Священномученик Іоанн Шишев, пресвітер p1e2e6mg175cd96nke216q17ak3
Житія святих,  Серпень

Священномученик Іоанн Шишев, пресвітер

Місяця серпня на 13-й день

Священномученик Іоанн Шишов (у деяких джерелах зустрічається написання: Шишев) народився 1867 року. Імовірно, його батьком був псаломщик Флоро-Лаврської церкви села Пироговського Камишловського повіту Іоанн Пилипович Шишов. 1880 року Іван закінчив курс навчання в Далматовському духовному училищі за другим розрядом і вступив до Пермської Духовної семінарії. Важко судити про причини його низької успішності, але навчався Іван Шишов не дуже добре: так, після закінчення першого класу семінарії він мав переекзаменування зі Священного Писання і математики, а після другого класу – з грецької мови. 1886 року Іван Іванович закінчив семінарію за другим розрядом і одружився з дочкою священика Іоанна Миколайовича Оранського Ольгою. Згодом у них народилося троє дітей: сини Володимир і Петро та донька Єлизавета.
Багато скорбот довелося перенести отцю Іоанну та матінці Ользі через своїх дітей. Отець Іоанн бажав, щоб його первісток Володимир, який народився 1890 року, став священиком, і віддав його для навчання в духовну семінарію. Однак Володимир, маючи неабиякі здібності до живопису, залишив семінарію і поїхав до Єкатеринбурга, де таємно від батька вступив до малювальної школи. Звісно, такий самовільний вчинок сина не міг не принести батькам великого засмучення. Згодом Володимир Іванович продовжив навчання в Казанській художній школі (пізніше – училище) у відомого російського живописця М. І. Фешина, а 1914 року його призвали до діючої армії. Майже одразу ж він потрапив в австрійський полон і протягом кількох років перебував при таборі “Візельбург”. Там він робив замальовки для австрійських селян і нерідко отримував за це “винагороду” – молоко, хліб, сало, завдяки яким він і його товариші могли підтримувати свої сили. Володимир повернувся до батьків тільки 1918 року – після довгих років болісної для них розлуки…
Дочка отця Іоанна Єлизавета померла у віці дванадцяти років. Після її смерті отець Іоанн і матінка Ольга удочерили дівчинку-сироту Зою, яка згодом вийшла заміж, мала доньку, але померла також у молодому віці. “Спокуси і скорботи, – пише святитель Ігнатій (Брянчанінов), – посилаються людині для її користі: утворена ними душа робиться сильною, чесною перед Господом своїм. Якщо вона перетерпить усе до кінця з надією на Бога, то неможливо їй позбутися благ, обіцяних Святим Духом…”. Ті скорботи, що переносив отець Іоанн протягом усього свого життя, імовірно, ніби підготували його до прийняття, з повною вірою і смиренністю, чаші мучеництва, яку Богові було угодно послати йому.
У грудні 1887 року Іоанн Шишов прийняв сан священика і був призначений на служіння до Вознесенської церкви села Хрестовського Камишловського повіту. Через п’ять із половиною років його перевели до Покровської церкви Колчеданської жіночої громади того ж повіту.
Село Колчеданське, колись Колчеданський острог, було засновано 1673 року за сімдесят верст від міста Камишлова, на лівому березі річки Ісеті, у місці впадання в неї річки Колчеданки.
1865 року в селі Колчеданському було засновано Покровську жіночу громаду, при якій влаштували храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, з боковими вівтарями на честь праведного Симеона Верхотурського і апостола Іоанна Богослова. При громаді діяла церковно-парафіяльна школа для дівчаток. Зі 148 насельниць, які проживали в Покровському монастирі на початку ХХ століття, 115 здобули початкову освіту при цій обителі. Отець Іоанн викладав у цій школі Закон Божий і заслужив найвищі відгуки про свою діяльність єпархіальних спостерігачів церковних шкіл. Так, у звіті за 1897-1898 навчальний рік йшлося про те, що священик Іоанн Шишов виконує свої обов’язки “з особливою старанністю, ревністю та успіхом”, а у звіті за 1898-1899 роки зазначалося, що батюшка працює на своєму терені “з особливою ретельністю, любов’ю і знанням справи”. У 1897 році “за старанну і вельми корисну службу і благочестиве житіє” його нагородили набедреником. А через рік за поданням Єпархіальної училищної ради йому було надано Архіпастирське благословення “за труди в церковно-шкільній справі та за матеріальне сприяння школам”. Крім викладання в школі, отець Іоанн у 1894-1895 роках виконував також обов’язки духовного слідчого по 2-му округу Камишловського повіту.
У квітні 1900 року Указом Преосвященного Іринея, єпископа Єкатеринбурзького та Ірбітського, отця Іоанна перемістили на першу священицьку вакансію до церкви в ім’я великомученика Георгія в селі Миронівське Верхотурського повіту, де і пройшло все його подальше життя.

