Священномученик Феодор Колєров, пресвітер, мученики Ананія Бойков та Михаїл Болдаков

Місяця листопада на 16-й день

Феодор Ксенофонтович Колеров народився 1882 року в селі Семенівському Тверській губернії в сім’ї священика. У 1905 році Феодор закінчив Тверську Духовну семінарію і був висвячений на священика села Ключевого Тверської губернії. Своїм ревним служінням о. Феодор швидко привернув до себе серця віруючих. Незважаючи на молодість, він для своїх парафіян став батьком; і у важких випадках люди йшли до нього за порадами. Коли о. Феодор проходив містом, то багато хто прагнув поговорити з ним, зупиняв його, і він, не шкодуючи часу, намагався вирішити питання, що виникли. Усіх своїх парафіян він добре знав; знав, хто який має душевну чи тілесну недугу. Бувало, дружини п’яниць, коли траплялося лихо, поспішали покликати о. Феодора, щоб він поговорив із чоловіками і якось відволік їх від згубної звички. Священик ніколи не відмовляв, і часто його бесіда з п’яницею, а більш того, спільна молитва утримували людину від запою. Коли почалася Перша світова війна, священик та його дружина, Анна Михайлівна, очолили у місті товариство допомоги фронту – шили для армії одяг та відправляли на фронт посилки. На Великдень та на великі свята о. Феодор неодмінно обходив удома всіх своїх парафіян, обходив і після того, як радянська влада почала це забороняти і переслідувати. Художньо обдарована людина, поціновувач доброго духовного співу, він запрошував до Преображенської церкви відомих співаків. У нього були дружні стосунки зі співачкою Нежданової та актором Головановим. Артисти виконували духовні піснеспіви; ці концерти мали як просвітницьке значення, так і благодійне. У Москві був голод. Багато відомих артистів були позбавлені будь-яких засобів для існування та голодували. Після духовних концертів та співу на службах парафіяни приносили їм, що в когось було з продуктів. Так о. Феодор допоміг співакам пережити голодний час.
Радянська влада відразу відзначила непересічного священика та його високий авторитет серед городян. На початку вересня 1919 року секретний відділ губернської ЧК розіслав по всіх повітових містах телеграми про арешт як заручників усіх видатних жителів. Повітовий комітет кімрських більшовиків ухвалив «виділити одинадцять товаришів… як керівників і кожному дати одного комуніста і по два червоноармійці. Почати з 12 години ночі». Серед інших заручників було заарештовано і о. Феодор. Його звинуватили у цьому, що він «організував духовний концерт без жодних дозволів те радянських органов». Отець Феодор незабаром був звільнений, але влада не припиняла переслідувань: відібрали всі меблі, потім наклали контрибуцію, за якою він був зобов’язаний виплатити велику суму грошей, інакше загрожували арештом.
1922 рік голод. Вилучення церковних цінностей, гоніння на Православну Церкву, організація радянської влади обновленського руху. До Кімра почали доходити з газетних повідомлень звістки про обновленя. Прийшло кілька номерів журналу «Жива Церква», де говорилося про відродження стародавніх церковних традицій. Нарешті прийшла звістка, що у Москві збирається з’їзд духовенства. Отець Феодор, який завжди цікавився подіями церковного життя, вирушив до Москви, щоб особисто побачити, чим займатиметься з’їзд духовенства, які обговорюватимуть проблеми. З’їзд був призначений на 6 серпня, до цього часу до Москви з’їхалося близько двохсот учасників, переважно священиків, які прибули з різних єпархій Росії. Поспостерігавши за приготуванням, о. Феодор захотів потрапити і на сам з’їзд, щоб бачити його роботу, але з’ясувалося, що на з’їзд буде допущено лише членів групи «Живої Церкви». Цікавість перемогла розсудливість, і священик, щоб потрапити на з’їзд, записався живоцерковником. Тут о. Феодор потрапив в атмосферу, яка була в революційний сімнадцятий рік, коли говорилося багато промов, будувалося безліч планів і народжувалося багато хибних надій. Під час створення з’їздом комісій о. Феодора призначили до комісії соціального забезпечення духовенства і так зайняли справами, що йому не кожне вдавалося відвідати засідання з’їзду. Після закінчення роботи з’їзду було призначено уповноважених по єпархіях, у Тверську призначили священика Раєвського. Наприкінці з’їзду, 16 серпня, влада дозволила живоцерковникам відслужити молебень в Успенському соборі, відвідати кремлівські святині, палаци та збройову палату. Відразу ж після відвідин Кремля о. Феодор поїхав у Кімри і тут незабаром отримав від священика Раєвського повідомлення, що він, Колеров, призначається уповноваженим Кімрського та Кашинського повітів. Отець Феодор зрозумів це так, що йому доручається ознайомити духовенство з роботою московського з’їзду, а чи забажає хтось із них вступити до групи живоцерковників – це їхня особиста справа.
