Священномученик Кирил, митрополит Казанський

Місяця листопада на 7-й день

Священномученик Кирило, митрополит Казанський і Свіязький (у світі Смирнов Костянтин Іларіонович) народився в сім’ї псаломщика. Закінчив Санкт-Петербурзьку Духовну Академі. 1887 року він був висвячений на священика. 15 років батюшка прослужив у священицькому сані. Несподівана смерть маленької Ольги, яка болісно вмирала від проковтнутої голки, потім і — дружини, яка не пережила горя, спонукала 38-річного отця Костянтина прийняти чернецтво. Незабаром він призначається на посаду начальника Урмійської Духовної Місії в Персії зі зведенням у сан архімандрита.
1904 року відбулася хіротонія архімандрита Кирила на єпископа Гдовського, вікарія Санкт-Петербурзької єпархії. Бажаючи, щоб народ повніше брав участь у богослужінні, Владика ввів всенародний спів за богослужінням в Олександро-Невській Лаврі.
Святий праведний Іоанн Кронштадтський перед смертю просив, щоб його відспівував молодий єпископ Кирил, якого він знав за служінням його в Кронштадті. З 1908 по 1928 роки Владика керує Тамбовською та Шацькою єпархією. Він прагнув якнайчастіше здійснювати поїздки в найвіддаленіші місця своєї єпархії заради спілкування з паствою. Працями Владики відбулося прославлення Святителя Питирима Тамбовського (пам’ять 28 липня).
Твердість віри Владики виявилася в такому епізоді: коли за розпорядженням санітарної комісії у зв’язку з епідемією холери у 1909 році було дано розпорядження освячувати на Богоявлення тільки кип’ячену воду, Владика відмовився це робити та освячував річкову. Владика прокоментував це так: «Все, що не від віри — гріх».
Під час лютневих подій 1917 року Владика попереджав з амвона: «Якщо не втримаємося над своїм минулим, то напишемо таку сторінку своєї історії, яку наступні читатимуть із фарбою сорому на обличчі, готові вирвати її, але немає таких ножиць, якими можна було б вирізати щось із пам’яті історії».
Під час війни, з ініціативи Святителя, організуються збори коштів для потреб фронту, лазарети при монастирях, притулки для дітей, у яких загинули батьки, різні комітети допомоги воїнам.
На Помісному Соборі Владика був висунутий другим серед спочатку обраних 25 кандидатів на Патріаршество. Також він був обраний членом Священного Синоду за Святішого Патріарха Тихона.
19 березня 1918 року Святитель призначається на митрополичу Тифліську та Бакинську кафедру, а також на посаду Екзарха Кавказького, проте до місця призначення виїхати йому не вдалося. У 1919 році його заарештували в Москві за звинуваченням «у контрреволюційній агітації» і ув’язнили.
У 1920 році, після звільнення, він призначається на Казанську та Свіязьку кафедру, але через місяць знову був заарештований у Казані за звинуваченням, що «виїхав з Москви до Казані без дозволу». Владика засуджується до ув’язнення в таборі на 5 років. У Таганській Московській в’язниці він перебуває в одній камері зі священномучениками архієпископом Феодором (Поздєєвським) та єпископом Гурієм (Степановим). В 1921 його звільняють за амністією і Владика повертається в Казань, але в 1922 його знову заарештовують і після ув’язнення в Московській в’язниці посилають в Усть-Сисольськ (нині Сиктивкар).
У Московській в’язниці він сидів у одній камері зі священномучеником Фаддеєм, архієпископом Астраханським (пам’ять 18 грудня). Разом вони написали звернення до віруючих з приводу «Живої церкви», яке вдалося розіслати Росією. Потім Владику посилають в Усть-Кулом (Комі А. О.), де він перебуває разом з єпископом Афанасієм (Сахаровим), а пізніше його переводять до міста Котельничі Вятської області.
У 1924 році Святитель повертається із заслання і зустрічається в Москві зі св. Патріархом Тихоном, успішно переконуючи його відмовитися від примирення та співробітництва з оновленцем В. Красницьким. Г. П. У. нав’язувало ці дії Святійшому, обіцяючи тоді випустити з в’язниць архіпастирів. На ці обіцянки Владика сказав Святійшому: «Ваша Святість, про нас, архієреїв, не думайте. Ми тепер тільки й придатні до в’язниць…». Вислухавши це, Святіший викреслив із підписаного паперу прізвище Красницького.
