Житія святих,  Лютий

Священномученик Костянтин Верецький пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / лютого на 9-й день

Константин Олександрович Верецький народився 3 червня (21 травня за старим стилем) 1874 року в селі Петровському Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім’ї священника. У 1892 році закінчив курс у Катеринославській духовній семінарії, і з 1898 до 1911 року викладав Закон Божий у різних навчальних закладах Новомосковського і Павлоградського повітів Катеринославської губернії.

У листопаді 1911 року висвячений на ієрея і призначений до Свято-Троїцької церкви села Єйське Укріплення. У 1913 році переведений третім священником до Всіхсвятської церкви міста Ростова-на-Дону. Пастир був любимий народом, до нього приходили за розрадою і за допомогою, і він нікому не відмовляв.

Коли отець Константин почав своє служіння в храмі, на його проповіді стало збиратися багато народу. Він дуже добре говорив. Проповіді отця Константина стали приваблювати багато людей, іноді простора церква ледь могла вмістити охочих взяти участь у богослужінні.

За короткий час отець Костянтин зумів створити при храмі справжню православну громаду. Всіхсвятський храм мав у своєму розпорядженні неабияку бібліотеку. Отець Константин сам любив читати і привчав до цього парафіян. Він справедливо вважав, що читання книг розвиває інтелект і благородство в людині. Усі парафіяни Всіхсвятського храму знали один одного на ім’я, намагалися допомагати один одному. А центром громади був, звичайно ж, отець Константин.

У цей час у родині Верецьких сталося нещастя – помер брат о. Константина, ієрей Іоанн. Він залишив сім’ю з малолітніми дітьми на піклування о. Константина. Константина. У 1915 році. осиротіла сім’я о. Іоанна переїхала до Ростова-на-Дону до рідного дядька, Константина, який став їм замість батька. Діти дуже любили отця Константина. Його слово було для них законом.

Коли почалася Перша світова війна (тоді її називали Великою), священник Верецький одразу почав говорити на проповідях, що на них послано величезне і тяжке випробування. Парафіяни збирали допомогу для потреб армії, відвідували поранених, котрі лікувалися в ростовських госпіталях.

Коли в Петрограді стався більшовицький переворот, Константин Верецький у своїх проповідях назвав його покаранням для всього православного народу. О. Костянтин безстрашно викривав у храмі “новий порядок”, передбачав, до чого це може призвести. Жінки в його будинку, боячись за нього, за дітей, благали не так палко і безстрашно читати проповіді.

9 лютого 1918 року білі офіцери-добровольці залишили місто без бою. До Ростова увійшла “соціалістична армія” Рудольфа Сіверса. На вулицях було порожньо, ростовці поховалися у своїх будинках. А 10 лютого, у суботу, отець Константин, як зазвичай, зібрався йти до храму. Стурбована матушка Євлампія Іванівна просила чоловіка, щоб він залишався вдома, адже їхня маленька донька весь час плакала. Але Константин Верецький сказав, що напередодні він обіцяв відслужити треби своїм парафіянам і не може їх підвести. І ще він попросив дружину, щоб вона його зрозуміла і відпустила. У такі дні він має бути в храмі.

Червоні загони заходили в місто з заходу, з боку річки Темерник. Однією із перших ростовських церков на їхньому шляху був храм Всіх святих.

Отець Костянтин служив того дня надзвичайно строго і зосереджено. Він ніби готувався до зустрічі з Господом. Відслуживши вранці в храмі Віддання свята Стрітення Господнього, батюшка причастився Святих Христових Таїн. Після служби він благословив усіх домашніх: дружину, доньку, племінниць, усіх рідних, які живуть із ним, працівників, котрі допомагали по господарству в будинку. Події цього страшного дня добре відомі зі слів регента хору Всіхсвятського храму, який описав усе це в газеті вже після відходу більшовиків. Загони червоноармійців того дня тільки вступили до Ростова, і не встигли їхні перші частини пройти всі вулиці Нового Поселення, як десяток червоногвардійців увірвалися в супроводі кількох місцевих жінок і двох п’яних чоловіків у будинок отця Константина через чорний хід, пройшовши цілий лабіринт сходів і закутків. Увірвавшись просто в їдальню, де отець Константин обідав із сім’єю, червоноармійці наказали йти разом із ним. Сім’я майже втратила почуття. Отець Костянтин встав і сказав: “Ось, прийшли мої вбивці, помолімося”, благословив стареньку матір, дружину, дітей і в супроводі червоногвардійців вийшов із дому вже з парадного входу. За словами близьких, в о. Константина була можливість “відкупитися” – у матінок були дорогі прикраси – або спробувати благати червоногвардійців не чіпати його заради дітей. Але він цього не зробив… Навколо будинку зібрався великий натовп. Братським провулком о. Константина повели в бік степу. Відвели його на околицю Нового Поселення, де тоді звалювали нечистоти.

