Сповідник Рафаїл (Шейченко), ієромонах p1al7ai1nq1t594cc1nnl1c641kgl4
Житія святих,  Червень

Сповідник Рафаїл (Шейченко), ієромонах

Місяця червня на 6-й день / червня на 9-й день

Народився майбутній подвижник у 1891 році в слободі Велика Михайлівка Новооскольського повіту Курської губернії в родині шевця. Батько навчив сина шевському ремеслу. Змужнілого Родіона (так нарекли хлопчика батьки) призвали в армію, і йому довелося брати участь у боях під час Першої Світової війни. В армії він отримав ще одну спеціальність, закінчивши військово-ветеринарну фельдшерську школу. Там же на власному досвіді дізнався про потворний лик війни з її нескінченними втратами, болем і смертями. Після демобілізації в 1918 році, коли вже всім було зрозуміло ставлення більшовиків до Церкви Христової, Родіон попрямував прямо до Оптиної пустині.

Оптина пустинь завжди була улюбленим місцем сина шевця, який з юності прагнув до віри. І зараз, коли звичний уклад життя був уже зруйнований, а до Церкви ось-ось повинні були розгорнутися масштабні гоніння, вчорашній солдат направив свої стопи до благословенної Оптиної. Не те щоб у нього не було сумнівів. Сумніви були. Але вони не змогли похитнути рішучість зовсім ще молодої людини.

Через багато років, відбуваючи чергове ув’язнення в радянському таборі в п’ятдесятих роках, батюшка згадував про цей момент:

«Раннього травневого ранку, в розквіті своєї весни, підійшов я до святих воріт Оптиної пустині. Навколо панувала травнева ранкова тиша, і весняна краса природи, що прокидається, пестила погляд і радувала серце. Щебетали радісно птахи, пахли фруктові сади навколо монастиря, які тільки починали розквітати; десь далеко, на березі річки Жиздри, в заростях розливалися ранкові, звучні трелі солов’я.

Святі ворота обителі вже були відкриті. Прочани з замилуваними обличчями поспішали до святого храму. Але не поспішав увійти тільки я. Якась сила утримувала мене. Я зупинився біля святих воріт, занурений в думу. Адже я йшов до Оптиної пустині не тільки помолитися, але і оселитися. Я ніс сюди свою волю, свою юність, своє життя. Я йшов сюди померти для світу. Душа моя рвалася увійти. Але інший голос, голос юності і плоті, волав їй: куди ти тягнеш мене? Там вдалині залишені тобою старі батьки. Чекають тебе кровні брати, юнаки, друзі і діви. Там чекає в тузі та, яку ти чисто любив у Господі… А тут, за цим порогом, на все життя чекають тебе подвиги, ще невідомі тобі. Куди ти ведеш мене?! Так волала в мені плоть і кров. Але і пориви душі моєї не заспокоїлися. Душа рвалася – туди, за святий поріг. Вона готова була на всі жертви праці та подвигу. Вона готова була хоч на смерть.

У цей час увага моя і погляд були звернені на святі врата, де на повний людський зріст височів Ангел. В одній руці він тримав святий хрест, як символ страждання, а в іншій – вінець, як символ нагороди і слави. Шлях на небо всякому послідовнику Христа лежить тільки через голгофу, з хрестом у руках, з хрестом на плечах. Інших шляхів на небо немає, всі інші дороги ведуть у пекельні місця. Без хреста – немає вінця! Я переступив благоговійно святий поріг обителі і… взяв святий хрест, сказавши: “Се мій спокій – зде вселюся на віки віків! Хресту Твоєму поклоняюся, Владико!”»

У серпні 1918 року Родіон був прийнятий до числа послушників Оптиної пустині. Якраз до цього часу докотилися до обителі більшовицькі гоніння. Спочатку монастир зареєстрували як племінне господарство, а через пару років закрили зовсім. Послушник Родіон, оселившись недалеко від Оптиної, став заробляти на життя шевським ремеслом. У 1928 році вікарій Калузької єпархії владика Стефан (Виноградов) постриг послушника Родіона в мантію з ім’ям Рафаїл, а потім висвятив у сан ієродиякона.

