Священномученик Андронік (Нікольський), архієпископ Пермський p1al7jdpvkbcj11h2g0b15ncp5c3
Житія святих,  Червень

Священномученик Андронік (Нікольський), архієпископ Пермський

Місяця червня на 7-й день

Священномученик Андронік, архієпископ Пермський і Солікамський (в миру Володимир Микольський), народився 1 серпня 1870 року в сім’ї диякона Ярославської єпархії, який служив у селі Поводневе, що за одинадцять верст від граду Углича. З отроцтва він займався селянською працею і брав участь у церковному житті свого села, швидко зростаючи розумом про Христа. Початкову освіту Володимир здобув в Углицькому Духовному училищі, вступивши туди дев’яти років від роду, а потім у Ярославській Духовній Семінарії. Після закінчення Семінарії юнак вступив до Московської Духовної Академії, де на II курсі (1 серпня 1893 року) прийняв чернечий постриг у двадцять три роки, за благословенням і порадою святого праведного Іоанна Кронштадтського, з ім’ям Андронік, на честь святого Апостола від сімдесяти, єпископа Паннонійського.

Після закінчення Академії, 1895 року, отримавши звання кандидата богослов’я за твір “Давньоцерковне вчення про Євхаристію як жертву у зв’язку з питанням про спокуту”, він приймає сан ієромонаха і призначається помічником інспектора до Кутаїської Духовної Семінарії. Через рік стає викладачем, а потім інспектором Олександрівської місіонерської Семінарії, що знаходилася в Ардоні на Північному Кавказі в Осетії.

Отець Андронік відразу привернув до себе місцеве населення. Готуючись до другого навчального року, він несподівано 1897 року отримує телеграму про своє призначення місіонером до Японії. Після приїзду на місце призначення він палко взявся за справу місіонерства під надихаючою опікою Святителя Миколая (Касаткіна, пам’ять 3 лютого), який вже славно трудився там. Японці вразили його простотою сприйняття вчення Христового і силою віри.

Однак, хвороба змушує отця Андроніка повернутися в Росію. Протягом шести років він є ректором Уфимської Семінарії.

5 листопада 1906 року отець Андронік був хіротонізований на єпископа Кіотського і призначений помічником архієпископа Миколая (Касаткіна). Вдруге приїхавши до Японії, у місто Осака, він за короткий час зумів створити там православну громаду. Але клімат південної азіатської країни різко погіршив і без того слабке здоров’я єпископа Андроніка, і через два роки Синод за його проханням відкликає Владику Андроніка в Росію, призначаючи його 1908 року єпископом Тихвінським, вікарієм Новгородської єпархії.

У ті роки вже ясно бачилося відступлення суспільства від Церкви – і на цьому полі брані Владика виступає могутнім воїном Христовим, перемагаючи безбожництво і падіння моралі словом Божим. Ось що він тоді писав: “Стародавня антихристиянська змова, що почалася від тих, котрі кричали Пілату з люттю на Ісуса Христа: “Розіпни, розіпни Його, кров Його на нас і на чадах наших”, – яка продовжувалась у таємних суспільствах, злилась з всесвітньою іудейською організацією”. “Збирайся ж щільніше, Російський народ, загороджуючи вуста безбожних, як триста років тому ти…, обманюваний, спокушений усіма, зібрався навколо Мініна і Пожарського та прогнав усіх ворогів, поставив перед Господом Богом Царя і з ним оселився в порядку”.

У 1913 році Владика призначається в Омськ. Омська єпархія охоплювала тоді територію сучасного Східного Казахстану, включно з майбутньою Карагандинською областю. Великі землі освоювалися російськими переселенцями. Єпископ налагоджував у переселенських селах церковне життя, долаючи тисячі верст шляху часто без келейника та іподиякона. Подвижницька праця виснажила його фізично до крайності, і священноначалля визнало за необхідне перевести його на “благополучну” Пермську кафедру.