Пропустивши отця Константина вперед, червоноармійці дали залп. З убитого негайно зняли чоботи, зробили ще три контрольні постріли, і залишили лежати на вулиці. Тіло о. Константина змогли поховати тільки після того, як парафіяни Всіхсвятського храму, заручившись підтримкою благочинного Ростовського округу, звернулися до штабу Червоної армії та попросили дозволу на похорон.

Поховали отця Константина на кладовищі біля храму Всіх Святих, де він служив.

Пам’ять про отця Константина довго зберігали парафіяни й священнослужителі Всіхсвятського храму, а також ті, хто знав його. У травні 1918 року. на засіданні парафіяльної ради настоятель храму Іоанн Жежеленко запропонував побудувати пам’ятник-каплицю на місці убивства ієрея Константина. Також було вирішено виділити на будівництво 460 рублів із коштів парафіяльної ради та відкрити підписку для збору пожертвувань серед парафіян. Парафіяльна рада планувала після закінчення будівництва каплиці поставити в ній мармурову дошку з іменами всіх вбитих під час громадянської війни, також записати їхні імена в синодик і щосуботи о 3-й годині дня (година смерті отця Константина) дзвонити на велику панахиду та звершувати її у Всіхсвятському храмі.

Кладовище, на якому поховали отця Костянтина, закрили перед самою війною, а саму церкву було підірвано 1966 року. За спогадами очевидців, “церква вся рівно піднялася в повітря, начебто вся рушила до неба, а потім плавно опустилася й розсипалася на дрібні осколки. Люди кричали”. Один із парафіян, побачивши руйнування духовного дому, помер від розриву серця.

Після руйнування храму почалося варварське руйнування кладовища. Могили зрівнювали із землею бульдозерами. Старожили ще пам’ятають, як хлопчаки грали у футбол людськими черепами. Чи підірвали могилу о. Константина, чи її було перенесено на Братське кладовище – невідомо. Останнє сумнівно, оскільки сім’я Верецьких була дуже бідна. Відомо тільки, що могила його знаходилася біля храму Всіх святих. Переказ про отця Константина зберігається в сім’ях нащадків уже понад 90 років.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь священномученику Константину Верецкому, глас 4

Зако́на Бо́жия учи́телю/ и заповедей евангельских верный исполни́телю,/ священномучениче Константи́не,/ му́ченичества кровьми́ зе́млю Донску́ю ороси́л еси,/ темже моли́твами твои́ми/ в лю́дех любо́вь к Це́ркви Христо́вой возрасти́// и в житии доброде́тельнем утверди.

Кондак священномученику Константину Верецкому, глас 3

Равноапо́стольному царю́ тезоимени́тый,/ постоя́нство в ве́ре Христу́ да́же до сме́рти яви́л еси́,/ те́мже и нам, на моли́твы твоя́ упова́ющим,/ тве́рдое стоя́ние в ве́ре испроси́// и душа́м на́шим ве́лию ми́лость.

Молитва священномученику Константину Верецкому

О, преблажéнне о́тче Константи́не, преслáвный уго́дниче Божий, до́брый пáстырю Росто́вский и пе́рвым мýчеником Церкве Христовой подражáтелю!

Ты во дни безбо́жия и поругáния святы́нь Отéчества нáшего достослáвный примéр пáстырскаго свиде́тельства о Христе́ Воскре́сшем яви́л еси́, нéмощем наро́да сострадáя, грехи́ и отступлéния обличáл еси и о спасении стáда Христо́ва ревновáл еси́. Сего ради, яко агнец незло́бивый, на страдáния потéкл еси и, прии́м я, ны́не в невечéрнем Све́те Победи́теля смéрти пребывáеши.

О, священномучениче преславне! Испроси́ у Го́спода ми́р Отéчеству нáшему, людем его – дрýг ко дрýгу любо́вь, святи́телем и пáстырем – благоговéние и рéвность в служéнии, властéм предержáщим – благое о наро́де попечение, учáщим – мýдрость и терпение, учáщимся – кро́тость и вразумлéние, де́вам и ю́ношам – целомýдрие, супругам – ве́рность и о чадех благодать и коемýждо по прошéнию – по́мощь в де́лех, я́же ко спасéнию, да, благодаря́ще тя, прослáвим дивнаго во святых Своих Еди́наго поклоня́емаго Бо́га, Отца и Сына и Святаго Духа, во ве́ки веко́в. Ами́нь.

 

 

Ще в розробці