Священномученик Костянтин Жданов, пресвітер

Місяця квітня на 16-й день

Священномученик Костянтин (Костянтин Дмитрович Жданов) народився 22 березня 1875 року в містечку Старо-Шарківщина Дисненського повіту Віленської губернії. Батько Костянтина – священик Димитрій Жданов – був сином причетника. Закінчивши 1865 року Тверську духовну семінарію, Дмитро Володимирович викладав у народних училищах Тверської та Ковенської губерній, а 1876 року його висвятили на ієрея. Через два роки отця Димитрія згідно з його проханням призначили на Свято-Успенську парафію містечка Старо-Шарківщина, де він і здійснював своє пастирське служіння до самої смерті. Будинок, у якому жила сім’я отця Димитрія, знаходився поруч із церквою в дуже мальовничому місці на березі річки Дісни. Жданови тримали невелике господарство, мали власний сад, город. Софія, мати Костянтина, займалася вихованням дітей і співала в церковному хорі. У родині Жданових народилося дев’ятеро дітей. У Костянтина було четверо братів: Володимир, Іван, Ювеналій, Олександр (помер у дитинстві) і чотири сестри: Надія, Віра, Любов і Марія. Жили скромно і дружно, в любові та злагоді. Старші діти навчалися у Вільно: хлопчики – у духовній семінарії, дівчатка – у закритій жіночій гімназії. За спогадами старошарковщинських парафіян, отець Димитрій завжди прагнув бути поруч із тими, хто потребував розради і духовної підтримки. За першим покликом, незважаючи на погоду і час доби, він поспішав до хворих і вмираючих для того, щоб посповідати і причастити їх Святих Христових Таїн. Усі в окрузі шанували ієрея Димитрія Жданова як істинного пастиря, безвідмовного і самовідданого. Батюшка був дуже милостивий до незаможних. Відомо, що біля будинку священика знаходилося приміщення, яке в будь-яку пору року служило притулком для жебраків.

Особистий приклад батька вплинув на формування високих моральних якостей майбутнього священномученика Костянтина. Ще з дитинства життя Костянтина було нерозривно пов’язане зі служінням Богові й ближнім: допомога батькові під час звершення богослужінь, молитва в храмі, піклування про молодших братів і сестер, послух батькам…

1892 року в сімнадцятирічному віці Костянтин вступив до Литовської духовної семінарії, що знаходилася у Вільно. Але вже через два роки у зв’язку зі смертю матері він змушений був залишити навчання. Для того, щоб допомагати батькові утримувати численну сім’ю, 1895 року Костянтин влаштувався працювати на Поліську залізницю. Згодом з вересня 1898 по квітень 1900 року Костянтин перебував на службі в Полтавському відділенні державного банку. У цей період, перебуваючи далеко від рідної домівки, він не раз приїжджав провідувати свого батька, братів і сестер, про яких завжди виявляв найніжнішу турботу.

1900 року Костянтин Дмитрович одружився з Ганною Степанівною, дочкою службовця, яка стала для нього близьким духовним другом і вірною помічницею на життєвому шляху. Незабаром, успішно склавши іспити з богословських наук при Литовській духовній консисторії, Костянтин Жданов був возведений у сан диякона та визначений до церкви села Юдищено Дисненського повіту. Однак його служіння в Юдищено виявилося нетривалим. Отримавши скорботну звістку про смерть батька, диякон Костянтин подав прохання про переміщення на Старо-Шарковщинську Свято-Успенську парафію, щоб мати змогу піклуватися про своїх молодших, ще неповнолітніх, братів і сестер. 1 квітня 1900 року прохання отця Костянтина було задоволено резолюцією архієпископа Литовського і Віленського Ювеналія (Половцева). 30 квітня того ж року в Ковенському Петро-Павлівському соборі єпископ Ковенський Михаїл (Єрмаков), вікарій Литовської єпархії, висвятив диякона Костянтина на священика. Так ієрей Костянтин став настоятелем Свято-Успенського храму в містечку Старо-Шарківщина.

