отець Миколай виїхав спочатку в село Кунцево, а потім оселився в селищі Немчинівка під Москвою і став служити в храмі Різдва Христового.

Храм у Немчинівці з’явився 1918 року, коли громада вірян попросила місцевого домовласника Немчинова пожертвувати під храм свою літню дачу. Той погодився, але з умовою, що віряни самі її відремонтують, щоб вона могла служити церквою. Місцева влада дала дозвіл на влаштування православного молитовного будинку, і віряни взялися за ремонт. Дача, побудована шістдесят років тому, була без фундаменту, з одинарною підлогою, одинарними дверима і вікнами і до цього часу сильно занепала. Віряни зробили капітальний ремонт, повністю замінили згнилий правий кут будівлі, прибудували дзвіницю і збудували поруч невеликий будинок для священика. Однак, незважаючи на ремонт, температура в храмі в зимові місяці не піднімалася вище трьох градусів.

Наприкінці 1934 року новий голова Немчинівської селищної ради заборонив проведення парафіяльних зборів, дзвін, а потім за його розпорядженням зняли й самі дзвони. Через деякий час він вирішив храм закрити, а будівлю віддати під заняття фізкультурників, посилаючись на нечисленність парафіян. У цей час у селищі було близько семисот будинків і проживало вісім тисяч жителів, з яких дві тисячі підписалися як віряни під заявою з протестом проти закриття храму.

2 квітня 1935 року сподвижник з місіонерської діяльності митрополита Макарія (Невського) архієпископ Інокентій (Соколов), який жив на спокої в Немчинівці, направив клопотання на ім’я сестри Леніна Марії Іллівни.

“Я, що нижче підписався, – писав владика, – проживаю в селищі Немчинівка з 1927 року як приватна особа під дахом і на утриманні одного мого сина, протоієрея Олексія Костянтиновича Соколова. Раніше цього часу, протягом півстоліття, працював я на місіонерському терені, приводячи з темряви невігластва до пізнання Христової істини ідолопоклонників, кочівників гірського Алтаю… спочатку в званні простого місіонера-священика, потім на посаді начальника Місії в сані єпископа. В даний час через похилий вік (народився 13 лютого 1846 року) перебуваю в повній відставці. Перебуваю не при справах. Однак маю благословення Священного Патріаршого Синоду на звершення церковного богослужіння в німчинівському храмі. Користуючись цим правом, я звершую тут Божественну літургію у свята. І це приносить мені найбільшу духовну розраду, так що я готовий і кістки скласти біля підніжжя цього храму. Але ось горе. 25 березня цього року Президія Мособлвиконкому винесла постанову про закриття нашої церкви за клопотанням голови Немчинівської селищної ради громадянина Куликова, мотивовану вкрай малою кількістю вірян Немчинівської парафії, кількість яких нібито не перевищує двадцяти осіб, тоді як насправді кількість вірян при тутешній церкві сягає до двох тисяч душ.

З огляду на викладене і знаючи до того ж Вашу християнську готовність надавати посильну допомогу всім, хто її потребує, звертаюся до Вас, найдобріша Маріє Іллівно, з уклінним проханням підтримати клопотання православних, подане до Відділу культів ВЦВК, про залишення нам молитовної будівлі для здійснення необхідних треб”.

Відповіді на цей лист не надійшло. Громада написала і надіслала ще кілька прохань, але відповіді і на них не було. Весь цей час у храмі, однак, тривали богослужіння.
20 вересня 1935 року було віддано остаточне розпорядження про закриття храму. Протягом трьох днів віряни спробували оскаржити це рішення, додаючи, що якщо неможливо залишити їм храм, то вони просять дозволу зняти для богослужінь сарай, який у них для цієї мети вже знайдено. Але влада стояла на своєму: храм закрити і не дозволяти взяти іншого приміщення.

Весь клір храму, включно з протоієреєм Олексієм Соколовим, священником Миколаєм Гаваріним і дияконом Єлисеєм Штольдером, який служив у цьому ж храмі, змушений був перейти служити до Миколаївського храму в селі Ромашкове.

Після виходу 1937 року секретної сталінської директиви про масові репресії слідчий Кунцевського відділення НКВС склав списки тих, кого він мав намір заарештувати, а також списки “свідків”, які можуть підписати неправдиві свідчення, і накреслив схеми – який “свідок” який епізод антирадянської діяльності обвинувачуваного повинен був підтвердити, а оскільки набір таких епізодів був невеликий, то їх ретельно перетасовували, щоб створити видимість достовірності.

У серпні 1937 року слідчий викликав одного з жителів Кунцевого, такого собі Олександра Івановича, і запропонував йому дати свідчення на священника Миколая Гаваріна. Свідок був зі священиком незнайомий і відмовився від підлої ролі, і тоді слідчий пустився в довгі міркування про сучасне політичне становище і завдання комуністичної партії, яка одним із перших завдань поставила посадити всіх попів. “Те, що ти тут покажеш, – підсумував слідчий, – про це ніхто не знатиме, і на суд тебе викликати не будуть”. Потім слідчий вручив свідку чисті бланки протоколів допитів, щоб той заповнив їх удома. Бланки свідок узяв, але не заповнив їх, і не знаючи, чим заповнювати, і боячись відповідальності.