Півтора року служіння в Сибіру завершилися переїздом за Урал, на Руську Північ. Єпископ Андронік вступив в управління Пермською єпархією. На Пермську кафедру зійшов подвижник і архіпастир-місіонер, подібний до святого Стефана Пермського – міцний молитовник, який ні на що не ставив усяке багатство. Усі кошти жертвував Владика на допомогу біднякам; одягався просто, ніколи не носив шовкових ряс. Його життя було зразком стародавнього благочестя, а час служіння Святителя – часом розквіту духовного життя в Пермській єпархії; влаштовувалися лекції, бесіди, збори духовенства і мирян; в аудиторії при Стефанівській каплиці розпочалися заняття місіонерського та народно-співницького гуртків; склалася хороша бібліотека, з якої всім охочим видавали книжки додому; в усіх храмах міста служилися акафісти, після яких проводили бесіди. Владика пояснював народу духовний сенс війни, що йшла в той час.

Перм тоді вирізнялася прекрасними проповідниками, у підготовці яких Владика багато потрудився, і які пізніше цілим сонмом засвідчили істину свого служіння мучеництвом і сповідництвом.

Для незаможних при одному з храмів було організовано “піклування про бідних” зі своєю дешевою їдальнею. При свічковому заводі і на подвір’ї Білогірського монастиря відкрилися книжкові крамниці. При храмі училища сліпих і в жіночому монастирі були влаштовані дитячі притулки. Воскресенський храм утримував за свій рахунок богадільню, в якій жили близько п’ятдесяти людей похилого віку. При кафедральному соборі організувалося товариство хоругвеносців, яке налічувало кілька десятків людей, а 1917 року було створено дружину з охорони собору та архієрейського будинку.

Владика високо цінував духовну культуру російського народу. У своїй книзі “Листи архієрея до ієреїв” (що витримала кілька видань) він писав: “В усьому укладі нашого життя, у звичаях, у душевних пошуках, у народній і навіть літературній творчості неодмінно є шукання моральної цінності життя, ставлення до нього саме з цього боку”.

А у своєму слові під час вступу на Пермську кафедру він сказав: “Ні, не було на землі народу, який так глибоко і життєво сприймав би віру Христову… Якщо сучасному одряхлілому світу судилося від Вседержителя ще воскреснути до нового життя, то це воскресіння його буде від Богоносного російського народу”.

Щодо богослужбової практики Владика радив парафіяльним священикам завести в храмах загальнонародний спів, кажучи при цьому, що: “Немає кращих розспівівів, ніж знаменні”. “Почати потрібно з усім відомих молитов і скінчити тим, щоб усе богослужіння разом із канонархом виконувалося самими парафіянами”. І це було саме те, що дозволяло вірним бути “єдиними устами і єдиним серцем”. “Крім того, неодмінно потрібні позабогослужбові читання і бесіди в храмі, в школі… На них доречно і слід завести спів хоровий і загальнонародний. Тут буде і читання від Божественного, і розповідь із життя святих або з історії повчальної. На цих читаннях зручно може виконуватися і сама катехізація народу”. Велике значення єпископ надавав гурткам ревнителів благочестя, які розглядалися ним як осередки духовно-морального відродження нації. 1917 року на обговоренні в Передсоборній Раді питання про допущення російської мови в богослужінні владика твердо відстоював непорушність церковно-слов’янської мови як особливої богослужбової мови, допускаючи переклад церковних книг лише для домашнього вжитку.

На своєму особистому місіонерському досвіді він на власні очі бачив, наскільки великий і позитивний вплив різного роду паломництв, а також хресних ходів до святинь. “Вплив на народ таких народних урочистих урочистих прощань вельми великий і безсумнівний. Особливо якщо такі прощі влаштовуються вчасно, з попередньою підготовкою, з особистим натхненням священика. Потрібно користуватися кожною зручною нагодою, щоб викликати народ на це”.