Матушка Анна у всьому була опорою для свого чоловіка. Анна Степанівна співала в церковному хорі, брала участь у житті парафії. 1902 року в отця Костянтина народився син Георгій. Однак уже через два роки матінка Анна померла у віці двадцяти семи років. До нелегких пастирських трудів додалися сімейні турботи. На руках у батюшки залишилося осиротіле немовля. Крім того, йому, як і раніше, необхідно було піклуватися про свого неповнолітнього брата і сестер. Після смерті матінки Анни отцю Костянтину стала допомагати по господарству Марія Леонтіївна Шабловська, яка проживала в сім’ї Жданових ще за часів отця Димитрія. Отець Костянтин важко переживав смерть дружини, і тільки любов до Бога і ближніх, щира віра в Промисел Божий допомогли овдовілому священику перенести це випробування. Скорбота від втрати матері в юнацькому віці та сирітство власного сина не могли залишити серце отця Костянтина байдужим до дитячого горя. Збереглися документальні свідчення про те, що батюшка влаштовував притулки для дітей-сиріт. Він також допомагав знедоленим і убогим і за виконання треб не тільки не брав плати, але, навпаки, сам намагався забезпечити незаможних усім необхідним. Отець Костянтин був чудовим проповідником Слова Божого, суворим у питаннях віри і водночас чуйним і милостивим до людей.

Ієрей Костянтин звершував своє служіння у Свято-Успенській парафії містечка Старо-Шарківщина протягом дев’ятнадцяти років, і тут повною мірою розкрився дарований йому від Господа пастирський талант. Уже в перші роки служіння в Старо-Шарківщині перед отцем Костянтином постало питання про будівництво нового храму, оскільки старий дерев’яний, побудований ще 1639 року уніатами, до кінця XIX століття зовсім занепав.

У 1901 році отець Костянтин і старо-шарківщинські парафіяни звернулися з письмовим проханням до архієпископа Литовського і Віленського Ювеналія про виділення грошей на будівництво нового храму. Звести церкву коштом парафіяльних коштів не представлялося можливим, оскільки будь-яких заощаджень парафія не мала. Крім того, парафіяни, кількість яких становила на той час близько двох з половиною тисяч, перебували у крайній бідності через неврожаї, що повторювалися шість років поспіль. Однак ці труднощі не зупиняли двадцятишестирічного священика, який всю свою надію покладав на Господа. Ще до початку закладення нової церкви, у 1901-1902 роках, стараннями отця Костянтина на зібрані ним кошти було збудовано два парафіяльні будинки (один – для священика, інший – для псаломщика і парафіяльних потреб).

1904 року на Литовській кафедрі Високопреосвященного Ювеналія (Половцева) змінив архієпископ Никандр (Молчанов). Отець Костянтин разом зі своїми парафіянами направив на ім’я нового архіпастиря чергове прохання про надання допомоги в будівництві храму. Однак і цього разу питання залишалося відкритим протягом кількох років. Тільки 1906 року було отримано благословення Високопреосвященного Никандра на формування будівельного комітету під головуванням ієрея Костянтина. У 1907 році надійшов дозвіл Государя Імператора Миколи II і Литовської духовної консисторії на зведення нового храму. 3 липня 1908 року Дисненським благочинним священиком Миколою Рафаловичем було звершено закладення нової Свято-Успенської церкви в містечку Старо-Шарківщина.

Усіма роботами з будівництва храму безпосередньо керував настоятель ієрей Костянтин Жданов. Його ретельністю було розпочато збір грошових коштів серед парафіян. Значну частину коштів, необхідних для будівництва храму, було виділено за Найвищим указом Імператора Миколи II з державної скарбниці. Для збору пожертвувань на іконостас отець Костянтин спеціально виїжджав до Москви, де з цією метою відвідував будинки купців та інших заможних людей. Зібраних у такий спосіб грошей виявилося достатньо, щоб влаштувати чудовий, із позолоченим оздобленням, іконостас, що перебуває в Шарковщинському Свято-Успенському храмі й донині. 13 листопада 1912 року відбулася довгоочікувана подія – освячення новозбудованої Свято-Успенської церкви

Обтяжений будівельними турботами, отець Костянтин ніколи не забував і про свої пастирські обов’язки: звершував богослужіння, наставляв у вірі пасомих, займався викладацькою діяльністю. У 1904 році його призначили законовчителем Жданівського народного училища, а в 1908 році – законовчителем Соснівського і Григорівщинського народних училищ. За своє самовіддане служіння Православній Церкві ієрей Костянтин Жданов був удостоєний кількох церковних нагород. У 1908 році “за тривалу і старанну службу” за клопотанням архієпископа Нікандра (Молчанова) його нагородили набедреником, у 1912 році “за пастирські труди” – скуфією, у 1914 році – камилавкою. За свою викладацьку діяльність батюшка був нагороджений медаллю “На згадку 25-річчя церковно-парафіяльних шкіл”.

Подальше пастирське служіння отця Костянтина відбувалося в найскладніші й переломні роки в історії Росії: Перша світова війна, революції 1917 року, встановлення радянської влади… Треба було мати велику силу духу, щоб зберегти віру й не виявитися зрадником у тих надскладних життєвих обставинах.