За заповідальним розпорядженням Святішого Патріарха Тихона від 25 грудня 1924 року тривалий час проживав у місті Гжатську. Однодумне духовенство наполегливо просило Святителя заявити свої права та взяти на себе тягар управління стражденною Церквою. Але Владика вважав для себе неможливим це зробити, поки повністю не усвідомить становище, що склалося. 1934 року Святитель приїхав до Москви і з’явився до Патріархії. Вчинений страж перегородив йому вхід, але високий, колись могутній митрополит, відсторонивши його, ступив до кабінету митрополита Сергія. За кілька хвилин Владика вийшов; мабуть, йому стало ясно. Це була їхня остання зустріч.
Невдовзі влітку 1934 року його було заарештовано у Гжатську за звинуваченням у «контрреволюційної діяльності» і ув’язнено у внутрішній ізолятор особливого призначення Бутирської в’язниці м. Москви. Святителя засудили до 3 років заслання, яке відбував у сел. Яни-Курган (Південно-Казахстанська обл.). Неподалік у тому ж засланні жив митрополит Йосип (Петрових) і два старці-митрополити були втішені хоч якоюсь можливістю спілкування. «З митрополитом Йосипом, — так писав Владика, — я перебуваю в братньому спілкуванні, вдячно оцінюючи те, що з його благословення був висловлений від Петроградської єпархії перший протест проти витівки митрополита Сергія і дано всім застереження в майбутній небезпеці».
Владика, за словами його вірного послідовника-сповідника єпископа Афанасія (Сахарова, пам’ять 15 жовтня), допускав як протест невідвідування «сергіанських» храмів, але при цьому він засуджував хулення нерозумних ревнителів на адресу богослужінь. Для себе ж він допускав лише у разі смертної потреби сповідатися у «Сергіївського» священика. В одному з листів 1929 року Святитель написав: «Здійснену ним (м. Сергієм) підміну влади, звичайно, не можна назвати відпаданням від Церкви, але це, безсумнівно, найтяжчий гріх падіння. Зробителів гріха я не назву безблагодатними, але брати участь з ними в причасті не стану і інших не благословляю, тому що в мене немає іншого способу до викриття брата, що грішить». Безпосередньо митрополиту Сергію він писав: «У всій повноті свою помірність я відношу тільки до Вас, але не до рядового духовенства і тим менше до мирян. Серед рядового духовенства дуже небагато свідомих ідеологів вашої церковної діяльності». Однак, «для тих, хто добре розуміє існуючу в сергіанстві неправду», — писав Владика 1934 р., — «… своїм бездійством виявляє злочинну байдужість до наруги Церкви».
Але ця м’яка позиція Святителя дещо посилилася останніми роками життя, можливо, завдяки спілкуванню у засланні зі священномучеником митрополитом Іосифом (Петровим), а також тому, що минули всі терміни очікування каяття митрополита Сергія в згубному курсі церковної політики.
7 липня 1937 року Владика було заарештовано на засланні та ув’язнено м. Чимкент. На допиті, де звинувачувався в тому, що «очолював контрреволюційне духовенство», Владика тримався дуже мужньо і всю відповідальність за обвинуваченням слідства взяв на себе. 6 листопада він був засуджений трійкою У. Н. К. В. Д. і засуджений до розстрілу.
7 (20 н. ст.) листопада Святителя було розстріляно.
Митрополит Кирило – один із найвидатніших ієрархів в історії Руської Православної Церкви. Цей особливий духовний сили архіпастир був посланий Господом в епоху нечуваних гонінь, як зразок твердості у сповіданні віри. Він був святитель бездоганний, що поєднав молитовний подвиг з активною архіпастирською діяльністю, гідність високого сану з істинною простотою, смиренністю та любов’ю. У всіх місцях служіння Владики проявляється його особливий дар: до нього притягуються люди, залучені його духовною красою, незламною вірою.
Зарахований до святих Новомучеників і Сповідників Руських на Ювілейному Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.