У лютому 1930 року почалися масові гоніння на оптинських ченців, які оселилися в Козельську. Формальною причиною для цього було обурення на радянську владу місцевих селян, які підняли невелике повстання на ринковій площі. Ченці до цього ніякого відношення, звичайно ж, не мали, але цього й не було потрібно. Головне для ОГПУ було знайти відповідний привід. Отця Рафаїла разом з іншими оптинськими насельниками звинуватили в тому, що він «входив до складу чернечо-монархічної контрреволюційної групи, яка ставила на меті повалення радянської влади і відновлення царської монархії». У тому ж 1930 році ієродиякон Рафаїл був засуджений на десять років виправно-трудових таборів.

Вижити в таборі йому допомогла отримана під час Першої Світової війни освіта фельдшера-ветеринара. Працюючи в таборі за цією спеціальністю, отець Рафаїл жив в одному з порожніх загонів для свиней і мав можливість харчуватися тим, чим більшовики годували тварин. Це врятувало його від голодної смерті.

В ув’язненні отець Рафаїл не приховував своєї віри. Він навіть мав можливість безперешкодно молитися у себе в свинячому загоні. Бачачи, що ієродиякон не залишає своїх переконань і навіть проповідує про віру іншим ув’язненим, керівництво табору додало йому ще шість років в’язниці і відправило в північні табори з більш жорсткими умовами праці.

У листопаді 1943 року отець Рафаїл був звільнений з ув’язнення і оселився недалеко від Козельська. У 1944 році на прохання парафіян митрополит Миколай (Ярушевич) висвятив ієродиякона Рафаїла в ієромонахи і призначив настоятелем Благовіщенської церкви. Долаючи величезні труднощі, отець Рафаїл зміг, до великого незадоволення влади, відновити храм, придавши йому благоліпний вид. Двері келії старця були завжди відкриті для стражденних і обтяжених людей, шукаючих Христової розради.

Батюшка також вів велике листування з багатьма зі своїх духовних чад. Ось уривки з деяких його листів:

«Рідна мати моя Татіана, Господь кого хоче привести до Себе, до пізнання Себе, тому посилає невпинно скорботи. Те, що всі ми короткочасні мандрівники на землі – є дотикова істина. Наше буття менше, ніж мить. Наше життя у порівнянні з вічністю нікчемніше, ніж росинка у порівнянні з океанами вод. Те, що ми звертаємо так мало уваги на цю вічність, забуваємо її – є вірна ознака нашого падіння не тільки в тілі, але ще більше в розумі, в серці. Пізнання Бога, пізнання себе – є справжня мудрість, справжній скарб, істинне щастя людини на землі».

«Христос Воскрес, мила моя Валя! Людині, яка позбулася благодаті Божої, вигнала зі своєї душі Бога невір’ям, жорстокістю, Рай буде пеклом, бо вона принесе до Раю пекло своєї душі. Царство Боже починається тут, на землі, так само, як і пекло – всередині нас. Скорботи і хвороби – наша земна доля, в них ми, як злато в горнилі, очищуємося від усякої домішки гріховної. Ними вдосконалюється, загартовується наш дух, зміцнюється віра і розуміння своєї нікчемності, безсилля, короткочасного перебування на землі. Скорботами і хворобами Господь каже нам: опам’ятайся, людино! не захоплюйся, як мале дитя, іграшками, скороминучими принадами світу цього. Ти на землі подорожня миттєва, життя твоє – короткий сон. Там, за порогом твоєї могили, чекає на тебе вічність. Живи розумно, людяно. Постарайся приготувати собі місце, гідне твого звання. Твій притулок – Небо. Твоє співтовариство – ангели і всі святі!!!»

Але ось знову лихо постукало в двері. Називалася ця біда – священик Сергій Шумилін. У квітні 1948 року він був призначений проходити службу в Благовіщенському храмі, настоятелем якого був отець Рафаїл. Отець Сергій був ставлеником архієпископа Василія (Ратмірова). Раніше Василій Ратміров значився обновленським єпископом. Він не соромився приходити в храм на службу, покурюючи цигарку і під ручку зі своєю молодою дружиною. У 1939 р. В. Ратміров відрікся від віри зовсім і пішов працювати бухгалтером у світську установу. Але в 1942 році співробітники НКВС знову закликали його «на церковну службу». Завдання В. Ратмінова було просте – направляти інформаторів з числа співробітників спецслужб на церковні парафії. Одним з таких інформаторів і був священик Сергій Шумилін. Присутність цього «пастиря» наводила жах на всіх прихожан храму, оскільки вони знали, хто він є насправді.