Владика Андронік багато сприяв народній освіті та проведенню місіонерської діяльності в життя. У губернії було чимало старообрядців, і врешті-решт, завдяки його старанням, стали виникати єдиновірські парафії, для яких працями преосвященного були засновані спеціальні пастирські курси для підготовки єдиновірських священнослужителів. Навчання закінчувалося урочистим Богослужінням. Літургію в єдиновірному храмі звершував за служебником XVI століття сам Владика.

Він також пробуджував у народі інтерес до власної історії. Так, з його благословення десятки тисяч православних з безліччю хресних ходів збиралися в монастирі на Білій горі на згадку про позбавлення від пугачовських розбійників.

Вітчизняну війну 1914 року Владика зустрів відкриттям у себе в єпархії лазаретів для поранених і сам часто відвідував воїнів, які перебували в них. Влітку 1916 року він вирушає до фронту в Царську Ставку, де його прийняв Государ.

Святитель попереджав народ про небезпеку внутрішнього ворога, який небезпечніший за зовнішнього. “Росія руйнується теоріями масонського ліберального кагалу”, – говорив Владика, піднімаючи завісу над таємницею беззаконня. Пізніше, 1918 року, він розсилає листівки і листи багатьом архієреям з приводу заворушень у країні, і не отримує жодної відповіді, як він журиться про це в листі до Патріарха.

Спостерігаючи майже загальне державно-правове невігластво і занепад віри на Русі, Владика вважав, що неможливий перехід від монархії до іншої форми правління без руйнування Російської державності, і в 1916 році в Пермській єпархії були створені особливі місіонерські курси з викриття нового соціалістично-комуністичного лжевчення. “Обов’язок совісті вірнопідданого і безмежна любов до Вітчизни не дають мені мовчати”, – говорив Святитель Андронік.

Коли стався Лютневий переворот 1917 року Владика, дізнавшись про зречення Імператора, 5 березня в Спасо-Преображенському кафедральному соборі за величезного скупчення народу на Літургії після читання Євангелія з великим душевним болем сказав: “Не стало у нас Царя… Безчесні царські радники і слуги у своїх розрахунках приховували правду від серця Царева і робили все, щоб роз’єднати Царя з народом і домоглися свого, але, домігшись, вони перші ж і залишили Царя одного, відмовившись далі служити йому. І так не стало в нас Царя… і Церква не сміє проголосити цю святиню Російського народу, що всіх об’єднує в єдину соборну людину. Біля Царя Русіяни об’єднувалися як діти біля батька…. Як триста років тому, в лихоліття, розікрали Вітчизну підлі людці і кинули її в погибель, так і нині до цього довели безчесні царські слуги… Всі, як одна людина, в цю грізну пору встоїмо в рівності духу і далі з Христом одностайно, згідно і мирно нехай перебуваємо всі в цей важкий час, покладений на нас як випробування. Нехай кожен знає: Вітчизна в Небезпеці; вона потрясена в основах своїх”.

У березні 1917 року Пермський виконавчий комітет відправив телеграму обер-прокурору Святішого Синоду з вимогою звільнити єпископа Андроніка від управління єпархією “як небезпечного для громадської безпеки і як такого, що перешкоджає духовенству в його праві співорганізуватися”. Дізнавшись про це, Владика відправив обер-прокурору протест, вказуючи, що “моя небезпека… очевидно полягає… лише в небезпеці для… самої ради робітничих і солдатських депутатів, яка всім заправляє за вказівкою німецьких і єврейських провокаторів”. Синод вирішив залишити Владику на місці.

Незабаром почав роботу Помісний Собор, і єпископ поїхав до Москви. На Соборі було обрано Священний Синод із шести осіб, а на випадок загибелі членів Синоду було обрано шість заступників, і серед них і єпископ Андронік. На Соборі він увійшов до складу Видавничого Відділу і був одним із найенергійніших його діячів. “Вогонь палаючий” – так звали його. Єпископ Андронік робив усе можливе, щоб документи Собору і Послання продовжували друкуватися. У грудні та січні він перебуває в Пермі і звертається з нарочитим Посланням до своєї пастви про організацію парафій. На початку 1918 року він повертається до Москви і зводиться в сан архієпископа.

