Священномученик Карп Ельб, пресвітер

Місяця вересня на 11-й день

Отець Карп отримав запрошення від настоятеля естонської парафії Санкт-Петербурга священика Павла Петровича Кульбуша (майбутнього священномученика Платона, єпископа Ревельського) зайняти штатну посаду диякона, що відкрилася. Отець Павло, благочинний естонських парафій Санкт-Петербурзької єпархії, був людиною вельми перебірливою і вибірковою в питанні добору церковних кадрів, і той факт, що пюхтицького диякона, який не мав духовної освіти, визначили на столичну парафію, зайвий раз говорив про неабиякі якості отця Карпа Ельба.
Незважаючи на те, що на той час у Петербурзі було чимало кваліфікованого, освіченого духовенства, органи церковної влади визнали за необхідне визначити його за законовчителем одразу до двох навчальних закладів – до 2-го і 4-го Коломенських жіночих початкових міських училищ. Поряд із цим, диякон-педагог викладає Закон Божий в естонській церковно-парафіяльній двокласній школі. Згодом, 1914 року, його запрошують бути законовчителем у зразковий притулок барона А.А. Штігліца, що навчав близько 200 петербурзьких хлопчиків і дівчаток із малозабезпечених родин. Таким чином, перебуваючи в Петербурзі, диякон Карп викладав одночасно в чотирьох навчальних закладах столиці, причому у двох із них – у притулку та в естонській школі – навчав безоплатно.
Його педагогічна діяльність неодноразово була відзначена урядовими нагородами. 13 лютого 1902 року його нагородили срібною медаллю з написом “За ревність” для носіння на грудях на Олександрівській стрічці, 6 травня 1904 року за відмінно-ревностну службу дано йому було благословення Святішого Синоду з видачею встановленої грамоти, а в травні 1911 року батька Карпа за труди на ниві народної освіти було представлено до ордена св. Анни третього ступеня.
З 25 лютого 1903 року він був членом і діловодом комісії з побудови Ісидорівської церкви. Найчастіше, через обставини, він залишався фактично головним розпорядником усіх будівельних робіт. Під час тривалих відлучок настоятеля отця Павла Кульбуша диякон Карп був довіреною особою останнього і ніс повноту відповідальності за зведення будівлі храму і церковного будинку при ньому. Їдучи з міста, настоятель цілком і повністю покладався на старанність, моторність і працьовитість свого диякона, не сумніваючись у тому, що він впорається краще за інших із проблемами, що виникають.
Тим часом наближався 1917 рік, який до невпізнання спотворив життя Росії – найбільшої держави світу. Цього року православна естонська парафія в Петрограді залишилася без настоятеля. Прот. Павло Кульбуш – славний засновник, будівничий храму і перший його незабутній настоятель – після висвячення його 31 грудня в сан єпископа відбув до Естонії, на нове місце свого служіння. За день до цієї події, 30 грудня, відбулися збори парафії Ісидорівської церкви, на яких було ухвалено рішення просити Петроградського митрополита Веніаміна (Казанського) висвятити диякона Карпа Ельба на священика із залишенням його в Ісидорівській церкві другим священиком. 8 січня диякона Карпа Ельба висвятив священномученик Веніамін, митрополит Петроградський, на пресвітера. Наставав новий етап у житті о. Карпа – період пастирських трудів, який тривав без малого двадцять років і завершився мученицькою кончиною.
Він став пастирем 1918 року, коли служіння в Церкві не обіцяло ні матеріальних вигод, ні почестей, ні упорядкованого життя. Попереду на нього чекало повільне, що розтягнулося на 20 років, здавлювання лещатами безбожного режиму, яке завершилося в кінцевому підсумку розстрілом.
Післяреволюційний період життя Ісидорівської парафії, як і багатьох парафій Руської Церкви, покритий покровом невідомості.
Залишилися все ж скупі, але багатозначні позначки, за якими до певної міри можна відтворити вигляд духовенства Ісидорівської церкви в післяреволюційні роки. Насамперед слід зазначити, що Ісидорівська парафія була однією з небагатьох парафій міста, яка не ухилилася в обновленство. Також священики естонської церкви не вважали за можливе перейти на новий стиль після відомого указу св. Патріарха Тихона про реформу богослужбового часу. При цьому свящ. Карпу Ельбу і прот. Олександру Пакляру – настоятелю храму – ніколи не спадало на думку вийти з послуху правлячому архієрею. Не було в них ні слабодушності, ні боягузтва. Як і багато інших, вони вважали, що церковна політика митр. Сергія, хоч і є вимушеною і принизливою поступкою богоборчій владі, але не зазіхає на чистоту догматів Православної віри. Найпереконливішим, мабуть, свідченням вірності та глибокої відданості Істині свящ. К.Ельба є протокол допиту, який взагалі можна вважати рідкісною пам’яткою сповідництва і мучеництва того часу.
Перший допит виявився й останнім. 24 вересня 1937 року вирок трійки УНКВС по Ленінградській області про винесення протоієрею Карпу Ельбу вищої міри покарання був приведений у виконання.