Священномученик Костянтин народився 31 травня 1877 року в Москві в сім’ї диякона Михайла П’ятикрестовського. Початкову освіту Костянтин здобув у духовному училищі. У 1897 році він закінчив за другим розрядом Московську Духовну семінарію і був визначений учителем у Георгіївську двокласну церковнопарафіяльну школу. 1899 року Костянтин Михайлович повінчався з донькою священика Сергія Митропольського, який служив у Нікольському храмі в Москві, Людмилою. Згодом у них народилося четверо синів. 1899 року Костянтина Михайловича висвятили на священика до Михайло-Архангельського храму села Коробчеєєво Коломенського повіту Московської губернії. Прослуживши тут два з половиною роки, він тяжко захворів і 1902 року пішов за штат.
У 1903 році отця Костянтина призначили священиком у Микільську церкву в селі Летово Подільського повіту Московської губернії; тут він прослужив десять років. У 1913 році він був призначений настоятелем у Введенський храм у Конюшенній слободі поблизу міста Дмитрова.
За кілька років сталася революція, виник обновленський розкол, але отець Костянтин за всіх випробувань залишався вірним православ’ю, і обновленці у своїх звітах зараховували його до числа найтвердіших тихоновців у Дмитровському повіті.
У 1926 році отець Костянтин був нагороджений наперсним хрестом, у 1932 році возведений у сан протоієрея.
Протоієрея Костянтина заарештували 26 листопада 1937 року і ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві. 28 листопада слідчий допитав священика.
– Слідству відомо, що ви серед населення виявляли ворожі погляди щодо комуністів. Чи підтверджуєте це?
– Ворожих поглядів щодо комуністів я не висловлював.
– Чи визнаєте ви себе винним у тому, що серед населення ведете антирадянську діяльність?

– Винним себе в антирадянській агітації не визнаю. Але я говорив: “Пора більшовикам зрозуміти, що не в попах справа, а в іншому. Невже їм неясно, що від попів шкоди владі не буде”. У приватних бесідах я говорив: “Православна віра і взагалі віра в Бога з арештом священиків і закриттям церков не припиниться, не припиниться вона, ця віра, через те, що безсмертна”. Крім того, я говорив, що більшовики ведуть боротьбу з релігією не ідеологічну, а шляхом насильства, шляхом арештів священнослужителів, але шляхом насильства й арештів становища не поліпшиш.
5 грудня 1937 року трійка НКВС засудила отця Костянтина до десяти років ув’язнення. Згодом один з очевидців тих подій розповідав, що “всіх ув’язнених зібрали… з’явилися молодики з ножицями і бритвами і, глумлячись, знущаючись, усіх обстригли, поголили, зірвали з усіх ряси”. Протоієрея Костянтина відправили в Маріїнські табори.
Приїхавши на місце, він написав дружині: “Пишу з міста Маріїнська… Привіт моїм дорогим діткам і внучатам… Якщо про щось бажаєш сповістити мене, то пиши за зазначеною адресою… Під час продажу будинку, я чув, потрібен мій підпис до нотаріального доручення. Тепер ти знаєш, як це треба зробити… Ув’язнений за 58 статтею, пункт 10”.
У відповідь на цей лист дружина написала йому, але відповіді не отримала, і наступного листа 7 квітня 1938 року написав син Пантелеймон: “Здрастуй, тату! Ось уже чотири з половиною місяці, як ти виїхав із Дмитрова, а тим часом від тебе отримано тільки один лист із Маріїнська. Чому ти не пишеш? Чи не хворий ти? Дуже чекаємо від тебе листа. Напиши, як здоров’я, де зараз перебуваєш, що робиш? Повідом – чи отримав ти листа від мами, а також гроші й посилку? Пиши частіше. Ми всі живі та здорові. Бажаємо тобі бадьорості, здоров’я і спокою. Можливо, тобі необхідно що-небудь з одягу, взуття, продуктів харчування – напиши, і ми негайно тобі надішлемо”.
На звороті цього листа один з ув’язнених написав відповідь і вислав дружині священика: “Дорога матінко! Хочу Вам сказати і не приховати від Вас, я такий самий, як Ваш чоловік. Не лякайтеся, він помер… Мені Вас шкода, що ви йому все пишете і пишете, нарешті, бачу, синок Пантюша пише. Ваші листи два ще в мене… Ми поплакали гірко, я вирішив потрудитися й відповісти. Ось моє уклінне прохання: більше не пишіть і не шукайте його, він спочив милістю Божою, а про посилки Ви звіртеся на пошті”.
Протоієрей Костянтин П’ятикрестовський помер у лікарні Маріїнського табору 6 березня 1938 року і був похований у безвісній могилі.