Зібрання в Кімрах відбулося 31 серпня: були присутні п’ять священиків кімрських церков, три диякони та один псаломщик. Духовенство подвір’я Троїцько-Іллінського жіночого монастиря на збори не з’явилося. Отець Феодор розповів про роботу з’їзду білого духовенства. Один із священиків запитав: «А чи канонічне Вище Церковне Управління?» У відповідь о. Феодор послався на заснування Петром I Святішого Синоду на місці Патріаршого управління і сказав, що ВЦУ засновано багатьма авторитетними архіпастирями.
Хтось із присутніх висловив сумнів щодо доброякісності зв’язків ВЦУ з радянською владою. Отець Феодор заперечив, що після відвідин президії з’їзду Калініним досягнуто згоди і влада не буде втручатися у справи Церкви, суворо дотримуючись принципу відокремлення Церкви від держави. Священик Іоанн Комаров сказав, що питання вступу до групи «Жива Церква» настільки серйозне, що його необхідно обміркувати. “У Москві два тижні обговорювали, і тут ми не можемо так відразу вирішити”. Настоятель Покровського собору протоієрей Макарій Комаров попросив о. Феодора текст статуту «Живої Церкви», щоб ознайомити з ним парафіян, але о. Феодор відмовив, пославшись на те, що обговорення статуту серед мирян може призвести до великого збентеження. 5 вересня подібне засідання духовенства відбулося і в Кашині. Вислухавши о. Феодора, священики ухвалили: «Реформи… визнати необхідними і якнайшвидше, навіщо бажане скликання Всеросійського Церковного Собору».
Наприкінці вересня у Москві серед обновленців стався розкол. Пристрасті і боротьба між ними виплеснулися назовні, для всіх щиро помиляючих стало очевидним, що ніякого церковного руху і церковної роботи немає. Не про Церкву і не про православ’я гадають вожді обновленського руху. Побачивши все це, о. Феодор жахнувся і перервав усілякі стосунки з обновленцями, не відповідав ні на їхні запити з Москви, ні на запити уповноваженого Тверського Раєвського. Невдовзі він отримав листа з Твері від протоієрея Олексія Бенеманського з питаннями про ставлення о. Феодора до обновлення. Той відповів, що відмовився від будь-яких реформ до Помісного Російського Собору і бажає приїхати якнайшвидше до Твері до єпископа, щоб вилити перед ним всі свої переживання, пов’язані з оновленням. Отець Феодор почав писати сповідь, яку мав намір передати Тверському єпископу.

Наприкінці жовтня до о. Феодору приїхав із Твері священик Олексій Бенеманський. Майже до ранку вони розмовляли про обновлення. Отець Олексій написав після цієї розмови єпископу Тверському Петру (Звєрєву): «Дозволю собі свідчити, що намір о. Феодора порвати із «Живою Церквою» щиро, та фактично це вже й відбулося. Тепер він висловлює готовність повернути «Живій Церкві» свій членський квиток і Раєвському – мандат. Вам він покаяння приніс і принесе ще». У своєму проханні до єпископа Петра о. Феодор писав: «Прошу Вас, Владико, прийняти мене в число пастирів Церкви, пробачити мій гріх, здійснений – дозволити священнослужіння, поклавши… під силу покаяння молитовне…» Єпископ Петро не відразу дозволив о. Феодору служити, спочатку надіславши розпорядження про заборону його у священнослужінні. Той підкорився і сам відвіз розпорядження архієрея благочинному, після чого у Преображенському храмі став служити інший священик.
Над душею о. Феодора вибухнула лихо, нестерпно важко було переживати своє відсторонення від Господнього престолу. Всі думки, почуття та переживання були пов’язані з Церквою, без неї він не мислив і життя, а тут усе обірвалося. У середині листопада о. Феодор знову написав єпископу, просячи його зняти заборону. Заборона незабаром була знята, і о. Феодор знову став служити у Преображенському храмі.
Тим часом гоніння на священика, особливо після того, як він став служити, посилилися. За розпорядженням влади у нього було відібрано в церковному домі дві найзручніші кімнати і влада попередила, що незабаром відберуть і весь будинок, тож нехай священик собі будує інший, щоб було кудись перейти. Насилу о. Феодор зібрав кошти та збудував будинок, це було вже у 1927 році. Того ж року Кімрська міська рада написала клопотання перед ВЦВК про закриття Преображенського храму. У липні 1928 року ВЦВК ухвалив закрити храм. Віруючі скликали збори, які вирішили відстоювати храм, і надіслали делегацію до ВЦВК. Клопотання розглядалося близько року. У травні 1929 року влада надіслала постанову про закриття храму.