Слідчий, бачачи, що свідок не поспішає прийти до нього з показаннями, двічі заходив до нього на квартиру сам, але той, уникаючи зустрічі, ховався від нього. Тоді слідчий знову викликав його, а також одного з його приятелів, якогось Іллю Тимофійовича, до районного відділу НКВС. Першим він покликав до себе в кабінет Олександра Івановича. Дав йому бланки протоколів допитів і запропонував заповнити їх власноруч. Побачивши через деякий час, що свідок нічого не пише, слідчий склав невеликий конспект і на підставі цього конспекту запропонував свідку написати свідчення. Коли протокол був написаний, слідчий прочитав його, але він йому не сподобався, і, розірвавши його, він сам заповнив бланк протоколу допиту і зажадав, щоб свідок його підписав, що той, зрештою, не читаючи, і зробив. Потім слідчий покликав до себе Іллю Тимофійовича, якому також запропонував підписати заздалегідь написані протоколи “показань свідків”. Побачивши на його обличчі коливання, слідчий почав його переконувати, що в цьому нічого страшного немає, і послався на Олександра Івановича, який тільки-но був тут, і таким чином переконав і його підписати, не читаючи, протокол. Згодом, коли слідчому знадобилися лжесвідчення проти інших людей, він, зайшовши до Іллі Тимофійовича додому, попросив його підписати ще три порожні бланки протоколів, що той і зробив.

Тієї ж осені обидва лжесвідки випадково зустріли на вулиці слідчого, і той запропонував їм дійти до села Ново-Іванівського, де, за його словами, йому потрібно було декого допитати, і ті погодилися. Коли вони прийшли до села, слідчий попросив псевдосвідків зачекати на нього, а сам увійшов до будівлі клубу. Вийшовши звідти через деякий час, він вручив лжесвідкам як нагороду за надані ними послуги спиртне, але сам пити з ними не став і пішов.

Для ефективнішого ведення справ слідчий залучив до слідчого процесу голову Ново-Іванівської сільради, який погодився разом зі слідчим писати протоколи допитів від імені псевдосвідків, як такий, що добре знав людей, які проживають у цьому районі. Слідчий спочатку складав конспект про антирадянську й антидержавницьку діяльність підозрюваного, потім писав протоколи, а потім викликав того, від чийого імені протоколи були написані, а голова сільради – тих, за кого він писав протоколи. Так протягом короткого часу вони вдвох склали понад півсотні протоколів показань лжесвідків.

На підставі подібного роду лжесвідчень 29 серпня 1937 року священника Миколая Гаваріна заарештували й ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві.

– Чи розмовляли ви зі Штольдером на політичні теми? – запитав священника слідчий.

– Ми розмовляли про церковні справи, як зараз нам, священнослужителям, живеться погано за радянської влади. Говорили про газетні новини, про іспанські події, висловлюючи сумніви, що іспанські війська переможуть фашистів, які сильні своїм озброєнням.

– Отже, ви перебували на боці фашистських військ?

– Я цього не можу сказати: ми вважали, що фашистські війська сильні своєю технікою та організованістю; крім того, їм допомагають такі сильні держави, як Німеччина та Італія.

– Розкажіть про свої антирадянські розмови, які ви вели разом зі Штольдером.

– Ми розмовляли про те, що радянська влада неправильно робить, що закриває церкви, влаштовує гоніння на церковнослужителів, тисне податками.

– Розкажіть про зміст антирадянських бесід докладніше.

– Не можу. Забув.

– Розкажіть про ваше ставлення до радянської влади.

– Моє ставлення до радянської влади негативне. Я не можу помиритися з радянською владою за ті утиски, які ми терпимо.

– Слідством встановлено, що ви перебували в контрреволюційній терористично-повстанській групі і вели активну агітацію проти радянської влади, членів радянського уряду і вождів комуністичної партії. Дайте свідчення з цього питання.

– Я був незадоволений радянською владою з питання її ставлення до релігії і до нас, священнослужителів. Але в контрреволюційній групі я не перебував.

15 вересня 1937 року трійка НКВС засудила отця Миколая до десяти років ув’язнення у виправно-трудовий табір, і його відправили до Ухтинсько-Печорського ВТТ.

У цей час деякі родичі засуджених разом зі священником стали скаржитися на неправильний вирок, доводячи їхню невинність; було затіяно нове слідство і передопитано свідків, які спочатку дотримувалися колишніх свідчень, боячись відповідальності за неправдиве свідчення, а потім усе ж заявили, що вони оббрехали людей. Нове розслідування, проведене 1939 року, змушене було визнати, що всі засуджені у справі були засуджені неправомірно. Однак через те, що для безбожників віруючі люди, і тим паче священнослужителі, залишалися все тими самими ворогами комуністичної влади, вирок щодо них скасовано не було.

Священник Миколай Гаварин помер в Ухтинсько-Печорському таборі 24 квітня 1938 року і був похований у невідомій могилі.

Знайшли помилку