Село Миронівське (нині Миронове) було засновано в XVII столітті на місці впадання річки Арамашка (дореволюційне написання: Аромашка) у річку Ріж. Першу дерев’яну церкву побудували в селі в 1750-х роках. Кам’яний храм в ім’я Великомученика Георгія Побідоносця з боковим вівтарем на честь Покрови Пресвятої Богородиці звели в 1801-1835 роках. На початок ХХ століття в селі налічувалося понад 220 дворів із населенням, що становило 1200 осіб.
Під час служіння в селі Миронівському отець Іоанн був призначений завідувачем церковно-парафіяльною школою села Липинської Миронівської парафії, а також був членом-cоревнувачем Товариства взаємного сприяння тим, хто навчав та навчав у церковно-парафіяльних школах і школах грамоти Єкатеринбурзької єпархії. Товариство це, що перебувало під заступництвом Преосвященного, було створено наприкінці 1902 – початку 1903 року. Основним його завданням було надання допомоги вчителям і вчителькам шкіл, які потрапили у скрутне матеріальне становище.
Протягом багатьох років отець Іоанн був також дійсним членом братства в ім’я праведного Симеона Верхотурського і одночасно – членом Православного місіонерського товариства по Єкатеринбурзькому комітету.
Братство в ім’я праведного Симеона було утворено 1886 року. Основними його цілями була просвітницька та місіонерська (насамперед протирозкольницька) діяльність. Члени його займалися розповсюдженням серед простого народу книг, брошур і листівок духовно-морального змісту, у недільні та святкові дні організовували релігійно-моральні читання. Читання ці завжди починалися і закінчувалися загальним співом молитов, наприкінці відбувалася безплатна роздача листків, улюбленими з яких були “Троїцькі”. Ймовірно, брав участь у цій діяльності й отець Іоанн.
У 1897 році у відання братства Святого Симеона були передані протирозкольницькі місіонерські комітети, організовані в місцевостях, особливо заражених розколом. Основним їхнім завданням було убезпечення православного населення від шкідливого впливу з боку розкольників. Найпоширенішими заходами слугували часті особисті умовляння і напоумлення, а також публічні співбесіди. Рада братства Святого Симеона призначала голів і членів комітетів, розглядала їхні звіти і програми співбесід, виписувала для них стародруки, постачала протирозкольницькі листівки та брошури для безоплатної роздачі. На початку ХХ століття на території Єкатеринбурзької єпархії діяло 35 таких комітетів. Отець Іоанн, будучи також одним із членів Православного місіонерського товариства з Єкатеринбурзького комітету, безсумнівно, брав у цій діяльності посильну участь. Крім того, брав участь він і в організації так званих “Палестинських читань”. У звітах про діяльність Єкатеринбурзького відділу Імператорського Православного Палестинського товариства за 1905-1906 роки його було названо серед священиків, які виявили особливі ревнощі в організації “Палестинських читань”, а також серед тих, хто брав участь у зборі пожертвувань на користь Православного Палестинського товариства.
“Палестинські читання” систематично влаштовувалися в єпархії “для ознайомлення православного населення… з дорогими і близькими для кожного віруючого християнина священними місцями Палестини”. Читання проводилися в приміщеннях храмів або шкіл, іноді навіть із показом “туманних картин”, завдяки яким читання “набували більшої наочності і сильніше закарбовувалися в уяві слухачів”. Під час читань безоплатно роздавали брошури й листки з розповідями про Святу Землю та зображення священних місць. Селяни ставили ці зображення поруч з іконами, а брошури читали вголос у колі сім’ї. За відгуками очевидців, місцеве населення ставилося до читань про Святу Землю “дуже співчутливо” і охоче їх відвідувало, “читання завжди вислуховувалися з належною увагою і видимим інтересом”. Тільки 1906 року отцем Іоанном було проведено 12 таких читань.
У вересні 1902 року батюшку було призначено також катехизатором по 2-му округу Верхотурського повіту на 1903 рік.
Настільки активна викладацька, громадська та пастирська діяльність отця Іоанна, щира старанність у виконанні церковних послухів, які були покладені на нього, не могли не привернути увагу священноначалія: отець Іоанн неодноразово удостоювався нагород. Так, 1902 року до свята Великодня “за ревне виконання пастирських обов’язків” батюшка був нагороджений скуфією. У травні 1908 року, до дня народження Його Імператорської Величності Государя Імператора Миколи II, отець Іоанн удостоївся нагородження камилавкою, а до 1915 року мав наперсний хрест.
Ця нагорода стала немов символом того, що належало незабаром перенести ревному пастиреві: лише через три роки Господь дарував йому нести інший хрест – хрест скорбот і мучеництва в кривавій смуті громадянської війни.
Влітку 1918 року уральські території опинилися в самому епіцентрі громадянської війни, червоний терор набув тут особливого розмаху і трагізму.