Кімрська міська рада призначила комісію з вилучення церковного майна. Отець Феодор повідомив парафіян про рішення влади та оголосив, що 19 травня відбудеться остання служба. Голова церковної ради Дмитрієв розіслав у сусідні села гінців оголосити про це всім парафіянам. Після служби о. Феодор зачитав розпорядження влади про закриття храму. Він закликав віруючих підкоритися цьому розпорядженню. Рішення влади закрити храм приголомшило парафіян, і вони не побажали підкоритися. Наступного дня, коли прийшла комісія міської ради описувати церковне майно, її зустріла юрба і не допустила до церкви. Парафіяни встановили чергування біля храму. Іноді збирався натовп до трьохсот людей. У натовпі невдовзі почали з’являтися молоді люди, які вигукували провокаційні гасла. Отець Феодор неодноразово виходив до народу і просив віддати храм, інакше постраждають невинні. Лише за три дні люди почали розходитися. Отець Феодор, староста храму Ананія Бойков та Михайло Болдаков були заарештовані. Почалося слідство. Обвинувачених відвезли до Тверської в’язниці. Їхні родичі намагалися добитися зустрічі, але все було безуспішно. До кінця слідства вони поїхали до Москви шукати адвокатів. Московські адвокати відразу попередили, що почалося гоніння на Церкву і навряд чи вони в цьому процесі можуть бути чимось корисними, але зрештою погодилися.
Загалом у цій справі було залучено двадцять осіб звинувачених. Суд призначили на 20 жовтня. Глибокої ночі обвинувачених перевезли на відкритій баржі Волгою в Кімри, де мала слухатися справа. Мрячив дощ, дув холодний осінній вітер, глиниста дорога розмокла. Оточені конвоєм, в’язні повільно піднімалися крутим, слизьким берегом. По сторонах дороги, ховаючись від конвою, пробиралися родичі та близькі заарештованих, щоб хоч здалеку побачити дорогі особи. Боячись варти, ніхто не смів гукнути заарештованих.
З ранку розпочався суд. Оскільки справі надавалося велике політичне значення, на процес було запрошено кореспондентів центральних та московських газет. «Ми судимо не групу віруючих, які нібито були проти передачі церкви для культурних потреб і тому чинили опір… – писалося згодом у цих газетах. – Ми судимо нашого… ворога…» Процес був оголошений відкритим, але влада заготовила запрошення, за якими пропускала до зали суду; поширення квитків контролювалося настільки, що ніхто із родичів підсудних не був допущений на судові засідання.
Обвинувачені, незважаючи на погрози обвинувачів та вороже ставлення спеціально підібраної публіки, трималися мужньо; винними себе вони не визнали. 27 жовтня було зачитано вирок: священик Феодор Колеров, староста Ананія Бойков, члени церковної ради Дмитрієв і Закурін і Михайло Болдаков засудили розстрілу. Адвокати засуджених подали касації. На час касації о. Феодора перевели до Москви до Таганської в’язниці. Йому дозволили щоденні побачення із родичами. Дружина о. Феодора, Анна Михайлівна, робила все, щоб відпустили священика. Їй вдалося домогтися прийому в одного з начальників ГПУ на Великій Луб’янці. Анна Михайлівна просила про допомогу впливових знайомих о. Феодора, але теж безрезультатно.

20 листопада о. Феодору було оголошено, що смертний вирок затверджено. На полях канонника, який був із ним у камері, він написав: «20/XI, 21/XI, 22/XI – плач три дні». Все життя тепер пройшло перед ним. Пройшло освітлена світлом Христовим, виміряна Його заповідями.
Він не міг вести докладного щоденника, тюремники все одно б усе знищили, але, читаючи молитви і піснеспіви, складені святими, він знаходив у них те, що відчував на той момент сам, і ці рядки підкреслював; так вийшов щоденник його почуттів та переживань, написаний святими.
29 листопада в ранкових газетах було опубліковано, що священик Феодор Колеров, староста Ананія Бойков та мирянин Михайло Болдаков розстріляно. Проте о. Феодор був ще живий, і ввечері цього дня йому дали побачитись з дружиною та сином. Священик вийшов до них худий, виснажений, але спокійний, внутрішньо умиротворений і просвітлений. Він знав, що його скоро вб’ють, знав, що Господь прийме його страждання і жертву, знав, що незабаром чекає зустріч із Господом, і, вже як людина не від цього світу, поклавши руку на голову сина, мирно розмовляв з Анною Михайлівною. Коли побачення скінчилося і варта відвела о. Феодора на камеру, він написав на звороті фотографії дружини імена дітей. І підписав: «До побачення спільного».
А потім, коли варта прийшла вести на розстріл, на першій сторінці канонника вивів: «29/XI – 11 год. ночі».