Уже 1917 року в житті російського суспільства настали великі зміни: могутня імперія впала. Прийшов час суворих випробувань для Російської Православної Церкви. Незважаючи на політику відкритого переслідування, ієрей Костянтин Жданов не покинув своєї парафії. Перебуваючи поруч із паствою, він закликав парафіян до посиленої молитви, взаємодопомоги, терпіння в скорботах.

Навесні 1919 року ієрея Костянтина заарештували. За спогадами очевидців, він, здійснивши требу, повертався додому від одного зі своїх парафіян і дорогою був затриманий. Дізнавшись про арешт свого батюшки, парафіяни намагалися врятувати його: просили відпустити, пропонували навіть викуп. Їх проганяли, ображали, але вони продовжували наполягати на своєму. Серед старо-шарківщинських мешканців почався збір підписів із проханням звільнити отця Костянтина. З огляду на це влада відправила ієрея Костянтина до Дисни, де разом із ним утримували і настоятеля Язненської Спасо-Преображенської церкви священика Михаїла Синявського. На них чекала спільна доля. Оскільки заарештованих у Дисні було дуже багато, намагалися швидше їх позбутися. Вночі 29 (16 ст. ст.) квітня ув’язнених після тортур і знущань віддали смерті. Серед приречених на страту був і отець Костянтин Жданов. Жінок, які перебували разом із ними, конвоїри розстріляли поспіхом неподалік міста Дісни, а священнослужителів повели далі через чагарник. Священик Михайло Синявський запропонував отцю Костянтину втекти, на що останній відповів: “Я нікому нічого поганого не зробив. Що Бог пошле, те й терпітиму”. Тоді отець Михайло, скориставшись нерозторопністю конвоїрів, сховався в чагарнику. Він-то і розповів людям про передсмертні страждання отця Костянтина.

Конвоїри змусили священика викопати собі могилу, після чого кинули його туди живим. Отець Костянтин почав просити їх не вчиняти гріх смертовбивства. Однак у відповідь на вмовляння його стали бити лопатою… Потім убивці запитали священика, чи має він останнє бажання перед смертю. Отець Костянтин сказав, що хотів би помолитися. Йому дозволили. Через деякий час конвоїри оглушили отця Костянтина ударом по голові і потім закидали землею.

Парафіяни не відразу дізналися про смерть священика і все ще збирали підписи під новою петицією на його захист. Марія Леонтіївна Шабловська, яка допомагала по господарству отцю Костянтину, незабаром приїхала з проханням до Дисни, де їй і розповіли про те, що сталося. Тоді Марія Леонтіївна і парафіяни Свято-Успенської церкви Григорій Никифорович Вишинський та Іван витягли із землі тіло убієнного батюшки.

25 червня 1919 року тіло ієрея Костянтина Жданова було вбрано в нові священицькі шати і поховано у склепі під вівтарем Дисненської цвинтарної Свято-Одигітріївської церкви Там воно перебувало майже дев’яносто років. Протягом усього цього часу отця Костянтина, який безвинно постраждав у час гонінь, усі православні Шарковщинської округи шанували як священномученика. На згадку про свого настоятеля парафіяни помістили на стіні Свято-Успенської церкви портрет отця Костянтина, виконаний зі збереженої фотографії.

З благословення архієпископа Полоцького і Глубоцького Феодосія (Більченка) 20 серпня 2008 року чесні останки священномученика Костянтина були витягнуті з-під спуду. Чесні останки отця Костянтина після віднайдення були перекладені в нову труну і поміщені у Воскресенському храмі міста Дисни.

У 2009 році Святий Синод Білоруської Православної Церкви направив відповідні документи до Синодальної комісії з канонізації святих Російської Православної Церкви, звідки було отримано позитивне рішення. 13 березня 2010 року богоугодне починання Білоруської Церкви благословив Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил.

У зв’язку з канонізацією ієрея Костянтина, яка готувалася, його чесні останки 27 грудня того ж року доправили в Полоцький Спасо-Євфросиніївський монастир, де відбувалося їхнє переоблачення та огляд. Після завершення огляду чесні останки отця Костянтина були одягнені в нові священицькі одежі, виготовлені сестрами Полоцького Спасо-Євфросиніївського монастиря, і покладені в труну.

3 червня 2011 року відбулося прославлення ієрея Костянтина Жданова у лику місцевошанованих святих Полоцької єпархії. Того ж дня у Воскресенському храмі міста Дісни було звершено Божественну літургію з чином канонізації. Нині мощі священномученика спочивають у Воскресенській церкві з правого боку від вівтаря у спеціально виготовленій для них різьбленій дерев’яній раці.

Тропарі, кондаки, молитви та величання