...
Житія святих,  Лютий

Священномученик Іоанн Калабухов, пресвітер

Місяця лютого на 13-й день

Священномученик Іоанн (Іван Лукич Калабухов) народився 13 листопада 1873 року в селі Толбіно Хатунської волості Серпуховського повіту Московської губернії. Здобувши освіту, він з 1900 року працював прикажчиком у фірмі Філіппова, що спеціалізувалася на випічці та продажу хлібобулочних виробів. Під час революції 1905 року Іван брав участь у революційному русі, ставши членом Спілки булочників, якою керувала тоді партія соціалістів-революціонерів. У 1908 році він поїхав до Архангельська, де близько року працював вагарем на залізниці, а потім влаштувався прикажчиком у приватного булочника. Господь протверезив Івана, він побачив хибність безбожних революційних ідеалів і зрозумів, що шлях порятунку для людини єдиний – це шлях служіння Богові, а благо народу – в релігійній просвіті. І Іван вступив до храму псаломщиком. У 1915 році Іван Лукич приготувався до іспитів для вступу до Архангельської Духовної семінарії, яку через безбожну революцію йому довелося закінчити екстерном.
У квітні 1917 року Іван Лукич був висвячений на священика до храму в селі Ваймуга Архангельської губернії, а 1920 року направлений служити до храму в селі Смотраківське Шенкурського повіту Архангельської губернії. У цей час територія Шенкурського повіту була зайнята частинами Білої армії. Після їхнього відходу отець Іоанн був заарештований за виголошену ним у храмі антирадянську проповідь і засуджений до трьох місяців ув’язнення.
Повернувшись з ув’язнення, він продовжив служіння в храмі. Приблизно 1924 року отець Іоанн познайомився з висланим із Московської губернії священиком Георгієм Бєляєвим, який жив у сусідньому селі Боголюбському. Отець Георгій вельми переживав, що настільки улюблена і його працями влаштована парафія в селі Протопопово залишилася без священика, і, побачивши в отці Іоанні вельми гідного пастиря і можливого свого наступника, запропонував йому відправитися в Протопопово і для цієї мети забезпечив його відповідним рекомендаційним листом.
Після приїзду 1925 року отця Іоанна в село Протопопово було скликано загальні збори парафії та зачитано лист отця Георгія. Авторитет отця Георгія серед парафіян села Протопопово був настільки високий, що кандидатура отця Іоанна була одноголосно схвалена, і він отримав благословення єпископа на служіння тут.
Прекрасний, у давньоруському стилі Троїцький храм у селі Протопопово було зведено порівняно пізно – наприкінці сімдесятих років ХIХ століття стараннями благочестивих парафіян великого села. Основним ініціатором, жертводавцем і піклувальником будівництва був купець Андрій Павлович Салтиков, який мав пароплавство, баржі на Оці і свою торгівлю. Найближчим своїм помічником у церковних справах він поставив свого зятя Івана Леонтійовича Лєтнікова, який став потім беззмінним старостою Троїцького храму до самого свого арешту 1929 року. До приїзду отця Іоанна в село з кожного будинку на потреби храму добровільно збирали по п’ятдесят копійок; священик цей порядок змінив і запропонував парафіянам збирати по три рублі, на що вони охоче погодилися. Усі ці гроші пішли на ремонт храму та опалення. Місцева влада, дізнавшись про це, заборонила збір коштів, звинувативши священика в проведенні грошових поборів із населення. Однак жителі села не звернули на рішення сільради уваги і самі стали збирати гроші, щоб підтримати свій улюблений і на їхніх очах збудований храм.
20 вересня 1929 року в лікарні померла мешканка села Протопопово Ольга Макеєва. Вона жила разом із донькою Клавдією, яка 1927 року вступила до комуністичної партії та навчалася в совпартшколі в Коломні. Колись Ольга ходила до храму, але відтоді, як її донька, розлучившись із чоловіком, зайнялася влаштуванням партійної кар’єри та заборонила матері ходити до церкви, вона почала боятися приймати священика в дім, коли той із молебнем обходив село. У Протопопові з двохсот сімдесяти хат тільки дві хати не приймали священика: одна була хатою члена компартії, місцевого виконроба, інша – Ольжина.
На Великдень 1928 року, коли отець Іоанн обходив домівки жителів села з молебнем, Ольга також не прийняла священика. Через кілька хвилин після того, як священик пройшов з образами повз її хату, Ольга вийшла на вулицю, і тут її розбив параліч, від чого вона через півтора року померла. Її дочка, як войовнича безбожниця, вирішила будь-що-будь заперечити проти церковного похорону і вирушила до Коломни по оркестр для цивільної панахиди, яку вона мала намір здійснити за присутності кількох членів партійного і комсомольського сільського активу.