Потрібно сказати, що отець Сергій був професійним співробітником держбезпеки з виробленим бездоганним ласкавим і привітним стилем спілкування, ввічливим і «по-християнськи налаштованим». Зумівши заручитися підтримкою старости храму раби Божої Наталії і налаштувавши її проти старця, він став збирати необхідний матеріал для кримінальної справи проти отця Рафаїла. Багато часу у отця Сергія це не зайняло. Вельми показовими є факти «антирадянської діяльності» старця Рафаїла, які йому вдалося зібрати. Ось лише деякі з них:

«Отець Рафаїл обманював радянських людей, нав’язуючи їм думку про те, що є загробне життя, Бог, буде страшний суд і відплата».

«У проповіді про преподобного Іоанна Дамаскіна отець Рафаїл говорив, що при палаці халіфа преподобний Іоанн жив у такій розкоші, що їм (радянським людям) складно навіть уявити. Побічно служитель культу таким чином вказував на те, що рівень життя наших громадян дуже низький».

«Проповідуючи про святителів Василя Великого і Григорія Богослова, отець Рафаїл говорив про те, що ті були виховані в благочесті і знали тільки дві дороги – до храму і до училища. Що, навіть будучи юнаками, вони уникали будь-яких світських розваг. Так цей служитель культу вселяє своїм підопічним необхідність уникати радянських культурних заходів, виховуючи їх у мракобіссі».

Такими «незаперечними» аргументами отець Сергій наповнив папку з матеріалами про «антидержавну» діяльність старця Рафаїла, яка, на його думку, була спрямована на руйнування радянського ладу. 12 листопада 1949 року особлива нарада при МДБ СРСР засудила отця Рафаїла до десяти років виправно-трудових таборів. Старець писав звідти своїм духовним чадам:

«Син Божий, Який спокутував нас, грішних, на Хресті Голгофському Своїми стражданнями, у Своїй передсмертній молитві волає до Отця Свого за розпинателів Своїх: “Отче, прости їм, не відають, що творять!” Прошу і за мене, і за себе – не сердься ні на кого, а тим більше на отця Сергія, як не серджуся ні на кого і я. Я все пробачив і буду молитися за нього не як за ворога, а як за благодійника мого спасіння – хай помилує і врятує його Господь. Те, що відбулося зі мною, відбулося не за бажанням людей, а з волі Божої – до спасіння мого. Цієї волі Божої я покірний і готовий на всі види страждань і смерті».

«Дитино! Прошу, не засмучуйся і не нарікай на Наташу, як не засмучуюсь ні на кого я. Хто знає шляхи і долі Господні? Хіба Сину Божому подав чашу Каіафа або Пилат, або Юда, зраджуючи його? Ні, Отець Небесний. Мій обов’язок не судити, а пробачити всіх, всіх і за все».

«Отримав покаянного листа від Наталки, відповів їй всепрощенням, і нехай простить Господь усіх, хто створив мені зла за благая. Слава Богу за все!»

Самій Наталі, яка увійшла в змову з «отцем» Сергієм він писав: «Світ і порятунок від Господа – скорботній душі твоїй, чадо моє Наталія!..»

Господь давав старцю і чимало утіх. «Бачив, – пише він, – себе уві сні, як я стою перед іконою Божої Матері і співаю:«Богородицю і Матір Світла у піснях звеличимо! І впав долу в прах. О святі незабутні миті!»

«Минулу ніч бачив себе уві сні в якомусь величному вівтарі. Потрібно було священнослужителю виголошувати: «Слава Тобі, що показав нам Світло!» У Святого Престолу нікого не виявилося, і за велінням когось аз, грішний, побачив, що я предстою і здіймаю свої негідні руці – сладце возглашаю: «Слава Творцю, що осяяв нас Світлом!».

«Вночі уві сні солодко-пресолодко оспівував:«Величай, величай, душе моя, Чеснішу і славних горніх воїнств Діву Пречисту Богородицю!» І чую голос якогось духовного мужа: «Аще хочеш спастися – возлюби страждання!»

Тому більшість листів старця були про необхідність і рятівність страждань. «Благаю: не сумуй паче міри, а особливо Боже упаси тебе сумувати, бо смуток є смерть душі. Про мене не журися, а молися. Нічого не бажаю, крім того, щоб зміцнив мене Господь, дарував християнську кончину життя мого і добру відповідь душі моєї на Страшному Суді Його! А де це відбудеться і як, де ляжуть мої кістки – знає Господь, і нехай буде на це Його свята воля. Йому слава за все, за все і на віки!!! Мітри, хрести дорогі і славу суєтну залишу честолюбцям».