26 серпня 1918 року в село Миронівське увійшов загін із п’яти озброєних кінних червоноармійців. З’явившись до обох священиків, які служили там: отця Іоанна Шишова і отця Іоасафа Панова, червоноармійці оголосили їм про донос, що надійшов на них, з обвинуваченням в антирадянській агітації, і наказали їхати до штабу полку, розташованого на той час на станції Єгоршине. Отця Іоанна зголосився супроводжувати його син Володимир, який щойно повернувся з австрійського полону, а з отцем Іоасафом поїхав син Сергій. Ось як пізніше розповідали про це вбивство в газеті “Уральская жизнь”: “Виїхали за село. Проїхали з версту. “Стій”, – командують червоні. Священики зупинилися. “Попи-чорти, вилазьте! І ти, білогвардієць (син отця Панова)!” Священики і молодий чоловік злізли. Син отця Шишева залишився на коні. “Ну, попи, вставайте в ряд, піднімайте руки догори, моліться своєму Богу, зараз вас розстріляємо”, – командують нелюди. Слідує лайка, залпи з рушниць, і три жертви принесено… Свідок цієї жахливої сцени, син батька Шишева, сидів ніби скам’янілий, втративши розум…”. Так загинув вірний служитель Церкви Христової – отець Іоанн Шишов. “Вічна пам’ять цим мученикам!” – писали “Известия Екатеринбургской Церкви” трохи пізніше.
Після розстрілу отця Іоанна Володимир одержав від червоних дозвіл на поховання його тіла в селі Миронівському, що і було ним відразу ж виконано.
Дружина отця Іоанна Ольга Іванівна пережила свого чоловіка майже на тридцять років: вона відійшла до Господа вже після Великої Вітчизняної війни – в 1946 або 1947 році.
Володимир після 1918 року переїхав на проживання в місто Алапаєвськ, де став відомим художником. Його картини зберігаються в будинку-музеї П. І. Чайковського в Алапаєвську, у картинних галереях Єкатеринбурга і Пермі, у багатьох приватних зібраннях. У нього було кілька дітей: сини Аполлон та Іван і дочка Антоніна. Остання протягом багатьох років викладала малювання в школах Свердловська. Помер Володимир Іванович 1942 року у віці п’ятдесяти двох років.
Молодший син отця Івана Петро під час громадянської війни служив у Білій армії, тож згодом у радянській державі не міг влаштуватися на кваліфіковану роботу. Довгий час він жив із дружиною в Алапаєвську в одному будинку з братом, працював бляхарём. У нього був тільки один син, названий Володимиром. Петро Іванович прожив до глибокої старості і помер після тривалої хвороби в 1980-х роках.
Нині живі лише далекі родичі отця Іоанна Шишова, у яких збереглося кілька фотографій священика і його сім’ї. У всіх рисах обличчя батюшки закарбовані непідробні лагідність і смиренність, внутрішнє благородство і натхненність; у серйозному погляді – тиха печаль.
У 2002 році священномученик Іоанн Шишов був прославлений у Соборі новомучеників і сповідників Російських від Єкатеринбурзької єпархії.