Проходячи селом і побачивши священика, що йшов із храму разом із парафіянками, вона стала прислухатися. “Погано, що її не причастили, – сказав отець Іоанн, – вона була економічно залежна від своєї дочки-комуністки. Погода стоїть гарна, – потім сказав він, – а в церкві народу було сьогодні мало, що ж буде, коли настане погана погода”. Одна з жінок підтримала: “Зледащів народ”. У цей час вони помітили Клавдію, що йде за ними, і замовкли.
Поки Клавдія їздила за музикантами, всі інші родичі, глибоко віруючі люди, стали готуватися до відспівування, і коли Клавдія з музикантами прибула до села, то, увійшовши в дім, виявила, що портрета Леніна, який вона повісила в кутку замість ікон, уже немає, а замість нього на своєму колишньому місці висить ікона, сільські жінки читають за спочилою Псалтир і всім розпоряджаються її брат та інші родичі. Дізнавшись, що родичі мають намір не допустити цивільної панахиди, Клавдія вирушила до священика і зажадала від нього, щоб він не приходив до них додому, оскільки її мати була невіруючою. Отець Іоанн сказав, що сам він до них у дім не піде, але якщо принесуть небіжчицю в храм, то він, безумовно, буде її відспівувати. Повернувшись додому, Клавдія стала виганяти жінок, які читали Псалтир, і її брат викликав голову сільради і просив скласти протокол, але той відмовився, побоюючись помсти комуністки.
Наступного дня на вимогу родичів голова сільради видав священику офіційний дозвіл на церковне відспівування. Увечері того ж дня, коли отець Іоанн ішов служити до храму, до нього підійшов секретар сільради і запитав, чи немає у нього паперу від сільради з дозволом відспівувати покійну. Священик відповів, що папір такий є, але тільки він у нього не при собі, а залишився вдома. Секретар сільради на це зауважив, що він знадобився голові, щось у ньому не так написано. “Якщо так, – відповів священик, – то я можу сходити додому і принести її, але тільки тоді я не буду служити за покійною”. – “Ні, ви вже йдіть”, – сказав секретар і пішов.
У день похорону до хати зібралися всі родичі покійної, і тут Клавдія заявила, що не дасть ховати матір по-церковному, і вже запросила оркестр і сільських комуністів для громадянської панахиди. Ті, однак, боячись скандалу, запізнилися – всі віряни вже були на місці і прийшов священик. Коли отець Іоанн увійшов до хати, Клавдія кинулася до нього і закричала: “Навіщо ти прийшов, я вже тебе попереджала, щоб ти до нас не приходив?!” На це отець Іоанн відповів: “Мене просять про церковне відспівування віряни, і до того ж у мене є від сільради письмовий дозвіл”. Побачивши, що з її безбожної витівки нічого не виходить, Клавдія почала кричати на присутніх, щоб вони залишили дім, бо вона не дозволить ховати свою матір зі священиком; родичі вивели Клавдію в іншу кімнату і тримали до закінчення відспівування, поки труну з небіжчицею не винесли з дому.
У результаті всіх цих подій отця Іоанна 26 вересня того ж року заарештували, помістили в коломенську в’язницю і того ж дня допитали. Відповідаючи на запитання слідчого, що стосувалися його ставлення до влади, священик сказав:
– Після Лютневої революції з переходом влади до Рад моє ставлення до неї не було співчутливим. Причини до того були такі. У церкви вривалися без жодного дотримання порядку і пристойності, входили в шапках, курили і мало не влаштовували танці. Загалом, на мене, як на релігійну людину, це діяло, і перший прихід радянської влади мною не був зустрінутий співчутливо. Надалі я радянську владу розглядав, як і всяку владу, дану від Бога.
– Чи визнаєте ви себе винним у свідомому збудженні релігійних почуттів у групи вірян, родичів померлої, з метою завадити дочці її, Клавдії, здійснити цивільний похорон, незважаючи на те, що вона мала всі права на похорон своєї матері на власний розсуд? – запитав священика слідчий.
– Винним себе у свідомому збудженні релігійних почуттів у групи віруючих не визнаю. Якщо ж таке і мало місце, то воно сталося з мого боку несвідомо, через ті причини, що я був введений в оману видачею письмового дозволу від сільради. Від сестри померлої мені було відомо про дозвіл церковного похорону адміністративним відділом і прокурором.
Після арешту священика був допитаний голова сільради, який показав: “Активність церковників полягає в наступному. Щорічно при вигоні худоби в поле відбуваються молебні. Такий молебень був навесні 1929 року. Я, як голова сільради, намагався його не допустити, але протопопівським ВІКом було видано дозвіл. Ходатаями… з’явилися дружина члена сільради, мати члена сільради і дружина робітника коломенського заводу. Крім того, всі збори вірян у церковних справах проводяться без відома сільради, а сільрада навіть і не ставиться про них до відома.