«Мені не сумно, але солодко і спасительно зазнати все – наклеп, голод, вигнання, страшний тільки гріх, а перед ним і сама смерть нісенітниця. Невже я, божевільний, окаянний, нікчемний прах, смію просити від Господа до себе більшої уваги, ніж заслуговував того святий Іоанн Златоуст, який закінчив дні свої у вигнанні? Зовсім ні! Своє перебування під спудом, своє приниження і скорботи не проміняю ні на які суєтні радості, а свою розчулену, покаянну і радісну сльозу – ні на які чини, славу і скарби світу цього. Але співаю, славлю і дякую за все Богу моєму, волаючи купно зі святим мучеником Євстратієм: “тілесні бо страждання, Спасе, суть радість рабам Твоїм”».

«Мир тобі і порятунок від Господа, чесна мати і дитина моя Любов! Ти пишеш, що тебе обтяжує часом самотність. Ми тут 40-60 чоловік, як у вулику бджоли, додай до цього ігри, лайку, спори, заздрість, озлобленість і багато іншого – до втрати людяності. Повір, що життя в лісі, в печері, була б для мене відблиском Рая на землі. Але треба терпіти, миритися і більше дякувати Господу, що рятує мене».

«Свято Світлого Христова Воскресіння зустрічав за замком і гратами центральної пересилки в страшній обстановці і в ще більш моторошному людському середовищі, де втрачають образ не тільки Божий, а й людський. Але непорушна істина, що з Господом в душі і серці і в пеклі – Рай. О 12 годині ночі, прославивши купно з усіма вами Воскреслого Господа, я з цієї далі радісно вітав всіх вас, “Христос воскрес!” І чули мої серце і душа відгуки душ ваших: “Воістину воскрес!”»

Звільнений у 1955 році, старець повернувся додому глибоко хворою людиною. Указом архієрея він був призначений другим священиком в ту ж саму Благовіщенську церкву, де настоятелем як і раніше був той самий отець Сергій Шумилін, що посадив старця в тюрму… Благодатна мудрість ієромонаха Рафаїла була така, що до нього стали приїжджати люди з різних куточків країни. Володіючи дарами прозорливості, бачення душі, маючи величезну любов до Бога і людей, отець Рафаїл віддавав себе своїй пастві без залишку. Двері його будинку завжди були відкриті для всіх тих, хто шукає Господа.

У 1957 році старця вразив інсульт. Духовні чада батюшки хотіли привести до нього досвідченого лікаря, але отець Сергій перешкодив цьому, аргументуючи тим, що не потрібно зайвий раз турбувати хворого. Таким чином настоятель храму не допускав до вмираючого старця лікарів до тих пір, поки їх допомога не стала вже не потрібною. Отець Рафаїл спочатку лежав у повній свідомості паралізованим, потім у нього відняло мову, далі слух, зір, і нарешті настала кома.

19 червня 1957 року старець помер. Труну з його тілом несли на кладовище протягом цілого дня, тому що величезна кількість людей, дізнавшись про смерть духівника, почали масово приїздити в Козельськ. Новоприбулі зупиняли хід похоронної процесії, бажаючи попрощатися зі старцем. На всі протести і нервове невдоволення отця Сергія ніхто з них не звертав ніякої уваги.

Ієромонах Рафаїл був похований на старому мирському кладовищі в місті Козельську. Але подвиг сповідника і пастиря Церквою не забутий. Спочатку, в 2005 році, з благословення Святійшого Патріарха Алексія мощі преподобносповідника Рафаїла були перенесені на братське кладовище Оптиної пустині, а через два роки поміщені в Преображенському храмі монастиря. Ім’я старця Рафаїла включено в Собор новомучеників і сповідників для загальноцерковного шанування.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь преподобноисповеднику Рафаилу Оптинскому (Шейченко), глас 1

Ве́рный учени́к Христа́ да́же до сме́рти быв, преподо́бне Рафаи́ле испове́дниче приснопа́мятне, по́двиги бо поста́ и кро́вию муче́ний зе́млю Ру́сскую освяти́л еси́. Те́мже и мы, ча́да твоя́, любо́вию вопие́м ти: сла́ва Да́вшему ти кре́пость, сла́ва Венча́вшему тя, сла́ва Просла́вльшему тя с новому́ченики и испове́дники Росси́йскими.

 

Ще в розробці