З лютого, після опублікування більшовицького декрету про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, почалися безчинства і звірства з боку влади по відношенню до Церкви. Владика повертається на кафедру, де продовжує викривати безбожну владу, що розперезалася, як розбійників, які безсоромно обманюють народ. Тисячі людей – навіть абсолютно невіруючих, йшли послухати мужнє слово Святителя. У відповідь на декрет про націоналізацію церковного майна, здійснення якого вилилося в пограбування храмів, архієпископ, у своїй проповіді з амвона звертаючись до агентів влади, які ховалися серед вірних, сказав: “Ідіть і передайте Вашим ватажкам, що до дверей храмів і ризниць вони підійдуть, тільки переступивши через мій труп, а при мені і гроша ламаного церковного не отримають”.

Після першого невдалого з боку влади арешту Владики, ним передбаченого, більшовики зважилися на крайні заходи. Місто оголосили на воєнному стані. Для арешту Святителя 4 червня було піднято до півтори тисячі осіб. Боячись, як би хто не сповістив народ, біля дзвіниці поставили двох кінних міліціонерів. Далеко за північ загін чекістів підійшов до собору, і кілька людей, піднявшись до Владики, який не спав разом із двома священиками, повели Святителя. Раптово із соборної дзвіниці вдарили в набат, зупинений двома пострілами в героя, який намагався підняти народ.

Набат було почуто, і до будівлі міліції стали спішно підтягуватися люди, вимагаючи звільнити Владику Андроніка; проте за допомогою сили обурення людей було придушене.

6 червня 1918 року відбувся допит архієпископа. Святитель Андронік мовчки зайняв одне з крісел біля письмового столу і довго не відповідав на жодне запитання. Потім зняв панагію, загорнув її у велику шовкову лілову хустку, поклав перед собою на письмовий стіл і, звертаючись до слідчих, сказав: “Ми вороги відкриті, примирення між нами бути не може. Якби я не був архіпастирем і була необхідність вирішувати вашу долю, то я, прийнявши гріх на себе, наказав би вас повісити негайно. Більше нам розмовляти нема про що”. Сказавши це, він неспішно розгорнув хустину, надів панагію, спокійно поправив її на грудях і, весь занурившись у молитву, не зронив більше ні слова.

Кати відвезли сповідника до лісу по Сибірському тракту в ніч на 7 червня і змусили вирити собі могилу, погрожуючи закопати його живим. Закінчивши роботу, Владика хвилин десять помолився, поклонився на чотири сторони світу, і ліг у свій останній притулок. Його тут же почали закопувати живцем, але священномученик не подавав ознак життя. Кількома пострілами чекісти закінчили свою “роботу пекельну”. Перед цим вони зняли з Владики архієрейський наперсний срібний хрест, на ланцюгу від якого потім водили собаку.

В останні місяці життя Святителя багато хто втратив надію на духовне відродження нашої обманом завойованої Русі. “Стогоном стогне наш народ, – говорив зі сльозами сам Владика, – Але воскресне Росія рідна, що гине в поросі і попелі”, – пророчо не сумнівався він.

Помісний Собор Російської Православної Церкви направив до Пермі особливу комісію “для розслідування арешту архієпископа Андроніка і подальших церковних подій. Вона складалася зі священномученика Чернігівського архієпископа Василя (Богоявленського, пам’ять 14 серпня), ректора місцевої Духовної Семінарії архімандрита Матвія і ще члена Синоду – мирянина. Радянська влада дала їй можливість провести слідство і виїхати до Камського залізничного мосту, де поїзд зупинили, а членів комісії вбили червоноармійці, які увірвалися до вагона. Сталося це 1 (14 н. ст.) серпня 1918 року.

Знайшли помилку