Антирелігійна робота в незначному розмірі велася торік, потім усе якось розпалося, і дотепер у цій галузі роботи не було. Тільки нещодавно організована в селі хата-читальня, яка стала у великій кількості залучати молодь. Незважаючи на те, що дев’яносто відсотків населення працює на коломенському заводі… село вирізняється незвичайною релігійністю, акуратно справляються всі церковні свята, священик Калабухов завжди в пошані.
Результат релігійності можна бачити з такого факту. У громадянки Клавдії померла мати, вона хотіла ховати її по-цивільному, проти неї різко повстали всі інші родичі і не дали їй провести цивільний похорон, ними ж був введений в оману і я… Піп Калабухов, щоб мати для себе виправдання, змусив родичів узяти для себе письмовий дозвіл із сільради, вони прийшли до мене і стали просити такий папірець, причому ними було заявлено, що церковний похорон дозволено адміністративним відділом, де вони були. Своєю чергою я справився телефоном в адміністративному відділі, де мені було дано роз’яснення вмовити будь-яку сторону, але оскільки більшість була налаштована за церковний похорон, мною був виданий письмовий дозвіл, який вони передали попові. Чи мав я право видавати такий і наскільки правильно я вчинив у цій справі, я розібратися не міг. Увечері цього ж дня я хотів цей дозвіл узяти в попа назад і доручив це зробити секретареві сільради, але йому піп його не дав, так він у нього і залишився”.
Як свідка було викликано жінку, члена церковної ради; відповідаючи на запитання слідчого, вона сказала: “Церкву віряни відвідують добре. Під час обходу з молебнем та іконами парафії священика приймають у всіх будинках, за винятком одного комуніста, але в іншій половині будинку живе його брат, який священика приймає, і ще не приймала священика Ольга, яка нині померла. Священик під час кожного обходу заходив у ці будинки з пропозицією, чи не бажають вони прийняти ікони, і, коли вони відмовлялися, він ішов. Для підняття вірування в Бога наш священик постійно за кожною службою говорить проповіді”.
Була викликана на допит одна з парафіянок, відповідаючи на запитання слідчого, вона сказала: “До церкви ходжу як віруюча, мені доводилося чути проповіді священика Калабухова, який у них ніколи проти радянської влади не говорив, а завжди закликав нас, вірян, не полишати віри в Бога, жити всім дружно і в любові”.
Як свідка було допитано вчительку місцевої школи, яка показала, що священик дуже впливав на мешканців і, зокрема, на школярів, які ходили до церкви і багато хто з них прислужував у вівтарі, і що їй підкинули записку, в якій пропонували неучбовим днем зробити неділю, а учбовим вівторок, а інакше школярі не підуть до школи.
1-го і 2-го жовтня 1929 року відбулися засідання церковної ради, присвячені перевиборам голови церковної ради священика Іоанна Калабухова, тому що він був заарештований. На зборах було запропоновано покликати служити до храму ієромонаха з коломенського монастиря; йшлося також про те, що отця Іоанна заарештували абсолютно безвинно, і члени церковної ради запропонували скликати загальні збори вірян, які ухвалили б рішення про клопотання перед владою про звільнення ні в чому не винного пастиря. Після зборів було заарештовано деяких членів церковної ради і серед них старосту храму Івана Леонтійовича Лєтнікова, і, отже, загальні збори всіх вірян села у зв’язку з цими арештами не відбулися.

21 лютого 1938 року трійка НКВС засудила отця Іоанна до розстрілу, і його перевезли до Таганської в’язниці в Москві. Священик Іоанн Калабухов був розстріляний 26 лютого 1938 року і похований у безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.